Не знаю… просто душа розривалася чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючих найбільше щастя, а закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах, перекидання, бушування між звуками за чимсь… за щастям, може? – і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум…
Я плакала.
Що мені вся гордість, про яку мені говорила, що її треба плекати, щоб удержатися на поверхні життя, – що мені по ній!
Та звідки її й візьму, коли не піднімається сама з серця? Ні, я не вдам того, що вона. Ані в любові, ані в горі, ані в перемаганні себе, а вже найменше в плеканні гордості! Я проста робітниця, тип послугача з природи вже, що не наділила її навмисно тим гордим даром, щоб повзав…
Тому повзаю й корюся до сьогоднішньої днини й належу до тих тисячок, що родяться на те, щоб без нагороди гинути!
* * *
В два дні по тім від'їхала до своєї матері, що лежала дуже хора й прикликувала її телеграфічно до себе.
Я оповіла артистці те, що вона мені оповідала про свою любов.
– Се щось цілком без сильних акцій, – замітила та, підносячи здивовано брови вгору. – Правду сказавши, я надіялася чогось бурливішого…
– Ну, – сказала я, – не кождий годен творити голосні акції; але я не знаю, воно здається мені таким смутним ї блідим…
– Однак вона вижидає ще чогось від життя, – обізвалася артистка.
– О ні, не вижидає нічого більше!
– Ні? А що говорить Valse melancolique? За чим шукає в нім безустанно? Не словами, не поведениям, ані очима, ані руками своїми не шукає, лише самими звуками… і я знаю, за чим шукає…
– За чим, Ганнусю?
– Е, ти того не розумієш…
– Щастя, Ганнусю?
– Е, щастя! Його нема. Гармонії шукає, хоче гармонійно вижитися вповні. Шукає рівноваги. Розумієш, що то значить? Щоб не заважити надто вдолину й не піти без міри вгору, а саме як треба. Але – ти того не розумієш!
А далі по хвилі, глянувши вперед себе, десь немов у далечину гострим, пронизуючим, задуманим поглядом, сказала звільна з гірким усміхом:
– А я тобі кажу, Мартухо, як казала не раз уже, і не раз казати буду, що царство на землі належиться тобі…
* * *
Коли вернулася від матері, артистка кинулася до неї з подвійною любов'ю, – здавалося, відкрила на ній знов якусь там «красу»…
Але вона приїхала прибита. Її мати лежала дуже хора, і вона приїхала лише на те, щоб у родичів своїх учениць у музиці просити відпустки на дві неділі, бо мусила доконче назад вертати…
І, полагодивши свої орудки, виїхала знов, віддаючи нам під особливішу опіку свій улюблений інструмент, «щоб на нім жодна з посторонніх дівчат не грала й не дразнила фальшивими акордами резонатора».
Вернулася скорше, як за дві неділі.
Її мати померла, і по похороні вона вернулася.
Приїхала бліда, тиха – мов замерзла на тілі й дусі.
Коли ввійшла в кімнату, потягнула за собою довге пасмо холоду знадвору… Ганнуся аж рамена вгору підняла…
– Се подих смерті завис на мені, – оправдувалася вона, побачивши рух Ганнусі. Потім скаржилася, що не може огрітися…
Пізніше усіла на свій фотель коло коминка.
Не можу її забути, як там сиділа… Довгу чорну ротонду, обшиту хутром около шиї і аж до ніг, закинула наопашки, спинаючи її недбало на грудях своєю рукою докупи, мов білою аграфою. Темний вузол волосся її спустився їй аж уділ на шию, а обвита два рази оксамиткою голова була сперта о спинку понсового тла фотелю… Правильне, мов із білого мармуру, личко, з великими смутними очима… ні, ні, не забуду її ніколи!
Ганнуся подала їй чай, щоб зігрілася, і вона пила та оповідала нам, що пережила.
Її мати була дуже нещаслива по смерті батька. Раз – його утрата, а по-друге – тяжка хороба, що приковувала її до крісла, віддала її на ласку й неласку слуг та затроїла їй життя пересвідченням, що була вуйкові тягарем… Просила заєдно смерті в Бога, й її одинокою розривкою була Біблія, яку читала з ранку до вечора. Була вже здавна приготована цілком на смерть. Взяла від неї, Софії, слово, що не буде за нею тужити, коли помре, бо се відібрало би їй бажаний спокій у гробі… І вона дала те слово матері. І коли її ховали, вона страшенно панувала над собою, щоб не зломити даного слова. Вона ж іще ніколи не зломила свого слова, але коли, проте, жаль брав верх над нею і вона з нечуваною силою змагалася побороти його, попсував церковний спів той, препогана чорна музика та, скомпонована нарочне на те, щоб пригноблювати й поборювати сміливіші й ясніші почування духа та робити з нього безсильного покірного раба, – попсував усі її старання, і вона ридала, мов божевільна!..
І не може позбутися якогось смертельного подиху, що обхопив її під час сього співу над гробом! Не може зогріти своєї душі!.. А саме коли матір ховали, був поранок чудовий! Сонце своїм золотом надало снігові рожеваву барву, і все було таке погідне, мов прибралося нарочне в красу на те свято, коли хто вертається назад в лоно природи. Симфонію була би вона казала заграти матері до гробу!
Прегарну величаву симфонію, що настроює душу до широкого полету, і щоб характером своїм усмирювала розбурханий жаль у груді; а так… попсували її нерви якоюсь чорною силою, і вона піддалася її тягареві!
І справді, була цілком пригнетена.
Однак Ганнуся недармо завзялася зігріти любов'ю сей type antique. Розпадалася коло неї. Була така ніжна й тепла, така добра, якою не бачила я її ще супроти нікого, – і се все не осталося без наслідків.
– Я трачу між вами почуття самоти, – говорила вона на такі змагання й усміхалася вдячно своїм лагідним усміхом…
І тим були ми вже вдоволені.
Артистка кидала дотепами, мов прискала іскрами, а що, розвеселившися, поривала собою, то її настрій ломив смуток дівчини, і вона поволі, поволі повернула до давнього настрою…
Здавалося, помирилася з життям.
До музики звернулася з подвійним запалом.
Восени мала їхати до Відня, до консерваторії, і відразу вступити на третій рік. І справді, її талант і замилування до музики заповідали їй уже тепер ясну будучність.
* * *
Настав май.
Все було в самім розцвіті.
Дерева біліли цвітом, запах із них розносився далеко-широко воздухом, а вечори були повні несказанно лагідної, приманчивої краси…
Ми обі з Ганнусею ждали на Софію, що мала за хвилю вернутися з лекцій, повечеряти, і з нами, як звичайно, йти на прохід. Ми сиділи в неосвіченій кімнаті, віддаючися кожда своїм думкам.
Ганнуся спродала свою велику копію образа Корреджо «Віроломна» і марила вже про подорож до Рима, а я була не менш вдоволена. Здавала саме письменну матуру, тішилася надією, що й усна піде незгірше, а що найкраще – я була нареченою професора… того, з години конверзації англійської мови! Я дармо підозрювала його тоді в якихось симпатіях до німочки, – він для одного свого товариша виробляв рекламу.
Двері від кімнати, в якій стояв інструмент Софії, стояли напівотворені.
Нашими вікнами ллялося місячне світло веселими струями, а звідти, з тої одної половини, била сама понура темінь…
Думаючи про се й те, спинявся мій погляд усе наново на ній, на тій вузькій, високій темній половині, а гробова тишина, що панувала там, неначе сунулася на нас…
«Коли б їх хто замкнув легко так!» – промайнуло мені в голові, але я не мала охоти встати й підійти туди… Потім повело щось мій погляд на темно-понсовий фотель Софії, що стояв недалеко отоманки Ганнусі, коло коминка, де пересиджувала найрадше, роздягаючися в нім завсігди вигідно… Він стояв простий, дерев'яний, саме в тіні.
Ганнуся лежала на отоманці й мовчала, як я. Нараз обізвалася.
– Мартухо, запри двері від Софіїної кімнати…
– Запри ти їх!
– Мені лежиться так добре…
– То запрім їх разом! – попросила я непевним голосом і піднялася рішуче.
– Ходім!
Мов одним чуттям ведені, підійшли ми обі близько одна до другої й енергійним, поспішним рухом заперли… ні, гримнула дівчина дверми і замком…
– Разить мене темнота, – пробурмотіла, звиняючися, до мене, вхопила мене за руку й притягнула до себе на отоманку.
– Сиди тут!
Я сиділа мовчки. Не могла ніяк здобутися на яке слово. Щось замкнуло мені уста, на течію думок уклалося щось гамуюче, і якийсь прикрий неспокій обгорнув мене… Ціла душа ждала чогось…
Ганнуся мовчала, мов німа.
Згодом почулися кроки на сходах, – легкі, але повільні.
Се йшла Софія. Надходила чимраз ближче й ближче… врешті – ввійшла. Не привіталася, як звичайно. Мовби не бачила нас у кімнаті. Пішла просто до замкнених перед хвилею дверей, отворила їх і зайшла туди…
Ми чули, як вона там у кімнаті отворила вікно, далі, по якійсь хвилі, цілий верх фортеп'яна… там відложила, проти свого звичаю, капелюх і парасольку, і аж потім увійшла знов до нас.
Зблизилася повільним ритмічним кроком, мов тінь, і, немов другу тінь, тягнула щось із отвореної наново кімнати за собою…
Відтак усіла біля нас на свій фотель.
Мовчала.
– Добре, що ти прийшла, музико, – обізвалася Ганнуся, – ми вже так ждемо на тебе!
Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.
– Ти чуєш, Софіє? – спитала вже я.
– Чую. Прошу, запаліть лампу! – заговорила зміненим голосом. Я вибалушила крізь темряву очі на неї, – таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.
Вона сиділа бліда як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі…
І артистка побачила на ній зміну.
– Софійко, ти хора? – кинулася до неї.
– Ах, ні, ні! – запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.
– Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.
– Я не голодна, – відповіла, – їжте самі… Я буду грати. Заки з'їсте, я буду грати.
– Ти ж утомлена! Ходи їж із нами! – попросили ми обі відразу й обі приступили до неї.
– Ні, не буду, не можу! – Дивилася на нас такими великими благаючими очима. – Я дістала лист від вуйка… і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати…
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився й не може її у Відні удержувати.
Ми поніміли.
Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене прошибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!
– Се зле, Мартухо… ах, лайдак він!
Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені…
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву «Valse melancolique», як тепер. Перша часть – повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга… О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим летом від ясних звуків до глибоких, а там – неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, товплення тонів, бій, – і знов збіг звуків удолину… відтак саме посередині гами смутний акорд… закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
– Тепер дайте мені їсти, – сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі…
Ми піднялися, урадовані її словами…
Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися, – вигиналася якраз найвигідніше, – коли саме в тій хвилі розлягся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабкий жалісний зойк струн…
Вона струхліла.
– Резонатор тріс! – крикнула Ганнуся.
– Струна! – кликнула я.
– Резонатор!
Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.
– Резонатор? – спитала Ганнуся.
– Струна…
– Отже – струна!
І справді – лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла…
– А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! – обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни – зомліла…
Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.
– Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? – питала заєдно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутого жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. – Чому, чому?..
– Але чому казала? – домагалася, і великі сльози котилися з її очей… – Чому казала, коли не спроневірився!!.
* * *
Лікар приступив уже до її ліжка, як дістала серцевий удар.
Не міг їй помогти.
Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по однім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.
* * *
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе.
Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй «музика» служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима…
Фортеп'ян «музики» забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові й ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки…
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом, – і, може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим[189], то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.
– Де твій чоловік? – спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.
– Чоловік? Я не маю «чоловіка». Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець – мій. Я заробляю сама на нього, і він – мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але – ти того не розумієш!
І може, справді, я того не розумію! Але… що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата… хоч… розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й «музика», той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було б шкода псувати ту наскрізь артистичну індивідуальність, що нехай би виживала вповні!
Лиш вона не могла вижити вповні.
Як і опиралася всьому напорові згубної сили, майже класичною рівновагою сильного духу, – самій музиці вона не могла опертися. А її «кінець» сховався був у неї в ту музику. Визирав із неї пориваючою красою смутку й меланхолії, і саме тоді, коли грала свої композиції й фантазії, і коли купалася в ній, як у своїм властивім елементі…
Не можу позбутися до сьогоднішньої днини думки, що музика позбавила її життя…
Одною-одніською, тоненькою струною вбила її!..
Примітки
Кругом нас знаходиться якась безодня, що її вирила доля, але тут, у наших серцях, вона найглибша (нім.).
Одностайна – одноманітна.
Штивний – цупкий, застиглий.
Гоппляц (від нім. Hauptplatz) – центральне місце, головна площа.
Барда – сокира.
Ґердани та бодзики – прикраси з бісеру та клаптиків матерії.
Мати храп – мати на оці.
Туй-туй —ось-ось.
Уроювати – фантазувати, вигадувати, уявляти.
Не ялося – не годилося.
Стрій – одяг.
Двірник – голова громади, староста.
Відворкувати – знехотя відповідати.
Ади – диви.
Нехарно – нечисто, брудно.
Волічка —шерстяні нитки для вишивання.
Зіштивніле —застигле.
Нанашка —хрещена мати.
Ширінка – хустка.
Погуляти – потанцювати.
Шовкова рікля – шовкова в різних пасах сукня, де станок пришитий до спідниці, і без рукавів. (Прим. О. Кобилянської.)
Кутаси – китиці.
Сестрінка – племінниця.
Вчасно —рано.
Грижа – біль, журба, докір.
Бадіко —звертання до старшого роками.
Стрільба —рушниця.
Шутер – гравій, рінь, жорства.
Бранка – призов.
Адіть – дивіться.
Скарбона – скарб.
Клячати – стояти на колінах.
Бурдей – землянка.
Пивничний – підвальний, підземний.
Вуйко —дядько.
Фудулитися – пиндючитися, гордувати.
Затроєний – отруєний.
Під – горище.
Перепудити —перелякати.
Борше – швидше.
Трійло – отрута.
Кулеша – мамалиґа.
Гарувати —тяжко працювати.
Устати – минути.
Присилена —прив'язана.
Відтак —пізніше.
Трілер – трель.
Острота – суворість.
Бутний – гордий, чванькуватий.
Як ялося – як належить.
Заєдно – постійно, весь час.
Рискаль – заступ.
Липовани – російські старообрядці, які проживали на Буковині.
Стариня – батько й мати.
Хосен – користь.
Знеслість – гордість, пишність.
Ходити на візитацію —робити обхід.
Паприка – перець.
Імператор (нім.).
Абшит – звільнення з війська. (Прим. О. Кобилянської.)
Пуделко – коробка.
Припадком —випадково.
Клака – толока, спільна робота за частування.
Професор – учитель.
Легіт – легкий весняний чи літній вітер.
Кошниця – висока й вузька повітка, виплетена з лози, куди зсипають кукурудзу в качанах.
Шумилиння – листя з качана кукурудзи.
Гостинець – шлях.
Кли – ікла.
Склеп – магазин.
Чічка – квітка.
Горботка – дві плахти, що їх носять замість спідниці.
Орудки – справи.
Цітки —маленькі мідні випуклі кружечки.
Розривки – розваги.
Штубей – вулик.
Блават —волошки.
Візія – видіння.
3мисли – чуття.
Забавитися – забаритися.
Половик – яструб.
Партика – частка.
Шпихлір – комора.
Ланц – ланцюг.
Камратувати – товаришувати.
Кутати – клопотатися.
Пазити – стерегти, доглядати, стежити.
Зручність – спритність; винахідливість.
Притомність – самовладання.
Банувати —жалкувати.
Ая – так.
Кітка – кішка.
Заказувати – забороняти.
Лоскіт —тріск, гамір.
Кавка – галка.
Бурш – денщик.
Сарака – бідолаха.
Минатися – конати, вмирати.
Шріт – дріб.
Банувати – тужити.
Давати позір – звертати увагу, наглядати.
Пропінація – шинок, корчма.
Цара (рум.) – край, доли, низина у протиставленні до гір (мунте). (Прим. О. Кобилянської.)
Нижча шаржа —унтер-офіцерські чини в армії.
Мева – чайка.
Nieder – Лягай (військова команда) (нім.).
Шпанги – військова кара.
Мельдуватися —заявитися, повідомити.
Прецінь – проте, однак, врешті.
Урльоп – відпустка.
Компанія – рота.
Ненадійно —несподівано.
Егзецирка – військові вправи.
Ґвер – гвинтівка, рушниця.
Торністра – ранець.
Трачка —тартак, лісопильня.
Цофнути —зректися.
Голосний – відомий, знаменитий.
Завельоновані – під вуаллю (вельон – вуаль).
3 резиґнацією —безнадійно.
Солонина —сало.
Ворохобня – заворушення, бунт.
Знесло – піднесено.
Кланцата – зубата.
Чако – головний убір в австрійській армії.
Матригуни —чар-зілля.
Кертиця – кріт.
Клани – полукіпок.
Штублі – колоди.
Гуска солі —стовпчик солі (пресована сіль).
Грисік – висівки; крупи.
Знесла – висока.
Рата – частина плати, внесок.
Дзьобенка – шерстяна торба.
Поєдинча – своєрідна.
Кабзля – капсуль.
Обдукція – розтин; розкриття.
Кольба – приклад.
Зрабувати —забрати, відняти.
Безрога – свиня.
Хороми – сіни.
Випрятувати —давати лад.
Залубні —сани.
Зимний —холодний.
Грань – жар.
Кивнути – зачепити, порушити.
Борзо – скоро.
Тепління – теплиці.
Партія – частина.
Вертеп – печера.
Коронкова – мережана.
Холошні – штани.
Мосяжні – з жовтої міді.
Клевець – молоток.
Побережник – лісовий сторож, карбівничий.
Ланц – ланцюг.
Розказ – наказ.
Перлова матиця —перламутр.
Урядник —урядовець, чиновник.
Верховинці іноді в розмові називали себе християнами.
Заборзо —надто швидко.
Варе —дійсно-таки.
Дєдьо – батько.
Неньо – батько.
Ліжник – вовняна ковдра, звичайно з гарними узористими смужками.
Полонина – гірське пасовисько.
Ти – тобі.
Киваєш – береш, чіпаєш.
Пструг – форель.
Замельдує – заявить.
Підбувши – ставши повноводною.
Чинилася – вдавала, прикидалася.
Меланхолійний вальс (франц.).
Найкраща улюблениця долі (нім.).
Я – улюблениця долі (нім.).
Матура – екзамен на атестат зрілості.
Мимохідь (франц.).
Середовище (франц.).
Дякую красно (нім.).
Година конверзації —розмовний урок.
Софі.
Дуже порядна й гарна (нім.).
По-античному (франц.).
Античний тип (франц.).
Улюблениця долі (нім.).
Отже (лат.).
Сусіди напроти (франц.).
Заводовий —фаховий.
See more books in http://www.e-reading.me
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 122 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |