Запорожцi тiлько що перехопились через узенький мiсток над проваллєм, що промила вода з одного байрака в другий. Кирило Тур спустив бранку додолу i передав побратимовi, а сам злiз iз коня, розiбрав ветхий мiсток i покидав пластини в проваллє. А на днi в проваллi рине й реве вода, пiдмиваючи крутiї береги.
- Що оце ти твориш, побро? - питає Чорногор.
- Те, щоб Шраменя перш доказало, що згiдне воно битись iз Кирилом Туром.
- Бре, побро! Коли думаєш, що через проваллє йому не перескочити, покиньмо його, а самi доберемось скорiш до тайника.
- Еге! Може, у вас у Чорнiй Горi так роблять, а в нас над усе - честь i слава, вiйськова справа, щоб i сама себе на смiх не давала, i ворога пiд ноги топтала. Про славу думає лицар, а не про те, щоб цiла була голова на плечах. Не сьогоднi, дак завтра поляже вона, як од вiтру на степу трава; а слава нiколи не вмре, не поляже, лицарство кйзацьке всякому розкаже!
Тим часом, як низовий розбишака мiзковав про лицарську славу, Петро мчавсь на його з шаблею. Уже близько. Як ось кiнь - тиць! Зупинивсь над проваллєм, уперсь переднiми ногами да аж захрiп, настороживши ушi.
-Ге-ге-ге! - каже по другий бiк. Смiючись, запорожець.- Мабуть, не по нутру тобi такi ярки!
- Iродова душа! - крикне йому Петро.- Так-то оддячив ти пану гетьману за гостину!
- За гостину? - каже.- От велике диво? У нас у Сiчi приїжджай хто хоч, устроми ратище а землю, а сам сiдай, iж i пий хоч трiсни - нiхто тобi ложкою очей не поротиме. А сi городовi кабани усе мають за власне, що_ першi забрались у баштан!
- Юда ти беззаконний! - кричить Петро.- Тебе обнiмають i цiлують за вечерею, а ти умишляєш iзраду
- Га-га-га! - зареготав Кирило Тур.- Хто ж їх, дурнiв, силовав мене цiловати? Я їм кажу у вiчi, що вкраду притьмом панночку, а вони здуру мене обнiмають. Да що_ про те балакати Ось лучче перескоч через рiвчак, то ми з тобою покажемо отсьему юнаковi, як б'ються козаки!
Обернув Петро коня, розiгнавсь - думав якраз перемахнути,- а кiнь iзнов зам'явсь. Заглянувши в про-валлє, як там рине вода, аж затрусивсь да й посунув назад, жарко хропучи i водячи очима.
А вражий запорожець аж за боки береться, регочу чи.
- Ото проява, а не лицар! - гукає.- Подивiться на такого лицаря! Дiвка ось на конi вдвох iзо мною перескочила через рiвчак, а вiн прибiг та й задумавсь!
- Я б тобi швидко заткнув пельку,- каже Петро,- якби не забув ухопити пiстолi.
- Зроду я не пiйму вiри,- одвiтовав Кирило Тур,- щоб син старого Шрама бивсь по розбишацьки, маючи в руках чесну панну шаблюку! Може б, i я зумiв би зсадити тебе з коня кулею, та, отже, жду, поки ти надумаєшся, чи скакати, чи додому вертатися.
- Проклята шкура! - каже Петро, зскочивши з'свого коня.- Вовки б тебе їли! Обiйдусь я й без твоїх нiг!
Да й одiйшов назад, щоб розiгнатись. Догадавшись, що вiн задумав, Леся затулила од страху очi i молилась богу, щоб допомiг йому. Тiлько дарма вона лякалась. Хто б не споглянув на його високий зрiст, на тонкий да хисткий стан, хто б не завважив молодецьку силу у руках i в ногах, усяк би сказав, що не зовсiм iще лихо. Справдi, розiгнавшись, скакнув Петро i якраз досяг до другого берега. Аж тут берег пiд ним - хруп! Одколовсь, i вже козак похиливсь назад. Загув би якраз головою в саме провалле"-да-Кирила Тур прискочив i вхопив його за руку.
- Мистець, братику, їй-богу, мистець! - каже весело шибайголова. - Не дармо йде про тебе лицарська слава. Ну, тепер я рад з душi стукнутись iз тобою шаблями.
- Слухай, приятелю,- каже, дишучи' важко, Петро,- не буду я з тобою битись; теперь рука на тебе не пiднiметься.
- Як се? Ти одступаєшся од бранки?
- Нi, одступлюсь перше од душi!
- Дак якого ж гаспеда ти од мене хочеш?
- Оддай, брате, менi її без._ бою. Не будем марно кровi проливати.
- Га-га-га! - зареготав запорожець,- Ото ще чудасiя! Богдане, чи чуєш? Курячий же в тебе, пане Петре, мiзок: не зовсiм ти пiшов по батьковi. Який би враг примусив мене жартовать iз гетьманом, коли б сам куций дiдько не засiв менi в серце? Нi, пане брате, полягти од твоєї шаблi байдуже, а оддати бранку - ой-ой-ой!.. Шкода й казати! Годi дармо балакати! Стукнемось так, щоб аж ворогам було тяжко, i нехай лучче про нас кобзар спiває пiсню, анiж розiйтись чортзна по-якому!
Та й вийняв з пiхви свою довгу, важку шаблюку.
- Ой панночко, - каже, - наша панночко шаблюко! З бусурманом зустрiвалась, та й не двiчi цiловалась; поцiлуйся ж тепер iз оцим козарлюгою так, щоб запорожцям не було сорому перед городовими, а чорногорцi щоб не величались своїми юнаками!
-Так ти справдi не оддаси її без бою? - питає ще Петро.
- Не йме вiри вразьке Шраменя! - каже Кирило Тур. - Щоб же я на страшний суд не встав, коли ти до неї доторкнешся, поки в мене голова на плечах! Буде з тебе, чи, може, вкроїти тобi жупана?
- Нехай же нас господь розсудить,- каже Петро, а мене простить, що знiмаю на тебе руку! Да й собi вийняв шаблюку.
- Коханий побро,- каже тодi Кирило Тур чорногорцевi,- коли я не стою на ногах, не борони йому бранки. Махай у Чорну Гору та скажи там своїм щурам-чорногорцям, що й на Вкраїнi рубаються не згiрше. Що ж ти, козаче, не нападаєш? - обернувсь вiн до Петра. - Твоє дiло нападати, а моє боронитись. Петро почав козацький грець. Ще, може, звiку не сходились на сих полях такiї два рубаки, одної сили, одної хистi, одного завзяття. Чи встоїть же Петро против здоровенного, широкоплечого козарлюги Кирила? Той-бо стоїть, як буїй тур, вкопавши ноги в землю. Тiлько ж i Петро був козак не дитина: мав батькову постать i силу, ворочав важкою шаблюкою, як блискавкою, а хисткий i проворний, як сугак на степу.
Забряжчали, задзвонили шаблюки страшно. Що один рубне, то другий одiб'є, аж iскри летять. Леся сама себе не пам'ятала од жаху. Той стук, те звяканнє, тiї блискавицi понад головами - усе те дiялось, мов у неї в серцi. А чорногорець аж на конi не всидить, дивлячись на ту мономахiю. Мистець вiн був у лицарському дiлi, так йому страшенна сiча побратима з Петром Шраменком була не герцем, а справдi iгрищем.
А вони спершу повагом складали шаблюки, мов тiлько примiрялись; а потiм усе скорiш, усе з бiльшим притиском давали один одному маху. То приступали, то одступали; то розмахувались з усеї сили, що аж шабля свище; то знов один одного тiлько манили, а самi чигали, як би рубонути да й закiнчити зразу. I так же то обидва знали тую шермицерiю, що нi той того, нi той того не зможе зачепити - одвiчають самi шаблi. Тим часом у обох очi вже йграють, як у звiрюки; щоки горять; на руках жили понабрякали, як вiрьовки; i вже б'ють козаки напропаще; iскри сиплються густо, i от-от комусь погибель! Аж зразу - черк! Пополам обидвi шаблi. Козаки з досади покидали об землю й хрести.
- Ну, як же нам скiнчити? - каже Петро: розгарячивсь i вже забув про мирову.Давай боротись або стрiлятись на пiстолях. Нехай менi нiхто не доказує, що я не справивсь iз запорожцем Туром!
- К нечистому з бороннєм! - важко дишучи, каже запорожець,- Хлоп'яча забавка! Да ти ж мене й не брязнеш так об землю, щоб тут менi й со духи. А вже раднiший я пiти до чорта в зуби, нiж оддати тобi бранку. К нечистому й пiстолi! Не велике диво просадити кулею чоловiковi голову. А є в нас, коли хочеш, турецькi запоясники, кинджали, однакi завдовжки i одного майстра. Схопимся за руки по стародавньому звичаю, та й нехай нам господь милосердний одпуска нашi грiхи!
Узяв у чорногорця булатний запоясник, примiряв до свого i подав Петровi. Потiм схопились лiворуч та розчали знов грець, лютий, страшнiший первого.
- Ей, драгий побро! - крикне чорногорець.- Кiнчай боржiй, бо вже онде погоня!
- Не бiйсь,- каже Кирило Тур, задихавшись,- поки пiдоспiє, закiнчаємо дiло!
- О боже, спасителю! Се нашi їдуть! - закричала Леся, глянувши на дорогу. А то стояла все, мов нежива, коло чорногорця, дивлячись на страшне одноборство.
Справдi, по полю мчались козаки. Поперед усiх поспiшав Сомко; за ним паволоцький Шрам; за ними ще з пiвдесятка комонникiв.
Скоро виїхали з гаю, зараз загледiли на узгiр'ї наших рубак. Небо вже на сходi сонця почервонiло, i шаблюки блищали здалеку, як краснi блискавицi. Не вонпив старий Щрам, що його Петро укладе Тура, дармо що Тур такий коренастий. Як же покидали козаки шаблi да взялись за запоясники, так у його й в душi похолонуло: не раз-бо в такому одноборствi падали перед їм обидва разом. Так же й тут сталось. Доскакує Сомко iз Шрамом до провалля, аж Кирило Тур iз Петром дали один одному в груди так щиро, що й повалились обидва, як снопи.
IX
Черногорець зараз кинувсь до свого побратима, а Леся до Петра. Забула сердешна на той час i стид, i дiвоцький сором: затулила йому хусткою глибоку рану, а сама так i впала на його; плаче, голосить, серденьком називає. Що їй тепер i той ясний жених, i те гетьманство? Гаряча кров б'є з рани в Пегруся, промочила хустку, обмиває їй руку. Якби воля, оддала б тепер Леся душу, аби оборонити од смертi козака, що_ так щиро одважив за неї свою жизнь. Уже й Шрам iз iетьманом, об'їхавши байрак, прискочили до того бойовища, а їй байдуже; вона плаче, вона вбивається над своїм Петрусем.
- Годi, доню! - каже Шрам.- Слiзьми рани не залiчиш. Дай лиш ми перетягнем її поясом. Ще, може, не зовсiм лихо.
А Сомко, щоб помагати Шрамовi або лютовати на комишникiв, вiн, замiсть того, сам давай рятовати од смертi Кирила Тура.
- Бiда,- каже,- Турова голово! Я думав, ти тiлько жартуєш iзо мною по-давньому, аж тебе справдi заморочив нечистий! Лучче б менi довiку не женитись, нiж отеє бачити тебе без пам'ятi i гласу!
А про те йому й байдуже, що молода його розливається слiзьми над iншим та взиває серденьком.
- Не знаю, пане гетьмане,- каже Шрам,- яке в тебе й серце, щоб возитись коло сього собаки!
- А що ж, батьку? Хiба так отеє його й покинути?
- Да нехай би пропадав ледащо, як заслужив!
- Нi, батьку, вiн не так думав, виручаючи з бiди мою голову.
- Виручаючи з бiди голову! А тепер трохи не згубив тобi молодої!
- Молода, батьку, знайшлась би й друга, а Кирила Тура другого не буде.
Леся дослухалась до його мови. "Дак от як вiн мене любить!" - подумала собi небога, i серце її навiки од Сомка одвернулось.
Шрам тож посупивсь. Хоть i не сказав, да подумав: "Йому жаль сiчового розбишаки, а що мiй Петро лежить без пам'ятi, про те йому й байдуже".
А Сомку не байдуже було й про Петра. Упоравшись коло запорожця, кинувсь i сюди.
- Що пан Петро? Чи єсть надiя? - питає в Шрама - Вiзьмiть мою опанчу та припнiть мiждо коней.
- Гляди вже, пане гетьмане, свого запорожця,- каже понуро Шрам,- а в пана Петра єсть батько. Та, знявши з себе рясу, i прип'яв до коней. Положили на рясу мiждо двох коней Петра да й повезли до подвiр'я, придержуючи.
- От де, синку, довелось менi колихати тебе у козацькiй колисцi! - каже, йдучи позад його, старий батько.- Не судив тобi бог заквiтчатись смертними ранами за Вкраїну, а доскочив їх за чужу молоду!
Сомко хотiв положити в таку колиску й Кирила Тура,- не пожаловав своєї саєтової опанчi, як тут де не взялось двоє запорожцiв. Наскочили i зараз розпiзнали, що сталось; не розпитували довго.
- Що це,- кажуть,- панове, ви хочете робити з нашим братчиком? Невже вiн такий сирота, що якби не городовi козаки, то отут би й оставсь на степу, звiрю та птицi на поталу? Нi, панове! Ще зроду братчик братчика у чужих руках не кидав. Оддайте нам його! Є в нас свої лiки - зараз поставимо його на ноги.
Да не дожидаючись довго, моргнули чорногорцевi, схопили Кирила Тура, один за плечi, другий за ноги, положили поперек коней перед собою да й помчались, як тiї демони. Богдан Чорногор слiдом за ними.
А Петра везли тихою ступою, з обережнiстю.
Сомко повiв за руку Лесю, про здоров'є питав, голубив; да вона вже до його була не та: за жалем да за тугою нi слова йому не промовить.
Пройшли за ярок, аж ось i Череваниха їде назустрiч. Василь Невольник, не жалуючи, поганяє коней. Зрадiла мати, як побачила свою Лесю, що вже й казати!
А Шрам смутно привiтав Череваниху:
- Бач,- каже,- нене, чого твоя дочка наробила! Уже де замiшається ваш жiночий рiд, то добра буде мало.
Посумовавши Череваниха над Петром, розпитавши в дочки, як що було, аж сплакнула да й каже:
- Уже ж, панотченьку, коли таке лихо склалось через мою Лесю, то ми з нею мусимо й запобiгти сьому лиху. Везiть пана Петра до нас у Хмарище. Не будемо ночей досипати, а вже його на ноги поставимо. Я на своєму вiку доволi попов'язала ран козацьких, да й Леся моя до сього дiла здатна. Немов господь нам i поможе!
Шрам iзгодивсь, щоб везти Петра просто до Хмарища; а Черевань запросив гетьмана i всiх при йому значних козакiв до себе в гостi.
Тодi Череваниха з Лесею поїхали попереду, щоб усе _дома як слiд спорядити. Дорогою Леся десять раз розказовала матерi, як бивсь Петро iз Кирилом Туром; i вже чи дуже, чи нi клопоталась у Хмарищi Череваниха, щоб заготовити лiжко недужому, а вона бiльш нi про що й не дбала. У кiмнатi, де перше сама спала, послала йому на свойому лiжковi перину, убрала сволок свiжими, щонайкращими квiгками, завiсила вiкно шитою хустиною, i вже й рiдна сестра не буде така до брата, як вона була до бiдолахи Пеiра. Гостi Череваневi пили, їли, бенкетовали в Хмарищi або пробували з гетьманом у Києвi за вiйськовими речами; Череваниха їх трактовала; а в Лесi чiлько було й роботи, що копати корiнне, варити зiллє да сидiти над недужим. Допомагав їй Василь Невольник.
Петро мiй мов удруге на свiт народивсь. Що йому тепер, що Леся не його суджена? Вона його любить - бiльш йому нiчою й не iрсба. Чи раз же то в недузi, одкридши очi, не то ввi снi, не то наяву, бачив вiн, як вона, нахилившись над ним, пiдстер'гала, чи вгору, чи вниз iде його здоров'є? Як мати дiпинку забавляє очима, щоб воно їй усмiхнулось, так вона заглядала йому в вiчi, довiдуючись, чи вернувсь вiн iк пам'ятi.
А вiн же то, ослабши усiм тiлом, жив тiлько серцем, i хоть не змiг двигнути нi рукою, нi ногою, а серце билось, як вода в джерелi в криницi. Не бажав би вiн нi жизнi, нi здоров'я, коли б йому так i вмерти, дивлючись у тiї очi, як у чисту воду. У саду щебече соловейко; запашний вiтерець повiває в вiкно крiзь цвiт садовини; тихе сонечко, заходючи, грає по сiiнi з вишневими вiтами; коло йою сидить його Леся, бере його за руку, прикладує свою долоню йому до гарячої голови... Нi, не треба йому нi жизнi, нi здоров'я, дайте йому отак зомлiти, заснути i не прокидатися довiку! От же здоров'є почало брати гору, наповняло козацьке тiло, як вода колодязь; i губи зачервонiли, i очi заграли.
Радується старий Шрам, радується й гетьман, а вже нiхто бiльш, як сама Леся. Тiлько її радiсть схожа була на мiсяць пiд негоду: то сiяє вiн, як срiблом сипле, звеселяючи й поля, i села, i сади понад рiчкою; то зайде у хмару, i як зайде, то весь свiт наче печаль покриє: рiчка мов мертва, без iскор, тече помiж берегами; почорнiли сади; по темних полях смутно. Небога Леся то веселиться серцем, то тяжко сумує, як згадає, що мусить одна-одинока тратити молодiї лiта у гетьманськiй свiтлицi, слухаючи тiлько вiйськовiї розправи да погриманнє кубкiв за трапезою. Розпiзнала голубонька, да пiзно, що Сомко козак не до любощiв. Нема в його нi того нiжного слова, нi того люб'яiного погляду, що веселить дiвоче серце. Гетьман вiн на всю губу, пишен i красен; да не згляне й не заговорить так од серця, як той бiдний Петрусь. От же треба коритись своїй долi; шкода й казати батьковi або маїерi. Нехай i сам Петрусь про те не вiдає!
Став вiн очуняти, стала вона рiдше до його надходити, нiби боїться його й соромиться.
- Чого ти, Лесю, наче ховаєшся од мене? - каже вiн їй раз, пiймавши її за руку. '
Вона нiчого йому не сказала, тiлько слiзки заблищали на очах.
- Не ховайсь од мене, серденько,- каже Петро.- Будь менi за рiдну сестру. Не судив нам бог жить iз тобою, нехай оддають тебе за iншого, а я довiку не перестану тебе любити, як свою душу.
- Луччс вже зразу розiйтись да й не зустрiчатись! - промовила Леся да й вирвалась од його i пiшла в садок виплакати своє горе на волi.
От же не раз i пiсля того прийде було i сяде в його коло лiжка,- сяде, заспiває яку смутную пiсню; усе, що на душi єсть, усе виспiває. Нiчого було й не говорять, дивляться тiлько одне на одного, а що на душi робиться, усе iм розумно.
А Сомко про те не думає й не гадає; да й Шрам, i Черевань, i сама Череваниха байдуже. Бо в ту старовину, коли дiвка заручена, то вже й годi, уже й не кажи, що не сей, а той менi люб, а то на весь свiт пiде слава. Тим-то усi були й безпечнi, да й самi вони, Петро iз Лесею, мовчки сумовали.
Тiлько що знявсь Петро на ноги, аж ось надiйшла Сомковi чутка, що_ воєводи од царя прибудуть швидко до Переяслава. Годi тодi в Череваня бенкетовати; рушив зараз Сомко у дорогу, щоб привiтати їх у себе в гостинi. А Шрам собi ждав - не дождався генеральної ради, щоб, забравши з того боку усi козацькi потуги, iйти на Тетерю. Череванисi було на думцi гетьманське весiллє, а Черевань рад був гуляти хоть довiку мiж веселим козацтвом. I так мiж собою урадили, щоб їхав вiн iз дочкою пiд Нiжень до свого шуряка Гвинтовки, осаула полковою нiженською, а Шрам з сином мав їхати у Переяслав до Сомка, гетьмана, i щоб, одбувши воєвод, справити гетьманське весiллє на всю Україну, i на весiллi разом усю старшину до походу на Тетерю приклонити да зразу його мов сiткою й накрити, щоб_ не було двох гетьманiв на Вкраїнi.
Як ось виїжджають за Броварський бiр, за пiски, аж iз Переяслава до Сомка гонець курить. Хто ж той гонець? Сам переяславський сотник, Iван Юско. Скоро нашi розпiзнали таке диво, зараз наче хто й сказав усякому, що склалось щось недобре.
- Iз якими вiстьми? - питає гетьман.
- Бодай i не казати, пане ясновельможний!
- Що? Невже татаре?
- Гiрш од татар! Iз одного Васюти народилось тобi, пане гетьмане, четверо, коли не лiчити Iванця!
- Да кажи просто, щоб тобi язик усох! - крикне Сомко.
- Лучче, якби всох, пане гетьмане, нiж возвiщати тобi таку вiсть! Зiньковський, миргородський i полтавський поклонились Iванцевi!
- Як? Мої полковники перейшли до Iванцевого боку?
- Усi троє, як чуєш, пане гетьмане.
- I миргородський, i полтавський, i зiньковський?
- Усi троє; оставсь при нас по сей бiк Нiженя тiлько лубенський да гадяцький.
- Чому ж менi не дано звiстки?
- Ще не пройшло й дня, як прийшла вона у Переяслав.
- Що ж? Як? Чи коли? Хоть розкажи толком.
- А от як,- каже сотник Юско.- Їздив наш бурмистер до князя Ромодановського з грошима у московську казну; аж чує, що князь у Зiньковi. Завернув туди, аж там Остап миргородський i Дем'ян полтавський з старшиною; бенкетують усi у зiньковського Грицька. Ну, се ж iще нiчого. До князя - аж у князя повно запорожцiв, i все з тих гольтяпак, що, попропивавши худобу, служили в козакiв по дворах, а далi, не звикши слухати господаря, повтiкали п'янствовати на Запорожжє. Пiзнали деякi бурмистра. "Чи не од крамаря,- кричать,- уже вибачай, ясновельможний, у сiм словi,- чи не од переяславського крамаря до князя? Чорта з два тут поживитесь! Ось ми вас, городових кабанiв, хутко впораємо!" Розслухається, аж тут ось яка вродилась новина - богдай менi не чути i не казати! Князь iз Iванцсм побратавсь, зове його гетьманушкою запорозьким, оддав йому поки що Україною по Ромен владiти. Сомко аж за голову взявся.
- Миргородський,- каже,- полтавський... промiняти мене на Iванця! Нi, пропала вже, бачу, лицарськая честь на Вкраїнi! Положили ми її з батьком Богданом у домовину! Да гляди лиш,- каже Юсковi,- чи правда ще сьому?
- Ой, коли б то сьому була брехня! - одвiтує Юско. - Так от же стинно, що Iванець у Зiньковi гуляє в князя. Бачив його бурмистер, так як ти мене, пане ясновельможний. А запорожцi, кажуть, велику ласку у царя мають i чого попросять, усе цар по їх робить. Тим-то князь, зазвавши полковникiв до Зiнькова, погодив їх, царевим словом, слухати Iванця як гетьмана. А в нас тепер бач, як завелось? Що кожен себе гледить, аби йому було добре. Запобiгаючи царської ласки, усi троє згодились, щоб Iванець по Ромен Україною правив.
- Так, так! - каже гiрко Сомко.- Гетьмануй над нами хто хоч - чи лицар, чи свинопас,- аби ми полковниковали. О, неситая жадоба старшиновання! Тепер-то я побачив тебе в вiчi. Гнешся ти перед усякою поганню в дугу, аби тiлько верховодити над iншими!.. Ну, а Васюта ж? I той поклонивсь Iванцевi?
- Нi, мабуть,- одвiтовав сотник Юско,- бо, каже бурмистер, попившись, запорожцi i на Васюту похвалялись да й на всю городову старшину недобрим духом дишуть, а найбiльш тiї, що з винникiв да з парубкiв, що которого хазяїн коли вдарив або злаяв, то вже тепер похваляються за все оддячити.
- Ось якими новинами привiтають нас у моїй Гетьманщинi! - каже, гiрко усмiхнувшись, Сомко до Шрама.- Ну, да ще помiряємось, чия вiзьме. О, да й провчу ж я своїх зрадникiв!
- Що ж ти, сину, думаєш чинити? - спитав Шрам.
- А що ж! Їхати до Переяслава, постягати до обозу пiдручнiї менi полки да й стояти хоть проти цiлого свiту! Що менi тiї князi да бояре? Що се вони видумали - шматовати Україну? Наше право козацьке, нiхто мiждо нас не втручайся! Де два козаки, там вони третього самi судять. Побачимо, чия буде сила!
- I отеє,- каже Шрам,- замiсть вiйни з недоляшком Тетерею, заведеться вiйна мiж сьогобочними полками! Бо вже коли загарбав у свої руки Iванець три полки, то без бою його з України не випреш. А Васюта собi пiднiметься, бо за ним уся Сiверiя, уся стародубiвщина потягне. Дожидайтесь же тепер, паволочане, поки Сомко справиться з своїми ворогами! Коли б iще пiд сю заверюху сам i
Тетеря не перелiз через Днiпро; бо в них з ляхами щось_ таке вже компонується.
- Ну, а що ж би ти робив, батьку? - питає, гетьман.- Порадь мене своєю головою; я тебе послухаю.
- От що я тобi пораяв би! Їдь лиш ти у Переяслав да пиши листи до усiх полковникiв, щоб убоялись бога да подумали про козацьку славу, що ось Iванець простягає руку, щоб її скаляти, внiвець обернути. А я тим часом поїду з Череванем у Нiжень. Я одкрию божевiльному Васютi очi, що й сам пропаде, i другим наробить лиха, як не буде за тебе держатись. Нехай лиш вiн приложить свої потуги до твоїх; тодi в усякого руки опустяться, а твої полковники знов до тебе вернуться.
- Нехай тепер вертаються, а вже не я буду, коли не зроблю з ними так, як покiйний гетьман iз Гладким.
- Ну, не хвались iще, синку, да богу молись,- сказав понуро Шрам.- Тодi скажеш гоп, як перескочиш. Не тратьмо дармо часу, попрощаймось.
Попрощались i роз'їхались. Нiхто нiкому не сказав на прощаннє веселого слова. Усiм на серце пала тяжка туга, мов перед яким великим горем.
- Еге-ге! Бачу, бачу, куди доля хилить Україну! - говорив сам собi Шрам, понуривши голову, їхав позад усiх, не хотiв нi з ким розмовляти.- Невже ж,- каже,- отеє справдi усе й розкотиться, як горох iз жменi? Невже ж на те козаки воювали i кров свою проливали, щоб пропала козацька слава порошиною з дула?
Да й згадав старий смутну пiсню, що зложив божий чоловiк, як умер батько Хмельницький:
Чи вже ж дармо тая безщасна _Україна богоi молила,
Щоб мiцна його воля з пiд кормиги лядської слобонила,
На позор да поругу невiрним не давала, щастям надiлила,-
Чи вже ж дармо вона боговi молила?
"Мабуть, що_ дармо, - думає собi Шрам, - мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хлiба-солi уживала! Чи, може, приходить уже кiнець свiту, що возстане свiй на свого? I звiдки ж пiдiймається хмара, боже ти мiй милий?.. Запорожжє перше було гнiздом лицарства козацького, а тепер виводить тiлько хижих вовкiв да лисиць. Отеє, мабуть, дожились вражi сини до порожнiх кишень, то й заводять мiж народом трусу, щоб пiд каламутний час людським добром поживитись. Завидно, мабуть, стало проклятим сiромахам, що в городового козака повно в господi. А який же враг посилав на Запорожжє, як, по розгромi ляхiв, усякому було вiльно займати займанщину? Нi, ось пiдем лицарювати!.. П'янствовати да баглаї бити, а не лицарювати!.. Пожалуй, iншi спасеннi душi справдi одбiгли займанщйни, яко суєти мирської; а другий розбишака пiшов у Сiч, аби не робити дiла на господарствi. От i налицарювали! Утiшайсь, Україно, своїми дiтками! Iванець пiдлестивсь до сiчовикiв да тепер i коїть з-пiд руки в князя, що хоче. Бачу, до кого вiн добирається, - хоче Сомковi дружби доказати, да ще ж бог нас не зовсiм покинув; iще, може, набереться сотня-друга вiрних душ на Вкраїнi!"
Мiзкуючи так, слухає, аж iспереду пiднявся якийсь галас. Косили над дорогою косарi, а один упивсь да й простягсь серед шляху; а Василь Невольник, мабуть, задрiмав да й наїхав; от i зчинилась заверюха. Завзятий пiд ту чорну раду сiльський люд зробився.
Шрам стиснув коня острогами i пiдбiг швидше до ридвана.
- Кармазини! - гукали п'янi косарi.- Iзнов розплодилась вельможна шляхта помiж миром! Да нам не вперше викошувати сей бур'ян по Вкраїнi!
Да й точаться до ридвана, махаючи косами. А один преться з сокирою, щоб притьмом колеса рубати.
- Геть, iродовi душi! - крикне на них Шрам. Побачивши перед собою попа, усi зараз трохи й зупинились.
- Що се? - каже Шрам. - Чи ви турки, чи татаре, що нападаєте на подорожнiх! Чи в вас християнська душа, чи вже i бога й вiру забули?
- Нi, панотче,- обiзвавсь один,- не забуде чоловiк християнської вiри довiку! Та як же стерпiти, коли притьмом давлять кармазини людей по дорогах?
- Да ще, слава богу, в нас руки не в кайданах! - озвалось уже двоє чи троє. - Ще не попустимо глумитись над собою! Буде вже й того, Що один свиту золотом гаптує, а iнший, може, й сiрячини не має, один оком своїх сiножатей не займе, а ми ось_ iз половини косимо. А вибивались iз-пiд ляхiв усi укупi
- Так! Бачу, бачу! - каже сам до себе Шрам.- Усюди пробралась iз Запорожжя халепа!
- Iз Запорожжя! - кажуть.- Де тобi, панотче, iз Запорожжя? Це все нашi городовi коять, а на Запорожжi усяк рiвен. Нема там нi панiв, нi мужикiв, нi багатих, нi вбогих
- Бiднiї, слiпорожденнiї ви дiти! - сказав їм крiзь сльози Шрам - Нехай господь змилується над вашою темнотою! Пустiть коней, пустiть! Не заступайте дороги, а то я призову на вашi глави проклятiє господнє!
- Ну, вже пустiмо, нiчого робити,- кажуть косарi, розходячись по боках дороги.Знав ти, панотче, що сказати! А вже якби не ти, то ми б дознались, iз якого дерева повиточуванi спицi в ридванi. Не оборонили б його й позлотистiї цяцьки, щр дурнiї ляхи повимудровували!
- Нехай вас бог помилує! - каже од'їжджаючи Шрам.- У тяжкому недузi ви ходите! Проклят, проклят химородник, що заморочив вам голови!
Отакi пiснi слухали нашi подорожнi до самого Нiженя. Чи заїжджав Шрам до кузнi iпдковати коню пiдкову - у кузнi коваль, за'6увши про залiзо в горнi, балакав з хуторянами про чорну раду.
- Що ви,- каже,- лагодите чересла та лемешi? Лагодьте лучче батькiвськi списи, бо буде хутко усiм робота, їхали в Нiжень запорожцi, дак казали, що знов пiднявсь такий гетьман, як Хмельницький.
Чи сходилась де у сельцi мiж миром судня рада - дiди, замiсть щоб укладати громадi суд, розказовали, звiдки почалось козацтво i як увесь мир вибивсь був iз-пiд ляхiв i недоляшкiв на волю.
- Що тепер за державцi-козаки? - каже iнша сива борода (бо тодi поважнi посполитiї люде носили бороди) - Ще з такими можна поборотись. То он як за Наливайка або за Павлюги були ляхи-державцi да недоляшки! Один над сотнею сiл! Та i з тими якось же нашi справлялись. Он, як був Кисiль або Вишневецький Єрема.. Батечки! Було йдеш, чумакуючи, степом. "Чиє село?" - "Вишневецького".- "Чиї лани?" - "Вишневецького".- "Чиє староство?" - "Вишневецького! " Та й за тиждень не перейдеш його держави. Знаєте, робили тiї великiї пани з королем, що хотiли, дак усi городи й пригороди норочдаваїi їм король то iiа староства, то на волостi. Да й з такими ж то, кажу, дуками бать; її панi i справлялись.
Оїсiк як зачне оповiдати, мов iч письма беручи, сива голова, то судня рада й про свiй суд забуде.
-Ну, як же, як вибивались нашi з-пiд лядської кормиги? -питають молодшi.
- Ге, як? Бог нашим помагав. Ляхи да недоляшки думали, що як притопчуть козака або посполитого, то й лежатиме, мов хворостина на греблi; мали вони нас за скот несмислений. А наш брат, сiрома, у своїй дранiй свитинi щодень, щонiч з плачем зове на помiч бога. Ляхи да недоляшки тонуть було у перинах, п'ють, гуляють, а наш брат, як той невольник до отця-матерi, озивається до бога, перед богом душу свою, як горющу, невгасиму свiчку, ставить: тим-то й не слабло наше серце, тим-то ми смiливо рушали супроти нечестивої сили, i господь повсякчас помагав нам.
Да отак гуторить-гуторить сiльська громада да й зачне ту Хмельнищину до свого часу прикладувати, зачне перебирати, як хто з козацької старшини розбагатiв i з чого-то так на Вкраїнi стало, що в одного нi грунту, нi хатини немає, треба в пiдсусiдках проживати, а другий на свої лани людей не назоветься, за всю осiнь не обореться. От iнший тут знов прийме рiч да й нiде про займанщини викладовати:
- Як слобонили нашi з божою помiччю од ляхiв Україну, дак тодi по обидва боки Днiпра уся земля стала козакам спiльна i обща. От i давай дiлити по полках Україну: однi села до одного полку, а другi до другого тягнуть, i у полковому городi судову справу собi мають. Ну, а в полках осягли козаки й позаймали землi пiд сотнi, а в сотнях пiд городи да пiд села; а там уже пiд свої двори, хутори да левади. От би, здавалось, i добре, та горе, що старожитнi козаки, що з_ предку-вiку козаками бувалiї, вiйськовiй чернi позавидiли, не схотiли дiлитись рiвно. "Якi вони, - кажугь, - козаки? Їх батьки та дiди зроду козацтва не знали. Зробимо перепис, i хто козак, той вольность козацькую матиме, а хто пахатний хрестянин, той нехай свого дiла гледить!" Зчинилась була буча не мала: поспiльство свого козацтва рiшатись не хотiло, що ледвi покiйник Хмельницький утихомирив. I ото, которi багатi, що на доброму конi збройне до обозу могли виїжджати, тiї зостались козаками i до леєстру козацького записанi; котрi ж ходили пiхом, дак зостались у поспiльствi (опрiч мiщан, що по городах торги i комори крамнiї мали), осiли на рангових або на магiстратських та на чернечих грунтах або у шляхти та в козакiв пiдсусiдками, а iншi зостались козацькими пiдпомiчниками, що двадцять-тридцять чоловiк одного козака споряджають. Сi б то, може, й собi, як от i ми, козацької вольностi пошукали, коли ж не сила! Як старшина з гетьманом розпорядила, так i зосталось. Давай посполитий до скарбу i подачку од диму, давай i пiдводу, i греблi по шляхах гати, а козак, бач, нiчого того й не знає. Прийде було полковник або вiйськовий старшина до гетьмана: "Благослови, пане гетьмане, зайняти займанщину!" - та й займе, скiльки оком закине, степу, гаїв, сiножатей, рибних озер, i вже це його родова земля, уже там пiдсусiдок хоч живи, хоч до другого державцi, коли не любо, вбирайся. Знов прийде сотник чи осаул, чи там який хорунжий полковий до полковника: "Благослови, батьку, зайняти займанщину!" - "Займи, синку, скiльки конем за день об'їдеш". А сотники козакам займанщини по всiй сотнi роздавали. Оборе плугом, обнесе копцями, ровом обкопає або ограничить кляками, та вже й не суньсь туди наш брат; де заб'є на болотi палю, там уже ти млина не будуй: сам вiн або його дiти збудують. Отак-то, братцi, отак-то, дiти, тiї багатирi, тiї дуки-срiбляники з голоти розплодились! У Хмельнищину рiдко який шляхтич зачепивсь па Вкраїнi, приставши у козацтво, а тепер їх не перелiчиш! Деякi повилазили знов iз Польщi та повипрошували в гетьмана батькiвщину або материзну; а бiльш сього вельможества iз козацтва таки начинилось. I вже iнший i забув, iз чиїм батьком разом до вiйська у сiром'язцi йшов. Той же зоставсь ув убожествi, а йому фортуна на вiйнi послужила, у старшину, у значне козацтво ускочив, а далi займанщину зайняв, свиту гаптує, а ми сiмряги мовчки латаємо. Отак-то, братцi! Отак-то, дiти!
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 37 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |