1.Поняття культури.Походження та зміст терміну «Культура». Культу́ра — сукупність матеріальних та духовних цінностей, створених людством протягом його історії. Поняття культура об'єднує в собі науку і освіту, мистецтво,літературу, мораль, уклад життя та світогляд.Сам термін культура має походження від латинського слова "culture" - що в перекладі означає "обробіток землі, догляд У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона, присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти. Термін "культура" у початковому його тлумаченні не позначав якогось особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленням про дію, зусилля, спрямовані на зміну чогось і тому вживався з певним доповненням, позначаючи завжди культуру чогось: культуру духу, культуру розуму тощо. Цей термін як не можна більш точно виражає сутність поняття культури, під яким розуміють філософи всі види перетворювальної діяльності суспільства і людини разом з її результатами. В даний час слово "культура" часто вживається як міра рівня освіченості і вихованості людини. У XVIII ст. продовжуючи античну традицію, ідеологи освіти з допомогою терміна «культура» висловлювали ідею культури як сфери розвитку «людяності», «людської природи», «людського начала в людині» на противагу природному, стихійному, тварині. Таким чином, в епоху просвітництва культура трактувалася як засіб піднесення людини, вдосконалення духовного життя і моральності людей, виправлення вад суспільства. Тут культура набуває значення «істинної людяності», «справді людського буття». До неї відноситься тільки те, що висловлює гідність людини і сприяє його розвитку. Отже, не всякий результат діяльності людського роду заслуговує на те, щоб називатися надбанням культури. У наш час слово «культура» є одним з найбільш вживаних і в повсякденній мові, і в безлічі наукових визначень, що говорить як про багатозначність терміна, так і про різноманіття самого феномена культури. Підводячи підсумок всьому вищесказаному, можна говорити про те, що культура включає в себе, не тільки створене людиною і характеризує його життя в певних історичних умовах, але і засоби, способи і результати людської діяльності, зміни, які він виробляє в самому собі, у своєму тілі, в своїй душі, у фізичному і духовному обличчі. Таке розширювальне зміст поняття культури, робить її об'єктом вивчення цілого комплексу наук про суспільство: філософії, політології, релігії, історії, соціології.
6.Проблеммашпоходження українського етносу.(чотири точки зору). На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців: 1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років; 2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання; 3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності; 4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом. Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. В основному в сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення. Згодом внаслідок несприятливих історичних обставин цей процес був перерваний і поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців. Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства - васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти та перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до “руського народу”, а на вищому, ідеологічному рівні - у боротьбі за національні права, за православ'я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Складність етнічної історії українців відбилася і в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI-XI ст. - Русь; з 1395 р. - Мала Русь; у XVII-XVIII ст. - Малоросія; XIX ст. - початок ХХ ст. - Україна-Русь. Визнання назви “Україна” (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII ст., але тоді воно співіснувало з іншим - “Малоросія”, яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку ХХ ст. етнонім “Україна” став домінуючим. Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування “Русь” розповсюдилося на все східне слов'янство, а “Україна” пізніше на все українство. Тобто назва “Русь” сформувалася як спільнослов'янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції “Третього Риму”. Що стосується назви “Україна”, то є декілька пояснень його походження: або від “краю” - кордону зі Степом, або від слова “країна” інша версія – “край” як батьківщина, вітчизна, та ін. Що стосується самоназви “українець”, то вона довго була малопоширеною. Це багато в чому можна пояснити труднощами етносоціального розвитку. Синонімами виступали терміни “козак”, “козацький народ”, одночасно продовжували існувати і старі самоназви “руські”, “русини”. Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX ст. остаточно утвердилася самоназва “українець”.
11.Етнічні групи словьян.Сусіди словьян. Вчені минулого століття виходили з того, що перед розселенням на сході Європи слов’янська спільнота ділилася на три групи «язиків»: західну, східну і південну, або три великі слов’янські народності, які в свою чергу розпалися на дрібніші..Відомо близько шести десятків «племінних» назв, які могли бути і назвами власне племен, і назвами малих етносів («народів»). Неоднаковість обставин культурно-історичного розвитку слов'янських етнічних угруповань на сході, заході й півдні Центральна-Східної Європи, відмінності природнокліматичних і господарських умов розселення та своєрідність культурно-етнічного й політичного оточення в кожному з цих регіонів призвели згодом до розпаду давньослов'янської спільноти. Результатом цього процесу стало формування трьох гілок слов'ян: східної, західної та південної. Поступово слов'янські територіально-племінні угруповання почали віддалятися одне від одного, обираючи власний історичний шлях залежно від конкретних умов та зовнішнього оточення. В старослов’янській термінології неможливо знайти відповідника тому слову, яке сьогодні означає «народ», «народність». Слово народ вживалось у значенні «натовп», «зборище чи множина людей», при цьому «народ» найчастіше був організований для військової справи. Як військове зібрання «народ» мав ще особливу назву — полк, що буквально означає те ж саме. Латинське natio або грецьке ethnos в книжній мові перекладалось як язик або плем’я. У співвідношенні виразів плем’я і рід можна знайти певну закономірність: плем’я — це всі ті, які народжені і живуть зараз, рід — це «першоджерело, першоначало роду, його творіння і живильний зв’язок, який об’єднує багатьох, — не лише тих людей, які живуть спільно, але й людей у послідовній зміні поколінь». Отже, рід — це не тільки соціальна одиниця (родичі до певного — можна думати, шостого — коліна), а й та сила спорідненості, яка робить усіх співучасниками життя. Літописи доносять до нас перелік «племен», з яких складалася слов’янщина принаймні X — XI сторіч. Помилкою було б вважати ці одиниці племенами в тому розумінні, яке виходить із уявлень про суспільну організацію «сім’я — рід — плем’я — народність». Деякі з цих мікроетносів зберегли свої назви (етноніми) і до сьогодні: літопис згадує чехів, хорватів, сербів, поляків (ляхів) тощо. Не лишилося старої етнічної організації східних слов’ян — дулібів, волинян, полян, дреговичів, кривичів і так далі. Надзвичайно близькі культури трьох «племен»: волинян, древлян та дреговичів. З фізичної, антропологічної точки зору, вони також близькі, хоча між ними є й відмінності. Там, де пізніше зустрічаємо волинян, свого часу жили дуліби, потім бужани. Корені вол-, вел- мають міфологічний смисл і пов’язані з уявленням про «нижній світ». Те ж саме можна сказати про полян. Поляни західні, які з X ст. називаються поляками, — корінне населення верхів’їв Вісли. Східні поляни за фізичним обрисом мають риси південців-степняків: менші зростом, з тоншим кістяком, тендітніші, темніші, з дещо сплощеним лицевим скелетом. І на фізичний тип, і на культуру східних полян більше вплинули попередники слов’янського населення на нашій землі, через них головним чином і сприйняті традиції Черняхівської культури. На Лівобережжі розселилося «плем’я» сівера, назва якого має іранське походження. Можливо, сівера була послов’яненим іранським народом. Проте антропологічні характеристики зближують сіверу з предками сучасних білорусів та литовцями («валдайсько-верхньодніпровський комплекс»). Фізичними спадкоємцями сівери сьогодні є здебільшого населення південно-західної Росії. Літописні тиверці та уличі, які поселилися в степових районах півдня України, за антропологічними характеристиками близькі до волинян та їх сусідів. Поселення слов’ян у степах виявилися нетривкими — під натиском кочовиків вони відступили на захід. Прикарпаття було заселене білими хорватами. Якщо приазовські хорвати — той самий народ, то ці іраномовні степовики якось включилися в слов’янську стихію, вже слов’янізованими вони з’являються в Прикарпатті, на землях нащадків кельтів-галлів (звідки і наша Галичина, і іспанська Ґалісія) та фракійців. Частина їх продовжувала жити тут, частина пішла на Балкани. Як бачимо, слов’янське населення на території України збиралося з різних країв первісної Славії і несло різні історико-культурні традиції і впливи. Сусіди слов’ян Територія Полісся і сучасної Бєларусі була заселена народами балтської мовної групи, причому південь її ближчий до пралитовських, північ — до пралатиських діалектів. Як свідчать археологічні дані, просування слов’ян на балтські території було і мирним, і немирним. Проте на /30/ північ від Прип’яті місцеве населення здебільшого не було витіснене — воно жило впереміж зі слов’янами і поступово було ними асимільоване. Південними, степовими сусідами слов’ян були спочатку іраномовні народи, спадкоємці скіфів та сарматів. Сармати — споріднений із скіфами народ; ще Геродот писав, що мова у них та ж скіфська, тільки «зіпсована». Скіфською мовою «сарматське плем’я» називалось ас, звідки аси, яси, осетини. Предки осетин кочували не тільки в північно-кавказьких степах, а й у Причорномор’ї. Якась частина їх проживала постійно на родючих землях лісостепу і становила, зокрема, частину населення Черняхівської культури. Кочовики-«аси» взаємодіяли з іншими кочовими народами Причорномор’я — переважно з тюркомовними потомками гуннів, що не пішли за своїми войовничими предками в Європу. Один із цих кочових народів — булгари. Частина їх залишилася на Волзі та в південних степах, частина пізніше пішла на Балкани і очолила там групу слов’янських племен, в якій згодом повністю розчинилась, залишивши їй тільки ім’я. В степовій зоні Подоння городищ небагато, є чимало решток кочових стойбищ, у нижній течії Дону досить землеробських та виноградарських поселень. Тут знаходились великі хазарські міста — Саркел, Семикаракорське городище, білокам’яна фортеця на нинішній території Цимлянського моря. Окремі варіанти хазарських поселень — у Приазов’ї та в Криму. В період розквіту Хазарського каганату слов’яни підтримували з його населенням активні торговельні стосунки, про що свідчать численні знахідки речей Салтово-Маяцької культури в слов’янських поселеннях. В степовій частині нинішньої української території організованої військово-державної сили на той /31/ час не було. Тут знаходилися кочів’я окремих племен — потомків гуннів, тут селились і слов’яни на землях старої аграрної культури, розорених кочовиками. Проте з появою в IX ст. тюркських кочовиків, що прийшли з Казахстану і Середньої Азії, територія «поля» цілком контролюється ними. У IX — X ст. на величезній території Киргизії та Казахстану існувала держава кимаків. Серед племен чи етносів, що входили до цього об’єднання, були кипчаки (інша назва — кумани; це слово пов’язане із значенням «блідий», «жовтий», звідки, можливо, як калька «половий» і слов’янська назва цього етносу — половці). У тюрків-кочовиків була своя система цінностей і оцінок, пов’язаних з поняттям багатства. Вона ґрунтовно відрізнялась від слов’янської землеробської. Але військові конфлікти, такі часті в кочових суспільствах, не вичерпували стосунків із сусідами. Потреби в залізі, знаряддях праці, зерні, тканинах, золоті і сріблі перевищували і скромні виробничі можливості, і військові трофеї кочовиків. Стосунки аграрної слов’янської цивілізації з кочовою степовою — це і війна, і мирні контакти. Сутички між кочовиками нерідко приводили також до того, що • потерпілі степовики шукали притулку у слов’ян, осідали на їхню землю і асимілювалися. 16.Київська Русь у культурно-політичній перспективі України. Культурні надбання кожної нації – це безцінний скарб всієї людської цивілізації. Збережена та примножена протягом багатьох тисячоліть, культура становить унікальну історичну пам'ять кожної сучасної держави, забезпечує духовний зв'язок минулих, сьогоднішніх та майбутніх поколінь. Захопливі та трагічні сторінки національної історії, неповторні звичаї, обряди та традиції являють собою культурне багатство українського народу. Розвиваючись в умовах постійних спроб асиміляції з боку іноземних держав українська культура не лише змогла вижити, але й подарувати світу багато шедеврів мистецтва та кінематографу, неповторні літературні твори та пам’ятки архітектури. Тепер матеріальні та духовні скарби що були створені нашими предками і крізь віки дійшли до нас, мають бути не лише збережені, але й примножені та передані нащадкам. Київська Русь стала колискою трьох культур — української, російської, білоруської. Але це стосується тільки книжної культури. Водночас із певним внутрішнім опором сприймається беззастережне проголошення Київської Русі давньою Україною. Етнокультурна спільнота була базою для майбутньої української нації. За мовними критеріями можемо виділити чотири зони: (1) «україно-руський» південь з культурно-політичним центром в Києві, (2) «північновеликоруську» зону з центром в Новгороді, проміжні зони — (3) майбутню Бєларусь і (4) майбутню Московську зону. Впродовж цього періоду на півдні Русі утворюються три «землі», відносно самостійні Київське, Чернігівське та Галицько-Волинське князівства. Територію Київської землі населяли два етноси: поляни і древляни. Неоднорідним з етнічного погляду було й населення Чернігівської землі. Русь-поляни займали південь її і луки вздовж Десни аж до Новгород-Сіверського. Цілісність соціального і культурного комплексу, який ми звемо «Київська Русь», трималась на взаємодії різних правових, економічних і культурних світів. Можна, як і в Європі, говорити про співіснування в Київській Русі кількох світів: (1) світу села, незалежних мужів, що вели своє господарство на рівні, який протримався вісім — десять століть; (2) світу міста, де жили ремісники, що працювали безпосередньо на ринок або в системі найманої праці, торгівці та інший люд; (3) світу церкви та монастирів, який юридично залежав від грецького, Константинопольського владики; (4) світу князівського двору з його дружиною та челяддю. В кожному світі були свої структури, свої потестарні відносини, що розвивалися на архаїчних засадах автономно від економічних. Українському народу завжди була притаманна висока культурність, шанування звичаїв, традицій та своєї історичної спадщини. Після проголошення незалежності 1991 року, перед Україною постало важливе завдання захисту та розвитку національної культури, проведенні раціональної державної політики спрямованої на зміцнення світоглядних основ суспільства з урахуванням традиційних українських цінностей. Нажаль, економічні кризи, політична нестабільність та відсутність політичної волі суттєво загальмували процес культурної модернізації. На сьогодні реформування культури – це закладення ідеологічного фундаменту для розбудови суспільства майбутнього на основі нашого історичного коріння, мови, звичаїв і традицій, а не запозичених стереотипів та імпортованих шаблонів. 21.Софія Київська як світоглядна ідея і художній шедевр. Княжіння Ярослава стало періодом найвищого злету давньоруського мистецтва. Значною мірою це пояснюється міцністю централізованої влади і зосередженням у Києві духовних та матеріальних цінностей. Поза сумнівом, стрімкі темпи і розмах будівництва за Ярослава вимагали як концентрації матеріальних засобів, так і наявності підготовлених ремісників. Дався взнаки і набутий вже досвід містобудівництва та освоєння давньоруськими майстрами особливостей візантійської архітектури. Перейняти основи і принципи цього мистецтва прагнули у всіх країнах, та не всім це було під силу. Київська Русь зуміла блискуче розв'язати це завдання, художні досягнення Києва XI ст. набагато випередили здобутки сусідніх романських народів і були провідними в культурі середньовічної Європи, особливо в архітектурі. Лише в Угорщині за св. Стефана розквіт нового християнського мистецтва був таким же вибуховим і блискучим, як на Русі. Храмова архітектура Польщі, Чехії, Східної Німеччини становила собою тоді, на відміну від давньоруських соборів, особливо Софійського (з їх складними планами і розвинутою системою перекриттів), лише невеликі ротонди і скромні базиліки без склепінь; ні за художніми, ні за технічними характеристиками вони не могли зрівнятися з кам'яною архітектурою, що утворилась на Русі після запровадження християнства. Західноєвропейські хроністи називають Київ XI ст. гідним суперником Константинополя. Для з'ясування особливостей характеру давньоруського мистецтва важливо те, що Русь запозичила християнську іконографію як певну завершеність. На відміну від країн, наприклад, християнського Сходу, що прийняли нову релігію значно раніше і творили християнські образи паралельно з Візантією, на Русі вони були запозичені з Візантії і Балкан, де досягли вже класичної зрілості. Це справді важливо, але не менш важливо й те, що Київська Русь усе перелицьовувала на власний лад. Були успішно засвоєні нові прийоми ювелірного й прикладного мистецтва, яке вже мало свої самобутні традиції. Першою сакральною спорудою Києва був храм, присвячений Богоматері, на спорудження якого Володимир віддав десяту частину княжої казни, звідси й назва храму — Десятинний. Храм увінчували двадцять п'ять бань. Така їх кількість пояснювалась необхідністю освітлювати великі хороми, що відкривалися у центральний підкупольний простір. Багатокупольність, якої не знала візантійська архітектура, стане згодом специфічною рисою давньоруської архітектури. Чимало спільного з Десятинною церквою має Спасо-Преображенський собор у Чернігові, будівництво якого було завершено у 30-ті роки XI ст. Споруджений майстрами константинопольської школи, цей тринефний п'ятиглавий храм становить собою просторовий організм, що поєднує риси хрестово-банної будівлі з базилікальною. В архітектурі собору яскраво виявлена одна з характерних рис давньоруських храмів — відповідність інтер'єру екстер'єрові: внутрішнім стовпам відповідають лопатки на фасадах, пучковим стовпам другого ярусу аркад — втоплені багатопрофільні пучкові пілястри ззовні, які є найхарактернішою деталлю храму. Собор замислювався, будувався і прикрашався як головний храм держави, осередок її духовного життя. Поняття "Софія" на той час сприймалося як символ світла християнського вчення і як прилучення до мудрості цього вчення. Для молодих християнських народів Софійські храми в образній формі знаменували перемогу християнства над язичництвом. Візантійське духовенство схильне було розглядати впровадження християнської релігії серед "варварів" як справу своїх рук, а Софійські собори трактувалися як головні вогнища пропаганди нової релігії. Для Київської Русі ці ранні собори стали яскравим художнім втіленням значно ширших ідей — не лише релігійних, а й державних.
26.Українська культура та європейське Відродження. Відродження (або з французької – Ренесанс) – це термін, уперше запроваджений Джорджо Вазарі, італійським митцем і біографом ХVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії Європейської культури від Середньовіччя до Нового часу. Період Відродження поділяється на три етапи: друга половина ХІІІ-ХІV ст.- період Відродження; ХV ст. – раннє Відродження; кінець ХV- початок ХVІ ст. – Високий ренесанс; ХVIст. – пізній Ренесанс. Відродження – це справді нова епоха. Вже в ХІІІ – на початку ХІV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду. Вони – результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією великих італійців, посилаючи своїх мучеників на багаття і у в’язниці. Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю, доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, вітромір. Географічні відкриття епохи – це й розвиток метереології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляді завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птолемея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини, зародження геології – все це теж Відродження.
31. XIX ст.:новий «культурний ландшафт» України.Традиціоналізм і романтизм. Традиціоналізм - соціально-філософський напрям, в основі якого лежить уявлення про якусь "первісну традицію", що виражає загальний, космічний зміст світотворення у ході історичного розвитку, який проявляється через ті або інші конкретні етнокультурні та релігійні форми. Будь-яка релігійна система є не лише уявлення про світотворення, але й висвітлює певний суспільно-політичний устрій, тим самим сприяючи в тій або іншій мірі вияву принципівпервісної традиції; тому традиціоналізм спрямований на осягнення та синтез всіх духовних традицій (ан-титрадиціоналізм, навпаки, пов'язаний з гіпертрофією відокремлених тенденцій). Уникати будь-якого розриву з традицією, оскільки традиція - охоронниця істини, зберігати старі форми та цінності, тому що традиції - спонтанне відображення справжніх потреб суспільства, - така суть традиціоналізму.Український романтизм — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи й у фантастику. Романтизм призвів до вироблення романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм/ В цілому, у поетичній творчості українському романтизмі помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів
36.Художня культура 60-80 р. 19 ст.Реалізм. Реализм — литературное направление, которое характеризуется правдивым и всесторонним отображением действительности на основе типизации жизненных явлений. История срока «реализм» является длительной и оригинальною.Глубокий анализ в реалистических произведениях объединялся с острой критикой общественной жизни, нарушением моральных и философских проблем. С реализмом ХIХ ст. связаны имена Стендаля, О. де Бальзака, П. Мериме, Г. Флобера, В. Теккерея, Ш. Бронте, Ч. Диккенса, И. Гончарова, И. Тургенева, Ф. Достоевского, Л. Толстого, А. Чехова, М. Некрасова, Т. Фонтане, Марка Твена и других писателей.В 1870-х годах он начинает употребляться также и относительно украинской литературы, в первую очередь — в статьях Ивана Франка. Следует, однако, заметить, что в XIX веке понятия «реализм» редко когда определялось терминологической читкистю но ясностьюТак, на восточноукраинских землях можно говорить об определенном украинско-русском единстве в изобразительном искусстве. Дело в том, что в течение почти всего XIX века в Российской империи главным центром образования была Академия художеств в Петербурге. Всего в живописи начала XIX в. преобладающим художественным стилем был романтизм. Многих художников этого направления привлекала Украина - «новая Италия», как ее называли. Появились и художники, для которых поездки сюда не были просто данью моде. Украинской теме посвятил свое творчество В. Штернберг. Работал он и в портретном, и в бытовом, и в пейзажном жанрах. Внешние обстоятельства - ссылка, запрет рисовать - помешали раскрыться в полной мере живописному таланту Шевченко. Как считают специалисты, в романтических картинах «Крестьянская семья», «Цыганка-гадалка», др. уже заметен отход от чистого академизма. Особенно выделяется реализмом «Судно совет». Отметим, что разносторонний талант Т. Г. Шевченко достиг академических высот и в художественной графике (серия «Живописная Украина» и др.) - в 1860 г. ему было присвоено звание академика гравюры Петербургской академии искусств. Новаторской для пейзажа стало творчество А. Куинджи, который родился близ Мариуполя. Многие художников-передвижников были родом из Украины: Н.. Литовченко, Н. Ярошенко. Николай Ге написал великолепный портрет своего друга - историка Н. Костомарова. Тематика произведений сближает с передвижниками художника К. Трутовского («Бандурист», «Украинский ярмарок», «Шевченко над Днепром». Выдающимся мастером бытового жанра был Н. Пимоненко. Большинство его работ, написанных на темы крестьянской жизни, отличаются щедростью, эмоциональностью, высоким живописным мастерством: «Святочные гадания», «Свадьба в Киевской губернии», «Проводы рекрутов», «Сваты», «Жатва», «По воду», «Ярмарка», другие. Пимоненко - автор около 715 картин и рисунков. Он один из первых в отечественной живописи соединил бытовой жанр и поэтический украинский пейзаж. Однако отношения Пимоненко с украинской национальной интеллигенцией складывались непросто. Ему ставили в вину отсутствие четкой национальной программы, иногда очень грубо критиковали мастера, который основал в Киеве художественную школу..
41.Взаємовідносини особистості і світу в українському експресіонізмі. Експресіоністське світобачення з явилося у рамках новелістики в кінці 19 ст. Цьому світобаченню під силу було передати відчайдушне відчуття самотності людини у ворожому їй світі, соціальної відчуженості, розірваності зв´язків із собі подібними, яке на зламі XIX ст. стало постійним супутником мислячої особистості. Саме в межах експресіонізму були порушені загальнолюдські, вічні, екзистенційні проблеми буття, життя і смерті, болю й страждання, злочину і кари, добра і зла, спокути і очищення, відповідальності за кожен крок. Вплив експресіоністської концепції на препарування теми болю, страждання як закономірного прояву життя, засвідчує повноту буття в умовах вічності часу, не знищує людину, а, навпаки, відроджує її, примушуючи повернутись до своєї природної сутності. Звідси спокійне й гідне ставлення до проблеми смерті, віталізація котрої відбувається як момент душевної напруги, подолання життєвого зламу. Смерть, як і біль, може стати ситуацією оновлення людини.У В. Стефаника, якого вважали провідником експресіонізму на українському грунті, смерть виступає як визволення духу з в´язниці тіла (новели “Стратився”, “Шкода”). Колір також стає джерелом експресії, зокрема, червоний колір, використовуваний В. Стефаником у його новелах. Виразна деформація образів, кольорова напруга, дисонансність мелодики, підкреслена фактурність стали в експресіоністів оригінальним пластичним інструментом. Він мав проникнути у найпотаємніші глибини людської екзистенції з її відчуженням особистості від оточуючого світу. Однак і на порозі смерті, гріха, відчаю, самотності людина зберігає в собі краплини добра, чистоти, мужності, того, чим виправдовується її існування й тримається життя на землі.Вічна взаємодія добра і зла, життя і смерті, заперечення “чорно-білого мислення, абсолютних ідей і оцінок, надання переваги відносності, плинності усього в світі” — це свідомість культури XX ст.
46. Український кінематограф Перші кінознімання У 1893 році головний механік Одеського Новоросійського університету Йосип Тимченко винайшов і сконструював прототип сучасного кінознімального апарату та апарату для кінопроекції. Тоді ж він здійснив перші в світі кінозйомки – зафільмував вершників і метальників списів. Із 7 листопада до 20 грудня 1893 року в готелі “Франція” (Одеса) демонструвалися ці дві стрічки. У вересні 1896 року в Харкові фотограф Альфред Федецький зняв кілька хронікальних сюжетів. А вже в грудні — майже рік-у-рік з першим публічним кіносеансом у Парижі — Альфред Федецький влаштував кіносеанс у Харківському оперному театрі. Піонери українського кінематографу початку 1900-х років віддавали перевагу екранізації популярних українських вистав «Наталка Полтавка» (за участю відомої актриси Марії Заньковецької), «Москаль-чарівник», «Наймичка». Тоді ж мала місце спроба створити фільми на українську історичну тематику, теж на театральній основі («Богдан Хмельницький» за п'єсою Михайла Старицького). З дореволюційним кіно в Україні пов'язана творчість багатьох популярних акторів. Королевою екрану тих часів була Віра Холодна, яка народилася в Полтаві і багато знімалася в Одесі. Німе кіно З 1919 р. в Радянській Україні починається тотальне одержавлення кіно. 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеське і ялтинське підприємства, а 1928 року ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім. О.Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов кінофільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше почала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці режисера Леся Курбаса з письменниками Майком Йогансеном та Юрієм Яновським. Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О.Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який знаходився у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців із 26 країн світу, фільм «Земля» було названо у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженком, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно». Звукове кіно У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О.Соловйова «Фронт». Наприкінці 1930-х тотальний терор у СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігора Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, потім було піддано розгромній критиці, а автора — шельмуванню. Одною з причин цього, про що Довженкові натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Хоча українські фільми 1945-53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високофахові роботи кінооператорів («Подвиг розвідника», 1974, режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький; «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко, оператор Данило Демуцький та інші). Кіно «відлиги» У часи політичної «відлиги» другої половини 1950-х — поч. 60-х рр. стрімко зростає українська кінопродукція. З'являються фільми, які досі користуються великим глядацьким успіхом: «Весна на Зарічній вулиці» (1956, режисери Марлен Хуцієв і Фелікс Миронер), «Спрага» (1959, Євген Ташков), «Іванна» (1960, Віктор Івченко), «Сон» (1964, Володимир Денисенко) «За двома зайцями» (1961, режисер Віктор Іванов). Українське поетичне кіно Український кінематограф 1960-70-х років представлений іменами світової ваги: режисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика, Микола Мащенко, актори Іван Миколайчук, Юрій Шумський, Гнат Юра, Костянтин Степанков, Микола Гринько, Богдан Ступка. У цей час з'являються стрічки, які поклали початок унікальному феномену «українського поетичного кіно»: «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова (1964), який отримав другу премію на 7 Міжнародному кінофестивалі в Аргентині; «Криниця для спраглих» Юрія Іллєнка (1965); «Камінний хрест» Леоніда Осики (1968), «Вірність» Петра Тодоровського (1965). Однак реакційна політика т.зв. «застою» фактично знищила українське поетичне кіно. Режисер С.Параджанов був вилучений з кінематографу і громадянського життя. «Авторський» шедевр Кіри Муратової «Довгі проводи» (1971) опинився під забороною. Драматична доля також спіткала фільми Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала» (1968) та «Білий птах з чорною ознакою» (1971), який тріумально отримав Золотий приз Міжнародного Московського фестивалю. Згодом естетика українського поетичного кіно стимулювала режисерський дебют актора Івана Миколайчука («Вавілон-ХХ», 1979), а суттєві елементи поетичного кіно проявляються в стрічках Миколи Мащенка «Комісари» (1971) і «Як гартувалася сталь» (1973). Радянське кіно України 1970-80-х років У роки «застою» у СРСР розгортається новий виток боротьби проти національної української культури. Знищуються українські установи, стає тотальною русифікація, провадиться методичне і цілеспрямоване цькування українознавців, починаються хвилі арештів та серії політичних процесів. Українське поетичне кіно було визнано владою архаїчним, відірваним від життя, ім'я Довженко почали згадували з оглядкою. На багато років, унаслідок ідеологічної цензури, потрапили на полицю деякі зняті кінофільми (серед них «Криниця для спраглих», «Комісари»). Попри бюрократизм українського кінопроцесу часів брежнєвської реакції в 1970-80 рр. з'являється низка фільмів, створених сильними творчими особистостями. На порозі «застою» Леонід Биков знімає картину «В бій ідуть одні „старики“ (1972), а в 1983 р. Роман Балаян, після кількох високофахових екранізацій російської літературної класики, у фільмі „Польоти уві сні та наяву“ точно передає феноменологію того часу. Українськими кіностудіями було знято також кінострічки, які набули великої популярності у всьому СРСР: «Д'Артан'ян і три мушкетери» (1978, режисер Георгій Юнгвальд-Хилькевич), «Пригоди Електроніка» (1979, режисер Костянтин Бромберг), «Місце зустрічі змінити не можна» (1979, режисер Станислав Говорухін), «Зелений фургон» (1983, режисер Олександр Павловский), «Чародії» (1982, режисер Костянтин Бромберг), «Самотня жінка бажає познайомитись» (1986, режисер В'ячеслав Криштофович). Неігрове та анімаційне кіно У 1970-80-ті роки справжній розквіт переживало українське неігрове кіно. Київська студія науково-популярних фільмів зняла величезний масив стрічок, серед яких зустрічалися справжні шедеври жанру („Мова тварин“, „Чи думають тварини?“, „Сім кроків за горизонт“ режисера Фелікса Соболєва та ін.). Надзвичайно успішним був цей період і для українського анімаційного кіно. Стрічки режисерів Володимира Дахна (серіал „Як козаки…“), Давида Черкаського („Пригоди капітана Врунгеля“, „Крила“ та ін.), Леоніда Зарубіна („Солом'яний бичок“), Володимира Гончарова („Чумацький шлях“) прославили українську анімацію за межами країни.
| 2.Культура як система цінностей,традицій, вірувань. Культурно-історичні цінності - об'єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні,а саме: 1. оригінальні художні твори живопису, графіки та скульптури, художні композиції. 2. предмети, пов'язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури. 3. предмети музейного значення, знайдені під час археологічних розкопок; 5. старовинні книги та інші видання, що становлять історичну, художню, наукову та літературну цінність, окремо чи в колекції; Отже цінності є основою і складовою частиною кожної культури. Їх можна вважати елементами культури. Таких елементів безліч. Наведемо одну з існуючих класифікацій елементів культури, яку подають як класифікацію цінностей, що, на мою думку, одне й те саме. 1. Смисложиттєві цінності: уявлення про добро і зло, благо, щастя, сенс життя. 2. Універсальні, які діляться на: а) вітальні – життя, здоров’я, благоустрій, особиста безпека, сім’я, родичі, освіта, правопорядок, якість продуктів тощо; б) демократичні – свобода слова, совісті, партій, суверенітет; в) суспільного визнання – любов до праці, соціальне положення тощо; г) міжособистісного співіснування – чесність, доброзичливість, порядність, взаємодопомога, вірність, любов тощо; д) особистого розвитку – почуття особистої гідності, свобода творчості і самореалізації, національна мова тощо. Ця не зовсім всеохоплююча класифікація все ж таки дає уявлення про складну структуру культури, яка має безліч елементів, кожен з яких відіграє певну роль у житті суспільства. Поділ культури на матеріальну і духовну зумовлений видом діяльності, функціями, які виконують культурні цінності, характером потреб, що ними задовольняються. До матеріальної культури відносяться засоби виробництва, зокрема знаряддя і продукти праці, які самі є продуктом попередньої діяльності, техніка — від примітивної до найскладнішої, всілякі споруди, оброблені лани, насаджені і культивовані ліси, штучні водоймища, заводи й фабрики. До духовної культури належать знання, наука, мораль, право, релігія, філософія, різні форми ідеології, норми поведінки й міжлюдського спілкування, освіченість людей. Особливим — і надзвичайно важливим - елементом культури є мова, і не тільки мова сама по собі, але володіння мовами — рідною й іншими; крім «природних», ще й «штучні» мови, різноманітні знакові системи, вміння ними користуватися. В наш час ознакою культурності стає володіння кібернетичною, інформативною технікою. Традиція є однією з важливих категорій теорії культури. Загальність і універсальність цієї категорії визначається тим, що традиції присутні у всіх сферах - в матеріальній, політичної, художньої, моральної, побутової, фізичної культури. Традиції виникли давно, і в давні століття вони визначали суспільне й особисте життя людини. Традиції містили настанови, морально-естетичні норми, правила та навички господарської діяльності, пристрої житла, способи виховання дітей, надання допомоги хворим, використання лікарських засобів. Традиції можуть стискатися до мінімуму, майже зникати, а потім в нових умовах раптом відроджуватися, набирати силу, набувати вплив на сучасників. Отже, стосовно суспільства культура - це все створене і використовуване ним матеріальне і духовне багатство, щодо людини — це міра власне людського в ній: знання, освіченість, моральність, інтелектуальність.
7.Витоки Української культури. На сьогодні існує декілька гіпотез етногенезу українців: 1) теорія “споконвічності” - українці існують стільки, скільки взагалі існує людина сучасного типу, тобто від 30-40 тис. до 2-3 млн. років; 2) теорія автохтонності (М.Грушевський), згідно з якою етнічну основу українців складало населення пізнього палеоліту, яке проживало на території України, а росіяни і білоруси мали свою окрему етнічну основу і територію проживання; 3) теорія “єдиної колиски” (яка була загальноприйнятою в СРСР у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження і розвиток трьох близьких слов'янських народів з єдиної древньоруської народності; 4) теорія “незалежного розвитку окремих східнослов'янських народів”, тобто українців, росіян, білорусів, яка набула поширення останнім часом. Сьогодні підкреслюється, що Київська Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною державою. Персоналізм постає найважливішим архетипом української культури. Якщо виходити з того, що українська культура значною мірою є християнською культурою, то очевидно, що український персоналізм являє собою конкретизацію загально-християнського персоналізму — принципової ментальної основи західного світу. Сутнісним проявом персоналізму в українській історії було козацтво. В цьому явищі відбивається складна взаємодія індивідуалізму і персоналізму, але персоналізм усе-таки домінує. Інша річ, що козацтво було острівцем персоналістичного буття у загально-індивідуалістичному довкіллі. Другим архетипом української культури можна було б назвати світоглядну толерантність, що виражає здатність українського народу приймати у свою культуру ментальні настанови інших народів та їхніх культур. У сфері національної психології світоглядна толерантність співвідноситься з такими рисами, як "рухливість" (Д. Чижевський) та "вагання у прийнятті рішень" (О. Донченко, В. Єрмак). Світоглядну толерантність можна також порівняти з такою рисою української вдачі, як лагідність. Ще один архетип української культури ми могли б визначити як кордо-центризм, що означає перевагу чуттєвого та екзистенціального над раціональним і дискурсивним. Кордо-центризм виражає домінанту "серця", чуттєвості над розумом в існуванні українця. Цьому архетипові співзвучні такі риси національної психології українського народу, як сентименталізм, чутливість, любов до природи, пантеїзм. Кордо-центризм належить до суттєвих ознак української філософії. Нарешті, істотним архетипом української культури можна було б назвати глибинний оптимізм. Він пронизує всі етапи української історії і саме завдяки йому українська культура змогла вижити в жахливих умовах бездержавності. Глибинний оптимізм є характерним для всієї української міфології, починаючи від обожнення образу Сонця до фундаментальної іронії над демонічними істотами і в тому числі — над образом чорта. Глибинний оптимізм проявляється також у самоіронії та специфічному гуморі українців, що має і зовнішню, і внутрішню спрямованість. У сфері християнських уявлень глибинний оптимізм українця знаходить себе у світлій апокаліптичності — переживанні метафізичного "кінця світу" як створення кращого буття. На завершення хотілося б зазначити, що виокремленні архетипи є основами справді автентичного буття культури українського народу. Більше того, їх розгортання є буттям культури в її найвищому сенсі, або, висловлюючись мовою Гегеля, — "буттям для себе" — буттям, що розгорнуло свої глибинні можливості. Тому їх виявлення в існуванні кожного з нас не може стати ні остаточним, ні автоматичним; воно потребує нашої волі, натхнення і глибинного включення у процеси культуро-творення.
12.Матеріальна культура слон'янських племен, Госполарство, побут, cпoci6 життя. Матеріальна культура слов’янських племен. Господарство, побут, спосіб життя Серед творів мистецтва — невеличкі статуетки, які, очевидно, відображали матір, яка в родовій громаді мала користуватись особливою шаною, фігурки тварин із кістки і каменю, прикраси зі слонової кістки. Близько 7—6 тис. років тому на нашій етнічній території розпочинається цивілізаційний розвиток. У матеріальній культурі відбуваються істотні зрушення. На зміну присвоюючому (споживчому) типу господарювання (збиральництво, полювання, мисливство) приходить продуктивний (виробляючий) тип господарювання, освоєно сучасний цикл сільськогосподарських робіт (обробка ґрунту, сівба, вирощування, збирання, зберігання і споживання). Відбувається так звана неолітична революція. Виникає рільництво, яке поєднує і городництво, і тваринництво, і окультурювання ґрунтів. Тваринництво відокремлюється від землеробства, з’являється ремесло. Відбувається поділ праці. Однією з перших на нашій етнічній території була могутня трипільська землеробська цивілізація. Для трипільців характерні високорозвинений рівень матеріальної, виробничої, землеробської культури, технології ремесел. Трипільці жили родами, об’єднані жінкою (матріархат). Було високорозвинене мистецтво. Посуд столовий і для зберігання прикрашався орнаментом або розмальовувався. Кольори використовувались чорний, червоний, білий, червоно-брунатний. Жіночі фігурки мали культове призначення. Для трипільської культури II тисячоліття характерні високі могильні кургани, перекриті кам’яними плитами, інколи з зображеннями. Виникають племена зрубної культури — кіммерійці. Їх мова багато що успадкувала від трипільців. Поховання здійснювалися в курганах, шляхом спалення, останки ховалися в урнах. Кераміка — миски, макітри — прикрашена трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховкою. Зброя, прикраси, казани виготовлені з бронзи. Кіммерійці — перший народ, ім’я якого зафіксоване в історії. Дуже важливу роль у формуванні нашої культури відіграли скіфи, сармати, роксолани, племена іранського орієнтира. Скіфи — численні племена в І тисячолітті, від VІІ до II ст. н. е. Були скіфи царські, орачі та ін. У поховання вони клали зброю разом з небіжчиками. Царів ховали під величезними курганами. Скіфи жили в будинках, критих соломою, поряд був льох — яма. Вони розводили корів, овець, коней. У прикладній культурі скіфів панує тваринний стиль — це вироби високого художнього рівня. Серед ювелірних пам’яток скіфської культури такі всесвітньовідомі, як золотий гребінь (курган Солоха біля с. Велика Знаменка на Запоріжжі), срібна амфора, бойова колісниця та ін. Для скіфських кам’яних статуй характерні велика голова, менший тулуб, малі руки та ноги. Згодом ці статуї будуть продовжені в половецьких кам’яних бабах. Посуд у скіфів, як і в трипільців — це горщик («слов’янський»), прикрашений гребінцевим орнаментом, властивим культурі і скіфів, і трипільців, і кіммерійців, і слов’ян. За кілька століть до нової ери в українському Причорномор’ї з’являються грецькі міста-колонії: Херсонес, Тір, Ольвія, Пантікапея, Теодосія. Їх жителі — це і місцеве населення. Греки називали їх у Херсонесі херсонезітами, в Ольвії — ольвієполітами. Античні впливи проявлялись у прагненні прикрасити, декорувати свій одяг, житло, у народній музиці, у співах, відзначенні свят, у міфології. Римські впливи в українській культурі починаються в І—ІІІ ст. н. е., коли кордони Римської імперії наблизились. Черняхівську культуру II—V ст. археологи вважають культурою антів. Спільним у них є кераміка, гончарне мистецтво. Але знахідки черняхівської культури вищого культурного рівня. Жили слов’яни великими групами (родами) у хатах, часто заглиблених у землю, обмащених глиною, побілених. Хата мала сіни, дві кімнати. Городища мали своє військо, охороняли жителів від набігів. Це були адміністративні одиниці. Такою одиницею довгий час був саме рід. Спочатку на чолі роду стояла жінка. Потім ролі помінялись. Родоначальником став чоловік. Це диктувалось економічними, оборонними, побутовими інтересами. Звичаї стародавніх слов’ян-українців дуже цікаві. 17.Специфика сирійського (антіохійського) варіанту Хрнстиянства i аріанства (маніхейства) в Україні. Християнство ніколи не було єдиною течією. Поширюючись по багаточисельних провінціях Римської імперії, воно пристосовувалося до соціальних стосунків, що склалися, і місцевих традицій. Наслідком децентралізації Римської держави було виникнення перших чотирьох автокефальних (самостійних) церков: Константинопольської, Александрійської, Антиохійської, Єрусалимської. Незабаром від Антиохійської церкви відокремилася Кіпрська, а потім Грузинська православна церква. Антіохія, також Антіох — древня столиця елліністичного царства в Сирії, заснована в 300 році до н. е. Селевком Нікатором на пам'ять про свого батька Антіоха. Місто було центром раннього християнства в добу Римської і Візантійської імперій. Захоплене арабами в 637. Після п'ятимісячної облоги в 1098 Антіох був узятий хрестоносцями, що керували ним до 1268 року. На цьому місці зараз знаходиться турецьке місто Антакія. Антіохійське християнство з його переважаючими греко-фільськими тенденціями в V столітті стає халкідонітським. Відповідно Західна Сирія виявилася локалізацією інституцій православних сирійців, мелькитів, маронітів і сирійських католиків. Едесский напрям був ґрунтом монофізитської (яковитської) традиції сирійського християнства. Принаймні, інституційні осереддя яковитської церкви з'являються в Едессі, в Аміді (Дірбекир) і Ієраполі (Маббог), тобто на території Середньої Сирії. Первинні напрями сирійського (антіохійського) християнства не були чіткими локалізаціями відповідних церковних інституцій. Наприклад, Середня Сирія була місцем появи як халкидоністських (синодитських) інституцій так і східно-сирійських, але переважали все-таки яковитські. Аріанство — одне з учень в християнстві в IV—VI століть н. е., що затверджувало створену природу Бога-сина. Отримало назву на ім'я його засновника — александрійського священика Арія. Аріанство виникло і, спочатку поширившись в східних провінціях пізньої Римської імперії, стало державною версією християнства при наступниках Костянтина і до закінчення правління Валента II і, потім, державною релігією німецьких держав аж до VI століття. Аріанство розходилося з основним перебігом тодішнього християнства в інтерпретації природи Христа: Арій стверджував, що Христос створений Богом, і отже, по-перше, має початок свого буття і, по-друге, не дорівнює йому: у аріанстві Христос не єдиносущний Богові, як стверджували опоненти Арія александрійські єпископи Олександр і потім Опанас, а лише подобосущен йому. Аріанство було спробою раціоналізувати християнський догматизм у дусі субордінационізма, тобто привнесло ієрархічності стосунків в Трійцю. Слід зазначити, що саме спори про природу Трійці, викликані аріанством, привели до затвердження Нікейського Символу віри: протягом III століття субордінационістськие переконання були досить поширені, так, наприклад, їх дотримувався Оріген. Аріанство вважається повністю знищеним в ранньому Середньовіччі. 22.Образотворче мистецтво КиївскоїшРусі:іконопис,фреска,мозаїка,книжкова мініатюра. У Софії Київській чудово збереглися мозаїки і фрески, створені в 30—40 роки XI ст. грецькими майстрами й їхніми місцевими учнями. Як матеріал (золото, кубики кольорового скла і смальти), так і стиль живопису мали навіювати людині, яка молиться, думку, що світ, до якого вона потрапила, абсолютно реальний та істинний. Такому враженню сприяє насичена і різнобарвна палітра фарб, особлива щільність кладки кубиків смальти, непохитність могутніх форм, твердість глибинних складок, статурна монументальність поз і жестів, жива, майже портретна вірогідність облич апостолів, святителів, мучеників, погляди яких спрямовані безпосередньо у простір храму. Для стилю мистецтва XI ст. характерне те, що зображення не маскують масив стіни, не стирають його, а органічно зливаються з поверхнею склепінь, арок, стовпів, виявляючи їх тектоніку. Наступне новаторство — сполучення фресок та мозаїк у розписах інтер´єру. Для візантійських храмів типовим було сполучення мармурового облицювання стін з мозаїками. Таке облицювання створювало блискучу поліровану поверхню в нижній частині стін, підкреслюючи художні ефекти мозаїки, що вкривала верхні частини інтер´єру. У Софії Київській застосовано інший прийом — протиставлення матової поверхні фресок і мерехтливих переливів мозаїки. У розміщенні фресок відсутність суворої геометричності, симетрії порушує принципи візантійської тектоніки. Значне місце в загальній системі розписів належить орнаментам, які репрезентовані зовсім не візантійським характером. Велика кількість орнаментів як в інтер´єрі, так і в екстер´єрі надала Софії власне київського колориту, стала специфічною національною рисою. Інтер´єр Софії Київської має цілий ряд особливостей, без огляду на які неможливо збагнути систему розподілу мозаїк та фресок. Головна його прикмета — складність розв´язання простору і нерівномірність освітлення. Світло, що втрапляє через великі вікна головного куполу, виокремлює високий простір центрального хреста, простір бокових нефів і західної частини; над ним знаходяться хори. Апсиди, дістаючи менше світла, ніж підкупольний квадрат, разом з тим порівняно добре освітлені. Така послідовність розподілу світла тісно пов´язана з театральним характером богослужіння, в якому видовищний момент був особливо підкреслений. У Софії Київській монументальний живопис нерозривно пов´язаний з архітектурою інтер´єру і його цільовим призначенням. Мозаїки, тобто найдовговічніший і найкоштовніший вид монументального живопису, виділяють головні частини храму, в яких розгорталося богослужіння. Фресці відводиться в Софії Київській другорядне місце. Мозаїки та фрески вкривають стіни собору не у вигляді окремих панно, а у вигляді суцільного килима, що підкреслює монументальний розмах живопису. Мозаїки є найбільш ранньою частиною Софії Київської, вони вкривають купол, стіни і конху апсид, барабан і підпружні арки. У куполі представлена гігантська напівпостать Христа Вседержителя: вона здіймається над усім простором храму. Правою рукою Христос благословляє, а лівою — тримає закрите Євангеліє, яке згідно з апокаліпсичним віщуванням буде відкрите в день Страшного суду. Образ Вседержителя трактувався у середні віки як образ глави "церкви небесної", Бога-творця. Тому йому й відведене центральне місце у загальній системі декорації храму. З висоти куполу Христос начебто оглядає всю землю. Складніше з фресковим ансамблем Софії Київської. Фрескам, на відміну від мозаїк, властива — і щодо добору сюжетів, і щодо їх розподілу — значно більша свобода. Тут уже не доводиться вести мову про беззастережне дотримання візантійського канону. Передусім це стосується добору євангельських сюжетів, де маємо ряд істотних відхилень від традиційного для візантійської церкви циклу релігійних свят. Особливе місце у системі розписів посідають фрески на світську тематику, до яких належить композиція "Сім´я Ярослава Мудрого", а також розписи в північній і південній вежах. Зображення родини князя вміщено навпроти вівтаря, на стінах хорів, де вона перебувала під час богослужіння. Мозаїкам і фрескам Софії притаманні свіжість та безпосередність. У них немає властивих чисто візантійським пам´яткам витонченості і надмірного спіритизму, як немає і того сліпого копіювання античних зразків, від чого так страждає багато творів візантійського мистецтва, овіяних духом холодного класицизму. Образи Софії Київської сповнені величавого спокою і мужньої сили. І, хоча в цих образах є ще чимало від архаїчної скутості, вони вражають монументальним розмахом, могутністю, повнокровністю. Храми Чернігова, Переяслава, Білгорода, Володимира та інших міст були також розмальовані фресками. Здебільшого вони загинули, але подекуди їх рештки залишились. Поширення фрескового розпису по храмах княжих міст Русі свідчить про те, що малярство як вид мистецтва було досить високо розвиненим і знаним по всій державі. Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. Якщо ікони можна було привозити з Візантії, то книги треба було або перекладати, або писати місцевою мовою. Книжкова мініатюра (хоч вона часто мала перед собою візантійський оригінал) виконувалася й ілюструвалася руськими писцями і художниками. До наших днів збереглося кілька рукописних книг XI—XII століть, переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них — "Остромирове Євангеліє", написане у 1056—1057 pp. "Виконував" цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом — так званим уставом. Зміст книги — євангельські щоденні читання. Переписано її з болгарського оригіналу, як і більшість давньоруських церковних книг того часу, прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами з зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки. Колористична гама зображень яскрава, насичена і водночас вишукана. 27.Полемічна література кінця XVI – початку XVII ст. причини появи,проблематика,видатні автори. Українська церковно-полемічна література XVI-XVII століть виникла й розвивалась як один із засобів захисту православ'я від католицизму, який прагнув підкорити українську церкву владі Папи Римського, від примусової полонізації українського народу. Окремі полемічні виступи проти намагань папи римського і католицизму загалом підпорядковувати своїй владі не лише Захід, а й Схід, зокрема східне слов'янство, почалися вже в часи Київської Русі, незабаром після розколу 1054 р. єдиного доти християнства на два ворожі табори — римо-католицький і греко-візантійський. На розвиток полемічної літератури вплинули такі події як реформа календаря з наказу папи Григорія у 1581 році та офіційне оповіщення унії на Берестейському Соборі 1596 року. Особливого розвитку П. Л. набула в 16—17 ст., коли католицизм почав релігійно-ідеологічний наступ на православ'я, а також у зв'язку з Брестською церковною унією 1596 р. Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста — єзуїта П. Скарги «Про єдність церкви Божої» (O jedności kościoła Bożego) (Вільно, 1577 р.). Серед українських політичних, церковних та літературних діячів не було єдиної позиції щодо подій, які відбувалися. Зокрема, як писав В. Щурат: «Унія наблизила Русь до Західної Європи, унія викликала багате письменство, унія прискорила культурний розвиток руського народу». Проте серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. У відповідь з'явилися анонімні памфлети українських православних літераторів, твори видатних українських письменників-полемістів Г.Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С.Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р.) і староукраїнською (1598 р.) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі. «Календар римский новый» Смотрицького «змагається» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади і відкидає григоріанський календар. Твір Смотрицького не завжди дотримується теологічних аргументів, натомість використовує гумор з приповідками і прислів'ями, написаний мовою наближеною до народу, і тому стає доступним широким масам. Поняття "полемічна література" Під полемічною літературою розуміють сукупність художньо-публіцистичних творів, які були написані у формі церковно-історичних трактатів, відкритих листів, послань, промов. Така форма літератури закликала до дискусії, суперечки протилежних сторін, тобто до полеміки. Звідси, на мою думку, і виник термін "полемічна література". Полемічні твори досліджуваного періоду нерідко виходять за межі церковних суперечок, богословських дискусій. У них виразно проступають риси викривальні, відчувається голос полеміста на захист пригноблених верств населення, бідного і нещасного селянина. Отже, боротьба релігійна нерозривно пов'язана з боротьбою соціальною і національною, а полемічна література викриває пригноблення народу - церковне, соціальне і національне.
32.Україна у складі імперій.Загальна характеристика розвитку культури,періодізація. Основным содержанием процессов, в культуре этого периода, было становление современной украинской культуры. Этот процесс соотносился с украинским национальным возрождением. Отсутствие собственной государственности, национальное угнетение, имперские границы, игнорировали этническую украинскую территорию, имели негативное влияние на развитие культуры.В XIX веке, с потерей своей государственности, Украина лишилась и своего культурного превосходства над Россией. Вследствие того, что империя целенаправленно превращала Приднепровье на заурядную провинцию, немало талантливых украинский чувствовали невозможность проявить свои способности на Родине и вынуждены были искать лучших возможностей в имперских столицах. Многих украинских культурных деятелей имперские идеологи совершенно безосновательно отнесли к представителям русской культуры. Однако большинство из них, даже вдали от родной земли оставалась представителями своего народа, продолжала своими трудом и творчеством служить Украине. Поэтому их достижения, хотя и осуществлены за пределами Родины, принадлежат к украинской культуре.Положительное влияние Украины на культурное развитие России представители российской великодержавной идеологии пытались игнорировать. Олицетворением этих взглядов стало утверждение российского общественного деятеля, Виссариона Белинского, что «слившись навеки с единокровной ей Россией, Малороссия отворила к себе дверь цивилизации, просвещению, искусству, науке...»Такие мысли, несмотря на их безосновательность, империя последовательно отстаивала, объясняя характер своей национально-культурной политики на украинских землях. Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 109 | Нарушение авторских прав
|