2. М.С. Грушевський у вирі репресійних подій

2. М.С. Грушевський у вирі репресійних подій

Розпочата навесні 1929 р. дискусія в середовищі істориків-марксистів УСРР не вщухала. Марксисти-історики отримали соціальне завдання-розпочати масове викриття буржуазних вчених, зокрема школи Грушевського. У 1930 р. С. Кокошка випускає в київській газеті статтю „Стан історичної науки у ВУАН”.

Автор вів мову про історичні кафедри академіка Грушевського. Дослідження академії позбавлені аналізу класової природи історичних явищ і класової боротьби. У своїх статтях Кокотка звинувачує Грушевського у відкиданні класової боротьби, намаганні ідеалізувати народ у його прагненні утворити „українську буржуазну державність”. Автор статей у закликах Михайла Сергійовича вбачає вимоги поступок робітників і селян на користь буржуазії. Та найбільший „кримінал” праць академіка-відсутність у них „того, що справді становить історичний процес-класової боротьби”¹.

Для цькування Грушевського використовувалась й така форма, як „чистка апарату ВУАН”. Штатні працівники Наркомату робітничо-селянської інспекції головним недоліком у діяльності Грушевського вважали „небажання вводити плановість у роботі та залучати до неї марксистські сили”.

Після обрання дійсними членами ВУАН Скрипника, Шліхтера, Задонського там була створена більшовицька фракція, яку очолив Скрипник. Ці зміни призвели до „потреби посилити ідеологічну боротьбу з Грушевським і його теоріями шляхом зачитання рефератів з критикою його поглядів, шляхом поміщення рецензій і шляхом виступів у самій ВУАН”².

На початку весни 1931 р. органи ДПУ провели низку арештів, в тому числі й одного з найближчих помічників Грушевського Савченка. Під тиском він давав свідчення про Грушевського як про керівника контрреволюційної організації.

¹ Пиріг Р.Я. „Життя М.Грушевського. Останні десятиліття (1924-1934)” стор. 106

² Пиріг Р.Я. „Життя М.Грушевського. Останнє десятиліття (1924-1934)” стор.107

22 березня 1931 р. на засіданні Політбюро ЦК КП/б/У ГОЛОВА ДПУ УРСР Галицький доповів про справу „УНЦ” і дістав дозвіл на проведення чергової репресивної акції. Не викликали заперечень з боку вищого партійного і державного керівництва республіки й наміри ДПУ щодо Грушевського. Наступного дня його було заарештовано.

23 березня 1931 р. у Москві Грушевського було заарештовано. Орден на арешт підписав заступник голови ОДПУ Г.Г Ягода. Така „висока честь” зумовлювалася кількома причинами. Справою так званого „Українського національного центру” займалися працівники ДПУ УСРР. Ця „контрреволюційна” організація бачилася їм більш розгалуженою, ніж ‘”СВУ”. З планом розробки справи „УНЦ” було ознайомлено керівництво і, очевидно, він настільки сподобався, що з’явилися задуми пов’язати „УНЦ” з „Трудовою селянською партією”. Саме тому до цієї справи підключилися працівники ОДПУ, причому не рядові, а заступники голови управління Ягода, Мессінг та начальник секретно-політичного відділу Агранов.

Не виключена можливість, що арешт Грушевського проводився саме під час його відрядження до столиці ще з однієї причини. Адже при поверненні на Україну у 1924 р. йому були видані на підставі рішення ВУЦВК охоронні листи. В одному з них зазначалось, що за клопотанням Української Академії наук Раднарком УСРР надає Грушевському право вільного проживання на території республіки, не ставлячи йому в провину і не пред’являючи ніяких звинувачень за колишню політичну діяльність. У зв’язку з цим „академік Грушевський обшукам, арештам і переслідуванням не підлягає”. Цей документ підписав Голова РНК УСРР Чубар та голова ДПУ УСРР Балицький. У архіві зберігається також охоронний лист за підписом Голови ВУЦВК Петровського аналогічного змісту, але без гарантій щодо недопущення арештів та обшуків.

У ДПУ УСРР, яке очолював той же Балицький, мабуть, пам’ятали неприємності з спробою проведення обшуку у квартирі Грушевського влітку 1927 р. Тоді цей інцидент з ініціативи Скрипника обговорювався навіть на засіданні Політбюро ЦК КП/б/У.

Грушевського було заарештовано на квартирі співробітника Архіву стародавніх актів Кравцова.. Уповноважений ОДПУ, який проводив арешт, наступного дня в рапорті на ім’я Мессінга повідомляв про те, що під час обшуку ніяких компрометуючих матеріалів не виявлено. При слідуванні до комендатури Грушевський вів себе спокійно, весь час мовчав і звернувся лише з проханням викликати до його камери лікаря. Це ж саме власноручно записав Грушевський в анкету заарештованого.

Не зважаючи на хворобливий стан підслідного, його допити тривали з 28 березня до 3 квітня 1931 р. Вже у перший день заарештований визнав свою належність до контрреволюційної організації „Український національний центр”.

На допитах Грушевський твердив, що був лише ідейним керівником організації. ЇЇ „харківський центр” нібито інформував його тільки про принципові питання, а багатьох дрібниць він, можливо, не знав. Як ідеолог організації Михайло Сергійович вивчав” міжнародне становище, раніше добивався прийому українських партій до ІІ Інтернаціоналу. Після його повернення там залишилися українські соціал-демократи.

Грушевський визнав, що програма Української держави була написана ним, але не пам’ятав, де знаходиться її оригінал: у нього вдома чи у Лизанівського або Черкаського. Крім того, у Києві є документи за 1919-1924 рр. Про закордонні зв’язки „УНЦ”. Грушевський зобов’язався надати ДПУ текст програми й інші матеріали, що становитимуть інтерес для чекістів.

Академіка допитували працівники центрального апарату ДПУ УСРР за участю Балицького. Слідство велося порівняно короткий час-близько тижня. Пред’явлені звинувачення підслідний майже одразу визнав і погодився щиро допомагати ДПУ. Хід розслідування контролював Ягода і давав постійно вказівки харківським колегам всіляко його прискорити. Грушевський знову був доставлений до Москви і вже 4 квітня 1931 р. начальник, секретно-політичного відділу Агранов доповів Ягоді про те, що переговорив з академіком Грушевським – керівником контрреволюційного „Українського національного центру”.

Відповіді останнього на поставлені запитання в цілому підтвердили факт існування цієї націоналістичної організації. Він визнав, що відігравав в „УНЦ” роль ідеолога і керівника завдяки своєму високому моральному авторитетові серед лівих кіл української інтелігенції, а не політичним здібностям. Агранов підкреслював, що Грушевський намагається применшити політичне значення ліквідованої організації, хоч підтвердив факт існування у Харкові повстанської трійки, а також відомості про те, що Галицька військова організація складалася з колишніх учасників Української галицької армії, які у 1920 р. перейшли на бік радянської влади і були політичними емігрантами.Ці кадрові військові розглядалися як майбутня гвардія уряду „Соборної України”. Проте значна частина галичан не знала, яку контрреволюційну роль повинна була відіграти їхня організація у боротьбі українських націоналістів проти радянської влади, за незалежність України. Багато з них розглядали свою організацію як товариство взаємодопомоги, вважали, що будуть боротися під радянськими прапорами проти поляків.

Немає сумніву, що Грушевський став жертвою агресивних дій системи сталінізму, яка набирала сили. Він яскраво уособлював, з одного боку, визначного політичного діяча, лідера Центральної Ради, а з іншого – видатного представника старої української інтелігенції. Свого часу його використали, як могутній важіль боротьби проти керівництва академії. Коли процес „СВУ” блискуче вдався, було створено сценарій ще масштабнішої контрреволюційної націоналістичної організації. Прийшла черга Грушевського, якому й була „виказана честь” очолити „УНЦ”.

Однак з огляду на долю інших учасників сфабрикованої справи можна вважати, що Грушевському пощастило. Досі невідомо, хто ж все-таки вніс серйозні корективи до сценарію „УНЦ”? Хто вивів з-під смертельного удару „голову” цієї організації? Аналіз наявного архівного матеріалу дає можливість припустити, що основну роль у захисті Грушевського відіграв Г.Ломов-Опоков. Відомий революціонер і діяч більшовицької партії, перший радянський нарком юстиції, а на початку 30-х років заступник голови Держплану СРСР, член ЦК ВКП/б/ і ЦВК. Він був родичем Грушевського по материнській лінії. Відомо, що після звільнення з-під арешту Михайло Сергійович кілька разів приходив до нього на квартиру.

У Москві Грушевський зустрічався також з Ф. Конаром, якого знав ще же львівського студента і радився з ним у своїй справі. Щоправда, той одразу зателефонував Агранову і просив його порадити Грушевському не говорити зайвого. Не виключено, що Михайло Сергійович просив підтримки чи захисту і в тодішнього наркома фінансів СРСР Гринька, інших керівних працівників – вихідців з України. Міг шукати сприяння й у Кагановича, який знав його.

Загалом у багатотомній справі „УНЦ” зібрався вагомий кримінал, який при відповідний санкції „верхів” міг би гарантувати Грушевському статті – „зрада батьківщині” та „шпіонаж на користь іноземних держав” з усіма відповідними наслідками³.

Останні роки життя і діяльності М.С.Грушевського після арешту 1931 р., раптового звільнення і дозволу проживати у Москві залишаються однією з найменш висвітлених сторінок його біографії. Академік тихо жив у столиці, намагаючись знайти відраду у науковій праці. Його нерідко можна було зустріти у московських архівах та бібліотеках. Він не облишав праці над черговим томом „Історії України – Руси”, хоч і слабував здоров’ям.

³ Пиріг Р.Я. „Життя М.Грушевського. Останні десятиліття (1924-1934)” стор. 120

18-22 листопада 1933 р. відбувся об’єднаний пленум ЦК і ЦКК КП/б/У. Його матеріали повністю підтвердили, що керівництво республіки зарахувало Грушевського до групи „контрреволюціонерів-націоналістів”. У доповіді Косіора „Підсумки й найближчі завдання проведення національної політики на Україні” відзначалося, що закоренілі вожді української контрреволюції – Винниченко, Грушевський, Ціаповал, Коновалець та інші – спробували використати рух української еміграції на батьківщину у своїх цілях. Зокрема, вказувалося, що пропущений для „чесної роботи” Грушевський потім був викритий як голова „Українського національного центру”. Добиралися цитати на підтвердження західнонімецької орієнтації Грушевського, зокрема запрошення на Україну кайзерівських військ. Робилося також порівняння розуміння „ним і нами” заможності селянства. Розглядалися питання переходу до есерів, наводилися оцінки Грушевського Д.Дорошенком тощо.

Особлива увага акцентувалася на „розгляді теоретичних гасел Грушевського як форми ошуканства трудящих: „єдиний національний фронт”, „нація над класами”, „держава над партіями”, „безбуржуазність української нації” тощо⁴. Для порівняння наводилися цитати з праць В.Винниченка, М.Залізняка, які були покликані спростувати положення Грушевського.

Окремо розглядалася політична платформа Грушевського у роки еміграції: „самокритика”⁵, намагання врятувати партію есерів, необхідність організації селянства та інші положення.

⁴ Пиріг Р.Я. „Життя М.Грушевського. Останні десятиліття (1924-1934)” стор.135

⁵ Пиріг Р.Я. „Життя М.Грушевського. Останні десятиліття (1924-1934)”стор.135

Академікові дорікалося за невдячність у відповідь на створення нормальних умов праці після повернення. Цитатами мали підтверджуватися його намагання продовжити стару лінію, але у більш завуальованих формах, спроби „скупчити старі націоналістичні кадри, виховувати нові”.

Закінчувався 1934 рік. Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв. У цей час вік захворів на карбункул. Внаслідок некваліфікованого хірургічного втручання хвороба ускладнилася і 25 листопада він помер. Це найпоширеніша версія. Висловлюються припущення про можливе втручання всесильного НКВС, хоч ніяких доказів не наводиться.

Вже наступного дня газета „Вісті” повідомила; від Ради Народних Комісарів УСРР про смерть після тяжкої хвороби академіка всеукраїнської і всесоюзної академій Грушевського. Тут же була вміщена постанова Раднаркому про його похорон: „Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М.С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М.С. в столиці – України – Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладій, Корчак-Чепурківський.

Призначити сім’ї академіка Грушевського М. С. Персональну пенсію 500 крб.. на місяць”.

3. Хроніка загибелі С.О. Єфремова

У своїй книзі «Під обухом. Большевики в Києві» Сергій Олександрович Єфремов, характеризуючи ті «за­ходи», які здійснювались після вторгнення в Київ війська Муравйова, висланих більшовиками проти Центральної Ради, у 1918 р._, писав: «Безглузді заходи безтямних людей з величезними претензіями; з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестриманою хоч і вбогою фантазією — ці заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумніву, ще трохи — небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули — тобто в належну їм безвість. Тільки поправляти, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно важко...».

Не просто важко, а неможливо «поправити» головне; те, що сам визначний вчений (список його праць до середини 20-х рр. мав понад 3000 назв), визнаний лідер в українському літературознавстві, академік віцепрезидент Всеукраїнської академії наук (ВУАН) С.О.Єфре­мов був знищений. Пішли з життя 30-х рр. й майже всі ті, хто разом з ним опинився в «театрі у театрі», на лаві підсудних під час сфабрикованого процесу «Спілки визво­лення України» (СВУ), який відбувся 9 березня і 19 квітня 1930 р. в Харківському оперному театрі.

Скрипник у журналі „Більшовик України”(1930, №8) він писав про існування двох центрів „СВУ”-„внутрішнього” та „закордонного”, зауважуючи, що на чолі першого стояла «замкнута, цілком зіспівана, строго законспірована група представників колишніх соціалістів-федералістів ісоціал-демократів: Єфремов, колишній міністр закордонних справ петлюрівського уряду — Ніковський, письменниця Старицька-Черняхівська, соціал-демократ Гермайзе, педагог Дурдуківський, колишній професор Чехівський — колишній голова пет­люрівського уряду і член Центрального комітету української соціал-демократії, а далі керівник української православної автокефальної церкви, та інші. Спираючись на вплив Єфремова як віце-президента ВУАН, „СВУ” тримає в своїх руках цілу низку наукових установ ВУАН — науково-педагогічне товариство, інститут наукової мови, всенародну бібліотеку, медичне товариство тощо.

„СВУ” організує разом з тим цілу низку філіалів-груп по багатьох містах.

Молоді контрреволюційні сили були об'єднані у до­датковій організації „СУМ”, що члени її повинні були бути за масових агітаторів „СВУ” серед студентства й куркульського селянства⁶.

Ніколи не приховував своїх поглядів С.О.Єфремов. Загальним девізом його позиції можуть бути його ж власні слова з „Листа без конверта”, якого він написав у січні 1918 р. до Ю.М. Коцюбинського: „Воля справді за­сяяла вже була під українським небом. І от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й "важке віко пудовими набоями прибивають... Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика от старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жан­дармських скорпіонів. І проте я не заздрю вашій силі й не проміняю її на мою несилу...”

Ось оце прагнення бути самим собою, не розмінювати власні переконання на „тимчасові” або „разові” компроміси з новою політичною владою уже само по собі робило Єфремова в очах можновладців „персоною нон грата”⁷, надавало життю колишнього впливового діяча Центральної Ради в тодішній Українській Соціалістичній Радянській Республіці драматичного забарвлення.

⁶ Шаповал Ю. „Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні)” стор. 83

СУМ- Спілка української молоді

⁷ Шаповал Ю. „Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні)” стор. 85

В серпні 1922 р. С.О.Єфремов попав у коло уваги ДПУ. В ніч на 17 серпня у нього дома зробили обшук і, за його слова­ми, „потрусивши й забравши цілу скриню документів з мого архіву та закордонних кілька книжок”, його повели в ДПУ. Допит тривав до 22 серпня.

Тоді Сергію Олександровичу оголосили, що його хочуть вислати за кордон. У жовтні 1922.р. його знов викликали у ДПУ, де оголосили рішення про висилку. Єфремов на знак протесту подав заяву і написав листа тодішньому Голові Раднаркому УСРР X.Г. Чаковському. Останній відповів телеграмою про те, що вважає за необхідне вислати Єфремова до Москви. В грудні 1922 р. на Сергія Олександровича знов „натиснули” з метою прискорити його виїзд. Однак він відмовився, і невдовзі, у травні 1923 р., його офіційно повідомили, що висилку відмінено. Обурення комуністів на Єфремова через його не зближення з ними тривали. Єфремов дізнавався про постійні доноси, скарги на свою адресу. Протягом довгого часу Сергій Олександрович критично настроєний проти найближчого свого оточення, перебуває під постійним контролем керівних органів.

21 вересня 1928 р. політбюро ЦК КП (б) У розглянуло питання „Про Єфремова”. Доповідав А. А. Хвиля. Для цього засідання був підготовлений такий проект рішення:

1.Відзначити, що стаття академіка Єфремова в „Діло”, спрямована проти політики Ра­дянської України в області Української Академії наук, є відкритим контрреволюційним виступом.

2.Доручити нашій пресі підняти громадську думку проти контрреволюційної діяльності академіка Єфремова і дискредитувати його в очах широких мас радянської Інтелігенції.

3.Після проведення цієї роботи визнати за необхідне висилку академіка Єфремова замежі України.

Питання про місце заслання вирішити додатково.

Цей проект досить виразно характеризує ставлення тодішнього керівництва до С.О.Єфремова, хоча після обговорення було прийнято зовсім коротке рішення: „У зв'язку з виступом Єфремова в газеті „Діло” підняти громадську думку проти контрреволюційної діяльності академіка Єфремова. Питання про висилку вирішити додатково”.

У 1928 р. Єфремова, за рішенням Президії ВУАН було усунено від „усякої організаційної та адміністративної роботи в органах ВУАН”. Наприкінці цього року він з гіркотою пише у щоденнику: „Власне, зняття мене з посад (секретаря Відділу та з усяких комісій: статуарної, госпо­дарчої, ювілейної і т. інш.) для мене не мінус, а плюс. Одбирають вони силу часу, а все без потреби, і мені це, власне, на руку... Підлішого часу не було і не буде, що ж, лишається пити отруєний келих до дна”.

21 липня 1929. р. Єфремова заарештували. 3 листопада 1929 р. політбюро ЦК КП(б)У приймає рішення про те, щоб провести процес у Харкові, для чого „виділити з числа звинувачуваних не більше 40 чоловік”, забезпечити, щоб „після затвердження ПБ ЦК КП (б) У тексту повідо­млення ДПУ УСРР у справі про „Спілку визволення України” з'явилось одночасно з українській і московській пресі”.

Основними діючими особами на процесі „СВУ” були 45 чоловік. Ще 400 чоловік заарештували невдовзі у зв'язку з цією справою. А всього, за деякими підрахунками, під час та після процесу „СВУ” було заарештовано, знищено або засла­но понад 30 тис. осіб. Під час судового процесу відбулась зустріч Сергія Єфремова з Панасом Любченком, котрий виступив одним з громадських звинувачів на процесі. Його ж підпис стоїть під передмовою до стенографічного звіту про процес СВУ, який вийшов друком у Харкові 1931 р. „Сте­нограма процесу над СВУ,— писав Д.П.Любченко у передмові,— повинна стати в руках трудящих могутньою зброєю для викриття тої каїнової змовницької роботи, що її провадили і провадять українські-націоналісти проти країни Рад. Стенограма процесу СВУ вустами самих підсудних — вчорашніх провідних діячів петлюрівщини, УНР — розкаже кожному,, на кого і для чого працює українська буржуазія, українські націоналісти, за яку „самостійну”, яку „незалеж­ну” Україну вони борються”.

Влучну характеристику діям Любченка під час процесу „СВУ” дав один із сучасників, котрий був присутній в залі, на балконі для гостей. Це письменник Аркадій Любченко. Ось що він записав: «П.Любченко на процесі СВУ про­курором. Грубість, плиткість думки, причіпливість, хамство. Всі були роздратовані зарозумілим хамом”. Особливо жорстко Любченко прагнув атакувати Сергія Єфремова.

Єфремов визнавав безглузді обвинувачення на свою адресу. Врешті-решт він визвав свою „провину”.

На жаль, докладних відомостей про фінал життя Сергія Єфремова поки що знайти не вдалось. Засуджений до 10 років позбавлення волі, він, за твердженням деяких авторів, перші 7 років провів в Ярославському політ-ізоляторі. Продовжував наукову роботу, складав словни­ки до творів Т.Шевченка та деяких інших письменників.1937 року його переводять у Владимирський політичний ізолятор. Помер він, за наявними даними 10 березня 1939 року в одному з таборів ГУЛАГу⁸.

⁸ Шаповал Ю. „ Людина і система (Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні)” стор. 95

4. Період „перелому” в житті М.І. Яворського

У 1929 році відбулися різкі зміни на гірше у кар’єрі М.І. Яворського.

Наприкінці грудня 1928 р.—на початку січня 1929 р. у Москві відбулася Перша всесоюзна конференція істориків-марксистів. Саме під час її роботи М.І. Яворський, який очолював делегацію України, зазнав різкої критики з боку П. О. Горіна, співробітника Інституту марксизму Комакадемії. Яворському закидалися немарксистські по­гляди на історію України. „Критика” була явно інспірована,оскільки, незважаючи на визнання М.І. Яворським багатьох власних помилок, продовжувала зростати й після завершення конференції.

У першій половині 1929 р. тривали додаткові вибори до Академії. Першим кандидатом на академіка від істориків-марксистів був М.І. Яворницький. Щоправда, з’ясувалося, що він, хоч і штатний професор, але доктор політичних, а не історичних наук.

19 лютого 1929 р. після розгляду наукових здобутків Яворницького було визнано його „вповні самостійним сформованим науковим робітником-дослідувачем, істориком-марксистом”⁹ і на підставі опублікованих праць присуджено „ступінь доктора історії культури без прилюдного захисту дисертації”¹⁰. У 1929р. М. І. Яворський був обраний дійсним членом ВУАН й відразу ж обійняв кілька керівних посад у ній.

Дещо псувало враження від „видатної наукової сили” львівське „Діло”, яке зауважувало з приводу цієї кандидатури: „Найдивогляднішим кандидатом на члена Академії є таки такий комуністичний вчений і „марксо-ленінської крові” історик, як Матвій Яворський. Дійсно незавидним стане пристиж Академії, коли в ній будуть засідати такі академіки, як цей останній”.

⁹ Рубльов О.С., Черненко Ю.А, „Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції”

¹⁰ Рубльов О.С., Черненко Ю.А. „Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції”

Та з другої половини 1929 р. „зірка” Матвія Івановича почала блискавично згасати. Він змушений буввизнати більшість „помилок”, які йому приписувалися, в своїй концепції історії України. У цьому ж році з'явився позов до суду його першої дружини, яка, довідавшись про обрання Яворського академіком розраховувала, нібито на матеріальну підтримку, щоб утримувати двох його дочок. Позов привернув увагу до себе й тим, що в ньому згадувалось минуле М.І. Яворського. Наводилися уривки з його ли­стів 1916—1918 рр., де він „самохвально” писав про близькість із австрійськими та німець­кими офіцерами, знайомство з П. Скоропадським. Було оприлюднене й так зване жандармське минуле Яворського— служба у польовій жандармерії ЗУНР. Цей факт був особливо небезпечним в атмосфері 1929 р. Матвій Іванович належав свого часу до польової жандармерії УГА, яка виконувала, хоч і споріднені, та все ж таки якісно відмінні від корпусу жандармів царської Росії функції, то ці нюанси в атмосфері штучно створеного й роздмухуваного психозу нікого вже не обходили.

Якщо раніше партійно-державна машина УСРР працювала на нього, всіляко підтримуючи Яворського-історика на противагу „ідеалістичній школі” М.С. Грушевського, то зараз докладала зусиль, аби його знищити. Спочатку М. І. Яворського виключили з партії.

Після виключення „колишній співробітник австрійської розвідки” писав у заяві до ЦК КП(б)У: „Я почуваю себе справді як той, що на йому, як марксистові й партійцеві покладено хрест... Моє минуле життя, хоч і проходило в темряві розуміння класової боротьби, не одна тільки не­гативна дія... Моя праця проходила на очах досить широ­кого громадянства весь час, навіть за часи І918—1919 р., треба мені тільки зібрати всі ці матеріали... та скласти критичну біографію. А що я сьогодні ще такої можливості не маю, це ще не дає основ, на підставі окремих непровірених заяв чи самохвальних слів в моїх листах 1918 р. чи хоч би й помилок в історії... дискредитувати мене в та­кій мірі, щоб звести до одного болота всю мою на сьогод­нішній день працю”¹².

15 лютого 1930 р. Матвій Іванович подав до Президії ВУАН заяву, в якій у зв'язку з „висуненими за останній час... обвинуваченнями” проти нього просив звільнити його від обов'язків члена Президії ВУАН та секретаря 1-го Від­ділу Академії. 17 лютого це прохання було задоволене „у зв'язку з обставинами, які виявилися під час чистки М. І. Яворського як члена КП(б)У”.

Тривала кампанія боротьби з „яворщиною”... 11 грудня 1930 р. на засіданні комуністичної фракції ВУАН було, зокрема, розглянуто питання „Про академіка Яворського”. На цьому засіданні було вирішено питання про виключення Яворського зі складу академіків.

1930-1931 рр. був закритий процес так званого „Українського національного центру” (УНЦ), до цієї справи був залучений і Яворський.

10 березня 1931 р. о 23-й годині в Ленінграді на під­ставі телеграми ДПУ УСРР був заарештований Матвій Іванович Яворський. У боротьбі з „явориною” ДПУ за­стосовувало власні, не менш „переконливі”, ніж у ЦК КП(б)У „аргументи”. 17 березня його у супроводі спецконвою було відправлено до Харкова.

Під тиском слідчих 28 березня 1931 р. Матвій Іванович написав заяву-каяття до Колегії ДПУ УСРР: „Я, що до останнього моменту скривав мою приналежність до запільної контрреволюційної організації, на території УСРР, мою дворушність в лавах КП(б)У, мою контрреволюційну пра­цю на Україні, починаючи з часів переходу галицької армії на бік Червоної армії в 1919 році, сьогодня з каят­тям, не прохаючи пощади для себе, приходжу до органу права диктатури пролетаріяту та, бажаючи хоч частично спокутувати всю цю мою шкідницьку контрреволюційну працю, обіцяю не тільки вповні виявитимою власну діяль­ність, скеровану проти радянської влади, алей других,

¹² Рубльов О.С., Черненко Ю.А. „Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції”

виявлених та невиявлених, шкідників, дворушників, контр­революціонерів, щоб в сучасний момент загостреної клясової боротьби дати змогу радянській владі обеспечити себе перед подібними ворогами як я й мої співучасники, викриті органами ДПУ”¹³.

7 лютого 1932 р. у судовому засіданні Колегії ОДПУ СРСР М.І.Яворський був засуджений до 6 років позбавлення волі.

¹³ Рубльов О.С., Черненко Ю.А, „Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції”

5. Висновок

Репресивна політика щодо інтелігенції у 20-х-30-х рр. ХХ ст. Була запрограмована самою природою сталінщини. Проникаючи у всі сфери суспільно-політичного життя і намагаючись підкорити його своїм інтересам, встановити за ним жорсткий контроль, тоталітарна система безжалісно придушувала щонайменші спроби інакодумства. Масові репресії –це не лише боротьба проти інакодумців, а й засіб залякування з метою унеможливити будь-які прояви невдоволення¹⁴.

Більшовицькі більшовики були лиходіями. Для них насильство це еліксир життя. Становище української інтелігенції погіршувалося ворожим ставленням Сталіна до українського народу. Тому репресії проти діячів культури та науки були особливо жорстокими, систематичними. У 20-х-30-х рр. інтелігенція найбільше потрапляла у вир політичних репресій, притягуються до відповідальності у „справах” різноманітних „контрреволюційних організацій”. Протягом цих десятиліть на перший план висуваються потреби „надіндустріалізації”, колективізації, а українізаційний курс відсувається на другий план.

В літературі про сталінізм період 20-х-30-х рр. називають культурною революцією. Культурна революція не була епізодом, вона була знаком сталінізму. Комуністичні „інженери людських душ” (Сталін) зможуть лише тоді сконструювати свій витвір, якщо ті, хто дотепер претендував на світоглядне верховенство, втратять важелі влади¹⁵.

¹⁴ Рубльов О.С., Чеченко Ю.А. „Сталінщина та західноукраїнська інтелігенція”

¹⁵ Йорг Баберовскі „Червоний терор”

1. Вступ

Українська еліта не залишалась осторонь усіх процесів, які відбувались у країні. Вона відігравала активну участь у державотворчих змаганнях. Пізніше їх громадська активність була трактована як антинародний злочин. Наступ на українську інтелігенцію починається на початку 20-х рр.

Найбільш талановитих науковців старої генерації, тобто вчених, які здобули освіту за царської Росії, було розстріляно, заслано до Сибіру або на Соловки, а ті, хто залишився на волі, стали рабами партійного керівництва. Українській науці, особливо історичній галузі, було завдано нищівного удару. Це пояснюється тим, що саме історики могли розуміти суспільну небезпеку встановлення тоталітарного режиму в СРСР, перешкоджати своєю працею переможній ході більшовизації суспільства. У наступні десятиліття українська історична наука стала вже цілком підконтрольною керівництву ВКП(б).

У цій роботі я прагла висвітлити особливості, специфіку репресійних актів проти істориків. Я передала в рефераті смутні долі істориків, які потрапили в „стальні клешні” сталінського режиму. Детально описала причини їх обвинувачень, події слідства, які над ними велись та наслідки цих процесів над кожним з них.

Для уявлення про політичні судові процеси над істориками, я дослідила і описала долю М.С. Грушевського, С.О. Єфремова, М.І. Яворського.

План:

1. Вступ

2. М.С. Грушевський у вирі репресійних подій

3. Хроніка загибелі С.О. Єфремова

4. Період „перелому” в житті М.І. Яворського

5. Висновок

6. Список використаної літератури

Список використаної літератури:

1. Рубльов О.С., Чеченко Ю.А. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції. –К., 1994.

2. Шаповал Ю. Людина і система(Штрихи до портрету тоталітарної доби в Україні). –К., 1994.

3. Пиріг Р.Я. Життя Михайла Грушевського. Останнє десятиліття (1924-1934). –К., 1993.

4. Баберовскі Й. Червоний терор. Історія сталінізму/Пер. з німецької –К., 2007.

5. Казьмирчук Г.Д., Ляпіна О.В. Репресії радянської влади проти істориків Київського університету// Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка -1999 – Вип. 42 –С. 8-12

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Реферат по спецкурсу

на тему:

„Українські історики –жертви політичних судових процесів”

Виконала студентка

Історичного факультету

2 курсу, 2-ї групи

Третяк Тетяна

Київ 2011

Дата добавления: 2015-08-28