Спеціалізовані інститути ООН по боротьбі з організованою злочинністю

Спеціалізовані інститути ООН по боротьбі з організованою злочинністю

Питання боротьби зі злочинністю, у тому числі з її транснаціональними організованими структурами, постійно перебуває на порядку денному ООН, однак невирішених питань ще й досьогодні чимало, вважає заступник директора Інституту Генеральної прокуратури Республіки Казахстан, кандидат юридичних наук В. В. Роот.

Крім конгресів, у системі органів ООН існує низка інститутів, що спеціально займаються питаннями боротьби зі злочинністю: Центр з міжнародного попередження злочинності (Віденський центр); Міжрегіональний римський науково-дослідний інститут ООН з питань злочинності й правосуддя; Азіатський і Далекосхідний інститут ООН у Токіо з попередження злочинності й поводження із правопорушниками; Гельсінський інститут з попередження злочинності й боротьбі з нею; Африканський інститут ООН з попередження злочинності й поводження із правопорушниками; Арабський дослідницький і навчальний центр в Ель-Ріаді з питань безпеки; Австралійський (Канберра) інститут кримінології; Канадський (Ванкувер) Міжнародний центр з реформ кримінального законодавства й політики щодо кримінального правосуддя тощо.

Діяльність зазначених інститутів у цілому здійснюється за допомогою проведення наукових досліджень в галузі боротьби з міжнародною злочинністю, проведення семінарів щодо підвищення кваліфікації кадрів національних правоохоронних органів, надання методичної, матеріальної й технічної допомоги у розробці спеціальних проектів, забезпечення зацікавлених організацій інформацією про злочинність та заходи боротьби з нею.

Питання боротьби зі злочинністю, у тому числі з її транснаціональними організованими структурами, постійно перебуває на порядку денному ООН. Зокрема, 18 грудня 1991 р. була прийнята й продовжує розроблятися спеціальна Програма ООН по боротьбі зі злочинністю й кримінальниму правосуддю.

Її головним завданням, як говориться в преамбулі, є надання допомоги у задоволенні актуальних потреб світового співтовариства у справі попередження кримінальних проявів й правосуддя. У числі основних цілей Програми варто назвати: боротьбу зі злочинністю національного й транснаціонального характеру; об'єднання зусиль держав - членів ООН у попередженні транснаціональної злочинності; більш ефективне відправлення кримінального правосуддя; сприяння дотриманню найвищих стандартів справедливості, гуманності, правосуддя й професійного поводження.

В основу Програми закладені рішення Генеральної Асамблеї ООН, Економічної та Соціальної Ради (ЕКОСОР) та Комісії ООН з попередження злочинності й кримінального правосуддя, рекомендації конгресів ООН з попередження злочинності й поводження із правопорушниками.

Особливе місце в структурі ООН в галузі боротьби із транснаціональною злочинністю займає Комісія з попередження злочинності й кримінального правосуддя, створена в 1992 р. у складі Економічної й Соціальної Ради ООН.

У рамках Комісії підготовлена прийнята 51-й сесією Генеральної Асамблеї ООН Декларація про злочинність та громадську безпеку (1996 р.). У ній, зокрема, вказувалося, що всі держави - члени ООН повинні взяти на себе врочисте зобов'язання взаємно співробітничати з метою попередження транснаціональної, у тому числі організованої, злочинності, незаконного обігу наркотиків і зброї, контрабанди різних видів заборонених товарів, торгівлі людьми, терористичних актів, корупції й відмивання злочинних прибутків.

Крім того, у зв'язку з постійним зростанням міжнародного співробітництва, розвитком його всіх напрямків й форм, Генеральною Асамблеєю ООН було доручено Комісії розглянути питання про розробку міжнародної конвенції проти транснаціональної організованої злочинності. Даний мандат ґрунтувався на рішеннях Неапольскої політичної декларації й Глобального плану дій, прийнятих Всесвітньою конференцією по боротьбі із транснаціональною організованою злочинністю в Неаполі в листопаді 1994 р.

Сьогодні ООН робляться реальні кроки щодо виконання даних положень. Так, визнаючи зростаючу небезпеку тероризму, Генеральна Асамблея ООН в 1999 році заснувала Відділення щодо попередження тероризму, що почала свою роботу у квітні того ж року. Головним напрямком діяльності відділення щодо попередження тероризму є дослідження й технічне співробітництво, а також сприяння активізації міжнародного співробітництва у попередженні тероризму.

До числа заходів, виконаних відділенням, є завершення проекту цілеспрямованого дослідження зв'язку між тероризмом і іншими видами злочинності, такими, як незаконний обіг наркотиків і вогнепальної зброї, проведення ряду тематичних досліджень із метою виявлення змінних показників, які можуть слугувати завчасним попередженням про загрозу терористичної активності.

Підрозділ має свою постійно обновлювану базу даних. На прохання держав-членів надається інформація про тероризм, а також проводяться оцінка потреб і загроз. Відділенням публікується раз у два роки глобальне дослідження із проблеми тероризму. Відділенням почалася робота над довідником про терористичні рухи.

Активізуються зусилля ООН у боротьбі із транснаціональною організованою злочинністю у всіх її аспектах, а також іншими небезпечними видами злочинів, що стосуються майже всіх країн світу. Важливим свідоцтвом цьому з'явилися розробка й прийняття 13 грудня 2000 року Конвенції ООН проти транснаціональної злочинності. Прийняті Протоколи проти незаконного виготовлення й обігу вогнепальної зброї, її складових частин і компонентів, а також боєприпасів до неї, про попередження й припинення торгівлі людьми, особливо жінками й дітьми, і покарання за це, Протокол проти незаконного увезення мігрантів по суші, морю й повітрю також доповнюють Конвенцію.

Говорячи про дану Конвенцію, необхідно відзначити її багатоплановість і універсальність у регулюванні боротьби з таким найнебезпечнішим явищем, як транснаціональна організована злочинність. Загалом,, вона є відображенням попереднього досвіду держав у створенні міжнародно-правових документів у справі об'єднання зусиль щодо запобігання й боротьбі з організованою злочинністю.

У ній знайшли відображення такі широко відомі міжнародно-правові акти, як: Міланский план дій, прийнятий у 1985 р. на VII Конгресі ООН щодо запобігання злочинності й поводження із правопорушниками, Типовий договір про видачу (резолюція 45/116 Генеральної Асамблеї ООН), Типовий договір про взаємну правову допомогу в галузі кримінального правосуддя (резолюція 45/117 Генеральної Асамблеї ООН), Неапольска політична декларація й Глобальний план дій проти транснаціональної організованої злочинності, прийняті на Всесвітній конференції по організованій транснаціональній злочинності у 1994 р. тощо.

Дана Конвенція є відповідним кроком світового співтовариства на розвиток транснаціональної організованої злочинності, тобто злочинності, що виходить за межі однієї держави й є досить добре організованою.

Термін «Організована злочинність» застосовується останнім часом широко й повсюдно, у міжнародному праві відсутнє його чітке визначення. Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності також не дає йому визначення, а розглядає лише складові його злочинні діяння.

Конвенція ставить за обов'язок державам-учасникам переслідувати діяльність організованих злочинних груп. При цьому під організованою злочинною групою розуміється група осіб, структурно оформлена в складі трьох і більше осіб, що існують протягом певного періоду часу й діють узгоджено з метою вчинення одного або декількох серйозних злочинів або злочинів, визнаних такими відповідно до даної Конвенції, для того, щоб отримати, прямо або побічно, фінансову або іншу матеріальну вигоду. Конвенція застосовується до таких злочинів, як участь в організованій злочинній групі, вчинення відмивання прибутків від злочинів, корупція, перешкоджання здійсненню правосуддя, а також до злочинів, що носять транснаціональний характер або вчинених злочинною групою.

Цінність зазначеної Конвенції полягає в тому, що вона чітко встановлює й конкретизує для кожного держави-учасника прийняття таких законодавчих і інших заходів, які можуть знадобитися для визнання у якості кримінально караних низки діянь, встановлених у Конвенції, коли вони прямо або побічно відбуваються в складі організованої злочинної групи.

У відповідності зі статтею 3 Конвенція трактує злочин як транснаціонального, якщо він:

·- вчинений більш ніж в одній державі, або вчинений в одній державі, однак суттєва частина його підготовки, планування, керівництва або контролю мали місце в іншій державі;

·- вчинений в одній державі, однак за участю організованої злочинної групи, яка здійснює злочинну дільність у більш ніж одній державі;

·- вчинений в одній державі, однак його суттєві наслідки мають місце в іншій державі (ст. 3).

У якості механізму боротьби із транснаціональною злочинністю Конвенція пропонує державам прийняття:

·- законодавчих та інших заходів, спрямованих на попередження фактів відмивання прибутків від злочинної діяльності (ст. 6, 7);

·- заходів проти корупції та щодо відповідальності юридичних осіб за участь останніх у серйозних злочинах, до яких причетна організована злочинність (ст. 8, 9);

·- заходів, які можут бути витребуваними для забезпечення можливості конфіскації та арешту прибутків від злочинів та розпорядження конфіскованими прибутками від злочинів та майном (ст. 12-14).

Особливо широко в Конвенції регламентований порядок видачі злочинців, якщо до здійснення злочину останні причетні до організованої злочинної групи й особа, у відношенні якої запитується видача, перебуває на території запитуваної держави-учасника, за умови що діяння, у зв'язку з яким запитується видача, є кримінально караним відповідно до внутрішнього законодавства як держави-учасника, що вносить запит, так і держави-учасника, що отримує запит.

Видача злочинців згідно ст. 16 даної Конвенції провадиться відповідно до умов, що передбачаються внутрішнім законодавством запитуваної держави-учасника або застосованими до договорів про видачу, включаючи, у тому числі й умови, пов'язані з вимогами про мінімальне покарання стосовно до видачі, і підстави, на яких запитувана держава-учасник може відмовити у видачі. Так, держава-учасник може відмовити у видачі особи, підозрюваної у вчиненні злочину, лише на тій підставі, що вона є її громадянином, однак вона зобов'язана на прохання запитуючої сторони передати справу без невиправданих затримок своїм компетентним органам, як у випадку будь-якого іншого злочину небезпечного характеру відповідно до свого внутрішнього законодавства.

Крім того, п. 14 ст. 16 Конвенції передбачає обов'язкові випадки відмови у видачі злочинця - якщо є підстави думати, що:

а) прохання про видачу має на меті переслідування або покарання особи через його стать, расу, віросповідання, громадянство, етнічне походження або політичні переконання;

б) задоволення прохання про видачу завдасть шкоди становищу особи по кожнійій із цих причин.

До переваг Конвенції варто віднести детальну регламентацію різних форм співробітництва держав із транснаціональною злочинністю, практично враховуючий весь досвід, що використовується у міжнародній практиці.

Конвенція визначає різні форми співробітництва держав із транснаціональною організованою злочинністю:

1) укладання двосторонніх або багатосторонніх угод про передачу осіб, засуджених до позбавлення волі за злочини, охоплювані дійсною конвенцією, для того щоб вони могли відбувати строк покарання на їхній території (ст. 17);

2) надання один одному взаємної правової допомоги в розслідуванні, кримінальному переслідуванні й судовому розгляді у зв'язку зі злочинами, що є транснаціональними за своїм характером, у тому числі, якщо потерпілі, свідки, прибутки, засоби здійснення злочинів або докази перебувають у запитуваному державі-учаснику, а також, якщо до здійснення злочину причастя організована злочинна група (ст. 18);

3) створення органів по проведенню спільних розслідувань (ст. 19);

4) здійснення кожним державою-учасником таких спеціальних заходів розслідування, як використання контрольованих постачань, електронної й іншої форм спостереження, агентурних операцій з метою ведення ефективної боротьби проти організованої злочинності й відповідно до основних принципів міжнародного права й свого внутрішнього законодавства (ст. 20);

5) взаємна передача виробництва з метою карного переслідування й відомостей про судимості (ст. 21-22);

6) вживання належних заходів по забезпеченню ефективного захисту свідкам і допомозі потерпілої (ст. 24-25);

7) збір, аналіз і обмін інформацією про характер організованої злочинності (ст. 28);

8) підготовка кадрів і технічна допомога правоохоронних органів держав-учасників конвенції (ст. 29);

9) вживання заходів для заохочення осіб, які беруть участь або брали участь у наданні інформації про організовані злочинні групи, а також робили фактичну, конкретну допомогу правоохоронним органам з метою позбавлення організованих злочинних груп їхніх доходів або ресурсів від злочинів (ст. 26);

10) тісне співробітництво між правоохоронними органами для ефективного застосування мер боротьби зі злочинами, охоплюваними дійсною конвенцією (ст. 27).

При загальній позитивній оцінці Конвенції слід зазначити деяка недосконалість її змісту. Зокрема, відсутнє чітке поняття транснаціональної організованої злочинності, не виявлені основні сфери діяльності таких організованих злочинних дій, як незаконна торгівля зброєю, наркотиками, дорогоцінними й кольоровими металами, творами мистецтва й антикваріату, енергоресурсами, виготовлення й підробка фальшивих грошей і цінних паперів, торгівля людьми й т.д.

Неврегульованість даних питань неминуче породжує різні трактування транснаціональної організованої злочинності, що в цілому здатне викликати сумніву в необхідності спеціалізації боротьби з нею як на міжнародному, так і національному рівнях. Наприклад, незаконна торгівля наркотичними коштами й зброєю, по суті є однієї із самих основних сфер діяльності транснаціональних злочинних утворень, оскільки більш-менш великі поставки наркотиків і зброї завжди здійснюються винятково в чітко організованими й контрольованому кримінальними структурами порядку.

http://www.zakon.kz/90127-specializirovannye-instituty-oon-po.html

Дата добавления: 2015-08-28