КОКОТЮХА Андрій Зоопарк, або Діти до 16. Роман.

Жили собі троє товаришів.

I Ремарк тут ні до чого. Хоча... Можливо, й до чого. Адже «Троє товаришів», так само як Кокотюхин «Зоопарк», залишили нам зліпок цілої епохи і головне - поставили проблему існування вічних людських цінностей у політичному суспільстві. У Ремарка - це ранній німецький соціалізм, у Кокотюхи - пізній радянський. Але про все по черзі. Жили собі троє товаришів - Мавпа, Заєць і Свиня. Вчилися у восьмому класі провінційної школи, нічим особливим не вирізнялися, поки не спітка­ло їх те, що називається «засада», або «попали», або ж просто-таки справжній «капєц». Настільки справжній, що довелося в одну мить тікати світ за очі. Язик доведе до Києва - твердить народна мудрість. І троє восьмикласників без грошей і документів опиняються у столиці УРСР, де на них чекають усі принади дорослого життя - вокзали, міліція, повії, пограбування та зрада. Чистий дитячий погляд на світ, який весь час пробивається з-під фальшивого юнацького цинізму, надійно захищає автора і читачів від радянської «чорнухи». А пробудження у головному героєві чоловічого начала стає основним стрижнем розповіді. Перетворення хлопчика на чоловіка - яка тема може бути цікавішою для літератури? Саме на цьому зламі, немов у краплі води, можна побачити цілком наш світ і переоцінити себе самого та своє місце у житті.

Наявність у тексті елементів ненормативної лексики передбачає, що книгу читатимуть дорослі люди.

Усе почалося після того, як нас трьох вигнали з уроку.

Або навіть раніше - коли товста біологиня завагітніла.

Або ще раніше - коли Вову Рудика зробили старостою класу.

Або після того, як Вітя Стародуб попався на крадіжці і йому дали останній шанс, випустивши на випробувальний термін.

Або взагалі все почалося відтоді, як Стародуб лишився на другий рік і опинився в одному класі з Рудиком.

З того часу минуло страшно сказати - двадцять років. Учора мені стукнуло тридцять п'ять, і зараз я лежу на дивані, скрутившись літерою «зю», бо день народження - раз на рік, а бодун при цьому ніхто не відміняв. На роботу я не спішу. В принципі вона в мене є, але народ добрий і все розуміє - мужики підміняють мене сьогодні на базарі. Тому головне завдання для мене на сьогоднішній день - не похмелятися. Чи похмелитися грамотно, без ексцесів.

За вікном - сьома ранку, листопад і дощ, який, мабуть, скоро пройде. Ранкові дощі скоро минають. Та поки він шумить, можна зосередитися на шелестінні крапель і поду­мати про щось, аби викинути з голови дурні думки про продовження бенкету чи різні способи самогубства - нормальна реакція організму на алкогольне отруєння.

...Я й раніше згадував ті травневі дні вісім­десят п'ятого. Школа далі не світила, у перспективі - лише ПТУ^[1]. Як тринділи тоді по радіо - перші кроки в доросле життя. Що таке доросле життя і чим воно відрізняється від недорослого, я не розумію досі. Поки перша жінка жила зі мною, я намагався пояснити це синкові, коли він запитав: «Па, а коли я буду дорослий?» Здається, тоді ми вперше серйозно погавкалися з жінкою. Я почав щось грузити малому стосовно того, що доросла людина - це така, яка багато вміє, багато знає, може сама вирішувати різні питання і дбати про свою сім'ю. Жінка почула це і завела: «Бач, синок, значить, батько твій ще не дорослий. Правда, уже й не дитина наче!»

Діставала, значить, десь років з півтора, коли нарешті сама нарвалася. Ти, каже, на­віть по морді жінці дати не можеш... Ну, я не витримав, дав... Тепер до мене ото Людка прийде, і мені з головою хватає. З головою... Я натягую ковдру на голову. Так краще ду­мається.

Уже не вперше я ловлю себе на згадках то­го, яким я був у чотирнадцять років. І це не просто згадки, а один і той самий спогад: як ми втекли з дому, як ночували в гаражі, як нас побили менти і врятувала проститутка, як... Словом, багато чого трапилося з нами тоді за досить короткий час. І хоча далі по жит­тю особисто я потрапляв у ситуації, перед якими та давня дитяча пригода виглядала справді дитячою і зовсім не пригодою, тепер, коли я скрутився під ковдрою в своїй одно­кімнатній квартирі на дев'ятому поверсі та страждаю з перепою, до мене дійшло: тоді, двадцять років тому, для кожного з нас це все було вперше.

Думаю, саме тоді для мене почалося це са­ме довбане доросле життя. Тоді, а не в ні­жинському ПТУ № 11.

Тому й запам'яталося.

Перший раз випиваєш горілку, тебе вивер­тає, ти блюєш і кашляєш, тобі соромно й неприємно - але згадується саме це, відчуття сорому і гордості за свій «дорослий» стан водночас. Перший раз із жінкою звичайно нічого не виходить - але твоя ганьба лишається чомусь не найгіршим твоїм спогадом. Як і обличчя першої жінки. Нехай сама вона - далеко не королева краси.

Мабуть, тридцять п'ять років - це такий вік, коли хочеться нехай подумки повернутися назад і подумати: а все могло бути не так...

А що було б, якби...

І чому я зараз лежу ось так на дивані, а не...

Коротше, ось такі, по типу філософські, думки стукають у важку голову. Переверта­юся на живіт, заплющую очі. Мені - чотир­надцять, довкола - травень одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року, ще тиждень лишився до закінчення навчального ро­ку, і дев'ятий клас нашому Зоопарку одно­значно не світить. Ми не дуже переживаємо з цього приводу. Нас зовсім не цікавить, що буде далі. Бо ми це знаємо: бурса, завод, ар­мія, знову завод, і нехай там хоч десять пере­будов: безробітних і безквартирних у Радянському Союзі не буває.

Майбутнє відоме, а кожен день якось сам проживеться.

ХТО Є ХТО

Не сказав би, що дуже люблю дивитися кіно. Хіба комедії, де можна поржати. Але найбільше я не люблю наші фільми про школу. Зараз їх менше, а тоді просто атас. Нас навіть гуртом вчителі у кіно водили, аби потім на якомусь уроці обговорити, що ми там побачили і як себе поводили герої. Школярі і прєподи, яких грають актори.

Там показують такі дружні класи, де староста розумний, його всі поважають, ходять усією бандою в гості до старенької вчительки, причому - прямо в шкільній формі і з портфелями. А ще всі кіношні школярі люблять суботники, збирати макулатуру, цитувати Пушкіна («Я вас любіл, бо я дебіл!»)², перевиховувати єдиного серед них, чистень­ких, хулігана, брати шефство над двієчни­ком. Причому двієчник сам хоче, аби якась дівка у фартушку і з бантиками взяла над ним шефство і підтягувала його математику. У неї, зарази, колінця кругленькі з-під фор­меного платтячка видно, а він із нею теорему Піфагора херачить.

Не знаю. Може десь такі класи справді й бу­ли. Але точно не в ніжинських школах. По­ставити відмінника чи відмінницю старо­стою класу в школі робітничого району, куди ходить типу вчитися вся районна шпана? Не надо нас дурить.

Хоча до шостого класу старостою в нас була Нінка Лагода, у неї «п'ять»³ стояло навіть зі співу, хоча співала таким рипучим голосом - вуха скручувалися трубочкою. Казали, в неї голосу нема, зате слух є. Ходила в музичну школу, на скрипці дрочилася. Чи восьме бе­резня, чи день учителя, чи різні там комісії з області - Нінка Лагода в актовому залі на по­стої щось пілікала. Нас усіх завжди заганя­ли, мусили слухати і руками плескати.

Ще вона любила перед класом виступати. Тоді всі піонерами були, так вона на різних ленінських уроках всяку хрінь грузила про те, що піонери - молодша зміна комсомолу, юні ленінці, а Макогон, Литовченко і Тихий постійно гублять свої піонерські значки і взагалі своєю поведінкою ганьблять. Я ненавидів Нінку Лагоду, актовий зал, скрипки, барабани, ноти йобані-смішні.

Ми взагалі все ганьбили, хоча нічого аж такого ганебного не робили. Ми - це Юрко Литовченко, Ігор Тихий і я, Саня Макогон. Ну, про нас трошки пізніше.

Батько Нінки Лагоди був військовим і його перевели з Ніжина кудись у Білорусію. Саме тоді наша класна керівничка на пенсію ви­йшла, і нам поставили замість неї Чекіста⁴. Таку кликуху вчитель математики заробив через те, що постійно ходив у довгому шкіряному плащі, купленому в Монголії⁵. Після інституту він викладав монголам математи­ку, заробив копійку і повернувся додому.

До нашої школи його перевели після скан­далу. Про це, ясно, офіційно ніде не говори­лося, але ми й без того знали: Чекіст побив одного пацана-семикласника. От за що він пацана побив, не знаю. Досить і самого цього факту. Я навіть бачив цього пацана, якось Литовченко пальцем показав на базарі. Зви­чайний чувак, маленький, непоказний, по­скубаний якийсь... Чекістом поскубаний чи по життю, хрін його зна. Тільки такого хоро­ша людина бити не буде, пожаліє.

Коротше, ми Чекіста боялися, чесно вам скажу. Він це, думаю, розумів. Тому коли треба було думати про нового старосту класу, наш класний вирішив це питання дуже про­сто. Залишив усіх після уроків, видав корот­ку промову вже не згадаю, на яку тему, і за­пропонував кандидатуру Вови Рудика.

Хто «проти»? Дуже цікаве запитання. Хо­тів би я подивитися на того, хто підніме руку проти Рудика, тим більш коли сам Рудик сидить і дивиться на всіх. Звісно, усі двадцять сім чоловік проголосували «за». Нас у класі взагалі двадцять дев'ять душ, але Рудик сам за себе руку тягнути не буде, а Тихий тоді грипом хворів.

Я вам зараз один факт про Рудика розкажу. Хто пригадує, хто ні - класі в четвертому чи п'ятому модно було робити в загальних зо­шитах персональні анкети і давати всім за­повнювати. Дівки особливо цим страждали. Значить, так це виглядало: товстий зошит у клітинку, на обкладинці - квітка, портрет Пугачової чи їбало Деміса Русоса. Далі на­мальовано сердечко і написано, чия анкета. Потім на кожній сторінці запитання: «Що таке любов?», «Що таке дружба?», «Ваш улюблений фільм», «Ваш улюблений спі­вак», «Ваша симпатія», «Ваша антипатія», ну і вся така лабуда. Той, хто відповідає, ста­вить порядковий номер і своє прізвище. Далі під цим номером пише на всіх сторінках. Усередині наклеювалися карикатури з «Кро­кодила», «Перця», білоруського «Вожика»⁶ чи німецького журналу, назву тепер не зга­даю, щось зі словом «шпігель». Або вирізані морди співаків. Потім ці анкети давали чита­ти одне одному.

Я колись перегорнув одну. «Що таке кохання?» Варіанти: «Дві голови під ліжком», «Чотири ноги під ковдрою», «Дві жопи над унітазом». Останній варіант дуже популяр­ний. Улюбленою групою в усіх була «АББА», співачкою - Пугачова. Всі масово тащилися ще від Діна Ріда⁷, фільмів «Карнавал», «Зіта і Гіта» і французьких комедій, на які не пу­скали дітей до шістнадцяти років. Ну, при­близно така мура.

До чого я це згадав: у нашому класі вчився Діма Козоріз, шкільний поет. Постійно стіш- ки до різних свят у стінгазету писав, або ве­теранів на День Перемоги вітав віршиком. Ще його змушували придумувати римовані підписи під карикатури в «Колючку» - це така сатирична газета, раз на місяць її вивішували у шкільному коридорі. Там малюва­ли двієчників, прогульників, і ще тих, хто курить за школою, лишає качани з яблук на підвіконнях, джинси носить і нігті фарбує.

Так ось, Діма Козоріз написав у розділі «Ваша антипатія» прізвище Рудика.

Вова, звісно, це прочитав - він дуже любив заповнювати такі анкети. Зловив на великій перерві поета і при всіх надавав йому піздюлєй: «Значить, я твоя антипатія, Різобик, і це всі читають?» Це він таке поганяло дав Козорізові - Різобик. Поет мляво відбивався, а всі ржали. Після того Діма під наглядом Вови повикреслював з дівчачих анкет, що Рудик - його антипатія, перевів його в сим­патії і далі намагався взагалі не попадатися своїй «симпатії» на очі.

Так Вова Рудик вимагав поваги до себе і до­магався її.

Він не надто горів бажанням заробляти своїми знаннями «п'ятірки» і «четвірки». З переважної більшості предметів Рудик отри­мував стабільні «трояки», але навіть за «трояк» не хотів напружуватися. Він міг со­бі це дозволити. Вова Рудик був улюбленцем учителів фізкультури. Переможцем усіх шкільних спортивних змагань, міських фіз­культурних олімпіад, бігав, стрибав і грав у футбол на обласних юнацьких спартакіадах і навіть кілька разів вибігав і вистрибав пер­ші, другі й треті місця. Рудик планував пі­сля восьмого класу переїхати до Полтави, де рідний дядько вже домовився йому за спорт-школу. Словом, старостою класу Чекіст ви­рішив поставити не найрозумнішого, а най- сильнішого.

Клас треба тримати не розумом, а кулаком.

Сам він не мав достатньо розуму, аби писа­ти твори з літератури чи шукати квадратний корінь. Проте в нього вистачало клепки, аби мати купу знайомих, приятелів і навіть друзів серед районної і міської шпани, але самому при цьому шпаною не стати. Вже коли ми всі закінчили школу і розіишлися назавжди, япотроху дійшов до простого висновку: рівних собі по силі й нахабству Вова Рудик не любив, а тому тримався від них на потрібній відстані. Старшокласники і дрібна привокзальна блатота поважали спортсмена, але знали, що справжньої вуличної бійки, з кастетам, бритвами і арматурними гачками цей шкільний силач не витримає. Засцить і втече. Правило сили і закон кулака Рудик застосовував там, де йому точно ніхто не дасть здачі - в своєму класі й рідній школі.

Сидів він за передостанньою партою, ліво­руч, аби бути ближче до стінки. Біля нього - Женя Арутюнов, теж не слабий пацан, який поруч із неофіційним лідером класу почував себе досить комфортно, і ця парочка всюди ходила разом. Кремезний Арутюнов сидів праворуч старости не даремно: він закривав його собою. Попереду Рудик посадив відмін­ника Шиловського і «хорошиста» Любченка. Перший робив для старости контрольні з алгебри, геометрії, фізики та хімії, другий перевіряв диктанти і по можливості писав твори з літератури. Якщо Рудика викликали до дошки, що траплялося не дуже часто, за першою партою теж сиділи дві його при­хильниці, Танька Жукова і Свєтка Тарака­нова, яким абсолютно не в падло було підка­зувати старості. Вчителі вже давно знали, хто на що здатен, тому від Рудика особливих знань не вимагали, але, я так собі думаю, не могли собі дозволити поставити йому «п'ять» за правильно зроблені контрольні.

Всі про все знали чи як мінімум здогадува­лися. Але формально староста виконував усе, що вимагала шкільна програма, при 12 цьому дисципліна в класі була на тверду «5». До того ж, завжди було на кому відірватися: адже, в «А» класі вчилися ми - Макогон, Литовченко і Тихий. Ходяча ганьба.

Зоопарк.

Ну, про це трошки пізніше. Бо цілий рік усе було хокей, а до сьомого класу разом із нами перейшов Вітя Стародуб. Точніше, ми перейшли, а він залишився у сьомому на другий рік.

Ми колись сперечалися, зі скількох років Стародуб стояв на обліку в дитячій кімнаті міліції. Тихому ці базари набридли і він ви­дав: «Його таким батько зробив, а мамці не сказав». Може, й так. Вітя був справжньою, стопудовою шпаною, і мій старий постійно твердив - для нього на зоні в Прилуках уже давно місце тримають, тільки люди довкола Віті всі сплошняком добрі.

Стародуб був старшим за кожного зі своїх нових однокласників на рік, але на учня сьо­мого класу точно не виглядав. Він навіть не тягнув на школяра. Сині шкільні штани і та­кого самого кольору піджак виглядали на грозі мікрорайону досить кумедно, а в піо­нерському галстуку я його жодного разу не бачив. Ні, брешу, бачив - тоді Стародуба пе­ред усією школою на лінійці виключали з піонерів. Подібних випадків у жодній ні­жинській школі ще не бувало, та навряд чи Вітя переживав за це. Зі строю він вийшов спокійно, без галстука на шиї. Старша вожа­та «на ізмєну впала» - що ж тепер із нього знімати. А тоді викрутилася: швидко десь знайшла червоний шовковий трикутник, на­кинула покараному на шию, тоді зняла - і все, з лав піонерської організації хулігана, двієчника і прогульника Стародуба показово виключили. Він знизав плечима і повернув­ся в строй. Кілька наступних днів його шука­ли з міліцією і знайшли на околиці міста, в циганів.

Боротьбу з Вітькою батьки, вчителі і міліція вели з перемінним успіхом, пацан якось пере­ходив із класу в клас і довчився до сьомого. А потім якось приніс на суботник самогон, по­пався - і все. Батьки просили директора, мо­лили, та він стояв на смерть: якби то Стародуб зміг дотерпіти до восьмого класу, на нього б точно махнули рукою, а потім - на всі чотири сторони, в ПТУ чи, що більш реально, в колонію для неповнолітніх.

Прізвища та прізвиська тих, із ким Вітька Стародуб водився в районі і в місті, ми всі знали і боялися зайвий раз промовити їх уго­лос. Його приятелі або вже відсиділи по разу, або дуже скоро повинні були нарватися і сі­сти. І виходити для того, аби сідати знову. Так, у всякому разі, про них говорили. По­дробиць позашкільного життя Стародуба я особисто не знав, Литовченко щось чув кра­єм вуха, а Тихий з виглядом знавця час від часу розповідав якісь історії, котрі треба бу­ло ділити мінімум на два, якщо не на три. Попри лиховісну кримінальну чи напівкримінальну славу Вітьку в класі боялися мен­ше, аніж Рудика.

Тоді мені якось не спадало на думку, чому це так. Уже потім, із часом, прийшло розу­міння: нові однокласники зовсім не цікавили Стародуба. Його особисті життєві інтереси давно не співпадали з тими, що характерні для пацанів середнього шкільного віку. До того ж, у школі він загалом з'являвся неча­сто. Але навіть такою своєю епізодичною по­явою дуже дратував Вову Рудика.

Справа в тому, що вуличний боєць Вітя Стародуб був чи не єдиним, на кого спортив­на надія школи і беззаперечний авторитет класу Вова Рудик не мав жодного впливу.

Була і ще одна причина. Наш фізрук¹⁰ ба­чив у Стародубі перспективного спортсмена, якому просто ліньки працювати над собою. Рудик тягав гантелі та стрибав зі скакалкою. У Стародуба зовсім не було базової фізичної підготовки. Але в ті нечасті дні, коли другорічник і староста класу опинялися на одному уроці фізкультури, вправи на турнику, брусах, канаті, стрибки через «коня» і «козла» та стометрівки давалися вуличному вурці так само легко, як майбутньому вихованцеві Полтавської спортшколи. При бажанні Стародуб міг дати Рудику солідну фору, ось тільки бажанням таким Вітька не горів. Прийшовши в школу на кілька днів, він зникав на тиждень, знову з'являвся - і знову зникав.

Видно, на нього справді всі потроху махну­ли рукою. Дотримати б до восьмого класу - і скатертю дорога.

Усе помінялося, коли Стародуба спіймали на квартирній крадіжці. Одні казали - Вітя стояв на шухері, другі - його підсадили до кватирки і він поліз усередину першим, аби відчинити двері подільникам, треті - що він лише переховував у батьківському підвалі крадені речі. Факт залишається фактом: Стародубові реально світив суд і Прилуцьку зону-малолітку прокурор пацану намалює, сто пудів.

Далі переказував Тихий: батьки Стародуба прибігли до директора школи і нашого Че­кіста, почали просити заступництва. Нібито ситуація повернулася так, що директор і Че­кіст знали про погану репутацію Вітьки, але ніхто з них не міг навести фактів його пога­ної поведінки, бо відтоді, як Стародуба ли­шили на другий рік, він у школі з'являвся нечасто, а коли приходив, то поводив себе справді добре. Хоча й на науку забивав вели­кого і товстого болта, але разом із тим не бив­ся, не матюкався, не тирив грошей у роздя­гальні. Виходить, формально протягом останнього року учень Стародуб нічим пога­ним себе в школі не проявив. Зітхнувши, ди­ректор написав позитивну характеристику, а Чекіст, одягнувши свій шкіряний монгольський плащ, поїхав із Вітьчиними батьками до ментів. Далі вся ця компанія плюс мент із міськвідділу поперлися до потерпілих. Тихий не знає, про що там домовлялися, але нібито вийшло так: заяву терпили не забирають, бо там окрім Стародуба закрили ще двох рецидивістів, без заяви їх не засудять і не посадять. Але Вітьку за усною домовленістю неофіційно відпускають на поруки. Умова одна: пацан щодня ходить до школи, відсиджує всі уроки, потім може собі гуляти, де завгодно, та о восьмій вечора - додому. Одне порушення - і Стародуба, за яким давно тюрма плаче, посадять без зай­вих розмов.

Так вийшло, що починаючи з третьої чверті восьмого класу, тобто, після новорічних свят, Вова Рудик змушений був щодня бачи­ти в своєму класі Вітю Стародуба.

На якого і далі не мав жодного впливу.

Єдиного, хто його не боявся і міг реально дати старості по їбалу. І якби можна було ро­бити ставки на переможця, то народ не поспі­шав би одностайно викладати свої копійки за Рудика.

Можливо, Вова був сильнішим. Зате Вітя відзначався безшабашною сміливістю, при­таманною тим, чиї м'язи гартувалися не в спортзалі, а на вулиці.

До того ж, Стародуб демонстрував свою си­лу інакше, ніж Рудик. З тими, хто щось вя­кав проти нього або просто не підкорявся в якійсь дрібниці, староста нашого класу роз­правлявся тут же, привселюдно, на очах у малечі й дівчат. Вітя діяв інакше. Тих, хто чимось йому не подобався, він підстерігав на пустирищі за школою, біля будівництва, і там, без свідків, чистив рило. Литовченко не раз попадався йому під гарячу руку, зате по­тім, приходячи наступного дня з фінгалом, 16 міг гордо заявити: «Бився зі Стародубом».

Ясно? Не мене побив Стародуб, а я побився зі. Стародубом. Звучить зовсім інакше, тоді як у стосунках із Рудиком усе однозначно: ніхто ні з ким не бився, просто відбулася звичайна розправа, під час якої сильніший чітко вказував слабшому на його місце в цьому житті. Тоді як побитися зі Стародубом можна було собі дозволити, і хоча результат так званого поєдинку відомий наперед, привселюдного приниження не відбувалося.

Думаю, тепер вам зрозуміло, чому щоденна присутність Віті Стародуба на уроках створювала в нашому класі напругу, більш помітну з кожним днем. І хоча всім нам лишалося тер­піти одне одного лише три весняних місяці, а потім - останній дзвінок, і хто куди, Тихий якось сказав мені: «Я все чекаю, коли ці марамої почнуть один одного мочити».

Хоча ми мало з ким спілкувалися в класі, але я тоді підозрював, а тепер точно знаю: кожен думав так само. Дрібні сутички між формальним і неформальним лідерами вже помічалися, та до відвертого публічного мочилова не доходило. Стародуб, навчений за­конам вулиці, намагався не надто прово­кувати Рудика. Рудик, у свою чергу, нама­гався не «строїти» Стародуба без потреби, а потреба виникала лише тоді, коли нам щось прогружав Чекіст на правах класного керів­ника.

Між Рудиком і Стародубом існувало щось на зразок пакту про ненапад, який, в принци­пі, при потребі можна порушити. Ось тільки Стародуб не мав права видрочуватися - відра­зу загримить на зону. А Рудик знав здатність Стародуба злітати з котушок незалежно від подальших наслідків і розумів - нехай після того на Вітьку чекає малолітка, зате він може на прощання відірватися по повній, і відрив цей може скінчитися для старости плачевно. Тому Вова не переступав у стосунках із Вітькою дозволеної межі.

Але було в старости слабке місце, яке встиг відкрити для себе Стародуб за той час, поки вимушено ходив до школи.

Коли ми перейшли до восьмого класу, на біологію прислали нову вчительку. Стара була ще не зовсім старою, але, як би це сказати... підтоптаною. Спочатку вона років десять вела групу продовженого дня. Прикиньте, як вона насобачилася за цей час із малими: діточки, крихітки, сю-сю-сю, тра-ля-ля. Коли її нарешті звідти забрали і вона почала читати в більш дорослих класах, всі з неї випадали. Вона далі те ж саме несла: діточки, розкрий­те зошитки, візьміть підручничок, запишіть прикладець... Так її і прозвали - Дитинка. Правда, сама вона була дебела і товста, хоча, кажуть, сорока не мала. Мужики, ясно, до неї не липнули. Жила сама, десь у гурто­житку.

А потім - оп-па! Якось дуже швидко когось знайшла, але заміж не вийшла. Просто за­летіла. Це так Тихий казав, хоча хто його знає... Я бачив її якось у парку з мужиком. Солідний такий, у пальті, капелюсі, в оку­лярах. Гуляли під ручку, здається, в кіно збиралися. Ну, мене не колише, хто нашій Дитинці пузо надув. Головне, що вона попро­щалася з нами, своїми діточками, надовго і попередила: з осені біологію читатиме хтось інший.

Новенька так нічого виявилася. Після ін­ституту відразу до нас за розподілом, це вона сама призналася. Ми в неї взагалі перший клас, а оцей урок - перший серйозний урок у її житті. Практика не рахується, то балов­ство. А хто забув, я нагадаю: восьмий клас на біології вивчав анатомію, фізіологію і гігієну людини. Підручник так і називався: «Анато­мія. Фізіологія. Гігієна». І голий дядько на обкладинці намальований. Не зовсім, ясно, 18 голий. До пояса. І рама така в нього накачана, ми її ще ручкою обводили від нєфіг робить.

Із рами все й почалося. Звали нову біологиню Тамара Михайлівна, ми її, ясно, Тамарою між собою називали. Вона, коли чесно, на Михайлівну не канала - дитя дитям, невеличка, очі круглі, наче в ляльки, волосня до плечей, прямо розчесана, голосок тоненький. Ну справді лялька. Хотіли її так і прозвати, але Рудик дуже скоро дав зрозуміти: хто криве слово про Тамару скаже, у голову отримає без попередження.

На якомусь із перших уроків вона почала говорити про будову людини. Принесла різні таблиці, схеми, де м'язи намальовані, щось там указкою тицяла, і раптом каже:

- Рудик, вийди до дошки.

Вова аж стрепенувся.

- А чого?

Тут щоки в Тамари стали рожевими, вона писнула:

- Будь ласка, вийди до дошки.

Нічого собі! Ще ніхто, викликаючи до дош­ки, «будь ласка» не казав. Чекіст - той взага­лі називав прізвище жертви і додавав: «Марш!» Він, до речі, до Монголії служив у ДШБ - десантно-штурмовому батальйоні, про що періодично нам нагадував. Не знаю тіль­ки, задля якої радості. Ну, не про нього зараз мова, він ще з'явиться. Це я до того, що коли Тамара сказала «будь ласка», ми всі в осадок випали, і так тихо стало відразу - ніхто нічим навіть не рипне. Звичайно, Рудик вийшов до дошки, став перед класом і сам не знає, чого від нього хочуть. І тут Тамара далі видає:

- Я хочу вам на прикладі показати, як і де в людини розташовані м'язи. Ти вже, Воло­дю, вибач, але я знаю, що на тобі це краще видно, як на оцих мальованих таблицях. Ти не проти?

Гадом буду - вона у цей момент посміхну­лася! Таку хитру либу затягнула - ховайся.

Тоді ще ніхто нічого не зрозумів, але потім стало ясно: молода вчителька відразу вирі­шила підстрахуватися, аби на її уроках у класі порядок був. Швидко вона розклади прорахувала. Мабуть, у Чекіста розпитала про обстановку, в'їхала, що до чого, і відразу на Рудика ставку зробила. Бо далі взагалі почалося - атас.

- Ну, не проти, - буркнув Вова.

- Добре. Тоді знімай піджак і закачай рукав сорочки. Або - взагалі її знімай.

Тепер Рудик уже не питав, для чого, сам швидко роздягнувся, лишився у білій майці. Хтось реготнув, але Арутюнов буркнув зі свого місця, і знову стало тихо.

- Підніми праву руку і не напружуй її, - ді­ловито розпорядилася Тамара. - Дивіться, в розслабленому стані м'язів не видно. Але варто людині трошки напружитись, і вони почнуть проступати. Стисни кулак, Володю. Бачите, біцепс уже трішки окреслився. Те­пер зігни руку в лікті й нормально напруж мускули. Бачите - ось як гарно окреслюєть­ся рельєф. Значить, дивіться, де які м'язи в людини розташовані...

Вона почала мацати Вову, наче манекен, ми за нею записували в зошит і замальовува­ли Рудикову біцуху. Накачав він її справді не слабо. Далі ще цікавіше: Тамара попроси­ла його зняти майку і напружити прес. Там рама окреслилася нормально, по пузу Тама­ра вже указкою водила. А ми живіт Рудика теж старанно в зошити замалювали. Я, до ре­чі, глянув потихеньку на Стародуба - нічого, сидить, так само щось у зошиті креслить.

Ще в одному признаюся: прийшов у той день додому, роздягнувся до пояса в ванній і спробував так само руку стиснути в кулак і м'язи живота напружити. Ніякого ефекту. Біцепс не окреслився, рама не вимальовува­лася. Спробував сам себе по животі стукнути - це називається «фанеру пробити», і так улупив, що на якусь секунду подих перехопило. На пузі аж синяк лишився від удару. Більше я такою дурнею не страждав.

Ну коротше, вам уже ясно: після того, як Рудик побував на Тамариному уроці наочним посібником, у неї зовсім не виникало з нашим класом проблем. На уроках завжди тихо, всі пишуть, і не дай Бог хтось чогось не вивчить. Нашого Зоопарку це, звичайно, не стосувалося, до нас особливе ставлення, а ось поет Козоріз кілька разів дістав у п'ятак за погане знання якогось параграфу. Стародуба, ясно, Тамара не чіпала. Мабуть, про нього її точно попередили. Ну, а сам Ру­дик хоча й не виявляв особливого інтересу до предмету, почав на рівному місці зароб­ляти в Тамари «четвірки» й навіть «п'я­тірки».

Дуже точно вона все розрахувала. Дуже красиво купила нашого старосту, а разом із ним - спокій.

Якось, коли вона розповідала нам параграф про сперматозоїди, Литовченко не витримав, почав ржати. Тамара нічого не сказала, зате на перерві Рудик ганяв його по всій школі, загнав нарешті в роздягальню біля спортзалу і запитав, притиснувши до стінки, що йому здалося таким смішним у слові «сперматозо­їд». Той, звичайно, наізмєну, типу, нічого, я просто так. «Сперматозоїди, - пояснив Ру­дик, - у тебе в яйцях. А я мол^у так зробити, що в тебе їх не буде. Ні яєць, Заєць, ні сперма­тозоїдів», - потім відійшов на крок і з усієї дурі лупонув Юркові по яйцях, той аж диха­ти на кілька секунд перестав.

Словом, Рудик почав до Тамари нерівно ди­хати. Він порахував - вона лише на сім років від нього старша, йому в лютому саме п'ят­надцять стукнуло. Нічого, це нормальна різ­ниця, казав він. Перед Восьмим березня збив з усіх бабки на подарунок біологині, поїхав разом із Арутюновим і ще кількома пацанами до Києва купувати «Київський» торт, але саме такого не знайшов, купив «Фестивальний», квіти й під наші оплески урочисто це все Тамарі вручив. Личко в неї знову стало рожевими, вона навіть цьомкнула Вову в щоку, староста потім дивився на нас гордо, куди там твої гроші...

Десь через місяць після того на великій перерві я пішов попісяти. Закрився в кабінку, штани розстебнув, подзюрив, почав штани застібати. Коли до сортиру хтось зайшов, і я почув голос Рудика:

-...нормально все, по-взрослому. Попили чайку, послухали касети. В неї останній збір­ник італійців, музон так нічого, причому записи ще нормальні. Казала, їй брат із за­гранки привіз.

-У неї брат у загранку ходить? - це Ару­тюнов.

-Ага. У Мурманську порт приписки.

-Старший брат?

З кабінки я почув, як потягнуло димом. Пацани зайшли перекурити. Звичайно во­ни бігали за школу, але іноді через лінощі смолили просто тут, у хлопчачому туалеті. Ризик нарватися на когось був невеликим: для вчителів у нашій школі був окремий клозет, забудова нова, це передбачили ще в проекті.

-Старший. Двадцять п'ять років йому.

-Ну і далі що?

-Нічого. Губу розкатав. Я так за виріз за­глянув - нічого, все видно.

-Так вона тобі й дозволила заглянути...

-Дурний ти. Хто на таке дозволу питає? Вона чашки, значить, збирала, я на стільці сидів. Вона нахилилася, я підсік, не будь дурний. Потім у кіно ходили.

-На яке?

-На Анжеліку. Не на останній сеанс, на передостанній. Там «до шістнадцяти» сгоїть, але на касі нічого, не докопалися. Я ж із до­рослою людиною прийшов. А там і нема нічо­го такого. У ліжку Анжеліку часто показу­ють, тільки так: кілька разів голу до плечей, і один раз - здалеку, ззаду, за завісою. Жопу можна побачити при бажанні, тільки нечіт­ко. Тамара нічого, дивилася, ми ще потім по­говорили, коли назад ішли.

-Про Анжеліку?

-На хер мені впала твоя Анжеліка! Просто поговорили. Про різні речі.

-А, - я почув, як Арутюнов сплюнув. - Ні фіга вона тобі не дасть.

-Дурний ти, як сто китайців! У гості на чайок просто так не кличуть і в кіно, яке до шістнадцяти, просто так із пацаном не йдуть. Побачимо.

-Ти казав їй, що в Полтаву зібрався?

-Говорив. І хулі? До Полтави ще три міся­ці. Я, коли треба, приїжджати буду. Хоча б до тебе в гості, ги-ги... Коротше, не сци в компот. Побачимо.

Вони пішли, за ними обережно вийшов і я. З того, що я почув, стало ясно: Рудик ходив до Тамари в гості. Після уроків я про це паца­нам розказав, вони ніяк це не сприйняли. Ходив і ходив. Мало що буває... Ми погоди­лися: вчителька учневі не дасть, хай хоч сто літрів чаю з нею видудлить. І якось швидко забули про це.

Мабуть, пора нарешті трошки більше про се­бе сказати. Бо без цього не дійде до вас, що то­ді сталося на прощальному уроці біології і чо­му для нас трьох не було іншого виходу, окрім як тікати не лише з дому, а й із Ніжина.

Якщо ви, звичайно, хочете це зрозуміти.

Коли я саме збирався одружитися, майбут­ня жінка прийшла до нас у гості і, як завжди в таких випадках, почала дивитися родин­ний альбом. Є фотки, де я маленький, голий, стою в ночвах, пісюн гордо теліпається. З та­ких фоток завжди всі приколюються, в кожного вони є. Потім я з батьками на морі, у придуркуватій панамці в горошок. Ми лише раз були на морі, стара моя досі згадує, як я рапани на мілині визбирував. Далі - я першокласник, з квітами і портфеликом, посмішка дурнувата, волосня прилизана і зачесана набік. Ну, пара-трійка якихось фотографій у родинному колі, скажімо, з бабою і козою в селі, з кролем у тому ж селі, десь на чиємусь весіллі...

А шкільного альбому як такого в мене нема.

Хоча вже в квітні, коли почалася остання чверть, у клас прийшов фотограф і почав зби­рати замовлення на випускні альбоми. Йому років сто, він досі живий, досі в тому самому костюмі, досі вештається по школах і на аль­боми знімає. Наші всі, звичайно, захотіли. Рудик і наші дівки там центрові, на кожній фотці є. Але на групових знімках нема ані мене, ані Литовченка, ані Тихого. Ми лише сфоткалися окремо, наші морди з підписами вставили на парадну сторінку альбому - і до­сить на цьому. Правда, в Тихого альбомчик є - його мамка сама прийшла і здала чотири карбованці на альбом, аби синочкові якась пам'ять лишилася.

Більше того: хоч ми нібито вважалися дру­зями, насправді жодного разу не фотографу­валися втрьох. Без нашої присутності в гурті однокласники цілком могли обійтися. Я на­віть переконаний: і ті, хто перейшов у дев'ятий клас, і ті, хто так само після восьмо­го подався в бурсу чи ще кудись, забули про наше існування. Та й ми ще якось трималися купи лише до армії, після дембеля зустріли­ся, разок напилися, потім якось не тягнуло один до одного. Виходить, ми трималися ра­зом не через те, що були такими друзями, яких показують у кіно.

Просто ми були Зоопарком. І, виходить, мог­ли триматися кожен сам по собі чи ходити ра- 24 зом - все одно. А вибрали останнє через те, що спільним для нас виявилася повна відсут­ність якихось дурних зацікавлень по життю.

Я, наприклад, ніколи не міг змусити себе прочитати книжку. Ну не йшло - і все. Батьки не дуже й примушували. В школі задовбали цими Пушкіними-Шевченками, все одно від них користі ніякої. Телек я ще міг подивитися, коли щось смішне показували або футбол. І то без жодного інтересу. Так, аби якось час пролетів. Музика теж не особливо приколювала. Грає щось - слухаю, ні - обійдуся. В кіно так само не часто ходив, хіба коли десь було написано «дітям до шістнадцяти». У нас не аж так за цим стежили, треба ж чим більше квитків продати. Та й нічого особливого там не показували: ну, лежать мужик із бабою у ліжку, ну блимне в неї ку­сок цицьки, чи вийде вона на балкон у ночнушці, яка просвітлюється, або в трусах... Не дуже цікаво. Порнушні карти й то при- кольніше дивитися.

Дехто клеїть літаки чи кораблики з паперу, або купляє готові моделі й так само починає склеювати. Ще були чудики - солдатиків гу­мових збирали, марки, календарики, моне­ти. Дурня все це. Тихий, правда, пробував монети збирати, три зібрав, потім набридло - з кимось на щось помінявся, а те «щось» ко­мусь подарував чи десь загубив. Загалом не було в нас трьох жодного подібного інтересу. Може, це й тримало разом, окрім того, що нас перетворили на Зоопарк.

Але, як я вже казав, такі речі почали дохо­дити пізніше, через роки. Тоді ми просто жи­ли, гуляли разом по району, про щось гово­рили. Час від часу приходили один до одного в гості, коли батьків не було, дивилися різну муру по «ящику». Ще прикольно було, коли знаходили в Литовченка старі вінілові пла­тівки молодості наших старих і слухали їх на програвачеві. Вони шиплять, заїдають, пісні придурасті, зате весело.

Мої батьки всю дорогу на заводі працювали, робітниками. На свята і з получки старий напивався дуже, а так - потроху, під настрій. Стара бурчала на нього, але якось беззлобно. На батьківські збори вони не ходили, до мого щоденника їм не було діла. Головне: чоботи й пальто на зиму, черевики й куртка на весну, кросівки чи сандалі на літо, і щоб я голодним не був. У Литовченка майже те саме, тільки його старий лікувався в ЛТП, після того ніби не бухав, але кваліфіковану роботу втратив, хоча раніше робив на тому ж заводі майстром. З Тихим усе простіше: його старий від горілки коні двинув, мамка пра­цювала в нашій же школі прибиральницею і на великих перервах постійно носила Тихо­му бутерброди з ковбасою: вітчим працював на м'ясокомбінаті вахтером, і хоча так само квасив, але, як казав Тихий, у нього здоров'я більше, ніж у покійного батька. Та й мати не ходила слухати, як класний керівник нас говном поливає. Вона ж постійно в школі, то­му то одного вчителя про синочка запитає, то іншого, похитає головою - і нічого, обхо­диться. Ніби вона й без того не знає, що Ти­хий - дурило.

Вона, правда, навряд чи здогадувалася, що її синок - Свиня, Юрко Литовченко - Заєць, а я - Макака. Разом ми були Зоопарком. Так нас прозвали з легкої руки Чекіста.

Спочатку поганяло прилипнуло до кожно­го індивідуально. Я - Макака, бо прізвище моє - Макогон.

Макогон. Мак. Мака. Макака. За такою системою в нас кликухи чіпляють.

Мене взагалі могли назвати будь-яким сло­вом, яке визначало мавпу. Я залежно від си­туації був Гібоном, Горилою, Шимпанзе, Чі- тою, Павіаном, навіть Бібізяною. Але стаціо­нарно мене називали Макакою. Хто і коли приклеїв до мене цю кликуху, я навіть тоді забув, а тепер тим більше не згадаю.

Зате точно знаю, хто охрестив Тихого Свинею - наша вчителька з літри. Ігор колись на уроці доїдав бутерброд з ковбасою, і тут його викликали розповідати про Шевченка-кріпака. Він не встиг прожувати, відразу нарвався: «Подивіться на нього! Мало того що нічого не знає, та ще й поводить себе на уроці по-свинському!» Ясно, всі заржали, Тихий відразу став Свинею. Його так само по-різному кликали: Паця, Хрюша, Кабан, навіть Порося, та Свиня більше прижилося. До того ж, шкіра в нього була жирною, тому обличчя обсіли прищики. Тихого спочатку Прищиком дражнили, та вчителька трохи підштовхнула уяву однокласників: навіть мені іноді хотілося обізвати Ігорка свинею...

Ну, а з Литовченком зовсім просто. Він прийшов до нас у шостому класі, сім'я з Ка­захстану до Ніжина переїхала. Ви не думай­те, він не «чурбан», він нормальний, просто батьки там за якоїсь холери працювали. У Юрка писок витягнутий, і двоє передніх зу­бів трохи видаються, волосся на голові по­стійно сторчака стоїть, скільки він його не розчісував і мокрою долонею не пригладжу­вав. Спочатку Юрка хотіли Бобром назвати, та Рудик виніс вирок: «Бобри в нас не во­дяться, а зайців повно. Бач, навіть щось типу вух у нього стирчить зверху». Думаю, не тре­ба пояснювати, чому новий учень із тварин­ним прізвиськом до нашого гурту прибився.

Так ми й сиділи в класі: я зі Свинею на пе­редостанній парті, Заєць сам-один - на останній. Інколи ми мінялися місцями, та четвертий до нашого гурту не приставав. Всі однокласники розбилися на окремі групки, при потребі їх гуртував довкола себе Рудик, а на нашу трійцю всі, незалежно від інтересів кожної окремої групи, не звертали уваги. Або намагалися не звертати.

Попри все ми були потрібні. Раз на місяць Козоріз мусив окрім «Колючки» випускати ще класну стінгазету. Де обов'язково малював «Вікно сатири». А у «вікні» - ганьба класу, вічні «двієчники» та найбільш байдужі до інтересів класу Макогон, Литовченко і Тихий. На нас або малювали карикатуру, або просто висміювали нас у дошкульних віршиках, без малюнка. Нашому художнику Мишкові Сапуну подобалося зображати нас верхи на покручених «парах» чи «колах», хоча «одиниці» ніхто ніколи нікому не ставив. Коли говорити про віршики, то можу пригадати один. Якось усі пішли на суботник, прибирати листя в парку, а Тихий не пішов. Хто придумав, що він у цей час спав, я вже не знаю. Але Сапун з цієї нагоди намалював Ігорка, який лежить на лілску під ковдрою із заплющеними очима, а Козоріз придумав таке:

Коли всі збирають листки без упину, У нашого Тихого «тиха година».

Чекіст, ставши нашим класним керівни­ком, раз на тиждень починав урок так: по черзі викликав нашу компанію до дошки, і, знаючи наперед, що домашнє завдання ми не написали й ніяке правило чи теорему не сформулюємо, малював у журнал традиційні «пари», доповідаючи при цьому:

-Так, план по «двійках» виконано. Можна тепер нормально працювати.

Колись на алгебрі Свиня із Зайцем грали в «морський бій», а я піддивлявся збоку в Сви­ні, даючи йому цінні поради. Ми захопили­ся, Чекіст перестав розказувати про якісь там квадратні корені і голосно вигукнув:

-Ви, на гальорці, я довго ще цей зоопарк буду чути?

Клас вибухнув реготом, а Рудик, коли Че­кіст наказав усім заспокоїтися, запитав:

-А як ви, Анатолію Федоровичу, вгадали?

-Що я вгадав?

-Про зоопарк.

-Тут і гадати не треба. Нормальні люди, знаючи, що вони тупі, так себе не поводять. Сидять собі тихенько, іншим не заважають, сопуть у свої дірки. Правильно, Макогон?

-Відразу Макогон... - тихенько пробурчав я, аби не зовсім мовчки проковтнути образу.

Уже на перерві нас офіційно охрестили Зоопарком. Відтоді час від часу хтось виводив на дошці крейдою «ZOO». Перед кожним новим уроком черговий звично витирав дошку. Та напис з'являвся залежно від настрою того, хто його писав. Точніше, правильно так сказати: в кого був гарний настрій, той обов'язково писав на дошці «ZOO» або, проходячи повз когось із нас, відважував легенького за­потиличника чи штурхав у бік. Чомусь най­частіше перепадало товстенькому Свині.

Огризатися ми могли, не вважаючи себе аж такими вже слабаками. Та проти кого огри­затися? Ті, хто слабші за кожного з нас, Зоо­парку не чіпали. За поета Козоріза і худож­ника Сапуна міг заступитися або сам Рудик, або хтось із його компанії. В будь-якому разу спроба огризнутися ні до чого б хорошого не призвела. Можна було лише зганьбитися, а з часом ми хоч і звикли до свого статусу в кла­сі, але не хотіли виставляти себе в невигідно­му світлі перед дівчатами. Навіть якщо вони дивилися на Зоопарк як на порожнє місце.

Тому наша дивна трійця намагалася ні з ким не конфліктувати. Це навіть не обгово­рювалося: ми жодного разу за весь час так званої дружби не балакали про шкільні про­блеми. Те, що відбувалося довкола нас, на­справді проблемою не було. Ще тоді десь на підсвідомому рівні кожен із нас, пацанів, устиг зрозуміти своє місце не лише в цьому колективі, а й у подальшому житті взагалі. Ми не мали чим підтвердити своє право виді­литися, висунутися, навіть огризнутися. І трималися один одного лише через те, що більше триматися не було кого.

У такому віці не хочеться самотності.

Її захочеться пізніше, років через двадцять, як ось мені тепер. Після школи мене вже ніхто не називав Макакою, хоча я не пригадаю випадку, коли мене назвали на ім'я та по батькові. Хіба в загсі - коли розлучали...

Лягаю на спину, заплющую очі. Так слабшає біль у голові.

Я зараз не вдома. Я такий самий Саня Макогон, але молодший на двадцять років.

Двадцяте травня одна тисяча дев'ятсот вісімдесят п'ятого року.

Понеділок.

Восьма ранку.

Зоопарк у повному складі зустрічається на шкільному подвір'ї. Все для нас почнеться за дві години. Але ніхто з нас ще про це не знає.

МИ ВЧИМОСЯ ЗАХИЩАТИ БАТЬКІВЩИНУ

20.05.1985 (ранок)

Ранкову зарядку в школах придумали, мабуть, дебіли.

Не ту нормальну людську гімнастику, яку найбільш просунуті роблять щоранку або хоча б через раз. Гиря, гантелі, турничок, пробіжка - це я ще можу зрозуміти. Колись, як ще я був малий, мій старий намагався бігати підтюпцем довкола нашого будинку і чомусь йому приспічило брати з собою сина, тобто, мене. Літо, канікули, а він уранці стягає з мене ковдру і кричить: «Эй, товарищ, боль­ше жизни!» Таке життя, правда, не довго тривало. На третій раз він уже не будив мене, а на шостий сам вирішив забити на пробіж­ку. Толку ніякого, краще поспати зайвих півгодини. До інфаркту, каже, мені ще дале­ко. В тих, каже, хто погано спить, швидше мотор глухне.

Коротше, нормальна ранкова зарядка - не те дрочилово, яким нас у школі змушували щоранку перед уроками займатися. Уроки починалися о восьмій тридцять. Значить, усі повинні прийти о восьмій, аби перед почат­ком уроків зробити так звану зарядку. Коли всією школою, на плацу, коли індивідуально, в кожному класі. Директор сам ходив переві­ряв, чи робиться зарядка. Тим, хто запіз­ниться, могли записати в щоденник зауважен­ня, але частіше робили так: залишали після уроків, усіх, незалежно від того, з якого ти класу, першого чи десятого, заводили до спортзалу, і там уся компанія робила заряд­ку індивідуально, для директора і фізрука.

Така ось дурня: ніхто ж її нормально не ро­бив. Руки вгору, руки вниз, ноги ширше, по­вороти вліво-вправо, десять присідань, і зовсім уже довбойобство - крутити головою. Тепер, кажуть, у школах цього нема, а раніше - ви що, прогуляти зарядку! Краще відразу розстріл. За кілька спізнень на ранкову гімнастику могли записати в кінці тижня зауваження в щоденник: «Поведінка незадовільна».

Хто це придумав, не знаю. Тільки нашій трійці для повного щастя не вистачало ще після уроків зарядку робити. Тому ми із Зайцем намагалися прибігти вчасно. Свині простіше: мамка на роботу раніше приходила, сина з собою брала, він постійно в її каптьорці тусувався, ніколи на зарядку не запізнювався.

Від Свині ми й почули новину:

-Історії не буде.

У той день історія стояла першим уроком.

-Хто тобі сказав?

-Яка різниця? Знаю, - Свиня любив напу­стити на себе таємничий вигляд і показува­ти, що завжди знає більше, аніж будь-хто з нас. Навіть якщо знання не приносили жод­ної користі.

-І що ж буде? - Зайця справді мало цікави­ло, чим замінять історію, до якої він, як і до інших предметів, ставився пофігістично. Він часто запитував просто так, аби не мовчати.

- Повна херня. В армію нас будуть відбирати.

- Яку ще, на хер, армію! - іноді я зовсім не розумів дивних жартів Свині.

- У радянську! Приїхали з Чернігова, з військомату. Подивляться, як у нас із війсь­ковою підготовкою. Будуть дивитися, кого в морську піхоту, а кого - відразу в стройбат. Анекдот про стройбат знаєте?

Це старий анекдот, про те, що в будівель­них батальйонах служать такі супермени - їм навіть зброю не видають, вони лопатами воюють.

- У нас, блін, ще нема воєнки!

- Правильно. Тому восьмі класи й збирають. Бо вона по-любому буде з осені. Хоч у бурсі, хоч де. Военрук матушці моїй поскаржився, валідолу в неї просив. Його ж не попередили, ось де прикол.

Це Свиня говорив нам на ходу. Вже біля самих дверей класу наш гурт протаранив Арутюнов з криком: «Звірі, людей пропустіть!» Ми забігли після нього, останніми, нарвалися на стурбований погляд Чекіста, який завжди був присутнім на зарядці. Коли ми покидали портфелі й вишикувалися кожен біля свого місця, класний прокашлявся і оголосив:

- Значить, так: сьогодні зарядки не буде. Зараз приводьте себе в порядок і всі збирай­теся в спортзалі. Дівчата - теж, - для чогось наголосив він.

- Нас там розстріляють? - це «хорошист» Любченко.

- Аби мені автомат, Любченко, я б не всіх, але декого з вас точно б розстріляв, - у відпо­віді я не відчув навіть натяку на жарт. - 3 ва­ми проведуть практичні заняття з військової підготовки. Бо судити і саджати вас уже мо­жуть, а ось Батьківщину захищати - тут вас немає.

Більшість голів, і моя в тому числі, мимо­волі повернулися в бік Стародуба, який спо­кійно стояв біля своєї парти. Але Чекіст натя­кав не тільки на Стародуба: з чотирнадцяти років, як пояснили нам заняттях із основ ко­муністичної моралі¹⁹, настає кримінальна

відповідальність.

- Усе ясно? Рудик, ти подивися, аби клас проявив себе достойно.

-Ми будемо кращі, Анатолію Федорови­чу! - запевнив староста, хоча всі розуміли: подібна відповідь, навіть її тон мусили зай­вий раз підтвердити особливі стосунки Вови Рудика з класним керівником. Вони спілку­валися вже не як учитель із учнем. Зрештою, Рудик так само, як і я, не горів бажанням на­справді чогось навчитися від Чекіста. Наука математика його не цікавила, вона вчить лише рахувати гроші, а не робити їх. Тут тепер розмовляли старший товариш із молодшим.

- Ну, подивимось, - Чекіст крутнувся на підборах і швидко вийшов з класу. Він завжди ходив швидко, не ходив - навіть бігав, постійно налітаючи на вчителів у коридорах і машинально вибачаючись на ходу.

Щойно він зник, Арутюнов на всю силу горла гаркнув:

- Почули всі? Підірвалися - і в спортзал! Й Шо не ясно, Порося?

Тихий вирішив - краще не реагувати, і правильно зробив, бо Арутюнов тут-таки за­був про його існування. Клас поволі почав рухатися, а я, глипнувши на свій простень­кий наручний годинник, подарований ста­рим на чотирнадцятиліття ще в минулому році, зрозумів: буде катастрофа, я сьогодні точно нарвуся на проблеми. Хоча до кінця школи лишився тиждень, проблеми переслі­дували мене на рівному місці. Те, що проща­лося будь-кому, Зоопаркові не вибачалося ні­де й ніколи на території нашої коли.

Стрілки годинника показували восьму нуль десять, а в животі моєму раптом почало коїтися чорт знає що. Не знаю, якої гидоти я наперся зранку, але цю гидоту я не виношу, якщо нас зараз почнуть ганяти по спортзалу строєм.

Миттю витягнувши з портфеля зошит у клі­тинку, я вирвав із середини подвійний аркуш і ковзнув до виходу. Прикинувши, скільки народу зараз наб'ється в учнівську парашу, я вирішив зробити фінт, який робили практич­но всі: зайняти вчительський сортир. Не див­лячись на наявність у загальних туалетах окремих кабінок, ніхто з пацанів, котрі пова­жають себе, ніколи не сяде какати на пере­рвах, коли довкола багато народу. Найбільш нахабні й спритні користуються правом учи- 34 телів на окрему ізольовану кабінку.

Мені пощастило. Там, у елітному клозеті, нікого не було. Про всяк випадок я не став умикати світло, зайшов усередину, защіпнувся на шпінгалет і, не маючи вже терпцю, скинув штани.

Нічого собі підперло - навіть пнутися особливо не треба було!

Посеред процесу двері рипнули, хтось зайшов до туалету. Ззовні кабіни смикнули за дверну ручку, чоловічий голос промовив:

- Зайнято.

-То й що? Поруч вільно!

Я впізнав голоси історика і военрука. В нашій школі, ясно, викладав не один історик, але саме цей читав у нас. Це його урок зараз зривався.

Історика називали Сен-Сімон. Досі понят­тя не маю, хто такий цей Сен-Сімон і що він зробив аж такого, вартого нашої уваги. Про­сто його портрет був намальований в підруч­нику з історії, і цей самий Сен-Сімон виявив­ся в профіль викапаним нашим істориком, тільки без окулярів. Спочатку його хотіли на­ректи Вороною - профіль справді видавався пташиним, довгий ніс тягнув на воронячий дзьоб. Але прозвати його ім'ям історичного персонажу з підручника було прикольніше.

Голос военрука не впізнати важко: такого басу, як у відставного майора, ні в кого з вчи- телів-мужиків не було. До цього пристала кликуха Африканець: казали, він служив десь у Африці, тільки про це вголос не мож­на говорити, бо те, що радянські війська сто­яли в Африці - військова і державна таєм­ниця. Старшокласники казали, що коли воєнрук виходив із себе, то називав усіх не­грами. Через те його друге поганяло було Негр. Тільки вголос його майже ніколи не вимовляли. Зате слово «негр» і фрази типу «негр козел», «негр мудак» і «негр чорно- хуй» акуратно писалися на стінках чолові­чих туалетів, на зовнішніх шкільних стінах по периметру будівлі й на партах. Военрук знав обидві свої клички, тому старанно стежив за тим, аби під час традиційного косметичного ремонту написи забілювали і зафарбовували. Правда, протягом наступного навчального року вони з'являлися знову.

Я вам іще ось таке скажу: наші вчителі не любили военрука і обох вчителів праці. Зате Африканець і трудовики водили дружбу з електриком, сантехніком і завгоспом, частенько киряючи в комірчині останнього. В усякому разі, робили це ще не так давно, до Указу, потім на якийсь час припинили - знайти горілку стало раптом неможливо. Але вже наприкінці минулого тижня Тихий зі слів своєї матушки повідомив, що завгосп із кимось на районі домовився про самогон і тепер радіє - мужики зможуть нормально відсвяткувати завершення чергового на­вчального року.

З усіх, хто міг знайти мене тут, у кабінці вчительського туалету, Африканець був най­менш підходящою кандидатурою. Історик, думаю, просто не звернув би увагу на учня, хі­ба міг привітатися. Чекіст у таких випадках виводив порушника дисципліни на коридор і голосно, при всіх, хто бігав на перерві, вима­гав, аби учень сказав, де вбиральня для вчите­лів, а де - для школярів. Але воєнрук, якщо йому вдавалося зловити того, хто сере в нена­лежному місці, відразу тягнув «негра» до ди­ректора, і «негр» так чи інакше мусив визна­вати: це він розписує стіни непристойними написами. Після того в школу викликалися батьки, від яких вимагалося здати якусь суму на ремонт. Бажання ходити в учительський сортир такі розклади відбивали лише в невда­хи, який попався. Для решти кожен подібний випадок лише додавав відчуття небезпеки, яку повинен здолати справжній пацан.

Та зараз мені було не до пригод. Я принишк 36 на унітазі зі спущеними штаньми, тримаючи в кулаку зібгані аркуші в клітинку. Між тим педагогам було явно не до з'ясування причин, чому одна з кабінок зачинена. Видно, історик смикнув за ручку просто так, машинально.

- Чому саме на моєму уроці?

- Знімаються восьмикласники з усіх перших уроків, - голос Африканця супроводжувало дзюрчання. - Яка різниця, тут усе одно науки пшик лишився.

- У мене - підсумковий урок. Я запланував бліц-опитування, аби дізнатися, наскільки засвоєно викладений матеріал і наскільки...

- Ой, я вас умоляю! - Африканець крекнув, завовтузився, з крана полилася вода. - Хто хоче знати - буде знати. Хто не хоче - тому ваші історичні дати до одного місця. Це ж не армія, отам коли не хочеш - заставлять.

- Розумієте, я готувався. У мене нова ме­тодика...

-Ну, готувався, нехай так. Що тепер: комі­сію виганяти? Все одно твій урок сьогодні відміняється. І потім, ви ж грамотні люди. Знову ж таки, історію читаєте, - вода припи­нила литися, видно, воєнрук закрутив кран. - Оце все довкола нас, уся ця політи­ка - це історія. Дивіться - посилаємо в Афга­ністан усіх підряд, звідти каліки приходять. Чому? Тому, що історію в школі не вчили? Ти вже, хлопче, вибач за грубе армійське слово - але хуй там! Ти чого червонієш, наче баба? Здається, не так давно сам армію від­служив. Які війська? Зв'язок?

- Звідки ви знаєте?

- Куди ще очкариків посилати? Значить, дивись... Нічого, що на «ти»?

- Нічого.

- Правильно. Ти рядовий, а я цілий майор...

- Я взагалі-то єфрейтор...

- О, воно й видно. Краще мати доньку-про- ститутку, ніж сина-єфрейтора, чув таке? Ну, не поправляй тут свої окуляри. Пояснюю популярно, бо в лее починати скоро, - мій годинник показував восьму двадцять п'ять. - Про Афганістан усе ясно, думаю. Хай пацанва звикає до стройових команд, більше дисципліни буде. Тепер дивись, історик: «зоряні війни», СОІ блядські, ракетний щит - Рейган хіба даремно все це закрутив? Тут гонка озброєнь на повну котушку крутиться, а ви їм про повстання Спартака, чи я знаю... про Наполеона. Кожен із них у душі мусить відчувати себе Спартаком, Наполеоном або Чапаєвим. Для того ми військовою підготовкою і займаємося, товаришу єфрейтор. Із азів починати треба. А ходити за мною не треба, все одно нічого не зміниться. Ти грамотний - пиши Рейгану, хай свої СОІ згортає до поганої мами.

Останні слова Африканець говорив уже за дверима, в коридорі. Сен-Сімон, бідненький, мовчить, явно на ізмєні, нема чим крити. З то­го, про що вони говорили, я й половини не зрозумів. Історик хотів історію провести, а воєнрук - покомандувати зайвий раз. Звісно, майорське завжди зверху над єфрейторським.

Швиденько підтершись, я підтягнув шта­ни - і тут почувся дзвоник. Уже половина, блін! Затягуючи на ходу пасок, я побіг до спортзалу, у протилежне крило школи. Як не гнав, усе одно запізнився: чотири восьмих класи вишикувалися в один ряд уздовж стін, по центру вже стояли якісь офіцери в формі, директор школи і чомусь наш Чекіст.

Я вилетів просто перед їхні очі, мою появу зустріли реготом, та Африканець швидко припинив його, гукнувши:

- Смир-рно! - і коли стало тихо, гаркнув своїм басом: - Смотрите на него! Явление в лаптях! Гайдар в шестнадцать лет полком ко­мандовал, и гляньте сейчас на этого Гайдара! Фамилия!

- Макогон! - видав я, намагаючись трима- 38 тися струнко і все ще важко дихаючи.

- Да вижу, что Макогон! Не Макогон, а уча­щийся Макогон. Еще раз - фамилия!

- Учащийся Макогон! - дихання пороху приходило в норму.

- Стань в строй, учащийся Макогон, и застегни ширинку! Будущий защитник Родины!

I правда, калитку я забув застебнути. Цього, можливо, ніхто й не побачив би, навіть я міг отак цілий день ходити, ось тільки звідти визирав клапоть блакитної сорочки, неакуратно заправленої мною в штани на бігу. Під регіт сотні восьмикласників і восьмикласниць я швиденько зайняв своє місце, тут же отримавши запотиличника від Рудика.

Справа в тому, що ми з ним - практично од­ного зросту. Тому в шерензі нам випадало стояти поруч.

Із усього Зоопарку я виявився найвищим - метр шістдесят п'ять. Час від часу Арутю­нов любив запитати: «Макака, який у тебе зріст? - і коли я казав, наперед знаючи, що почую на це, Арутюнов виголошував: - Хо­роша палиця гімно мішати!» Хоча сам стояв у строю другим, поступаючись у зрості лише нашому Пашці Жилі. Жила попри зріст, під­ходящий для юнацької баскетбольної збір­ної, до спорту ставився байдуже. Хоча коли ми грали на фізкультурі в баскетбол, м'ячі закидав старанно, наче так і треба.

Тут іще треба додати: хоч я вищий за Зайця на півголови, а за Свиню - на цілу голову, з усієї нашої компанії я був наймолодшим. Литовченко народився в березні, Тихий - у липні. Свої дні народження ми ніколи не від­значали. А батьки не особливо поспішали нас вітати, хіба матушка Свині за звичкою, що лишилася з дитинства, водила його в цей день до кафе їсти морозиво.

Нарешті смішки вляглися, і воєнрук заго­ворив:

- Значит, так, товарищи учащиеся. Кто-то из вас останется в девятом классе, кто-то пойдет учиться в другое место. В любом случае такой предмет, как начальная военная подготовка, начнется для каждого со следующего учебного года. Вы все здесь комсомольцы - (тут він або брехав, або помилявся - до комсомолу вступили далеко не всі, візьміть хоча б того ж Стародуба), - среди вас даже наверняка есть будущие коммунисты. Потому все мы любим нашу родину и должны быть готовы в любой момент встать, как говорится, на ее защиту. Мы решили познакомить вас с тем, что называется азами начальной военной подготовки. Занятие с вами прове­дет сотрудник областного военного комисса­риата подполковник Штрафунов.

Він ступив крок назад, підполковник ви­йшов наперед. Директор і нащ Чекіст стали збоку і трішки далі від військових. Окрім Африканця і обласного майора їх було ще троє. Одного з них я, здається, впізнав - наш районний воєнком. Придивившись, я зробив ще одне відкриття - там не всі офіцери. Я не розбирався в погонах, але точно знав: наймо­лодший чувак у кителі й кашкеті - звичай­ний солдат чи сержант у парадній формі.

Тим часом обласний полковник так само штовхнув коротку промову:

- Товарищи будущие призывники! Совсем недавно вся страна отпраздновала знамена­тельную и важную для всего нашего народа дату - сорокалетие великой победы над не­мецко-фашистскими захватчиками. Ценой больших потерь добыла эту победу наша ар­мия, - він кахикнув. - И до сих пор служба в рядах вооруженных сил является почетной обязанностью каждого советского человека. Это касается в первую очередь мальчиков. Хотя вы уже не мальчики, вы - призывники, каждый из вас получил уже приписное сви­детельство. Я знаю, мне довел ваш военный комиссар, что среди вас есть такие, кто после школы собирается поступать в военное училище. И таких ребят мы особо приветствуем, будем уделять им особое внимание. А остальным советую брать с них положительный пример. Чем больше в армии грамотных советских офицеров, тем слабее армия империалистического противника, развертывающего античеловечную программу «звездных войн». Теперь, чтобы вы узнали, что собой представляет начальная военная подготовка, с вами позанимается военнослужащий второго года службы, отличник боевой и политической подготовки, кандидат в члены коммунистической партии Советского Союза старший сержант Би лык Эдуард.

Тут я зловив себе на дивній думці: після промови нашого Африканця, а особливо пі­сля виступу обласного підполковника Штрафунова чомусь хочеться поплескати в долоні. Усе відбувалося наче на мітингу з нагоди якого-небудь Першого Травня чи Великого Жовтня. Чи як на з'їзді, їх постійно по телеку показували, і мій старий, коли п'яний, дивився на екран і матюкався. Трибуни ще не вистачає. Коли Брежнєв, Андропов і Чер­ненко по черзі помирали, нас усіх заганяли в актовий зал і щось подібне вкручували: ми типу вистоїмо, ми переможемо, сталося горе, але наші завоювання нікому не віддамо... Це в нас Чекіст старався, міг таку промову зага- дючити - стій, не падай...

Старший сержант Білик тим часом обхо­дився без промов. Він, гучно ляскаючи пі­дошвами по підлозі, пройшов стройовим кроком точно в центр білого кола, намальо­ваного на підлозі, зупинився, приставивши ногу до ноги, і крикнув:

- Здравствуйте, товарищи учащиеся!

- Здра-стуй-те! - відповів йому хор роздріб­нених голосів.

- Сразу же первое замечание - на приветствие надо отвечать четко и одновременно: «Здравия желаем, товарищ старший сержант!» Чтобы вы не путались сейчас в званиях, я упрощу задачу: отвечайте на приветствие: «Здравия желаем, товарищ командир!» Итак, ребята, внимание... Здравствуйте, товарищи учащиеся!

- Здра... жла... тва... щ... ком... дир! - від дружного рику залом пішла луна. Майже така, як від баскетбольного м'яча, коли лупиш ним об підлогу.

- Уже лучше. Еще раз: здравствуйте, товарищи учащиеся!

- Здра... жла... тва... щ... ком... дир!

- Хорошо, - старший сержант Білик Едуард наче приклеївся до центру кола, стояв струнко, як стійкий олов'яний солдатик, лише ротяра у нього розкривався. - Главное в армии, ребята, это дисциплина. А воспи­тывается она только благодаря регулярному занятию строевой подготовкой и выполне­нию различного рода строевых упражнений. Первая команда, которую мы научимся вы­полнять, - команда «равняйсь». При подаче команды «равняйсь» каждый из вас повора­чивает голову направо, а строй строит так, чтобы каждый, кто находится в строю, ви­дел грудь четвертого человека. Поэтому пле­чи надо расправить, грудь выровнять, живот убрать. После команды «равняйсь» подается команда «смирно». Вы должны повернуть голову прямо и смотреть перед собой, плечи расправлены, руки опущены вниз, по швам, и прижаты к бедрам. Показываю.

Старший сержант Білик скомандував «рів­няйсь» і «струнко» сам собі разів два чи три, зараз я влсе не згадаю. Коли ми, на його дум­ку, все зрозуміли, старший сержант почав командувати нам, і ми разів з десять підрів­нялись, стали «струнко», вивчивши по ходу ще одну важливу команду - «отставить». Да­лі старший сержант Білик навчив нас коман­ді «вольно», після чого ввійшов у смак:

- Внимание, ребята! Р-равняйсь! Отста- 42 вить, плохо! Р-равняйсь! Смир-рна! Вольно!

Р-равняйсь! Смир-рр-ра! Вольно! И еще раз - р-равняйсь! Отставить! Р-равняйсь! Смир-рно! Вольно! Так, уже лучше.

Після цього наставник показав, як виконуються команди «направо», «налево» і «кругом». Трохи покрутившись перед нами на всі боки і довкола себе, старший сержант прочи­тав невеличку лекцію про те, що коли нази­вають твое прізвище, треба казати «я», а ко­ли що

Дата добавления: 2015-11-26