Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара 2 страница

У статті «Чорнило і кров» (1880 р.) Золя полемізує з Полем де Кассаньяком, який стверджував, що головні якості політика – рішучість і хоробрість. Золя вважав, що політику потрібен насамперед «інтелект і розвинене логічне мислення». Більше того, Золя відстоював тезу про перевагу науки і літератури над політикою.

Розвиток ця тема отримала в статті «Еліта і політика» (1896 р.) – роздуми письменника про співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки. Для Золя справжньої елітою є вчені, філософи, художники, письменники. Він вбачає якусь закономірність у тому, що ця справжня еліта не йде в політику, бо вона не володіє якостями, необхідними для політика в сучасній Франції: енергією, жагою влади, винахідливістю, умінням жити «дрібними інтересами дня», не ставлячи перед собою високих і віддалених цілей.

Аналіз публіцистичних статтей та реакції на них, наводить на думку, що ці статті Золя стали ляпасом тодішньому політичному устрою Франції. Золя вважав, що XIX ст., має стати символом змін. Золя був новатором та реалістом. І цю реальність він хотів вбачати не лише в літературі, а й в країні в цілому. Тобто, Золя хотів показати світові, що епоха «казок» має скінчитися і потрібні справжні зміни. Золя вимагав від політиків не «гарних слів», а реальних дій. Саме тому, Золя ненавиділи. Бо він був одним з небагатьох, який бачив справжній стан речей і не просто бачив, а і говорив про це. Люди не сприймали Золя і не хотіли бачити правду. Їм було комфортно жити в ілюзії, не знімаючи рожевих окулярів. Тому, Золя був для них ворогом, який намагався зруйнувати їх звичний світ. Адже, легше за все закрити очі та зробити вигляд, що нічого не бачиш, та і не намагаєшься побачити. І на жаль, так буде завжди. Ті, що говорять правду – будуть ворогами. Золя зрозумів, що завжди буде стукати в закриті двері і тому вирішив залишити не вдячну справу. Це ніби розмовляти із самим собою. Золя не отримав підтримки і не був по-справжньому почутий Францією, яку безмежно кохав.

Двадцять другого вересня 1881 р., Золя звернувся до читачів «Фігаро» з текстом, під назвою «Прощання», в якому оголосив, що остаточно відмовляється від журналістики: «Я часто проклинав її [пресу], що завдає такі болісні рани... Ремесло журналіста – останнє з усіх; краще прибирати бруд з доріг, дробити камінь, займатися самою грубою і принизливою роботою...». [5, с.81]. А крім того, написав публіцисту Жюлю Труба: «Я розлучився з пресою і сподіваюся більше ніколи до неї не повертатися. Останнім часом я відчував, що опускаюся. Одним словом, я досить довго бився, тепер нехай мене змінять інші. А я спробую – творити». [5, с.81]. Вирішити вирішив, проте напевно забув, що саме професія журналіста раптово принесла Золя порятунок. Серед інших статей, він не так давно склав для «Фігаро» нарис під назвою «Адюльтер в буржуазному середовищі».

Тепер Золя збирав матеріали вже для тринадцятого тому циклу роману «Жерміналь». Як тільки «Жерміналь» був надрукований з продовженням в «Жиль Блазе», знову розгорілися пристрасті. А трохи пізніше, він задумав свій новий роман, для якого не треба було шукати відомості в бібліотеках і розпитувати знавців. Все, в чому він потребував для того, щоб написати «Творчість», можна було знайти, звернувшись до власних спогадів. Потім, був роман «Земля». Продовження історії «Ругон-Маккарів». Роман «Людина-звір», який спочатку був надрукований з продовженням в газеті «Народне життя» («La Vie Populaire»), а потім вийшов окремою книгою у Шарпантьє і успіх відразу ж виявився величезний.

Золя повністю відмовився від журналістики і поринув в письменництво. Однак, справа Дрейфуса змусила Еміля знову звернутися до журналістики і відновити свою співпрацю в «Фігаро».

РОЗДІЛ 2. СПРАВА ДРЕЙФУСА

2.1. Я звинувачую.

Вперше Еміль Золя почув про капітана Дрейфуса в Римі, не придавши цій історії значення. Повернувшись додому, в Париж, Золя подібно іншим був упевнений в зраді Дрейфуса. Газетні статті розповідали про капітана, який повідомляв Німеччині воєнні відомості, та звинувачували в зраді. А саме, в кошику для паперів посольства Німеччини знайшли записку, в якій говорилося про надсилання секретних документів. Експертиза почерку стверджувала, що записка була написана рукою Дрейфуса. До того ж, досить важливим є факт, що Дрейфус був єдиним євреєм у Генеральному штабі, «а у цього народу, як усім відомо, немає ні найменшого уявлення про честь». Майор дю Паті де Клам, продиктував Дрейфусу листа з кількома фразами з тієї знайденої записки і порівнявши почерк дійшов до висновку, що обидва листи написанні однією рукою та звинуватив капітана Дрейфуса в державній зраді. Незважаючи на це, у дю Паті де Клама були сумніви. Але, майор Анрі, до речі, який виявив записку в кошику, допоміг ці сумніви розвіяти, він змовився з «Вільним словом» («La Libre Parole») Дрюмона і двадцять дев’ятого жовтня 1894 р., в газеті з'явилося повідомлення про «арешт єврея Дрейфуса». Тепер генерал Мерсьє, військовий міністр, не мав можливості відступити, аби не покрити себе ганьбою. Тому, в грудні капітан був засуджений і довічно висланий. Проте, в 1896 р., полковник Пікар, новий керівник служби розвідки був упевнений, що автором адресованої німцям записки був майор Естергазі, французькій офіцер, який зробив це за для грошей. Міністерству не хотілося переглядати справу, бо напевно точно виявилося, що слідство припустилося помилки. Розумніше заслати невинного на Чортів острів, щоб не підірвати репутацію армії. Пікара відправили в Туніс.

Переглянути своє бачення на цю справу, Золя спонукали декілька важливих фактів. По-перше, це листи Дрейфуса, які той писав з Чортового острову. В них, Золя розгледів людину честі, справжнього офіцера, слова якого вбачають великий патріотизм та відданість своїй справі, який всім серцем бажає, щоб йому пробачили його національність. Жалість пробилася до серця Золя. По-друге, всі документи та усні переконання прихильників Дрейфуса, таких як сенатор Шерен-Кестнер, невимовно порядна людина; єврейський журналіст Бернар Лазар, автор брошури «Юридична помилка: правда про справу Дрейфуса», переконали Еміля взятися за цю справу.

Саме тут треба звернути увагу на особистий стан Золя, його характер, переконання та обставини, які сприяли до боротьби, яка по тому розгорнулася. Аналізуючи життя Золя можна дійти до висновку, що він при звичайних обставинах проявляє себе поступливим, але часом в ньому раптово пробуджується героїчна воля, як тільки спалахує який-небудь світський або літературний скандал. Еміль хоч із ніжною душею, однак здатний запалати, якщо щось загрожує його вірі. За свідченням друга Поля Алексіса, провівши два дні без роботи, Еміль починає тривожитися. Тиждень, проведений в бездіяльності і він відчуває себе хворим. Золя, який на той час, щойно випустив у світ «Париж», останній роман із циклу «Три міста» перебував у неробстві. А він, по природі своїй не вмів залишатися бездіяльним. «Якби я в цей час писав книгу,не знаю, як би я вчинив», [5, с.127]. – зізнається він з часом.

Нові обставини справи, які виявилися пізніше, змусили Золя ще більше зажадати негайної справедливості: якийсь банкір, побачив в газетах горезвісну записку і впізнав почерк одного зі своїх клієнтів, а саме майора Естергазі. Золя, пристрасно палаючи від цього повороту подій пише листа віце-президенту Сенату: «Я відчуваю непереборну потребу міцно потиснути вам руку. Ви й уявити собі не можете, яким захопленням сповнила мене ваша дивовижна поведінка, настільки спокійна серед загроз і найнижчих образ. Що б не сталося, не існує ролі більш прекрасною, ніж ваша і я заздрю ​​вам у цьому. Не знаю, як буду діяти сам, але скажу, що ніколи ще людська драма не викликала у мене такого пекучого хвилювання. Це битва за істину і це єдино праведна, єдино велика битва! Навіть при начебто ураженні, наприкінці неминуче чекає перемога». [5, с.127]. А, двадцять дев’ятого листопада 1897р., Олександрина, дружина Золя, отримала від нього зізнання: «Справа Д. приводить мене в таку лють, що руки тремтять. Я хотів би підняти цю суперечку, перетворити її на величезну справу людяності і справедливості». [5, с.127].

Антисемітська преса, в свою чергу, звинувачувала сторонників Дрейфуса в тому, що вони намагаються врятувати єврея, ціною заплямованого престижу Франції. Золя, не аби як, розлютився цьому і доля дала йому можливість відповісти. 1897 р., він зустрів Фернана де Роде, головного редактора «Фігаро». Обидва були упевнені, що Дрейфус не винен. І Фернан де Роде запропонував Золя свою газету, щоб створити кампанію на виправдання засудженого. Статті Золя стосувалися Шерера-Кестнера, автор вихваляв його порядне існування і в той же час, стали відповіддю на звинувачення в об’єднані, яке існує завдяки бюджету євреїв. У наступних роботах, письменник засуджував антисемітів і Едуарда Дрюмона: «Ми зобов'язані антисемітизму небезпечною злостивістю, якою пофарбовані у нас панамські події. І вся сумна справа Дрейфуса – справа рук антисемітизму; він і тільки він підбурює сьогодні натовп, заважає спокійно і гідно, для нашого ж здоров'я і для нашої доброї слави, визнати помилку... Запекла ненависть до євреїв – це отрута, яку щоранку ось уже багато років вливають в душу народу. Отруйників – ціла зграя і «краще» за все те, що вони роблять це в ім'я моральності, в ім'я Христа, виставляючи себе месниками і вершителями правосуддя». [5, с.127]. Ці газетні перепалки нікого не залишили байдужим. Франція розділилася на «за і проти» Дрейфуса. Більшість передплатників «Фігаро» були не згодні з позицією письменника і відмовились від передплати. Тому, Фернан де Роде вимушений був припинити співпрацю з Золя.

Зіставивши тодішній устрій і лист бачимо, що суспільний розкол на дрейфусарів і антідрейфусарів відбувся не за правової основи. Тобто, не суттєвим було питання вини Дрейфуса. Переконання у винності Дрейфуса розродилося, через те, що будучи євреєм, він належить до племені зрадників. І тому, в очах значної частини суспільства він уже за своєю природою зрадник. Новий расовий антисемітизм, принципово відмінний від попередніх форми юдофобії, не вимагав від євреїв змінитися, заперечував можливість асиміляції та виправлення єврея, він взагалі не був готовий терпіти євреїв в будь-якій якості. Новий расовий антисемітизм ненавидів єврея не за те, що він не християнин, не за те, що він не служить в армії, а через те, що він єврей. А статті Золя, у «Фігаро», які розкривають ці правдиві факти, лише підбурювали натовп і настроїли його проти письменника, який підтримував «Дрейфуса-єврея».

Боротьба за справедливість набувала обрисів «громадянської війни», «війни моральних поглядів». Наступним короком «до справедливості», стала брошура з назвою «До молоді». В якій Золя намагався достукатися до молодих умів, розбудити підростаюче покоління для того, щоб та допомогла Золя здійснити революційний акт і запровадити новий етап в історії Франції: «Молодь, молодь! Будь людяною, будь великодушною! Якщо навіть ми помиляємося, будь з нами, коли ми говоримо, що невинно засуджений піддається жахливим мукам і що у нас серце обливається кров'ю від тривоги, і обурення. Якщо на одну мить допустити можливість помилки і зіставити її з карою – з цієї точки зору, невідповідною, – то груди стискаються від жалю і сльози ллються з очей... Молодь, молодь!… Невже ти позбавлена ​​лицарських поривів і знаючи, що десь є страждалець, роздавлений ненавистю, ти не встанеш на його захист і не звільниш його?... Чи не соромно тобі, що не ти, а люди похилого віку, представники старшого покоління, надихаються і сьогодні виконують твій обов'язок – борг безрозсудної великодушності? Ах, молодь, молодь!...» [2, с.367-368]. Цей крок Золя не був випадковим. Імовірно, Еміль звернувся до молоді, через надію, що свідомість, ще не зовсім зрілих людей, не затуманена пропагандою антисизимізму як у інших дорослих. І саме, молодь зі своїм природним максималізмом, ясним розумом, жагою до змін і невичепним бажанням справедливості стане вірним соратником Золя у боротьбі, за захист тих, хто потребує.

Але, події 1898 р., розвивалися не на користь Золя, тоді він і випустив брошуру «Лист до Франції», в якій знову були призиви до народу, стати на сторону справедливості. Золя більш «голосно» та прямо сказав, що справа Дрейфуса зготована людьми, які прагнуть нав'язати країні військову диктатуру: «Твоя армія! Та ти й не думаєш про ней!!! Тобі потрібен тільки генерал…. Франція, не будь так довірлива: так ти дійдеш до диктатури...» [5, с.128]. Цей лист був спробою Золя відкрити людям очі на те, що відбувається несправедливість, яка може стати глобальною для суспільства, у всіх відношеннях. Саме тут ситуація набуває масштабних претворень зі сторони захисників. Хоч Золя і було шкода Дрейфуса, але він усвідомлював його швидше як символ. Золя, як і більшість інших дрейфусарів, вже цікавили радикальні політичні перетворення. А справа Дрейфуса послужила приводом для виникнення цього бажання і подальших дій. Звичайно, лист був сприйнятий дуже агресивно, Золя назвали ворогом. Крім, найближчих друзів його ніхто не підтримував.

Та, все ж таки, десятого січня Естергазі прийшлось відповідати перед військовим трибуналом. Було вирішено, що можливо Дрейфус підробив почерк на злощасній записці, аби підставити Естергазі. Доказів проти останнього було небагато, тому його виправдали. Присутні були задоволені та викрикували: «Хай живе армія! Хай живе Франція! Смерть євреям!» [5, с.128]. А ось Пікару було не так солодко, його звинуватили в розголошені секретних відомостей і присудили шістдесят днів ув'язнення. В додаток до цього, з Сенату був звільнений Шерер-Кестнер.

Ці події надали Золя натхнення та бажання відповісти як слід. Спочатку, Золя бажав правосуддя, а зараз він «викликає на бій уряд Франції», провокує на відповідь, привертаючи їх увагу. З одинадцятого на дванадцяте січня 1898 р., Золя взявся за свою головну зброю – перо. Спочатку це мала бути брошура на сорока листках, під назвою «Лист президенту республіки Феліксу Фору», яку Еміль вирішив опублікувати в газеті Клемансо «Аврора». Головний редактор Ернест Воган, Бернар Лазар, Клемансо і Рейнах були захоплені тим, що Золя їм прочитав. (Додаток А)

Таким лист і був надрукований, тільки Клемансо змінив назву, на: «Я звинувачую». Того дня, Еміль повертався додому обдумуючи наслідки свого вчинку. Безумовно, читачі тепер відвернуться від нього, але це відбудеться не в перший раз, а Французька академія закриє перед ним двері. І настане кінець розміряному життю. Адже, коли Золя відмовився від журналістики, для нього настало спокійне життя, він поринув у письменництво, насолоджувався домашнім затишком. Та чи був Золя щасливий у цьому спокої? Напевно, що ні. Зовні, Еміль був щасливим, але його душа потребувала іншого, він був природженим борцем за справедливість, тією людиною, яка буде відстоювати правду та честь незважаючи на галасливі і ненависні викрики натовпу. Еміль Золя був тим, що називають «журналіст з великої літери». І якби він не зрікався цього, сама журналістика була його життєвим призначенням. Завдяки справі Дрейфуса, Золя нарешті отримав гармонію із власною совістю. Та зрозумів, що в його житті настає найважливіший етап, якого він невимовно болісно чекав.

Саме «Я звинувачую» перетворило справу Дрейфуса на справжнє протистояння інтересів. Аналізуючи головний лист Еміля Золя, що безпосередньо стосується справи Дрейфуса, можна дійти до наступних висновків. Якщо дивитися на «Я звинувачую» очима сучасної людини, то слід визнати, що він був колосальною тактичною помилкою, яка на деякий час погіршила становище захисників засудженого капітана, але перетворило справу Дрейфуса в справу з великою літери. Цей твір, опублікований в газеті «Орор» (редактором якої був Клемансо) – став найпопулярнішим відкритим листом у світі. Спочатку він повинен був називатися «Листом до президента Французької республіки», але Клемансо вигадав більш хльосткий заголовок. У листі, Золя звинувачує занадто багатьох і занадто багато в чому. Звертаючись до президента, Фелікса Фора він погрожує, що його ім'я, «осяяне сяйвом слави в дні великого всенародного торжества, укладення франко-російського союзу», загрожує «затьмарити ганебна, незмивна скверна», що завадить «Всесвітній виставці, яка урочисто увінчає наше століття праці, істини і свободи».

Золя звинувачує військовий суд, який ведений наказом, осмілився виправдати горезвісного Естергазі, нахабно знехтувавши істину і правосуддя. Він каже, що «на обличчі Франції горить слід ганебного ляпаса». Золя висловлює сумнів у французькому правосудді, стверджуючи, що він говорить правду, а вони ні. Він каже, що мовчання було б ще більшим злочином. Золя звинувачує розвідку і контррозвідку, суддів, графологов, свідків. Золя звинувачує генеральний штаб, називаючи офіцера (дю Паті де Клама) «зловісною особистістю», в голові якого «панувала найбільша плутанина – весь у владі романтичних бреднів, він тішився побитими прийомами бульварних книжок» і «майор займається крім усього іншого спіритизмом, окультними науками і розмовляє з духами». Він звинувачує слідство всередині оборонного відомства в середньовічних і бузувірських методах дізнання. Звинувачує умови утримання під вартою. Звинувачує військового міністра Мерсьє («людина, видно, розуму пересічного»). Звинувачує начальника штабу генерала де Буадефра, який піддався своїм клерикальним пристрастям. Звинувачує помічника начальника штабу генерала Гонза, який дивився на справу «крізь пальці». Всі ці люди з невимовною впертістю вважали свою позицію правильною, тим самим пригноблюючи себе ще більше. Золя звинувачує дійових осіб з табору антидрейфусарів і співчуваючу їм публіку в клерикалізмі, антисемітизмі, мілітаризмі, заздрості до чужого достатку, безсовісності, свідомому наклепі, підробці, нечистій грі, приховуванні справжнього злочинця, підбурюванні.

Його звинувачення придбали емоційно напружені викривальним пророчим пафосом образи: «І вони спокійно сплять і у них є дружини, і улюблені діти!», «О, правосуддя! Глухий розпач тіснить мої груди. Так, ми стали свідками мерзенного лицедійства, коли людей, які загрузли в боргах і зло, виставляють безневинними агнцями і паплюжать людину бездоганного життя, живе втілення порядності! Коли суспільство скочується на таку низьку щабель падіння, воно починає розкладатися», «Непотріб нахабно торжествує, а правосуддя не діє і мовчить звичайнісінька порядність». Він висловлює недовіру суду: «Чи розумно було сподіватися, що військовий суд скасує рішення, винесене іншим військовим судом?… Вони винесли неправий вирок, накликав вічну ганьбу на військові суди, будь-яке рішення яких буде відтепер зустрічатися з підозрою». Він звинувачує армію у військовій дисципліні: «Чи не виключає надію на справедливий вирок уже одна сліпа покірність дисципліні, яка увійшла в плоть і кров військовослужбовців? Золя сумнівається, що така армія зможе захистити країну: «Наскільки багатьох з відомих мені французів приводить в трепет думка про можливу війну, тому що вони знають, які люди відають обороною країни! В який притон низьких склочників, пліткарів і марнотратів перетворилася ця свята обитель, де вершиться доля Вітчизни!» Золя говорить про можливість встановлення військового правління «золотопогонників, на чию владу ми потрапимо, можливо, завтра». Він гнівно відкидає заклики поважати армію: «Нам пропонують благоговійно цілувати ефес шашки? Не бувати тому!» Золя йде далі. Він звинувачує всіх «страшне чрево» політичної системи: і чиновницький апарат, і раду міністрів: «низькопробні поліцейські прийоми, манери інквізиторів і гнобителів, самоуправство жменьки чинів, нахабно зневажають чоботищами волю народу, блюзнірство і брехливо посилаються на вищі інтереси держави, щоб змусити замовкнути голоси, що вимагають істини і правосуддя!»

Він вимагає у президента, незважаючи на конституцію, втрутитися в хід Справи: «Я здогадуюся, що не в Ваших силах було вплинути на хід справи, що Ваші руки були зв'язані конституцією і оточуючими Вас людьми. І тим не менше людський обов'язок вимагає Вашого втручання». Він не втомлюється повторювати «Я звинувачую» перераховуючи довгий список винних.

Перераховуючи довгий список, Золя підкреслює, що особисто не знайомий з цими людьми і вони для нього лише уособлення суспільного зла. Але, ці «образи зла» є справжніми людьми і своїм листом Золя не дає їм можливості відступити та, можливо, виправдати Дрейфуса. Золя вимагає конкретних дій, «війни». Місця для «прохання перегляду справи» вже не залишилося, Золя зробив безліч спроб урегулювати ситуацію мирним шляхом з допомогою листів «До молоді», «Лист до Франції». Але окрім, неправомірних дій та образ нічого не здобув. Звичайно, якщо розглядати «Я звинувачую», через призму сучасного світу, то в підсумку Золя зробив ще гірше, ніж було, він відстрочив помилування Дрейфуса тим, що «перевів стрілки на себе», гальмував час. Якщо б Золя звинуватив лише частину системи, конкретно військовий суд, або слідчого, то цим надав шанс системі на самоочищення, пожертвувавши заплямованою частиною. Золя хотів побачити тріумфальну перемогу, але забув, що для цього потрібно залишити шлях назад, для своїх опонентів. Цим листом, Золя майже не залишив надію на восторжествування справедливості. Справа Дрейфуса стала «справою Золя». Та важливо врахувати, що Еміль керувався благодійними спонуканнями, він бажав справедливості і негайно, бажав уваги та інформаційного вибуху. Золя заслуговує захопленя як людина, письменник і журналіст, але в політичному сенсі лист був промахом.

Ці думки підтверджує російський прозаїк і публіцист Марк Алданов: «Лист був великою політичною помилкою: надто багато людей в ​​ньому обвинувачувалося і занадто тяжкі були звинувачення», однак, полягав, що «в чисто літературному відношенні, по силі та енергії стилю, лист це чи не найкращий твір Золя, – кажу це без жодної іронії. Від письменників, за загальним правилом, мало сенсу в політиці. Проте жоден політичний діяч такого листа написати б не міг. Для нього потрібно було поєднання скаженого темпераменту з великою владою над словом: у цьому відношенні воно мені нагадує страшний лист, написаний Пушкіним барону Геккерену напередодні поєдинку». [3, с.17].

Та саме тепер, з листа «Я обвинувачую», який розділив Францію на дві частини, почалася справжня справа Дрейфуса. «Я свідомо віддаю себе в руки правосуддя. Нехай же ризикнуть викликати мене в суд присяжних і нехай розгляд відбудеться за широко відкритими дверима! Я чекаю» [1, с.701-702]. – написав Золя. Він був відданий суду за наклеп і образу висших посадових осіб. Він цього і домагався.

Лист «Я звинувачую» дав справі Дрейфуса нове життя. Адже, процес розгляду закінчився. А тут, Золя виступив з «гарматою» в газеті Аврора. Золя отримав увагу до справи та продемонстрував світові силу друку. Журналіст зі своїм «Я звинувачую» втрутився в політичне життя, на той час це не практикувалося так регулярно як зараз і тому лист задав новий ритм, і нову епоху не тільки у Франції, а й в Росії. «Я звинувачую» буквально підірвало тодішню громадську думку і стало етапним у розвитку літератури XX століття. Хоча, звичайно, відкриття письменником своєї громадянської позиції було аж ніяк не новиною і саме у Франції: згадаємо знамениті процеси Вольтера, памфлети Гюго на захист республіки («Наполеон малий»), заклики Ламартина об'єднатися навколо трону і багатого іншого. Чому саме виступ Золя зробив настільки революційний вплив – незрозуміло. Це скоріше характеристика нашої занадто політизованої епохи. Звертаючись до російської літератури, бачимо А. П. Чехова, який ще зовсім недавно казав, що політика і література несумісні речі, підтримує Золя, пише йому листи і звеличує його як людину, яка бореться за справедливість, а Франція має ним пишатися. Лев Толстой під кінець літературного життя починає боротьбу проти репресій «Не можу де мовчати». За деякий час, втручання письменників у політику стане нормою. І навіть більше, з часом «мріяння письменників» на сторінках книг стали, чимось непрощенним. Автор вже «повинен боротися проти чогось». Цікавим є факт, що 21-25 червня 1935 р., в Парижі відбувся конгрес письменників, на якому була спроба створити об'єднання письменників проти «фашизму» на захист миру. Одним з головних його організаторів був А. Барбюс, який починав з декадентства, а закінчив любов’ю до реалізму, яку пробудив лист «Я звинувачую». «Процес Золя» мав і негативні наслідки для світу. Багато письменників стали заполітизованими. Писали, начебто, через жагу до справедливості, а насправді діяли в чиїхось інтересах, бо не мали справжнього таланту. Чим далі, тим все більш чулися «я звинувачую» і «не можу мовчати» з боку радянських письменників, наскрізь заполітизованих. Причому, ця громадська активність була формою пристосування, способом маленьких людей, що не хотіли і не вміли працювати, за рахунок літератури прогодуватися і прилаштуватися до життя. Наші письменники активно боролися за мир і роззброєння. І в рамках цієї боротьби вони засуджували агресію американського імперіалізму проти В'єтнаму і Куби, і вітали введення радянських військ в Афганістан, протестували проти ядерних випробувань в Америці і вихваляли зростання оборонної могутності своєї країни.

В завершенні аналізу листа «Я звинувачую» зібравши до купи всі факти, роздуми відомих особистостей, назріло питання. А що було б, якби Золя, а слідом за ним кращі представники світової інтелігенції, не виступили на захист євреїв? Мимоволі прийшла неоднозначна відподь: «І сорок років покоїлась земля…» Це цитата з книги Суддів. Саме цими словами там підводиться підсумок історичних подій, що завершилися перемогою євреїв над своїми ворогами. Коли Двора розгромила Сісру, воєначальник царя Кнаан Явина, сказав: «І сорок років покоїлась земля…» (Шофтім 5:31). Опис успішних бойових дій Гідона в боротьбі з мідьянамі завершується цією цитатою. (Шофтім 8:28). Еміль Золя опублікував статтю «Я звинувачую» в 1898 році. Що ж сталося через сорок років? Поглянувши в енциклопедію, бачимо – «Кришталева ніч» – це перша масова акція прямого фізичного насильства по відношенню до євреїв на території Третього рейху, що відбулася в ніч з 9 на 10 листопада 1938 року. Дійсно, від публікації статті до «Кришталевої ночі» пройшло рівно 40 років. Виходить, що якби не втручання французького письменника Еміля Золя, катастрофа європейського єврейства могла б настати ще в кінці XIX століття. Рушниця, спрямована на євреїв Європи, завдяки Золя, дала осічку. У 1938 році таких захисників у євреїв не знайшлося. Справа Дрейфуса змусило багатьох євреїв Європи переглянути свої уявлення. Серед них був і Теодор Герцель, який був присутній на публічній громадянській страті Дрейфуса і вже через рік опублікував свою брошуру «Єврейська держава». А в 1897 році відбувся перший сіоністський конгрес. Це була реакція євреїв. Світ же відреагував тим, що дав дозріти цій ідеї, не знищивши її в зародку. А слова «І мав спокій» – це не покій, мир і щастя. Це відсутність спроб тотального знищення єврейського народу. Домисли це, чи істина, вирішувати не нам. Час розставить все на свої місця.

Лист «Я звинувачую», демонструє нам, яку могутню силу має «перо». Можливо, Золя написав цього листа, побічно маючи у душі образу на батьківщину. Бо країна, яку він так любив не сприймала його новаторського настрою, чи просто «боялася» його пристрасті до відображення реальності, справедливості і честі. Але, це вже інше питання. Просто читаючи цей лист, відчуваєш «ковток свіжого повітря» і радієш, що правда завжди вийде назовні, якщо за неї будуть боротися люди з високими моральними принципами, для яких правда завжди буде важливіша за інше. Люди, які звуться журналістами.

2.2. Вигнання. Амністія.

За кілька годин триста тисяч примірників «Я звинувачую» були розпродані. Народ біснувався, викрикуючи: «Смерть Золя! Вбити його! Смерть Золя!» Відповіддю стали листівки з текстом: «Єдина відповідь справжніх французів італійцеві Золя: до біса!» [5, с.130]. Розповсюджувалися і карикатури на Золя та Дрейфуса. Золя називали «вірнопідданим короля Умберто», «великим асенізатором», «сутенером Нана», «Золя-розгромом» і «синьйором Еміліо Золя». Але, знайшлися і прихильники Золя, серед них були Анатоль Франс, Клод Моне, Ежен Кар’єр, Віктор Маргеріт, Октав Мірбо, Жан Ажальбер, Марсель Прево, Марсель Пруст. Їх також наздогнало презирство натовпу. А Генерал Білл, натомість, інкримінував Золя тільки ті п'ятнадцять рядків, в яких він звинувачує військовий трибунал в тому, що той виправдав Естергазі, «підкоряючись дисципліні» і «здійснив юридичний злочин, виправдовуючи свідомо винного». Зроблено це було в надії, що Золя не знайде доказів, для своїх слів.

Сьомого лютого 1898 р., спокійний та рішучий, Золя постав перед судом. Гастон Мері, судовий репортер «Вільного слова» («La Libre Parole»), навіть описав поведінку Золя в той пам'ятний день: «Він покусує набалдашник тростини, проводить рукою по шиї, енергійно перебирає пальцями, немов піаніст перед концертом, протирає пенсне, притупує лівою ногою, поправляє комірець, дивиться вгору, підкручує вуса, ляскає себе по коліну, хитає головою, роздуває ніздрі, повертається то вправо, то вліво – і все це одночасно і безперервно. Скажуть: дрібниці. Згоден. Але цікаво знати ці дрібниці, які показують, яке несамовите збудження відчуває ця людина». [2, с.384]. Після першого ж дня слухання Золя довелося просити у префекта поліції захисту, щоб покинути зал суду. Бо, натовп несамовито кричав, бажаючи смерті Золя. А двадцять другого лютого Золя прочитав свою промову. Блідий, запинаючись промовив: «Ви – серце і розум Парижа, мого великого Парижа, міста, в якому я народився і який я славлю без малого сорок років. Я бачу кожного з вас у колі сім'ї, ввечері, при світлі лампи... покаравши мене, ви лише піднесете... Той, хто страждає заради істини і справедливості, робиться царственим і священним... Присягаюся вам, Дрейфус невинний... Своєю сорокарічною працею присягаюсь вам, що Дрейфус невинний!…» [5, с.133]. Присяжні пішли на нараду. А о сьомій годині вечора голова суду оголосив вирок, в якому зазначалося, що Золя винен. Золя був засуджений до року тюремного ув'язнення – максимальний термін, також належало виплатити штраф у розмірі три тисячі франків. Полковника Пікара звільнили за «серйозні проступки по службі» і відняли у нього пенсію. Професор Грімо за те, що виступив свідком на процесі, позбувся кафедри в Політехнічній школі. За час процесу, Золя постійно отримував образливі листи. А дочка Деніза, у пошті знайшла фото батька з виколотими очима. Еміль Золя почувався дуже пригніченим за те, що відчувала його сім’я. Можливо, навіть жалкував, що став на захист Дрейфуса, але не хотів здаватися. Тому, подав касаційну скаргу.

Дата добавления: 2015-08-28