50. Війна́ за іспа́нську спа́дщину — війна 1701–1714 між Великою Британією, Австрією, Нідерландами, Португалією і Данією протиФранції, Іспанії і Баварії. Конфлікт розпочався в 1701

50. Війна́ за іспа́нську спа́дщину — війна 1701–1714 між Великою Британією, Австрією, Нідерландами, Португалією і Данією протиФранції, Іспанії і Баварії. Конфлікт розпочався в 1701 році після смерті іспанського імператора Карла ІІ, який заповів трон Філіпу Анжуйському - внукові французького короля Людовіка XIV. Це викликало незадоволення імператора Священної Римської імперіїЛеопольда І, який спробував захистити свої права на володіння іспанських Габсбургів. таким чином, на початках це був конфлікт винятково Франції та Священної Римської імперії. Проте ситуація кардинально змінилась, коли Людовіка XIV почав активно розширювати свої володіння стаючи на перешкоді реалізації інтересів Англії та Голландської Республіки. Тож, Англія, Республіка Об'єднаних провінцій та ще ряд європейських держав об'єднуються в антифранцузький блок, метою якого було не допустити посилення Франції. Війна охопила не лише терени Європи, а й Північної Америки, де дістала назву "війни королеви Марії", де англійська корона намагалась витіснити французів з їх колоніальних володінь. Оскільки Карл ІІ Іспанський був фізично та психічно хворим, а інших представників династія Габсбургів по чоловічій лінії не мала, питання про спадкування величезної Іспанської імперії було предметом постійного обговоренняНа іспанську спадщину преттендували дві династії: французькі Бурбони та австрійські Габсбурги, що були тісно пов'язані з іспанським імперапторським двором.Найбільш легітимним з тточки зору іспанців претендентом на престол був син Людовіка XIV Людовік Великий Дофін, що був його єдиним законнонародженим сином від Марії Терезії Іспанської, що була старшою сестрою Карла ІІ. Крім того, Людовік XIV був двоюрідним братом Карла II, оскільки його матір'ю була Анна Австрійська, сестра іспанського короля Філіпа IV. Проте й тут виявилась невелика проблема: що Анна Австрійська, що Марія Терезія відмовилися від власних прав на престол після одруження, хоча в другому випадку відмова не вступила в силу. оскільки її умовою була виплата Іспанією Франції приданого інфанти, чого французи так і не дочекались. Отож, дофін Людовік мав вагомі права претендувати на іспанський престол.Другим претендентом на іспанський престол був Леопольд І - імперетор Священної Римської імперії, що належав до австтрійської гілки Габсбургів. Війна йшла із змінним успіхом, але зрештою закінчилася перемогою країн антифранцузької коаліції. У1713 р. було укладено Утрехтський мир між Францією та Іспанією, з одного боку, і Англією, Голландією, Пруссією, Савойєю та Португалією — з іншого, а в 1714 р. у Раштатті — мирний договір між Францією і «Священною Римською імперією». У результаті Філіпп V був визнаний королем Іспанії та її колоній за умов відмови його спадкоємців від прав на французький престол. Значні вигоди від війни отримала Англія: до неї відійшли фортеця Гібралтар на півдні Піренейського півострова, острів Менорка в Середземному морі, французькі володіння у Північній Америці (землі навколо Гудзонової затоки, острів Ньюфаундленд); крім того, англійські купці добилися права асьєнто — права на ввезення негрів-рабів в іспанські колонії. Голландія дістала право тримати військові гарнізони в фортецях Намюр, Турн, Іпр та інших. До Австрії були приєднані Іспанські Нідерланди, південна частина Італії, Сардинія, частина Тоскани, Мілан і Мантуя, повернені території на Рейні. Сицилія відійшла до Савойї. Франція внаслідок війни була розорена і позбавилася колишньої могутності й впливу в Європі. Загальне число убитих і поранених у війні склало майже 600 тис. чоловік. Головним результатом війни за Іспанську спадщину стало посилення морської й колоніальної могутності Англії.

51. Британська колоніальна імперія почала складатися в XVII-XVIII ст.У боротьбі з Іспанією, Голландією, Францією Англія домагалася торгової і морської гегемонії. У результаті захоплення і пограбування колоній в руках англійської буржуазії виявилися величезні капітали, що сприяло швидкому розвитку англійського промислового виробництва. На проведенні загарбницької зовнішньої політики особливо енергійно наполягали віги, захищали інтереси фінансистів, купців і промисло-ників. Торі займали в 'питанні про колоніальні захопленнях Англії більш помірковану позицію.У XVIII в. Англією були завойовані великі території в Канаді, Австралії, Південній Африці, Індії. До середини ХІХ в. Англія стала найбільшою колоніальною і торгово-промисловою державою.Особливе місце в Британської колоніальної імперії займає Ірландія. Це перша англійська колонія, завоювати яку англійські феодали намагалися ще в XII в., А потім у XVI-XVII ст. У 1800 р. Ірландія була об'єднана з Великобританією в союз, який знищив залишки автономії Ірландії. Ірландія мала своє представництво в англійському парламенті. Проте народ Ірландії боровся за повну незалежність, а її депутати в парламенті відстоювали ідею гомруле (автономії). Ця ідея в 80-х роках XIX в. була сприйнята і лібералами, яким у боротьбі з консерваторами необхідна була підтримка ірландців. У 1886 р. ліберальний уряд вніс до парламенту проект закону про надання Ірландії обмеженого самоврядування. Однак цей закон був відкинутий палатою громад. Новий закон, що давав Ірландії автономію, пройшов у палаті громад в 1893 р., але був відкинутий палатою лордів. І лише в 1914 р. парламент був змушений прийняти закон про гомруле, за яким автономія Ірландії придбала звичайний статус домініону. Введення цього акта було відстрочено до закінчення війни.Всі інші британські колонії управлялися відповідно до їх правовим статусом. Ще в XVIII в. утвердилося поділ колоній на завойовані і переселенські. Завойовані колонії, в яких переважало тубільне населення, не володіли політичною автономією і керувалися генерал-губернатором, який призначається метрополією. Представницькі органи з місцевих жителів грали роль дорадчого органу при губернаторі.Йдучи назустріч вимогам білих поселенців, в основному вихідців з Англії, вони були змушені надавати самоврядування деяким колоніям переселенського типу. Особливо змінилися відносини з Канадою. У 50-60-ті роки XIX ст. економічні зв'язки між Англією і цієї північноамериканської колонією були вже настільки міцними, що британський уряд задовольнив вимоги її жителів щодо розширення самоврядування. У 1867 р. управління Канадою було перебудовано на нових підставах. Чотири провінції Канади об-утворили конфедерацію, що отримала назву домініону Канади. Відтепер призначувані англійським королем губернатори керували Канадою лише при посередництві федеральної ради міністрів, відповідальних перед законодавчими органами - сенатом і палатою представників домініону.Не тільки в Канаді, а й в інших колоніях, заселених вихідцями з метрополії, в 50-60-х роках XIX в. утворилися представницькі установи. З південноафриканських володінь самоврядування в 1854 р. отримала Капская земля, а в 1856 р. - Наталь.В Австралії перші представницькі установи були введені ще в 40-х роках XIX в. У 1855 р. тут були розроблені, а потім і затверджені конституції окремих колоній, які передбачали введення, двопалатного парламенту і обмеження губернаторської влади. У 1900 р. окремі самоврядні колонії Великобританії на; Австралійському континенті були об'єднані в Австралійський союз. Конституція 1900 оголосила Австралію федеративною державою. Законодавчу владу здійснював парламент, що складався з сенату і палати представників. Виконавча влада належала генерал-губернатору.Нова Зеландія отримала конституцію в 1852 р.Найбільшою англійською колонією була Індія. Завоювання в XVIII в. Ост-Індської торгової компанією, ця країна піддавалася безжалісного грабежу. У 1813 р. англійський парламент скасував монополію Ост-Індійської компанії на торгівлю з Індією, і безліч англійських компаній отримало доступ на її ринки. Колонізація Індії супроводжувалася високим податковим обкладанням, захопленням общинних земель і природних ресурсів країни англійськими поміщиками і капіталістами. Індійська промисловість і сільське господарство прийшли в занепад.У 1857-1859 рр.. в Індії стався потужний визвольне повстання. Воно почалося серед індійців-солдат (сипаїв), завербованих у війська Ост-Індської компанії. Головною рушійною силою повстання були селяни і ремісники, але на чолі стояли князі, незадоволені втратою своїх володінь. Повстання було жорстоко придушене.Національна промисловість Індії хоч і повільно, але розвивалася, а з нею зміцнювалася і національна буржуазія. У 1885 р. була створена політична буржуазна партія Індійський національний конгрес. Основна вимога програми Конгресу складалося в допуску індійців до управління країною. У 1892 р. Законом «Про індійських радах» представники індійської буржуазії допускалися в законодорадчих поради при генерал-губернаторі Індії та губернаторах провінцій. Доступ до виконавчих органів був відкритий індійцям в 1906 р. У Со-вет у справах Індії (у Лондоні) ввели двох індійців, одного індійця призначили до виконавчої ради при генерал-губернаторі і відкрили доступ індійцям у виконавчі ради провінцій. У 1909 р. було видано акт «Про індійських законодавчих радах», відповідно до якого число членів законодавчої ради при генерал-губернаторові і рад при губернаторах провінцій було значно збільшено, таким чином, більш широкі кола індійської буржуазії могли брати в них участь.Отже, до кінця XIX в. цілий ряд англійських колоній перетворився на домініони, самоврядні колонії. У міру свого розвитку домініони все більш претендували на роль рівноправного партнера у відносинах з метрополією. Для врегулювання цих відносин з 1887 р. стали регулярно проводитися «колоніальні конференції», в 1907 р. отримали назву імперських.

53. Семирі́чна війна́ (1756–1763) — великий військовий конфлікт XVIII століття, один з наймасштабніших конфліктів Нового часу.У шведській історіографії війна відома як «Померанська війна» Виникла в результаті протистояння між ворогуючими союзами: Великою Британією та Пруссією з одного боку, Австрією, Російською імперію та Францією з другого (були й інші учасники коаліцій). Англія та Франція вели боротьбу на морях і колоніях (насамперед у Північній Америці та Індії), Австрія та Пруссія вирішували свої континентальні суперечки. Російська імперія вступила у війну, будучи у союзі з Австрією (1746) та Францією (1756), з Англією відносин не розривала, отож війну вела лише проти Пруссії. Англія завдала поразки Франції. Пруссія на континенті у цілому програвала Австрії, Росії та Франції. Однак демарш нового російського імператора Петра ІІІ (1761–1762) змінив баланс сил, коли російські війська перейшли на бік прусських. Палацовий переворот, що привів до влади Катерину ІІ (28 червня 1762) взагалі вивів Північну імперію з війни. Таким чином, жодна з коаліцій не здобула повної перемоги. Найбільше зиску отримала Англія, яка установила контроль над Індією й іншими колишніми колоніями Франції, включаючи Канаду. Іспанія передала Англії Флориду в обмін на Кубу; Пруссія підтвердила свої сілезькі завоювання та в підсумку стала однією з наймогутніших європейських держав. Росія територіальних і матеріальних здобутків не мала, проте й вона ввійшла до когорти перших країн Європи. Війна закінчилася Паризьким договором 1763, підписаним Францією, Англією, Іспанією, Португалією; та Губертусбургським миром 1763 року, що уклали Пруссія, Австрія, Саксонія. Основне протистояння в Європі відбувалося між Австрією та Пруссією за володіння Сілезією, втраченою Австрією у попередніх Сілезьких війнах. Тому семирічну війну називають також третьою Сілезькою війною. Перша (1740–1742) та друга (1744–1748) Сілезькі війни були складовими частинами війни за Австрійську спадщину.В Європі бойові дії відбувались між Пруссією, Великою Британією, Ганновером і кількома малими німецькими державами, з одного боку, та Австрією, Францією, Швецією і державами імперського союзу Німеччини й Росією.18 червня 1757 року король Пруссії Фрідріх Великий зазнав поразки від австрійців під Коліном у Чехії. Французи, які вступили навесні у війну на боці Австрії і Росії, в липні отримали серйозну перемогу в битві під Хастенбеком, але 5 жовтня були розгромлені прусськими військами під Россба­хом. Незабаром, 5 грудня, Фрід­ріх Великий розгромив і австріяків під Лейтеном. У грудні російські війська розпочали окупацію Східної Пруссії.Досвід участі російської армії у Семирічній війні показав, що регулярної кінноти в російській армії було дуже мало. Гусарські нерегулярні полки, сформовані із сербів, волохів, угорців, молдаван та грузинів, зовсім не відповідали вимогам часу і не могли виконувати функції легкої кінноти. Козацька кіннота і національні формування калмиків, башкирів і мещеряків фактично являли собою недисципліновану і слабо зорганізовану масу з величезною кількістю коней, яка лише ускладнювала дії армії, потребуючи великої кількості фуражу. З огляду на це, з 1763 року почались військові реформи, які мали кардинально змінити ситуацію щодо кінноти. 1769 року було ліквідовано ландміліцькі полки Української укріпленої лінії, а на їх базі створено польові піхотні полки.У Семирічну війну Військо Донське виставило 16 000 козаків для ведення бойових дій.Семилітня війна почалась з нападом Пруссії на Чехію. Але там вони зазнали поразки. Пізніше Фрідріх ІІ Напав на курфюрство(або князівство Саксонія). Заставши на марш кидку армію Саксонців. 75-тисячна армія Прусів розбила 18-тисячну армію Саксонців. Потім у війну негайно втрутилась армія Австрії. Окрім легендарному бою під Лейтеном вони мали і інші переможні бої. У цій війні показався талант Фрідріха ІІ. Він виявився гарним полководцем. Франція втрутилась у війну після поразок Австрії. Атакувавши князівство Ганновер він знищив союзника Пруссії. Створивши союзну армію, вони намагались виграти у Пруссії, але не змогли. Невдалі спроби Карла Лотаринзького атакувати табір Фрідріха ІІ обернулись до нього ослаблення. Під час битви під Лейтеном союзна армія підсилила лівий фланг і пішли в обхід по лівому флангу. Вони залишили 8-тисячний загін з Генералом Сен-Жернемом. Коли Фрідріх ІІ розбив правий фланг і центр їм легко вдався, потім розбив центр. Ця війна закінчилась у Європі збереженням статус-кво, хоча Росія зуміла потіснити пруссаків і навіть захопила Східну Пруссію. Одразу після смерті імператриці Єлизавети, Петро ІІІ уклав сепаратний мир зі своїм кумиром і повернув йому всі завойовані російською зброєю землі. Карл Лотаринзький виявився жахливим полководцем, імперія Габсбургів показала свою неспроможність воювати із Пруссією.Натомість у колоніальному світі відбувся кардинальний переділ: французи втратили майже всі свої колонії, більшість яких здобула Англія.

54. Хоча Просвітництво зародилося в Англії, як широке культурно-ідеологічний рух громадської думки воно вперше оформилося саме у Франції, де його основні риси висловилися з класичною чіткістю, послідовністю і радикальністю. Французьке Просвітництво було представлено плеядою видатних мислителів. Вольтер, Монтеск'є, Кондільяк. Дідро, Гольбах, Гельвецій, Ламетрі, Руссо - ось далеко не повний перелік імен філософів-просвітителів. Просвітницькі ідеї на тривалий період визначили розвиток всієї духовної культури Франції, стали суспільним надбанням. Причому ці ідеї поширювалися не тільки у вигляді власне філософських творів, а й через художню літературу (Вольтер, Монтеск'є, Дідро, Руссо були найбільшими письменникамисвого часу). У соціально-політичному відношенні французьке Просвітництво являло собою ідеологічну підготовку Великої французької революції, виступало як ідейний зброю в боротьбі з феодально-абсолютистські ладом. Можна стверджувати, що перш ніж Велика французька революція відбулася в дійсності, вона спочатку відбулася в умах філософів-просвітителів, які протягом усього XVIII ст. кували нове, антифеодальне свідомість, нові ціннісні установки і світоглядні орієнтири, готували маси до штурму твердинь феодалізму. Рух Просвітництва, таким чином, було у Франції філософської революцією, яка підготувала революцію політичну.
Філософи-просвітителі, особливо матеріалістичної орієнтації, прагнули розробити програму усунення суспільного зла і нового суспільного устрою, яка, незважаючи на властиві їй численні ілюзорні і утопічні моменти (це однозначно показав подальший історичний досвід), зіграла велику роль в соціальному житті тієї епохи і зробила серйозний вплив на подальші події європейської та світової історії. Розгорнувши нищівну критику релігійного освячення феодальних режимів, французькі філософи XVIII ст. продовжили роботу, яка розпочалася ще в епоху Відродження, - знецінення релігійної віри, усунення диктату теології, обезбоживания соціально-політичного і духовного життя людей. Мислителі епохи Просвітництва були впевнені, що вирішальну роль у виправленні соціальних відносин покликане зіграти знання, і особливопізнання «природного порядку». «Природний порядок», вважали вони, може бути досягнуто лише тоді, колисоціальні відносини будуть приведені в гармонійне відповідність з природою людини. «Природний порядок» пізнати людським розумом і відповідає справжнім, незіпсованим бажанням людини. Виною тому, що цей порядок поки ще не утвердився в життєдіяльності людей, є неуцтво, мракобісся, релігійний фанатизм і тому подібні речі. Саме вони - головна причина людських лих, всякого зла і нещастя. Подолати зло і нещастя можна лише позбувшись від невігластва, освітивши розум. Виходячи з цього, просвітителі формулюють свою головну практичну задачу - просвітити розум людей, дати їм правильні знання. Тільки на цій основі, з їхньої точки зору, може бути перетворена життя суспільства і людини.
Віра в могутність людського розуму, в його безмежні можливості, у прогрес наук, що створює умови для економічного і соціального процвітання, - ось основний пафос Просвітництва. Філософи цієї епохи вважали, що суспільству властиво поступовий розвиток на основі неухильного вдосконалення людського розуму;розум і тільки розум є основою будь-якого прогресу, якого руху вперед. Згідно з ними, знання, мораль, релігійна віра, - все повинно бути піддано нещадному суду розуму, і тільки те, що буде виправдано цим судом, має право на існування. Захоплені ідеалом майбутнього «царства розуму», ці мислителі наївно вважали, що феодально-аристократична епоха та властиві їй політичний деспотизм, релігійний фанатизм і т.д. - Це не об'єктивно зумовлена, закономірна стадія у розвитку людства, але відхилення, «перерва» у висхідному ході розуму, і покласти їй край можна тільки за допомогою освіти людей.
Розум займає в ідеології Просвітництва місце вищого судді, виступає як вища інстанція критичного аналізу. Сам же розум виявляється поза критикою, оскільки над ним немає нічого, що могло б піддати його критичній оцінці. З точки зору Просвітництва розум є єдиним і універсальним, спільним для всіх людей, в усі часи, томукультура, яка повинна бути побудована на принципах розуму, видається єдино можливою раціональної культурою. Все, що існувало до неї, є лише брехня і помилки, результат неуцтва або свідомого обману. Переконані в силі і незалежності розуму, філософи Просвітництва вважали, що він здатний подолати брехню і помилки і забезпечити прогресивний розвиток людства. Впевненість у силі розуму поєднувалася у них з упевненістю в неухильності історичного прогресу.
Розум і прогрес - ось два головні гасла філософії Просвітництва. При цьому просвітителі апелюють не просто до розуму - адже до розуму зверталися і філософи XVII ст., - А до розуму науковому, котрий спирається на досвід і вільний не тільки від релігійних забобонів, але і від усяких «сверхопитних гіпотез». Тим самим вони намагалися поєднати раціоналістичні переконання в могутності і незалежності розуму з емпіричним поглядом на походження знання. Вони вважали, що знання виникає дослідним шляхом, але міра його істинності визначається розумом. Тому філософів-просвітителів, незважаючи на явні елементи сенсуалізму в їх теоріяхпізнання, справедливо називали «раціоналістами». Отже, XVIII ст. усвідомлював себе як епоху розуму і світла, відродження волі, розквіту наук і мистецтв, що наступила після більш ніж тисячолітньої ночі середньовіччя. Французькі просвітителі підняли престиж філософії на небувалу перш висоту і затвердили погляд на філософський розум як на вищу інстанцію при вирішенні всіх питань, які хвилюють людство. Філософські погляди Вольтера і Ж.-Ж. Руссо Одним з найвидатніших представників Просвітництва був Жан-Жак Руссо (1712-1778). Він піддавав різкій критиці цивілізацію, культуру, науку, мистецтво, літературу XVIII ст. Доводив, що саме вони привели до занепаду моралі суспільства, моральності людей. Захоплювався простотою природи, величчю чеснот античних греків. Його заклик «повернутися до природи» по суті був невірно зрозумілий багатьма сучасниками. Вольтер, зокрема, прочитавши «Міркування про науки та мистецтво», іронічно зауважив, що Ж.-Ж. Руссо закликає «стати на коліна». Тим часом якщо ми окинемо поглядом сьогоднішню природу, то заклик Ж.-Ж. Руссо цілком на часі. Повернутися до природи, на його думку, означає відмовитися від штучності, яка надто пронизує всю сучасну цивілізацію. Руссо зовсім не кликав «у ліси», він бажав, щоб людина була в змозі бачити на власні очі, відчувати своїм власним серцем. Він бажав, щоб людина постійно прагнув до особистого вдосконалення, щоб ніяка влада на світі не могла керувати його рішеннями, окрім його розуму. Ж.-Ж. Руссо відкидав приватну власність, захищав ідеї республіканської свободи, соціального та політичного рівності. Демократія, за Ж.-Ж. Руссо, найкращий спосіб правління, правда, в маленьких державах; для середніх і великих держав більш підходять відповідно аристократія і монархія. Коли Ж.-Ж. Руссо говорить про демократію, він має на увазі пряму участь кожного громадянина; представницький уряд, з його точки зору, всього лише виборна аристократія. Свобода і рівність - ось мета Ж.-Ж. Руссо. Індивідууми для самозбереження укладають суспільний договір. Договір укладається у відчуженні кожним індивідуумом всіх своїх прав без залишку на користь громади. Якщо б якісь права у індивідуума залишалися, то природний стан продовжувало б існувати. І асоціація з необхідності стала б або тиранічної, або марною. Суверен, верховна влада, за Ж.-Ж. Руссо, це не монарх, не якийсь уряд (як у Т. Гоббса); це все суспільство в його колективній законодавчій правоздатності. Кожен віддає себе під верховне керівництво загальної волі, і члени громади всі разом беруть кожного як нероздільну частину цілого. Аргументи Ж.-Ж. Руссо проти поділу влади полягали в наступному: «Подібно до того, як природа наділяє кожного необмеженою владою над усіма членами його тіла, громадське угода дає політичному організму необмежену владу над усіма його членами, і ось ця влада, що спрямовується спільною волею, носить... ім'я суверенітету». Деякі поділяють суверенітет «на силу і волю, на владу законодавчу і владу виконавчу, на право обкладати податками, відправляти правосуддя, вести війну, на управління внутрішніми справами і на повноваження вести зовнішні зносини... вони роблять з суверенітету якусь фантастичну істоту, складене з частин, узятих з різних місць, - продовжує Ж.-Ж. Руссо і підкреслює, - це схоже на те, як якщо б склали людини з декількох тіл, з яких в одного були б тільки очі, в іншого - руки, у третього - ноги і нічого більше». Воля верховної влади є загальна воля. Кожен громадянин як громадянин бере участь у загальному волі. В якості індивідуума він, звичайно, володіє індивідуальною волею, яка може прийти в зіткнення з загальною. У такому випадку верховна влада має право примусити будь-якого підкоритися загальної волі, тобто силою змусити індивідуума бути вільним.
Ж.-Ж. Руссо по суті відкидає приватну власність. Держава по відношенню до своїх громадян є господаремусього їхнього майна. Як формується загальна воля? Політичне думку кожної людини визначається власним інтересом, але власний інтерес складається з двох частин: одна специфічна для даного індивідуума, друга співпадає з інтересами всіх інших. Збіг специфічних інтересів випадково; як правило, вони різноспрямовані і взаимоуничтожаются. Залишається результуючий інтерес, який представляє спільні інтереси. Цей результуючий інтерес і є загальною волею. Інакше кажучи, загальна воля дорівнює волі усіх, мінус крайності цих воль в ту або іншу сторону. З точки зору Ж.-Ж. Руссо, дуже важливо, щоб у державі не було всякого роду асоціацій, бо вони, переслідуючи свої інтереси, можуть вступати в протиріччя з волею суспільства як цілого. Якщо асоціації вже існують, то їх повинно бути якомога більше, щоб вони могли нейтралізувати один одного. У чистому вигляді демократія не існує, в чистому вигляді вона - для богів. Люди не можуть створити досконале уряд. Уряд - та ж асоціація. Член уряду має три волі: особисту, урядову і загальну. У цілому, повеліває, як правило, втрачає і розум, і справедливість. За Ж.-Ж. Руссо, те, що ми називаємо демократією, насправді - виборна аристократія. Але й такий режим можливий не скрізь: тільки там, де не дуже холодно і не дуже тепло. Виробництво теж не повинен занадто перевищувати необхідне, інакше можна зло розкоші! У цілому в концепції Ж.-Ж. Руссо можна відзначити два важливих позитивних моменти: заперечення священного права королів і захист демократії. Але в ній міститься і небезпечний момент: абсолютизація так званої загальної волі народу. Звідси - відмова від виборів, голосування, в кінцевому рахунку, можливий і тоталітаризм. Важливі думки висловив філософ і з приводу виховання, освіти людини. Він виходив з положення, щоприродна людина - людина цілісний, добрий, справедливий. Його псує суспільство і, в першу чергу,приватна власність. Приватна власність породила в людині пристрасть до володіння - прагнення, яке в свою чергу призвело до боротьби за владу. Все це породило нерівність, ворожнечу між людьми. Знання, в якому людина ще з часів Платона шукав порятунку, перетворилося на обман, мистецтво - в честолюбне бажаннявиділитися, філософія - у прагнення панувати.
Аналізуючи стан сучасного йому суспільства, Ж.-Ж. Руссо прийшов до висновку: ми наближаємося до кризового стану і революції. Революція - це і є рятування, підкреслював він. Не особисте моральневдосконалення, але перш за все революційна зміна всіх соціальних інститутів - ось його висновок. Разом з тим виховання, освіта - найважливіший фактор адаптації людини до суспільства, поза яким людина не може жити. «Людина, який бажав би дивитися на себе як на істоту ізольоване, ні від чого не залежне і задовольняє саме себе, незмінно була б істотою нещасним». Тому головний принцип виховання полягає в наступному: «Жити - ось ремесло, якому я хочу навчити дитину. Виходячи з моїх рук, він не буде - погоджуюся в цьому - ні суддею, ні солдатом, ні священиком, він буде насамперед людиною». Заперечуючи опонентам, що робили акцент на професійній підготовці людини, Ж.-Ж. Руссо підкреслював: «Хіба ви не бачите, що, працюючи над його формуванням лише для однієї структури, ви робите його непотрібним для будь-якої іншої?» Великою заслугою Ж.-Ж. Руссо є також те, що він зрівняв у правах почуття і розум, серце і розум. Видатний мислитель XVIII ст. І. Кант називав Ж.-Ж. Руссо Ньютоном моральності. Г. Гейне говорив про Руссо: «Революційна голова, виконавчої рукою якої став Робесп'єр». І хоча, безперечно, Ж.-Ж. Руссо був ідейним натхненником Французької революції, ця оцінка дещо перебільшує його роль. І вже зовсім неправий Б. Рассел, який, шукаючи коріння тоталітаризму XX ст., Провів пряму аналогію Руссо - Гітлер. Марі Франсуа Аруе (Вольтера) (1684-1772), на роботах якого виховувалися наступні покоління просвітителів і який в очах сучасників був загальновизнаним «королем філософів». Це він познайомив Францію і всю континентальну Європу з навчаннями Локка і Ньютона. Творчо сприйнявши ці навчання, він приходить дорозуміння філософії як великого знаряддя розуму у боротьбі проти всього нерозумного, віджилого в устрої суспільства.
Філософські погляди Вольтера відносяться до «деістіческой формі матеріалізму», яка в XVII - першій половині XVIII ст. зіграла певну роль в становленні матеріалістичного розуміння природи і людини, об'єктивно підготувала грунт для подальшого прогресу в цьому напрямку. Вже з самих ранніх своїх творів Вольтер був переконаний в тому, що природа існує поза і незалежно від людської свідомості і являє собою сукупність незліченної кількості різних матеріальних утворень; що носієм властивих людині психічних функцій є не особлива іманентна сутність, звана «душа», а людське свідомість, яка має певну анатомо-фізіологічну основу і зникає разом з руйнуванням останньої. У всьому цьому проявлявся матеріалізм його філософії. У пошукахвідповіді на питання, яким чином первинні корпускули, наділені в ньютонівської фізики лише властивостями протяжності і щільності, приводять у рух, утворюють системи космічних тіл, на яких з'являються живі істоти, здатні відчувати, а у своїх вищих формах - і мислити, натуралісти зверталися до ідеї Бога. Вольтер робить висновок, що філософ зобов'язаний визнати акт божественного творіння по відношенню до природи поряд з переконанням у тому, що після цього творіння природа існує і функціонує в повній незалежності від Бога. Вольтер особливо відзначав той факт, що матеріальну природу властиві строгі причинно-наслідкові зв'язки, вважаючи, що немає дії без причини, немає існування без підстави існувати. Першою бомбою, кинутою їм у «старий порядок», були «Філософські листи» (1733). Філософ здобув собі славу різкою критикою підвалин феодального суспільства і різного роду лженаучних філософських «теорій». Особливу роль зіграли філософські романи Вольтера «Загід», «Мікромегас», «Кандид» і його історичні роботи «Історія Росії за Петра», «Історія Карла XII», «Вік Людовика XIV». У своїх творах він закликав до знищення варварства і дикості, до освіти, до поліпшення суспільного і особистого життя людей. Перешкодою до такого поліпшення життя філософ вважав церкву. Войовничу римсько-католицьку церкву Вольтер охрестив «гадиною» і вважав її відповідальною чи не за всі вади системи. Церква, релігія поневолюють людську особистість. Вони позбавляють людину її кращих якостей. Ось чому її треба знищити, або, як він висловлювався, «розчавити гадину». Необхідно об'єднати зусилля для боротьби з «гадиною». Вольтер був переконаний, що для того, «щоб скинути колоса, знадобилося б лише п'ять-шість філософів, що діють спільно». Важливе місце в вольтерівському світогляді зайняли роздуми про людину як соціальному істоту, спрямовані проти теологічної та філософсько-релігійної антропології. Їх відкрила полеміка в останньому з «Філософських листів» з вченням французького мислителя XVIII ст. Паскаля про те, що людина сама по собі незначний і тому приречений на нестерпне відчай, від якого його може позбавити лише християнська релігія, служінню якій він повинен присвятити все своє життя без залишку, надихаючись надією на посмертне вічне блаженство праведників у царстві божому. Беручи «сторону людства проти цього піднесеного мізантропа», Вольтер проводить думку про те, що людина в своєму бутті, пізнанні та діяльності зовсім не мізерний. Вольтер вбачав у углубляющемся пізнанні природи і в усе більш ефективної практичної діяльності людей їх справжнє велич. Якщо Паскаль з його теоцентризм таврував всякі «мирські» справи людини як згубний «відволікання» від служіння Богові, то Вольтер бачив у них єдине реальне засіб боротьби із загрозливими людині нещастями і забезпечення його життєвими благами. Згідно Вольтеру, закладений в людині «інстинкт діяльності - це набагато більше знаряддя нашого щастя, ніж прояв нестерпності нашого існування». Вольтерівським «Зауваження» на «Думки» Паскаля стверджували в полеміці з християнським песимізмом життєрадісний погляд на можливості людини, що створювало основу для розвитку освітянської «філософії людини». «Людина народжена для дій, як вогонь прагне вгору, а камінь вниз. Не бути зайнятим і не існувати - це для людини одне й те саме». Проблеми моральності займають особливе місце в роздумах Вольтера про людину і суспільство. Богословським міркуванням про трансцендентному джерелі моральності філософ протиставив переконання в її «природності», стверджуючи, що не Бог, а «природа» відобразила у всіх людських серцях свої «природні закони» у формі моральних принципів. На переконання Вольтера, всі до цих пір існували релігії, включаючи іудаїзм і християнство, заважали людям правильно розуміти власні моральніобов'язки. Він відмовляв церкви, духовенству в їх претензії бути вчителями моральності, а «священних книг» - в моральній повчальності, доводячи, що вони фактично грають протилежну роль. Але, рішуче деклерікалізіруяморальність, Вольтер все ж стверджував, що віра в Бога є необхідною опорою моралі. Деістіческіе апеляції Вольтера до «спільного блага людей» містять твердження про двох необхідних функціях релігії, розглянутих у єдності: розради і приборкання. «Ідея Бога необхідна, як закони. Це узда». «Ніяке суспільство не може існувати без справедливості. Розповімо ж справедливого Бога. Якщо закон держави карає явні злочини, то проголосимо Бога, який карає за таємні злочину». В останні роки життя Вольтер приступив до розробки антітеологіческого розуміння історії та висунув концепцію «освіченого правління». На переконання Вольтера, кожен народ при відповідних умовах і наявності мудрих правителів здатний створити високорозвинену цивілізацію і збагатити своїми досягненнями людську культуру, черпаючи в свою чергу з її скарбниці те, що принесли інші народи. Ідею національно-релігійної замкнутості, винятковості і антагоністичності одного народу по відношенню до решти населення землі Вольтер вважав однією з найбільш шкідливих для людства. Енциклопедисти: Дені Дідро, Д'Аламбер, Ламетрі, Поль Гольбах, Клод Гельвецій Імена Дідро і Д'Аламбера асоціюються насамперед зі створенням «Енциклопедії, або Тлумачного словниканаук, мистецтв і ремесел», 35 томів якої вийшло у Франції в 1751-1780 рр.. «Енциклопедія» стала одним з найважливіших культурних звершень XVIII ст. і зіграла величезну роль у розробці та поширенні просвітницького світогляду, а також у розширенні та згуртуванні рядів просвітителів. Дідро був ініціатором, душею і головним редактором цього грандіозного видання. Він мріяв зробити «Енциклопедію» тим святилищем людського знання, саме існування якого змусить піти у морок забуття релігійну віру з властивими їй помилковими святинями. До участі у виданні «Енциклопедії» йому вдалося залучити майже всіх найбільших представників освітянської думки у Франції: Вольтера, Гольбаха, Гельвеція, Руссо, Маблі, Кондільяка, Дюмарсе, Буланже, Дюкло, Мармонтеля, Лагарпа, Сен-Ламбера, Рейналя, Морелло, Кене, Тюрго, Неккера і багатьох інших. Другим редактором і найближчим співробітником Дідро з'явився Д'Аламбер. Дідро і Д'Аламбер не тільки склали план «Енциклопедії» і визначили її концепцію, але й виступили як найбільш плодовиті її автори. Дені Дідро (1713-1784). У своїх творах «Думки про дослідження природи», «Філософські принципи матерії та руху», «Черниця», та інших Дідро відстоював ідеї про матеріальність світу, про єдину, вічну, Нестворений матерії як об'єктивної реальності, що існує поза і незалежно від людської свідомості, розглядав всі явища як конкретні форми її існування. Причину існування матерії він бачив у ній самій. Дідро ближче інших матеріалістів XVIII ст. підійшов до ідеї саморуху матерії і бачив у цьому найпереконливіший аргумент проти існування Бога.
Центром концепції Дідро була природа, яка виступала як єдина реальність і природне благо. Все, що не є природою, згідно з ним, є лише зло і обман: Бог, суспільство, спекулятивна філософія попередніх століть. Вельми оригінальна у Дідро концепція людини. Людина є частина природи, природна істота, тому не слід протиставляти його природі, шукати якихось вищих сил, законів і цілей, які керують його життям

55.

Дата добавления: 2015-08-28