Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Особливості літературно-критичної діяльності Василя Щурата

Читайте также:
  1. III А. Витрати діяльності 1 страница
  2. III А. Витрати діяльності 2 страница
  3. III А. Витрати діяльності 3 страница
  4. III А. Витрати діяльності 4 страница
  5. III. Актуалізація опорних знань і мотивація навчальної діяльності.
  6. N33 Теорія діяльності в працях А.Н. Леонтьєва
  7. V. Особливості формування собівартості будівельно-монтажних робіт за будівельним контрактом

У 90-ті роки розпочав літературно-критичну діяльність щедро обдарований як поет, перекладач, літературознавець Василь Щурат (1871–1948). Ставши доктором філософіі у Відні, як і Франко, він згодом зосередився переважно на історії літератури. Замолоду публікував різножанрові матеріяли в «Народі», «Житті і Слові», «Ділі», «Буковині», «Радикалі», польськомовному «Monitori», «Зорі». Досконало оволодівши французькою мовою, В. Щурат одним з перших в Україні (вслід за І. Франком і В. Горленком) висловлювався публічно про новітню французьку літературу. Про це свідчить його стаття «Французький декадентизм в польській і великоруській літературі» (Зоря. — 1896. — №9. — С. 178–180; №10. — С. 197–198; №11. — С. 216–217).

Виділивши талановитих і оригінальних зачинателів французького модернізму (Ш. Бодлер, П. Верлен, С. Малларме) з-поміж епігонів-«поетчуків», В. Щуратпростежував їх вплив на польських поетів І. Пшесмицького(Міріама), А. Ланге, К. Тетмайера, Л. Риделя, В. Рачинського, К. Гурського, Л. Щепанського, російських В. Брюсова, Ф. Бальмонта, С. Мережковського. На думку Ф. Погребенника, стаття В. Щурата «допомагала належним чином орієнтуватися в декадентських віяннях: арґументовано осуджуючи негативне в них, критик водночас виявив належну об’єктивність при характеристиці певних позитивних здобутків тих талановитих поетів, які, йдучи загалом у фарватері декадентського напряму, виявляли чуйність до болів і страждань людини»81. Хоча ця теза з 1988 року нагадує дипломатичну риторику («належним чином», «належну об’єктивність», «певних позитивних здобутків»), вона все ж фіксує внесок В. Щурата в українську критику, бо згадана стаття, як і наступні, пов’язані з Франком, ніколи не передруковувалися після першодруку в «Зорі». Отже, В. Щурат розпочав посутню аналітичну розмову про декадентство, його вплив на слов’янські літератури (польську, чеську, російську). Терміном «декадент» В. Щурат оперував своєрідно, наповнюючи його широким змістом. Так, у ювілейному літературному портреті «Д-р Іван Франко» (Зоря. — 1896. — №1. — С. 16–17; №2. — С. 36–37), характеризуючи багатогранну двадцятип’ятилітню творчість письменника, В. Щурат потрактував збірку «Зів’яле листя» як «об’яв декадентизму в українсько-руській літературі». При цьому відразу окреслив змістове наповнення терміну: «Розуміється тоді, коли під декадентизмом будемо розуміти не ті оригінальні поетичні замахи, в котрих Макс Нордаубачить признаки умислових хвороб, але розумне і артистичним змислом ведене змагання до витвору свіжих, оригінальних помислів, образів, зворотів мови і форм». Оскільки основне загальнопоширене значення терміну «декадентизм» було тоді пов’язане з фазою занепаду культури, а Поль Валеріактуалізував його в словах «Je suis I’Empire á la fin de la décadence...» (Я — імперія на схилі кінця), то І. Франко відреагував відомим віршем «Декадент» (Зоря. — 1896. — №17. — С. 326) з приміткою «В. Щуратові. Попричині його замітки в «Зорі», 1896, ч. 2, с. 36. В. Щурат відповів спочатку також віршем «Се не декадент!» (Зоря. — 1897. — №5. — С. 95) і великою статтею «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних задач штуки (Прочитавши ліричну драму І. Франка «Зів’яле листя») (Зоря. — 189. — №5. — С. 96–97; №6. — С. 118–119; №7. — С. 135–137). Він ще раз нагадав своє розуміння декадентизму: «Під декадентами навіть у Франції розуміють дві породи поетів: не лише поетів справжнього упадку, але й правдивих, не раз вельми уталантованих поетів, яких нині безталанні чіпляються, як реп’яхи кожуха. Так само подвійно треба й нам розуміти його, я й назвав був одну частину поезії Ів. Франка, що ввійшла тепер в збірник «Зів’яле листя», взірцем декадентської поезії в кращім значенні цього слова». Тому, пояснював В. Щурат читачам «Зорі», Франко «грубо... помилився, взявши похвалу форми поезії за догану їх змісту».

Здавалось би, непорозуміння між автором і рецензентом вичерпане, прилюдний обмін думками відбувся. Він міг залишитися епізодом в історії літературного життя. На жаль, він увійшов у дискурс історії літературної критики впродовж десятків літ з легкої руки тих, хто безпомильність І. Франкапов’язував з висхідним рухом «революційної демократії» і реалізму в літературі на основі прямолінійно витлумаченої народності. Відомі слова Франка легко вкладалися в таку риторику:

Який я декадент? Я син народа,

Що вгору йде, хоч був запертий в льох,

Мій поклик: праця, щастя і свобода.

Я є мужик, пролог, не епілог.

Але такого поклику ані трохи не заперечував В. Щурат, який солідаризувався з Франкому розумінні суспільних завдань мистецтва. В тій же статті він писав: «Штука повинна показувати народові образи його власного життя: побільшені, ублагороджені. Штука повинна підносити народ в його власних очах, вчити його пошанування для самого себе». З такої позиції він запитував, чи зможе виконати такі «повинності» поезія «Зів’ялого листя»? Хіба, додавав, за аналогією: як лікують віспу — прищеплюванням віспи?

Про суспільне значення інтимної лірики розмірковував, як уже підкреслювалося, і Павло Грабовський. Невдовзі торкнуться цієї проблеми Леся Українкав листах до Франкаі сам Франко в передмові до другого видання «Зів’ялого листя». Отож, виходить, що молодий критик мав рацію, а діалог між ним і метром спричинився не розходженням естетичних засад, а чимось іншим: і термінологічною неусталеністю, і поспіхом, і емоційністю реакції на репліку опонента. Та це цілком відповідає природі діалогічного мовлення, надто при відсутності уявного опонента. Так формується літературно-критичний дискурс на відміну від дискурсу історико-літературного, який покликаний збагнути, пояснити ситуативну природу першого, а не шукати абсолютної істини в позиції, репліці одного з опонентів.

Українським літераторам — письменникам, критикам, історикам літератури — разом з істориками і політичними діячами ще належало пройти випробування на порозуміння в боротьбі не тільки за право писати рідною мовою, а жити повноцінним національним, людським, державним життям. Літературній критиці і в цій справі довелося відіграти відчутну роль уже на зламі століть, у період fin de siècle, після святкування 100-річчя нової української літератури, в боротьбі за престиж українства, не маючи ще власної держави.


Дата добавления: 2015-12-07; просмотров: 79 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.008 сек.)