Саме в битві під Калкою українські князі вперше стикаються із татарською навалою, в тому числі і Данило Галицький, який в подальшому буде княжити в Галицько – Волинському князівстві і організовувати

Саме в битві під Калкою українські князі вперше стикаються із татарською навалою, в тому числі і Данило Галицький, який в подальшому буде княжити в Галицько – Волинському князівстві і організовувати боротьбу із Золотою ордою. Отже:

У 1222 р. монголо-татарські орди через Кавказ вдерлися в причорноморські степи і завдали поразки половцям в битві на Дону. Половецький хан Котян звернувся за допомогою до руських князів. Мстислав Галицький і Данило (що в цей час княжив на Волині), князі київський, чернігівський і смоленський разом з половцями виступили проти ординців. 31 травня 1223 р. на р. Калка відбулася грандіозна битва, в якій руські та половецькі загони були розгромлені. Монголо-татари також зазнали значних втрат і тому не наважилися продовжити похід на Русь.

Ось детально про битву на Калці(кому цікаво, хоча б просто ознайомитись):

Данило Романович пішов попереду головних сил і почав громити один татарський загін за другим. Певність перемоги провожала українські полки аж до озівської річки Калки. Щойно тут переконалися вони, що... ані воєнне мистецтво тогочасної Европи, ані випробувана хоробрість і справність українських військ не всилі подолати цілковито відмінної боєвої тактики татар. Заковані в тяжкі, залізні «броні» українські лицарі, що здебільша воювали пішо й звикли вирішувати бій чоловим наступом, зустрілися вперше над Калкою з незліченою масою легкої кінноти, що наступала на них півколом, а в основу свого успіху клала несподівані для противника маневри на крилах.

Було це дня 31 травня 1223 р. Захоплений успіхами Данила Мстислав Мстиславич, не порозумівшися з усіми князями, взяв з собою кількох молодших князів та половців, перейшов Калку й почав бій з татарами. Українські війська станули посередині, половецька кіннота гарцювала по боках.

Принятим звичаєм, чолова лінія татар зразу заломилася й потягла за собою наступаючі українські полки. А рівночасно бокові крила татарського півколя заатакували половців з силою, якої вони не ждали. Нелюдський вереск татар змішався з криком переляканих половців. Вони змішалися й проняті переполохом кинулися тікати. Не видержав залізний мур українського лицарства й дуже скоро змінився український наступ у безладний відворот. Даремне пробував Мстислав Київський зупинити втікачів створеною наборзі твердинею з походних возів. Три дні утримався з неустрашеним лицарством проти татарської повені, але вона його нарешті залила. Виманивши Мстислава підкупом з обозу, викосили татари весь цвіт його лицарства. Решта татар кинулася в погоню за втікачами, гнала їх аж до Дніпра й тут винищила багато при безпляновій переправі через ріку. Літописець впевняє, що в катастрофі над Калкою пропало девять десятих всього українського війська, в чому згинуло шістьох князів, а самих киян пропало десять тисяч. «Сталася побіда над українськими князями, якої ще не було»... кінчить своє звідомлення літописець. Деякі загони загналися тоді в Переяславщину й понищили багато осель та вигубили чимало народу, але головна татарська сила завернула назад. «Вернулися від Дніпра і, як не знаємо відкіля їх Бог привів на наші грішні душі, так і не знаємо, куди вони ділися» — наче з полегшею занотовує літописець. Смертельний жах, що впав тоді на Україну скоро розвіявся, забулася Калка й життя вернулося в старе русло княжих міжусобиць та боярських коромол. Україна забула про татар, але вони не забули про Україну...

Після смерті Чінгісхана похід на руські землі очолив його онук Батий. Протягом 1237—1238 рр., незважаючи на героїзм руських воїнів та населення, були розгромлені війська рязанського і володимиро-суздальських князів. Північно-Східна Русь була спустошена.
У 1239 р. монголо-татарські орди на чолі з Менгу-ханом почали завоювання Південно-Західної Русі. Навесні 1239 р. був захоплений, зруйнований та спалений Переяслав. Така ж доля спіткала Чернігів. Здобувши Київ, монголо-татари рушили на Галицько-Волинську землю. На початку 1241 р. вони здобули Колодяжин, Кам'янець, Данилів, Галич, Володимир, Луцьк. В цьому ж році ординці вийшли на західні рубежі Русі та вдерлися на територію Чехії, Польщі, Угорщини. Данило не зміг організувати відсічі ординцям. Коли Батий увійшов у Галичину, він перебував на Угорщині, на переговорах з Белою IV, і вже не зміг перебитися до Галича через полчища загарбників та мусив повертатися окружним шляхом, через Польщу.

Батиєва навала внесла нове безладдя у Галичину, яку Данило тільки що почав впорядковувати, прийшовши до влади. Далі, протягом декількох років, в результаті діяльності Данила Галицького Галицько – Волинське князівство поступово розвивалося, набирало сили. Широка і успішна діяльність Данила привернула увагу ординського центру на Волзі. Правителі орди вважали небезпечним для себе дальше зростання Галицько-Волинського князівства, яке вороже ставилося до їх агресії, і вирішили підкорити Данила своїй владі. Один із підлеглих Батиєві ханів, Могучій, прислав Данилові наказ: «Дай Галич». Завойовники вимагали поки що тільки Галичини, мабуть, тому, що вважали її легшою для наступу, знаючи про інтриги з боку ворожих Данилові бояр і князів. Данило не почував себе досить підготовленим до боротьби з ординцями і вирішив їхати до Батия, захищати свою «півбатьківщину».

Трошки про подорож до Батия (знову ж таки, кому цікаво):

26 жовтня 1245 р. виїхав Данило в Орду. По дорозі вступив до Видубицького манастиря під Києвом і звелів відслужити Богослужбу за успіх своєї принижуючої подорожі. В Орді стрінули Данила з особливою прихильністю. Правда, подали йому напитися кумису, не зберегли від ріжних двірських церемоній, але пошанували в ньому сміливого войовника й великого державника. Татарам імпонував такий вазаль. Але татарські ввічливости не радували ні Данила ані не зводили літописця. «Данило Романович — пише літописець — великий князь, що разом з братом володів Києвом, Володимиром, Галичем й іншими землями, тепер навколішках, називається холопом, що від цього вимагають дані, непевний життя, мусить вислухувати погроз...» Та дарма. Три тижні гостював Данило у Батія й вернувся додому з ханським потвердженням на Галичину. «Вернувся у свою землю, зустрів його брат, удвох плакали над образою Данила, але ще більше раділи тим, що вернув живий».

Очевидно, Данило не корився перед татарами щиро. Татарську доброзичливість приняв як зневагу.

Формально визнавши залежність від хана, Данило тим самим намагався виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцям. Географічна віддаленість від Орди створювала для цього сприятливі умови. Сюди майже не навідувалися ханські баскаки, тут не проводилися тотальні переписи населення з метою обкладання даниною. Головний обов’язок князя полягав лише у наданні хану допоміжних збройних формувань під час його походів на Польщу та Литву.

За цих обставин Данило мав змогу сконцентрувати увагу на посиленні боєздатності, внутрішньому зміцненні та централізації князівства. Водночас з політикою внутрішнього зміцнення князівства Данило Галицький у зовнішньополітичній сфері намагався реалізувати свої плани щодо створення антиординської коаліції. Князь не тільки примирився, а й налагодив союзницькі відносини зі своїми колишніми ворогами – Польщею, Угорщиною, Литвою. Скориставшись скрутним становищем Данила Галицького, римський папа Інокентій IV пообіцяв йому реальну допомогу в боротьбі з монголо-татарами та королівську корону за умови укладання унії руської православної церкви з католицькою під заступництвом папи. Данило погодився на ці умови і в 1253 р. у місті Дорогочині відбувалася його коронація. У цьому ж році папа оголошує хрестовий похід проти золотоординців, до участі в якому закликав Польщу, Чехію, Померанію та Сербію. Проте через низку обставин плани ще одного хрестового походу так і залишилися нездійсненими. Через деякий час Данило, не відчувши реальної допомоги з боку римського папи, розірвав угоду з Ватиканом і вступив у відкриту збройну боротьбу із Золотою Ордою. Наприкінці 1254 р. Данило Галицький перейшов у наступ проти військ хана Куремси, який намагався окупувати галицьке Пониззя. Внаслідок вдалих та рішучих дій князю вдалось відвоювати у монголо-татар землі вздовж Південного Бугу, Случі та Тетерева. Довідавшись про це, Золота Орда змінила слабкого Куремсу на досвідченого Бурундая і в 1256 р. розпочинає новий наступ. Данило Галицький, не маючи сил для протидії, під тиском вимог Бурундая був змушений віддати наказ про знищення укріплень Володимира, Луцька, Львова, Кремінця, Данилова та інших міст. Збереглися лише оборонні споруди неприступного Холму. Саме у цьому місті після серйозної хвороби у 1264 р. помер князь Данило.

У другій половині XIII ст. частина знаті прагнула звільнити край від ординської залежності за допомогою союзу з Литвою. Прибічником цього був Варно Данилович.

Лев Данилович і татари:

В протилежності до політики свого батька й усупереч громадській опінії, Лев Данилович підтримував дружні звязки з татарами. Користувався заєдно їхньою підмогою і разом з ними ходив походами на Литву (1277), Угорщину (1285) та Польщу (1286). Правда Золота Орда, знеможена внутрішніми міжусобицями не була вже така грізна, як колись, хоч давалася в знаки так своїм «союзникам» як і ворогам, коли вже про колишню її загрозу цілій Европі не було мови. Тому «зверхности» татарського ватажка Ногая над українськими князями не спід розуміти дослівно. Підчеркувана літописцем «татарська неволя» князів, обмежувалася тепер більше до форми, до того церемоніяльного івиходження назустріч татарам «з напитками й дарунками», а самої істоти залежности не охоплювала. Навіть тоді, як татари закликали українських князів до походу на їхніх сусідів, робили це дуже оглядно і старалися підкреслити, що похід відбувається в інтересі самих таки українських князів.

После Льва я, пересмотрев много искочников, не нашла толком информации про дальнейшие отношения Галицко – Волынского княжества с Золотой ордой, там просто сменялись часто князья и даже если и описувалась их політика, то именно что касается Золотой орды умалчивалось......

Дата добавления: 2015-08-28