ЗАКЛИНАЧ ДОЩУ 5 страница

– Але ж наша віра краща, – вигукнув Йозеф, – і Христос прийняв смерть за всіх людей, отже, ті, хто визнав його, повинні спростовувати застаріле вчення і на його місце ставити нове, досконаліше! – Це ми з тобою, та й багато інших, таких, як ми, давно вже зробили, – спокійно сказав Діон. – Ми – віруючі, бо піддалися вірі, цебто владі Спасителя та його покутної смерті. А ті міфологи й теологи зодіаку, прихильники давніх учень, не піддалися цій владі, ще не піддалися, й не нам їх силувати до цього. Хіба ти не помітив, Йозефе, як гарно й розумно вміє цей міфолог говорити, як вправно він орудує образами і яке це йому дає задоволення, як спокійно й гармонійно він живе у світі мудрих притч і символів своєї міфології? А це певна ознака, що цю людину не гнітить ніяке тяжке горе, що вона задоволена, що їй добре. А тому, хто задоволений, ми не маємо чого сказати. Щоб людина запрагла спасіння і віри в Спасителя, щоб вона втратила смак до мудрості й гармонії, своїх уявлень і зважилася на відчайдушний крок – повірила в диво спасіння, треба, щоб їй стало погано, дуже погано, щоб вона пережила якесь горе й розчарування, муку і розпач, щоб вона опинилася на краю прірви. Ні, Йозефе, хай собі розкошує цей учений поганин, хай утішається своєю мудрістю, своїми думками і красномовством. Може, завтра, або через рік, або й через десять років він спізнає горе, що зведе нанівець його хист і мудрість, може, хтось уб’є його дружину, яку він любить, або єдиного сина, чи його обсядуть хвороби й злигодні, і якщо ми тоді знов зустрінемо його й захочемо допомогти йому, то розповімо, як самі пробували перемогти своє горе. І якщо він запитає: «Чому ж ви не розповіли мені цього вчора чи десять років тому?» – ми відповімо: «Ти тоді ще не знав, що таке горе».

Діон споважнів і на хвилинку замовк. Потім, наче повернувшись зі світу спогадів, повів далі: – Я й сам колись з великим задоволенням грався мудрістю батьків, і коли вже пішов шляхом хреста, богословські розумування не раз давали мені втіху, хоч, правда, й чимало горя. Найбільше я розмірковував про створення світу і про те, що на кінець цієї творчої праці все, власне, мало б бути довершеним, адже ж сказано в біблії: «І побачив бог усе, що створив: і воно було дуже добре». Насправді ж добре й довершене все було тільки одну мить, ту мить, поки був Рай, а вже наступної миті в довершеність увірвалися провина й прокляття, бо Адам скуштував від дерева пізнання, а це йому було заборонено. І ось знайшлися вчителі,[63]що казали: «Бог, який створив світ і в ньому Адама й дерево пізнання, не єдиний і найвищий бог, а тільки частина його, або ж підлеглий бог, деміург, і його творіння не добре, воно вийшло невдалим і на цілу світову еру прокляте й віддане злу, поки він сам, єдиний богдух, через свого сина не покладе край цій проклятій світовій ері. І відтоді – так навчали вони і так я сам думав – почалося відмирання деміурга та його творіння, світ поступово в’яне, відходить у небуття, і врешті в новій вічності більше не лишиться творіння, світу плоті, пристрасті, гріха, тілесного зачаття, народження і вмирання, а постане довершений, духовний, чистий світ, вільний від первородного гріха Адама, вільний від вічного прокляття й гніву пристрастей, зачаття, народження і вмирання. За вади цього світу ми звинувачували більше деміурга, ніж першу людину, вважали, що деміург, якби він дійсно був справжнім богом, легко міг би створити Адама інакшим або не наражати його на спокусу. Так ми врешті додумалися до двох богів – богатворця та богаотця і навіть зважувалися ганити й звинувачувати першого з них. Були й такі, що пішли ще далі й твердили, ніби світ створив не бог, а диявол. Ми гадали, що своїм розумуванням допомагаємо Спасителеві і прийдешній ері Духу, вигадували собі богів, світи, світові долі, сперечалися, провадили теологічні диспути, аж поки я одного дня схопив лихоманку і мало не помер, але й у гарячковій маячні я не розлучався з деміургом, воював і проливав кров, мої видива ставали дедалі страшніші, і якось уночі, під час найбільшої гарячки, мені здалося, що я повинен убити свою матір, щоб цим спокутувати своє тілесне народження. В тих мареннях диявол випробовував на мені всю свою силу. Проте я одужав і неабияк розчарував своїх колишніх товаришів, повернувшись до життя отупілим, нудним мовчуном, що хоча й поновив невдовзі свою тілесну силу, але втратив запал до філософування. Бо коли гарячкове маячіння облишило мене і я майже весь час спав, то, ненадовго прокидаючись, я завжди відчував біля себе Спасителя, відчував, що в мене вливається його снага. А коли я зовсім одужав, мені стало шкода, що я не можу більше так відчувати його близькість. Я почав тужити за тією близькістю, і тоді виявилося ось що: як тільки мені знов траплялось послухати диспути моїх товаришів, я відчував, що ця туга – на той час мій найдорожчий скарб – починає зникати, розпливатися в думках і словах, наче вода в піску. Одне слово, голубе мій, я поклав край своїм розумуванням і теологічним суперечкам. Відтоді я належу до простих серцем. Але я не хотів би ставати на заваді й відмовляти в пошані тим, хто знає філософію і міфологію, хто грає в ті ігри, в які я сам колись пробував грати. Якщо вже мені колись довелося визнати, що деміург і богдух, творіння і спасіння в своєму незбагненному злитті і одночасності – нерозв’язна загадка, то треба визнати й те, що я не здатен зробити з філософа християнина. Не моє це покликання».

Якось Діон, коли хтось на сповіді признався йому у вбивстві й перелюбстві, сказав своєму помічникові: – Вбивство і перелюбство – страшні й гучні слова, і за ними стоять дуже погані вчинки, ще б пак! Але я скажу тобі ось що, Йозефе: в дійсності миряни не справжні грішники. Як тільки я спробую уявити себе одним із них, вони починають здаватися мені зовсім дітьми. Вони не чесні, не добрі, не благородні, вони корисливі, хтиві, зарозумілі, злі – все це так, але як придивитись до них краще, то вони, властиво, невинні, нееинні в тому розумінні, в якому невинні діти.

– А проте, – заперечив Йозеф, – ти часто суворо картаєш їх і погрожуєш їм пеклом.

– Саме тому я їх і картаю. Вони діти, і якщо в них озивається сумління і вони приходять сповідатися, то хочуть, щоб їх не легковажили і як слід вилаяли. Принаймні я так гадаю. Ти свого часу робив інакше, не лаяв їх, не звинувачував, не накладав на них покути, а ласкаво вислуховував їх і просто відпускав з братнім поцілунком. Я не кажу, що це погано, але сам я на таке не здатний.

– Ну нехай, – нерішуче мовив Йозеф, – але скажи, чому ж тоді до мене ти поставився не так, як до інших покутників, а, вислухавши мою сповідь, мовчки поцілував мене й не сказав жодного докірливого слова? Діон Пугіль зміряв його проникливим поглядом і запитав: – А хіба я зробив недобре? – Я не кажу, що недобре. Ти зробив добре, а то б я не відчув такої полегкості після сповіді.

– Отожбо й є. А покуту я на тебе наклав сувору й довгу, хоч і нічого не сказав. Я тебе забрав із собою, почав ставитися до тебе як до служника і повернув до тих обов’язків, від яких ти хотів утекти.

І Діон відвернувся, він не любив довгих розмов. Але Йозеф цього разу не відступився: – Ти наперед знав, що я послухаюся, я пообіцяв тобі слухатись іще до сповіді, навіть не знаючи ще, хто ти. Ні, скажи мені, ти справді через це так поставився до мене? Діон трохи походив туди й сюди, зупинився перед Йозефом, поклав йому руку на плече й мовив: Миряни – діти, сину мій. А святі – святі не приходять до нас сповідатися. Але ми, я, ти й інші схимники, шукачі духовної чистоти і відлюдники, – не діти, ми втратили невинність, словами нам не допоможеш. Ми, якраз ми – справжні грішники, бо ми знаємо і думаємо, ми скуштували з дерева пізнання, і не личить нам ставитись один до одного як до дітей, яких відшмагають дубцем і знов пустять бігати. Висповідавшись і покаявшись, ми не тікаємо в дитячий світ, де святкують свята, гендлюють і часом убивають одне одного; для нас гріх – не короткий страшний сон, який можна відігнати від себе сповіддю і пожертвою; ми весь час живемо в ньому, ми ніколи не буваємо невинні, ми завжди грішні, горимо у вогні свого сумління і знаємо, що ніколи не спокутуємо своєї великої провини, хіба що господь зглянеться на нас після смерті і обдарує своєю ласкою. Ось чому, Йозефе, я не можу ні тобі, ні собі виголошувати проповіді й призначати покуту. На нас тяжать не та чи інша провина чи злочин, а сам первородний гріх, тому ми можемо один одному тільки виявляти своє розуміння і братню любов, а не зціляти один одного покутою. Хіба ти цього не знав? Йозеф тихо відповів: І – Так, я це знав.

– То не будемо гаяти час на порожні балачки, – коротко сказав старий і попростував до каменя перед своєю хижею, де він звичайно молився.

Спливло ще кілька років. На отця Діона дедалі частіше налягала кволість, і Йозефові доводилося вранці допомагати йому, бо сам він не міг підвестися. Потім старий ішов молитись і після молитви також не міг сам устати. Йозеф знов допомагав йому, а після цього Діон сидів цілий день на одному місці й дивився в далечінь. Так бувало часто, але траплялися й такі дні, коли старий підводився сам. Та щодня вислухувати сповіді він теж не міг, і коли хтось приходив сповідатися, він доручав його Йозефові, а потом кликав до себе й казав: – Вік мій добігає кінця, сину мій. Скажи людям: цей Йозеф буде моїм наступником.

І якщо Йозеф хотів заперечити, вставити своє слово, старий пронизував його таким поглядом, що в нього хололо серце.

Одного дня, коли Діон підвівся сам і здавався дужчим, ніж звичайно, він гукнув Йозефа й повів його на край свого невеличкого садка.

– Тут, на цьому місці, ти мене поховаєш, – мовив він, – а могилу ми викопаємо разом, часу нам ще вистачить. Принеси мені лопату.

Відтоді вони щоранку потроху копали могилу. Коли Діон почував себе краще, то сам викидав кілька лопат землі, хоч і на превелику силу, але завжди весело, немов ця робота йому подобалася. Та й протягом дня той настрій не покидав його; відколи вони почали копати могилу, старий завжди був веселий.

Одного разу, копаючи, він сказав Йозефові: – Посадиш на могилі пальму. Може, ти ще скуштуєш її плодів, А якщо ні, то скуштує хтось інший. Я час від часу садив дерева, але мало, надто мало. Кажуть, що чоловік не повинен умирати, поки не посадить дерева й не залишить після себе сина, Що ж, я залишаю після себе дерево і залишаю тебе, ти мій син, Тепер Діон був завжди спокійний і з кожним днем ставав веселіший. Якось увечері, коли почало смеркати і вони вже попоїли й помолилися, Діон, що, здавалось, був не стомлений і не хотів смерті, підкликав Йозефа до своєї постелі й попросив його трохи посидіти з ним.

– Я хочу тобі щось розповісти, – сказав він лагідно. – Ти ще пам’ятаєш, Йозефе, ті часи, коли ти жив у печері під Газою і життя тобі остогидло? І як ти подався світ за очі, як вирішив знайти старого Діона, щоб розповісти йому про своє горе? І як потім біля селища анахоретів зустрів старого пустельника й запитав його, як утрапити до Діона Пугіля? Так от, тобі не здалося дивом, що той старий чоловік виявився самим Діоном? Зараз я розповім тобі, чому так вийшло, адже й мене наша зустріч дуже вразила, й мені вона здалася дивом.

Ти знаєш, що буває, коли схимник і сповідник починає старіти, наслухавшись сповідей грішників, які вважають його за чистого й святого, не знаючи, що він більший грішник за них. Тоді всі його вчинки починають здаватися йому непотрібними й марними, і те, що досі було важливим і святим, для чого його призначив сам господь бог, доручивши йому вислуховувати бруд і мерзоту людських душ і давати їм полегкість, стає тепер для нього важким, занадто важким тягарем, навіть прокляттям, і кінець кінцем він уже починає боятися кожного бідолахи, що приходить до нього із своїми дитячими гріхами, він хоче позбутися його, хоче позбутися самого себе, навіть з допомогою мотузки, перекинутої через гілляку. Отак було з тобою. Тепер настала моя черга висповідатись, і я признаюсь тобі, що й зі мною було те саме, і мені здавалося, що я непотрібний, духовно вичахлий, я більше не міг дивитися на людей, що довірливо несли до мене всю гидоту й сморід свого життя, з якими самі не могли впоратися, і я вже також не міг.

Тоді я часто чув про одного схимника на ім’я Йозеф Фамулус. До нього теж люди радо йшли сповідатися, багато було таких, що воліли піти до нього, а не до мене, бо він був начебто лагідний, ласкавий чоловік, люди казали, що він нічого від них не вимагає, не картає їх, ставиться до всіх, як до братів, тільки сповідає і відпускає з братнім поцілунком. Сам я робив не так, ти знаєш, і коли я вперше почув про того Йозефа, його спосіб видався мені безглуздим, надто дитячим; та потім, коли мене посіли тяжкі сумніви, чи те, що я сам робив, чогось варте, я мав усі підстави не засуджувати Йозефа і не думати, що я все знаю краще. Якою силою володіє цей чоловік? Я знав, що він молодший за мене, але також уже літній, і це мене влаштовувало, мені важко було б довіритись молодому. А цей Йозеф мене чимось вабив. І я надумав податися до Йозефа Фамулуса, розповісти йому про свій клопіт, попросити поради, а якщо він нічого мені не порадить, то, може, хоч потішить і зміцнить мій дух. Уже від самої цієї думки в мене полегшало на душі.

Отже, я вирушив у дорогу, простуючи до того місця, де, я чув, була його печера. А тим часом брат Йозеф пережив те саме, що й я, і надумав те саме, що й я, обидва ми пустилися шукати поради один в одного. І коли я, ще не діставшись до його житла, зустрівся з ним, то впізнав його з перших же слів, він був на вигляд такий, як я й сподівався. Але він тікав від самого себе, як і я, йому було погано, як і мені, або й ще гірше, він зовсім не мав наміру вислухувати чиюсь сповідь, а сам прагнув висповідатись і перекласти свою біду на чужі. плечі. Тієї хвилини я був страшенно розчарований, і мені стало дуже сумно. Бо якщо й цей Йозеф, що зовсім не знав мене, стомився від свого служіння і впав у розпуку, то чи не означає це, що ми обидва нічого не варті, що прожили непотрібне життя і зазнали краху? Не буду розповідати багато про тодішні свої почуття, вони тобі відомі, бо ти сам усе це пережив. Тієї ночі я залишився біля селища сам, а ти пішов шукати нічлігу в братів анахоретів. Я заглибився в себе, ввійшов у становище того Йозефа й подумав: що він робитиме, коли вранці довідається, що надаремне тікав, надаремне сподівався на Пугіля, коли довідається, що й Пугіль утікач, якого жене спокуса? І чим більше я входив у його становище, тим дужче йому співчував, тим міцнішало в мені переконання, що це бог послав мені Йозефа, щоб я пізнав і вилікував його, а водночас і себе. З цією думкою я заснув, бо вже й так минуло півночі. А другого ранку ти пішов зі мною і став моїм сином.

Ось що я хотів тобі розповісти. Я чую, що ти плачеш. Поплач, тобі стане легше. І коли я вже так непристойно розбалакався, то зроби мені ласку, вислухай і збережи в серці своєму ще й ось які мої слова: людина – незбагненна істота, на неї покладатися не треба, тому може статися, що настане такий час, коли ті муки й спокуси знов обсядуть тебе й намагатимуться здолати. Нехай тоді господь пошле тобі такого ласкавого, терплячого і дбайливого сина й помічника, якого в твоїй особі послав мені. А щодо тієї гілляки, про яку тоді спокусник змушував тебе думати, й щодо смерті злощасного Іуди Іскаріота, то скажу тобі одне: готувати собі таку смерть не тільки гріх і дурість, хоч Спасителеві нашому не тяжко простити й такий гріх. Але взагалі прикро й гірко, коли людина помирає у відчаї. Відчай господь посилає нам не на те, щоб нас убити, а щоб збудити в нас нове життя. Коли ж він посилає нам смерть, Йозефе, коли відділяє нас від землі і від тіла й кличе до себе, то це велика радість. Якщо тобі дозволено заснути, коли ти втомився, якщо дозволено скинути тягар, який ти так довго носив, – це незвичайна, дивовижна втіха. Відколи ми викопали могилу – не забудь, що ти маєш посадити на ній пальму, – відколи ми почали її копати, мені стало так гарно й спокійно на душі. Давно вже я не мав такого почуття.

Але я розбалакався, а ти, певне, втомився. Іди спати, йди до своєї хижі, і хай тебе бог не покине! Другого ранку Діон не вийшов до ранкової молитви і не покликав до себе Йозефа. Коли ж той, стривожений, тихенько зайшов до Діонової хижі й наблизився до постелі, то побачив, що Діон уже заснув навіки і на обличчі в нього тихо світиться дитяча усмішка.

Йозеф поховав Діона, посадив на його могилі дерево й ще дочекався того літа, коли воно вперше вродило.

Дата добавления: 2015-11-28