СТУДЕНТСЬКІ РОКИ 4 страница

Одного дня отець Якоб сам озвався до нього; в його манерах не було й сліду тієї щирої, перебільшеної добродушності гостинного дядечка, того виставленого напоказ доброго гумору, який, здавалося, вимагав стиль тутешньої поведінки. Він запросив Йозефа відвідати його після вечері. – Хоч я й не знавець історії Касталії, – мовив він тихо, майже несміливо, але навдивовижу чітко вимовляючи слова, – а тим паче не гравець у бісер, та оскільки, здається мені, наші ордени, такі неподібні один до одного, сходяться дедалі ближче, я б не хотів лишитися збоку і радий був би й собі отримати якусь користь із вашої присутності.

Він говорив цілком поважно, проте його тихий голос і старече, мудре обличчя надавали аж надміру чемним словам дивовижної багатозначності: в них поєднувались поважність і іронія, покора й тихий посміх, пафос і гра, які можна було б відчути, скажімо, під час зустрічі двох святих чи князів церкви в їхніх нескінченних поклонах і церемонії ввічливого довготерпіння. Ця суміш зверхності й глузливості, мудрості й химерної церемонності, яку Йозеф Кнехт спостерігав у китайців, подіяла на нього цілюще; він усвідомив, що давно вже не чув цього тону – ним ще майстерно володів Магістр Гри Томас, – і радісно, вдячно прийняв запрошення. Коли він увечері в далекому кінці тихого бічного флігеля знайшов помешкання отця Якоба й нерішуче зупинився, не знаючи, в які двері постукати, то раптом, на свій великий подив, почув звуки клавіра. Він прислухався і впізнав сонату Перселла. Грали її без претензій на віртуозність, але чисто й суворо; прозора, чиста, ясна музика з ніжними тризвуками долинала до нього й нагадувала про вальдцельські часи, коли він такі твори грав на різних інструментах із своїм приятелем Ферромонте. Він з великою втіхою дослухав до кінця сонату, що звучала в цьому тихому темному коридорі так самітно й нереально, так сміливо й невинно, так подитячому і водночас зверхньо, як кожна гарна музика серед безнадійної німоти світу, і постукав у двері.

– Прошу! – озвався отець Якоб і зустрів його з властивою йому скромною гідністю.

На невеличкому роялі ще горіли дві свічки. Так, відповів отець Якоб на Кнехтове запитання, він щовечора грає півгодини або й годину, працю закінчує, тількино починає смеркати, і перед сном ніколи не пише й не читає. Вони завели мову про музику, про Перселла, про Генделя, про старовинні музичні традиції бенедиктинців, ордену, якому завжди близькі були музи і з історією якого Кнехт захотів познайомитися ближче. Розмова пожвавішала, вони зачіпали сотні різних питань, знання старого з історії справді були феноменальні, проте він не заперечував, що історія Касталії, касталійської думки і касталійського Ордену мало його цікавить, не приховував він також свого критичного ставлення до Касталії, Орден якої він вважав наслідуванням християнських конгрегацій, власне, блюзнірським наслідуванням, бо касталійський Орден не спирається ні на релігію, ні на бога, ні на церкву. Кнехт шанобливо вислухав цю критику, але всетаки дозволив собі зауважити, що, крім бенедиктинського й римськокатолицького, можливі ще й інші тлумачення релігії, бога й церкви, та вони й існують, і не можна заперечити, що думки й поривання в них чисті й що вони глибоко впливають на сучасне їм духовне життя.

– Безперечно, – погодився отець Якоб. – Ви серед інших маєте на увазі й протестантів. Вони не зуміли зберегти ні релігії, ні церкви, але часом виявляли велику мужність і висували з свого середовища чудових людей. У моєму житті був такий період, коли я дуже пильно вивчав різні спроби примирення ворожих християнських сповідань і церков, особливо на переломі сімнадцятого й вісімнадцятого сторіч, коли поєднати охоплених ворожнечею братів намагалися такі люди, як філософ і математик Лейбніц, а потім дивовижний граф Цінцендорф. Взагалі вісімнадцяте сторіччя, хоч нам його дух часто здається поверховим і дилетантським, з погляду історії духовної культури надзвичайно цікаве й неоднозначне, і якраз протестантам тієї доби я приділяв найбільше уваги. І ось тоді я відкрив серед них філолога, педагога й вихователя великого розуму, між іншим, швабського пієтиста, людину, моральний вплив якої можна виразно простежити на протязі аж двох наступних сторіч… але ми відбігли від теми нашої розмови, вернімося до питання про історичну виправданість та історичну місію справжніх орденів… – Ні, дозвольте! – вигукнув Кнехт. – Оскільки ви вже згадали про цього педагога, то розкажіть про нього ще щось. Мені здається, що я навіть міг би вгадати, про кого мова.

– Ну, то вгадайте.

– Спершу я подумав, що про Франке з Галле, але ж ви кажете, що він шваб, отже, це може бути тільки ЙоганнАльбрехт Бенгель, Вчений засміявся, обличчя його засвітилося радістю.

– Ви мене вражаєте, любий! – жваво вигукнув він. – Я справді мав на увазі Бенгеля. Але звідки ви знаєте про нього? Чи, може, у вашій дивовижній Провінції належить знати такі давні, забуті явища та імена? Будьте певні: якби ви перепитали всіх святих отців і послушників нашого монастиря, та ще й кілька поколінь перед ними, ніхто б вам не назвав цього прізвища.

– У Касталії його також мало хто знає, може, й ніхто, крім мене і двох моїх друзів. Колись я для своєї приватної мети заглибився був у вивчення вісімнадцятого сторіччя, і зокрема пієтизму, ось тоді мою увагу й привернули кілька швабських теологів, викликали в моїй душі подив і пошану, і серед них особливо цей Бенгель, він здався мені ідеалом педагога й провідника молоді. Я був такий захоплений ним, що навіть попросив перефотографувати з однієї книжки його портрет і пришпилив його над своїм письмовим столом.

Отець Якоб і далі всміхався.

– Коли так, то наша зустріч відбулася під незвичайним сузір’ям, – мовив він. – Дивне вже те, що ми з вами обидва під час студій наштовхнулися на цю забуту людину, але, мабуть, ще дивовижніше інше: що цьому швабському протестантові вдалося майже одночасно вплинути на бенедиктинського ченця й на касталійського гравця в бісер. До речі, я уявляю собі вашу Гру в бісер як своєрідне мистецтво, що потребує великої уяви, і дивуюся, що така надзвичайно твереза людина, як Бенгель, могла вас так привабити.

Тепер уже засміявся Кнехт.

– Ну, якщо ви пригадаєте багаторічні студії Бенгеля над «Одкровенням» Іоанна Богослова і його систему тлумачення пророцтв цієї книжки, то змушені будете погодитися, що нашому приятелеві не зовсім чуже було й щось цілком протилежне тверезості.

– Це правда, – весело погодився отець Якоб. – І як ви пояснюєте таке протиріччя? – Якщо ви дозволите мені відповісти жартом, то я б сказав: Бенгель, сам того не усвідомлюючи, тужно шукав і жадав одного: Гри в бісер, Я зараховую його до потаємних попередників, прабатьків нашої Гри.

Отець Якоб споважнів і обережно сказав: – Мені здається, що вносити саме Бенгеля в родовід вашої Гри трохи засміливо. І чим ви доведете свою думку? – Це був жарт, але такий, що його можна й оборонити. Ще замолоду, до того, як він почав працювати над біблією, Бенгель якось розповів друзям про один свій план: він сподівався в якомусь енциклопедичному творі охопити і в синоптичному ряду в суворій симетрії розташувати навколо центру всі сучасні йому науки. А це якраз і є те, що робить наша Гра в бісер.

– Але ж це була ідея енциклопедії, яку виношувало все вісімнадцяте сторіччя! – вигукнув отець Якоб.

– Так, вона, – погодився Йозеф. – Проте Бенгель прагнув не тільки поставити поряд усі галузі знань і всі напрямки наукових досліджень, але й вивести їх одні з одних, знайти їм органічний лад. Він був на шляху до пошуків спільного знаменника, а це одна з основних ідей Гри в бісер. Скажу ще більше: якби Бенгель мав таку систему, як наша Гра, то, може, уникнув би великої помилки, не заходився б перераховувати пророчі числа і провіщати пришестя Антихриста й тисячолітнє царство. Бенгель так і не зумів знайти спільну мету для своїх різноманітних талантів, тому його математичний хист разом з філологічною інтуїцією і породив той химерний часовий порядок, суміш педантичної точності й фантастики, якій він віддав стільки років свого життя.

– Добре, що ви не історик, – зауважив отець Якоб, – ви справді любите фантазувати. Але я розумію, що ви маєте на увазі. Педант я тільки в своєму фаху.

Розмова вийшла плідна, стала якимсь пізнаванням один одного, своєрідним початком дружби. Вченому здалося не випадковістю чи принаймні якоюсь особливою випадковістю те, що вони обидва, один у своєму бенедиктинському, а другий у касталійському світі, зробили ту саму знахідку, відкрили убогого монастирського вчителя із Вюртемберга, одночасно м’якосерду й тверду, мов криця, мрійливу й тверезу людину, щось, мабуть, та пов’язувало їх, коли на них обох так подіяв той самий непоказний магніт. І справді, від того вечора, що почався сонатою Перселла, це «щось», цей зв’язок став дійсністю. Отця Якоба тішило спілкування з таким освіченим і водночас таким відкритим для всього нового молодим інтелектом – така втіха траплялася йому далеко не часто; а для Кнехта розмови з істориком і навчання в нього, що тепер почалося, було новим щаблем до пробудження, яким він вважав своє життя. Одне слово, завдяки отцеві Якобу він пізнав історію, пізнав закономірності й протиріччя історичних студій, а протягом наступних років навчився, крім того, ще й дивитися на сучасність і на своє власне життя як на історичну реальність.

Їхні розмови часом переростали в справжні диспути, напади й виправдання; щоправда, спершу в основному нападав отець Якоб. Що більше він пізнавав склад думок свого молодого приятеля, то дужче шкодував, що такий багатонадійний юнак не пройшов школи релігійного виховання, а тільки отримав псевдовиховання в атмосфері інтелектуальноестетичної духовності. Все, що йому не подобалося в напрямку думок Кнехта, він ставив на карб цьому новітньому касталійському духові, його відірваності від дійсності, схильності до порожньої абстракції. А коли Кнехт вражав його свіжими, близькими до його власного світогляду висновками й думками, він святкував перемогу, вважаючи, що здорова натура його молодого приятеля мужньо опирається касталійському вихованню. Кнехт спокійно сприймав його критику касталійської системи, а там, де йому здавалося, що старий чернець у своєму запалі зайшов надто далеко, незворушно відбивав його напад. А втім, серед зневажливих відгуків святого отця про Касталію були й такі, з якими Йозефові доводилося почасти згоджуватись, а в одному питанні він за той час. Що жив у Маріафельсі, зовсім змінив свою думку. Йдеться про ставлення касталійської духовності до світової історії, про те, що отець Якоб називав «цілковитим браком історичного чуття».

– Ви, математики і гравці в бісер, – казав він, – витворили собі якусь дистильовану історію, що складається з самої лише історії думки й історії мистецтва, вона у вас безкровна й позбавлена реальності. Ви 4 219знаєте геть усе про занепад латинського синтаксису в третьому або четвертому сторіччі нашої ери і не маєте ніякого уявлення про Александра, Цезаря чи Ісуса Христа. Ви трактуєте світову історію як математики свою науку, в якій є тільки закони й формули, але немає реальної дійсності, немає добра і зла, немає часу, немає ні минулого, ні майбутнього, є тільки вічна, пласка математична сучасність.

– Але як же можна вивчати історію, не вносячи в неї ніякого ладу? – питав Кнехт.

– Звичайно, в історію треба вносити лад, – гримів у відповідь отець Якоб. – Між іншим, кожна наука – це впорядкування, спрощення, перетравлювання для потреб інтелекту того, чого не можна перетравити. Ми гадаємо, що відкрили в історії якісь закони, й пробуємо спиратися на них, дошукуючись історичної правди, як той анатом, що, розтинаючи тіло, не знаходить у ньому нічого несподіваного для себе, а бачить під епідермою плетиво органів, м’язів, зв’язок і кісток, які підтверджують наперед відому йому схему. Та якщо анатом бачить лише свою схему й нехтує через неї неповторну, індивідуальну реальність свого об’єкту, то він касталієць, гравець у бісер, він прикладає математику до таких речей, до яких її найменше можна прикладати. Хай собі той, хто вивчає історію, має зворушливу, дитячу віру в спроможність нашого інтелекту й нашого методу все впорядкувати, але, крім цього і всупереч цьому, він ще й повинен шанувати незбагненну правду, реальність, неповторність того, що відбувалося. Історична наука, любий мій, – не забавка й не безвідповідальна гра. Щоб вивчати історію, треба спершу знати, що ми тим своїм вивченням прагнемо до чогось неможливого, а проте необхідного, надзвичайно важливого. Вивчати історію означає поринути в хаос і все ж таки зберегти віру в лад і в сенс. Це дуже важливе завдання, а може, навіть трагічне.

Наведемо ще одне характерне висловлювання отця Якоба з тих, про які Йозеф писав тоді своїм друзям.

– Для молоді великі люди – це родзинки в пирозі світової історії, і вони безперечно входять у її субстанцію, тільки не так просто, як здається, розрізнити, де справді великі люди, а де уявно великі. Уявно великим їхньої уявної величі надає історичний момент, уміння вгадати й використати його, і є немало істориків та біографів, не кажу вже про журналістів, яким це вгадування й використання історичного моменту, або ж, інакше сказати, миттєвий успіх, здається вже ознакою величі. Улюблені постаті таких істориків – капрал, що за добу став диктатором, або куртизанка, якій пощастило на певний час зробитися володаркою настроїв імператора. А юнакиідеалісти, навпаки, найдужче люблять трагічних невдах, мучеників, що завжди приходять невчасно – або трохи зарані, або трохи запізно. Мене ж – щоправда, я насамперед історик ордену бенедиктинців – найбільше ваблять і дивують, найбільше переконують своєю вагомістю для науки не окремі особи й не військові походи, успішні чи невдалі. Я з любов’ю і невситимою цікавістю вивчаю такі явища, як наша конгрегація, дуже довговічні організації, в яких пробують збирати людей з інтелектом і з душею, виховувати й змінювати їх не за допомогою євгеніки, а за допомогою виховання, творити з них аристократів не по крові, а по духу, здатних і служити, і панувати. В історії Греції мене найбільше полонили не сузір’я героїв і не настирливий крик на Агорі, а спроби піфагорійців чи Платонової академії, у китайців мене найдужче цікавить довговічність конфуціанської системи, а в історії Європи історичними об’єктами першої величини мені здаються християнська церква і ордени, що служать їй і входять у неї. Те, що якомусь там авантурникові пощастило колись завоювати чи заснувати імперію і вона проіснувала двадцять, чи п’ятдесят, чи навіть сто років, чи що якийсь доброзичливий ідеаліст із короною на голові намагався провадити чесну політику або пробував здійснити культурницьку мрію, чи за виняткових обставин народ або якась інша громада людей спромоглася на нечуване досягнення й нечуване терпіння, – все це мені давно вже не таке цікаве, як кожна нова спроба утворення таких структур, як наш орден, декотрі з яких змогли протриматися тисячу і навіть дві тисячі років. Про саму святу церкву я не кажу, для нас, віруючих, вона стоїть поза всякою дискусією. Але те, що конгрегації бенедиктинців, домініканців, потім єзуїтів і так далі існують уже багато сторіч і після такої довгої історії, незважаючи на вдосконалення, виправлення, пристосування й поступки насильству зберегли своє обличчя і свій голос, свій образ, свою неповторну душу, – це для мене найдивовижніший, гідний найбільшої пошани історичний феномен.

Навіть коли отець Якоб, розгнівавшись, бував несправедливий, Кнехт однаково захоплювався ним. А він же тоді ще й гадки не мав, хто такий насправді отець Якоб, він бачив у ньому лише видатного, навіть геніального вченого й не знав, що цей чоловік, крім того, ще й свідомо стоїть у руслі світової історії, допомагає творити її, що він провідний політик своєї конгрегації, знавець політичної історії і політичних питань сучасності, до якого з усіх боків звертаються по довідки, поради, посередництво. Два роки, до першої своєї відпустки, Кнехт спілкувався з отцем Якобом тільки як з ученим і знав про його життя, діяльність, славу і вплив лише з цього, відкритого для нього боку. Вчений добродій умів мовчати, навіть з друзями, а його братиченці теж уміли, краще, ніж Кнехт гадав собі.

За два роки Кнехт так освоївся з життям у монастирі, як тільки міг освоїтися гість з іншого світу, ніж цей. Він подеколи допомагав органістові скромно снувати далі тоненьку нитку прадавньої великої традиції – керувати маленьким мотетним хором. Він знайшов кілька цікавих речей у монастирському нотному архіві, послав кілька копій давніх музичних творів до Вальдцеля, а з особливою приємністю – до Монтпорта. Він зібрав невеличкий гурток тих, хто хотів познайомитися з Грою в бісер, і прочитав їм курс для початківців; найпильнішим учнем у такому гуртку був молодий послушник Антон. Кнехт, щоправда, так і не навчив абата Гервасія китайської мови, але передав йому своє вміння орудувати стеблинами деревію і найкращий метод медитації над висловами оракула. Абат дуже звик до нього й давно вже відмовився від свого наміру приохотити його до вина. Повідомлення, які він раз на півроку посилав до Касталії у відповідь на офіційні запити Магістра Гри, чи задоволені у Маріафельсі Йозефом Кнехтом, були суцільною хвалою. А в Касталії уважніше, ніж ті повідомлення, вивчали теми лекцій і списки оцінок, які Йозеф виставляв слухачам свого курсу, і доходили висновку, що рі вень їхніх знань досить скромний, але були задоволені тим, що молодий учитель так добре пристосувався до того рівня і взагалі до звичаїв і духу монастиря. Та найбільшою, найприємнішою несподіванкою для касталійської Колегії – хоч вона жодним словом не натякнула про це своєму представникові – були жваві, близькі, а потім навіть дружні стосунки Кнехта із славетним отцем Якобом.

Ці стосунки дали багато всіляких плодів, і ми дозволимо собі, трохи забігаючи наперед у своїй розповіді, згадати про них уже тепер, принаймні про той плід, який був Кнехтові наймиліший. Він визрівав повільно, дуже повільно, проростав так обережно й недовірливо, як насіння дерев з високих гір, посіяне в родючій долині: те насіння, хоч попало в родючий грунт і в сприятливий клімат, успадкувало стриманість і недовір’я своїх предків, і повільний ріст – одна з його спадкових рис. Так і мудрий старий чернець, звиклий недовірливо перевіряти, чи хтось не пробує вплинути на нього, дуже нерішуче, повільно давав укоренитися в собі всьому тому насінню касталійського духу, яке в ньому сіяв його молодий приятель і колега з протилежного полюса. А все ж таки те насіння помалу проросло, і з усього доброго, що Кнехт пізнав і пережив у монастирі, найкращим і найціннішим був цей кволий паросток довір’я, який нерішуче пробився з безнадійного, здавалося б, грунту, це саморозкриття досвідченого вченого, визнання не тільки особистості свого молодшого шанувальника, а й того, що в ньому було чисто касталійським, – розуміння, яке дуже повільно визрівало в ньому і яке він ще повільніше усвідомлював. Крок за кроком молодший, начебто тільки учень і слухач, спраглий мудрого слова, підводив старшого, що спершу вимовляв слова «касталійський» чи «гравець у бісер» лише іронічно, навіть як лайку, спочатку до толерантного, а потім, нарешті, й до шанобливого визнання і цього напрямку думок, і цього Ордену, і цієї спроби створити аристократію духу. Отець Якоб перестав дорікати молодістю Орденові, що з своїми двома століттями справді на цілих півтори тисячі років не доріс до бенедиктинського, перестав бачити у Грі в бісер тільки якийсь естетичний дендизм, перестав вважати, що ці ордени, такі неоднакові за віком, не можуть налагодити в майбутньому дружні стосунки чи укласти якийсь союз. Сам Йозеф ще довго не здогадувався, що Колегія вбачає в цьому частковому наверненні отця Якоба, яке Йозеф вважав своєю особистою, приватною удачею, найбільше досягнення його маріафельської місії. Інколи Йозеф сушив собі голову над тим, як же він, власне, впорався зі своїм дорученням, чи домігся чогось, дав якусь користь, чи, може, його відрядження сюди, хоч спершу й здавалося якоюсь відзнакою, підвищенням і викликало заздрість у претендентів на високі посади, насправді було ганебною відставкою, засланням? Але ж усюди можна чогось навчитися, то чому ж би не навчитися й тут? Проте з касталійського погляду цей монастир, за винятком лише отця Якоба, аж ніяк не був садом мудрості і взірцем ученості, і Кнехт уже почав замислюватись, чи не заріс він мохом у такій ізоляції, серед суцільних самовдоволеиих дилетантів, чи не відстав він у Грі в бісер? Він би, може, й не подолав цієї непевності, якби не був цілком позбавлений кар’єризму і якби в ньому на той час не вкоренилася вже досить глибоко amor fati. Взагалі ж його перебування як гостя і скромного викладача спеціальної дисципліни в цьому старовинному, затишному монастирі було, мабуть, приємніше, ніж останні місяці у Вальдцелі, в колі тамтешніх шанолюбців, і якби доля назавжди залишила його на цьому маленькому колоніальному посту, він, хоч дещо й спробував би поміняти в своєму тутешньому житті, наприклад, постарався б перетягти сюди когось із своїх друзів чи принаймні випросити собі довгу щорічну відпустку до Касталії, взагалі був би задоволений.

Читач цих біографічних нарисів, мабуть, чекає розповіді ще про один бік монастирського життя Кнехта – про релігійний. Ми не можемо сказати про це чогось певного, хіба що висловимо кілька обережних здогадів. У Маріафельсі Кнехт не тільки міг ближче зіткнутися з релігією, з щоденною практикою християнства, а й таки зіткнувся з нею – ми добре бачимо це з багатьох пізніших його висловів і з усієї його поведінки; проте на питання, чи він став там християнином, а якщо став, то до якої міри, ми не беремося відповісти, ця сфера лишається неприступною для нашого дослідження. Крім звичайної для касталійця поваги до кожної релігії, він мав у собі якусь шанобливість – ми б її назвали побожною; ще в школах, а особливо вивчаючи церковну музику, він дістав добрі знання про християнське вчення та його класичні форми, насамперед про таїнство меси і про обряд літургії. Тепер же, в бенедиктинців, він з подивом і пошаною познайомився з живою релігією, досі відомою йому лише теоретично й історично, побував на багатьох службах божих, а коли ще й прочитав деякі праці отця Якоба й відчув на собі вплив його розмов, перед ним остаточно вималювався феномен цього Християнства, яке протягом сторіч стільки разів проголошували несучасним і пережитим, застарілим і закостенілим і яке щоразу, припавши до своїх джерел, все ж таки обновлялося, знов лишало позад себе те, що вчора начебто було сучасним і всепереможним. Він не дуже й заперечував, коли йому доводилося знов і знов вислухувати думку отця Якоба, що, можливо, й сама касталійська культура – тільки пізній, недовговічний, секуляризований варіант християнськоєвропейської культури і свого часу вона знов розчиниться в тій культурі й перестане існувати. Хай буде так, сказав якось Кнехт святому отцеві, але все ж таки його місце в Касталії, він має служити касталійській, а не бенедиктинській ієрархії, працювати в ній, вкладати в працю весь свій хист і своє вміння, не думаючи про те, чи ієрархія, до якої він належить, претендує на вічне чи лише на тимчасове існування, перехід в іншу віру для нього був би тільки ганебною втечею. Так колись і шановний Йоганн Альбрехт Бенгель служив малій, минущій церкві, не забуваючи водночас прислужитися й вічному. Побожність, тобто пронизане вірою служіння і вірність аж до самопожертви, можлива в кожній релігії і на кожному ступені, і єдиною дійсною мірою щирості й вартості кожної особистої побожності може бути лише це служіння й ця вірність.

Одного разу, коли Кнехт прожив уже серед святих отців майже два роки, в монастирі з’явився гість, якого обачно тримали на відстані від нього, пильнуючи, щоб у них не трапилось нагоди навіть для побіжного знайомства. Це зацікавило Кнехта, і, хоч незнайомець пробув у монастирі всього кілька днів, він почав приглядатися до нього й робити різні припущення. Духовне вбрання незнайомця здалося Кнехтові маскарадом.

Невідомий кілька разів довго розмовляв за зачиненими дверима з абатом, а особливо з отцем Якобом, часто приймав кур’єрів і відсилав їх назад. Кнехт знав, принаймні з чуток, про політичні зв’язки й традиції монастиря, і вирішив, що то був або високий державний діяч, який з’явився до Маріафельса з таємною місією, або ж володар, що подорожував інкогніто. Розмірковуючи над своїми спостереженнями, він пригадав, що й раніше в монастирі часом з’являлися відвідувачі, які тепер, коли він задумався над цим, теж почали здаватися йому таємничими й незвичайними. Це, в свою чергу, нагадало Йозефові начальника «поліції», привітного пана Дюбуа, та його прохання завжди звертати увагу саме на такі події в монастирі, і хоч він і досі не відчував ні бажання, ні покликання до таких звітів, усе ж сумління нагадало йому, що він давно вже не писав цьому зичливому чоловікові і, мабуть, дуже розчарував його. Він написав довгого листа, спробував пояснити свою мовчанку, а щоб лист не був простою відпискою, розповів дещо про своє спілкування з отцем Якобом. Він навіть не здогадувався, скільки людей і як уважно читали в Кастилії його листа.

МІСІЯ

Першого разу Кнехт прожив у монастирі два роки; на той час, про який тут мовиться, йому йшов тридцять сьомий рік. Наприкінці тих двох років, десь через два місяці після того, як він послав довгого листа панові Дюбуа, якось уранці його покликали до абатової приймальні. Він подумав, що привітний чернець захотів побалакати про китайські премудрощі, і негайно пішов засвідчити йому свою пошану. Отець Гервасій рушив йому назустріч з якимось листом у руках.

– Мені випала честь, вельмишановний, передати вам приємну звістку, – весело, з добродушною зичливістю мовив він і зразу ж перейшов на іронічний, дражливий тон, що запанував між ними як вияв ще не зовсім усталених дружніх стосунків між духовним та касталійським орденами і, власне, був витвором отця Якоба. – Але ж молодець ваш Magister Ludi! Вміє писати листи! Мені він, бозначому, написав латиною, – у вас, касталійців, ніколи до пуття не втямиш, чи ви дуже ввічливі, чи глузуєте, чи хочете виявити свою пошану, чи повчаєте. Отже, шановний dominus[37]написав мені латиною, та ще й такою латиною, якою тепер уже ніхто не володіє в усьому нашому ордені, хіба що за винятком отця Якоба. Вона ніби вийшла із школи самого Ціцерона, але її присмачено добре відміряною пучкою церковної латини, знову ж таки невідомо, з якою метою: чи ця присмака наївно задумана як принада для нашої попівської братії, чи це ознака іронії, чи вона просто з’явилася з нестримної потреби грати, стилізувати й декорувати. Так от, високоповажний Магістр Гри пише мені: вони там вважають, що з вами бажано було б побачитись, обняти вас і перевірити, чи, бува, не підточило таке довге перебування серед нас, напівварварів, вашої моралі і вашого стилю. Словом, якщо я правильно зрозумів і витлумачив цей довгий літературний шедевр, вам дають відпустку, а мене просять відіслати свого гостя на невизначений термін до рідного йому Вальдцеля, проте не назовсім, ваше скоре повернення, оскільки воно, здається, нам бажане, цілком відповідає і намірам вашого начальства. Вибачте мені, але я неспроможний передати належним чином усі тонкощі цього листа, та Магістр Томас навряд чи й сподівається цього від мене. А цю цидулку мені доручено передати вам. Більше я вас не затримую, вирішуйте, чи ви їдете і коли їдете. Нам бракуватиме вас, любий, і якщо ви надто довго затримаєтесь, ми заявимо про свої претензії вашому начальству.

У листі, який абат передав Кнехтові, Колегія коротко повідомляла його, що для відпочинку й для наради з керівництвом йому надають відпустку і найближчим часом чекають на нього у Вальдцелі. Курс Гри для початківців він може не доводити до кінця, хіба що абат наполягатиме на його закінченні. Колишній Магістр музики передає йому вітання. Ці останні слова здивували й насторожили Йозефа: чого це раптом авторові листа, Магістрові Гри, доручили передати це вітання, не зовсім доречне в такому офіційному посланні? Мабуть, відбулася конференція всіх Колегій з участю й тих Магістрів, що вже пішли з своїх посад. Ну що ж, його не обходили ті конференції та їхні ухвали; але вітання Магістра музики викликало в ньому якесь дивне почуття, воно прозвучало незвичайно тепло, справді подружньому. Байдуже, що там обговорювали на тій конференції, проте вітання, передане в листі, свідчило, що керівництво Провінції при цій нагоді щось казало й про нього, Йозефа Кнехта. Може, на нього чекає нове доручення? Може, його відкличуть з Маріафельса? Чи це буде підвищення, чи, навпаки, пониження? Але ж у листі мовилося тільки про відпустку. Так, відпусткою він щиро тішився і найкраще поїхав би завтра ж таки вранці. Та треба ж хоч попрощатися з учнями й дати їм завдання на той час, що його не буде. Мабуть, Антона дуже зажурить його від’їзд. І з декотрими святими отцями він повинен попрощатися особисто. Раптом він згадав отця Якоба і сам трохи здивувався, відчувши, як посмутніла його душа, – це була певна ознака того, що він прихилився серцем до Маріафельса дужче, ніж йому здавалося. Тут йому бракувало багато чого з того, до чого він звик і що цінував, і через це, а також через те, що здалека, з чужини, Касталія здавалася йому ще кращою, цієї миті він виразно усвідомив: в особі отця Якоба він здобув щось незамінне, чого йому вже бракуватиме в Касталії. І тепер він збагнув краще, ніж досі, що пізнав, чого навчився в монастирі, і його заполонило почуття радості й надії від думки про поїздку до Вальдцеля, про зустріч з друзями, про Гру в бісер, про канікули, і це почуття було б набагато менше, якби не певність, що він знов повернеться в Маріафельс.

Він зненацька зважився, знайшов отця Якоба, розповів йому про лист, про відпустку й про те, який він був сам вражений, коли усвідомив, що, втішаючись майбутньою поїздкою до Касталії і побаченням з друзями, він уже наперед втішався й своїм поверненням сюди, в монастир, а особливо новими розмовами з ним, шановним отцем Якобом, до якого він. Кнехт, прихилився всім серцем, а тому й набрався сміливості звернутися до нього з проханням: він хотів би, щоб після його повернення святий отець узяв його до себе в науку, хоча б годину чи дві на тиждень учив його історії. Отець Якоб засміявся, замахав руками й почав виголошувати найчудовіші іронічні компліменти неперевершеній, різнобічній касталійській освіті, яку він, скромний чернець, може тільки споглядати в німому захваті і з подиву хитати головою; проте Йозеф уже помітив, що відмова була жартівливою, і коли він, прощаючись, подав отцеві Якобу руку, той ласкаво втішив його, пообіцяв зробити все можливе, щоб задовольнити його прохання, й тепло попрощався з ним.

Дата добавления: 2015-11-28