Злочини проти місцевого населення

Радянські партизани, як і німці, наводили жах на цілі райони, спалювали села і міста, проводили каральні походи. Таким чином, населення знаходилося між молотом і ковадлом. Деякі населені пункти поперемінно «утихомирювали» то німці, то партизани. 8 травня 1943 партизани напали на опорний пункт, організований німцями для своєї самооборони від радянських партизан. Вони вбили 127 цивільних осіб, що були бійцями німецької самооборони, включаючи дітей, спалили будинки й викрали на продаж майже 100 корів і 70 коней. Через два місяці каральна експедиція німців проти партизан перетворила на попіл все те, що ще залишилося. При цьому німці вбили тільки близько 10 чоловік, та погнали на роботу до Німеччини близько 3000.

Багато загонів майже не проводили бойових операцій, оскільки їм не вистачало зброї та боєприпасів, а їсти хотілося і хотілося дочекатися кінця війни. Деякі обмежилися тільки постачальними походами. В одній з доповідей радянському керівництву взимку 1942/43 року про поведінку партизан, правда, не в Україні, а у Західній Білорусі і про єврейську самооборону, говорилося:

«

Оскільки вони не воюють, вони перетворюються в додатковий тягар для селян і налаштовують селянство проти всіх партизан в цілому. Якщо немає німців, то партизани безперешкодно входять в село, забирають корів, овець, хліб та інші продукти. Але як тільки з'являється каральний німецький загін, партизани, не чинячи опору, втікають. Німці же б'ють селян, їхні будинки спалюють за те, що вони утримували і годували партизан

»

.

Більшість військових операцій партизан були спрямовані не проти німецьких окупантів, а проти колабораціоністів та їхніх сімей, а також проти всіх, хто добре ставився до німців і був антирадянщиком. А хто був чи не був антирадянщиком, партизани вирішували самі. На порядку денному були розстріли, ґвалтування і пограбування. 22 лютого 1943 загін Михайлова убив у селі Чігрінка Могильовського району (на схід від Мінська) близько 70 мирних жителів-колабораціоналістів. На рахунку цього загону були також грабежі, ґвалтування і розстріли. За повідомленням одного високопоставленого офіцера Червоної Армії, зробленого в червні 1943 р., загін Баті, що діяв приблизно за 200 км від Мінська, 'тероризував мирне населення'. Зокрема, 11 квітня 1943 р. вони 'розстріляли ні в чому не винні сім'ї партизанів у селі Сокочі: жінку з 12-річним сином, другий син-партизан якої загинув раніше, а також дружину одного партизана і її двох дітей — двох і п'яти років'. В іншій доповідній говориться, що в квітні 1943 р. партизани загону Фрунзе, що діяв на північ від Мінська, розстріляли у ході каральної операції 57 людей, включаючи немовлят.

Деякі партизанські загони спалювали відразу кілька населених пунктів, як наприклад, комісар Фролов разом зі своїми партизанами, що діяв у Вітебській області. У квітні 1943 р. вони перетворили на попіл багато сіл, розстріляли мирних жителів і інших партизанів. І це було далеко не виняток. Ще безцеремонніше відносилися партизани до польського населення на території нинішньої Західної Білорусі, оскільки поляки взагалі вважалися антирадянщиками. Партизани вбивали поляків цілими сім'ями, спалювали їхні будинки тільки за підозрою в підтримці польського підпілля. Багато поляків у паніці покидали свої будинки і втекли в міста. У цих районах свої «постачальницькі операції» партизани проводили переважно серед польських селян.

У серпні 1943 р. почалися перші великі операції проти польських партизанів. Радянські партизани запросили керівництво польського загону Кмічич на переговори і заарештували його. Решту поляків вони раптово атакували на їхніх базах і роззброїли. У кінцевому підсумку, Совєти розстріляли польського командира і його 80 бійців. Решту вони примусово, закувавши в кандали, включили в свої загони, а деяких, роззброївши, відпустили. Після цього протистояння виросло в локальну польсько-радянську партизанську війну. Деякі польські підрозділи, загроза яким з боку Рад була особливо велика, повністю припинили боротьбу проти вермахту і навіть отримували від німців зброю і боєприпаси.

Частими були факти зґвалтувань жінок і дівчат в селах, що знаходились у зоні дії партизанських загонів, а німців не було й не було кому захищати українських дівчат. В одному з сіл партизан, замість того, щоб воювати з німцями, почав ґвалтувати 14-річну дівчинку. Її батько, що не був партизаном, спробував захистити дочку — за це був побитий партизанами до напівсмерті^[3]. У донесеннях є дані про те, що найчастіше жінки піддавалися насильству 8-10 партизанів. Тих, хто відмовилися вступати в статевий зв'язок, іноді розстрілювали.

Частим явищем була й наявність у партизанських командирів бойових дружин. Іноді деякі, найбільш відважні та красиві козаки-командири, наче на курорті, заводили цілі гареми. В одному з листів згадувалося про те, що «приїхав Попудренко з дружинами»^[3].

Мародерство

Особливу проблему створювала та обставина, що партизанам треба було годуватися та одягатися, тому радянські партизани здобували наїдки та одяг, переважним чином, через пограбування мирного місцевого населення, замість того, щоб город посадити та виростити достатньо бульби. Під час цих постачальницьких операцій партизани нерідко вели себе як звичайні грабіжники, в усякому разі, так сприймало їх населення. Вони реквізували жіночу білизну (для бойових дружин), дитячий одяг (на всякий випадок), господарський скарб, — речі, мало придатні в лісі, зате — можна продати євреям на базарі, або обміняти на шнапс (в крайнім разі — на самогонку), або подарувати партизанкам, щоб не гвалтувати дівчат.

Так, двічі Герой Радянського Союзу Федоров в жовтні 1943 року подав на ім'я Хрущова доповідну записку^[4], де відзначав дії загонів Бринського (псевдо «дядя Петя») таким чином:

«

Ставимо Вас до відома, що дії ряду командирів цього з'єднання (не кажучи вже про рядових партизанів, які тероризують мирне населення побиттями, вбивствами і мародерством) проведені, як правило, у формі бандитизму, грабування і мародерства, потребують Вашого втручання.

»

А ось що пише в своїй доповіді від 27 березня 1944 року комісар Кам'янець-Подільського партизанського з'єднання ім. Жукова Миронов:

«

«У більшості партизанських загонів склалася вірна думка, що поголовно всі жителі Західної України націоналісти, і заходячи в села, вони проводили майже поголовне вилучення худоби і майна та вбивали чоловіче населення у порядку помсти за загиблих диверсантів»

»

.

За свідченнями місцевих мирних жителів^[1], радянські партизани зводили з мирними жителями, що служили у німців, старі рахунки, спалювали села і окремі будинки, катували та ґвалтували людей, пиячили, вчинювали дебоші, вели розпустний образ життя та ще й ордена получали^[2]. Венеричні недуги серед бійців і командирів були масовим явищем в зв'язку з безкультур'ям.

Розумні люди вважали, що партизани їх більше ображали, ніж німці^[1] — 85-річна Олександра Жоголь із села Добрянка Ічнянського району Чернігівської області розповідає:

«

Ті прийдуть: скромно - «Дай яйко». А еті прийдуть — і нагло - вєщі забирали, і занавєскі тащили (на портянки). На своїх партизан многіє жалувалися. Раз являється до нас у Добрянку партизанський обоз, большущий. Стояв вот здєсь на вулиці, ми через вікно смотрім. Один говорить двом: «Іди ти ету хату шаруй, а ти ту». Забирали всьо тогда

»

.

«Виявлено низку злочинних фактів, що творить командний склад з'єднання. Розстріли (вбивства) дівчат-партизанок, з якими співмешкали командири. Постійний розстріл мирних жителів і розпуста в побутовому житті. І як результат на основі цієї розпусти захворювання бійців і командирів на венеричні захворювання є звичайним і масовим явищем» (Із доповідної записки командира Чернігівсько-Волинського партизанського з'єднання НКВС СРСР Олексія Федорова, надісланої на ім'я Микити Хрущова 21 жовтня 1943 року, про командирів і бійців партизанських загонів Антона Бринського).

«Дуже багато скарг і образ на те, що всі бійці, як чоловіки, так і жінки, при марші йдуть пішки, а дружини командирів на підводах. Або замість пораненого відправляють на Велику Землю в літаку вагітну дружину» (Із доповідної записки колишнього політрука п'ятої групи Сумського партизанського з'єднання Мінаєва керівникові Українського штабу партизанського руху Тимофієві Строкачу про моральний стан з'єднання, 28 квітня 1943 року).

«

Від нашого села Комарівка за 6 км є село Борівка, в якому живе місцевий лікар і громадянин М. Кузьменко. Сфабрикували якусь групу, оформили документи, приписали до себе жінок, що гуляли з «власівцями», та отримали, окрім документів, ще й медалі за свою діяльність. Як це розуміти? Виходить, що можна не захищати свою Батьківщину, не йти на смерть, а мати довгий язик, бути нахабним і бездушним, служити, як говориться, двом богам і бути правим.

»

(Із листа від колишнього партизана Івана Бурука з Макарівського району на Київщині, надісланого в січні 1966 року Сидорові Ковпаку, що був тоді заступником голови президії Верховної Ради Української РСР).

Пияцтво

Великою проблемою серед партизанів було пияцтво. Вони часто напивалися і чинили насильство, як правило, над цивільним населенням, а німців не чіпали, часто потерпілими виявлялися їхні ж товариші по зброї. Алкоголь вони добували у селян (за гроші). Найчастіше вони реквізували коней, овець, велику рогату худобу, одяг і господарську начиння, потім збували все це німцям в інших великих поселеннях, щоб на виручені гроші виміняти або купити самогонку.

Пияцтвом славився загін Олексія Федорова, застілля у якого обов'язково супроводжувалися відрами випитого самогону. У доповідних записках збереглися дані про те, що деякі комісари партизанських з'єднань у п'яному вигляді влаштовували стрілянину по людях, а іноді просто ходили і розстрілювали перших зустрічних. Один з таких любителів постріляти після рапорту нагору був просто відкликаний з партизанського з'єднання, але не поніс додаткових покарань^[3]. При поданні в Москву рапорта на нагородження партизана бойовим орденом, таке «гусарство» зараховувалось як бойова заслуга.

Дата добавления: 2015-11-26