Українці в Латинській Америці

Найбільше вихідців з України проживає переважно в Аргентині та Бразилії. Перші українці - емігранти з Галичини - почали прибувати до Аргентини з 1897 р. й оселялися в північних районах. Міграційні процеси тривали до Першої світової війни та в міжвоєнний період. У перші роки після Другої світової війни до Аргентини переселилися понад 6 тис. українців, які під час війни змушені були залишити батьківщину, рятуючись від переслідування з боку радянського уряду. Нині в Аргентині за найскромнішими підрахунками проживає понад 200 тис. українців (за максимальними оцінками - 400-500 тис), близько половини з яких мешкають у столиці країни Буенос-Айресі та в однойменній провінції.

Значна частина емігрантів-українців «першої хвилі» були представниками найбідніших верств селянства, і в новій країні вони здебільшого займалися сільським господарством. Долаючи неймовірні природні та економічні труднощі, поселенці обробляли до того часу не освоєні землі.

Тепер чимало нащадків вихідців з України ведуть фермерське господарство за сучасною технологією: вирощують чай, бавовну, сорго, виноград, зернові культури, займаються садівництвом, тваринництвом. Українці, що живуть у містах, працюють на підприємствах, у сфері обслуговування. Чимало з них є власниками малих або середніх за розмірами підприємств (виробництво сільськогосподарських машин і реманенту електромоторів, холодильників та ін.).

Прошарок представників розумової праці - інженерів, адвокатів, лікарів, економістів – нечисленний.

Розвивається релігійне і соціально-культурне життя Більшість аргентинських українців за конфесією - греко-католики, вони об’єднані в окрему єпархію. Менша частина іммігрантів - православні, є також невелика кількість євангелістів. З культурно-освітніх установ найбільшою є товариство «Просвіта», яке, крім центральної організації в Буенос-Айресі, має дев’ять філій у різних провінціях. У рамках товариства працюють школи для дітей та дорослих, дитячі садки, мистецькі колективи. Ще однією культурно-просвітницькою установою є товариство «Відродження» з трьома філіями й школами різного профілю. Школи існують також при церквах, а при греко-католицькому кафедральному соборі в Буенос-Айресі діють гімназія та філія католицького університету. Українські релігійні та культосвітні організації утримують також будинки для людей похилого віку, сирітські притулки, лікарні, рекреаційні оселі.

В Аргентині є українські видавництва, виходять щотижнева газета і журнал, ведуться радіопередачі українською мовою. У Буенос-Айресі відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку.

У Бразилії за найобережнішими оцінками проживають понад 150 тис. українців. Як і в Аргентині, це переважно нащадки емігрантів з Галичини, які стали оселятися тут починаючи з 90-х років XIX ст. Основна частина емігрантів проживає на півдні країни, в штаті Парана, переважно біля містечка Прудентополіс, а також у районі столиці названого штату - міста Курітіби. Більшість українців працюють у сільському господарстві. Вже у перші десятиліття проживання в Бразилії вони, незважаючи на надзвичайно важкі умови життя, створювали українські церкви, школи, культурно-просвітницькі організації. В 30-х роках диктаторський режим Варгаса заборонив діяльність майже всіх українських організацій та об’єднань. Не дозволялося навіть проведення богослужінь українською мовою.

Після 1945 р. до Бразилії з Європи прибуло близько 9 тис. українців, розкиданих війною. Одночасно йшла відбудова українського національного життя. Зокрема, відновив діяльність Український національний союз - головний культурний центр української громади в Бразилії. Створювалася мережа українських організацій, яка в 60-70-х роках набула завершеного вигляду. Засновано Бразильський центр українських студій (1971), Релігійний центр української молоді (1980), існують українські школи, мистецькі колективи, бібліотеки, світлиці.

За віросповіданням переважна більшість бразильських українців - греко-католики. З 60-х років існує греко-католицька єпархія, налічується понад 200 церков. Є також 12 парафій Української автокефальної православної церкви.

Нині Україна на міжнародних ринках переважно виступає як держава — експортер робочої сили, хоча відмічається тенденція до зростання кількості іноземних громадян, які працюють в Україні. Статистичні дані свідчать, що кількість останніх приблизно в 10 разів менша, ніж кількість українців, які працюють за кордоном. При цьому йдеться лише про офіційну статистику, яка не враховує нелегальних мігрантів та біженців.

Міграція робочої сили для України на даний час має переважно негативні наслідки. Мігрують, як правило, висококваліфіковані спеціалісти, але лише невеликий відсоток їх має гарантовану роботу і відповідні соціальні та трудові гарантії. Виїжджають за кордон у пошуках роботи молоді люди без певного рівня кваліфікації, які згодні на будь-яку роботу і низьку платню без усяких гарантій. Згубним для економіки країни, для формування її науково-технічного потенціалу є виїзд за кордон науково-технічних кадрів та підготовлених на сучасному рівні молодих спеціалістів. Це може негативно вплинути на темпи відновлення економіки України.

Водночас грошові перекази працівниками-емігрантами іноземної валюти в Україну сприяють розширенню торгівлі товарами, в тому числі й вітчизняного виробництва. Частина емігрантів після повернення з-за кордону вкладає зароблені кошти в організацію бізнесу, виробництва тощо, що певною мірою сприяє формуванню ринкових відносин.

З метою зменшення еміграції робочої сили з України (особливо нелегальної) необхідне провадження системи заходів, які на думку фахівців повинні мати чітке внутрішнє і зовнішнє спрямування. До числа перших належать заходи макроекономічної стабілізації та оздоровлення економіки — створення робочих місць, розширення іноземного інвестування тощо. Зовнішні заходи мають забезпечити цивілізовані форми виїзду працівників за кордон та можливість їх вільного повернення з-за кордону, ввезення валюти, а також гарантії нашим співвітчизникам захисту їхніх трудових прав за кордоном.В цілому можна говорити про те, що розвиток в Україні міжнародної міграції робочої сили, яка призводить до значного відпливу трудових ресурсів, несприятливо впливає на розвиток трудових ресурсів нашої країни.

Еміграцію робочої сили з України можна поділити на етапи:

І етап — кінець XVIII ст. (1799 р.) — кінець XIX ст. (1899 p.). Він характеризується виїздом переважно сільських мешканців із Західних регіонів України. Населення емігрувало через економічні труднощі.Головні напрямки еміграції: США — більше 200 тис. осіб, Південна Америка — 300 тис. осіб.

II етап — з 1899 р. по 1914 р. Він характеризується: еміграцією робітників, селян, інтелігенції; напрямок еміграції — США, Канада, Південна Америка; кількість емігрантів — близько 400 тис. осіб.

III етап — з 1918 р. по 1939 р. Особливості даного етапу: еміграція робочої сили в основному з політичних мотивів; високий рівень освіти емігрантів; напрямок еміграції — США, Канада, Західна Європа; різке скорочення кількості емігрантів — близько 40 тис. осіб.

IV етап — 1945—1960 pp. Він характеризується: мотивами еміграції в основному політичні; зростання частки висококваліфікованих емігрантів; напрямок еміграції: США — 80 тис. осіб, Канада — 50 тис, Західна Європа — 70 тис, Південна Америка — 120 тис, Австралія — 21 тис. осіб.

V етап — з 1960 р. по теперішній час. Основні особливості: виїзд кваліфікованих кадрів — "відплив інтелекту"; напрямок еміграції: США — 52 тис. осіб (1990 p.); Західна Європа — 146 тис, Ізраїль — 230 тис осіб.

Дата добавления: 2015-12-07