Іv. Поняття кримінально-процесуальної компетенції

Поняття "компетенція" в загальній теорії права вживають виключно щодо державних органів, які є представниками публічної влади. Ю. О. Тіхоміров сформулював щодо загального поняття компетенції такі положення. " Перше — складно побудоване громадянське суспільство вимагає чіткої і відкритої організації публічної влади. Друге — багатоманітність інтересів у суспільстві передбачає їхню певну гармонізацію. Цій меті слугує публічний інтерес, що виражає в концентрованому вигляді найбільш значущі суспільні потреби. Третє — задоволенню інтересів відповідає система дер­жавних і суспільних інститутів. Розподіл державних і суспільних справ та організація ефективного управління є ключовою пробле­мою. Четверте — визначення цілей і компетенції учас­ників публічно-правових відносин слугує центром тяжіння всіх або багатьох дій". Як же ці фундаментальні положення виявляються в кримінальному провадженні, характеризуючи компетенцію державних органів, які порушують, розслідують та розглядають кримінальні справи.

Публічну владу у частині кримінального провадження організовано таким чином, що досудове провадження здійснюють представники органів виконавчої влади - органи дізнання (міліція, податкова мілція, органи безпеки тощо, органи досудового розслідування (органів внутрішніх справ, податкової міліції та органів безпеки, державного бюро розслідувань), а питання про винність особи та її покарання вирішує орган судової влади — суд. Всі вони є органами публічної влади, які в своїй сукупності утворюють сис­тему державних органів, наділених кримінально-процесуальною компетенцією.

У межах цієї системи (організму) всі вказані органи "пов'язані" правилами, встановленими публічною владою, і зобов'язані охороняти інтереси суспільства та права окремих його членів. Однак ця система не є закритою для суспільства. Організацію (структуру) та повноваження щодо кримінального провадження у згада­них органів встановлено законом, а тому є відкритими для суспіль­ства.

Останнє має право на здійснення громадського контролю за діяльністю органів, які ведуть кримінальне провадження, через відповідні інститути, якими є Уповноважений з прав людини Верховної Ради України, депутатські запити тощо. Право на здійснення такого контролю залишається у суспільства завжди, бо саме воно делегує державі здійснення функцій щодо вирішення кримінальних кон­фліктів. Тому ігнорування державними органами вимог суспільства свідчить про поглинення суспільства державою і призводить до зни­щення свободи особи.

Кримінальне провадження є галуззю публічного права. Тому в ньому в концентрованому вигляді відбито суспільні потреби, що полягають у боротьбі з таким соціальним злом, як злочинність. Публічний інтерес у кримінальному провадженні визнається державою і забезпечується через норми права. Задоволення інтересу суспіль­ства у подоланні злочинності є умовою і гарантією його нормаль­ного функціонування й розвитку. Цей інтерес віддзеркалює най­більш значущі потреби суспільства: зниження рівня злочинності, запобігання і зниження рівня криміналізації суспільства, забезпе­чення громадського спокою тощо.

Задоволенню зазначених публічних інтересів відповідає систе­ма державних інститутів — компетентних органів держави, уповноважених нею на здійснення специфічної діяльності із застосування норм права, — правоохоронних і судових органів. Тільки ці органи мають виключну компетенцію здійснювати кримінально-процесуальну діяльність. З цього погляду кримінально-процесуальна компетенція органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду є, з одного боку, спеціальною компетенцією окремих державних органів, а, з іншого, — загальною щодо окремих видів їх проце­суальної діяльності. Зазначені види процесуальної діяльності в жод­ному разі не повинні "перетинатися" в межах сумарного обсягу кримінально-процесуальної компетенції (правосуддя здійснює тільки суд, державне обвинувачення — прокурор, слідство — слід­чий, дізнання — орган дізнання). Тож компетенцію можна визна­чити як покладений законом на уповноваженого суб'єкта обсяг публічних справ, а кримінально-процесуальну компетенцію, - як покладений кримінальним процесуальним законом на органи дізнан­ня, досудового слідства, прокуратури і суду обсяг публічних справ у сфері вирішення кримінально-правових конфліктів, що виникають у суспільстві.

До " компетенційних " елементів належать: а) нормативно вста­новлені цілі; б) предмети відання як юридично визначені певні сфери та об'єкти впливу; в) владні повноваження як гарантована законом міра прийняття рішень і вчинення дій".

Встановлені законом цілі діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду визначають спосіб їх нормативної орієнтації на досягнення певного процесуального результату. Як зазначає Ю. О. Тіхоміров, "в широкому розумінні маються на увазі публічні функції". Такі публічні функції виконують і кожен із органів, що мають право здійснювати кримінальне процесуальне провадження (орган дізнання, слідчий, прокурор — функцію кри­мінального переслідування; суд - функцію правосуддя). Відхилення від виконання цими органами своїх функцій або виконання не своїх функцій завдає значної шкоди правам і законним інтересам учасників кримінального провадження (повноправних членів суспільства), а, отже, і не сприяє досягненню його цілей.

Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду мають у кримінальному провадженні і чітко окреслений законом предмет відан­ня певні об'єкти їх впливу. Останні традиційно пов'язують із повноваженнями зазначених органів щодо можливості провадження у певних кримінальних справах. Характеристики кримінальних проваджень покладено в основу визначення таких понять, як підслідність і підсудність."Перетинання компетенцій" у цьому плані може мати місце тільки між державними органами, уповноваженими здійснювати діяльність одного виду. Наприклад, законодавець наділяє певні органи одного рівня уні­версальною компетенцією щодо порушення кримінального провадження. Серед органів дізнання це є міліція та капітани морських суден, що перебувають у далекому плаванні.

Окрім певної категорії кримінальних проваджень, до предмета відання органів дізнання, слідчого, прокурора, суду належать такі його елементи, як вплив на хід кримінального провадження (порушення кримінального провадження, закриття справи тощо); повноваження щодо провадження процесуальних дій (слідчих дій, пред'явлення підозри, роз'яснення прав тощо); повноваження щодо прийняття процесуальних рішень (про провадження слідчих дій, про визнання потерпілим тощо). Отже, кожний із цих органів під час провадження в одному і тому ж кримінальному провадженні може вирішувати тільки певне коло питань, що належать до предмета його відання.

Для того, щоб визначений законом предмет відання міг повно і всебічно опрацювати той чи інший державний орган, останнього наділено достатніми для цього владними повноваженнями. Ів теорії, і в практиці кримінально-процесуальної діяльності під ними, як правило, розуміють права державних органів, що передбачає свободу розсуду в їх використанні. Між тим, орган дізнання, слідчий, проку­рор і суд одночасно наділені й обов'язками зі здійснення цих прав. У теорії компетенції як найтиповіші повноваження державного органу визначено одинадцять: І) керує; 2) управляє; 3) вирішує; 4) бере участь; 5) нормує; 6) організує; 7) розробляє; 8) вказує; 9) координує; 10) контролює; II) забороняє. Безперечно, всі ці повноваження є притаманними і для органів дізнання, досудового розслідування, прокуратури і суду, і для державних органів. Тільки кожне із них той чи інший орган, що здійснює провадження, використовує для вико­нання визначеної для нього законом функції, а, отже, і для досяг­нення певних цілей. До того ж у різних стадіях процесу повнова­ження вони реалізують з певною специфікою. Наприклад, орган дізнання і слідчий виконують функцію кримінального пересліду­вання особи тільки в стадії досудового розслідування. Прокурор же в цій стадії виконує одночасно дві функції: 1) кримінального пересліду­вання; 2) нагляду за законністю в діяльності органів дізнання та досудового слідства, що саме по собі є алогічним. Функцію кри­мінального переслідування (державного обвинувачення) він продовжує виконувати і в судових стадіях процесу. При цьому його діяльність залишається публічною, тобто здійснюється відповідно до вимог принципу публічності (офіційності). Але ж і суд діє на підставі цього принципу.

У зв'язку з цим виникає запитання: чи не свідчить таке поло­ження про "перетинання" компетенцій прокурора і суду? У суді кожний із "офіційно діючих органів" (суд і прокурор) мають різний "набір" із тих одинадцяти повноважень, що визначено в теорії компетенції як найтиповіші. Прокурор у судових стадіях має тільки повноваження щодо участі в них як сторона процесу. Всі інші повноваження належать виключно суду. Саме вони є для суду мірою гарантування вчинення ним процесуальних дій і прийняття рішень у кримінальному провадженні. Отже, публічність кримінально-процесуаль­ної діяльності в жодному разі не можна ототожнювати з кримі­нальним переслідуванням. Останнє є тільки частиною публічної діяльності державних органів, уповноважених на ведення кримінального провадження.

Визначення цілей і компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду є "центром тяжіння" дій усіх учасників кримінального процесу. Останній — це складна діяльність багатьох учасників, кожний з яких має свою мету. У зв'язку з цим Є. Мізуліна зазначає: "В даному випадку, напевне, некоректно буде говорити про мету кримінального процесу в цілому, але слід говорити про цілі його суб'єктів. Якщо ж кримінально-процесуальна діяльність є цілісність, то хто із суб'єктів кримінального процесу забезпечує її або задає їй мету?".

Таким суб'єктом, безперечно, є державний орган, який наділено державою "правообов'язком" щодо здійснення кримінально-процесу -альної діяльності. За влучним висловом Є. Мізуліної, дер­жава в особі своїх компетентних органів як незмінний супутник кримінального провадження є тим "режисером, який здійснює його збирання і визначає зміст". Цей вислів підтверджує той факт, що результати діяльності учасників кримінально-процесуальних право­відносин тільки тоді матимуть правове значення, якщо вони сприй­няті органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом, тобто після набуття ними "офіційного статусу". Не мають правового значення для конкретного кримінального провадження (не є правовими) і відносини, що складаються між учасниками провадження, якщо в них не бере участі державний орган, який прийняв справу до свого провадження.

Викладені положення щодо компетенції органів дізнання, до­су- дового слідства, прокуратури і суду визначають природу принци­пу публічності (офіційності) кримінально-процесуальної діяльності. Більше того, через них виявляється і зміст цього процесуального принципу. Повноваження зазначених органів мають не тільки статутний, а й, що головне, процесуальний (процедурний) характер.

"Правообов'язки" державних органів, які ведуть провадження, зафіксовано не тільки в статутних нормативно-правових актах (закони Укра їни від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддів", від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру", від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію", від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України" тощо), а й в кримінальному процесуальному законі, який визначає порядок їх діяльності у кримінальному провадженні. У зв'язку з цим норми статутних нормативно-правових актів є матеріальними "компетенційними" нормами, а кримінально-процесуальні норми — процесуальними "компетенційними".

Отже, як у статутних, так і в "процедурних" нормативних актах відображено офіційний характер відносин між посадовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з одного боку, і всіх інших учасників кримінального провадження — з іншого. Офіційність відносин зумовлено тим, що всі дії дізнавачі, слідчі, прокурори та судді вчинюють від імені держави. Свою діяльність вони здійснюють, керуючись виключно нормами права, які встановлено або санкціоновано державою. Для цих органів, як відомо, діє правовий принцип "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом". Всі дії посадових осіб мають здійснюватися відповідно до встановлених правил із дотриманням процесуальної форми.

Кримінально-процесуальному закону України невідомі поняття "слідчий розсуд", "прокурорський розсуд" чи "суддівський розсуд". Отже, кримінально-процесуальна діяльність принципово не може здійснюватися за власним розсудом посадових осіб державних органів, які ведуть процес. Вона повинна грунтуватися виключно на засаді офіційності (публічності).

Дата добавления: 2015-11-26