Читайте также:
|
Описуючи в основному гнітючі умови існування українців у міжвоєнний період,
відрадно вказувати на один, хоч і крихітний, уламок цього народу, доля якого в цей
час значно поліпшилася: це були українці Закарпаття. Ізольовані від співвітчизників
Карпатськими горами, карпатоукраїнці (або русини, як вони продовжуваній нази-
вати себе) були найменш розвиненими у політичному, соціально-економічному й
культурному відношенні. Коли падіння Австро-Угорської імперії поклало кінець ма-
дярському гнітові, цей регіон увійшов до складу Чехословаччини. На відміну від
насильницької анексії інших західноукраїнських земель об'єднання Карпатської
України з Чехословаччиною було добровільним. Унаслідок підписаної в м. Скрентоні
(штат Пенсільванія, США) у листопаді 1918 р. угоди з чеськими лідерами емігран-
ти з Закарпаття погодилися на включення своеї батьківщини до складу нової чесь-
кої держави за умови надання їй автономії.
З усіх новостворених держав Східної Європи Чехословаччина була найдемокра-
тичнішою. Відтак вона не проводила щодо своїх Питання про автономію, як ми пересвідчимося, спричинилося до напруженості між
Прагою та її східною провінцією. Однак чехи дозволили карпатоукраїнцям більшу
міру політичної та культурної самореалізації, ніж вони будь-коли мали.
У 1921 р. в Чехословаччині проживало близько 455 тис. карпатоукраїнців. Із
них у чеській частині країни мешкали 370 тис., а 85 тис. населяли околиці Пряшева
у словацькій частині федерації. Бажаючи модернізувати всі регіони своєї нової дер-
жави, чехи намагалися підняти рівень життя й у Закарпатті. У 20-х роках було по-
ділено великі угорські маєтки, й близько 35 тис. селянських господарств отримали
додаткові ділянки, кожна розміром понад два акри. Разючим контрастом до Польщі
та Румунії було те, що чеський уряд у свої населені українцями території вкладав
більше коштів, ніж вилучав. Однак цих інвестицій було надто мало, аби якось полег-
шити страшні злидні в регіоні. З початком депресії 30-х років населення Закар-
паття спіткали тяжкі випробування, що часом виливалися в голодування широких
мас народу.
З точки зору освіти й культури чеська політика явила собою жадану зміну після
інтенсивної мадяризації. Передусім різко зросла кількість освітніх закладів. Між
1914 та 1938 рр. число початкових шкіл зросло з 525 до 851, а гімназій — із трьох
до II. Більше того, чеський 'уряд дозволив населенню користуватися в школах
мовою на власний вибір. Такий лібералізм спричинив швидке зростання культурних
товариств, таких як «Просвіта» й Товариство русофілів ім. Духновича. Процвітали
театральні трупи та хори. Скромному культурному ренесансові сприяла творчість та-
ких письменників, як Василь Гренджа-Донський, Андрій Карабелеш, Олександр
Маркуш.
Але культурне життя Закарпаття не було позбавлене складнощів та конфліктів.
Із поширенням Освіти й по мірі залучення населення до демократичних політичних
процесів на перший план стало виходити питання національної самобутності, що на
той час уже було розв'язане у більшості українських земель. Як водиться, його ви-
рішення стало першочерговою метою міцніючої закарпатської інтелігенції. І, як це
звичайно спостерігається на ранніх стадіях національного будівництва, навколо
цього питання виникли розбіжності.
Підходи до національного питання. Серед старших представників інтелігенції,
а це здебільшого було греко-католицьке духовенство, в ситуації, подібній до тої, що
раніше мала' місце в Галичині, поширювалися русофільські тенденції. Хоч русофі-
ли, до яких належали багато відомих місцевих жителів, утворили численні організа-
ції та товариства, у тому числі широку мережу читалень Товариства ім. Духновича,
вони мали корінний недолік: при всіх їхніх намаганнях незаперечним лишався
факт існування значних мовних і культурних розбіжностей між ними та росіяна-
ми. Ця обставина дедалі виразніше розкривала безплідність їхньої ідеології та полі-
тичної орієнтації і пояснювала труднощі у залученні на свій бік освіченої укра-
їнської молоді.
Інша тенденція зводилася до абсолютизації місцевих особливостей, тобто до
того, що слов'янське населення Закарпаття є окремою нацією русинів. Багато з
її прибічників були мадяризованими священиками, які з приходом чехів вважали
за обачне приховати свої проугорські симпатії під машкарою локалізму. Ідея «ство-
рення» окремого народу з кількох сотень тисяч людей виглядала слабко аргументо-
ваною, особливо з огляду на близьку спорідненість закарпатців з українцями, що на-
селяли східні схили Карпат. У результаті локалістський, або русинський, варіант
був найслабшим із усіх.
Очевидно, найдинамічнішою виявилася українофільська течія, що переважала
в середовищі нової світської інтелігенції, вчителів і студентів. Як і в Галичині XIX 'ст.,
вона починалася як народовський рух молодої інтелігенції, котра прагнула зміцни-
ти зв'язок із селянами. В міру того як зростало усвідомлення подібності у мові, на-
родній культурі, у традиціях християнства східного обряду між населенням по обид-
ва боки Карпат, а також із посиленням українського національного руху в Галичині
народовці Закарпаття ставали українофілами.
Про дедалі відчутніший вплив українофілів свідчило їхнє організаційне зростан-
ня в 30-х роках. Українофіли на чолі з Августином Волошиним, Михайлом та Юлі-
єм Бращайками заснували освітнє товариство «Просвіта», яке швидко відтіснило
конкуруюче Товариство русофілів ім. Духновича. Особливої популярності серед молодої інтелігенції набула організація українських скаутів «Пласт», що налі-
чувала 3 тис. членів. У 1934 р. до Асоціації українських учителів входило близько
1200 чоловік, або дві третини всіх педагогів Закарпаття. Особливо палкими прибіч-
никами українства стали гімназисти та студенти університетів. Серед українців За-
карпаття, які могли відкрито висловлювати свої політичні та національні прагнення,
створена на конспіративних засадах ОУН не мала сильного представництва про-
тягом майже всіх 30-х років. Хоча більшість українофілів стали прихильниками інте-
грального націоналізму, значна їх частина перейшла на прорадянські позиції.
Карпатоукраінська автономія. Чвари між карпатоукраїнцями були на руку че-
хам, і Прага скористалася ними як приводом для зволікання з наданням автоно-
мії регіонові. Однак у 1938 р. міжнародні події дуже послабили становище чеського
уряду. Внаслідок Мюнхенського пакту до нацистської Німеччини відійшла населена
німцями частина Чехословаччини; з мовчазної згоди західних держав вона плану-
вала подальше розчленування чеської держави. При підтримці німців словаки ді-
стали автономію в межах Чехословацької республіки. Спостерігаючи хитання празь-
кого уряду, провідники трьох закарпатських фракцій об'єдналися й також зажадали
автономії. Чехам не лишалося іншого вибору, як погодитися. II жовтня 1938 р. За-
карпаття отримало самоврядування.
Хоча першу автономну адміністрацію очолили русофіли Андрій Бродій та Сте-
пан Фенцик, вони швидко дискредитували себе як агенти Угорщини й Польщі. За-
мість них Прага призначила новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з Ав-
густином Волошиним. Уряд Волошина негайно приступив до перетворення Закар-
паття, чи Карпато-України, як вона тоді офіційно називалася, на автономну укра-
їнську державу. Українізувалися система освіти, видавнича справа та адміністрація.
У лютому 1938 р. на виборах до регіонального парламенту українофілів підтримали
86 % усіх виборців. Тоді ж була сформована Карпатська Січ — військова організа-
ція, що незабаром налічувала близько 5 тис. бійців.
Для створення власної збройної сили існували вагомі причини: з повільним роз-
валом Чехословаччини Угорщина зажадала повернення своїх колишніх земель у
Закарпатті. Саме коли формувався перший уряд Карпатської України, угорські вій-
ська зайняли південну частину краю, змусивши українців перевести столицю з Уж-
города до Хуста. Протягом усього свого короткого існування уряд Карпатської
України стояв перед постійною загрозою угорського нападу.
Створення українського уряду в Закарпатті справило великий вплив на західних
українців, особливо у сусідній Галичині. Багато з них вважали його першим кроком
на шляху до неминучого створення самостійної соборної України. Прагнучи захис-
тити першу українську землю, що здобула свободу, багато молодих інтегральних
націоналістів Галичини нелегально переходили кордон і вступали до Карпатської
Січі. Однак серед проводу ОУН не було одностайності щодо того, яку політику
проводити. Якщо молоді радикали Галичини вимагали негайної та широкої підтрим-
ки Карпатської України, їхнє старше керівництво за кордоном, знаючи про німецькі
плани, закликало до стриманості.
Незабаром причини обережності старших інтегральних націоналістів стали зро-
зумілими. У таємному пакті з Угорщиною Гітлер погодився на окупацію нею всьо-
го Закарпаття, й 14 березня 1939 р. в край увійшли угорські війська. Безнадійно по-
ступаючись за чисельністю та озброєнням, Карпатська Січ чинила відважний, проте
марний опір. 15 березня уряд Волошина символічно проголосив незалежну Рес-
публіку Карпато-України. А вже через кілька годин по тому він був змушений
утекти за кордон.
Виникнення карпатоукраїнської автономії було чимось парадоксальним. Серед
усіх західноукраїнських земель цей регіон був найменш розвинутим у соціально-
економічному, культурному й політичному відношенні. Однак саме на
цій території був досягнутий певний рівень самоврядування. Незважаючи на свій
короткий вік, уряд Карпатської України мав вплив, аналогічний впливові українських
урядів періоду 1917—-1920 рр., й сприяв перетворенню великої частини населення
краю, особливо молоді, на національне свідомих українців. Цей епізод також крив у
собі важливі висновки щодо німецько-українських стосунків, послуживши перекон-
ливим доказом того, як мало українці могли покладатися на добру волю Гітлера.
Національна нерівність, труднощі соціально-економічного характеру, а також
вражаюче посилення нацистської Німеччини та СРСР призвели до розчарування в
демократії і зростання політичного екстремізму по всій Східній Європі у міжвоєн-
ний період. Ця радикалізація чимдалі ширше охоплювала не лише інтелігенцію, а й
традиційно пасивне селянство. За всієї своєї обмеженості модернізація піднесла
самоповагу і сподівання кращої долі серед селян, викликаючи в них почуття протес-
ту проти національних утисків та погіршення життєвого рівня, що спостерігалися
в 1930-х роках. Більше того, вона, як ніколи раніше, штовхала їх до політичної діяль-
ності, зокрема до радикальних дій.
Розчаровані безрезультатними намаганнями завоювати державність чи самовря-
дування, західні українці виявилися особливо чутливими до цих загальних тенден-
цій. Незважаючи на широкий розвій «органічної роботи», було очевидно, що саме
інтегральний націоналізм ОУН став серед західних українців, і насамперед молодих,
найдинамічнішим рухом. На відміну від співвітчизників у Радянській Україні західні
українці не зазнали таких драматичних соціально-економічних змін, і навіть за
вкрай убогого життєвого рівня їхніми думками володів не дискредитований ста-
лінщиною комунізм, а інтегральний націоналізм. Відтак найбільшого поширення
український націоналізм набув серед покоління західних українців, які вступили
в дорослий вік у 30-х роках, і проявлявся як своєрідна суміш фанатичності та
ідеалізму.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 45 | Нарушение авторских прав