Шуміло весілля. Iлля з захопленням дивився на свою молоду дружину, що сиділа поруч з ним за святковим столом й привітно посміхалася до гостей. Віра сяяла щастям, в її зелених, немов молоде листячко

Віднайдене щастя

Шуміло весілля. Iлля з захопленням дивився на свою молоду дружину, що сиділа поруч з ним за святковим столом й привітно посміхалася до гостей. Віра сяяла щастям, в її зелених, немов молоде листячко навесні, очах грали пустотливі вогники, на щічках палахкотів рум'янець, на ніжних, немов пелюстки троянди, вустах грала лагідна посмішка. "Пощастило мені з дружиною", - думав Iлля, милуючись Вірою, - "і вродлива, і працьвита, а весела яка, з нею ніколи не засумуєш. А те, що з родини небогатої та приданого за нею батьки мало дають, то не біда". Iлля на селі вважався парубком заможним, заздрістні люди його родину кулаками поза очі називали. Та все, що мала родина Василенків було зароблено чесною та важкою працею, а не шахрайством, тож червоніти за свій достаток Iллі з батьками не доводилося. А заздрити односельцям було чого. В Василенків був найбільший в селі будинок, п'ятистінок з міцного дерева під залізом, ставні гарно прикрашені затійливим різьбленням. На широкому подвір'ї знаходилися господарські будівлі: хлів, стайня, курник, амбар критий тесом, погріб та навіть своя баня. Багато худоби й птаства мали Василенки: три свині, дві корови, чотирьох коней, кілька десятків курей. Та й величезний наділ землі у тридцять десятин був у власності родини. Працювати доводилося з раннього ранку до пізньої ночі, не покладаючи рук, бо ж велике господарство потребувало й значних зусиль, навіть доводилося односельців наймати, щоб з усім впоратись. Тепер привів в дім Iлля молоду дружину, яка стане господинею в його чудовому будинку, допомогатиме йому та батькам вести господарство, діточок народить. "Житимемо в злагоді й коханні", - посміхнувся Iлля своїм думкам й взяз за руку наречену. Гості підіймали чарки й виголошували здравиці, славили молодих, бажаючи їм довгих років щастя у подружньому житті.

"Гірко! Гірко!" - лунало за святковим столом. Молодята підвелись, Iлля обійняв Віру й міцно поцілував її у вишневі вуста.

Минуло п'ять років відтоді, як відгуло шумне весілля. Iлля не помилився, дійсно життя з Вірою виявилося дуже щасливим. Молода дружина легко вписалася в родину Василенків, наче змалечку зростала в ній. Невістка швидко знайшла спільну мову з батьками чоловіка, завжди була з ними лагідна й привітна. Жвава й усміхнена Віра стала немов дочка рідна для Ганни й Степана Василенків, вони душі не чаяли у любій невісточці. З Віри вийшла напрочуд гарна господиня, будь-яка робота, за яку вона завжди охоче бралася, спорилася у її руках: й смачних пирогів напекти, й у хаті прибрати, худобу й птаство нагодувати та ще й корів подоїти. Молода жінка була наче створена для того, щоб бути доброю дружиною: завжди лагідне слівце для коханого чоловіка знайде, пригорнеться, поцілує, розвеселить, як сумно Iллі стане, підтримає, коли він зажуриться. Коли ж Віра народила чоловікові двох дівчаток-близнючок, той був на сьомому небі від щастя. Iлля нарадуватися не міг своїй вдачі та дякував Богові за те, що Віра є в його житті. Коли ж знайомі запитували в нього, чого йому ще не вистачає для повного щастя, він з усмішкою відповідав:

- Все в мене є, щоб почуватися найщасливішою людиною в світі. Хіба що синочка не вистачає.

- Буде й синочок! Віра тобі ще діточок народить, молода ж, здорова. Тож незабаром і синочок буде.

Й справді вже за рік народила Віра Iллі сина, Василька.

Пізно ввечері повертався Iлля з ярмарку додому. Він поспішав побачити кохану дружину й діточок, бо ж привіз їм подарунків та гостинців. Йому не терпілося побачити щасливу усмішку на обличчі Віри та почути дзвінкий сміх близнючок. В будинку було темно, домашні вже полягали спати, лише кімната, де спали діти, була освітлена жовтуватим мерехтливим світлом від керосинової лампи, що стояла на столі. Iлля тихенько ввійшов до кімнати, намагаючись не шуміти, щоб не розбудити малечу. Біля столу сиділа Віра й гойдала на руках Василька, наспівуючи йому лагідним голосом колискову. Маленькі Надійка та Настуся вже міцно спали, стомившись від денних забавок, й не чули, як повернувся батько. Iлля підійшов до дружини й обійняв її за плечі, та підвела очі й привітно посміхнулася до чоловіка.

- Щось ти забарився, милий. Бач, турбувалася, не лягала без тебе, - прошепотіла Віра.

- Довелося затриматися, справи зайняли більше часу, ніж планував. Та з'їздив вдало, придбав нову сіялку. Дивись, що я для тебе, моя ластівко, на ярмарку купив. Подобається? - Iлля надів на шию дружині гарне намисто. - Красуне ти моя, все тобі до лиця.

Віра почервоніла від задоволення, вона дуже любила, коли чоловік балував її подарунками й милувався своєю красунею-дружиною. Вона обережно поклала маленького Василька до колиски, обережно підіткнув навколо немовляти ковдрочку, й обійняла чоловіка.

- Дуже подобається. Ходімо любий, ти, певно, голодний. Накрию тобі на стіл, повечеряєш. А я з тобою посиджу.

- Та я не голодний, на ярмарку добре поїв й вам смаколиків привіз. Краще ходімо спати, бо завтра вдосвіта вставати.

Обійнявшись, наче молодята, Iлля з Вірою направилися до своєї кімнати. В будинку все наче дихало спокоєм та щастям, подружжя насолоджувалося безхмарним й сповненим кохання сімейним життям.

Вранці Iлля з батьком та двома найманими робітниками збиралися до лану. Саме тривала посівна й роботи було багато. Треба було зорати землю й посіяти пшеницю. Iлля з тривогою подивився на небо. Воно було ясним, небесна блакить сліпила очі, але десь далеко на обрії молодий чоловік побачив темні хмаринки. Побачене занепокоїло чоловіка, тривога закралася в його серце, наче ці чорні хмаринки могли принести з собою лихо. "Може, ще розвіються й не принесуть негоди. Це було б недоречно", - подумав він про себе. Взявши з собою трохи їжі для обіднього перекусу, чоловіки покинули подвір'я. В домі залишилися Ганна й Віра з малими дітьми. Жінкам треба було переробити багато справ, вони поралися по господарству, не забуваючи спостерігати за близнючками, які гралися на дворі під пильним материнським поглядом. Раптом погода змінилася. Задув сильний вітер, небо, що мить назад було безхмарним й вражало красивим бірюзовим відтінком, затягло чорними хмарами. Жінки загнали птаство до курника, закрили хлів й забрали дітей до хати, щоб перечекати негоду в домі.

Ввечері поверталися чоловіки з поля, стомлені важкою працею. Вихор та короткочасний дощ з блискавицею, що раптово налетіли вдень, швидко минулися й майже не завадили роботі на лані. Чоловіки перечекали негоду й з новими силами прийнялися орати чорну масну, вологу після дощу землю й засівати лан пшеницею.

Підходячи до свого будинку, в Iллі стислося серце в передчутті чогось лихого. Він й сам не міг зрозуміти, що саме його збентежило. Назустріч чоловікам з будинку вибігла Ганна, її обличчя було залите сльозами, а вуста тремтіли. Iлля кинувся до матері:

- Що сталося? Чого ви плачете, мамо?

Та з жалістю подивилася на сина й розридалася ще дужче, пригорнувшись до його міцного плеча. Розпач матері краяв молодому чоловікові серце. Він відчув, що з кимось з близьких за його відсутності трапилося лихо. Переборов острах почути жахливу новину, він тихо запитав в Ганни:

- Віра?

- Немає більше нашої Вірочки. Горе-то яке...- крізь ридання він почув страшну відповідь матері.

Iлля не йняв віри почутому. Він наче окам'янів від горя. Страшна звістка прозвучала наче грім серед ясного неба. Чоловіки обступили його з усіх сторін. Всі були вражені жахливою новиною, яку повідомила Ганна.

- Як це сталося? - не своїм від розпачу голосом запитав він.

Мати розповіла Iллі, як під час негоди вона з невісткою й онуками заховалася в будинку. Віру вбило блискавицею, коли вона годувала немовля, сидячи біля печі.

Оповідь матері відгукнулася в душі чоловіка невимовним болем. В нього в голові не вкладалося, як таке взагалі могло трапитися з коханою дружиною та ще й у його власній оселі, де вона та діти мали бути у повній безпеці. "Це все якась помилка! Це не може бути правдою". Він відмовлявся повірити в те, що Віри більше немає. Iлля кинувся до будинку, не слухаючи того, що кричали йому вслід батьки. Доки він на власні очі не побачить Віру мертвою, він не повірить в те, що вона так безглуздо й трагічно покинула цей світ, коханого чоловіка й маленьких дітей. I він її побачив. Вона лежала на ліжку, прикрита ковдрою. У вечірніх сутінках її обличчя вражало неприродньою білизною. Вона виглядала такою прекрасною та спокійною, наче просто заснула й ось-ось відкриє свої великі бездонні очі кольору молодої весняної зелені й лагідно посміхнеться до коханого чоловіка, варто лише її розбудити, торкнутися до неї. Iлля кинувся до коханої й став вкривати поцілунками холодні, як лід, руки своєї дружини, намагаючись зігріти її своїм теплом, вдихнути життя в ту, що була для нього найдорожчою людиною в цім світі. Але Віра не відповіла на його ласку, вона нерухомо лежала на ліжку й не дихала, смерть своїми чорними крильми вже накрила молоду жінку та загасила в ній життя своїм крижаним подихом. Iлля ридав, обіймаючи мертву дружину, його тіло наче звело судорогою й він не міг розірвати обіймів. Молодий вдівець оплакував кохану й втрачене щастя, яке вона йому подарувала. Рідним ледве вдалося відірвати згорьованого чоловіка від померлої дружини.

Вже рік минув від того страшного дня, коли Iлля поховав Віру. Для молодого чоловіка та його родини це був дуже важкий рік, бо пережити втрату дружини й змиритися з її трагічною загибеллю він так і не зумів. Щоб трохи заспокоїтися та втамувати свій біль Iлля почав прикладатися до чарчини. В його батьків від пережитого горя та постійних хвилювань за сина, похитнулося здоров'я. Постарішали за цей рік Ганна та Степан Василенки. Колись процвітаюче господарство почало приходити в занепад. Якби не Люба, менша сестра Віри, яка щодня приходила до Василенків, щоб допомогти їм доглянути малечу та поратися по господарству, родині було б складно пережити ці важкі для неї часи. Любов раніше не подобалася Iллі. Зовні ця струнка дівчина як дві краплини води була схожа на старшу сестру. Але характером вона була зовсім інша. Віра була енергійна, завжди весела, привітна, а Люба - якась замкнена в собі, задумлива, слова зайвого не скаже, не посміхнеться. Iлля не любив, коли вона навідувала сестру й племінників, ця похмура особа лише дратувала його своєю присутністю. Він не знав, про що з нею говорити, її задумливість та мовчання відбивали в Iллі бажання спілкуватися з дивною родичкою.

Після загибелі дружини чоловік важко переносив постійну увагу родичів та знайомих, їх співчутливі розпитування. Все це лише ятрило його душевні рани. Iлля намагався триматися осторонь й прагнув самотності, щоб пережити своє горе наодинці з собою. Лише Люба, як і завжди тиха й небалакуча, не мучила його жалістливими розмовами та своїм співчуттям. Те, що колись так дратувало Iллю в цій дівчині, тепер діяло на нього як заспокійливе. Любов добре піклувалася про маленьких дівчаток-близнючок та Василька, який після удара блискавицею вижив, але майже повністю втратив слух. Діти тягнулися до Люби, бо власний батько за своїм горем та стражданнями майже перестав звертати на них свою увагу, а дівчина охоче пестила маленьких сиріток, намагаючись зігріти їх своїм теплом та ласкою, та замінити малечі мати, яку вони втратили.

Ввечері, як і завжди, Люба вклала дітей спати й вже збиралася повертатися додому. Вона зазирнула до Ганни, щоб попрощатися з нею й дізнатися, як вона почувається. Останнім часом мати Iллі почувалася зле, хворіла й дівчина непокоїлася, що після пережитого горя Ганна сильно здала й вже не одужає. Зовсім заслабла старенька.

- Тітко, як ви себе почуваєте? Може вам щось треба? Водички? - співчутливо запитала Люба в старої родички.

- Ні, доню, зі мною все гаразд. Діточки вже сплять?

- Так, насилу вклала. Вередували, не хотіли мене відпускати, - посміхнулася дівчина, пригадав, як маленькі племінниці обіймали її своїми рученятами й вмовляли залишитися назавжди.

- Прив'язалися вони до тебе, ти їм тепер замість матері, - покивала головою Ганна, придивляючись до Люби. З болем жінка відмітила, що дівчина дуже похожа на покійну Віру, наче одне обличчя. - Що ж з ними буде, як ти заміж вийдеш та власних дітей народиш? Не буде в тебе тоді часу про племінників піклуватися, - зітхнула стара жінка.

- Буде, я їх ніколи не покину, - впевнено заявила Люба.

Побажав Ганні доброї ночі, дівчина вийшла з дому. На ганку сидів Iлля. "Знов пив", - з осудом подумала про себе Любов, коли відчула у прохолодному вечірньому повітрі запах алкоголю. Вона хотіла тихенько прошмигнути повз нього, щоб не привертати до себе увагу молодого вдівця. Люба терпіти не могла чоловіків напідпитку, відчуваючи до них відразу, тож бачити нетверезого зятя дівчині було неприємно. Iлля почув, як скрипнули вхідні двері й обернувся. У слабкому світлі дня, що підходив до свого завершення, молодий чоловік побачив струнку жіночу постать. Він не міг повірити своїм очам. Та, яку він не міг забути й у відчаї кликав її, благав, щоб вона повернулася до нього та дітей, хоча знав, що це неможливо, тепер стояла перед ним. "Віра!" - майнуло в голові вдівця.

- Ти! Ти прийшла, ти почула, як я тебе кликав. Не зникай... - Люба не встигла нічого відповісти на дивні слова нетверезого зятя, а Iлля зробив крок назустріч дівчині й міцно обійняв її. "Кохана, як мені тебе бракує. Вірочко!" - він вкривав обличчя й руки Люби палкими поцілунками, ніжно притискаючи її до себе. Дівчина зовсім розгубилася під шквалом ласк й затремтіла у обіймах Iллі. "Вірочко, Вірочко..." - лунало в її голові. Ці слова повернули дівчину до тями. Вона зрозуміла, що Iлля на хмельну голову та у сутінках прийняв її за свою покійну дружину. З силою вона відштовхнула його від себе.

- Протверезій вже нарешті! Віри немає, вона померла. Я - Люба! - вигукнула вона. Дівчину трусило від гніву.

Iлля відсахнувся від неї. Він стояв в кількох кроках від Люби. Хмель вивітрився з його голови, коли вона його відштовхнула й він почув у вечірній тиші чужий голос, не рідний знайомий до болю голос коханої дружини, а голос її меншої сестри. Iлля зрозумів, що обізнався, сприйняв бажане за дійсність. Тепер чоловік відчував жагучий сором за себе та свою поведінку.

- Візьми вже себе в руки. Годі пиячити! В тебе ж діти маленькі, старі батьки, тобі є заради кого жити. Господарство занепадає, а ти все горе у чарчині топиш, - Люба, не жаліючи його, кидала йому в обличчя жорсткі слова, відкриваючи правду тому, хто всіляко намагався відгородитися від усіх й не бажав бачити нічого, окрім власного болю. Дівчина хотіла присоромити Iллю, повернути його до життя.

Молодий вдівець мовчки слухав Любу й розумів, що вона має рацію. Так з ним ще ніхто не говорив, як говорила ця розгнівана дівчина. Всі тільки жаліли його та співчували його втраті. Лише вона, яка зовні була так схожа на його кохану дружину, сказала те, що йому було необхідно від когось почути.

- Ти мене чуєш? Ти батько! А коли ти в останнє вкладав своїх дітей спати? Вони більше за тебе потребують піклування й любові, - ніяк не могла вгамуватися дівчина, виговорюючи йому все, що накипіло на душі за останній рік. - Ти рідних на горілку проміняв! Вірі було б за тебе соромно. Вона б не хотіла, щоб ти так жив, щоб її діти при живому батькові були сиротами. Ти повинен про них дбати заради Віри. Годі себе жаліти.

- Пробач мені, - тихо вимовив Iлля, не сміючи підвести очі на розгнівану Любу.

- Ти не в мене, а в рідних пробачення проси й берися вже за розум, доки не стало занадто пізно, - сердито відрізала Люба й рішуче направилася до будинку батьків, які жили на цій самій вулиці, що й Василенки.

З того дня Iллю наче підмінили, він покинув пиячити й з головою поринув у роботу, занедбане за рік господарство потребувало значних зусиль й чоловік, не шкодуючи своїх сил та часу почав приводити все до ладу й готуватися до посівної. Батьки нарадуватися не могли, спостерігаючи за сином. Нарешті він покинув пити горілку й занявся ділом. З Божою поміччю Василенки зібрали того року гарний врожай. Справи в них знов пішли вгору.

Після того вечора, коли Люба наставила Iллю на шлях істиний, молодий чоловік став придивлятися до родички, яка тепер була частою гостею у його будинку. Він помітив, як прив'язалася до неї родина, як полюбили її діти. Навіть її задумливість та спокійна вдача тепер здавалися молодому вдівцю привабливими. Він все не міг забути того вечора, коли прийняв Любу за покійну Віру та тримав її у своїх обіймах. Iлля не міг позбутися спогадів, як відчув тоді її теплу шкіру та пряний аромат волосся, такого м'якого на дотик, наче шовк. Тоді вона його відштовхнула, але в ньому щось так і не змогло з нею розлучитися. Тепер вона стала для нього іншою, близькою. Ганна помітила, що син почав задивлятися на Любу. Стара жінка раділа з того, що Iлля перестав пиячити й почав нарешті піклуватися про малечу, повернувся до життя. Вона переживала, що Люба згодом вийде заміж й покине зятя з дітьми заради власної родини. "От добре було б, якби Iлля з Любою порозумілися та побралися", - подумала Ганна й вирішила поговорити про це з сином. Жінці здавалося, що це було б найкращим рішенням для нього та всієї родини. " Але як поставиться до цього сама Люба? Чи схоче стати дружиною чоловікові покійної сестри?"

Біда прийшла звідки її не чекали. Нова політика комуністичної партії щодо села передбачала створення колгоспів. Колективізація розпочалася з розкулачування більш заможних селян. Радянська влада визнала цих працьовитих й наполегливих людей, які важкою працею здобули все, що мали, ворогами народу. Запідозреним у контрреволюційній діяльності заможним селянам вироком був розстріл або табори, їх майно конфіскувала держава, а родини ворогів народу влада висилала до Сибіру та Уралу. Розкулачування почало набирати обертів. Достатньо було навіту заздрісних людей, щоб тебе назвали куркулем та запідозрили у антирадянській діяльності. До експлуатуючого класу відносили навіть незаможних селян, які мали хоча б корову чи десяток курей. Кулаками називали й тих, хто продавав надлишки хлібу на ринку та винаймав сезоних працівників. Таких людей влада не дозволяла приймати до колгоспів, відбирала в них все майно й висилала до найвіддаленніших малонаселених регіонів країни з суворим кліматом для освоєння худородних земель.

Iлля дізнався, що у сусідньому селі вже кілька родин заможних селян були розкулачені. Люди втратили все, що мали й голі, босі, з порожніми руками, були вислані радянською владою до Сибіру. Чоловік розумів, що вже завтра борці з експлуатуючим класом прийдуть до його оселі. Що буде далі, теж відомо. Те ж саме, що й з заможними мешканцями сусіднього села. Iлля знав, що часу на роздуми в нього немає, треба якнайшвидше прийняти правильне рішення. Правильним рішенням у ситуації, що склалася, була втеча. Чоловік вирішив, що має взяти саме необхідне й разом з дітьми та батьками тікати якнайдалі з рідного села, не чекаючи, коли влада все в них відніме й з ганьбою вишле до чужих країв. Iлля, зціпивши зуби від обурення, яке кипіло в його серці, коли він розмірковував про несправедливість радянської влади щодо чесного й роботящого люду, пояснив батькам, що лишатися небезпечно, бо родина Василенків є найзаможнішою на селі, отже вони стануть першими кандидатами на розкулачування. Ганна розридалася, коли почула цю невтішну новину. Вона одразу ж кинулася збирати документи, гроші та цінні речі, які можна буде взяти з собою, щоб будь якої миті бути готовими поспіхом покинути рідну домівку. З сумом стара жінка ходила з кімнати в кімнату, торкалася дорогих їй речей та меблів, бо з усім цим були пов'язані спогади про роки, що минули в цих стінах. Тепер родина має полишити свій затишний дім, процвітаюче господарство, в яке вона вклала стільки зусиль та часу, й податися на чужину, де одному лише Богові відомо, що на неї чекатиме. Василенкам доведеться починати життя спочатку, з нового листа. Це буде складне випробування для родини, бо на чужині на неї чекатимуть злидні й поневіряння, тяжка праця й необлаштований побут. Стара жінка очима повними сліз подивилася на маленьких онуків: "Бідненькі мої. Тільки но почали оговтуватися після втрати матері, а тепер їх позбавляють батьківського будинку, ситого й безтурботного дитинства". Гання поцілувала сплячих малят й повернулася до чоловіків, які саме обговорювали, куди їм тепер податися. Було вирішено їхати до Узбекістану й спробувати почати нове життя на новому місці, там, де про них ніхто нічого не знатиме.

Люба, яка була присутня при цій розмові, повними тривоги очима спостерігала за Iллею. Серце дівчини стискалося від жалю, коли вона дивилася на його стурбоване обличчя, розуміючи, як зараз йому важко. Дівчині хотілося пригорнутися до нього, заспокоїти, втішити молодого чоловіка, але вона не наважувалася це зробити. "Скільки ж болю й страждань випало на долю цієї родини", - з сумом думала вона, відчуваючи себе частиною сім'ї Василенків.

- Все вирішено, це остання ніч у нашому будинку. З ранку вирушаємо у путь. Не можна гаяти часу. Треба збиратися. Піду домовлюся з дядькою Миколою, щоб о шостій відвіз нас до залізничного вокзалу, - тоном, що не терпить заперечень сказав Iлля батькам.

- А як же худоба? Хто ж за нею ходитеме, як ми поїдемо? - стривожилася Ганна.

- Зараз треба думати про людей, а не про худобу, мамо. Заберуть наших корів та коней у спільну власність колгоспу. Не пропаде худоба. Краще збери все необхідне: гроші, документи, одяг, їжу та речі, які можна буде взяти з собою.

- А як же я? - втрутилася у розмову Люба.

- Ти залишаєшся зі своїми батьками, - не наважуючись поглянути дівчині прямо в очі, відповів Iлля.

- Нізащо! Я не можу покинути діточок у тяжку для них годину.Я їду з вами, - вперто заявила Люба.

Ганна та Степан з вдячністю поглянули на неї, бо самі б не наважилися запропонувати родичці розділити з ними поневіряння й важку долю втікачів від влади. Але Iлля, вперто продовжуючи уникати її погляду, заперечив:

- Ні! Ти залишаєшся. Вашій родині нічого не загрожує. Ти будеш в повній безпеці. Тобі, Любо, ще власне життя влаштувати треба, вийти заміж, народити діточок, а не присвячувати себе нашій сім'ї та марнувати молодії роки. Не сперечайся, так буде краще.

Дівчина розридалася й не простившись з Василенками вибігла з їх будинку. Любі було боляче почути відмову Iллі, думка про розставання з ним та малечею краяла її серце.

Ганна несхвально похитала головою й докорила синові:

- Навіщо ти так? Вона ж хотіла лишитися з нами. Ти образив дівчину.

- Що я тепер зможу їй дати? Так буде для неї краще.

- А для нас? Ти про дітей подумав? Як вони будуть без неї, коли вона їм за мати?

- Подумав. Та ми не маємо права ломати Любі життя, - зітхнув молодий чоловік. Йому було боляче. Тільки тепер, коли вони мали розлучитися назавжди, він зміг зізнатися собі, що покохав сестру своєї померлої дружини. Якби не розкулачування, яке загрожувало йому та його родині, все могло б скластися інакше. З часом ця дівчина звикла б до нього, змогла б його покохати так, як полюбила його дітей. Вони з Любою могли б побратися й щасливо прожити разом в коханні й злагоді все своє життя. Але тепер, коли родина Василенків мала покинути все, чим володіла й податися у чужі краї, де на них чекала невідомість й злидні, він повинен був відмовитися від Люби та своїх сподівань на щастя з нею, заради її ж добра.

Вдосвіта Василенки в останнє зібралися за столом у рідній оселі. Вже за півгодини за ними заїде дядька Микола й відвезе родину на вокзал. Всі необхідні для довгої подорожі речі були зібрані до вузлів Ганною та Степаном. Залишилося тільки розбудити й вдягти малят, які поки що солодко спали у своїх ліжечках й не підозрювали, що сьогодні мають залишити рідну домівку, щоб вже ніколи не повернутися до неї. В старої Ганни сльози весь час наверталися на очі, серце жінки стискалося від горя, їй не хотілося на старості років полишати село й будинок, у якому пройшло все її життя. Степан же мужньо тримався й не зронив жодної сльозинки, але його дружина бачила, що й він теж страждає через вимушену втечу з рідних країв. Чоловік обурювався, що він має тікати, ніби якийсь злочинець, й полишити все, що нажив за своє життя.

Iлля в останнє пройшов по кімнатам батьківського будинку, пригадаючи все, що було з ним пов'язано. Ці стіни бачили багато доброго й поганого: безтурботне дитинство Iллі, гучне весілля з найвродливішою на селі дівчиною, подружнє щастя з Вірою та нарождення діточок та горе й відчай чоловіка, коли він втратив дружину. В цих стінах зародилося нове почуття - кохання до Люби, з'явилася надія на щастя, яке могло повернутися до його оселі разом з цією дівчиною. Тепер молодий чоловік знав, що цього не буде. Він має поїхати звідси й забрати батьків та малечу, щоб врятуватися від ганебного розкулачення й висилки до Сибіру. Його надії на щасливе майбутнє з коханою жінкою зруйнувалися в одну мить. Вона залишається. Він сам так вирішив.

Iлля вийшов з дому, щоб на дворі дочекатися, коли за ними приїде сусід. Він не міг більше лишатися у будинку, відчуваючи, що задихається в ньому від болю та розпачу, що його охопили. На ганку вдівець зіштовхнувся з Любою. В руках дівчина тримала важкий вузол з речами. Обличчя її розчервонілося, бо вона бігла весь шлях від власної оселі до будинку Василенків, боючись запізнитися й не застати їх вдома.

- Ти прийшла, щоб проститися з нами? - запитав в неї Iлля, уникаючи зустрітися з нею очима.

- Ні. Я прийшла, щоб залишитися з вами, - твердим голосом відповіла вона.

Молодий чоловік відступив на крок назад, коли почув її відповідь. Він боровся з жагучим бажанням обійняти Любу та ніколи більше не відпускати її від себе. "От вперта! Хіба не розуміє, що через жалощі до моїх дітей та власну самопожертву, на яку вона зараз наважилася, вона може занапастити своє життя?" Ні, цього він не дозволить їй зробити. Чоловік зробив зусилля над собою й повторив те, що сказав їй вчора ввечері:

- Повертайся додому. Ти маєш бути зі своєю родиною.

Люба кинула вузол з речами на землю й впритул наблизилася до Iллі. Вона взяла його за руки й відчула, як він затремтів від її дотику. Дівчина мовчки чекала, коли він наважиться підвести очі й поглянути на неї.

Iлля нарешті подивився в обличчя Люби. Воно було схвильованим та прекрасним. Дівчина довірливо дивилася йому в очі, лише рожевий рум'янець, що окрасив її щоки, видавав, наскільки складно було їй перебороти свою сором'язливість та наважитися прийти до нього та розказати про свої почуття.

- Ти моя родина. Ти й діти. Я їду з вами, - прошепотіла вона, відчуваючи, як шалено калатає в грудях серце.

Iлля побачив в її очах щире кохання до нього й готовність розділити з його родиною будь-яку долю.

- Але я не можу тобі нічого дати, - з сумом відповів він.

- Можеш. Своє кохання. З тобою й малятами я буду щаслива будь де. Разом ми вистоїмо та з усім впораємось, ми витримаємо всі випробування долі.

Він міцно обійняв Любу, щасливий від того, що вона наважилась сказати йому про свої почуття.

- Я тебе кохаю, - промовив Iлля, ніжно притискаючи дівчину до себе. - Ти станеш моєю дружиною й разом ми побудуємо щасливе майбутнє для нас та наших дітей.

В підтвердження його словам на блакитному небі зійшло яскраве вранішнє сонце, освітив золотавим сяйвом закохану пару, знаменуючи собою новий день - початок нового життя.

Дата добавления: 2015-08-28