БІЛЕТ 1 Культу́ра мо́влення — це дотримання сталих мовних норм усної і писемної літературної мови, а також свідоме, невимушене, цілеспрямоване, майстерне вживання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.
Живе розмовне мовлення
Основою будь-якої мови є живе розмовне мовлення. Мовлення — процес добору й вживання засобів мови для порозуміння з іншими членами певної мовної громади. Мовлення є форма існування живої мови, у мовленні мова функціонує, перебуваючи в постійному розвиткові. Мова й мовлення нерозривно пов'язані. Мовлення існує на засадах певної мови, а мова розкриває себе в мовленні її носіїв. Мова щодо мовлення — явище загальне; вона належить усім, хто нею послуговується. Мовлення ж щодо мови — часткове, окреме, індивідуальне. Та без щоденного вжитку на всіх вікових і суспільних рівнях, повсякденного розвою форм та спілкування навіть найрозвиненіша мова приречена на асиміляцію і зникнення.
Культура фахового мовлення- функціонально-стильові особливості фахового мовлення, визначаються насамперед взаємодією наукового та ділового стилів мови, вживання мовних засобів (фахових термінів) високого ступення стандартизації точністю формулювань. Тому цілком природно, що наукові терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про стильові аспекти фахового мовлення. Культура усного професійного мовлення передбачає оволодіння нормами мовного етикету та правилами мовленнєвої поведінки співрозмовників під час проведення телефонної розмови, перемовин, нарад, дискусій, публічних виступів. Види: 1) Усне мовлення- бубубубу 2)Наради- бубубу 3) Публічний виступ – бубубу І т.д.=) Культура фаховогомовлення. Культура спілкування Оскількимова є універсальнийзасібспілкування, нагромаджування й передаванняінформації, навчання, виховання та формуваннявнутрішньогосвіту, вона немислима без належноїкультуримовлення. Отже, культура мовлення — цесукупністьтакихякостей, якінайліпшевпливають на адресата з урахуваннямреальноїситуації, поставлених мети й завдань. До них належать: точність, зрозумілість, чистота мови, багатство й розмаїтність, виразність, правильність. Кожен, хтобажаєполіпшити свою культуру мовлення, маєрозуміти, щотакенаціональнамова, у яких формах вона існує, яка різницяміж книжною та розмовноюмовами, щотакефункційністилімовлення, чому в мовііснуютьфонетичні, лексичні, морфологічні, синтаксичніваріанти, щотакемовна норма, опанувати й розрізнятинавички добору й уживаннямовнихзасобів у процесідіяльності, оволодівати нормами літературноїмови, їїбагатствами. Культура поведінки, культура мовлення і культура спілкування в життінайчастішевиступають у єдності. Культура спілкування є складовоючастиноюкультурилюдини в цілому і безпосереднім модулятором людськихстосунків. Стан моральної та психологічноїкультуриспілкування в суспільствівідчутновпливає на стан економічного й політичногорозвиткудержави, духовністьїїгромадян і їхнаціональнусвідомість. Культура спілкуванняформуєтьсябагатьмапоколіннями. Суспільство у цілому й кожниййого член зокремамаютьпрагнути до того, щоб не лишезберегти, а і примножитидуховнийспадокпопередників. Живомовнийетикет Підживомовниметикетомрозуміютьрозроблені правила мовноїповедінки, систему живомовних формул спілкування. Знання правил мовногоетикету, їхдотримуваннядаєзмогулюдиніпочувати себе впевнено й невимушено, не відчуватинезручностей через огріхи й непоправнідії, оминутикепкування з боку інших. | БІЛЕТ 2 1.Мова є найважливішим засобом людського спілкування та інтелектуального розвитку особистості, визначальною ознакою держави, безцінною і невичерпною скарбницею культурного надбання народу. Зрештою, з мови починається сама держава. У мові - важлива суть існування держави, її сила і могутність. Без рідної мови немає народу як нації. Поетично і влучно сказав про це відомий письменник Панас Mирний, який назвав мову найдорожчим скарбом народу. Він писав: "Мова - така ж жива істота, як народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі, смерть задля всього того, чим він відрізняється від інших людей”. У державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим, останніми роками не забезпечується її належний розвиток. Складною є ситуація з дотриманням норм українського правопису. Існує гостра потреба в активізації цілеспрямованої роботи над забезпеченням використання української мови у засобах масової інформації, сфері культури, освіти та науки, в інформаційних технологіях, рекламі тощо. Історичний досвід більшості європейських народів свідчить про те, що мова як важливий показник національної ідентичності була і залишається об'єктом державної підтримки та регулювання. Проте в Україні ще не все зроблено для повноцінного впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Потребують удосконалення правові норми, що регулюють її функціонування.
Слід докладати всіх зусиль для розширення сфери функціонування державної мови, щоб вона розвивалася та відігравала консолідуючу роль у становленні громадянського суспільства. Послідовне вирішення мовних питань, зміцнення державного статусу української мови передбачає стимулювання процесу побудови заможної та демократичної України.
2Функції мови
1. Комунікативна (функція спілкування). Мова- засіб спілкування, інформаційний зв'язок у суспільстві. Мова є універсальним і унікальним, матеріально найдешевшим засобом спілкування. 2. Номінативна (функція називання). Усе пізнане людиною – предмети, явища, процеси, поняття – дістає певну назву і так під цією мовною назвою існує в свідомості мовців. Назва вирізняє предмет із безлічі інших. Мовну назву мають не реальны предмети, а й вигадані, народжені фантазією. 3. Мислетворча. Мова – засіб творення думки. Людина мислить у мовних формах. Процесс цей складний: іде від конкретно-чуттєвого рівня до понятійного. Поняття закріплюються в словах. Отже, мислити – це означає оперувати поняттями у мовній формі. 4. Пізнавальна. Людина пізнає навколишній світ не тільки власним досвідом, а й через мову, бо в ній нагромаджено досвід попередніх поколінь, сума знань про світ. Наприклад, засобами мови (текст, вислови, фрази, лексика) можна одержати грунтовні знання про космос, океан чи якусь країну, так ніколи й не відвідавши її. 5. Експресивна (виражальна). Мова надає найбільше можливостей розкрити світ емоцій та почуттів людини, вплинути на них силою своїх переконань чи почуттів. 6. Естетична. Милозвучність, гармонія форми і звучання у процесі спілкування стають для мовців джерелом естетичної насолоди, сприяють розвиткові високого естетичного смаку. Естетичні можливості мови широкі – театр, кіно, радіо, телебачення. 7. Культорологічна. Мова є носієм культури народу – мовотворця. Кожна Людина, оволодіваючи рідною мовою, засвоює культуру свого народу, бо сприймає разом з мовою пісні, Казки, легенди, перекази, історію, звичаї, традиції матеріальної культури і духовного життя нації. 8. Ідентифікаційна. Мова – засіб ідентифікації мовців, засоб вияву належності їх до однієї спільноти: я такий, як вони, бо маю спільну з ними мову.
3. Стилі мови
У кожній розвинутій літературній мові сформовані суспільно-історичні різновиди мовлення – функціональні стилі. Стиль (лат. stilus) – загострена паличка для письма – це сукупність мовних засобів (лексичних, граматичних, синтаксичних), що використовуються мовцем за певних умов спілкування у тій чи іншій сфері людської діяльності (політика, наука, техніка, право, художня література, діловодство). Розрізняють основні стилі мови: публіцистичний, офіційно-діловий, художній, науковий. Інколи виділяють виробничо-технічний та епістолярний (мова листування). В усній формі мовлення виділяють ще розмовний стиль та ораторський. Стилі поділяються на підстилі. Стилі реалізуються у певних жанрах (напр., науковий стиль реалізується у таких жанрах, як стаття, анотація, відгук, рецензія). Індивідуальний стиль – це сукупність мовних засобів у писаних текстах чи усному мовленні, які вирізняють мову окремого письменника, діяча культури, показують його як виразну індивідуальну мовну особистість. Кожний мовець має свій індивідуальний стиль мовлення. Цей стиль залежить від світосприймання людини, рівня її освіти, культури, вихованості. Прикладами й зразками для всіх нас є індивідуальні стилі Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського, О. Довженка, О. Гончара та інших діячів української культури. Див. таблицю стилів мови (за підручником С. Глущик. Сучасні ділові папери) | БІЛЕТ 3 1 Літерат́урна мóва — спільна мова писемності одного, іноді декількох народів, мова офіційно-ділових документів, шкільної освіти, писемно-побутового спілкування, науки, публіцистики, художньої літератури, всіх проявів культури, що відбуваються в словесній формі, частіше писемній, але іноді усній. Розрізняються письмово-книжна й усно-розмовна форми літературної мови, виникнення, співвідношення й взаємодія яких підкоряються певним історичним закономірностям.Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.Літературна мова - це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, як в писемному так і в усному різновидах, що обслуговує культурне життя народу та всі сфери його суспільної діяльності: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей. Вона характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою системою стилів.
Мовна норма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознака мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.
Упродовж віків випрацьовувалися певні нормативні правила та засади, які стали визначальними й обов'язковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко, «для одного народу мусить бути тільки одна літературна мова й вимова, тільки один правопис». Мова — це сукупність правил, за якими будується мовлення як основа спілкування людей, а отже, і розуміння одне одного. Головною категорією культури мови є мовна норма. Норма диктується й випрацьовується вихованням і освітою: родиною, оточенням, дошкільними й шкільними закладами, середньою спеціальною та вищою школами, літературою, театром, кіно-, радіо- й телевізійними передачами — усіма засобами масової інформації, а тепер ще й Інтернетом. Норма не є незмінною константою. Суспільство, час і простір, у якому функціонує мова, змінюються і зазвичай змінюють ті чи інші мовні норми. Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота та ясність, приступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова та його форма, словосполука й будь-яке речення. Оскільки мовна норма — категорія історична, вона, як уже зазначалося, змінюється разом із розвитком і зміною суспільства. На ґрунті старої норми утворюється нова, але стара до певної міри ще продовжує існувати. Таким чином з усталених нових правил нагромаджуються винятки. Як би ми не розглядали питання культури мови — у прикладному, навчально-педагогічному, виховному аспекті чи у зв'язках з мисленням і психологічними чинниками,— усі вони неминуче пов'язані з поняттям норми... Мовній нормі притаманний двоїстий характер: з одного боку — мовна норма є, природно, явищем мови, а з другого — норма виразно виступає і як явище суспільне. Суспільний характер норми виявляється сильніше, ніж суспільний характер мови взагалі. Адже норма нерозривно пов'язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови. Сукупність загальноприйнятих, -усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов'язковими для всіх її носіїв.
Типи норм Розрiзняють такі структурно-мовні типи норм: 1.орфоепічні норми (вимова); Наприклад: (молод'ба) 2.акцентуаційні норми (визначають правильний словесний наголос); Наприклад: вихо!дити- ви!ходити 3.лексичні норми (розрізнення значень і семантичних відтінків, закономірності лексичної сполучуваності); 4.словотвірні норми (регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі слова); 5.морфологічні норми (регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами); 6.синтаксичні норми (регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень); 7.стилістичні норми (доцільність використання мовно-виражальних засобів у конкретному лексичному оточенні, відповідній ситуації спілкування); 8.орфографічні норми (написання слів); 9.пунктуаційні норми (вживання розділових знаків).
| БІЛЕТ 4 Під культурою мови розуміється володіння нормами літературної мови в її усній та письмовій формі, при якому здійснюються вибір і організація мовних засобів, що дозволяють в певній ситуації спілкування і при дотриманні етики спілкування забезпечити необхідний ефект у досягненні поставлених завдань комунікації. У лінгвістичній літературі традиційно прийнято говорити про двох щаблях освоєння літературної мови: правильності мови і мовному майстерності. Правильність, як одне з основних комунікативних якостей мовлення, передбачає дотримання норм на всіх мовних рівнях. Оцінки різних способів мовного вираження при цьому визначені і категоричні: правильно / неправильно, припустимо / неприпустимо, припустимо і те і інше і т.п. Мовленнєвий майстерність передбачає не тільки дотримання норм, а й уміння вибрати з співіснуючих варіантів найбільш точний у смисловому відношенні, стилістично доречний, виразний, дохідливий. Оцінки варіантів при цьому такі: краще, гірше, вірніше, ясніше, точніше і т.п. Культура мови містить три складових компоненти: нормативний, комунікативний і етичний. Культура мови передбачає насамперед правильність мови, тобто дотримання норм літературної мови, які сприймаються його носіями (що говорять і пишуть) як «ідеалу», зразка. Мовна норма - це центральне поняття мовної культури, а нормативний аспект культури мови вважається одним з найважливіших. 4) Дискусія (від лат. розгляд, дослідження) - 1) широке публічне обговорення якогось спірного питання на зборах, у пресі тощо; 2) перен.: спір, суперечка окремих осіб, співбесідників. Дискусія дає прекрасну нагоду виявити різні позиції з певної проблеми або суперечливого питання. Вона має проходити в атмосфері довіри та взаємоповаги. Тому вам треба знати правила культури ведення дискусії. Вони такі: 1. Говоріть по черзі, а не всі одночасно. 2. Не перебивайте того, хто говорить. 3. Критикуйте ідеї, а не особу, що їх висловила. 4. Поважайте висловлені думки (погляди). 5. Не смійтеся, коли хтось говорить, якщо він не жартує. 6. Не відхиляйтеся від теми дискусії. 7. Заохочуйте до участі в дискусії інших (За О.Пометун). Якщо ви хочете когось переконати... Думки стародавніх мислителів, таких, як грецький філософ Аристотель та римський оратор і теоретик ораторського мистецтва Квінтиліан, збігаються з поглядами сучасних психологів у тому, що людина у своїй поведінці й рішеннях керується логікою значно менше, ніж нам видається. "На дії і вчинки людей, - говорив Аристотель, - впливають сім чинників: випадок, природа, примус, звичка, розум, бажання, пристрасть". Зверніть увагу на те, що серед семи згаданих чинників лише один пов'язаний з розумовою діяльністю. Подібного погляду додержувався й Квінтиліан, що навчав молодих римлян ораторського мистецтва, яке відігравало велику роль у судочинстві Стародавнього Риму: "Докази, звичайно, можуть змусити суддів поставитися до нашої справи прихильніше, ніж до справи нашого супротивника. Але вияви почуттів сильніші за докази: вони примусять суддів прагнути, щоб нашу справу було вирішено краще. А чого хочуть, у те й вірять" (За Ї.Томаном). | БІЛЕТ 5
1)Мова і професія
Без мови нашої, юначе, Й народу нашого нема. (В. Сосюра)
Мова нації — універсальна система, в якій живе національна душа кожного народу, його світ, його духовність. «По ставленню кожної людини до своєї мови можна абсолютно точно судити не тільки про її культурний рівень, але й про її громадську цінність» (К. Паустовський). На повістці дня сьогодні — розширення сфер функціонування української мови. Це засіб не лише спілкування, а й формування нових виробничих відносин. Мова як інструмент здобуття знань, як засіб життєдіяльності людини має велике значення для всіх. Оскільки мова не тільки обслуговує сферу духовної культури, а й пов'язана з виробництвом, з його галузями і процесами, із соціальними відносинами, вона — елемент соціальної сфери. У сучасному житті по-новому розглядаються питання функціонування мови. Старий поділ на професії «інтелігентні» та «неінтелігентні» зникає. Основний критерій — знання свого фаху, рівень володіння професійною термінологією. Науково-технічний прогрес, перебудова соціально-економічної й політичної системи в країні насичують нашу мову новими поняттями, термінами. Разом з піднесенням рівня фахових знань представників різних професій підвищуються і вимоги до мови. У зв'язку з упровадженням української мови на підприємствах та в установах помітно збагачується словник професійної термінології новою науково-технічною, суспільно-політичною лексикою. Що означає знати мову професії? Це — вільно володіти лексикою свого фаху, нею послуговуватися. Мовні знання — один з основних компонентів професійної підготовки. Оскільки мова виражає думку, є засобом пізнання й діяльності, то правильному професійному спілкуванню людина вчиться все своє життя. Знання мови професії підвищує ефективність праці, допомагає краще орієнтуватися в ситуації на виробництві та в безпосередніх ділових контактах.
|
БІЛЕТ 6 1 Мистецтво спілкування за своєю суттю є простим обміном інформаційними потоками між суб’єктами. Але ціль, яку ставить перед собою кожний з цих суб’єктів, одна - донести своє основне повідомлення або навіть переконати свого візаві, допомогти йому захотіти змінити свою точку зору. Але цей “простий обмін інформацією” насправді досить складний процес, в якому є безліч “дрібниць”, з яких складається перемога. Саме на цих “дрібницях” ми сконцентруємо нашу увагу. Але на початку пам’ятаймо ще про одне: “Найкраща інформація або ідея нічого не варта, якщо її не втілити у життя”.
Ми живемо у просторі, який постійно нас “завалює” інформацією. Її отримання, оцінка та інтерпретація відбувається завдяки природним каналам, які відрізняються між собою коефіцієнтами сприйняття.
Коефіцієнти сприйняття основних каналів отримання інформації людиною: Смак – 1%; Запах – 4%; Дотик – 1%; Слух – 11%; Зір – 83% Дуже цікавим виглядає механізм функціонування пам’яті кожного з нас. Як ми запамятовуємо.
10% - з того, що читаємо; 15% - з того, що чуємо; 30% - з того, що бачимо; 50% - з того, що чуємо і бачимо; 70% - з того, що говоримо; 90% - з того, що одночасно говоримо і робимо Як ми бачимо, найбільш ефективно наша пам’ять працює у трьох останніх позиціях, а саме на 50%, 70% та 90%. Саме тому для кращого запам’ятовування в навчальних закладах застосовується практика читання вголос, повторення гуртом правил або вивчення матеріалу, застосовуючи рольові ігри та інші інтерактивні методи. Люди обмінюються між собою інформацією, використовуючи вербальні (за допомогою слів) та невербальні(без слів) методи спілкування. Це факт відомий практично кожному. Але дуже цікавими є нижче наведені статистичні дані: Спілкування без слів(невербальне) – 55%; Завдяки тону голосу – 38%; Через слова – 7%. Отже, дуже важливим є усвідомлення двох головних моментів: 1. Основний обсяг інформації людина отримує завдяки невербальному(без слів) спілкуванню. 2. Людина в середньому запамятовує від того, що чує всього 15%.
Що треба зробити, щоб донести до людей те, що необхідно і так, як необхідно??? Підсумок: 1.Щоб аудиторія позитивно сприйняла те, як Ви кажете необхідно: - гарно виглядати; - посміхатися; - дивитися людям у вічі; - говорити впевнено. 2.Щоб аудиторія запамятала те, що Ви кажете, необхідно використовувати принцип Геббельса – багаторазове повторення Вашої основної думки. 2Одне з найважливіших питань, що виникають при підготовці публічного виступу, — чи обов’язково складати письмовий текст промови. Слід сказати, що це залежить від досвіду оратора (початківцеві писати текст промови обов’язково, експромти може собі дозволити лише досвідчений оратор) і обставин, при яких відбувається виступ. Для мітингу чи політичного клубу характерним є спонтанність; науковий виступ, лекція — заздалегідь підготовлені і обґрунтовані. Звичайно, писати текст виступу — справа нелегка. Але це має багато переваг. Записану промову можна перевіряти, виправляти. її можна показати колегам, спеціалісту, добиваючись таким чином вдосконалення змісту і форми викладення, а цього не досягнеш, якщо промова тільки в голові. Написаний виступ легше запам’ятовується і довше утримується в пам’яті, ніж неоформлений в кінцевому вигляді матеріал. Існує 4 типи підготовки до виголошення промови: - ті, що написані і читаються за конспектом; - ті, що готують заздалегідь, але не вчать напам’ять; - ті, що готують заздалегідь і вчать напам’ять; - імпровізовані (експромти). У певних випадках “по-писаному” говорити просто необхідно, і не завжди тому, що промовець сам не може сказати кілька живих та яскравих слів. Просто ситуація вимагає дуже точного слововживання. Першим прикладом читаної за рукописом промови є офіційна політична промова, бо те, про що говорять політичні діячі, є занадто важливим, і найдрібніша неточність може призвести до прикрих непорозумінь, навіть дипломатичних конфліктів. Наступним видом промови, яка читається, може бути наукова доповідь на конференції чи хоча б студентський реферат. Науковий текст, викладений на папері, дає змогу логічно скомпонувати матеріал, чітко викласти висновки. Іноді доводиться виступати по телебаченню чи радіо. Виступ по каналах масової комунікації також найчастіше готують заздалегідь і читають за конспектом. В усіх наведених випадках можна порадити оратору, щоб він мав перед собою рукопис, бажано в надрукованому вигляді, щоб легко і впевнено читати текст. Тоді увага зосереджуватиметься на логічній інтонації, наголосі, на підвищенні чи зниженні тону тощо. Варто також пам’ятати, що одна сторінка машинопису (30 рядків) читається приблизно 2 хвилини, отже, можна легко вкластися у відведений регламент часу. Виступи тривалістю 1-2 години напам’ять не вивчити. За таких обставин оратор ґрунтовно готується до виступу, опановує значний науково-інформаційний матеріал, але, як правило, не “засушує” його, читаючи з конспекту. Запам’ятавши певний обсяг матеріалу, він викладає його перед аудиторією “з пам’яті”, часом імпровізуючи, що справляє враження плину живої думки та значної ерудиції оратора.
БІЛЕТ 11 Перерахуємо правила ділового спілкування, що носять першорядний характер:
1. Важливою умовою ділового спілкування є пунктуальність. Пунктуальність у справах характеризує ваше шанобливе ставлення до свого і чужого часу і полегшує спілкування. Важливим етапом, що забезпечує пунктуальність, служить планування.
2. Не менш важлива не багатослівність. При цьому зайвими можуть виступати аспекти, як пов’язані з діяльністю компанії, так і з особистим життям колег. Намагайтеся говорити по суті, зрозуміло, але досить коротко.
3. Шанобливе ставлення до думки партнерів і колег — не менш важлива умова на шляху досягнення успіху будь-якої справи. Цікавість і егоїзм, нетерпимість або бажання побудувати кар’єру за чужий рахунок приносять лише розчарування і невдачі. Повагу до думки співрозмовника, вміння вислухати його, а також почути і зрозуміти є запорукою успіху. Якщо ви не відповіли на слова або запитання співрозмовника, то грубо порушили мовний етикет.
4. Не менш важливо писати і говорити правильним мовою. Уміння вести бесіду дозволяє залучати, зацікавлювати своїми ідеями, а, отже, і втілювати їх у життя. Ця здатність необхідна при формуванні ділових відносин і контактів.
5. До того як прийняти участь в розмові необхідно чітко сформулювати мету спілкування. Використовуйте мовне розмаїття, правильно підбираючи необхідні слова під конкретну ситуацію.
6. Зберігайте самовладання та самоконтроль, стежте за своїми проявами почуттів і емоціями. Не відповідайте на грубість грубістю, опустившись до рівня погано вихованого опонента, ви продемонструєте відсутність своєї культури мовлення.
Спілкуючись із співбесідником, дотримуйтеся своїх мовних звичок. Не переймайте стиль спілкування співрозмовника, оскільки ви втрачаєте індивідуальність, наслідуючи чужий манері спілкування.
8. Правила ведення ділової бесіди крім ділових якостей передбачають і стиль вашого одягу — дрес-код.
Тому майстерність красномовства, основні правила публічного виступу необхідно постійно вдосконалювати. Правила ділового етикету здатні відкрити шлях до успіху, потрібно лише їх знати і використовувати.
-Для того, щоб успішно виступити перед масовою аудиторією необхідно заздалегідь підготувати план і скласти основні тези свого виступу.
-Бажано уникати під час виступу повчального тону.
-Постарайтеся передати власне небайдужість до озвучував тезу, використовуючи правильну інтонацію.
-Говоріть просто і грамотно.
-Зацікавте аудиторію, переконуйте в своїй правоті, використовуючи підтверджувані аргументи.
-Виключіть обридлі штампи, кліше, зі свого виступу.
-Завершуючи публічний виступ ефективно повернення до початку промови, а також повторне акцентування на ключових моментах.
Не дивлячись на те, що правила досить прості, багато хто до цих пір не слідують їм при веденні переговорів або забувають про них, захоплюючись жвавій дискусією.
БІЛЕТ 16 Лексика української мови з погляду сфер вживання
За сферами вживання словниковий склад української мови поділяється на загальновживану і спеціальну лексику, або лексику обмеженого вживання.
4.1. Загальновживана лексика
Слова, відомі всім носіям мови, якими вони вільно, без будь-якого обмеження користуються, належать до загальновживаної лексики. Сюди входять назви спорідненості людей (батько, мати,дід, бабуся, внук, тесть, свекруха), назви частин тіла (голова, вухо, груди, зуби, рука, серце, ребро), назви свійських і широко відомих диких тварин (кінь, корова, вовк, лисиця, ворона, ластівка, чайка, карась, щука), назви культурних і широко відомих диких рослин (яблуня, слива, жито, мак, картопля, граб, калина, суниці, полин), назви, пов'язані з харчуванням (хліб, сіль, молоко, їсти, пити), назви будівель, господарських предметів та домашнього начиння (будинок, двері, поріг, віник, граблі, відро, миска), назви одягу і взуття (сорочка, шапка, черевики), назви почуттів (радість, щастя, жаль), назви різних дій (сидіти, мити, сіяти, хотіти, могти), назви кольору, смаку, розміру, інших якостей (зелений, блідий, солоний, кислий, великий, добрий, чистий), назви відомих явищ культури і мистецтва (музика, кіно, книга, картина, олівець), числові поняття (один, два, тридцятий), займенники й службові слова (я, ти, він, від, над, при, і, та, тому що) та ін.
4.2. Спеціальна лексика
На відміну від загальновживаної спеціальній лексиці властиві обмежувальні ознаки, зумовлені функціонуванням відповідних слів: 1) у різних сферах професійної діяльності людей; 2) на територіях поширення української мови, які становлять окремі діалектні ареали; 3) у мовленні груп людей, які формуються за різними ознаками соціального плану.
4.2.1. Термінологічна і професійна лексика
До термінологічної лексики належать слова і словосполучення (аналітичні номінативні одиниці), використовувані для точного, максимально несуперечливого визначення понять, які становлять специфіку найрізноманітніших галузей науки і техніки.
Отже, термін (лат. terminus – межа (межовий знак), кінець - це слово або словосполучення, що позначає поняття спеціальної галузі знання або діяльності. Пор., наприклад, мовознавчий, фізико-хімічний і геометричний терміни: відмінок – граматична категорія імені, що виражає його синтаксичні відношення до інших слів у реченні; атом (гр. atomos – неподільний) - найдрібніша частинка хімічного елемента (носій його властивостей), яка утворює з атомами того ж елемента або атомами інших елементів більш складні хімічні комплекси – молекули, піраміда (гр. pyramis (pyramidos) – многогранник, одна грань якого (основа) – многокутник, а інші грані – трикутники, що мають спільну вершину.
Терміни, що позначають поняття окремих конкретних галузей науки або техніки, об’єднуються у спеціальні термінологічні системи (термінології) з властивими їм закономірностями внутрішньої організації, взаємовідношень між відповідними номінативними одиницями. Так, сукупність слів і словосполучень, уживаних у мовознавстві для вираження спеціальних понять і для називання типових об’єктів цієї наукової галузі, утворює мовознавчу (лінгвістичну) термінологію. На таких же засадах виділяються математична, фізична, хімічна, ботанічна, зоологічна, кібернетична, медична, філософська, літературознавча, етнографічна, архітектурна, музикознавча, спортивна та інші термінології.
До власне професійної лексики належать слова, вживані групами осіб на позначення предметів і понять, які безпосередньо пов’язані з їх професійною діяльністю або родом занять. Професіоналізмам властивий високий ступінь диференціації у називанні знарядь і засобів виробництва, продуктів виробництва та їх складових частин, деталей, різних дій, процесів і супровідних умов, пов’язаних з тією або іншою сферою діяльності, тощо. Так, з професійного погляду в гончарському крузі розрізняють такі деталі: веретено – вертикальна деталь, що обертається у підшипнику, п’ятка – дерев’яна підставка для круга, порпилиця – залізний підшипник для веретена, лава – місце для сидіння, коник (жабка, спідняк, сходень, кружка) – нижній круг, верхняк (голова, головка, кружалко) – верхній круг, шпеник – залізний стержень на верхньому крузі, на який кладеться глина для формування виробу. Структуру гончарних виробів становлять: дно – нижня частина виробу, утір – лінія, яка окреслює дно, вінця, криси – верхні краї виробу, пелюстка – частина від пука до вінець, лавочка – впадина під вінцями, плечі – верхня частина випуклості горщика, карнизи – виступ під вінцями у вигляді кола. Вузькопрофесійна лексика не набуває значного поширення в літературній мові. Разом з тим вона має потенційні можливості для термінологізації, у зв’язку з чим відповідні слова фіксуються у складі тих або інших галузевих термінологій. БІЛЕТ 20 Написанняскладноскороченихслів і графічнихскорочень Складноскорочені слова (абревіатури), утворені з початкових букв абозвуків, незалежновіднаписаннясловосполученняпишуться великими буквами (крапкиміж ними не ставляться): Міністерствовнутрішніх справ — МВС, житлово-ек-сплуатаційна контора — ЖЕК, державнаавтоінспекція — ДАІ, малепідприємство — МІГ, виробничеоб'єднання — ВО, Українськареспубліканськапартія — УРП. Великими буквами пишутьсятакожскладноскорочені слова, утворенівідіншомовнихсловосполучень: МАТО, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, УЄФА. Але малими буквами пишуться: загс, вуз (відросійськоговьісшее учебное заведение). Великими й частковомалими буквами пишуться складно-скорочені слова на зразок Демократична партіяУкраїни — ДемПУ, Конгресукраїнськоїінтелігенції — КУІн. Якщоскладноскороченііменники, утворені з початкових букв абозвуків, відмінюються, то закінченнябіля них дописуютьсямалимибуквами: ЛАЗи, у ЖЕКу, з ВАКом. У складноскорочених словах, утворенихіншими способами, усічастинипишуться з малоїбукви: районнадержавнаадміністрація — райдержадміністрація, завідувачгосподарства — завгосп. Але власніскладноскороченіназвипишуться з великоїбукви: Дніпрогес, Донбас, Укрінбанк. Відабревіатурслідвідрізнятиумовніграфічніскорочення, яківимовляютьсяповністю й скорочуютьсялише на письмі. Наприклад, пишемо: 4 кг, читаємо: чотирикілограми. Слова на письміскорочуються на приголосний: громадянин — гр., добродій — д., пан — п., наприклад — напр., область — обл., імені — ім., і так далі — і т. д.; але: нашоїери — н. є., острів — о. У кінціграфічнихскорочень ставиться крапка: півн.-сх. {північно-східний), проф. (професор), р. {рік). Але крапка не ставиться при скороченихназвахметричнихмір: 5 кг, 10 км, 2 год ЗО хв, 4 мкФ тощо. Не ставиться крапка й міжподвоєними буквами, щовказують на множину: pp. — роки, mm. — томи, пп. — пани. Якщо в графічномускороченнізалишаються початок і кінець слова, то на місціпропущених букв ставиться лишедефіс (без крапки): видавництво — вид-во, район — р-н, фабрика — ф-ка, товариство — т-во. Такіскорочення не розриваються для переносу. Частинискороченогословосполученняінодірозділяютьсяпохилоюрискою: поштоваскринька — п/с, військова части на — в/ч, метрів за хвилину — м/хв. Не виділяється й префікс су- в словісусід, префікс об- у слові обруч (колись дослівно означало «навколо руки») — і теперці слова сприймаються як непохідні. Внаслідокспрощеньзбільшуєтьсякількістькоренів у мові. Перерозклад — пересуваннямежіміж морфемами в слові. Наприклад, у формах вертиш, вертить, вертимо і т. д. колись виділялисязакінчення -ш, -ть, -мо, нині —иш, -ить, -имо (пор. латинськеverti-s, verti-t, verti-mus). У словівнутрішній ми тепервиділяємопрефікс в- і корінь -нутр-, а колись тут виділявсяпрефіксвн- і корінь -утр- (той самий, шо й у слові утроба). Ускладнення — збільшеннякількостівиділюваних у слові морфем. Наприклад, слово вальці в українськіймовісприймається як утвореневід вал за допомогоюсуфікса -ець / -ц'. Насправді ж у цьомусловінемаєсуфікса, вонозапозичене з німецькоїмови — dieWahe, у якомусуфікс не виділяється.
Перехідкореня в афікс (декореляція) спостерігається за дуже частого повторенняйого в складному слові. Наприклад, у словах людина, киянин, болгарин і под. (у множині: люди, кияни, болгари) елемент -ин- колись буврівнозначний слову один (пор. латинськеunus «один», німецькееіп «один»), а теперсприймається як суфікс. Значеннясуфіксанабуваєкорінь -лог- (відгрецькогоlohos «вчення») у словах на зразок психолог, біолог, зоолог та ін. Значенняпрефіксанабуваєзайменник сам у словах на зразоксамобутній, самозаспокоїтися, самосійкатощо (таких слівізчастиноюсамо- налічуєтьсяблизько 500). Морфемний склад слова можезмінитися і внаслідокрізнихфонетичнихпроцесів. Наприклад, у словіубозтвоіубог + ство) унаслідокзлиттязвуків г і с змінивсязвуковий склад як кореня, так і суфікса (у таких випадкахморфемислідвиділятивідповідно до словотвірноїмоделі: корінь убог-, суфікс -ств-іізакінчення -о). У словіхолонути в корені холод- випав звук д. У словіпісний у кореніпіст- випав звук т. Чималофонетичнихзмін у морфемах пов'язаноіз звуком -й-. В одних випадкахвінзберігся, як, наприклад, суфіксабочастиназакінчення в словах пір 'я [п'ір + й + а], кров 'ю І кров + йу]. В інших — вінуподібнився до попередньогом'я кого приголосного, як у словах колосся [колос + й + а], молоддю [молод' + йу]. А ще в інших — вінзник, відн'ьог® залишиласятільким'якість, як у словах листя [лист + й + а] вістю [в'іст' + йу]. Суфікс -й- колись був у похідних словах ізкінцевимм'яким на зразокюнь [йун + й], зелень [зелен + й] твірна основа якихзакінчується на твердийприголосний: юн(ий), зелен(ий). БІЛЕТ 25 Відповідно до змісту документа, зокремавідношенняінформації документа до особи, структури, предмета, напрямкудіяльностіукладачачи адресата, за ознаками і класифікації та групамирозрізняютьтакідокументи: 1. За найменуванням: акт, протокол, інструкція, лист тощо. 2.За змістом і спеціалізацією: — загальні; — з адміністративнихпитань; — з питаньплануванняоперативноїдіяльності; — з питаньпідготовки та розподілукадрів; — спеціалізовані з фінансово-розрахункових і комерційнихпитань, — постачально-збутові, зовнішньоторговельнітощо. 3.За призначенням: — щодоособового складу; — організаційно-розпорядчі;
— кадрово-контрактові;
— довідково-інформаційні;
— господарсько-договірні;
— обліково-фінансові. 4.За походженням: — службові (офіційні) — укладаютьсяпрацівниками, якіофіційноуповноваженіцеробитивідімені установи, організації для вирішенняслужбовихпитань; — особисті (приватні) — укладаються будь-якою особою для вирішенняіндивідуальних, власнихпитань. 5. За місцемукладення: — внутрішні — маютьчинність у межах установи, де їхукладено; — зовнішні — виступаютьчинникомабо результатом спілкування з іншимиустановами, організаціями, особами. 6. За напрямком (спрямуванням): — вхідні (надходять до установи, організації, підприємства, фірми); — вихідні (адресовані за межі установи). 7. За способом створення, структурнимиознаками (формою) і ступенемстандартизації та регламентації: — стандартні, типові — укладаються на трафаретних, бланковихпаперахіззахисними символами в суворорегламентованійпослідовності (паспорт, свідоцтво, атестат, диплом, військовий квиток тощо); — нестандартні, нерегламентовані — в якихпевначастинаданихготуєтьсязаздалегідь (типовий лист, довідка, перепустка, положення, інструкціятощо); — індивідуальні — укладаються за загальними принципами й формою, але автор довільнодобирає та компонуємовнізасобизалежновідконкретноїситуації (автобіографія, звіт, протокол, оголошення, запрошеннятощо). 8. За ступенемскладності: —прості (односкладові) — відображаютьоднепитання, факт; —складні — відображають два й більшепитань, фактів. 9. За стадіямивідтворення: — оригінали; — копії, витяги, дублікати. 10. За терміномвиконання: — звичайнібезстрокові (нетермінові) — виконуються (опрацьовуються) в порядку загальноїчерги; — термінові — укладаються за завчасновизначенимтерміномвиконання, а такожтелеграми, телефонограмитощо; — дужетермінові — зіспеціальноюпозначкоютермінувиконання. 11. За ступенемсекретності (гласності): — звичайні (несекретні) — для загальногокористування; — для службовогокористування (ДСК); — таємні (Т); — цілкомтаємні (ЦТ). 12. За юридичною силою: — справжні — чинні, нечинні; — підробні — фальсифікати. 13. За технікоювідтворення: — рукописні; — відтворені за допомогоютехнічнихзасобів. 14. За терміномзберігання: — тимчасовогозберігання (до 10 років); — тривалогозберігання (понад 10 років); — постійногозберігання. Документиподіляються за призначенням та найменуванням. Деякідокументимаютьоднаковуназву, але виконуютьрізніфункції. Документи в управлінськійдіяльності Найчисленнішоюгрупоюдокументів є система управлінських (адміністративних, загальних) документів, пов’язана з виконаннямосновнихуправлінськихфункцій (планування, координаціядіяльностітощо). До її складу входять: 1. Організаційнідокументи (положення, статут, інспекція, правила). 2. Розпорядчідокументи (постанова, ухвала, розпорядження, наказ, витягіз наказу, вказівка). 3. Довідково-інформаційнідокументи (акт, відзив, висновок, довідка, доповідь; службова, доповідна та пояснювальна записки; запрошення (повідомлення), пропозиція, звіт, огляд, план роботи, оголошення, протокол та витягіз протоколу, службовілисти (офіційнакореспонденція), телеграма, факс, телефонограма). 4. Документи з кадрово-контрактовихпитань (автобіографія, заява, посвідчення, характеристика, список, контракт, трудова угода). 5. Особистіофіційнідокументи (доручення, розписка, заповіт, посвідчення). Спеціалізованадокументація Специфікурізних сфер діяльностісуспільствавідтворюютьспеціалізовані (галузеві) документаційнісистеми (банківська, дипломатична, зовнішньоекономічна, юридична, військоватощо). До спеціалізованих належать такождокументаційнісистеми, пов’язані з виконаннямспеціальнихуправлінськихфункцій (облік, постачання, збуттощо). Серед них можнавиділититакігрупидокументів: 1.Документи з господарсько-договірноїдіяльності (договір на постачання, договірпідряду, договір на матеріальнувідповідальність, договір на БІЛЕТ 31 Телеграма - це вид кореспонденції з гранично стислим текстом, призначений для термінового інформування когось про щось. Текст телеграми містить лише словесну інформацію. Телеграма пишеться суцільним текстом, без абзаців і переносів. Складаючи текст телеграми, слід вибирати короткі слова, службові слова пропускати. Розділові знаки ставлять лише тоді, коли їх відсутність може змінити зміст; їх пишуть скорочено, малими літерами "крп", "км", "лпк" (крапка, кома, лапки). Числа у тексті пишуться літерами. Заперечну частку не не вилучають. Окрім цього, добираючи слова, треба бути особливо уважним не лише через економію мовних засобів, а й з метою дотримання норм літературної мови. Службові телеграми пишуться у двох примірниках. Перший примірник надсилають до відділення зв'язку, другий (копію) підшивають до справи. Переважна більшість телеграм пишеться на спеціальних бланках і лише з лицьового боку. Телеграми бувають звичайні, термінові, урядові. Зразки телеграм: Державний комітет статистики Пепелача УкРаїІї го год хв Телеграма АвтБйдповІда _ Передав Київ № _ _сл._го_год_хв Категорія і відмітки особливого виду Куди, кому Короленка 5 квартира 7 Полтава 36012 Коваленкові Олегу Івановичу Зустрічайте вісімнадцятого поїзд десять вагон сім Мирослава Прізвище відправника та його адреса (в рахунок слів не входять, не оплачу- Гяльченко Мирославаються і телеграфом не передаються) Павлівна, б-р Лесі Українки, буд. 7, кв. 36, м. Київ, 03158 Володимирська 64 Київ 03056 Київський національний університет імені Тараса Шевченка Проректорові з наукової роботи Просимо взяти участь конференціїп'ятого-сьомого травня професора Черепашук Оргкомітет Проректор_Іванов Університетська, 43, м. Донецьк, 83042 Донецький національний університет Оргкомітет конференції
Факс — документ, що пересилається телефонними лініями. Факсимільну машину теж скорочено називають факсом. В різних формах машини існували ще з кінця 19 століття, однак сучасні машини стали поширеними починаючи з 1970 років внаслідок збільшення попиту та здешевлення апаратів. З появою інтернету, ним стали користуватись в якості заміни факсимільного зв'язку, однак попри різні негативні прогнози, факсами продовжують користуватися. Факс, як і телефон залишаються звичними(якщо не обов'язковими) атрибутами підприємств та державних організацій.
| БІЛЕТ 7 1) Мо́ва — система звукових і графічних знаків, що виникла на певному рівні розвитку людства, розвивається і має соціальне призначення;правила мови нормалізують використання знаків та їх функціонування як засобів людського спілкування. Мова — це найважливіший засіб спілкування і пізнання. За ДСТУ 2392-94 мова — cистема знаків, що забезпечує процес комунікації і, як правило, складається зі словника та правил.[1] Розрізняють людську, формальну і тваринну мови. Наука, яка займається вивченням мови називається мовознавством або лінгвістикою. Ду́мка — багатозначний термін, який в залежності від контексту може означати: Те, що з'явилося внаслідок міркування, продукт мислення. Припущення, передбачення, намір, замисел, задум. Суспільна думка Знання в якій-небудь галузі. Думка (жанр) — жанр (вид) невеликої медитативно-елегійної (журливої) поезії. Ми́слення — це особлива ідеальна діяльність людини, яка виникає, формується, розвивається в суспільстві, коли людина перебуває у певному соціокультурному середовищі і вступає в багатогранні відносини з природним і соціальним світом, що її оточує. Міркування — зіставлення думок, пов’язання їх задля відповідних висновків, логічне мислення 2) Розумова діяльність людини безпосередньо випливає з мислення. Мислення — це найвища форма відображення реальності та свідомої цілеспрямованої діяльності людини, що направлена на опосередкування, абстрактне узагальнене пізнання явищ навколишнього світу, суті цих явищ і зв'язків між явищами. Найважливіше значення в процесі мислення мають слова, мова, аналізатори. Мислення спрямовується на вирішення певних завдань — від найпростіших, елементарних, до складних, що їх ставить саме життя. Вся розумова діяльність (судження, розуміння, формування понять) складається з таких розумових операцій: аналіз, синтез, порівняння, узагальнення, абстракція і конкретизація. Навіть розумова діяльність, як і фізична, має свої небезпеки, які слід вкраховувати і уникати. 1. Мислення – як основа розумової діяльності людини Мислення - процес опосередкованого та узагальненого пізнання людиною предметів і явищ об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках і відносинах. Зароджуючись у чуттєвому пізнанні та спираючись на нього, мислення виходить за його межі. Мислячи, людина пізнає те, чого вона не може безпосередньо сприйняти і уявити; доходить до розуміння суті явищ світу, формує поняття про них і практично оволодіває ними. Мислення виникає в процесі взаємодії людини із зовнішнім світом, воно є функцією її мозку, вищою формою вияву аналітико-синтетичної діяльності. Мислення, якщо воно правильне, відображає об'єктивну дійсність глибше, повніше й точніше, ніж чуттєве її пізнання. Критерій його істинності - суспільна практика. Мислення людини відбувається з допомогою понять, кожне з яких відображене одним або декількома словами. Процес мислення являє собою перехід суб'єкта від наявних до нових знань. 2. Складові операції розумової діяльності людини Пізнання нового відбувається через розумові дії (операції): • аналіз; • синтез; • абстрагування; • узагальнення; • класифікацію. Уява як вища форма розумової діяльності У складній структурі людської психіки є така якість, як уява, або фантазія. Уява - це психічний процес створення образів предметів, ситуацій, обставин через приведення наявних у людини знань у нову комбінацію. Розрізняють два види уяви - відтворювальну і творчу. Відтворення залежить від: • вихідної інформації; • суми та якості знань людини; • наявності психологічної установки. Для розумової діяльності характерні *напруження уваги, *неприйняття, *пам'яті, *велика кількість стресів, *малорухомість, *вимушена поза. На відміну від фізичної, розумова діяльність супроводжується меншими витратами енергетичних запасів, але це не значить, що вона є легкою. Основним робочим органом під час такого виду діяльності виступає мозок. Під час розумової діяльності «значно активізуються аналітичні та синтетичні функції ЦНС, «ускладнюється прийом і переробка інформації, +виникають функціональні зв'язки, нові комплекси умовних рефлексів, +зростає роль функцій уваги, пам'яті, напруження зорового та слухового аналізаторів і навантаження на них.Розумовій праці притаманний найбільший ступінь напруження ува-ги — в середньому у 5 — 10 разів вищий, ніж при фізичній праці. Завершення робочого дня зовсім не перериває процесу розумової діяльності. Розвивається особливий стан організму — втома, що з часом може перетворитися на перевтому. Все це призводить до порушення нормального фізіологічного функціонування організму. БІЛЕТ 12 Мовленнєвий етикет спілкування
Етикет (з фр. – ярлик, етикетка) – це правила поведінки і спілкування людей у суспільстві, зовнішній вияв відносин між людьми. Мовленнєвий службовий етикет – це правила мовленнєвої поведінки на роботі. Гідна поведінка людини цінувалася ще в античному суспільстві. Пристойна поведінка – це результат осмисленого ставлення до власних вчинків. Не випадково великі гуманісти минулого про етикет говорили так: “Поведінка – це дзеркало, в якому кожен доводить свій образ”(Гете); “У будь-якому дрібному, навіть незначному, непримітному вчинку вже виявляється весь наш характер: дурень і входить і виходить, і сідає і встає з місця, і мовчить і посувається інакше, аніж розумна людина” (Лабрюйєр). Етикет наслідує кращі моральні принципи, норми, звичаї, культуру спілкування всіх народів. Вони є загальнолюдськими або притаманними певному народові. Наприклад, японець, як правило, у спілкуванні не вживає заперечення “ні”. Те, як він вклоняється під час зустрічі, залежить від статусу особи, з якою він вітається: чим вищий статус особи, тим нижчим буде уклін
Так, в Америці у 1946 р. Було створено Інститут етикету. Його заснувала Емілія Поуст, “перша дама етикету”, як її назвали тоді, Цей інститут мав на меті зберегти традиції, розвинути певні форми поведінки та поширити їх у суспільстві. Емілія Поуст постійно аналізувала нові явища ділового життя, форми поведінки людини в бізнесі. Тим самим вона довела, що етикет, як і життя, є постійно змінюваною системою. Її рекомендації щодо ролі етикету в діловому житті стали поширюватися і за межі Америки.У різних країнах почали приділяти дедалі більше уваги етикету, аби досягти успіху в переговорах. В Україні письмові настанови про те, як слід поводитись у суспільстві, з’явилися майже одночасно з розвитком писемності. Правила поведінки та прояви етикету різнилися, скажімо, в дворянському колі та селянській хаті. Для дворянських дітей етикет з ранніх років був предметом, якому їх спеціально навчали вихователі. Водночас правила пристойної поведінки, що зародилися в надрах загальнолюдської культури, були притаманні всім людям і передавалися з покоління в покоління. З поняттям “етикет” пов’язані такі поняття, як ввічливість, тактовність, вихованість, Часом чуємо, що якусь людину називають інтелігентною чи порядною. Ця людина має внутрішню межу, яку вона не може переступити за будь-яких умов. Ось, наприклад, деякі правила етикету, прийнятого на світських раутах: розмовляти лише про приємні і цікаві речі; не обговорювати особисте життя та зовнішність присутніх, ставлення до релігії та політики; не скаржитися. Треба пам’ятати, що не етикет керує людиною, а людина використовує етикет для того, щоб краще взаємодіяти з іншими. В українській мові є чимало формул привітання та прощання:
Доброго ранку! Добрий день! Добридень!
До побачення! Бувайте здорові! Усього найкращого! Прощавайте! На все добре! До зустрічі! Згоду можна висловити так: Добре! Будь ласка! Із задоволенням! З радістю! Відмовити можна так: Ні, дякую; На жаль, ні; Перепрошую, але не можу; Мені дуже шкода, але... Подяку висловлюють словом, дібраним відповідно до ситуації мовлення: Дякую1 Спасибі!Дуже вдячний за вашу турботу! Попросити можна так: Будьте ласкаві! Прошу вас! Чи не могли б ви; Якщо можете. Слід розрізняти слова прошу(звертання з проханням) і прошу (відповідь на подяку) Знайомство супроводжується формулами: Мене звуть; Дозвольте представити (відрекомендувати) Вам; Познайомтеся, це...; Дуже радий з вами познайомитися; Дуже приємно. Треба пам’ятати, що в звертанні слід використовувати кличний відмінок: Добродію! Пане! Панове! Дорогий друже! Оксано Петрівно! Сергію Васильовичу! До незнайомого, малознайомого співрозмовника, старшого за віком прийнято звертатися на Ви.
Мовні формули хоч і достатньо стійкі, стандартизовані, однак легко варіюються. До них входять і стилістично нейтральні одиниці (Добрий день! Дякую!), і стилістично забарвлені (Раді вас вітати! (офіц.), Привіт! (розм.), Хелло!(жарг)). Стилістично забарвлені етикетні формули поділяються на офіційні й неофіційні, загальновживані й вузько вживані (просторічні, жаргонні), нейтральні, урочисто-піднесені, церемонні, жартівливі, іронічні. Вибір із синонімічного ряду певної форми залежить від мети, завдань, умов спілкування. БІЛЕТ 17 Французький письменник Анатоль Франс назвав словник «всесвітом, розташованим у алфавітному порядку». Словник потрібен, коли не знаєш, як пишеться те чи інше слово. Але це не головне. Словники - це не лише довідники, але й елемент національної культури: адже в слові втілено багато граней народного життя. Все багатство й різноманіття лексичних запасів мови зібрано в словниках. Створення словників - завдання особливої галузі лінгвістичної науки - лексикографії. Словники багато й вони різноманітні. Енциклопедичні словники описують світ, пояснюють поняття, дають біографічні довідки про відомих людей, відомості про країни та міста, про видатні події (війни, революції, відкриття).
Філологічні словники містять інформацію про слова. Існують різні типи філологічних словників. Більшості людей відомі двомовні словники: до них ми звертаємося під час вивчення іноземних мов, перекладу текстів з однієї мови на іншу.
Надзвичайно різноманітними є одномовні словники. Відомості про правильне написання слів можна дізнатися в орфографічному словнику, про те, як треба вимовляти слово, - в орфоепічному словнику (тобто словнику правильної літературної вимови).
Етимологічні та історичні словники описують походження слова, його шлях у мові, всі зміни, які відбулися з ним на цьому шляху.
Граматичні словники містять інформацію про морфологічні та синтаксичні властивості слова; у зворотних словниках слова розміщені за алфавітом їх кінцевих літер (іноді це потрібно для деяких лінгвістичних досліджень).
Існують також словники іншомовних слів, термінологічні, діалектні, словники мови письменників, словники мовленнєвих помилок та труднощів. Словник може охоплювати не всю лексику мови, а певні групи слів: такими є словники синонімів, антонімів, омонімів або паронімів.
Цей перелік був би неповним без двох типів словників, що мають найдавнішу лексикографічну традицію. Це тлумачні та ідеографічні словники. І в тих, і в інших пояснюється значення слова. Але в тлумачному словнику слова розміщені в алфавітному порядку, а в ідеографічному - за групами, які виділяються на підставі деяких спільних властивостей речей та понять (наприклад, таких: «людина», «тварина», «дія», «фізична властивість» і т. ін.).
Сучасна лексикографія розвивається за двома основними напрямами. Один - створення спеціалізованих словників, в яких би містилась інформація лише одного типу: наприклад, тільки про написання слова, тільки про його походження, тільки про способи його поєднання з іншими словами і т. ін. Інший напрям - створення комплексних словників, які б уміщували якомога більше відомостей про слово: не лише давали б тлумачення його значень, граматичні характеристики, правила вимови та написання, але й описували б його смислові зв'язки з іншими словами, особливості його використання в різних стилях, його словотворчі можливості.
Різноманітні типи словників розробляються залежно від того, для кого вони призначені. Так, наприклад, існують академічні словники, які містять найповнішу інформацію про слово, та навчальні, які мають на меті навчити людину, яка оволодіває мовою, правильно використовувати слово. Є словники, адресовані усім, розраховані на будь-якого читача (наприклад, «Тлумачний словник української мови»), та словники-довідники, призначені для людей певних професій (наприклад, «Словник наголосів для працівників радіо та телебачення»). Особливий тип складають словники для різних технічних, прикладних цілей: наприклад, для машинного перекладу і т. ін.
Складання словників - праця кропітка і тривала. Сучасна лексикографія є цілою індустрією, яка, задовольняючи потребу в найрізноманітніших видах інформації про слово, активно використовує можливості сучасної комп'ютерної техніки. БІЛЕТ 21 Написанняпрефіксів і суфіксів В українськіймовіфункціонуєбагатопрефіксів і суфіксів, якіможуть викликатитруднощі в написанні. При вживанніпрефіксівслідкеруватися такими правилами: 1) перед буквами, щопозначаютьголосні, дзвінкі й сонорніприголосні звуки, пишетьсяпрефікс з-, напр.: зекономити, збагатіти, зв’язати; 2) перед літерами к, п, т, ф, х пишетьсяпрефікс с-, напр.: сказати, спитати; 3) префікси роз-, без-, воз-, через- завждипишуться з буквою з, напр.: безсистемний, возвеличити; 4) у префіксах пре-, пере- пишеться е, а в префіксі при- – и; щоб не помилятися у написанніцихпрефіксів треба пам’ятати, щопрефікс пре- вказує на вищуміруознаки, префікс при- – на приєднання, наближення, частковість, результат дії, належністьчи причетність до чогось, а префікс пере- – на повторність, надмірність дії, подоланнявідстані, перешкоди; префікси пре-, при-, пере- не слід сплутувати з частинамикоренів пре-, при-, пери- в іншомовних словах, напр.: премудрий, прийти, приміський, перебути, презент, привілей, перипетія; 5) префікспрі- мають слова прізвище, прізвисько, прірва, пріфікс; 6) у префіксахвід-, під-, над-, об-, між- кінцевіприголосні завждидзвінкі, напр.: обстеження, підходити. У правописііменниковихсуфіксів до складних належать таківипадки: 1) після д, т, з, с, ц, ж, ч, ш, р вживається и, післяіншихприголосних – і, а післяголосних – ї, напр.: командир, банкір, конвоїр 2) з літерою и пишутьсясуфікси -ник, -чик, -щик, -івник, -ич, -иво, напр.: макетник, прапорщик, працівник, Мотрич, паливо, але марево; 3) суфіксиіменників сер. роду маютьдвібуквинн та и, і, а (я) чи е, напр.: шумовиння, говоріння, сприяння, звернення; 4) деякісуфікси завждипишуться з м’яким знаком, зокрема -альник, -ильник, -ільник, -альність, -аль, -ець, -ість, -тель, напр.: прибиральник, геніальність, коваль, переможець, першість, мучитель. Стосовнонаписанняприкметниковихсуфіксівскладними є таківипадки: 1) у непохідних і похіднихприкметниках, твірна основа якихнемаєкінцевого н пишетьсясуфікс -н-ий (-н-ій); суфікс н не подвоюється і в дієприкметниках, напр.: природний, всесвітній, ближній; куплений; 2) дві літериннмаютьсуфіксиприкметників, утворенихприєднанням до твірної основи на -н- суфікса н, напр.: законний, плинний, ранній; 3) суфікси -ичн-ий, -ічн-ий, -їчн-ийвживаютьсяпісляприголосних д, т, з, с, ц, ч, ш, ж, р у прикметниках, утворенихвідіншомовнихслів, напр.: бюрократичний, академічний, архаїчний; 4) суфікси -ин, -ин-ийпишуться післяприголосних, а суфікси -їн, -їн-ий – післяголосних у присвійних прикметниках, напр.: материн, бджолиний, зміїний; 5) суфікс -ев-ий (-єв-ий) пишеться у прикметниках з наголосомпереважно на основіпісля м’якого і шиплячогоприголосного, -ов-ий – незалежновіднаголосупісля твердого приголосного, а такожпіслям’якого, шиплячогоабо й з наголосом на закінченні, напр.: значеннєвий, службовий, грошовий. 2. Вживання апострофа і м’якого знака Апостроф вживається: 1) після літер б, п, в, м, ф (якщо перед ними у корені немає приголосного, крім р) перед я, ю, є, ї, н-д: п’ятниця, ім’я; 2) після р у кінці складу, коли р позначає твердий приголосний, н-д: довір’я, міжгір’я, але порятунок, рясний; 3) після префіксів та першої частини складних слів, що закінчуються на приголосний, напр.: з’єднати, двох’ярусний; 4) після к у слові Лук’ян та в похідних від нього, напр.: Лук’янчук, Лук’янівка; 5) в іншомовних словах після губних, задньоязикових, шиплячих перед я, ю, є, напр.: прем’єра, миш’як, Х’юстон; після іншомовних префіксів, що закінчуються на приголосний, перед ю, є, напр.: ад’ютант, суб’єкт. Апостроф не пишеться, якщо я, ю, є пом’якшують попередні приголосні і перед -йо-, напр.: гравюра, курйоз. 3. Правопис великої літери З великої літери пишуться: 1) прізвища, імена, по батькові, прізвиська, псевдоніми, напр.: Іван Якович Франко, Володимир Великий; 2) назви держав, автономних адміністративно-територіальних одиниць, сторін світу, під якими розуміються краї, народи, напр.: Республіка Білорусь, Королівство Бельгія, Західна Галичина; 3) географічні й топографічні власні назви, крім родових слів, напр.: Зелений мис, місто Біла Церква, Кавказький хребет; 4) назви вулиць, шляхів, каналів, течій, майданів, парків, вокзалів, станцій, портів, пристаней, крім родових слів, напр.: Андіївський узвіз, Львівська залізниця, проспект Визволення; 5) назви пам’яток архітектури, замків, храмів, крім родових слів, напр.: Володимирський собор, Золоті ворота; 6) назви подій, епох, війн, революцій, рухів, повстань, свят, дат, крім родових слів, напр.: Полтавська битва, епоха Відродження; 7) назви конгресів, конференцій, найважливіших документів, пам’яток старовини, творів мистецтва, крім родових слів (у складених назвах переважно перше ворів мистецтва, крім родових слів (у складених назвах переважно перше слово), напр.: Конституція України, День незалежності України, Перша світова війна; 8) назви найвищих державних посад України, міжнародних посад (у складених перше слово), напр.: Міністр освіти України, Посол Республіки Болгарія; 9) усі слова в назвах найвищих державних органів України та інших країн, БІЛЕТ 26 Правила оформленнясторінки Для зручностіобробки документа з усіхбоківсторінкизалишаютьсявільнімісця, так звані поля. Поле з лівого боку - 35мм, воновикористовується для резолюції та іншихпозначок, а такождаєможливістьвільночитати текст підшитого до справи документа. Праворучзалишається поле не менше 8мм (цезберігає текст відпошкодження). Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 292 | Нарушение авторских прав
|