Розрізняють мовленнєву культуру суспільства та мовленнєву культуру особистости.

— Мовленнєва культура суспільства — це відбір, зби­рання та зберігання найкращих зразків мовленнєвої діяльності, створення літературної класики та дотри­мання норм літературної мови у всіх сферах його життє­діяльності.

— Мовленнєва культура особистости індивідуальна. Вона залежить від ерудиції у сфері мовленнєвої культу­ри і постає як уміння користуватися цією ерудицією. Містить елементи культури суспільства, але є ширшою за неї, оскільки передбачає власний стиль людини, знання тощо.

З огляду на рівень культури носіїв літературної мови виокремлюють такі типи мовленнєвої культури: елітар­ну, середньолітературну, літературно-розмовну та фамі­льярно-розмовну.

| Елітарна мовленнєва культура є еталонною і ха­рактеризується суворим дотриманням усіх норм, віль­ним володінням усіма можливостями мови.

| Середньолітературна мовленнєва культура припускає не­повне дотримання норм; вона притаманна більшості освічених людей.

| Літературно-розмовна та фамі­льярно-розмовна мовленнєві культури мають подвій­ний характер. З одного боку, вони властиві тим комунікантам, які володіють тільки розмовним стилем; з іншого — можуть бути різновидами елітарної та середньолітературної мовленнєвої культури за умови об­меженої сфери спілкування. Літературно-розмовна культура мовлення властива мовцям у неофіційному, безпосередньому спілкуванні, а фамільярно-розмовна — у близькородинному або близькодружньому спілку­ванні.

| Фамільярно-розмовна мовленнєва культура відрізняється загальною стилістичною зниженістю та огрубілістю мовлення, що наближає її до просто­річчя.

Отже, в культурі мовлення визначають два чинника:

1). Дотримання загальноприйнятих мовних норм.

2). Дотриман­ня індивідуального стилю мовлення.

Якщо дотримання норм літературної мови передбачає правильність мовлення, то вдосконалення індивідуального стилю від­точує мовленнєву майстерність. Висока культура мовлення — це не тільки його правильність, а й уміння добирати найефективніші, найдоречніші для певної ситуації мовні засоби.

8.2. МОВНІ НОРМИ

І ПРАВИЛЬНІСТЬ МОВЛЕННЯ

Одним із основних та обов'язкових показників куль­тури мовлення є його правильність.

Правильність мовлення — ВІДПОВІДНІСТЬ мовлення нормам сучас­ної літературної мови.

Правильність мовлення залежить від дотримання мовцем мовних норм.

Мовна норма — правила зразкового та загальновизнаного вико­ристання мовних засобів у певний період розвитку літературної мови.

Характерними ознаками мовних норм є відносна стабільність, поширеність, загальновживаність, загаль­на обов'язковість, відповідність можливостям мовної системи.

Мовне явище вважають нормативним, якщо воно відповідає структурі мови; масово та регулярно відтво­рюється в процесі комунікації; схвалюється та визна­ється суспільством.

До основних джерел мовної норми належать:

# твори письменників-класиків і сучасних письменників, які продов-жують класичні традиції;

# публікації засобів масової інформації;

# загальновизнане сучасне вживан­ня; дані лінгвістичних досліджень.

Норми захищають літературну мову від діалектів, соціальних і професійних жаргонів, просторіччя, що уможливлює реалізацію її культурної функції.

Мовні норми кодифіковані (узаконені) в підручни­ках, граматиках, словниках, довідниках. Однак у мовленні їх часто порушують. Однією з основних при­чин цих порушень є динамічність норм. Вони, з одно­го боку, є стійкими (їх стабілізує традиція, мова кла­сичної літератури), а з іншого — мінливими, оскільки мова постійно розвивається, модифікується колектив­ними зусиллями її користувачів. Отже, норми від­дзеркалюють закономірні явища й процеси, що відбу­ваються в мові та підтримуються мовленнєвою прак­тикою.

Дата добавления: 2015-11-28