http://www.ombudsman.kiev.ua/S_dopovid_03/d_06_1.htm

<< Назад

http://www.ombudsman.kiev.ua/S_dopovid_03/d_06_1.htm

Головне меню

I. Європейська конвенція з прав людини – фундамент становлення якісно нової
європейської системи захисту прав і свобод людини

Відзначення 60-ї річниці прийняття Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1– унікальна нагода оцінити зроблені Україною кроки на шляху запровадження європейських стандартів у галузі прав і свобод людини.

Підписання цього документа 4 листопада 1950 р. у м.Римі десятьма європейськими державами– Бельгією, Францією, Люксембургом, Нідерландами, Великою Британією, Ірландією, Італією, Данією, Норвегією і Швецією– можна, поза сумнівом, вважати найважливішою подією Ради Європи в галузі прав і свобод людини.

Запровадження нових стандартів захисту прав людини було нагальною потребою для європейських країн, яким довелося пережити жахи Другої світової війни, під час якої права людини брутально і масово порушувались. Відвойована свобода була оплачена десятками мільйонів життів європейців і жителів інших континентів. Конвенція мала на меті не лише закріпити стандарти прав і свобод людини, які були проголошені у Загальній декларації прав людини (1948 р.), а й запровадити механізми їх реалізації, що було принциповою новацією у практиці міжнародних договорів. Крім того, це був спосіб єднання європейських народів на основі утвердження цінностей, на яких ґрунтувалися б відносини між громадянами та різними інститутами влади.

5 травня 1949 р. у м.Лондоні країни–члени РЄ прийняли Статут Ради Європи, який набрав чинності у червні 1949 р. Стаття 3 Статуту проголосила головний критерій членства країн у РЄ: “Кожний член Ради Європи обов’язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав людини і основних свобод всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією”. У разі невиконання цього зобов’язання відповідно до ст.8 Статуту “будь-який член Ради Європи, який грубо порушив статтю 3, може бути тимчасово позбавлений права представництва, і Комітет Міністрів може попросити його вийти з Ради згідно зі статтею 7. Якщо такий член Ради не виконує це прохання, Комітет може прийняти рішення про припинення його членства в Раді, починаючи з дати, яку може визначити Комітет”.

Таким чином, була створена організація, яка відповідала сподіванням мільйонів європейців на реалізацію їх ідеалів та принципів, в основу яких було покладено забезпечення прав і свобод людини.

Усі країни–члени РЄ є учасницями Конвенції, оскільки її підписання– головне зобов’язання країни при вступі до РЄ з подальшою ратифікацією протягом одного року.

Конвенція встановлює невід’ємні права і свободи для кожного і накладає на держави-учасниці зобов’язання гарантувати ці права кожній людині, яка знаходиться під їхньою юрисдикцією. Зокрема, перший розділ Конвенції визначає обсяг прав і свобод, забезпечення яких є обов’язковим для кожної країни-члена: право на життя (ст.2), заборона тортур (ст.3), заборона рабства і примусової праці (ст.4), право на свободу і особисту недоторканність (ст.5), право на справедливий судовий розгляд (ст.6), покарання виключно на основі закону (ст.7), право на повагу до приватного та сімейного життя (ст.8), свобода думки, совісті і релігії (ст.9), свобода вираження поглядів (ст.10), свобода зібрань та об’єднання (ст.11), право на шлюб (ст.12), право на ефективний засіб юридичного захисту (ст.13), заборона дискримінації щодо визначених у цій Конвенції прав і свобод (ст.14).

На відміну від інших міжнародних договорів у галузі прав людини Конвенція встановлює реально працюючий механізм захисту прав і свобод людини– Європейський суд з прав людини, який має право розглядати індивідуальні скарги від громадян держав – учасниць Конвенції. Її другий розділ визначає порядок діяльності Європейського суду з прав людини: він діє на постійній основі з метою забезпечення виконання державами-учасницями зобов’язань за Конвенцією, його юрисдикція поширюється на всі спори, що стосуються прав і свобод, визначених у Конвенції та протоколах до неї. Окрім норм Конвенції, Суд у своїх рішеннях керується також практикою застосування своїх попередніх рішень. Контроль за їх виконанням здійснює також Комітет Міністрів РЄ. Завдяки такому механізму вперше у міжнародному праві окрема особа нарівні з державою стала суб’єктом міжнародних правових відносин, отримавши право подавати індивідуальну скаргу проти держави.

Проте визначений Конвенцією обсяг прав і свобод був далеко не повним. Необхідні доповнення здійснювалися надалі шляхом прийняття додаткових протоколів до Конвенції, які ставали її невід’ємною складовою.

Протокол №1 до Конвенції, який було підписано 20 березня 1952 р. (набрав чинності 1954 р.), містив права: на мирне використання власного майна (ст.1), на освіту (ст.2) і на вільні вибори (ст.3). Протоколом №4, підписаним 16 вересня 1963 р. (набрав чинності 1968 р.), до Конвенції було додано заборону позбавлення свободи за борги (ст.1), свободу пересування (ст.2), заборону вислання громадян (ст.3), заборону колективного вислання іноземців (ст.4).

Особливо важливим стало прийняття Радою Європи 28 квітня 1983 р. Протоколу №6 (набрав чинності 1985 р.), яким уперше вводилась вимога скасування смертної кари у мирний час. Протокол №7, прийнятий 22 листопада 1984 р. (набрав чинності 1988 р.), включив у правове поле Конвенції процедурні гарантії у разі вислання іноземців (ст.1), право на оскарження вироків у кримінальних справах у другій інстанції (ст.2), право на компенсацію у випадку судової помилки (ст.3), право не бути засудженим чи покараним двічі (ст.4), рівноправності подружжя (ст.5). Протоколом №12, підписаним 4 листопада 2000 р. (набрав чинності 2005 р.), введено загальну заборону дискримінації. А Протоколом №13, який підписаний 3 травня 2002 р. і вступив у силу 1 липня 2003 р., скасовано смертну кару.

Таким чином, було значно розширено загальний обсяг прав і свобод, які зобов’язуються забезпечувати і захищати всі країни–члени РЄ.

Однак це не означає, що перелік таких прав і свобод є вичерпним. Відповідно до ст.60 “ніщо в цій Конвенції не повинно тлумачитися як обмеження або відступ від будь-яких прав і основних свобод людини, які можуть гарантуватися законами будь-якої договірної сторони або будь-якою іншою угодою, в якій вона бере участь”. Тобто держава може встановити більш високий рівень захисту прав, а Конвенція дає лише мінімальний рівень захисту, і держава не може посилатися на неї як на якусь обмежувальну модель, навпаки, має право створювати більш ефективні національні механізми захисту.

Важливо зазначити, що держави–учасниці Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод обмежилися захистом лише громадянських і політичних прав, закріплених у цій Конвенції, які належать, як відомо, до першого покоління прав людини і базуються на так званому негативному визначенні свободи як заборони втручання держави чи інших суб’єктів у відносини, що становлять зміст того чи іншого права.

Починаючи з 1953 р., РЄ розпочала запроваджувати у правове поле європейських країн договори прав людини другого покоління, які забезпечують людині реальну можливість скористатись правами і свободами, зафіксованими у Конвенції, базуються на позитивному визначенні свободи і вимагають від держав-учасниць створення відповідних умов та взяття на себе відповідальності за забезпечення прав і свобод людини. Започаткували цей процес Європейська тимчасова угода про соціальне забезпечення за віком, інвалідністю чи втратою годувальника 1953 р. та Європейська конвенція про соціальну та медичну допомогу 1953 р. У 1954 р. була ухвалена Європейська культурна конвенція.

У 1961 р. прийнята Європейська соціальна хартія (набрала чинності 1965 р.), яка містить не лише визначення соціально-економічних прав і яка створила контрольний механізм за їх виконанням, та додаткові протоколи до неї 1988, 1991 та 1995 рр. Згодом були ухвалені Європейський кодекс соціального забезпечення 1964 р. та протокол до нього, Європейська конвенція про охорону археологічної спадщини 1969 р., Європейська конвенція про соціальне забезпечення 1972 р. та додаткова угода до неї, Конвенція про охорону архітектурної спадщини Європи 1985 р.

Наступним важливим кроком у розширенні обсягу прав і свобод базової Конвенції стало прийняття РЄ 26 листопада 1987 р. Європейської конвенції про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (набрала чинності 1989 р. після її ратифікації сімома країнами) та двох протоколів до неї 1992 р.

Починаючи з 90-х років ХХ ст., РЄ розробляє правові норми договорів, які відносять до третього покоління прав людини. Вони фіксують можливість захисту колективних і солідарних прав, прав народів та національних меншин. Слід зазначити, що особливий поштовх напрацюванню нового покоління прав людини у Європі було надано гельсінським процесом, який виріс із Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), що розпочала діяти на початку 70-х років. Заключний акт НБСЄ, який було прийнято 1 серпня 1975 р. у м. Гельсінкі (Фінляндія), визнав солідарність між народами важливим принципом поряд із такими принципами, як повага суверенітету, непорушність кордонів, незастосування сили, повага до прав людини і основних свобод, право народів розпоряджатися своєю долею і співробітництво між державами. У розділі, що стосувався прав і свобод людини, Заключний акт особливо виділив необхідність забезпечення прав національних меншин.

Подальший розвиток європейської системи прав людини у цьому напрямі відзначився прийняттям 5 листопада 1992 р. Європейської хартії регіональних мов або мов меншин (набрала чинності у березні 1998 р.). Цей документ став знаковим кроком у захисті прав людей на рідну мову, її розвиток у тому випадку, коли вона не є державною, а відтак збереження мов національних меншин та мовного різноманіття у Європі як культурного надбання людства.

У 1995 р. РЄ приймає Рамкову конвенцію про захист прав національних меншин (набрала чинності 1998 р.), яка стала першим правовим актом щодо захисту прав національних меншин. Її розробники спирались на положення Декларації ООН 1992 р. про права осіб, що належать до національних, релігійних або мовних меншин. Ця рамкова конвенція створила всеосяжні міжнародні стандарти прав національних меншин і її прийняття є обов’язковим для усіх держав–членів чи претендентів на вступ до РЄ.

До цієї ж групи прав людини належить Європейська хартія місцевого самоврядування, яка була прийнята Конгресом місцевих та регіональних влад РЄ у 1985 р. (набрала чинності 1988 р.). Хартія зобов’язує держави закріпити в національному законодавстві й застосовувати на практиці сукупність юридичних норм, що гарантують політичну, адміністративну та фінансову незалежність муніципальних утворень. Вона також встановлює необхідність конституційного закріплення автономії місцевого самоврядування і є першим юридичним документом, що гарантує дотримання принципу субсидіарності державами–членами РЄ. У 2009 р. було прийнято додатковий протокол до Хартії, який ще не набрав чинності. Він передбачає право голосу на місцевих виборах для громадян усіх інших держав–учасниць протоколу.

Важливим кроком РЄ у розширенні захисту прав і свобод стало прийняття у 1977 р. Європейської конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів (набрала чинності у травні 1983 р.), яка визначає основні аспекти правового становища трудящих-мігрантів, зокрема, найм на роботу, медичний огляд, професійний іспит, проїзд, дозвіл на проживання і на роботу, возз’єднання сімей, умови праці, переказ заощаджень, соціальне забезпечення, соціальну і медичну допомогу, припинення робочого контракту, звільнення, повторне влаштування на роботу та інші питання. Метою цієї Конвенції є створення для трудящих-мігрантів режиму, не менш сприятливого, ніж той, яким користуються громадяни приймаючої держави.

Необхідно також відзначити прийняття РЄ важливих договорів у царині захисту прав дитини: Європейської конвенції про усиновлення дітей 1967 року (набрала чинності 1968 р.), Європейської конвенції про правовий стан позашлюбних дітей 1975 р. (набрала чинності 1978 р.), Європейської конвенції про здійснення прав дітей 1996 р. (набрала чинності 2000 р.), Конвенції про особисті контакти з дітьми 2003 р. (набрала чинності 2005 р.), Конвенції Ради Європи про захист дітей від експлуатації та сексуального розбещення 2007 р. (набрала чинності 2010 р.), Європейської конвенції про усиновлення дітей (переглянута) 2008 р. (ще не набрала чинності), Конвенції Ради Європи про протидію торгівлі людьми 2008 р. (набрала чинності 2008 р.).

Новий напрям розробки європейських стандартів у галузі прав людини пов’язаний із боротьбою проти тероризму. У 1977 р. РЄ прийняла Європейську конвенцію про боротьбу з тероризмом (набрала чинності 1978 р.). На її розвиток у 2005 р. було прийнято Конвенцію Ради Європи про запобігання тероризму (набрала чинності 2007 р.).

Важливим доповненням переліку прав, закріплених у базовій Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, стало ухвалення РЄ низки договорів стосовно права на здорове довкілля. У 1979 р. була прийнята Конвенція про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі– Бернська конвенція (набрала чинності 1982 р.), у якій закладені основні права щодо здорового довкілля та охорони природного середовища. На її розвиток у 1993 р. РЄ прийняла Конвенцію про суспільну відповідальність за шкоду унаслідок діяльності, небезпечної для довкілля та у 1998 р. – Конвенцію про захист довкілля засобами кримінального права. Особливо слід відзначити прийняття РЄ Європейської конвенції про ландшафти 2000 р. (набрала чинності 2004 р.), яка зобов’язала держави-учасниці захищати довкілля не лише як природний, а й як соціокультурний феномен.

Наступний етап у становленні європейської системи прав людини розпочався прийняттям у 1997 р. Конвенції про захист прав і гідності людини у зв’язку із застосуванням досягнень біології та медицини: Конвенція про права людини і біомедицину (увійшла в дію у 1999 р.), оскільки у цій Конвенції йдеться вже про четверте покоління прав людини, пов’язаних із захистом її генетичної ідентичності. У 1998 р. було прийнято Додатковий протокол до цієї конвенції стосовно заборони клонування людських істот (набрав чинності 2001 р.), у 2002 р.– другий Додатковий протокол до Конвенції про права людини і біомедицину стосовно трансплантації органів і людських тканин (набрав чинності 2006 р.), у 2005 р.– третій Додатковий протокол до Конвенції про права людини і біомедицину в галузі біомедичних досліджень (набрав чинності 2007 р.), у 2008 р.– четвертий Додатковий протокол до Конвенції про права людини і біомедицину стосовно генетичного тестування у медичних цілях (ще не набрав чинності).

Всього за 60 років із часу прийняття Європейської конвенції з прав людини РЄ було прийнято понад 130 міжнародних договорів у царині прав і свобод людини, які включають понад 70 тисяч правових норм. Таким чином, фактично створено європейський кодекс захисту прав і свобод людини, який є спільним зобов’язанням країн–членів РЄ перед своїми народами.

Процес утвердження та вдосконалення європейської системи захисту прав і свобод людини, започаткований прийняттям Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, триває.

<< Назад	На початок сторінки

Дата добавления: 2015-08-28