Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

СТУДЕНТСЬКІ РОКИ 1 страница

Читайте также:
  1. A) жүректіктік ісінулерде 1 страница
  2. A) жүректіктік ісінулерде 2 страница
  3. A) жүректіктік ісінулерде 3 страница
  4. A) жүректіктік ісінулерде 4 страница
  5. A) жүректіктік ісінулерде 5 страница
  6. A) жүректіктік ісінулерде 6 страница
  7. A) жүректіктік ісінулерде 7 страница

 

Йозефу Кнехтові минав двадцять четвертий рік. Він закінчив Вальдцельську школу, і тим самим закінчилось його учнівство, почалися вільні студентські часи; якщо не рахувати дитячих років, проведених в Ешгольці, це, мабуть, була найвеселіша, найщасливіша пора в його житті. Завжди є щось від дива, щось зворушливо гарне в нестримній жадобі відкриттів і перемог юнака, який уперше звільнився від шкільного примусу і рветься до безмежних духовних обріїв, у якого ще не розвіялася ілюзія, не з’явився жоден сумнів ні в своїй власній спроможності цілим серцем віддаватися справі, ні в безмежності духовного світу. Саме для людей з таким обдарованням, як у Йозефа Кнехта, – не вузьким, з найперших кроків спрямованим до зосередженості на якійсь окремій галузі знань, а широким, за натурою своєю націленим на сукупність, на синтез, на універсальність, – весна студентської волі часто буває порою великого, майже п’янкого щастя, і без дисципліни, здобутої в школах еліти, без душевної гігієни вправ з медитації та без обережного контролю Виховної Колегії ця воля була б для них дуже небезпечною, а для деяких навіть фатальною, як воно й траплялося з величезною кількістю яскравих талантів у докасталійські віки, ще коли не був запроваджений наш теперішній лад. За тих прадавніх часів у вищих школах подеколи аж кишіло молодими талантами фаустівської натури, які щодуху мчали у широке море науки та академічної свободи й неминуче зазнавали всіх катастроф неприборканого дилетантизму; адже й сам Фауст – прообраз геніального дилетанта з усім властивим йому трагізмом. У Касталії ж духовна воля студентів набагато більша, ніж у будьяких університетах давніших епох, бо вони мають далеко ширші можливості для наукових досліджень, а крім того, в Касталії не мають значення матеріальні умови, тут нічого не важать шанолюбство, несміливість, убогість батьків, турбота про хліб і кар’єру тощо. В академіях, семінарах, бібліотеках, архівах, лабораторіях Педагогічної Провінції всі студенти, хоч би якого вони були походження і хоч би які плекали в душі плани, користалися однаковісінькими правами; призначаючи когось на певний щабель ієрархії, тут брали до уваги тільки його інтелектуальні здібності й риси вдачі. І навпаки, багатьох матеріальних і духовних свобод, спокус та небезпек, які ламають життя не одному обдарованому студентові у світських університетах, у Касталії не існує; звичайно, й тут є на чому спіткнутися, й тут можна збитися на манівці, – де людство вільне від цього? – та все ж касталійський студент позбавлений багатьох можливостей схибити, розчаруватися й загинути. Він не може ні розпитися, ні змарнувати свою молодість на хвалькувату псевдодіяльність у різних таємних гуртках, як не одне покоління студентів минулих часів, ні раптом виявити, що його університетський диплом – просто помилка, що в його освіті є прогалини, які вже не можна заповнити; від усього цього оберігає його касталійська система. Небезпека змарнувати свою силу на жінок чи на захоплення спортом також невелика. Що стосується жінок, то касталійський студент не знає ні шлюбу з його принадами й небезпеками, ні святенництва минулих епох, що штовхало студента або де аскетизму, або в обійми більш чи менш продажних жінок чи й просте повій. Оскільки для касталійців не існує шлюбу, то для них не існує й моралі кохання, пов’язаної з інституцією шлюбу. А оскільки в касталійця немає грошей і, можна сказати, ніякої власності, то для нього не існує й продажного кохання. За звичаями Педагогічної Провінції дочки тутешніх городян не виходять рано заміж і до одруження найкращим коханцем вважають ученого або студента: він ніколи не питає про походження й достатки батьків, звик розумові здібності принаймні ставити нарівні з хистом до практичного життя, здебільшого має фантазію та почуття гумору і, оскільки йому розплачуватися нічим, мусить догоджати більше, ніж інші. Коханка касталійського студента не знає питання: а чи одружиться він зі мною? Ні, він не одружиться. Щоправда, зрідка бувало й таке: хтось із студентів еліти дійсно одружувався й повертався в міщанський світ, зрікшись Касталії і Ордену. Проте цих кілька випадків відступництва в історії шкіл і Ордену були просто курйозом, інакше їх ніхто й не сприймав.

Справді, після закінчення підготовчих шкіл учням еліти надається дуже велика свобода для самовизначення в усіх галузях знань. Обмежує цю волю – якщо нахили й зацікавлення не звужують її з самого початку – тільки обов’язок кожного студента подавати раз на семестр план своєї праці, за виконанням якого Колегія тактовно стежить. Для різнобічно обдарованих студентів з широким колом зацікавлень – а до них належав і Кнехт – перші студентські роки завдяки цій дуже широкій свободі здаються чимось чудовим і звабливим. Саме таким студентам з різнобічними зацікавленнями, якщо тільки вони не починають ледарювати, Колегія надає майже райську свободу: студент може на свій розсуд знайомитися з будьякими науками, змішувати різні її галузі, захоплюватись одночасно сімома чи вісьмома дисциплінами або від самого початку триматися в якихось вужчих рамках, і, крім виконання загальних, чинних для всієї Провінції і Ордену правил поведінки, від нього ніхто нічого не вимагає, він лише повинен раз на рік подати звіт про те, які прослухав лекції, що читав і в яких інститутах працював. Докладніший контроль і перевірка його успіхів провадиться вже аж тоді, коли він починає відвідувати спеціальні курси й семінари, до яких належить і Гра в бісер та консерваторський курс музики; тут, певна річ, кожен студент повинен складати офіційні екзамени й виконувати всі завдання, які від нього вимагає керівник семінару. Проте ніхто йому не накидає цих курсів, він може семестрами чи й роками тільки сидіти в бібліотеках або слухати лекції. Тим студентам, що довго не можуть спинитися на якійсь одній галузі науки, відтягаючи таким чином свій вступ до Ордену, Колегія терпляче дозволяє довгі мандри по різноманітних галузях знання, навіть заохочує їх до цього. Від них лише вимагають, щоб вони не переступали правил моралі й раз на рік подавали так званий «життєпис». Завдяки цій давній традиції, яку так часто висміюють, до нас і дійшли три життєписи, що їх Кнехт скомпонував у студентські роки. Отже, в цьому випадку ми маємо справу не з чисто добровільними, неофіційними, майже таємними літературними спробами, як його вірші, написані у Вальдцелі, а зі звичайними, офіційними творами. Ще на початку існування Педагогічної Провінції з’явився звичай спонукати молодших студентів, тобто ще не прийнятих до Ордену, час від часу компонувати особливі праці чи стилістичні вправи – так звані «життєписи», фіктивні автобіографії, перенесені в будьяку з минулих епох. Студент мав завдання перенестися в оточення і культуру, в духовну атмосферу якоїнебудь давнішої доби й вигадати собі відповідне до тієї доби життя; залежно від часу й моди студенти вибирали імператорський Рим, Францію сімнадцятого чи Італію п’ятнадцятого сторіч, Афіни епохи Перікла або Австрію часів Моцарта, а філологи ще й мали звичку писати романи про своє життя мовою і стилем тієї країни й тієї доби, в яку переносилась дія: інколи зпід їхнього пера з’являлися надзвичайно віртуозно зроблені автобіографії в куріальному стилі папського Риму десь 12року, інколи – скомпоновані середньовічною латинню, італійською мовою «Ста новел», французькою Монтеня, барокковою німецькою мовою боберфельдського лебедя. В цьому вільному, грайливому жанрі зберігся відгомін давньоазіатської віри у відродження й переселення душ; серед викладачів і студентів було поширене уявлення про те, що їхньому теперішньому існуванню, можливо, передувало інше, в іншій постаті, в інші часи, серед інших умов. Звичайно, це була не віра в буквальному значенні цього слова, і тим більше не вчення, а тільки гра, вправа на силу фантазії, спроба уявити своє «я» в інших умовах і в іншому оточенні. На цих вправах, так само як на деяких стилістичнокритичних семінарах, а часто і в Грі, студенти вчилися обережно проникати в минулі культури й епохи, в інші країни, вчилися розглядати свою власну особу як маску, як тимчасову оболонку ентелехії. Звичай компонувати такі життєписи мав свої чари й давав добрі наслідки, інакше він би так довго не зберігся. Між іншим, чимало студентів більше чи менше вірили не тільки в ідею переселення душ, а й у правдивість життєписів, які вони самі ж створювали. Бо, звичайно, більшість тих уявних існувань, перенесених у минулі часи, були не тільки стилістичними вправами й історичними студіями, а й вимріяними образами, ідеалізованими автопортретами: студенти змальовували себе переважно в тих костюмах і надавали собі тієї вдачі, які їм здавались ідеальними і які вони б хотіли мати насправді. Крім того, ці життєписи були непоганою педагогічною ідеєю, законним шляхом до заспокоєння потреби в поетичній творчості, властивій людям молодого віку. Справжню, поважну творчість заборонили багато поколінь тому; частково її замінили науки, а частково Гра в бісер. А все ж потяг молоді до художньої творчості, до компонування остаточно цим не задовольнявся; в написанні уявних біографій, що часом переростали в цілі повісті, для неї відкривалося дозволене, широке поле діяльності. Можливо також, що чимало авторів таким чином робили перші кроки на шляху до самопізнання. Між іншим, часто бувало, що студенти використовували свої життєписи як нагоду висловити критичні, бунтарські думки про сучасний світ і про Кастилію. Вчителі здебільшого ставилися до цього прихильно, бо, крім усього іншого, ці твори дуже багато говорили їм, давали надзвичайно ясну картину духовного життя, моралі й поведінки їхніх авторів саме в той час, коли студенти мали найбільшу волю й не перебували під пильним наглядом.

Збереглося три таких життєписи Йозефа Кнехта, ми їх усі наведемо від слова до слова, бо вважаємо, що це, може, буде найцінніша частина нашої книжки. Чи він їх написав лише три, чи їх було більше і один або й кілька згубилися, – можна гадати повсякому. Напевне ми знаємо тільки одне: після того, як Кнехт здав свій третій, «індійський» життєпис, канцелярія Виховної Колегії рекомендувала йому для наступного вибрати якусь ближчу історичну епоху, багатше документовану, а також більше звертати увагу на історичні деталі. Нам відомо з розповідей і листів, що Кнехт після цих зауважень справді почав вивчати матеріали для життєпису, перенесеного у вісімнадцяте сторіччя. Він хотів виступити в ньому в ролі швабського теолога,[30]який потім залишає церковну посаду, щоб цілком віддатися музиці; той теолог мав бути учнем ЙоганнаАльбрехта Бенгеля, приятелем Етінгера й деякий час гостювати в громаді Цінцендорфа. Ми знаємо, що Кнехт у той час прочитав і законспектував багато давніх, часом рідкісних праць про церковний статут, про пієтизм і про Цінцендорфа, про літургію і про церковну музику тієї доби. Ми також знаємо, що він був просто закоханий в образ прелата, чарівника Етінгера, та й до магістра Бенгеля теж відчував справжню любов і глибоку пошану – навіть сфотографував його портрет і якийсь час тримав у себе на столі, – й щиро намагався об’єктивно оцінити Цінцендорфа, що так само вабив його, як і відштовхував. Нарешті він кинув цю працю, задоволений тим, що встиг пізнати. Але заявив, що життєпису на опрацьованому матеріалі створити не може, бо надто багато зібрав деталей і надто ними захопився. Ці слова дають нам цілковите право розглядати ті три закінчені життєписи швидше як твір поетичної, благородної натури, ніж як працю вченого, що, на нашу думку, аж ніяк не применшує їхнього значення.

Але для Кнехта свобода, яку він тепер отримав, була не лише свободою самому вибирати собі наукові студії, як для решти студентів, а ще й великим відпруженням. Адже він був не тільки вихованцем елітарної школи, як усі, не тільки жив за суворими шкільними правилами, з чітко розподіленим днем, під пильним контролем і наглядом учителів, не тільки витримував усі труднощі, яких не бракує учневі такої школи. Крім усього цього, він ще й ніс особливий тягар: стосунки з Плініо зобов’язували його до такої ролі й такої відповідальності, які вимагали від нього найбільшого розумового й душевного напруження; адже це була роль надзвичайно активна й важлива, вона, власне, була не на його снагу й не для його віку, і впорався з нею Йозеф лише завдяки своїй величезній силі волі й талантові, та ще завдяки могутній підтримці здалеку, підтримці Магістра музики, – без неї він взагалі не зміг би довести справу до кінця. Ми бачимо двадцятичотирирічного Кнехта після закінчення вальдцельської школи передчасно дозрілим і трохи перенапруженим, проте, на диво, якоїсь видимої шкоди двобій з Плініо йому не завдав. Але, хоч ми й не маємо цьому безпосередніх доказів, та роль і той тягар дуже гнітили все його єство, – це видно з того, як учорашній школяр скористався своєю вимріяною волею. Кнехт, що в останні роки перебування в школі стояв на очах у всіх, був уже мало не офіційною особою, негайно й рішуче від усього усунувся; якщо простежити його тодішнє життя, то складається навіть враження, що йому найдужче хотілося б стати взагалі невидимим, ніяке оточення і ніяке товариство не здавалося йому достатньо тихим, ніяке життя – достатньо самітним. Тому й на довгі, бурхливі листи Десиньйорі він спершу відповідав коротко й неохоче, а потім і зовсім перестав відповідати. Славетний учень Кнехт зник, наче в землю запався; тільки у Вальдцелі слава його не згасла і згодом стала майже легендарною.

Саме тому в перші свої студентські роки Кнехт уникав Вальдцеля, тому ж таки він поки що відмовлявся від вищих та найвищих курсів Гри в бісер. А проте, хоч поверховому спостерігачеві могло тоді здатися, що Кнехт дивовижно нехтує Гру в бісер, ми знаємо: весь хід його вільних студій, такий начебто примхливий і безладний, принаймні досить незвичайний, визначала Гра в бісер, це був шлях до неї, до служіння їй. Ми спиняємося на цій обставині трохи докладніше, бо вона дуже характерна: Йозеф Кнехт, виявивши незвичайну впертість, дивовижно, помолодечому геніально використав свободу самому вибирати собі наукові студії. У Вальдцелі він, як і всі, пройшов офіційний вступ до Гри в бісер та повторний курс, потім, уже маючи серед товаришів репутацію доброго гравця, захоплений величезною притягальною силою цієї найкращої з ігор, скінчив наступний курс і ще учнем еліти був прийнятий до другого ступеня гравців, що вважали рідкісною відзнакою.

Через кілька років Кнехт розповідав у листі одному своєму товаришеві по офіційному повторному курсу, а згодом приятелеві й помічникові, Фріцові Тегуляріусу, про випадок, що не тільки став вирішальним для його наміру стати гравцем у бісер, а й дуже вплинув на хід його наукових досліджень. Лист цей зберігся. Кнехт пише: «Я хочу тобі нагадати один день і одну Гру з тих часів, коли ми з тобою, призначені в ту саму групу, так завзято компонували свої перші партії. Наш керівник дав нам кілька ідей і запропонував на вибір чимало різних тем; ми саме досягли нелегкого переходу від астрономії, математики й фізики до філології та історії, а керівник був великий майстер ставити нам, нетерплячим початківцям, усілякі пастки й зваблювати нас на слизьку стежку неприпустимих абстракцій та аналогій. Він підкидав нам звабливі ігризабавки з галузі етимології та порівняльного мовознавства й дуже тішився, коли хтось із нас попадався в його тенета. Ми до знемоги підраховували довжину грецьких складів, аж раптом керівник збивав нас с пантелику, заявляючи, що можна і навіть необхідно замість метричного скандування досліджувати акцентне, або ставив ще якесь подібне завдання. Формально він робив свою справу блискуче й цілком коректно, але мені такий спосіб викладання не подобався: він показував нам помилкові ходи й підбивав на хибні висновки, хоч і з добрим наміром застерегти від цих небезпек, але трохи й для того, щоб поглузувати з недосвідчених хлопців і якраз найзахопленіших якнайбільше остудити своїм скепсисом. Але саме на його уроці, під час одного такого заплутаного експериментумістифікації, коли ми навпомацки, несміливо намагалися накреслити більшменш прийнятну партію, я раптом, зворушений до глибини душі, збагнув суть і велич нашої Гри. Ми препарували якусь мовознавчу проблему і, так би мовити, зблизька розглядали період розквіту мови, її злет до вершин, проходячи з нею за кілька хвилин той шлях, на який їй потрібно було кілька сторіч, і мене дуже вразила та картина минущості всього сущого: перед нашими очима такий складний, давній, гідний якнайбільшої пошани, багатьма поколіннями повільно створений організм спершу розквітав, уже маючи в собі зародок смерті, а потім ця мудро вибудувана споруда почала занепадати, вироджуватись, хилитися до загибелі, – і враз мені сяйнула радісна думка, що все ж таки занепад і смерть тієї мови не завели її в небуття, що її молодість, розквіт і навіть загибель збереглися в нашій пам’яті, в нашому знанні про неї, в її історії, що вона живе далі в знаках і формулах науки, а так само в тайнописі Гри в бісер, і її будьколи можна відновити. Я раптом зрозумів, що в мові чи принаймні в принципі Гри в бісер кожен знак справді всеосяжний, кожен символ і кожна комбінація символів веде не кудинебудь, не до окремих прикладів, експериментів і доказів, а до центру, до таємниці й до серця світу, до першооснови знань. У сяйві тієї хвилини я побачив, що кожен перехід з мажору в мінор у сонаті, кожне перетворення міфа чи культу, кожне класичне, мистецьке формулювання, коли розглядати його справді медитативно, – це не що інше, як безпосередній шлях до найбільшої таємниці світу, де між коливанням туди й назад, між тією миттю, коли набирається в груди повітря, і тією, коли воно виходить з грудей, між небом і землею, між Інь і Ян,[31]вічно відбувається священнодійство. Хоч я вже тоді як слухач був присутній на кількох добре задуманих і добре проведених іграх, переживши при цьому велике піднесення й зробивши для себе не одне радісне відкриття, проте досі був схильний сумніватися, що наша Гра справді має таке велике значення. Врешті, кожна вдало розв’язана математична задача може дати духовну втіху, кожен добрий музичний твір, коли його слухаєш, особливо коли його виконуєш, може піднести душу, зробити її чутливою до великого, а кожна зосереджена медитація може заспокоїти серце й настроїти його в унісон із всесвітом; але саме тому, нашіптували мені мої сумніви, може, й справді Гра в бісер – тільки формальне мистецтво, розумова вправність, дотепне комбінування, а коли так, то краще кинути її і віддатися чистій математиці або добрій музиці. Але тепер я вперше почув внутрішній голос самої Гри, її потаємна глибока суть озвалася до моєї душі, і відтоді в мені не гасне віра, що наша висока Гра – справді lingua sacra, священна, божественна мова. Ти згадаєш ту хвилину, бо сам помітив тоді, що в мені відбулася якась внутрішня зміна, я відчув поклик. Я можу порівняти його лише з тим незабутнім покликом, що змінив і підніс моє серце і моє життя, коли мене, ще малого хлопця, проіспитував Magister musicae й покликав до Касталії. Я бачив, що ти помітив це, хоч і не сказав жодного слова; ми й тепер не будемо більше про це говорити. Але я маю до тебе прохання, і щоб пояснити його, мушу сказати тобі те, чого ніхто більше не знає і ніхто й не повинен знати, а саме: що я тепер кидаюся від однієї дисципліни до зовсім іншої, далекої від неї, не з примхи, а за твердо визначеним планом. Ти, мабуть, пригадуєш хоча б у загальних рисах ту учбову партію, яку ми на третьому курсі скомпонували з допомогою вчителя і під час якої я почув той голос і пережив своє покликання. Оце ту партію – вона починалася з ритмічного аналізу теми для фуги, а всередині її було речення, яке приписують Конфуцієві, – я й вивчаю тепер від початку до кінця, тобто працюю над кожною її фразою, переводжу її з мови Гри на первісну мову: математичну, орнаментальну, китайську, грецьку і т. д. Я хочу бодай раз у своєму житті фахово простудіювати й відтворити весь зміст однієї партії; з першою частиною я вже впорався, мені потрібно було на це два роки. Звичайно, доведеться згаяти ще кілька років. Та коли вже ми в Касталії маємо свободу вибирати собі наукові студії, я скористаюся цією свободою саме так. Я знаю, що мені можуть заперечити. Більшість наших учителів сказало б, нам потрібно було кілька сторіч, щоб винайти і вдосконалити Гру в бісер як універсальну мову й універсальний метод, щоб висловити з її допомогою всі духовні й мистецькі цінності та поняття і звести їх до спільного знаменника. І ось з’являєшся ти й хочеш перевірити, чи наш задум правильний! Для цього тобі потрібне буде ціле життя, і ти пожалкуєш, що взявся за цю справу. Ні, для цього мені не потрібно буде цілого життя, і, думаю, я й не пожалкую, що взявся за це. А тепер вертаюся до свого прохання: оскільки ти працюєш в Архіві Гри, а я з певних причин ще довго не хотів би з’являтися у Вальдцелі, прошу тебе відповісти на кілька моїх запитань, тобто подати мені в нескороченому вигляді офіційні коди й знаки різних тем, що зберігаються в Архіві. Я розраховую на тебе, а якщо тобі колись знадобиться моя допомога, я так само буду до твоїх послуг».

Може, тут доречно буде навести ще одне місце з Кнехтового листування, яке стосується Гри в бісер, цього разу з листа до Магістра музики, хоч він написаний щонайменше на рік або на два пізніше. «Я думаю, – пише Кнехт своєму патронові, – що можна бути досить добрим гравцем у бісер, навіть віртуозом або й непоганим Магістром Гри, а все ж не здогадуватися про справжню таємницю Гри, про її найглибший сенс. І ще більше: саме людина, що здогадується про той сенс і знає його, ставши гравцем чи керівником Гри, може завдати їй більшої шкоди, ніж ті, хто про нього не знає. Бо внутрішній бік, езотерика Гри, як і всяка езотерика, спрямована до всеєдиного, до глибин, де ще тільки вічний подих у вічному вдиханні й видиханні панує над самим собою. Той, хто всім серцем відчує сенс Гри, власне, перестане бути гравцем, він уже не сприйматиме різноманітності, не здатний буде до радості відкриття, творення й комбінування, бо він знатиме зовсім інші бажання й радощі. Оскільки ж мені здається, що я близький до сенсу Гри в бісер, то й для мене, і для інших буде краще, коли я не зроблю Гру своїм фахом, а віддамся музиці».

Видно, Магістра музики, взагалі не дуже щедрого на листи, стурбувало це визнання, бо він поквапився подружньому застерегти свого вихованця: «Добре, що сам ти не вимагаєш від свого керівника Гри, щоб він був езотериком у твоєму розумінні, бо я сподіваюся, що в твоїх словах не було іронії. Керівник Гри або вчитель, який у першу чергу дбав би про те, щоб стати якомога ближчим до найглибшого сенсу, був би дуже поганим учителем. Щиро признаюся, що я, наприклад, ніколи не казав своїм учням жодного слова про сенс музики; якщо такий сенс є, то він моїх пояснень не потребує. Зате я завжди домагався, щоб мої учні добре вміли відраховувати одну восьму й одну шістнадцяту. Хоч би ким ти став – учителем, вченим чи музикантом, хоч би як шанував той сенс, не вважай, що таких речей можна когось навчити. Колись філософи історії, прагнучи навчити сенсу, зіпсували половину світової історії, започаткували фейлетонну добу і великою мірою спричинились до тих потоків крові, що потім лилися в світі. Так само якби мені, скажімо, треба було ознайомити учнів з Гомером чи грецькими трагіками, я б не пробував переконувати їх, що поезія – форма вияву божественного в людині, а намагався б дати їм точні знання про мовні й метричні засоби, щоб та поезія стала приступна кожному з них. Справа вчителя і вченого – досліджувати ці засоби, берегти традицію і тримати в чистоті метод, а не викликати й прискорювати переживання, яких уже не можна висловити і які приступні лише обраним або знедоленим і жертвам, бо часто це те саме».

У листуванні Кнехта тих років, взагалі, здається, досить скупому, – хоч, можливо, частина листів загинула, – ніде більше не згадується Гра в бісер і її «езотеричне» тлумачення; найбагатша і найкраще збережена частина цієї кореспонденції, а саме листування з Ферромонте, майже все, без винятку, присвячене музичним проблемам і аналізові музичних стилів.

Таким чином, та кривуляста дорога, яку долав у своїх наукових студіях Кнехт, була просто точним відтворенням і багаторічним опрацюванням схеми однієї партії, свідомим задумом, бажанням домогтися свого. Щоб засвоїти зміст цієї партії, яку вони колись учнями задля вправи скомпонували за кілька днів і яку мовою Гри можна було відчитати за чверть години, він гаяв рік за роком, сидів у бібліотеках і в аудиторіях, вивчав Фробергера й Алессандро Скарлатті, побудову фуги та сонати й китайську мову, повторював математику, опановував систему звукових фігур і Фойстелеву теорію відповідності шкали кольорів певним музичним тональностям. Виникає питання, чому він вибрав цей тяжкий, незвичайний, а головне, такий самітний шлях – адже його кінцевою метою (поза Касталією сказали б: обраним фахом) була, безперечно, Гра в бісер. Якби він, тепер уже як вільний слухач, ні до чого себе не зобов’язуючи, вступив до котрогось з інститутів Vicus Lusorum, вальдцельського Селища Гри в бісер, то йому було б багато легше вивчати всі спеціальні предмети, пов’язані з Грою, він будьколи міг би отримати пораду й відповідь на кожне запитання, а крім того, міг би віддаватися своїм студіям серед товаришів і однодумців, а не мучитись самотою, часто наче в добровільному вигнанні. Але він ішов своїм шляхом. Він уникав Вальдцеля, здається нам, не тільки тому, що хотів стерти з пам’яті, і своєї, і чужої, згадку про ту роль, яку йому колись довелося там грати, а ще й тому, що боявся у громаді гравців знову опинитися в ролі, подібній до тієї. Бо, мабуть, уже тоді він відчував, що йому судилося бути керівником, репрезентувати щось, і робив усе можливе, щоб перехитрувати свою долю. Він відчував тягар відповідальності, відчував його вже тепер, перед учнями Вальдцеля, які так ним захоплювались і яких він так уникав, і особливо гостро відчував його перед Тегуляріусом, інстинктивно здогадуючись, що той ладен за нього піти у вогонь і воду. Доля штовхала його вперед, на люди, а він шукав самоти й затишку. Десь таким ми уявляємо собі його тодішній стан. Але була ще одна важлива причина чи імпульс, що відстрашував його від звичайного курсу у вищій школі Гри й спонукав до самоти, а саме: нестримний дослідницький потяг, який і живив тодішні його сумніви щодо самої Гри. Звичайно, він пізнав і відчув, що Грі можна справді надавати високого, священного сенсу, але й бачив також, що більшість гравців і учнів, навіть частина керівників і вчителів, зовсім не були гравцями в тому високому, священному розумінні й сприймали її мову не як lingua sacra, а як дотепний різновид стенографії, на саму ж Гру дивилися як на цікаву, незвичайну дисципліну, інтелектуальний спорт чи арену для змагання шанолюбних інтелектів. Він уже навіть здогадувався, як свідчить його лист до Магістра музики, що, мабуть, не завжди пошуки найглибшого сенсу бувають свідченням кваліфікації гравця, що Грі необхідна також езотерика, що вона – ще й техніка, наука, громадська інституція. Одне слово, його не кидали сумніви, не кидало душевне збентеження. Гра поки що була кардинальним питанням, основною проблемою його життя, і він зовсім не хотів, щоб його боротьбу полегшували зичливі пастирі чи зводили до дрібниці привітнобайдужі усмішки вчителів.

Певна річ, він міг вибрати для своїх досліджень будьяку з десятків тисяч уже зіграних і мільйонів можливих партій. Він знав це й зупинився на тій випадковій схемі, яку сам із своїми товаришами скомпонував колись у школі. То була гра, під час якої Кнехт уперше збагнув сенс усіх ігор і зрозумів, що він покликаний стати гравцем. Усі ці роки він завжди мав при собі звичайний скорочений запис тієї схеми. В ній мовою Гри, її знаками, кодами, сигнатурами й абревіатурами були занотовані формула астрономічної математики, принцип побудови старовинної сонати, вислів Конфуція і так далі. Читач, що, мабуть, не знає Гри в бісер, хай собі уявить таку схему подібною до схеми шахової партії, тільки подумки збільшить у багато разів значення фігур, варіанти їхніх взаємостосунків, їхні можливості впливати одна на одну і вкладе в кожну фігуру, в кожну позицію, в кожний хід їхній справжній зміст, символічно позначений саме цим ходом, цією позицією і так далі. І ось Кнехт вирішив протягом своїх студентських років не тільки якнайглибше Ознайомитися зі змістом, принципами, творами й системами, вкладеними в цю схему, здолати в процесі навчання тяжкий шлях через усі ті культури, мови, мистецтва, віки, а й виконати ще одне завдання, не відоме жодному вчителеві, а саме: на цих об’єктах якнайдосконаліше перевірити систему й спроможність Гри.

Забігаючи наперед, скажемо про наслідки його праці: подекуди він виявив прогалини, деякі вади, але в цілому наша Гра в бісер, мабуть, витримала його суворий іспит, а то б він не повернувся врешті до неї.

Якби ми писали культурноісторичне дослідження, то напевне багато місць, у яких побував тоді Кнехт, і багато сцен з його тодішнього життя варто було б змалювати докладніше. Він вибирав, якщо тільки була змога, місця, де міг працювати сам або з небагатьма товаришами, і деякі з таких місць особливо любив. Він часто бував у Монтпорті, інколи як гість Магістра музики, а інколи як учасник семінару з історії музики. Двічі ми бачимо його в Гірсланді, резиденції керівника Ордену, як учасника «великого говіння» – дванадцятиденного посту й медитації. З особливою радістю і навіть ніжністю він потім розповідав своїм найближчим друзям про Бамбуковий гай, чудовий, відлюдний куточок, де він вивчав «І цзін».[32]Тут він не тільки пізнав і пережив те, що стало вирішальним для нього, але й, керований дивовижним передчуттям чи інтуїцією, знайшов для себе незрівнянне оточення й незвичайного чоловіка, так званого Старшого Брата, творця і мешканця китайського куточка – Бамбукового гаю. Нам здається, що цей особливий епізод у студентському житті Кнехта не зайве буде змалювати трохи докладніше.

Китайську мову й китайських класиків Кнехт почав вивчати в славетному Східноазіатському інституті, що вже не одне сторіччя містився в селищі класичної філології СанУрбані. Там він швидко досяг великих успіхів у читанні й письмі, заприятелював з кількома китайцями, що працювали в інституті, і вже вивчив напам’ять кілька пісень із «Ші цзін»,[33]коли другого року свого перебування в СанУрбані зацікавився «І цзін», «Книгою змін». Хоч китайці на його домагання й давали йому різні довідки, проте ніхто не брався прочитати вступний курс, бо вчителя для цього в інституті не було, а коли Кнехт почав наполягати, щоб йому таки призначили керівника для ґрунтовного вивчення «І цзін», йому розповіли про Старшого Брата і його схиму. Кнехт давно вже помітив, що, зацікавившись «Книгою змін», він мимоволі наштовхнувся на ту тему, про яку в Східноазіатському інституті воліли не знати. Він став обережніший, але всетаки не кинув свого наміру якомога більше дізнатися про легендарного Старшого Брата, і врешті з’ясував, що хоч того пустельника шанують, хоч він має славу, а проте це швидше слава дивакуватого самітника, ніж ученого. Він відчув, що в цій справі йому ніхто не допоможе, якщо він не дасть собі ради сам, а тому якомога швидше закінчив розпочату семінарську роботу й попрощався. Він пішки вирушив до тієї місцевості, де колись заклав свій Бамбуковий гай таємничий Старший Брат – чи то мудрець і майстер, чи то блазень. Кнехт довідався про нього приблизно таке: років двадцять п’ять тому Це був один із тих студентів китайського відділення, що подавали найбільші надії, ніби народжений для цієї дисципліни, покликаний бути китаїстом. У техніці письма пензликом і в розшифруванні старовинних творів він скоро перевершив своїх найкращих учителів, навіть природних китайців чи вихідців з інших країн Сходу, тільки трохи дивував Усіх тим, що страшенно хотів бути й зовні схожим на китайця. Наприклад, до всіх учителів, починаючи від керівника семінару й кінчаючи Магістром, він уперто звертався не так, як решта студентів, – називаючи титул і обов’язково на «ви», а казав кожному «мій старший брате»; це звертання потім назавжди прилипло до нього як прізвисько. Особливо ретельно вивчав він оракульну гру «І цзін», в яку майстерно вмів грати з допомогою традиційних стеблин деревію. А найдужче любив читати, поряд із старовинними коментарями до книжки оракулів, твір Чжуан Цзи. Видно, раціоналістичний, швидше навіть антимістичний, суворо конфуціанський дух, що панував на китайському відділенні Східноазіатського інституту, коли там опинився Кнехт, був відчутний там уже за часів Старшого Брата, бо він раптом покинув інститут, який радо лишив би його в себе викладачем спеціальної дисципліни, й подався в мандри, взявши з собою пензлик, туш і дві чи три книжки. Він обійшов південь країни, гостюючи то в того, то в іншого брата по Ордену, все щось шукав і нарешті знайшов добре місце для схимницького притулку, який надумав закласти. Він почав і письмово й усно вперто домагатися від світської влади та Ордену дозволу оселитися там і засадити урочище на свій смак, а коли нарешті дістав його, то зажив там в ідилічній садибі, суворо витриманій у давньокитайському стилі, в мирі зі світом і з самим собою, віддаючи той час, що лишався в нього від праці в Бамбуковому гаю, який захищав дбайливо доглянутий китайський садочок від північного вітру, на медитацію та переписування старовинних манускриптів. Одні глузували з нього як з дивака, а інші шанували його як своєрідного святого.


Дата добавления: 2015-11-28; просмотров: 84 | Нарушение авторских прав



mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.01 сек.)