Польща у Новітній час. 1 період

Польща у Новітній час. 1 період

План

1. Польща на початку ХХ ст. та за часів I Світової війни.

2. Польща у 20-ті роки.

3. Радянсько-польська війна 1920 р.

4. Польща напередодні та у часи II світової війни.

1.

ХХ століття польські землі зустрічали в кордонах Російської, Німецької імперій та Австро-Угорської монархії. До складу Російської імперії належало 10 губерній Царства Польського, які складали в її адміністративному поділі Варшавське генерал-губернаторство. Політичний та національний гніт у «російській Польщі» набув особливо важких форм. З 1863 по 1915 рр. там зберігався військовий стан, хоча до революції 1905 р. значних виступів не відбувалося.

Західні та північні польські землі увійшли до Німецької імперії. В останній третині ХIХ ст. відбувався процес онімечення.

Наприкінці ХIХ ст. на польськіх землях активізується суспільно-політичне життя і відбувається формування основних політичних течій у селянському, робітничому та національному рухах. Так, у 1882 році виникла міжнародна соціал-революційна партія «Пролетаріат», у 1890 році в Пруссії виникло «Товариство польськіх соціалістів», у 1893 році у Варшаві була заснована Польська соціалістична партія.

Революційна криза у Росії охопила й Царство Польське. Уже в січні 1905 р. загальним страйком були охоплені підприємства, шахти, залізниці. Апогеєм революційних виступів у Царстві Польському стали страйки та заворушення в жовтні і листопаді 1905., внаслідок чого царська влада запровадила там військовий стан.

Поступово в польському суспільстві визначилися дві основні політичні течії – Національно-демократично партія, яка розраховувала на об′єднання польських земель під скіпетром Романових, та ППС – «революційна фракція», яка була прихильницею співробітництва з Габсбурзькою монархією, сподіваючись на відновлення польської державності в межах «тріалізму».

На початку I світової війни в польському суспільстві сформувалося декілька підходів до вирішення національного питання, представники яких були оріентовані відповідно на різні ворогуючі ургуповання. Прихильники проросійської оріентації створили Польський національний комітет (ПНК), головним завданням якого було «сприяття розгрому лиховісної могутності Німеччини та об′єднання Польщі під скіпетром російського монарха». На іншому полюсі знаходилися ППС, які у війні робили ставку на Австро-Угорщину. Вони сподівалися, що після перемоги блоку Центральних держав Царство Польське буде приєднане до Галичини в межах новоствореної триалістичної Габсбурзької монархії.

У результаті літнього (1915) наступу військ Центральних держав російська армія зазнала знаних втрат і змушена була залишити Галичину, Царство Польське, значну частину білоруських та прибалтійських земель. З того часу до кінця землі всі полсьькі етнічні землі перебували під окупацією.

Суттєві зміни у «польському питанні» відбулися на рубежі 1916-1917 рр. Вичерпавши всі можливості укладення сепаратного миру з Росією, німецький та австро-угорській генерал-губернатори від імені своїх монархів виступили з декларацією, що проголошувала створення на землях, «вирванних з-під російського панування», «самостійної держави із спадкоємною монархією та конституційним ладом».

Німецький генерал-губернатор 8 листопада 1916 р. закликав поляків вступати до «польського верхмату», формування якого доручалося «Тимчасовій державній раді» (ТДР). Тим часом, країни Антанти не визнали акт проголошення польської держави, а царський уряд 15 листопада оголосив його недійсним. Однак у грудні 1916 р. імператор Микола II заявив, що однією з военних цілей Росії є «утворення вільної Польщі, яка складалася б х усіх трьох її частин».

Важливим етапом у вирішенні «полського питання» стала Лютнева революція в Росії. Наприкінці березня 1917 р. Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів прийняло звернення до польського народу, в якому говорилося: «Демократія Росії поголошує, що Польща має право бути зовсім незалежною в державно-міжнародному відношенні». Невдовзі Тимчасовий уряд у відозві «До поляків» підтвердив право на відновлення польської незалежної держави на всії землях, заселених здебільшого польським народом. Водночас зазначалося, що нове державне утворення повинне перебувати у «вільному військовому союзі» з Росією.

Після жовтневого перевороту у 1917 р. більшовистський уряд продовдив у «польському питанні» лінію Петроградської ради. Проголошувалося «право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення та утворення самостійної держави». На засіданні 7 лютого 1918 р. було оприлюднено урядову декларацію, в якій містились вимоги надання мешканцям усіх трьох частин польських земель права вільно влаштовувати своє життя.

Тим часом, згідно з підписанними на початку березня 1918 р. українською делегацією угодами з країнами Четвірного союзу, УНР не лише надавалася воєнно-політична допомога, а й віддавалася Холмщина.

Важливим кроком на шляху до відновлення польської державності став декрет Раднаркому від 29 серпня 1918р., який анулював усі договори, укладені урядами колишньої Російської імперії з Прусією та Австрією щодо поділу Польщі. Тим самим Росія відмовлялася від будь-яких претензій на польські землі.

2.

Відновлення польської державності відбувалося в умовах активізації демократичних та революційних процесів у Європі.

Робота над основним законом відновлення Польщі тривала два роки. У липні 1920 р. підготовлений спеціальною комісією проект конституції був винесених на обговорення. Прийнята 17 березня 1921 р. конституція була одна з найбільш демократичних конституцій у світі того часу.

Згідно з конституцією верховною владою в країні наділявся народ. Основи політичного ладу грунтувалися на спадкоємності традицій держави. Країна проголошувалась респукблікою з представницькою демократією та поділом влади. Президент, який обирався парламентом, мав право на висунення кандидатур прем′єр-міністрів, а таж репрезентував державу на міжнародній арені.

Вирішальний голос при обговорені питань про встановлення полсььких кордонів належав країнам-переможницям. Польська делегація на Парижській мирній конференції домагалася повернення всієї Верхньої Сілезії, Східного Помор′я, Гданська, південної частини Східної Прусії. Питання про належність Верхньої Сілезії, Ольштинського та Квідзинського округів, Східної Прусії мало бути визначене за допомогою плебісциту, під час якого населенню надавалась можливисть шляхом голосування висловити, громадянином якою країни вони бажають стати. Однак голосування виявились невігідними для Польщі і 3 травня 1921 р. розпочади «третє сілезьке повстання». Збройний конфликт тривав до червня і був припинений на вимогу західних держав. Ліга Націй у жовтні 1921 р. прийняло рішення про передачу Польщі 30% території Верхньої Сілезії. Установлення польсько-чехословацького кордону в Тешинській Сілезії затяглося до літа 1920 р., коли обидва уряди, відмовившись від проведення плебісциту, підписали угоду про арбітраж великих держав. Наприкінці липня Рада послів Антанти прийняла рішення про демаркацію кордону: Чехословаччині відходило 1,2 тис. кв. км, а Польщі – 1 тис. кв. км. У цілому ж польсько-чехословацький спір про кордон негативно позначився на стосунках двох держав у міжвоенних період.

На міжнародній конференції в липні 1920 р. Вища рада Антанти рекомендовала керівництву Другої Речі Посполитої повернути окуповану поляками у квітні 1919 р. Віленщині Літви. Але в липні 1920 р. в Москві було підписано радянсько-литовський договір, який передавав Вільно до складу Литви.

Таким чином, у 20-ті роки Польща була проголошена республікою та до її складу приєдналися Східне Помор′я, Гданськ, частина Верхньої та Тешинської Сілезії.

3.

У політичних колах тодішньої Польщі домінували дві концепції забеспечення національної безпеки країни, яка опинилася між Німеччиною та Росією. Так, «пілсудчики» головну загрозу для Польщі вбачали в першу чергу в Росії. Тому вони вважали, що росію необхідно максимально послабити, створивши на її національних окраїнах незалежні держави.

На Паризькій мирній конференції питання про східні кордони Польщі залишалось відкритим допоки були надії на перемогу в Росії «білого руху» над більшовиками. Водночас відродження польскої держави спонукало уряд радянської Росії до встановлення з нею мирних відносин. Але всі пропозиції, що надходили з Москви до Варшави, залишалися без відповіді. Розпочавши в листопаді 1918 р. війну проти ЗУНР, польські війська просувалися на схід.

Польський наступ на схід спричинив рішучий опі не лише серед населення Західної білорусії та України, а й викликав негативну реакцію в керівництві західних держав. 8 грудня 1919 р. Вища рада Антанти ухвалила декларацію з приводу тимчасового кордону Польщі, визначаючи за етнічну межу лінію, що проходила повз Гродно, Брест, на схід від Перемишля до Карпат. Польське керівництво повністю проігнорувало це рішення західних країн, оскільки воно не вірило більшовицькому уряду, побоюючись того, що після перемоги в громадянській війні Червона армія буде повернута у бік Польщі. Тоді 21 квітні 1920 р. Ю.Пілсудський уклав з директорією УНР польсько-українську угоду. Згідно з договором Польща отримувала Східну Галичину, Західну Волинь та частину Полісся.

Маючи значну первагу в чисельності на південно-східному напрямку польсько-українські війська, розпочавши наступ 25 квітні 1920 р. швидкоп рорвали більшовистський фронт і вже 7 травня захопили Київ. Частина польськіх військ продовжувала наступ в Одеському напрямку. Підтягнувши до польського фронту необхідні сили, 14 травня Червона армія розпочала наступ у Білорусії, а 26 травня – в Україні. Вже 10 червня польсько-українське військо залишило Київ, розпочавши відступ на захід.

До середини серпня становище на фронтах хоч і залишалося невизначеним, але Червона армія знаходилася на підсьупах до Варшави і, здавалося, її перемога неминуча. Проте сталося «диво на Віслі» - 14 серпня наступ радянських військ було зупинено, а контрудари поляків примусили їх швидко відступити. 18 березня 1921 р. був підписан мирний договір. У Ризі було визначено східний кордон Польщі, який проходив на південь від Західної Двіни західніше від Мінська, потім на схід від Лучинця, через Острог до Збруча і Дністра.

Таким чином, у ході радянсько-польської війни та підписання мирного договору, польськиій кордон значно розширився.

4.

На початку 30-х років польською правлячою елітою були сформульовані й визначені головні зовнішньополітичні пріоритети, які стали відомі під назвою «політика балансування», відповідно до якої Польща повинна була проводити політику «рівновіддаленності» як від СРСР, так і від Німеччини, усіма засобами вона мала протидіяти їхньому зближенню на антипольській платформі. Однак визначальною ознакою певної пронімецької переорієнтації зовнішньої політики Польщі стала ліквідація у 1932 р. військової місії Франції у Варшаві. У липні 1932 р. було укладено радянсько-польській договір про ненапад (у 1934 р. продовжений до 1945 р.), а в січні 1934 р. – польсько-німецьку угоду пром ирне розв′язання суперечок, упродовж наступних десяти років.

Позиція польського керівництво щодо СРСР залишалась відверто ворожою. Так, воно категорично не погоджувалося на пропуск підрозділів Червоної армії через свою територію у випадку німецької агресії. На цьому наголошувала радянська делегація на переговорах в квітні-серпні 1939 р. у Москві з представниками Франції та Великої Британії. Повною несподіванкою для багатьох у світі стало 23 серпня 1939 р., коли Й. Сталін вирішив підписати радянсько-німецький договір про ненапад. У таємному додатковому протоколі передбачалося, що поділ Польщі між СРСР та Німеччиною проходив по лінії річок Нарев, Вісло та Сян.

Вранці 1 вересня 1939 р. німецькі війська розпочали вторгнення в Польщу. 3 вересня Франція та Велика Британія оголосили війну Німеччині.

На зустрічі в Абвілі голови урядів Франції та Великої Британії 12 вересня 1939 р. прийшли до висновку, що їхні спільні військові дії, спрямовані на порятунок Польщі, позбавлені сенсу. Було прийнято рішення не вдаватися до активних бойових дій проти верхмату, а питання про незалежність Польщі відкласти до завершення війни.

Фактично у вересні ні СРСР, ні Польща не оголошували війну одне одному. Та хоча польській головнокомандувач Е. Ридз-Сміглі видав наказ під назвою «З Радами не воюємо», опір польських військ вторгненню Червоної армії мав місце, однак носив переважно локальний характер. Гарнізон Львова вперто захищав місто від німцев, але зовсім не чинив опіру радянським військам.

18 вересня вище керівництво Польщі – президент, уряд та військове командування – залишили країну та виїхали до Румунії, де були інтерновані. Польща програла воєнну кампанію, але не капітулювала. На полях війни польська армія втратила понад 65 тис. убитими, 400 тис. потрапили до німецького полону, 240 тис. були інтерновані на територіях, зайнятих Червоною армією, 90 тис. опинилися у третіх країнах.

Підписаний 28 вересня 1939 р. в Москві радянсько-німецький договір «Про дружбу і кордон» вносив корективи до серпневої угоди, зафіксованої в таємному протоколі щодо Польщі. Справа в тому, що Червона армія так і не досягла Варшави, а річки Вісла й Нарев не стали лінією розмежування.

Розгром гітлеровською Німеччиною польської армії у вересневих боях 1939 р. призвів до ліквідації Польщі як держави. Згідно з декретом А. Гітлера захоплені території було розчленовано на дві частини. Перша – Велика Польща, Сілезія, Помор′я, частина Келецького, Краківського, Лодзинського (з червня 1941 р. – Білостоцьке) воєводств – оголошувалося складовою частиною Німеччини. З територій другої частини окупованих польських земель, які складали «дістрикти» Краківський, Варшавський, Люблінський та Радомський, було створено генерла-губернаторство з центром у Кракові.

Уся польська державна власність була конфіскована. На «приєднаних» землях поляки не мали права володіти нерухомістю. Щодо поміщицьких і заможніх селянських гсоподарств, та окупаційна влада прагнула не тільки збрегети їх, а й підвищити їх продуктивність.

Після нападу гітлеровської Німеччини на СРСР відбувся поворот у відносинах між польським емігрантським та кремлівським керівництвом. Укладений 30 липня 1941 р. польсько-радянський договір передбачав не тільки відновлення дипломатичних відносин, амністію засужденних судами поляків, а й ліквідацію всіх договорів з Німеччиною, які стосувалися Польщі, та створення в СРСР польських збройних сил.

У травні 1942 р. комуністами були сформовані перші збройні загони Гвардії Людової (ГЛ), чисельність якої становила три тисячі, у 1943 р. – десять тисяч, а в 1944 р. дсягла 60 тис. бійців.

Перемоги радянських військ на Східному фронті поставили у 1943 р. питання визволення Польщі Червоною армією в практичну площину.

Наприкінці 1943 р. окупаційна влада розпочала проведення «нової полсьької політики» під назвою «Акція Берта». Це була ще одна спроба новими засобами досягти давньої мети – максимального використання матеріальних і людських ресурсів Польщі для ведення війни.

Коли у війни намітився перелом на користь антигітлеровської коаліції, а Червона армія все ближче підступала до польських земель, дедалі більша частина польських лівих сил вбачала своїм природним союзником СРСР. В Москві навесні 1943 р. за ініциативи емігрантів-комуністів виникла Спілка польських патріотів (СПП). Головним її завданням проголошувалася боротьба за демократичну Польщу, яка будуватиметься на принципах народовластя. 3 травня 1943 р. в СРСР розпочалося формування польських військових підрозділів. Перша дівізія ім. Т. Костюшка під проводом полковника З. Берлінга 12 жовтня 1943 р. прийняла перше бойове хрещення біля містечка Леніно (Білорусія).

22 липня 1944 р. у Хелмі Польський комітет національного взволення (ПКНВ) оприлюднив «Маніфест до польського народу», в якому було викладено програму нової влади. Емігрантський уряд та делегатура оголошувалися самозваною та нелегітимною владою. Відновлювалася чинність конституції 1921 р. 26 липня 1944 р. ПКНВ і радянський верховний головнокомандувач підписали угоду про передання ПКНВ влади у визволених за Бугом землях, «лінія Керзона» визнавалася кордоном.

Наприкінці 1944 р. підрозділи Червоної армії захопили правобережжя Вісли і вийшли на південь від Варшави. Однак невдовзі верхмату вдалося не тільки зупинити просування радянських військ, а й відкинути їх до Варшави. Саме в цей період делегатура та командування АК вирішили розпочати повстання у Варшаві. Повстання, яке розпочалося 1 серпня 1944 р. булоу воєнному відношені недостатньо підготовленим. У ході повстання завдяки єдиному патріотичному запалові варшав′ян було досягнуто певної взаємодії бійців АК, АЛ та інших військових формувань, але політично вони залишалися відокремлиними один від одного. Уже на початку 1944 р. положення повсталих та населення Варшави набуло катастрофічного характеру.

10 вересня розпочався наступ Червоної армії та Війська польського на варшавському напрямку, у ході якого було звільнено Прагу (правобережжя передмістя Варшави). Але спроби першої польської армії 15-16 вересня форсувати Віслу закінчилися невдачею, оскільки десантні підрозділи не зуміли закріпитися на лівому березі і після восьми днів боїв вимушені були залишити захоплений плацдарм.

Уже в ході повстання на початку серпня 1944 р. на польських землях за Бугом двовладдя було ліквідовано, а голову делегатури заарештовано.

31 грудня 1944 р. КРН прийняла рішення про перетворення ПКНВ на тимчасовий уряд, на чолі якого став Е. Осубка-Моравський. Уже на початку січня 1945 р. СРСР визнав нову польську владу та установив з нею дипломатичні відносини. Цього ж місяця розпочався наступ Червоної армії, в ході якого було завершено звільнення Польщі.

Таким чином, у Другій світовій війні Польща була великим плацдармом для воєнних дій.

Дата добавления: 2015-08-28