КОРЖ Микита Леонтійович (30. 05.1731 — жовт. 1835) — запороз. козак, оповіді якого стали важливим джерелом до історії запорозького краю.Н. в с. Нові Кодаки (нині в межах м. Дніпропетровськ). Його

КОРЖ Микита Леонтійович (30. 05.1731 — жовт. 1835) — запороз. козак, оповіді якого стали важливим джерелом до історії запорозького краю.Н. в с. Нові Кодаки (нині в межах м. Дніпропетровськ). Його батьки походили з м. Кобеляки. У семирічному віці він був узятий хрещеним батьком Яковом Омеляновичем Качаловим на Запорожжя. Жив на Січі та в хрещеного в зимівнику над р. Сура (Суха Сура, прит. Мокрої Сури, бас. Дніпра), згодом на цьому місці виникла слобода Михайлівка. Після одруження залишився в зимівнику. Мав 7 синів та 4 доньки.П. від застуди, збираючи пожертвування на відбудову церкви в Михайлівці.1828—31 його розповіді про слободу Михайлівка (нині с. Сурсько-Михайлівка Солонянського р-ну Дніпроп. обл.), Запорозьку Січ і заснування Катеринослава (нині м. Дніпропетровськ) були записані катериносл. архієпископом Гавриїлом (Розановим) і ректором катериносл. семінарії архімандритом Іоаковом (Вечерковим). У них ідеться, зокрема, про звичаї та обряди, суди і покарання, про розбійництво на Запорожжі, про зовн. вигляд і побут козаків, про ведення ними господарства, їхні промисли та торгівлю, січову церкву.Свідчення К. використовували у своїх працях багато укр. істориків, зокрема А.Скальковський, П.Куліш, О.Стороженко, Д.Яворницький, В.Голобуцький.

Кальдерон Педро
Кальдерон родился в Мадриде, в семье дона Диего Кальдерона, секретаря казначейства, дворянина средней руки. Мать будущего драматурга Анна Мария де Энао, была дочерью оружейника, родом из Фландрии. Отец готовил Кальдерона к духовной карьере: он получил образование в мадридской иезуитской коллегии, также учился в университетах Саламанки и Алькала-де-Энарес. Однако в 1620 году Кальдерон оставил учёбу ради военной службы.
По некоторым сведениям, в 1625-1635 годах Кальдерон служил в испанских войсках в Италии и Фландрии, однако есть свидетельства и о его пребывании в Мадриде в этот период. Как драматург Кальдерон дебютировал пьесой «Любовь, честь и власть» (Amor, honor y poder, 1623) и ко времени смерти своего великого предшественника и учителя, Лопе де Вега, последовавшей в 1635 году, уже считался первым драматургом Испании. Кроме того, он получил признание при дворе. Филипп IV посвятил Кальдерона в рыцари ордена Св. Иакова (Сантьяго) и заказывал ему пьесы для придворного театра, устроенного в недавно сооружённом дворце Буэн-Ретиро.
Кальдерону были предоставлены услуги лучших на то время музыкантов и сценографов. В пьесах, написанных в бытность Кальдерона придворным драматургом, заметно использование сложных сценических эффектов. Например, пьеса «Зверь, молния и камень» (La fiera, el rayo y la piedra, 1652) была представлена на острове посреди озера в дворцовом парке, а зрители смотрели её, сидя в лодках.
В 1640—1642 гг., исполняя воинские обязанности, Кальдерон в составе роты кирасир, сформированной графом-герцогом Оливаресом, участвовал в подавлении «Восстания жнецов» (национально-сепаратистского движения) в Каталонии. В 1642 году по состоянию здоровья он оставил военную службу и через три года удостоился пенсии. В дальнейшем он стал терциарием ордена св. Франциска, а в 1651 году Кальдерон был рукоположен в священники; вероятно, это было вызвано событиями в его личной жизни (смерть брата, рождение незаконного сына), о которых сохранилось мало достоверных сведений, а также начавшимися гонениями на театр.
После рукоположения Кальдерон отказался от сочинения светских пьес и обратился к autos sacramentales — аллегорическим пьесам на cюжеты, заимствованные главным образом из Библии и Священного Предания, драматически иллюстрирующим таинство Евхаристии. В 1663 году он был назначен личным духовником Филиппа IV (королевским капелланом); эту почётную должность за Кальдероном сохранил и преемник короля, Карл II. Несмотря на популярность пьес и благоволение королевского двора, последние годы Кальдерона прошли в заметной бедности.
Кальдерон умер 25 мая 1681 года.

Камю Альбер
(1913 - 1960)
Камю Альбер, французький письменник, публіцист і філософ народився в 1913 р. у Мондови (Алжир) у родині робітника. Дитинство провів у дідуся з бабусею, які також жили в Алжирі. Учився спочатку в ліцеї, потім на філософському факультеті Алжирського університету. Одержавши в 1936 р.диплом магістра, відправився подорожувати по Європі, побував в Італії, Іспанії, Чехословаччині й Франції. Активно займався театральною й суспільною діяльністю, співробітничав у лівій пресі, випустив збірник ліричних есе «Виворіт і особа» (1937). В 1934-1937 р. складався вкомпартии. В 1938 р. вийшов у світло його роман «Одруження», після чого Камю переїхав у Францію, у Париж, де співробітничав у підпільній газеті «Комба». У роки фашистської окупації він бере участь у русі Опору. В 1942 р. видав повість «Сторонній», роботу над якою почав ще в Алжирі. У повісті затверджується відчуженість і безглуздість людського існування. Книга мала великий успіх і принесла авторові міжнародне визнання. У тому ж році Камю видав філософське есе «Міф про Сізіфа», порівнюючи буття людини із сизифовим працею, затверджуючи, що сенс життя - у праці й постійній діяльності Філософські погляди Камю не відрізняються строгою систематичністю й багато в чому перегукуються з екзистенциалистскими умонастроями В 1947 р. виходить у світло роман «Чуму», де фашизм виявляє собою символ зла й насильства.Ті ж проблеми Камю піднімає в п'єсі «Калигула», в основу якої ліг добуток Светония «Життя дванадцяти цезарів». В 1951 р. була видана книга «людина, ЩоБунтує,», у якій Камю різко засуджував диктатуру й тоталітаризм у всіх їхніх проявах, у тому числі й комунізм. В 1956 р.була опублікована повість «Падіння», у якій проблеми провини й каяття розглядалися в дусі етичних норм християнства В 1957 р. Камю присуджена Нобелівська премія в області літератури «за величезний внесок у літературу, що висвітила значення людської совісті». Загинув в 1960 р. в автомобільній катастрофі на півдні Франції

Карамзин Николай
(1766—1826) — прозаик, поэт, журналист, историк.
Воспитывался Карамзин в частных пансионах сначала в Симбирске, затем в Москве. Посещал лекции в университете, владел многими новыми и древними языками.
Карамзин интересовался литературой, увлекался Шекспиром, испытал влияние масонства.
В 1789 году опубликовал свою первую повесть "Евгений и Юлия", отдельными изданиями вышли переводы поэмы
А. Галлера "О происхождении зла" (1786), "Юлий Цезарь" У. Шекспира (1787).
С мая 1789 года по июль 1790 года Карамзин путешествовал по Европе. Эта поездка за границу оказала решающее влияние на творчество будущего писателя. Итогом этого стали "Письма русского путешественника" — не биографический документ, а сложный литературный текст, подчиненный не только художественным законам, но и стремлению многое открыть в реальном путешествии.
Вернувшись из-за границы, Карамзин активно занялся литературой Публикуя из номера в номер "Письма русского путешественника", Карамзин убеждал читателей в том, что путь цивилизации един для всего человечества, что Россия идет той же дорогой просвещения, по которой движутся другие народы Европы.
В это же время выходят в свет художественные произведения Карамзина, принесшие ему славу: повести "Бедная Лиза" (1792), "Наталья, боярская дочь" (1792), "Фрол Силин, благодетельный человек" (1791), "Лиодор" (1792). Они открыли новую страницу в истории русской литературы Литература, благодаря карамзинской прозе, приближалась к жизни, признаком литературности делалась не возвышенность слога, а его изящество, точно так же, как ценность человека стала определяться не социальным весом, властью или богатством, а душевной тонкостью.
С одной стороны, Карамзин стремился создать человека новой культуры — утонченного, "чувствительного", с тонкой душой и умом, наследующим все лучшее из запаса мировой культуры. А с другой стороны, он хотел поднять рядового читателя до уровня современной культуры. Карамзин мечтал о грамотном крестьянине, о светской даме, говорящей по-русски и читающей русские книги, о внутренней культуре и человеческом достоинстве. Он считал, что роман и повесть, короткое лирическое стихотворение и романс облагородят умы и чувства людей.
Важным итогом творчества Карамзина 1790-х годов была реформа языка, в основе которой лежало стремление сблизить письменный язык с живой разговорной речью образованного общества. Но требуя "писать как говорят", Карамзин отмечал, что русский разговорный, в том числе "общественно-бытовой", язык еще надлежит создать.
Изменение общественно-политической ситуации 1801—1803 годов повлияло на Карамзина. Прежде всего он вернулся к активной издательской деятельности. На страницах журнала "Вестник Европы" были опубликованы повести "Марфа Посадница" (1803), "Рыцарь нашего времени" (1802), "Моя исповедь" (1802), "Чувствительный и холодный. Два характера" (1803) и большое число заметок, переводов, статей. Они были подчинены одной цели — стремлению внушить читателю идею ценности культуры, просвещения, воздействовать на его ум и сердце.
В 1803 году Карамзин обратился с просьбой об официальном назначении его историографом. Интерес к истории у него уже давно созревал, и сейчас он почувствовал необходимость исторически осмыслить свои взгляды на современность.
Первый том "Истории государства Российского" был закончен в 1805 году, второй — в 1806, третий — в 1808 году. Карамзин почувствовал себя историком-профессионалом, вооруженным навыками исторической критики и знанием источников. К 1811 году вышли 5 томов "Истории..."
Отечественная война 1812 года прервала работу писателя. При приближении французской армии к Москве Карамзин отдал "лучший и полный" экземпляр жене, которую отправил в Ярославль, а сам готовился сражаться в ополчении. Но работу над "Историей..." Карамзин не прекращал, и в начале 1816 года он отправился в Петербург хлопотать об издании первых восьми томов своей "Истории..."
Хлопоты увенчались успехом, и 8 томов "Истории государства Российского" вышли в свет 28 января 1818 года 3 000 экземпляров разошлись в один месяц, сразу же потребовалось второе издание.
Карамзин продолжал свой исторический труд. Девятый том вышел в 1821 году, в 1824 — десятый и одиннадцатый, последний, двенадцатый, том вышел посмертно.
Карамзинская "История..." не только историческое, но и литературное произведение. Он поставил перед собой задачу создать эпическое повествование. Это потребовало смены образа повествователя — им стал историк, наделенный простодушием летописца и гражданским мужеством.
Восстание 14 декабря окончательно надломило моральные и физические силы Карамзина (он был на площади и простудился), присутствовавшего при конце своей эпохи.
Значение Карамзина для русской культуры исключительно. В своих произведениях он соединил простоту с лиризмом, создал жанр психологической повести, проложил дорогу Жуковскому, Батюшкову и Пушкину в поэзии.
Как журналист он показал образцы всех видов политических изданий, сделавшихся в будущем традиционными для России.
Как реформатор языка он определил основную линию развития, потребовав писать как говорят и говорить как пишут.
Как просветитель он сыграл огромную роль в создании читателя, ввел книгу в домашнее образование детей.
Как историк Карамзин создал труд, который принадлежал своей эпохе и привлекает внимание историков и читателей конца XX века.
Как литератор он дал русской культуре эталон благородной независимости, создал образ писателя, ставящего собственное достоинство и неподкупность своих убеждений выше любых суетных соображений минуты.

Карпенко-Карий Іван

Народився Іван Карпович Тобілевич 29 вересня 1845р. в с. Арсенівка поблизу Єлисаветграда; батько його походив із старовинного зубожілого дворянського роду й працював прикажчиком поміщицького маєтку, а мати була простою селянкою. Освіту, до якої так тягнувся хлопець, довелося через матеріальну скруту обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в І. Тобілевича служба в різних канцеляріях — від писарчука до секретаря міського поліцейського управління.Перебуваючи в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич знайомиться з творами Руссо, Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними трактатами Бокля, Мілля, разом із своїм другом М. Кропивницьким читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений трохи більш як на рік до Херсона, він познайомився з колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і товаришем Т. Шевченка Д. П. Пильчиковим, під впливом якого прочитав “багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце”.1863р. у Бобринці на Єлисаветградщині утворився драматичний гурток, одним з найактивніших учасників якого був І. Тобілевич. Він грав різні ролі у п’єсах Котляревського, Квітки-Основ’яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи участь у створенні вистав за п’єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера.Демократичні переконання Тобілевича закономірно привели його до участі в організації (разом з П. І. Михалевичем) таємного гуртка, на засіданнях якого вивчали праці М. Чернишевського, Ф. Лассаля, Д. Мілля, К. Маркса та Ф. Енгельса. З метою популяризації революційно-демократичної та народницької літератури у гуртку планувалось перекласти українською мовою ряд творів російської белетристики — Г. Успенського, Ф. Решетникова, Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати загальний нарис політичної економії за М. Чернишевським. У цій роботі найактивнішу участь брав Тобілевич.

Кащенко Адріан

Адріан Феофанович Кащенко народився 19 вересня 1858 року в родині Феофана Гавриловича Кащенка, родовід якого сягає часів Запорозької Січі в пору її розквіту.
Батько був небагатим поміщиком, власником хутора Веселого, який входив до складу Лукашівської волості Олександрівського повіту Катеринославської губернії. Сім'я Кащенків була великою — п'ятеро хлопців і чотири дівчини. Всі діти здобули грунтовну освіту та добре виховання. Двом із них — найменшому Адріанові та старшому від нього на три роки Миколі — судилося відіграти помітну роль в історії культури свого народу.
В багатодітних сім'ях діти рано стають самостійними, часто старші виховують молодших. Так було і в Кащенків. Спокійний і мрійливий Адріан мав собі за наставника енергійного та заповзятливого Миколу. В дорослому житті їхні інтереси розійшлися. Микола Кащенко став знаменитим ученим з двома докторськими дипломами, дійсним членом АН УРСР. Він був засновником і директором Київського ботанічного саду. Адріан обрав собі невдячну долю українського літератора.
Провчившись всього три роки в гімназії, А. Кащенко вступив до юнкерського училища. Але, на відміну од найстаршого брата, який дослужився до генерала, Адріан не зробив військової кар'єри. Прослуживши кілька років офіцером, він, як свідчить брат Микола, вступив на дрібну службу в управління залізниці (був контролером у поїздах). Оселившись у Катеринославі, одружився, купив маленький будиночок на вулиці Польовій, з невеликої платні допомагав навіть старим батькам, а коли в 1888 році померла мати, він узяв на своє утримання батька і доглядав його до смерті. Свої ж глибокі душевні запити задовольняв посильною працею на ниві українського письменства.
Одного разу Кащенко хотів поселитися в Києві, ближче до українського національно-культурного життя, до брата, та з цього нічого не вийшло. Він продав власну хату, щоб купити собі оселю на одній із київських круч. Гроші поклав у банк, який збанкрутував на другий же день, і всі його заощадження пропали. Довелось далі тягнути лямку контролера.
Начальство його перекидало з місця на місце: спочатку — в Перм, згодом — у Петербург, де він став помічником головного контролера залізниці, далі в Туапсе — головним контролером залізниці, що будувалася, і, нарешті, знову до Катеринослава. Приїхавши в 1913 році до Києва, він прицінювався до однієї хатини, що височіла на Лук'янівському горбі, під яким стоїть Кирилівська церква, та з'ясувалось, що вона не по кишені.
Не пощастило А. Кащенку і в сімейному житті. Дружина, свавільна, сварлива особа, часто кидала його і врешті покинула остаточно, але з умовою, що він утримуватиме її довіку.
Востаннє А. Кащенко приїхав до Києва восени 1917 року. Після перенесеного інсульту письменник хотів одержати сяку-таку пенсію від нової влади, біля керма якої стояли його кумири М. Грушевський та В. Винниченко. Пенсії він не одержав, бо молода республіка потребувала таких сумлінних працівників, як А. Кащенко. Повернувшись до Катеринослава, працював далі з поновленим завзяттям.
Протягом 1917 — 1919 років Кащенко опублікував найбільше своїх творів. Так сталось не тому, що тоді він їх найбільше написав. У попередні роки А. Кащенко теж писав, не покладаючи рук. Тільки не все з написаного потрапляло до друку. Ряд творів навіть після революції 1905 — 1907 років не могли бути видрукувані з цензурних міркувань.
І лише в 1917 — 1918 роках, коли в Катеринославі з'явилось Українське видавництво, яке невдовзі стало видавництвом Кащенка, він зміг надрукувати свої давніші та щойно написані твори. А. Кащенко не щадив себе в роботі, і хвороба знову звалила його. Останні півтора року він був прикутий до ліжка. Помер А. Кащенко 16 березня 1921 року.
Літературний доробок письменника не такий уже малий, як на його життєві умови, ще не зібраний і зовсім не вивчений. На Радянській Україні знайомство з А. Кащенком тривало до 1933 року, на Західній — років на дванадцять довше. В роки культу і застою на його книги було накладено категоричне табу. Після майже шести десятиліть мовчання А. Кащенко знов заговорив до нових своїх читачів, починаючи від наймолодших і кінчаючи тими, які щось пам'ятають про нього ще з літ своєї юності.

Квітка-Основ'яненкоГригорій
Народився Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім — Основ'яненко) в с. Основа біля Харкова у дворянсько-поміщицькій сім'ї. Служив комісаром у народному ополченні (1806 — 1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817 — 1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.Проживаючи в с. Основа під Харковом або самому Харкові, Квітка-Основ'яненко брав участь буквально у всіх важливих освітньо-культурних починаннях, зокрема був ініціатором видання журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик», першої збірки українських прислів'їв і приказок. Перебував письменник у творчій співдружності з колективом Харківського театру.Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші (10-ті—початок 20-х pp.) Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці («Украинский вестник», «Харьковский Демокрит», «Харьковские известия»). З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали «Письма Фалалея Повинухина» — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа («Украинский вестник», 1816 — 1817; «Вестник Европы», 1822).В кінці 20-х — на початку 30-х pp. написані шість російських сатиричних комедій, серед яких:1827р. — «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» (опублікована 1840р.; за сюжетом і складом персонажів передує «Ревізору» Гоголя);1828р. — «Дворянские выборы» (стала сенсацією (понад тисячу примірників в Москві розкупили за два місяці), після прочитання Миколою І була заборонена цензурою).1829р. — «Шельменко — волостной писарь»;1830р. — «Ясновидящая» (не була опублікована через цензурну заборону).1832р. — повість «Маруся» українською мовою.1834р. — книга перша «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком», збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою.1836 — 1837рр. — книга друга збірки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».Ще ряд повістей та оповідань письменника публікується в журналах та альманахах, повість «Козир-дівка» виходить у Петербурзі окремим виданням.Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті.До першої групи належать, зокрема, гумористичні оповідання «Салдацький патрет» (1833), «Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб», «Пархімове снідання», «Підбрехач», а також гумористично-сатирична повість «Конотопська відьма» (1833).Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка — повісті «Маруся» (1832), «Козир-дівка» (1836), «Сердешна Оксана» (1838), «Щира любов» (1839). Центральним персонажем кожної з них виступає сільська дівчина.1835р. — соціально-побутова комедія «Сватання на Гончарівці»1838р. — соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (написана російською мовою, центральний персонаж — Шельменко — говорить по-українськи), що вважається найвищим досягненням Квітки в драматургії.

Серед численних прозових творів Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, виділяються сатиричні романи «Пан Халявский» (1840) та «Жизнь и похождения Петра Степанова сына Столбикова» (1841, перший варіант — 1833, твір зазнав переслідування цензури), повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Головатый», близька за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь».1841р. — «Предания о Гаркуше».Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу загальноросійському й європейському читачеві: починаючи з 1837р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Климовський Семен
Семен Климовський — козак Харківського полку, філософ, поет, автор пісні «Їхав козак за Дунай».

Народився на рубежі XVII та XVIII століть.
Помер у селі Припутні Херсонської губернії. Єлисаветградського повіту (неподалік сучасного селища Нова Прага, що в Олександрійському районі на Кіровоградщині) на рубежі XVIII та XIX століття.
Точні дата народження та смерті невідома.
Автор знаменитої пісні «Їхав козак за Дунай», харківський козак Семен Климовський довгий час вважався легендарною постаттю. Авторство його пісні «Їхав козак за Дунай» першим підтвердив російський історик М.Карамзін. Він був також ознайомлений з іншими творами С.Климовського «Про правду і великодушність благодійників» та «Про правосуддя начальників».
Карамзін писав про нього: "В императорской библиотеке хранится его рукописное сочинение «О великодушии и правде», в котором много хороших чувств и даже хороших стихов... Сказывают, что Климовский не менее семи греческих мудрецов был славен и почтен между его собратьями казаками; что он, как вдохновенная пифия, говаривал в беседах высокопарными стихами, давал приятелям благоразумные советы, твердил часто пословицу: «Нам добро и никому зло, то законное житье»; и любопытные приходили издалека слушать его".
Популярність поета зросла після того, як він став героєм опери-водевіля російського письменника О.О.Шаховського «Козак-стихотворец» (1812), що користувалась шумним успіхом у глядачів.
Проте тільки в 1905 році історику Всеволоду Срезневському пощастило відшукати в особистій бібліотеці Петра I та опублікувати два рукописні твори, які підписав «негоднейший раб харьковский козак Семен Климов», зробивши їх надбанням усіх цікавих. А вже в наш час дослідник літературної давнини Валерій Шевчук переклав писання поета XVIII ст. сучасною українською мовою і помістив в одному з томів «Антології української поезії».
Життя С.Климовського, як правило, пов'язують з Києво-Могилянською академією, в якій він начебто навчався (хоча в енциклопедії «Києво-Могилянська академія в іменах» згадок про Климовського немає). М.Карамзін вважав його самородком, «учнем природи», якого, на жаль, «не довчило мистецтво». Навряд чи такий погляд має підстави, оскільки твори поета, які дійшли до нас, свідчать про добре знання ним мов, літератури й філософії. Серед тих, хто був Климовському духовно найближчим, першим слід назвати Горація.
Загадкою залишається питання про те, в яких роках жив поет. Ясно тільки, що життя його було дуже довгим, може навіть понадстолітнім. У 1724 р. він, судячи з усього, був зовсім молодою людиною. Закінчував своє життя Климовський наприкінці XVIII ст. у степах колишнього Дикого Поля, де він разом із приятелем заснував хутір Припутні. Саме тут старого поета застав якийсь Микола Левицький, який у 1818 р. надрукував на сторінках харківського журналу «Украинский вестник» свій нарис-спогад «Деревня Припутни (Херсонской губ., Елисаветгр. уезда)». Нарис цей віднайшов Григорій Нудьга і вмістив його в своїй книжці «Козак. Філософ. Поет». Однак, його знахідки були б неповними, якби не Федір Плотнір, який знайшов в архівах місце зниклого нині хутора Припутні - поруч з Новою Прагою (Олександрійський район Кіровоградської області). На свято Покрови 14 жовтня 2003 року на місці хутора Припутні встановлено пам'ятний знак.
Села давно немає: останні мешканці вибралися звідси під час голодомору 1932-1933 рр. Якщо їхати з обласного центру в напрямку Олександрії, то повернути слід біля села Васине, потім кілька кілометрів степової дороги - і ось вона глибока балка, де колись уперше з'явився зі своїм приятелем Семен Климовський. На дні балки блищить великий став, навпроти якого, на пагорбі біля Хомчиного гаю, в оточенні високих тополь стояв будиночок Климовського, в якому й гостював Микола Левицький. Старого козака він застав з Горацієм і Вергілієм у руках. Селяни в солом'яних брилях якраз поверталися з поля. Заходило сонце. Господар повів гостя на гору — щовечора він так проводжав небесне світило. Левицькому запам'яталися слова про те, що сенс має тільки те життя, про яке можна сказати, що воно - добродійне: добродійністю пройняті були і взаємини Климовського та селян: картинка, яку малює М.Левицький, майже ідилічна. Частина цієї ідилії - житейські поради мудрого «пана» Климовського, а також пісні, якими він обдаровує сільську молодь. Згадується в нарисі й пісня «Їхав козак за Дунай».

Кобилянська Ольга
(1863 — 1942) Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863р. у містечку Гура-Гумора в Південній Буковині в багатодітній сім'ї дрібного урядовця. З дитячих років вона знала не тільки українську, а й польську та німецьку мови, якими говорили в її родині.

КоломіецОлексій
Народився Олексій Федотович Коломієць 17 березня 1919р. в с. Харківці Лохвицького р-ну на Полтавщині. Він був шостою, найменшою дитиною в родині селянина-бідняка, в якій рано не стало батька. Після закінчення семирічки Коломієць в 1935 — 1938 pp. навчається на робітфаку при Харківському інституті радянської торгівлі, а потім на історичному факультеті Харківського університету. Із студентської лави пішов на фронт. Після демобілізації кілька років віддав комсомольській роботі; був лектором ЦК ЛКСМУ, секретарем Чернівецького обкому комсомолу, в 1950 — 1953 pp. працював відповідальним редактором газети «Молодь України», потім у журналі «Зміна». Тоді ж починає друкувати перші нариси й оповідання, що склали збірку новел «Біла криниця» (1960).Як драматург Коломієць не мав учнівського періоду і досить пізно увійшов у літературу: комедію «Фараони» написав у сорок років. Та вже ця перша спроба принесла йому широке визнання: вперше зіграна в Московському театрі ім. М. В. Гоголя, п'єса в 1962p. ставилася вже в 71 театрі країни. У 1978p. в Київському театрі ім. І. Франка відбулася її п'ятсота вистава.В наступні роки слідує низка драматичних творів:1961 р. — драматичний памфлет «Дванадцята година».1963 р. — психологічна драма «Чебрець пахне сонцем» (інша назва «Де ж твоє сонце?»).1964 р. — п'єса «Прошу слова сьогодні».1965 р. — драматична дилогія «Планета Сперанта».1966 р. — «Спасибі тобі, моє кохання».1969 р. — «Келих вина для адвоката».1970 р. — п'єса проблемно-психологічного характеру — дилогія «Горлиця», п'єса «Перший гріх».Лірична драма «Спасибі тобі, моє кохання» і дилогія «Горлиця» у 1970p. були відзначені республіканською премією ім. М. Островського.1972 р. — п'єса «Одіссея в сім днів».1973 р. — «Голубі олені» — «повість про кохання», яка на фоні численних батальних творів прозвучала винятково ніжною ліричною нотою і в 1977 році була удостоєна Державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка.1975 р. — «Кравцов».1977 р. — «Срібна павутина».1978 р. — драма «Дикий Ангел», постановка якої у Київському театрі ім. І. Франка відзначена Державною премією СРСР (1980).Хоча в творчості О. Коломійця переважають п'єси про актуальні, сучасні авторові проблеми («Двоє дивляться кіно», 1987), є у нього й дві драми на теми минулого: «За дев'ятим порогом» («Запорізька Січ», 1971) та «Камінь русина» («Град князя Кия», 1981), написана спеціально до святкування 1500-ліття Києва.Помер О. Коломієць 23 листопада 1994р.

Кондратьев Вячеслав
Вячеслав Леонидович Кондратьев родился в Полтаве. Прозаик. Один из писателей фронтового поколения.С первого курса института в 1939 году был призван в армию. Служил в железнодорожных войсках на Дальнем Востоке. В декабре 1941 года ушел на фронт. В 1942 году воевал под Ржевом в составе стрелковой бригады. Был ранен, награжден медалью “За отвагу”. После отпуска по ранению служил в железнодорожных войсках, был снова тяжело ранен, пробыл полгода в госпитале, стал инвалидом.В 1958 году закончил Московский заочный полиграфический институт. Много лет работал художником-оформителем. Первую повесть – “Сашка” – опубликовал в феврале 1979 года в журнале “Дружба народов”. В 1980 году в журнале “Знамя” были напечатаны рассказ “День Победы в Чернове”, повести “Борькины пути-дороги” и “Отпуск по ранению”.Все произведения Кондратьева в той или иной степени автобиографичны. Его повести “Отпуск по ранению”, “Встречи на Стретенке” и роман “Красные ворота” объединены общим героем – лейтенантом Володькой. В первой из них он после короткой передышки в Москве возвращается воевать под Ржев. Вторая повесть и роман – книги о возвращении героя с войны, о трудностях вхождения в будничную мирную жизнь.Свои повести и рассказы Вячеслав Кондратьев писал о главном в жизни своего поколения, о тех, кто воевал и погибал подо Ржевом, пусть и не получившим официального статуса города-героя, но оставшимся в памяти всех, кто там воевал, одной из самых героических и трагических страниц Великой Отечественной войны. Его проза, его “ржевский роман”, по определению В.Астафьева, стала погружением в прошлое, переживанием заново “своей войны”.Писатель покончил жизнь самоубийством во время тяжелой болезни 21 сентября 1993 года.

Косинка Григорій

Г. Косинка — один із найкращих українських новелістів XX ст. Григорій Михайлович Стрілець (справжнє прізвище пись­менника) народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці на Київ­щині в бідній селянській родині. 1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному й працював писарем. 1914 р. Григорій пере­їхав до Києва, де доводилося працювати й вчитися на вечірніх гім­назійних курсах. Під час визвольних змагань брав участь у бойо­вих діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в’язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшовикам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підпи­сом «Г. Косинка», що став псевдонімом письменника.1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з’ялялися на сторінках багатьох часопи­сів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів». Г. Косинка часто виступав на літературних вечірках з читан­ням своїх творів, що, за свідченням багатьох сучасників, він робив із неперевершеною майстерністю. Г. Косинка був членом київського літературного об’єднання письменників-попутників «Ланка» (з 1926 р.— МАРС — Майстерня Революційного Слова), до якого входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Осьмачка та ін. У 1920-1930-ті рр.виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників. 5 листопада 1934 р.Г. Косинка був заарештований і 18 грудня то ж року розстріляний.У своїй творчості Г. Косинка розвиває найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбин­ського, С. Васильченка й передусім В. Стефаника. Письменник прагне на обмеженому часі й просторі художнього твору зобразити трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характе­рів Г. Косинка майстерно використовує такі засоби психологіч­ного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюан­сів психологічного стану персонажів. Суспільні проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходить крізь індивідуалізоване сприй­няття героїв, що охоплює однобічні оцінки, наголошуючи на пере­вазі загальнолюдських цінностей над класово-ідеологічними.

Коцюбинський Михайло

Народився 17 вересня 1864 у Вінниці.Віддали до початкової школи (1875 — 1876).Навчався в духовному училищі у Шаргороді (1876 — 1880).Після закінчення Шаргородської семінарії у 1880 Михайло Коцюбинський поїхав до Кам’янця-Подільського, маючи намір навчатися в університеті, але ця мрія не здійснилася.У 1886–1889 він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно, а 1891-го, склавши іспит екстерном при Вінницькому реальному училищі на народного учителя, працює репетитором.Почав друкуватися в 1890 р. — львівській дитячій журнал «Дзвінок» опублікував його вірш «Наша хатка».У 1892–1896 був у складі Одеської філоксерної комісії.Потім працював у Криму.Згодом переїхав у Чернігів, де займав посаду діловода при земській управі.В Чернігові зустрів Віру Устимівну Дейшу, закохався, і вона стала його дружиною — вірним другом та помічником.Постійні матеріальні нестатки, конфлікти з владою та ще постійна зажура долею коханої жінки, Олександри Іванівни Аплаксіної, молодшої за нього на 16 років. У 1907 р. з анонімного листа дружина дізналася про стосунки чоловіка з Аплаксіною та примусила його дати слово не кидати родину.1911 р. «Товариство прихильників української науки і штуки» призначило довічну стипендію в розмірі 2000 крб. на рік, щоб він міг звільнитись зі служби.Проте письменник почував себе дедалі гірше. Його мучили астма і туберкульоз.Навесні 1913 Михайла Михайловича Коцюбинського не стало.

Дата добавления: 2015-08-28