Теорія ярликів

Один з найважливіших підходів до розуміння природи злочинності має назву теорія ярликів, хоча цей термін також можна вважати радше ярликом для цілої низки споріднених понять, аніж для єдиного погляду. Прихильники теорії ярликів тлумачать девіантну поведінку не як набір рис, притаманних індивідам або групам, а як процес взаємодії між девіантами і недевіантами. На їхню думку, ми повинні з'ясувати, чому деяким людям навішують ярлик девіанта, аби зрозуміти природу самої девіантної поведінки.

Такі ярлики навішують, як правило, люди, які репрезентують сили закону та порядку або наділені повноваженнями накидати іншим точно визначені правила конвенційної моралі. Таким чином, ярлики, що позначають категорії девіації, є виявом структури влади в суспільстві. Загалом кажучи, правила, з погляду яких визначається девіація, формулюються багатими для бідних, чоловіками для жінок, людьми старшого віку для людей молодших та етнічними більшостями для етнічних меншин. Наприклад, чимало дітей забираються в сусідські садки і крадуть там фрукти або прогулюють уроки. В заможніших кварталах такі вчинки батьки, вчителі та поліція можуть розглядати як безневинні дитячі витівки. У бідних кварталах вони часто розглядаються як перші ознаки злочинних нахилів.

Після того як на дитину наклеїли ярлик неповнолітнього правопорушника, він або вона уже носять на собі тавро злочинця. До таких дітей і вчителі, і майбутні роботодавці починають ставитися з недовірою. Після цього індивідові залишається тільки ще глибше загрузнути в трясовині кримінальної поведінки, знехтувавши ортодоксальні суспільні конвенції. Едвін Лімерт (Lemert, 1972) називає перший акт переступу первинною девіацією. Вторинну девіацію ми спостерігаємо тоді, коли індивід приймає ярлик і починає дивитися на себе як на девіанта.

Ось, наприклад, Люк, який розбиває вітрину крамниці, гуляючи в суботню ніч по місту з друзями. Цей випадок, мабуть, можна було б визнати за неумисний результат хвалькуватої поведінки, яку молодому хлопцеві можна й вибачити. Люк міг би обійтися суворою доганою та невеликим штрафом. Якщо він із "респектабельного" середовища, так воно, очевидно, й станеться. І розбита вітрина так і залишиться на рівні первинної девіації, якщо на Люка подивляться як на непоганого хлопця, що цього разу необачно припустився хуліганського вчинку. Якщо ж, навпаки, у справу втрутиться поліція, а суд ухвалить хлопцеві бодай умовний вирок і віддасть його під опіку служби соціального нагляду, цей інцидент може стати першим кроком на шляху до вторинної девіації. "Засвоєння девіантної поведінки" відбувається набагато швидше, якщо за діло беруться ті самі організації, які нібито мають за обов'язок її виправляти, — в'язниці та дитячі притулки.

Теорія ярликів має велике значення, оскільки будується на припущенні, що жоден вчинок за своєю суттю не є злочинним. Визначення злочину формулюють можновладці, що видають закони, які потім тлумачаться поліцією, судами та виправними інституціями. Критики теорії ярликів іноді заперечують, що існують, мовляв, певні вчинки, заборонені фактично в усіх культурах, такі як убивство, зґвалтування й крадіжка. Цей аргумент, безперечно, слід відкинути; навіть у нашій культурі убивство людини не завжди розглядається як кримінальний злочин. Під час війни убивство ворога навіть схвалюється, і ще недавно британські закони не вважали за зґвалтування статевий акт, силоміць нав'язаний дружині її чоловіком.

Можна знайти набагато переконливіші аргументи для критики ярликів. По-перше, наголошуючи на активному процесі навішування ярликів, прихильники цієї теорії нехтують процеси, які призводять до вчинків, що визначаються як девіантні. Бо визнання певних дій девіантними не завжди відбувається цілком довільно; відмінності в соціальному становищі, поведінці та можливостях впливають на причини вчинків, що ймовірно будуть визнані девіантними. Наприклад, діти з убогих верств населення з більшою імовірністю, аніж діти багатих, украдуть щось із крамниці. І, звичайно ж, на цю крадіжку

їх штовхає не так навішений на них ярлик, як середовище, з якого вони вийшли.

По-друге, не зовсім ясно, чи навішування ярликів справді підсилює спонуку до девіантної поведінки. Після ухвалення вироку правопорушник справді котиться далі вниз, але чи є це результатом саме навішеного ярлика? Тут можуть діяти й інші чинники, такі як більш постійні контакти з іншими правопорушниками або знання про нові кримінальні можливості.

Дата добавления: 2015-11-26