ЗАКЛИНАЧ ДОЩУ 4 страница

Але заспокоєння – також щось живе, і, як усе живе, мусить рости і зменшуватись, мусить пристосовуватись до умов, витримувати випробування і зміни обставин. Таке було й заспокоєння Йозефа Фамулуса: дуже нестійке, то видиме, то ні, то близьке, мов свічка, яку несеш у руці, то далеке, мов зірка на зимовому небі. А з часом йому все частіше почав затьмарювати життя новий, особливий гріх і спокуса. То не було якесь сильне, бурхливе збудження, бунт чи повстання інстинктів, а швидше навіть щось протилежне. Він спершу легко витримував те почуття, навіть майже не помічав його: в нього нічого не боліло, нічого йому не бракувало, то був просто млявий, сонний, знуджений настрій, який можна було окреслити тільки негативно; щось у його душі зникало, відмирало. і врешті його перестало будьщо тішити. Його стан був схожий на ті дні, коли й сонце не світить, і дощ не йде, небо якесь непорушне, заглиблене в себе, сіре, але не темне, повітря парке, але не таке, як перед бурею. Ось такі дні настали й для літнього вже Йозефа; він дедалі менше відрізняв ранок від вечора, свято від буднів, хвилини піднесення від хвилин Пригнічення, життя текло мляво, позначене втомою і байдужістю. Прийшла старість, думав він, зітхаючи. Йому було сумно, бо він сподівався, що, коли постаріє, коли поступово згаснуть тривоги й пристрасті, життя його стане світліше й легше, він ще на крок наблизиться до вимріяної гармонії і зрілого душевного спокою, а виявилося, що старість його розчарувала, обдурила, бо не дала нічого, крім цієї виснажливої, одноманітної, незатишної порожнечі, почуття цілковитого пересичення. Він усім переситився, йому набридло існувати, дихати, спати вночі й жити в печері на краю невеличкого оазису, набридло вічне чергування ранку й вечора, набридли мандрівники і прочани на верблюдах і на ослах, а найбільше набридли ті люди, що приходили відвідувати саме його, ті нерозумні, лякливі й водночас сповнені такої дитячої віри люди, які відчували потребу розповісти йому про своє життя, про свої гріхи і свій страх, про свої спокуси і самозвинувачення. Інколи йому здавалося, що так Само, як в оазисі вода з маленького джерельця стікає до викладеної 2камінням кринички, потім тече струмочком серед трави, ще трохи пробивається крізь пісок у пустелі, а далі пропадає в ньому, так і всі ці сповіді, накопичені гріхи, розповіді про життя, всі ці муки сумління, тяжкі й легкі, справжні і вдавані, стікаються до його вуха десятками, сотнями, все нові й нові. Але вухо не мертве, як пісок у пустелі, воно живе і не може вічно вбирати, всмоктувати й поглинати, воно стомилося, перенасичилось, переповнилось, воно прагне, щоб цей плин і плескіт слів, визнань, турбот, скарг і самокатувань нарешті припинився, щоб колись замість цього нескінченного потоку настали спокій, смерть і тиша. Так, він захотів кінця, він стомився, йому було всього цього досить, навіть більше ніж досить, його життя втратило глибину, стало нічого не вартим, він дійшов навіть до того, що часом ладен був покласти край тому животінню, покарати себе і зникнути зі світу, як колись зник, повісившись, зрадник Іуда. І як у перші роки схимницького життя диявол намагався посіяти в його душі бажання, видива і уявлення тілесних утіх, так він тепер почав тривожити його думками про самогубство, спонукав Йозефа приглядатися до кожної гілляки, чи годиться вона, щоб закинути на неї зашморг, і до кожної скелі, чи досить вона висока й стрімка, щоб з неї кинутися вниз. Йозеф опирався цій спокусі, боровся з нею, не піддавався їй, але його день і ніч спалював вогонь ненависті до себе й точила жадоба смерті, життя здавалось йому нестерпним, осоружним.

Ось до чого дійшов Йозеф. Якось, знов стоячи на високій скелі, він побачив далеко на обрії дві чи три маленькі постаті, мабуть, подорожніх або прочан, чи, може, тих, що хотіли знайти його й висповідатись, – і раптом його охопило таке непереборне бажання якнайшвидше, негайно покинути це місце, піти з цього життя. Те бажання було таке сильне й навальне, що переважило всі інші думки, змело всі заперечення й сумніви, а їх, звичайно, не бракувало: хіба ж побожний схимник міг без докору сумління послухатись сліпого пориву? Ось він уже помчав, ось досяг своєї печери, де стільки років витримував тяжку боротьбу з самим собою, зазнав стільки перемог і поразок. У шаленому поспіху він схопив жменю сушених фініків, гарбузяну сулію з водою, запхнув усе те в стару дорожню торбу, перекинув її через плече, взяв костура й лишив зелений затишок своєї маленької батьківщини, став утікачем, який не мав спокою, який тікав від бога й від людей, а насамперед від того, що колись вважав найвищим своїм обов’язком, своєю службою і місією. Спершу він біг, наче за ним хто гнався, наче й справді ті постаті вдалині, які він помітив зі скелі, були його переслідувачами й ворогами. Та через кілька годин страх його влягся, і він перестав так поспішати. Ходьба приємно стомила його, і під час першого спочинку – він так і не взяв нічого в рот, бо свято дотримувався звички не споживати їжі, поки не зайде сонце, – його розум, призвичаєний до самітних роздумів, знов почав прокидатися і прискіпливо зважувати бездумний вчинок. І розум не засудив того вчинку, хоч яким безглуздим він здавався, навіть поставився до нього майже прихильно, бо вперше після довгого часу Йозефові його поведінка здалася простодушною і невинною. Звичайно, то була втеча, раптова й непродумана, але нітрохи не ганебна. Він залишив справу, яка стала йому не до снаги, своєю втечею признався собі і тому, хто, може, бачив його, в своїй неспроможності, кинув даремну боротьбу, яку вів день у день, і визнав себе побитим і переможеним. Повівся він, казав його розум, не найкраще, героєві чи святому так не личить, але чесно, і, мабуть, інакше й не міг повестися; тепер Йозеф дивувався, що він так пізно зважився тікати, що так довго, так страшенно довго терпів. Упертість, з якою він стільки років змагався за безнадійну справу, тепер здавалася йому помилкою, навіть більше – розпачливими потугами його самолюбства, прадавнього Адама в його душі, і тепер йому начебто стало зрозуміло, чому ця впертість довела його до таких прикрих, простотаки диявольських наслідків, до такої розгубленості й духовної млявості, до того, що його опанувало демонічне бажання вмерти, знищити себе. Звичайно, християнин не повинен вбачати в смерті ворога, а схимник і святий взагалі повинні дивитися на своє життя як на жертву; але ж думка про добровільну смерть була чисто диявольською і могла зродитися тільки в такій душі, керівником і охоронцем якої був уже не ангел господній, а лихі демони. Якийсь час Йозеф сидів розгублений і збентежений, а нарешті й зовсім занепав духом і вжахнувся, коли побачив з відстані пройдених кількох миль своє недавнє життя й усвідомив його як розпачливе животіння зацькованої людини, що старіється, не досягши своєї мети, людини, вимученої ненастанною, моторошною спокусою повіситись на гілляці, мов той, що зрадив Спасителя. Та коли його так жахала думка про самогубство, то, звичайно, в цьому жахові прозирало й щось від прадавнього, дохристиянського, поганського знання, знання про стародавній звичай приносити в жертву людину, і не абикого, а царя, святого, обранця племені, який часто мав ще й власноручно виконувати цей обряд. І жахав Йозефа не тільки цей заборонений звичай з поганських часів, а ще більше думка про те, що, врешті, і смерть Спасителя на хресті – така сама добровільна самопожертва. І справді, коли Йозеф добре подумав, то переконався, що невиразне усвідомлення цього було вже в його перших спалахах палкого бажання накласти на себе руки; то було вперте, злісне, шалене прагнення пожертвувати собою і цим, властиво, недозволеним способом наслідувати Спасителя або ж недозволеним способом натякнути, що задум Спасителя вийшов не вельми вдалим, Йозеф перелякався цієї думки, але й відчув, що тепер ця небезпека для нього минула.

Довго приглядався він до того схимника Йозефа, яким він тепер став і який, замість того, щоб іти слідами Іуди або й Розп’ятого,[61]вибрав утечу і тим самим знов віддав свою долю в божі руки. Чим більше Йозеф думав про те пекло, якого уникнув, тим тяжче йому ставало на серці й тим дужче пік його душу сором; нарешті те гнітюче, болісне почуття здавило йому груди, нестерпним клубком застрягло в горлі і раптом вибухнуло потоком сліз, від яких йому зразу полегшало. Ох, як давно він уже не плакав! Сльози текли так рясно, що він нічого не бачив, але в грудях відлягло, і коли він опам’ятався, відчув солоний смак на губах і зрозумів, що плаче, то йому на мить здалося, наче він знов став дитиною, яка ще не спізнала зла. Йозеф усміхнувся, йому було трохи соромно своїх сліз. Потім він підвівся і рушив далі. Ішов він навмання, не знаючи, куди заведе його ця втеча і що з ним станеться. Він справді почував себе дитиною, в серці згасло бажання боротися і стало так легко, наче його хтось вів, наче його кликав і вабив якийсь далекий привіт 2ний голос, наче ця мандрівка була не втечею, а поверненням додому. Йозеф стомився, і стомився його розум, який тепер замовк, чи заспокоївся, чи, може, вважав, що він непотрібний.

Біля водопою, де Йозеф думав переночувати, він побачив кілька верблюдів; та оскільки серед невеличкого гурту подорожніх були дві жінки, він тільки привітався і не захотів заходити з ними в розмову. Зате потім, коли вже смеркло і Йозеф, з’ївши кілька фініків та помолившись, ліг відпочивати, він почув тиху балачку двох подорожніх – старого й молодого, бо вони лежали зовсім близько від нього. То була тільки частина діалогу, далі вони перейшли на шепіт. Але той уривок зацікавив і схвилював Йозефа, він майже до ранку не міг заснути через те, що почув.

– Та це добре, – долинув до нього голос старшого, – добре, що ти надумав піти до святого пустельника висповідатись. Схимники щось таки знають, будь певен, вони не просто хліб переводять, а дехто з них і чарувати вміє. Скаже такий розлюченому левові слівце, і той розбійник зіщулиться, підібгає хвоста й навтіки. Вони як захочуть, то можуть зробити лева й зовсім свійським. Одному такому схимникові – він був ще святіший за інших – свійські леви навіть могилу викопали, коли він помер, а тоді гарненько засипали її землею і ще довго сиділи біля неї, наче вартували. Та й не тільки левів вони вміють приборкувати. Один такий святий узявся за римського центуріона – то був скажений звір, а не людина, і на цілий Аскалон перший бабій, а святий так обім’яв його люте серце, що неборака принишк, як миша, навіть перестав на люди показуватися. Наче переродився чоловік, ніхто не міг його впізнати, такий він став тихий і боязкий. От тільки дивно, що він після того скоро помер.

– Святий? – Та ні, центуріон. Варроном його звали. Після того як схимник уговкав його і збудив у ньому сумління, він дуже швидко занепав, двічі мав лихоманку й через три місяці помер. Ну, та нема за чим і шкодувати. А все ж я часто думаю собі: мабуть, схимник не тільки вигнав з нього диявола, а й щось пошептав над ним, щоб він швидше пішов на той світ.

– Це щоб святий таке зробив? Нізащо не повірю! – Вір собі чи не вір, голубе, але центуріона відтоді мов перемінили, щоб не сказати зачарували, а через три місяці…

На хвилину запала мовчанка, тоді молодий почав знов: – Я чув про одного пустельника, що начебто десь тут недалеко живе самодин біля маленького джерельця, коло дороги на Газу, Йозеф його звуть, Йозеф Фамулус. Мені багато про нього розповідали.

– А що саме? – Що він дуже побожний, а на жінку навіть не гляне ніколи. Якщо повз його житло йде караван і бодай на одному верблюді сидить жінка, то хоч як вона була б закутана, він повертається до неї спиною і відразу зникає в своїй печері. В нього сповідалося багато людей, дуже багато.

– Мабуть, брехня, а то б і я почув про нього. І що ж він уміє робити, той твій Фамулус? – До нього просто йдуть сповідатися, і якби він не був святий і нічого не знав, то люди до нього так не вчащали б. Між іншим, про нього розповідають, що він нікому й слова не скаже, не лає, не кричить, не накладає ніякої кари тощо, дуже начебто ласкавий, навіть несміливий.

– То що ж він робить, коли не лає, не накладає кари, навіть рота не розтуляє? – Кажуть, що просто слухає і якось чудно зітхає та хреститься.

– Гарного ж ти святого собі вибрав! Невже ти такий дурний, що бігатимеш за тим мовчуном? – Авжеж, я його неодмінно знайду, він десь живе недалеко звідси. Тут, біля водопою, зупинився нині ввечері якийсь бідний прочанин, я завтра вранці розпитаю його, він сам схожий на схимника.

Старий розпалився: – На біса тобі той святенник, хай собі сидить у своїй печері! Такі, що тільки слухають, зітхають та бояться жінок, нічого не знають і не розуміють! Ось я тобі скажу, до кого краще піти. Щоправда, звідси до нього далеченько, він живе аж за Аскалоном, зате вже такого праведника й сповідника ти ніде більше не знайдеш. Діон його ім’я, а кажуть на нього Діон Пугіль, тобто кулачний боєць, бо він воює з усіма чортами. А як до нього хтось прийде й признається у всій тій підлоті, яку вчинив, то Пугіль, голубе мій, не буде зітхати й не триматиме язика на припоні, а так тебе висповідає, що ти аж упрієш. Декого він, кажуть, навіть лупцював, а одного примусив цілу ніч стояти голими коліньми на камінні, а потім ще й звелів йому роздати бідним сорок срібняків. Ото, чоловіче, справжній сповідник, сам здивуєшся, як побачиш його. Як гляне, то вже в тебе жижки трусяться, наскрізь тебе бачить. Той не буде зітхати, він зразу знає, що робити. І якщо ти не можеш спати, чи тобі сниться всяка погань, Пугіль миттю дасть тобі раду, будь певен! І кажу я тобі так не тому, що наслухався бабських теревенів, а тому, що сам у цього був. Атож, сам був, хоч я й не велике цабе, а колись ходив сповідатися до Діона, кулачного бійця й праведника. Ішов я туди пригнічений, весь у гріхах, як у реп’яхах, а назад – чистий і просвітлий, як ранкова зоря, щоб я так здоров був. Отож не забудь: звати його Діон, на прізвисько Пугіль. Як тільки матимеш нагоду, піди до нього, не пожалкуєш. Префекти, старійшини, єпископи і ті ходять до нього просити поради.

– Та колись, як буду в тих краях, може, й піду, – відповів молодший. – Але сьогодні я тут, і коли вже мені випала така нагода, хочу знайти того Йозефа, бо стільки чув про нього гарного…

– Схибнувся на тому Фамулусі! Що ж у ньому гарного? – Мені подобається, що він не лає і не нападається. Я не центуріон і не єпископ, я собі простий чоловік, навіть боязкий, і не витримаю, як на мене будуть громи вергати. Я люблю, щоб до мене ставились лагідно, такої вже я натури.

– Он чого захотів! Щоб до нього лагідно ставились! Коли ти висповідаєшся, покаєшся, приймеш покуту й очистишся, то вже хай, можна поставитись до тебе й лагідно, але не тоді, коли ти нечистий, прийшов до сповідника й судді, а сам тхнеш, мов шакал! – Ну добре, добре. Чого ти кричиш, люди он спати хочуть, – сказав молодий і раптом весело захихотів: – Мені про нього й смішне розповідали. – Про кого? – Та про нього ж, про пустельника Йозефа. Є в нього така звичка: коли вже хтось розкаже йому все про себе, висповідається, він благословляє його на прощання і цілує в щоку або в чоло.

– Та невже? Ото чудасія! – А ще, чуєш, він дуже боїться жінок. І якось одна повія з цих околиць перебралася в чоловіче вбрання та й пішла до нього. І він нічого не помітив, вислухав те, що вона йому набрехала, а після сповіді вклонився і врочисто поцілував її.

Старший голосно зареготав, але супутник відразу зацитькав його, і далі Йозеф не міг нічого почути, крім їхнього придушеного сміху.

Він глянув на небо, де над пальмами чітко вимальовувався тоненький серпик місяця, і зіщулився від нічного холоду. В нічній розмові, яку провадили погоничі верблюдів, він, наче в кривому дзеркалі, а проте дуже виразно побачив і себе, і ту свою роль, яку він уже кинув. Отже, якась повія насміялася з нього. Що ж, прикро, звичайно, але буває ще гірше. Він іще довго розмірковував над тим, що почув. І коли аж геть під ранок таки нарешті заснув, то тільки тому, що роздуми його не були даремні. Йозеф тепер знав, що йому робити, з цим новим наміром у серці він міцно заснув і проспав майже до сходу сонця.

А намір його був такий, якого молодший із двох погоничів ніколи не міг би збагнути. Йозеф вирішив послухатись поради старшого і знайти Діона, на прізвисько Пугіль, про якого він давно вже чув і якого сьогодні при ньому так вихваляли. Той славнозвісний сповідник, пастир і порадник знайде і для нього мудре слово, вчинить йому суд, покарає, але й покаже праведний шлях; Йозеф хотів з’явитись до нього як до намісника бога й покірно виконати все, що той йому накаже.

Вранці Йозеф вирушив у дорогу, коли погоничі ще спали, і того ж таки дня, добре набивши ноги, досяг місцевості, де, як йому було відомо, жили святі отці і звідки він сподівався вийти на ту дорогу, що вела до Аскалона.

Надвечір йому трапився мирний зелений оазис, він побачив високі дерева, почув мекання кози, серед зеленого затінку начебто вимальовувались обриси хиж, повіяло духом людського житла, а коли він нерішуче підійшов ближче, йому здалося, що хтось пильно дивиться на нього. Йозеф став, оглянувся довкола і під першими ж деревами побачив старого, сивобородого чоловіка із сповненим гідності, але суворим і непорушним обличчям, що рівно сидів, прихилившись до стовбура, і, мабуть, давно вже дивився на нього. Погляд у незнайомця був пильний, гострий, але без ніякого виразу, як у людини, що звикла спостерігати, проте ніколи не виявляє ні цікавості, ні співчуття, яка дивиться на людей і на речі навколо себе, намагається збагнути їх, проте ніколи не манить їх і не кличе.

– Слава Ісусу Христу, – привітався Йозеф. Старий щось невиразно промурмотів у відповідь.

– Дозвольте спитати, – повів далі Йозеф, – ви тут також чужий чи живете в цьому гарному селищі? – Чужий, – відповів сивобородий.

– А ви мені не скажете, вельмишановний, чи я попаду звідси на Аскалонську дорогу? – Попадете, – мовив старий і повільно, важко підвівся.

Тепер він випростався на весь свій зріст – худорлявий велетень – і задивився у пустельну далечінь, Йозеф відчув, що старий не має бажання розмовляти, проте зважився ще раз його потривожити.

– Дозвольте мені ще одне спитати вас, вельмишановний, – ввічливо мовив він і побачив, що погляд старого ніби повернувся здалеку і тепер пильно й холодно вивчає його. – Може, ви знаєте, де живе отець Діон, якого прозивають Діоном Пугілем? Старий трохи насупився, і погляд його став ще холодніший.

– Я його знаю, – відповів він.

– Знаєте? – зрадів Йозеф. – То скажіть мені, де знайти отця Діона, Бо я йду саме до нього.

Старий велетень допитливо дивився на нього згори й довго не відповідав. Потім повернувся до дерева, поволі опустився на землю, знов прихилився до стовбура й коротким жестом запросив Йозефа теж сісти. Той слухняно прийняв запрошення, і коли сів, то на мить відчув страшну втому, але відразу ж забув про неї, бо всю свою увагу зосередив на чужинцеві. А старий, здавалося, поринув у роздуми; на його сповненому гідності обличчі з’явився вираз суворої неприступності, а поверх нього, мов прозора маска, лежав ще й інший вираз, навіть інше обличчя, – вираз давнього, самотнього страждання, якому гордощі й гідність не дозволяють вилитись назовні.

Минув якийсь час, поки старий знов обернувся до Йозефа. Він глянув на нього пильно й прискіпливо, тоді раптом владним тоном спитав: – А ви хто такий? – Пустельник, – відповів Йозеф. – Я вже багато років живу схимником.

– Бачу. Я питаю, хто ви? – Мене звати Йозефом, на прізвище Фамулус.

Тількино Йозеф назвав себе, досі непорушний старий так насупив брови, що очі на мить зовсім сховалися під ними; здавалося, Йозефові слова вразили його, вжахнули чи розчарували, або, може, в нього втомилися очі, на мить послабилась увага, його охопила кволість, як буває в старих людей. Так чи інакше, він завмер, якийсь час ховаючи очі за бровами, а коли знов відтулив їх, погляд його цілком змінився, став, якщо таке було можливе, ще старіший, ще самітніший, якийсь скам’янілий і водночас сповнений очікування. Губи його поволі ворухнулися, і він запитав: – Я чув про вас. Це до вас люди ходять сповідатися? Йозеф збентежено кивнув головою; назвати своє ім’я було для нього так само неприємно, як роздягтися до голого тіла, і, вдруге за цю добу зустрівшись із славою про себе, він відчув пекучий сором.

А старий знов своїм звичаєм запитав навпростець: – Отже, ви хочете знайти Діона Пугіля? А навіщо він вам? – Хочу висповідатись йому.

– І чого ж ви сподіваєтесь від тієї сповіді? – Не знаю. Я відчуваю до нього довір’я, мені навіть здається, що голос згори посилає мене до нього.

– А коли ви йому висповідаєтесь, що далі? – Зроблю те, що він мені накаже.

– А як він порадить чи накаже вам щось неправильне? – Я не буду з’ясовувати, правильне воно чи ні, а просто послухаюсь його.

Старий не сказав більше жодного слова. Сонце вже зайшло, в листі дерев щебетали пташки. Оскільки старий мовчав, Йозеф підвівся. 1 несміливо вернувся до того, що його цікавило: – Ви сказали, що знаєте, де знайти отця Діона. Можна мені попросити, щоб ви назвали те місце й розповіли, як туди дійти? На обличчі в старого з’явилась неначе усмішка.

– А ви певні, – лагідно запитав він, – що ваш прихід буде йому приємний? Приголомшений цим запитанням, геть засоромлений, Йозеф нічого не відповів. Та потім усе ж таки запитав: – Чи я хоч можу сподіватися, що ще вас побачу? Старий привітно махнув рукою і сказав: – Я ночуватиму тут і побуду трохи ще й після того, як зійде сонце, А тепер ідіть, ви стомлені й голодні.

Шанобливо вклонившись незнайомцеві, Йозеф пішов далі і, коли почало смеркати, досяг невеличкого селища, де, наче в монастирі, жили так звані анахорети, християни з різних міст і країв, що тут, на відлюдді, створили собі притулок, щоб ніхто не заважав їм жити простим, чистим життям, втішатися спокоєм і віддаватися роздумам. Йозефові дали води, нагодували й показали, де можна переспати, ні про що його не питаючи й не заходячи в розмову, бо бачили, який він стомлений. Хтось один проказав вечірню молитву, решта навколішки помолились про себе, а останнє «Амінь» мовили всі хором. Зустріч з такою побожною громадою іншого часу була б для Йозефа великою подією і радістю, але тепер він мав одне на думці і рановранці квапливо повернувся туди, де вчора попрощався зі старим. Той спав на землі, загорнувшись у тоненьку мату. Йозеф сів неподалік, чекаючи, поки він прокинеться. Невдовзі сонний заворушився, розплющив очі, скинув із себе мату, важко підвівся, випростав заклякле тіло, тоді став навколішки й помолився. Коли старий знов підвівся, Йозеф підійшов до нього й мовчки вклонився.

– Ти вже поснідав? – запитав старий.

– Ні. Я їм тільки раз на день і аж після заходу сонця, А ви голодні, вельмишановний? – Ми в дорозі, – мовив той, – і вже обидва не молоді. Краще нам щось перекусити, перш ніж рушати далі.

Йозеф розв’язав свій клуночок і запропонував старому фініків; добрі люди, в яких він ночував, дали йому просяну хлібинку, і нею він теж поділився зі старим.

– Тепер можна й рушати, – мовив старий, попоївши.

– О, то нам по дорозі? – зрадів Йозеф.

– Аякже! Адже ти просив мене відвести тебе до Діона. От і ходімо, Йозеф уражено глянув на нього.

– Які ви добрі! – радісно вигукнув він і хотів подякувати старому, але той рвучким помахом руки спинив його.

– Добрий тільки господь, – сказав вій. – А тепер рушаймо. І звер2тайся до мене на «ти», як я до тебе. Нащо нам, старим пустельникам, такі церемонії? Високий незнайомець пішов попереду, а Йозеф рушив за ним. Тим часом зійшло сонце. Провідник, який, видно, добре знав дорогу, сказав, що під обід вони доберуться до затінку, де перечекають найтяжчу спеку. Більше вони в дорозі не розмовляли.

Аж коли вони після кількох годин ходу гарячою пустелею досягли місця відпочинку й розташувалися в затінку поораної розколинами скелі, Йозеф знову звернувся до свого провідника. Він запитав, скільки днів їм доведеться йти, щоб добутися до Діона Пугіля.

– Це залежить тільки від тебе, – відповів старий.

– Від мене? – здивувався Йозеф. – Ох, якби це залежало від мене, я б сьогодні вже був у нього.

Та старий, видно, не мав бажання розмовляти далі.

– Побачимо, – коротко мовив він, повернувся набік і заплющив очі. Йозеф не хотів роздивлятися сонного, тому він тихо відсунувся і теж ліг. Вночі він довго лежав без сну, тому тепер, несподівано для себе, також заснув. Провідник збудив Йозефа, коли йому здалося, що можна йти далі.

Надвечір вони досягли місця, де були вода, дерева й трава. Вони втамували спрагу, помилися, і старий заявив, що тут вони залишаться на ніч. Йозеф спробував несміливо заперечити: – Ти сказав, що тільки від мене залежить, коли ми дійдемо до отця Діона. Я готовий іти ще не одну годину, якби справді можна було сьогодні чи завтра добратися до нього.

– Та ні, – мовив старий, – на сьогодні досить.

– Вибач, але невже ти не розумієш моєї нетерплячки? – сказав Йозеф.

– Чому ж, розумію. Та вона тобі нічого не дасть.

– То чого ж ти сказав, що все залежить від мене? – Так воно й є. Коли ти впевнишся, що хочеш висповідатись, відчуєш, що готовий, дозрів до сповіді, тоді й зможеш приступити до неї.

– Навіть сьогодні? – Навіть сьогодні.

Йозеф уражено глянув у спокійне старече обличчя.

– Невже це правда? – вигукнув він. – Ти отець Діон? Старий кивнув головою.

– Відпочинь тут під деревами, – мовив він ласкаво, – але не спи, а зосередь свої думки, я теж хочу відпочити й зосередитись. А потім скажеш мені те, що бажаєш сказати.

Так Йозеф раптом опинився біля мети, дивуючись, що досі не впізнав і не зрозумів пустельника, хоч пробув із ним цілу добу. Він відійшов убік, став навколішки, помолився і зосередив усі свої думки на тому, що хотів розповісти сповідникові. За якийсь час він повернувся і запитав Діона, чи той готовий його вислухати.

І ось він приступив до сповіді. Ось із його уст полилася розповідь про все, що він пережив за ці роки і що, здавалось йому, давно вже почало втрачати вартість і сенс; Йозеф скаржився, звинувачував себе, запитував; це була історія життя християнина й пустельника, що праг2нув тільки одного – очиститись і наблизитись до бога, а замість того заплутався в сумнівах і, охоплений розпачем, втратив свою ясну мету. Не приховав він і останніх своїх переживань, розповів про свою втечу та про почуття полегкості і надії, яке дала йому ця втеча, про свій намір піти до Діона, про зустріч з ним і про те, що він, хоч відразу відчув до нього довіру й любов як до старшого, протягом дня, проведеного разом, часто вважав його людиною холодною, дивною, навіть примхливою.

Сонце вже ховалося за обрій, коли він нарешті скінчив. Діон уважно вислухав його, не перебиваючи й ні про що не питаючи. Навіть тепер, коли Йозеф замовк, він не розтулив рота. Він важко підвівся, ласкаво глянув на Йозефа, нахилився до нього, поцілував у чоло й перехрестив. Аж згодом Йозефові спало на думку, що це був той самий мовчазний жест брата, а не судді, яким він колись відпускав своїх численних покутників.

Потім вони попоїли, помилися й лягли спати, Йозеф ще якусь хвилину розмірковував про свою сповідь: власне, він сподівався від Діона суворої догани й кари, та однаково не розчарувався і не відчував тривоги, йому досить було самого погляду й братнього поцілунку цього праведника, його душу огорнув спокій, і скоро він поринув у благодатний сон.

Другого ранку старий без зайвих балачок узяв Йозефа з собою, і вони здолали чималий шмат дороги, а за чотири чи п’ять днів дісталися до Діонового житла. Там вони й лишилися жити разом. Йозеф допомагав Діонові в нехитрій щоденній роботі, пізнавав його життя й переконувався, що воно не вельми відрізняється від того, яким він сам жив стільки років. Тільки що тепер він був не самотній, за плечима в іншого, ніби в його затінку, а тому й життя його було зовсім інакше. Із навколишніх осель, з Аскалона і ще з дальших місцевостей до них приходили ті, хто шукав поради й жадав сповіді. Спершу Йозеф, коли з’являвся хтось чужий, квапливо ховався десь і повертався аж тоді, як відвідувача вже не було. Та Діон дедалі частіше кликав його, наказував йому, як служникові, то принести води, то зробити щось інше і так поволі призвичаїв його бути присутнім під час сповіді, якщо покутник не заперечував. І чимало з відвідувачів, навіть більшість їх, раді були не залишатися наодинці з грізним Пугілем, а воліли, щоб поблизу був цей тихий, ласкавий і послужливий помічник. Так Йозеф поступово дізнався, як сповідав Діон і якими словами втішав грішників, як він втручався в людське життя і впорядковував його, як накладав покуту і давав поради. І дуже рідко він дозволяв собі звернутися до Діона із запитанням, як, наприклад, після балачок одного вченого чи естета, що завітав до них дорогою.

З розповіді того чоловіка випливало, що він мав знайомих серед магів і астрологів:[62]відпочиваючи, він просидів годину чи й дві зі старими пустельниками, виявився чемним і балакучим гостем, довго, розумно й гарно розповідав про сузір’я і про мандрівку людини разом зі своїми богами від початку до кінця вічності через усі оселі зодіаку. Розповідав він і про Адама, першого чоловіка на Землі, й про його тотожність з Ісусом Розп’ятим, казав, що діяння Христові – це мандрівка Адама від дерева пізнання до дерева життя, а райського змія називав охорон2цем священного праджерела, темної глибини, з нічних вод якої постали всі створіння, всі люди і боги. Діон уважно слухав розповідь гостя, сірійська мова якого була густо пересипана грецькими словами, а Йозеф дивувався, навіть обурювався: чому старого не гнівають ці хибні поганські думки, чому він не виступить проти них, не спростує і не засудить їх? Навпаки, здавалося, що цей розумний монолог тямущого пілігрима був Діонові приємний і цікавий, бо він не тільки уважно слухав, а й усміхався і часто кивав головою, наче йому подобалась така мова. Коли вчений пішов, Йозеф не витримав і докірливо запитав: – Як у тебе вистачає терпіння слухати хибні думки цього безбожного поганина? Мені здалося, що ти вислуховував їх не тільки терпляче, а навіть з приємністю, простотаки втішався ними. Чому ти не заперечував йому? Чому не спробував спростувати його поглядів, переконати його й навернути на віру в нашого господа? Діон похитав головою на тонкій зморщеній шиї і відповів: – Я не спростовував його, бо це нічого б не дало, та й не міг би я його спростувати. В диспуті, силогізмах і знанні міфології та астрології цей чоловік безперечно набагато переважає мене, і я не міг би переконати його, до того ж, сину мій, це не наша з тобою справа – нападати на чужу віру, заявляти, що вона брехлива й хибна. Справді, я слухав цього розумного чоловіка з приємністю, як ти й сам помітив. Мені було приємно тому, що він чудово говорить і багато знає, але насамперед тому, що він нагадав мені про мою молодість, бо я тоді віддавався таким самим студіям і наукам. Міфи, про які наш гість так гарно розповідав, аж ніяк не хибні, порожні вигадки. Це уявлення і притчі певної віри, яких нам уже не треба, бо ми маємо віру в Ісуса, єдиного Спасителя. Але для тих, хто ще не знайшов нашої віри і, можливо, взагалі ніколи не знайде її, їхня віра, що бере свій початок з давньої мудрості предків, гідна пошани. Звичайно, голубе, наша віра інакша, цілком інакша. Та коли їй не треба вчення про сузір’я, початок та кінець вічності, праджерело, праматір та інші символи, то це ще зовсім не означає, що те вчення хибне і брехливе.

Дата добавления: 2015-11-28