Джейк викурював цигарки одну за одною. Якщо те що казала Мері – правда, а хлопець не ставив під сумнів слова знайомої, тоді виходить що Кріс Данте – його зведений брат живий і зараз перебуває у Лондоні. Потрібно знайти його будь – якою ціною. Море запитань роїлось у голові бідолашного хлопця і навіть нікотин у великих кількостях не міг зарадити йому. «Як йому вдалось вижити? Чи знає він про те що я став таким самим як він? І чи знайде він того, хто зробив це з нами? Того, хто перетворив нас у чудовиськ….» Джейк похмурнів. Його зажурене обличчя набрало ще суворішого, навіть страшного виразу.
Це трапилося дуже давно, коли він вчився в шостому а Кріс в дев‘ятому класі. Того дня на ферму приїхав воєнний «Хаммер» з кількома штатними солдатами та лисим, згорбленим чоловіком літ шістдесяти, котрий відрекомендувався лікарем Артуром Коннором, обов‘язком якого є безпека та здоров‘я всіх жителів округи. Лікар прискіпливо оглянув хлопчаків і переконав дядька Майка ввести вакцину проти якогось нового вірусу, хитромудру назву якого Джейк давно забув. Відтоді почали відбуватись дивні речі: хлопця часто нудило, а Кріс скаржився на головні болі, хоча до цього був цілком здоровим.
Хлопець згадав ту жахливу ніч, коли у його кімнату забіг закривавлений Кріс. Схопивши Джейка за комір, він поволік його до вікна і скинув на землю. Ледве Неро встиг отямитись від падіння як дім вибухнув. Дім у якому залишилось усе його минуле життя. Життя, яке вже непотрібне було Джейку без брата. Останнє що він побачив це лице Кріса, по якому стікали сльози. І все..
Невеселі думки Джейка припинив стук з коридору. Двері відкрилися і в кабінет увійшов його шеф Джош Вескер у супроводі свого незамінного помічника, охоронця та компаньйона по гольфу – Маркуса Фішера.
- Доброго ранку хлопче! – привітався Вескер, сідаючи у м’яке крісло в якому, зазвичай, проводив свій вільний час Неро. Хлопець одійшов од вікна, потиснув простягнуту руку шефа і кивнув Фішеру, який стояв біля дверей і байдужим поглядом міряв тих декілька квадратних метрів, у яких працював програміст.
- Бачу, ти непогано влаштувався, - добродушним тоном розпочав розмову Вескер, пускаючи окулярами сонячних зайчиків по всій кімнаті. Шеф Джейка ніколи не знімав ці великі, чорні окуляри які повністю приховував погляд. Саме тому усі підлеглі не почувалися спокійно коли поруч проходив Джош Васкер: хто зна куди він дивиться і що помічає.
- Стараюся, - відказав хлопець, не розуміючи що від нього хоче шеф.
Вескер встав і, змірявши кімнату декілька разів, зупинився. Його погляд прикипів до фотокартки у чорній дерев‘яній рамці. На світлині усміхався високий засмаглий чолов‘яга з двома хлопчаками.
- Уже десять років минуло, правда? – запитав шеф у хлопця.
- Угу, - похмуро відказав той.
- І ти все ще не можеш забути його? – здивовано продовжив Джош. – Подумай, синку, чи хотів би твій брат щоб ти все своє життя згубив на пошуки невідомого злочинця?
- Насамперед мій брат не хотів би щоб я повторив його помилки. Він завжди хотів мені тільки добра. Він дбав про мене і я не повірю що він вбивця - гримнув кулаком роздратований Джейк. Хлопець так люто поглянув на Вескера, що той подався мимоволі назад а Фішер потягнувся рукою до кобури. Але юнак одразу ж отямився і вже тихше додав: - Вони відплатять за його смерть…
Вескер уважно глянув на хлопця крізь чорні окуляри і усміхнувся: «Які ж вони схожі. Обоє вірять у справедливість, обоє наївні і обоє задарма віддадуть своє життя». Шеф усміхнувся і додав уголос:
-Я власне до тебе у справі, хлопче. У одному старому замку відбудеться реставрація. Потрібно, щоб ти налагодив там зв‘язок, завантажив основні модулі та параметри на обладнання робітників. Справишся?
- Звичайно, - відповів здивований програміст. За той короткий термін відколи він тут працював ще ні разу Вескер не ставив під сумнів його можливості.
- От і чудово, - усміхнувся шеф і поглянув у вікно. Потім встав, закурив сигару і глянув у вікно. На підвіконні павук терпеливо сидів у своїх тенетах, чекаючи на здобич, а вона, у вигляді звичайнісінької мухи повільно, але неухильно наближалася до пастки. Якщо б окуляри були прозорими, то можна було б зауважити, що Вескер уважно слідкує за кожним рухом павука та мухи. Хоча стежити уже й не було за чим: жертва летіла просто в павутину, а мисливець, спритно перебираючи лапами, наближався до неї. Джош, усміхаючись, вийшов з кабінету – все йшло по плану. Довірлива, наївна і жовторота муха летіла просто в павутину. Закривши двері, Вескер кивнув Маркусу і коли той підійшов, промовив:
- Все готово. Дзвони полковнику…
Ненависть – поганий друг. Ненависть, навіть, скоріше ворог а не друг. Ненависть засліплює тебе і ти не бачиш істини. Вона пожирає тебе і робить тебе слабкою, крихкою та безвільної маріонеткою в своїх руках. Той, хто каже що ненависть допомагає вижити – ідіот. Ненависть може лише погубити життя. Може допомогти забрати сотню, тисячу, мільйон життів. Але чи зробить це тебе щасливішим насправді? Допоможе спокійно заснути? Навряд чи… Ненависть захоплює тебе, стискає своїми огидними пазурами в мертвих обіймах. І коли ти вже не в силах знову бути нормальним, коли насилля – це спосіб твого життя, яке вже перетворилось на існування, тільки тоді ти усвідомиш яким жахливим монстром ти став. Побороти ненависть у собі – ось основна задача кожного з нас.
Не син він тепер мені…
- Вас зрозумів. Так, діяти будемо згідно інструкцій. Все зрозуміло, - полковник Максвелл кинув трубку телефону з такою силою, що лейтенант Максвелл-молодший здригнувся – тому що перший раз бачив свого батька таким розлютованим, і тому що кава від удару вихлюпнулась з чашки прямо на руки бідолашному Тайлеру. І тепер, непомітно витираючи руки в скатертину столу, він дивився на полковника «безсовісно-голубими» як усі висловлювалися, очима.
- Вас щось непокоїть, товаришу полковник? – запитав з байдужим виразом Тайлер, ховаючи обпечені руки у кишені.
- А ти як гадаєш? - люто, майже з ненавистю поглянув на сина Максвелл, хоч той ні в чому не був винен. - Цей бездара, шмаркач який просто має хороші зв'язки з генералом керує мною немов першокласником. О, якби він мені тільки попався до рук - я б, я б...- скупа уява підвела полковника, і мовчки сів у широке крісло, похмуро глянувши на Тайлера. Останній мовчки витримав морально-психологічну атаку і обережно запитав:
- А в чому конкретно полягає суть завдання?
- Потрібно відправитись у якийсь закинутий замок який невідомо коли побудували і ліквідувати двох терористів які, начебто, там знаходяться. Ти ж мене знаєш, синку, правда? - полковник запитально глянув на хлопця, котрий уважно дивився на розлюченого батька. - Я ж не боягуз. Просто я не люблю ганятися за привидами, яких не існує. Розумієш?
Тейлор усміхнувся і улесливим голосом відказав:
- Звичайно ж, тату. Я все прекрасно розумію. Це справді не твоя робота - ганятися за привидами, особливо коли ти такий занятий. Якщо хочеш - я можу тобі допомогти і сам відправлюся в той замок. Я і так тут нуджуся цілими днями без роботи. Як тобі така ідея?
- Ти впевнений що справишся? - уважно глянув полковник єдиним уцілілим оком на сина. - Справа, здається, дріб'язковою але...
- За мене не переживай, - гаряче став заперечувати Тейлор, бачачи що його хитромудрий план може провалитися. - Я розберуся, я дорослий, вмію чудово поводитись з гвинтівкою і до того ж у мене з фізпідготовки най...
- Знаю, знаю, - стомлено перебив його Максвелл. І, зітхнувши, додав: - Гаразд, тільки людей з собою візьми...
- Звичайно, тату. - недбало відрапортувавши, Максвелл-молодший крутнувся на підборах і майже бігцем вискочив з кабінету. Уже надворі він набрав завчений напам'ять номер, з якого йому дзвонили все частіше і частіше.
- Все йде як ви й гадали. Ні-ні, цей старий дурень ніколи б не здогадався що я з вами працюю. Він мені повністю довіряє. Так-так, я чекаю Маркуса і ми негайно їдемо. Звичайно. до зустрічі містер Вескер, - Тейлор кинув трубку. "Ну от, півтора мільйона моїх" - подумав він. Засунувши руки у кишені, він повільно пішов алеєю військового містечка в якому перебували регулярні війська. Якби він підвів очі і глянув у вікно батькового кабінету то побачив як той про щось гаряче розмовляє з низькорослим, кремезним чоловіком, який похмуро дивився на полковника.
Щоб сліз не було видно…
Від стін несло сирістю, пліснявою та зловісною прохолодою. Краплі води, що виступали на стелі та стінах, поволі стікали на підлогу, зривались і падали, зволожуючи брудно-сіре хутро великого звіра, силует якого тьмяно вимальовувався у кутку. Величезний вовк лежав на вологій землі, сперши голову на лапи, і понуро дивився на промінь світла що несміло пробивався між каменями будівлі…
Ще одна крапля скотилась по носі, заблукавши в коротенькій шерсті, і звисла на його кінчику. Не зводячи з неї погляду, звір поволі висунув язик і обережно зняв нахабу з носа. Проковтнувши її мимоволі скривився – ця була солоною. Невже сльози? Вовк закліпав, зганяючи непроханих гостей з повік і знову глянув на промінь. Він нагадував йому братика. Той теж був для нього променем у пітьмі, який завжди світив йому і виводив на правильну стежку. Заради нього він був готовий на все і от…
Штат Вірджинія, 15 років назад
-Дядьку, ну ще трішки! – просив Джейк. – Ми ж тільки но почали.
- Тільки но це по твоїх мірках три години. Досить. Треба й міру знати, - промовив дядько Майк і додав: - Тобі он ще й вчитись треба, та й Кріс також має роботу. Завтра ще підете. А зараз – мерщій додому.
Останні слова були сказані вже не добродушним, а залізним тоном, який, в чому Джейк уже неодноразово переконувався на власній спині, не підлягав обговоренню. Дядько Майк був доброю та добродушною людиною але щоб підтримувати дисципліну та порядок, коли живеш з такими шибайголовами – племінниками, потрібно іноді вдаватись до крайніх методів. Але хлопці ніколи не сердились на фермера. Вони знали – він єдиний родич, який у них залишився. Та й отримували прочухана завжди заслужено, тільки за дуже серйозні провини чи непослух. А взагалі Майк був для них як батько. Свого тата хлопці не пам’ятали, а мама померла коли Крісу виповнилось дев’ять а Майк лише друге літо споглядав чудеса ферми. Тому маленьким рудим хлоп’ятком опікувалися дядько, брат та декілька жінок із околиці.
-Крісе, залишся на хвилинку, - пообідавши сказав Майк. – Треба поговорити. А ти можеш іти, Джейку.
Джейкоб, який уже зручно вмостився біля брата для слухання важливої ділової розмови, похнюпився але покірно почвалав сходами на другий поверх де його чекали книги, зошити та інші зовсім непотрібні, на його думку, шкільні предмети.
-Він знову був тут, синку, - тихим голосом почав розмову фермер. Його темні очі зажурено й неспокійно кидали погляди то на двері, то на вікно, то на хлопця. – Тепер вони так просто не відчепляться. Треба тікати.
-Знаю. Але потрібно зачекати ще трохи. Я почуваю себе ще доволі погано. Ще кілька днів. Всього кілька.
-А як же Джейк? Що скажу йому? Як я поясню твою відсутність? – фермер з розпачливим виразом, забувши про обережність, підвищив голос та докірливий погляд Кріса змусив його говорити тихше. – Що скаже твій брат?
- Джейкоб справиться. Я вірю в нього. Він ніколи не плакав і не жалівся мені. Коли йому було сумно він завжди усміхався найбільше щоб сліз не було видно. Він сильний, – з теплотою в голосі відказав юнак. – Коли виросте – розкажеш усе як є, а зараз просто мовчи. Я піду. Скоро. Але ще трохи зачекаємо. Зовсім трохи.
Похмурі спогади раптом обірвалися. Звір прищурився, підібгав лапи і завмер. Знадвору залунали кроки. Старі дубові двері ліниво рипнула і з тим рипом луснула тиша. Кожен крок відлунював з таким звуком що у голові вовка вмить запаморочилося від того стоголосого відлуння. Зрозумівши, що небажаний гість не бачить його, він вирішив скористатися такою перевагою і напасти зненацька. Ніхто не заходив у таке віддалене місце. І якщо й сюди прийшла людина, то тільки з одною метою – вбити його. А цього допустити він не міг. Тим більше що від незнайомця віяло холодом і якоюсь невідомою досі погрозою. Напруживши м’язи, звір приготувався до стрибка. Крок….ще один…іще…Нога незнайомця наступила на промінь світла, котрий одразу ж пронизав її. Вовк, осівши на задні лапи, ривком кинувся вперед…
Раптом, сильна рука схопила неначе лещатами за горло. Не відпускаючи, вона описала невелику дугу й жбурнула нападника в куток, з якого він щойно вискочив. Звір не очікував такого повороту подій. Шия боліла неймовірно, він відчував як по шерсті повільно тече й гусне кров. Промінь світла тепер був малинового кольору. Задня лапа не слухалася, очевидно були пошкоджені нерви. Ніколи ще такого удару вовк не відчував. Повільно виповзаючи на світло, він уже розумів – ця людина занадто сильна, її сила – щось неймовірне і боротися з нею неможливо. Та гордість не дозволяла забитися в куток і покірно чекати своєї смерті. Вовк тихо загарчав і підвів сірі очі. Раптом зіниці звузились і сильно розширились. Гарчання затихло а все тіло затремтіло неначе віл електричного струму. Перед вовком, стискаючи лівою рукою праве плече, стояв…
Одною хвилиною раніше…
Замок. «Нарешті» - з полегшенням подумав Джейкоб і обережно відкрив двері. Не зважаючи на акуратність вони так рипнули, що перелякали всіх кажанів що мирно спали в цьому, Богом забутому, місці. Ратом, зробивши декілька кроків, хлопець насторожено зупинився. Тут був ще хтось. Легкий запах чужого поту неприємно лоскотав у носі. Джейк стиснув праву руку в кулак й ступив ще один крок. Ліва нога торкнулася промінчика, що повзав по підлозі…
Атака була передбачуваною. Навіть надто передбачуваною. Відколи брат зник рудому хлопчику доводилося частенько постояти за себе самому тому цей напад не застав його зненацька. Як тільки невідомий звір наблизився до нього на відстань витягнутої руки, Джейк з силою викинув руку, схопив нею за горло і, напруживши м’язи, пожбурив звіра в куток…
Ще до кінця не усвідомлюючи що це було, хлопець здивовано дивився на вовка. Щось до болю знайоме було у тому смутному й водночас холодному погляді. Щось знайоме…І раптом він впізнав…
-Ти?
-Так.
-Але ж ти…
-Як бачиш живий.
-Не може бути! Я ж на власні очі бачив…
-Я живий.
-Чому ти не вернувся? Ми ж думали що ти справді…
-Я живий.
-Ну гаразд. Але як? І що ти тут робиш?
-Те саме я хотів запитати й тебе.
-Я маю налаштовувати обладнання тут. Реставрація повинна бути.
-Не вірю.
-Я теж. Але наказ є наказ.
-Я не поранив тебе?
-Ні, все гаразд. І не таке бувало.
-Це добре.
-А ти як?
-Не переживай за мене.
-Не можу. Переживаю. І переживав завжди.
-Дарма. Все було гаразд.
-Я вірив. Я вірив в те що ти так просто не…
-Знаю. Не будемо про це більше…
-Гаразд.
-Хтось іде. Чуєш?
-Так. Давно. І багато. Мабуть робітники.
-Навряд чи. Скоріш за все це по мене. Забирайся звідси.
-Ні. Залишусь поруч.
-Джейку, не час сперечатися! Забирайся, тебе ж уб’ють!
-Я залишусь. Я більше не залишу тебе одного. Ніколи…
-Джейку…
Це не були робітники. Це були солдати. Вони вривалися в замок, падали під ударами Джейка та від укусів його брата. Хтось почав стріляти, та, як виявилося, програміст теж чудово володів вогнепальною зброєю. Кріса підстрелили і він, скорчившись, скулів на кам’яній підлозі. Джейк підбіг до нього але сильний удар прикладом звалив його з ніг. Хлопця поглинула пітьма. Більше він нічого не чув та не бачив…
ДАЛІ БУДЕ…
Дата добавления: 2015-11-26; просмотров: 91 | Нарушение авторских прав