83 Силабі́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному

83 Силабі́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13, рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених.

Силабічне віршування характеризується наголосом який припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на дві рівновеликі частини:

Начебто спи́си, // колосся по по́лю,

Люди коло́сся // стинають без болю

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі.

84 Сила́бо-тоні́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку.

В українській поезії силабо-тонічне віршування з'явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т. Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І. Некрашевича у другій половині 18 ст., але тільки в поемі І. Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії.

Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів.

Силабо-тонічне віршування у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним

85 Синтаксичні засоби увиразнення мовлення складає група так званих стилістичних фігур мовлення, тобто своєрідних відмітних форм синтаксичного впорядкування фрази: «стилістичні фігури — це особливі побудови, що відхиляються від звичайного синтаксичного типу й дають оригінальну форму для образного вираження думок і почувань людини».

Стилістичні фігури художнього мовлення, по-перше, завжди є наслідком свідомого вибору, спеціального розрахунку письменника з метою вплинути на свого читача, і, по-друге, можуть виконувати різноманітні, не пов'язані виключно з комунікативною, художні функції, зокрема, індивідуалізації та типізації мовлення, виділення окремих слів та частин фрази, особливо важливих у смисловому відношенні, композиційну, функцію емоційного увиразнення.

89 Літерату́рна кри́тика — відносно самостійний вид творчої діяльності, спирається на практичний тип мислення задля поцінування художньої своєрідності нових літературних творів, їх естетичної вартості, виявлення провідних тенденцій літературного процесу.

Літературна критика дає специфічне «знання літератури», відмінне від «знань про літературу», які виробляє літературознавство.

Літературна критика призначена для письменників та читачів. Першим вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а другим — виробити певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів, що друкуються в різних періодичних виданнях, виходять окремими книгами. Літературна критика цілковито зорієнтована на потреби поточного літературного процесу, тому звертається переважно до творів своїх сучасників, а твори попередників, які є предметом насамперед історії літератури, розглядає крізь призму актуальних суспільних потреб.

Літературна критика — засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики — регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви.

Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва.

91 Діало́г (dialog) — двосторонній обмін інформацією (розмова, спілкування) між двома людьми, людиною та ЕОМ в вигляді питань та відповідей.

Монологічний і діалогічний тексти розрізняються між собою як з погляду структури, що лежить в основі мовленнєвої ситуації, так і з погляду закономірностей текстоутворення, що в них діють (О.І. Москальська).

Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Монологічний текст — це усне чи письмове мовлення однієї особи, інший учасник мовленнєвого акту — адресат, реципієнт*, або мислиться, або не відразу реагує (лінійний ланцюжок речень). Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення.

В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі цього акту мовлення. Діалог складається з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.

Діалогічне спілкування являє собою не один якийсь вид мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання — нерозривно пов'язані види мовленнєвої діяльності.

Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.

Цілеспрямованість мовленнєвої дії в діалозі — це наявна чи прихована мета мовця (слухача) (повідомлення про щось, питання, наказ, порада, обіцянка і под.).

Для того, щоб досягнути своєї мети кожний із співрозмовників реалізує свій намір, спонукаючи партнера до певних мовленнєвих дій. Необхідною для діалогу є правила ведення розмови: а) повідомлення подається певними порціями; б) повідомлення відповідає темі розмови; в) співрозмовники роблять мовлення зрозумілим, послідовним.

Існує типовий набір смислових частин розмови:

1) установлення контакту із співрозмовником (зоровий — мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);

2) початок розмови;

3) розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки); кінцівка розмови.

Істотним для діалогу є той факт, що відповідач знає, про що йдеться, що дуже важливо. Саме знання ситуації і є тією ознакою, яка визначає граматичний лад усного діалогічного мовлення.

92 Опис — композиційна форма, яку використовують літературознавці і лінгвісти, щоб проаналізувати текст.

Цю композиційну форму розрізняють на опис предметів, опис процесів, опис пережитиго або опис життя й характеристику.

Комплексний предмет утворює абстрактний змістовий тип, який використовується для опису предметів. Для цієї композиційної форми типове зображення просторових відношень, в якому також відображажеться просторове співвідношення елементів предмету. Саме ці елемнти надають тексту наочності, яке реалізується через вживання засобів простору — прислівники місця або просторове позначення, дані напрямків, відстані та форми, а також відповідного спрямування прикметників. У описі також збігається час спостреження із часом опису.

Предмет може зображуватись у минулому часі з використанням усіх лінгвічтичних засобів, які типові минулості. Дуже часто предмети у цій композиційній формі описують як спогади.«Наприклад: Моя ручка синя і закрита осрібленим синім колпачком. На її верхівці ковпачок тримає скобу, яка прикріплює ручку за гаманець або за будь яку іншу частину одягу. Всередині ковпачка встановлена різьба, завдяки якій ручка міцно закручена у колпачок. Власне ручка складається із двох частин, які скріплюються металевою різьбою...

93 Роздум — змістовий тип тексту, при якому стверджується або заперечується певний факт, ідея, поняття, явище. Цей змістовий тип характеризується логічною більш-менш стрункою побудовою, аргументованістю та фактичністю.

Основними ознаками такого твору є: 1) наявність провідної ідеї; 2) наявність тез; 3) достатність аргументації; 4) плановість, логічна послідовність розташування матеріалу в роботі.

Залежно від джерела збирання матеріалу розповіді, описи й роздуми поділяються на твори на матеріалі життєвого досвіду, власних спостережень, навколишнього життя, екскурсій, твори за картинами, кінофільмами тощо. У кожному з цих видів творів певною мірою поєднуються елементи розповіді, опису й роздуму.

Текст-роздум використовує науковий, публіцистичний стиль, їх різновиди.

94 Розповідь — здійснення мовлення (як процес), наведення мовленнєвих висловлювань, один з основних видів спілкування.

Розповідь належить до числа «квантових» комунікативних одиниць, які раніше не привертали уваги дослідників мовної прагматики. Тим не менш, розповідь є повноцінним видом мовної діяльності, важливим компонентом людського спілкування і утворює специфічну комунікативну ситуацію. В повсякденному мовленні розповідь рідко буває представлена в чистому вигляді — вільною від реплік і зауважень, що не стосуються теми розповіді. В побутовій комунікації розповідь має багато перепитувань і уточнень.

В дослідженні розповіді доцільно оперувати поняттями «канонічна/неканонічна ситуація розповіді». До компонентів, які спотворюють прагматичну ситуацію відносяться мовець, адресат, мовна дія, об’єкт розповіді і манера розповіді.

Розповідь являє собою адресовану мовну дію, тому її зміст повинен описуватись через відношення між мовцем і адресатом. В канонічній ситуації розповіді мовець і слухач виступають в однотипних ролях — товаришів, приятелів, друзів, знайомих. Існування товариських, невимушених відносин між особами створює передумову для виникнення ситуації розповіді.

96 Способи римування

cуміжне

ааbb

четвертне

аааа

перехресне

аbаb

потрійне

ааа

кільцеве

аbbа

Звучання вірша залежить не тільки від того, які рими за своєю природою, а й від того, як вони розташовані, які способи римування застосовує поет.

Римування — особливість розташування рим у вірші, інтервал між ними.

Розрізняють такі способи римування:

1. Суміжне або парне — коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами. Таке римування умовно позначаємо: аа бб вв

Наприклад:

У місті, де ми не зустрілись, я знову а

Блукаю з тобою, і нашу розмову а

Корабликом діти пускають на воду б

Вона запливає, відчувши свободу, б

У погляд відкритий твого океану, в

Де, може, і досі шукаєш кохану. в

Де, може, мене пам’ятаєш і досі?.. г

Заплутався вечір тоді у волоссі... г

А ти розплітав мої коси невміло, д

І мріяла я, щоб вони посивіли д

На грудях твоїх, як сивіє світання, е

Як гасне на небі зірниця остання е

(Софія Майданська)

2. Перехресне римування — складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків з парними, а непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-тонічній версифікації. Схема: абаб.

Наприклад:

Я не скажу і в пам’яті — коханий. а

І все-таки згадай мене колись. б

Ішли дві долі різними шляхами. а

На роздоріжжі долі обнялись. б

(Ліна Костенко)

3. Кільцеве або охопне (оповите) римування — коли римуються перший рядок з четвертим, а другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й знизу два рядки, які теж римуються між собою.

Схема: абба.

Згадати лиш, як дивно шелестить а

Грудневий сад, занурений в світання. б

Болить недоціловане кохання, б

Вже стільки часу, а воно болить... а

Клялась забути, а таки живе! в

У метастази проростає нові. г

Це світло невигойної любові г

Через роки і відстані пливе. в

(Ганна Костів-Гуска)

Іноді в катрені спостерігається і неспароване римування, тобто коли в ньому римуються другий та четвертий вірші, а перший і третій залишаються без рим. Схема: абвб.

Що тобі сниться ночами, а

Як вітер і хлюпає дощ? б

Визбируєш крихти пам’яті в

З-посеред львівських площ? б

Шукаєш ту диво-квітку, г

Що так і не розцвіла? д

Уже навіть важко згадати: е

Була я чи не була? д

(Ганна Костів-Гуска).

4. Тернарне римування — через два рядки.

Схема: аа б вв б.

Наприклад:

На все є час і є пора, а

Якщо то гра — то чесна гра, а

А якщо ні — обличчям до болота. б

Якщо минув любові час, в

Якщо минув любові час, в

Нехай мені залишиться свобода б

(Леся Романчук)

5. Потрійне римування — рима охоплює три рядки, що стоять поряд. Схема: ааа.

Наприклад:

О, ні! а

Являйся, зіронько, мені а

Хоч в сні! а

6. Монорима або наскрізне римування (франц. monorime від грецьк. monos — один) — вірш, у якому всі рядки (більше трьох) охоплює одна рима.

Схема: ааааа...

Наприклад:

Здається, часу і не гаю, а

а не встаю, не встигаю! а

Щодня себе перемагаю, а

від суєти застерігаю, а

і знов до стрічки добігаю, а

і знов себе перемагаю, а

і не встигати не встигаю, а

і ні хвилиночки ж не гаю! а

(Ліна Костенко)

Окремі рядки у віршах можуть не римуватися з жодним іншим рядком. Вони звуться холостими.

Є ще внутрішнє римування, коли кінець рядка римується з якимось словом з середини віршового рядка:

Найчастіше монорими вживаються у сатиричних та гумористичних віршах.

97 Плюралі́зм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних початків буття чи основ знання; характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві.

98. Строфа — найбільша ритмічна одиниця віршованого твору. Римо —

ритмічний малюнок у кожній строфі одного вірша майже завжди однаковий,

що надає стійкості ритму віршованого твору. В цьому полягає

ритмотворче значення строфи.

ВИДИ СТРОФ

дистих

пентама

терцет

секстина

терцина

септима

катрен

октава

децима

нона

Дистих або двовірш — найпростіша строфа, написана будь-яким розміром,

що складається з двох рядків, об'єднаних спільною римою (трапляється

і неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й

афористичності. Дистих широко вживається як окремий твір. Схема: аа.

Наприклад:

Що доля нелегка — в цім користь і своя є. а

Блаженний сон душі мистецтву не сприяє а

(Ліна Костенко)

Терцет (італ. terzetto від лат. tertius — третій) — тривірш,

трирядкова строфа, що складається з трьох рядків, і всі три або два з

них римуються між собою: aaa, aба, ааб.

У Франка є терцет. Схема: аба:

Тричі мені являлася любов. а

Одна несміла, як лілея біла, б

З зітхання й мрій уткана, із обснов а

Сріблястих, мов метелик, підлетіла а

Купав її в рожевих блисках май, б

На пурпуровій хмарці вранці сіла а

Терцина — трирядкова строфа з особливим римуванням (аба, бвб, в).

Перший рядок римується з третім, а другий — з першим і третім рядком

наступної строфи.

«Мойсей»:

Народе мій, замучений, розбитий, а

Мов паралітик той на роздорожжу, б

Людським презирством, ніби струпом, вкритий! а

Твоїм будущим душу я тривожу, б

Від сорому, який нащадків пізних в

Палитиме, заснути я не можу. б

Невже тобі на таблицях залізних в

Записано в сусідів бути гноєм, г

Тяглом у поїздах їх бистроїзних? в

Невже повік уділом буде твоїм г

Укрита злість, облудлива покірність д

Усякому, хто зрадою й розбоєм г

Катрен (франц. quatrain від quatre — чотири) — чотиривірш, строфа з

чотирьох рядків, що може мати такі схеми римування — аба, абба, аабб,

абав, аааа.

Перший тип — перехресне римування (абаб) найпоширеніший:

Зеленіють жита, і любов одцвіта, а

і волошки у полі синіють. б

Од дихання мого тихий мак обліта, а

Ніби ім'я печальне — Марія. б

(В. Сосюра).

Пентина (п'ятирядкова строфа, п'ятирядник) — строфа, що складається з

п'яти рядків, що мають різні способи римування. Ця строфа нині

поширена значно менше, ніж дистих і катрен, тоді як за часів Бароко

успішно з ними конкурувала. Часто її використовували і в акростихах,

де перші літери кожної строфи, прочитані по вертикалі, складали ім'я

автора.

У 2-римових пентинах можливі такі поєднання співзвуч:

абаба, абааб, аббаб, аабба, аббба,

аббаа, ааабб, ааббб.

Наприклад:

а) Садок вишневий коло хати, а

Хрущі над вишнями гудуть, б

Плугатарі з плугами йдуть, б

Співають, ідучи, дівчата, а

А матері вечерять ждуть. б

(Тарас Шевченко).

Септима, або семивірш (лат. septima — сьома) — семирядкова строфа з

різним порядком рим:

аббабвв, абабавв, абаббвв, абабаба, абабввб і т. д.

Франко у вірші «Semper tiro» (Поет завжди учень (лат.)) використав

септиму з різним способом римування:

Життя коротке, та безмежна штука а

І незглибиме творче ремесло; б

Що зразу, бачиться тобі, було б

Лиш оп'яніння, забавка, онука, а

Те в необнятий розмір уросло, б

Всю душу, мрії всі твої виссала, в

Всі сили забира і ще говорить: Мало! в

Октава (лит. octava — восьма) — восьмивірш, строфа з восьми рядків

п'ятистопного або шестистопного ямба з римуванням: абабабвв при

обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних клаузул. Іншими

словами, шість рядків пов'язані двома перехресними потрійними

співзвуччями, а останні два рядки мають парну риму. У перших шести

рядках одна рима повинна бути жіночою, а друга — чоловічою.

Приклад з жіночими й чоловічими римами:

Яке ж це слово приязне: Карпати! а

Його з дитинства серцем я злюбив, б

У нім і грому майського розкати, а

І сиза далечінь гірських шпилів, б

І співанка русявого дівчати, а

І голосні трембіти пастухів, б

І сум утрат, і мідний поклик слави... в

На цім дозвольте закінчить октави. в

Дев'ятивірш, або нона (лат. nona — дев'ята) — рідкісна строфа з

дев'яти рядків, що має вигляд октави з одним долученим рядком та

наділена потрійною римою (третій, шостий, дев'ятий рядки):

Я летів красивим чортом а

На коні, як ворон, чорнім — а

Біла піна падала, мов сніг — б

Ех,

до тої Чураївни, в

Що клялась від третіх півнів в

Пушники послать мені до ніг б

Та

до тієї, до такої, г

Що як поведе рукою — г

Солов'ї вмирають навесні! б

(Борис Олійник).

Децима (лат. decima — деята), або Еспінела (за прізвищем іспанського

поета XVI ст. В. Еспінеля) — десятирядкова строфа, яка складається з

одного катрена та двох терцетів (абба ввгддг, абаб вгв дгд і т. д.).

Децимою написана поема І. П. Котляревського «Енеїда»

Еней був парубок моторний а

І хлопець хоть куди козак, б

Удавсь на всеє зле проворний, а

Завзятілий од всіх бурлак. б

Но греки, як спаливши Трою, в

Зробили з неї скирту гною, в

Він, взявши торбу, тягу дав; г

Забравши деяких троянців, д

Осмалених, як гиря, ланців, д

П'ятами з Трої накивав. г

99 Структуралі́зм у літературознавстві — один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті.

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Фердинанда де Сосюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Роман Якобсон, Я. Мукаржовський та інші), які висунули тезу «бінарних опозицій» (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники структуралізму у літературознавстві прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб'єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві.

Структуралізму у літературознавстві не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц. Тодоров, Ролан Барт та інші) і англо-американська (Ч.-С. Пірс, Ч. Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Жак Лакан) і соціологічна (Л. Гольдман) тенденції. Структуралізм у літературознавстві активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у науці.

При різних модифікаціях та інтерпретаціях структуралізму у літературознавстві виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрітекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. Структуралізм у літературознавстві протистояв догматизмові і суб'єктивізму. Свідченням того, що він не міг стати універсальним методом дослідження художніх явищ, є його власна еволюція, поява вже на початку 70-х XX ст. так званого постструктуралізму, започаткованого працями Жака Дерріди та Юлії Кристевої у Франції, популярність культурної антропології, металінгвістики тощо.

100 Сюжет і фабула характеризують динамічну сторону цих подій, їх розвиток через діяльність людей, наділених характерами, які, у свою чергу, формуються і виявляються в обставинах (пейзажі, інтер'єрі), а вчинки персонажів, дійових осіб, оповідачів зумовлюються внутрішніми мотивами (архетипами, потягами, уявленнями, думками, переконаннями, ідеалами), і все це разом передається мовленням суб'єктів художнього твору засобами мови, якою творить письменник. Глибинна сутність тих суб'єктів і результатів їх діяльності в духовній і матеріально-подієвих сферах (заразом і смислу художнього твору) виражається сукупністю, поєднанням, компонуванням мовних висловлювань та способів їх подачі у тексті твору (одне думалося, друге в конкретній ситуації мовилося, третє написалося, а четверте читачем сприйнялося). Тому аналіз композиції літературно-художнього твору опосередковується інтерпретацією його тексту, є шляхом до інтерпретації смислу цілісного твору, осягнення задуму письменника.

У цьому процесі всі компоненти твору виявляють свої численні функції:

характеротвірну (якщо беруться стосовно характеру постаті),

сюжетну (якщо розглядаються крізь призму розвитку сюжету),

ритмо-твірну,

стилетвірну,

композиційну

«ідейно-художню» чи «художньо-естетичну».

Відсутність структурального (багаторівневого) і функціонального підходів до аналізу твору у традиційній практиці вивчення літератури призводить до сплутування сюжету і композиції твору, а вивчення композиції обмежується виділенням компонентів сюжету (експозиція, зав'язка, розвиток дії, кульмінація, ретардація, розв'язка).

101 Часто у творі (особливо великому) виділяють основну (головну) та другорядні (побічні) теми, підпорядковані основній. Так окреслюється поняття тематика – сукупності основної й усіх залежних від неї побічних тем одного твору, а також сукупність тем, що їх розробляє в ряді творів якийсь автор.

Тема художнього твору відрізняється від життєвих подій, явищ дійсності тим, що вона характеризує явище, сприйняте, побачене митцем. Тема іманентно пов'язана з конкретно-чуттєвим, образним мисленням, тяжіє до сюжету як розвитку подій, в яких беруть участь персонажі. Таким чином, тема, сюжет, персонаж, проблема є різними гранями цілісного бачення людиною дійсності, пошуку прихованої сутності, сенсу буття. З цього міцно злютованого об'єкт-суб'єктного відношення народжується естетична ідея твору, яка виражає авторську оцінку зображеного, його розуміння теми як запиту-проблеми. Тому, вважається, що тема та ідея становлять ідейно-тематичну (проблемно-тематичну) основу твору, яка вимагає відповідної жанрової структури, конкретної композиції твору і, врешті, виступає одним із стилетвірних чинників.

Тематичний аналіз твору звичайно будується на виокремленні головної теми твору, яка має провідне значення для розкриття творчого задуму автора, і ряду допоміжних тем (тобто тем окремих фабульних ліній твору або навіть окремих сцен, найбільш містких у змістовому відношенні), через які проблема, поставлена автором, окреслюється і конкретизується з більшою певністю. Залежно від того, яке коло життєвих явищ охопив письменник, скільки тем і проблем ставить і висвітлює він, його твір матиме більший або менший тематичний обсяг

102 Тео́рія літерату́ри — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творiв. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформовується наприкінці XVIII—XIX століть. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою.

Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування. Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури закони й закономірності, що пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньолітературні закони.

Основними жанрами теорії літератури є монографія, стаття, огляд, есе. До основних завдань теорii лiтератури входить розгляд закономiрностей розвитку мови худ.лiтератури, особливостей вiршування тощо.

103 Тон́ічна систе́ма віршува́ння (грец. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномірності — впорядкованій і невпорядкованій.

Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути двічі, тричі і т. д. наголошеним. Найчастіше спостерігаються рядки з трьома та чотирма наголосами. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. А в пісенній, фольклорній тоніці додаються ще й суто музичні наголоси. Незважаючи на закоріненість української літературної тоніки у власний питомий ґрунт, теоретичне її осмислення ще недостатнє.

Російський учений М. Гаспаров називає чотири щаблі переходу від силабо-тонічного віршування: 1) силабо-тонічний віршорядок — обсяг міжіктових інтервалів постійний (у ямбі та хореї — один склад, у трискладових розмірах — два склади); 2) дольник — обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох варіантів (1–2 склади); 3) тактовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається в межах трьох варіантів (1–2–3 склади); 4) акцентовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається необмежено і на слух не сприймається. Суто тонічне віршування починається «за порогом тактовика» і вимірюється вже «не кількістю стоп (і, відповідно, кількістю сильних місць, іктів), а кількістю слів (і, відповідно, наголосів)…»

104 Традиції і новаторство – передавання художнього досвіду від одного покоління митців до іншого. Кожний новий крок у мистецтві завжди спирається на набутий естетичний досвід, навіть коли його не сприймають, що властиве авангардистам. Традиціями у літературі є теми, образи, мотиви, жанрові, композиційні особливості. Новаторство полягає у відкритті нових тем, жанрових форм, типів, засобів відображення художньої дійсності.

Традицію і новаторство не слід сприймати як бінарну опозицію, це два взаємопов’язаних аспекти розвитку художньої літератури.

Складний взаємозв’язок між традиціями і новаторством виявляється у розвитку літературних напрямів та стилів. У кожному напрямі заперечується попередній і використовуються елементи більш раннього.

В літературі постійно чергуються традиції і новаторство. Коли проходять суттєві зрушення у художних системах, які супроводжуються дискусіями в період переходу від одного літ. періоду до іншого, взаємозв’язок між традиціями і новаторством стає напруженим.

105 Триступенева родо-жанрова класифікація: рід — жанр — жанровий різновид.

Рід — це спосіб вираження художнього змісту або, як конкретизує це визначення В. Халізєв, — сукупність «принципів формальної організації творів, що визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення».

Жанр — це історично сформований тип художнього твору, який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо.

Частина жанрів поділяється на жанрові різновиди. За змістовим принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний, філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною, сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною.

Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів не мають.

106 Феноменологічна естетика Романа Інгардена (1893–1970 рр.) намагається розглядати об'єкти поза їх реальним, матеріальним існуванням. Споглядання і переживання об'єкта здійснюється на інтенціональному рівні.

Відштовхуючись від ідеї інтенціональності, Р. Інгарден створив концепцію «онтологічного плюралізму»: твір мистецтва розглядається як інтенціональність, тобто як об'єкт свідомості, поза будь-якими реальними взаємозв'язками. Вчений аналізує передусім природу «чистого буття» (онтологію) мистецького твору.

Важливе місце в естетиці Р. Інгардена займає поняття інтерпретація,, спираючись на яке естетик розглядав кожен твір мистецтва як «поліфонічну гармонію» структурних елементів – незалежних один від одного рівнів, які при сприйманні художнього твору справляють враження єдиного цілого. У літературному творі, наприклад, перший рівень – це словесне звучання, словесно-мовні подразники; другий рівень–значення слова, смисл судження, семантичні одиниці, які формують стиль і мають естетичні якості; третій рівень – зображально-предметний – включає людей, конкретні речі, події тощо; четвертий рівень – це схематизовані наочні образи, які співвідносяться з естетичними цінностями. Кількість рівнів, на думку Р. Інгардена, може бути більшою чи меншою в залежності від форми конкретного буття твору та його специфіки.

Ідея багаторівневості твору доповнюється в Інгардена приципом «схематичності»: невизначеність, незавершеність художнього твору, до створення якого залучені лише окремі зображально-виражальні засоби. У цій невизначеності, незавершеності представники феноменологічної естетики вбачають особливу якість мистецтва, яка стимулює творчу активність реципієнта–у процесі сприймання твір доповнюється уявою читача чи глядача.

107 Формалізм (лат. Forma — вигляд, постава, форма) — один із напрямів авангардизму в мистецтві початку XX ст., збірне поняття для характеристики дадаїзму, конструктивізму, кубізму, футуризму, абстракціонізму та ін. течій, що об'єднували митців, котрі надавали особливої уваги формі художнього твору. Мав прихильників у більшості країн Європи і Америки в усіх видах мистецтва, заразом і в художній літературі. Філософською підставою Ф. було вчення І.Канта про незацікавленість естетичного сприйняття і судження. Поширенню Ф. сприяло засилля прагматизму, яке, у свою чергу, породжувало прагнення багатьох митців обстоювати "чистоту" мистецтва, його незалежність від політики, моралі, релігії тощо, хоча деякі з них, скажімо, футуристи, прямо вклинювалися у політичне життя. Прихильники і творці Ф. не вживали цього терміна з негативно оцінним значенням; об'єднувалися у спілки (російське Общество по изучению языка — ОПОЯЗ), видавали журнали (польський "Formisci"), публікували маніфести (Михайль Семенко, "Панфутуризм"; Гео Шкурупій, "Маніфест Marinetti і панфутуризм" — обидва в журналі "Семафор у майбутнє"). Згодом, з другої половини 20-х упродовж десятиліть будь-який експеримент у галузі форми художніх творів догматично трактувався в колишньому СРСР як прояв Ф., і такі твори критикувалися з політичних позицій. В Україні схильні до художнього експерименту поети М.Семенко, Гео Шкурупій, В.Поліщук були знищені фізично, а інші під брутальним тиском відмовилися від "формалістичних" експериментів. Формальні пошуки до 60-х продовжували українські літератори за межами УРСР, цим шляхом пішли деякі шістдесятники, і тільки наприкінці 80-х поновився рух неоавангарду з пильною увагою до експериментування в галузі формотворення.

108 Ри́тм у літерату́рі (грец. rhýtmos — такт, розмірність, узгодженість) — закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух, котрий у художній літературі набуває естетичного значення. Ритм може формуватися і за рахунок довгих та коротких складів (античне віршування), і за рахунок їх кількості (силабіка), і за рахунок принципу наголошеності та ненаголошеності (силабо-тоніка), і за рахунок наголосів у вірші (тонічне віршування).

За всіх випадків віршовий ритм постає співвіднесенням віршів як співмірних відрізків, виникає завдяки динамічному їх сполученню. Ритм притаманний і прозі, як і взагалі людському мовленню, пов'язаному із ритмічною основою — вдиханням та видиханням, а відтак — з паузами, котрі почленовують мовний потік на окремі одиниці (такти), що включає в себе один ударний момент (акцент) та один або кілька неударних.Такт як поняття музики вживається за аналогією й у віршознавстві, оскільки віршовий твір (на противагу прозі) яскраво увиразнює ритмоінтонаційні особливості поетичного мовлення, близькі до властивостей музичних творів. Недарма спочатку поезія і музика існували неподільно, бо мали спільну ритмічну основу — мелодійність. У поетичному тексті ритм витворює враження «плавкості» або «стрімкості» та інших ознак експресивності, а також широкий діапазон переживань — від суму до радості, залежно від того, яким розміром написано текст.

Віршовий розмір, або Метр (грецьк. — metron — міра) — поширений у силабо-тонічній версифікації термін для позначення особливостей ритмічної одиниці, покладеної в основу певного віршового твору, власне — міра вірша, його загальна схема, і якою узгоджуються його елементи (ямбічний розмір, дактилічний розмір тощо). Метричне віршування, що спирається на розташування довгих та коротких складів, притаманне античній поезії, арузу тощо (квантитативне віршування), натомість у силабо-тоніці за основу береться чергування наголошених та ненаголошених складів (квалітативне віршування). Російські віршознавці А.Бєлий, В.Жимунський та ін. розглядають метр як ідеальну систему, що навряд чи відповідає версифікаційній практиці, є її частковим, але істотним проявом.

109 Інтертекстуальність (фр. intertextualite — міжтекстовість) — міжтекстові співвідношення літературних творів. Полягає у: 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів, більш ранніх, через цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання та ін.; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм (окремих письменників, літературних шкіл І напрямів) — тут мають місце всі різновиди стилізації. Терміном "І." користуються Р.Барт, Юлія Крістева, М.Бахтін та ін. Юлія Крістева дала також визначення І.: "Текстова інтеракція в межах того самого тексту". З часом визначення І. змінювалося, оскільки розширювався зміст поняття, вкладеного у нього. Спільне у всіх дефініціях — вихід за межі тексту, відношення "текст — тексти — система" (система поєднання, композиційна, мовна система). Для такого відношення необхідним є поняття "архетекст" і "прототекст". Архетекст — логічне поняття текстової сукупності в дистрибу-тивнім розумінні, прототекст — більш ранній текст. Розрізняють такі види І.: генетична — зауважує лише ті прото-, архетексти, які брали участь у виникненні літературного твору; інтенціональна — спланована автором, усвідомлена ним; іманентна — визначена чи навіяна самим літературним твором; рецепційна — та, яка може бути виявлена емпірично різними реципієнтами. Проявляється І. в таких ситуаціях: текст вказує (прямо чи опосередковано) на свій прототекст ("Енеїда" І.Котляревського — на "Енеіду" Вергілія, "Дума про братів неазовських" Ліни Костенко — на народну думу "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі"); прототекст ліквідує неясності семантичного порядку (назва твору О.Хакслі "Сліпий в Газі" є уривком цитати з трагедії Дж.Мільтона "Самсон-борець"); прототекст збагачує чи модифікує семантичне й естетичне сприйняття тексту ("Чотири броди" М.Стельмаха та ін.). У своєму ширшому розумінні І. охоплює не лише художні тексти, а й літературно-критичні, театральні вистави, музичні твори, твори образотворчого та кіномистецтва.

110 Парономазія (грец. παρονομασία — біля і ονομάσω — називаю) — це стилі- стична фігура, утворена зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням. Наприклад: «Раділи радієм, плутоново плодились, // А ми світили вами, аж посліпли... //їв судний день чорнобильський збудились...» (М. Влад).

Найчастіше парономазія використовується у віршових творах, з причини того, що вони більшою мірою, ніж проза, орієнтовані на звукову відчутність слова, на вияв звукової значущості художнього мовлення. У прозі парономазія най­частіше використовується для створення каламбурів, наприклад: «Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? — Тягає!.. Оце два дні у степ вивозила курей» (О. Ковінька, «Розмова по телефону»).

Досить часто і у віршових текстах парономазія виступає як засіб творення комічного враження. У зв'язку з цим О. Пономарів пише: «Стилістичні властивості парономічного зближення слів часто використовуються при створенні епіграм, пародій, шаржів. Для прикладу можна навести одну з пародій Юрія Івакіна, навіяну творами Івана Драча:

Біля персів вона тримала зоряного сина („Ніж у сонці")

Чистих персів торкатись не дасть („Балада про дівочі перса")

Та персів проклятих два рідні вулкани („Божевільна

балада")

Торка її холодні полум'яні перса („Калина")

Вітер перса мої пестить („Жінка і море")

Іван Драч „Персальна балада"

І невідь звідки падають ці сни...

Лечу на крилах персів

в країну персів,

в державу персів, в князівство персів,

у Персію, сказати б.

Шукаю серед персів свій босий слід і не знаходжу.

На сполох б'ю у дзвони персів:

„Постаньте, персів бранці —

протуберанці!"

Із персів смутку спиваю оскому пісні. Співаю „Баладу про острів Антораж"... І гей! На абордаж беру галери персів — Де перса персонал і персонаж (за борт цей екіпаж!).

Тримаюся за стопи персів, за грона персів, за вулкани персів, за бетатрони персів,

за їх ракетодроми, Як той Персей за Андромеду, І мегатонни персів вибухають —

віршем»

Дата добавления: 2015-08-28