Мовна проблема

Постійне вживання і творчий розвиток власної мови, художньої й наукової літератури є невід'ємною ознакою буття будь-якої нації. Так забезпечується національний комунікативний простір, тобто простір ефективного спілкування громадян, що належать до різних культур. Разом з тим, виділення і фактичний пріоритет у межах багатокультурної держави однієї мови, як правило — мови державного етносу, поряд з іншими мовами, мовами національних меншин, містить у собі певні загрози. Вони пов'язані, перш за все, з можливістю насильницького або просто не досить виваженого поширення мови більшост і адміністративними засобами, що сприйматиметься меншіс-

Міхновський М. Націоналізм - всесвітня сила // Націоналізм: Антологія. — С. 159. Сучасний польський дослідник А. Валіцький також дійшов висновку, що не існує суперечності між ліберально-демократичними цінностями та вибором на користь широко тлумаченого націоналізму, а їх прийнятним синтезом може бути «ліберальний націоналізм» (див.: Валіцький А. Чи можливий ліберальний націоналізм? // Націоналізм: Антологія. — С. 820 та ін.). На сучасному українському матеріачі подібного висновку дійшла А. Колодій, обстоюючи «демократичний націоналізм» (див.: Колодій А. Демократичний націоналізм і лібералізм про права нації і права особи // Українські варіанти. - 1999. - №2. - С. 46-60).

тю як зазіхання на її культурні права. З іншого боку, безкомпромісне піднесення меншістю статусу власної мови, особливо коли це супроводжується радикальними діями проти більшості, викликає обвинувачення у намаганні зруйнувати «спільний дім» — багатокультурну державу. Події у Македонії влітку 2001 p., коли переговори задля владнання взаємин між корінною слов'янською більшістю і албанською меншиною наштовхнулися на вимогу визнання албанської мови офіційною, ще раз підтверджують найсуттєвіше культурне і політичне значення мовної проблеми.

В Україні мовна проблема також існує, хоч і не у надто загостреній формі. Бона полягає в утрудненому утвердженні української мови як повноцінно державної та провідної, а також у визначенні статусу російської мови. Ця проблема має багатовікове історичне підґрунтя. Добре відомо, що з часів Петра І українську мову або просто заперечували, або обмежували у вжитку з метою повної і остаточної асиміляції українства Російською імперією. Досить згадати сумнозвісний циркуляр царського міністра внутрішніх справ Валуєва від 20 липня 1863 року, в якому проблема української мови була «розв'язана» знаменитою фразою: «Ніякої окремої малоросійської мови не було, нема й бути не може». Завдяки такому ставленню і відповідним адміністративним заходам українська мова якщо й не зникла, то була принижена до рівня простонародної говірки. їй були закриті шляхи до високих сфер культури і науки, щоб забезпечити там повне домінування усього російського. Значною мірою цієї мети було досягнуто, а наслідки фактичного тривалого домінування російської мови відчутні ще й сьогодні⁹³.

За радянських часів українську мову юридично не утискували, але фактично її знов-таки принижували і обмежували — чи то через фізичне знищення національної еліти⁹⁴ або систематичне «висмоктування» її перспективних представників до Москви, чи то через оприлюднення важливих інформаційних ресурсів тільки російською або потурання звільненню учнівської молоді від вивчення рідної мови «на прохання батьків». Як «засіб міжнаціонального спілкування, що розширює доступ до досягнень науки, культури, техніки, вітчизняної і світової культури»⁹⁵ російська мова підносилась - і реально цінувалась — вище за українську безвідносно до офіційного проголошення вільного розвитку і рівноправного використання усіма громадянами СРСР рідних мов.

⁹³ Див. докладніше: Попович М. Нарис історії культури України. — С. 426, 434-435 та ін.

⁹⁴ Після кількарічного періоду «українізації» українська інтелігенція на початку 30-их років
зазнала дошкульних ударів з боку сталінського режиму. За деякими підрахунками, з 240
українських письменників тоді «зникли» 200. Із 85 вчених-мовознавців було «ліквідовано»
62. Оголошували шпигунами, заарештовували й знищували філософів, художників,
редакторів (див. докладніше: Субтельний О. Україна: Історія. - С. 364-365).

⁹⁵ Див.: Материальї XXVII стьезда КПСС. - Москва, 1986. - С. 157.

Через зазначені обставини на момент створення незалежної української держави українська і російська мови були рівноправними лише формально, а фактично на більшій частині території країни, особливо на Сході та Півдні, панувала російська. Російською мовою зазвичай спілкувалися росіяни, інші національні меншини та російськомовні українці. Решта українського етносу, принаймні у містах, належала до білінгвів, тобто користувалась двома мовами. Ситуація легітимної двомовності, що за зазначених умов означала збереження переваги російської мови, зафіксована в ухваленому ще в 1989 р. і діючому донині законі «Про мови в Українській РСР»⁹⁶.

Ст. 10 нової Конституції України проголошує українську мову державною, а російську визнає однією з мов національних меншин, позбавляючи її того статусу мови міжнаціонального спілкування, який вона мала за радянських часів. Проте новий закон, який би повніше і точніше відображав реалії сьогодення, створював підстави для ліквідації наслідків кількасотрічного приниження і стимулював справжнє усталення української мови як державної, широко вживаної усіма верствами в усіх сферах соціального буття, деба-тується дотепер⁹⁷. Та справа не тільки в недосконалому мовному законодавстві, айв економічних чинниках. Наприклад, дотепер відсутня достатня економічна підтримка національної видавничої галузі. Через надмірні податки видання в Україні україномовної літератури є набагато менш прибутковим, ніж російськомовної в Росії. Тому нашу країну заливає потік найрізноманітнішої друкованої інформації з безмежних просторів північного сусіда, який, звичайно, зовсім не спрямований на розвиток української національної свідомості й культури.

Варто, однак, визнати, що поспішне механічне відокремлення від цього джерела негативно вплинуло б на інформаційне забезпечення нації. Річ у тому, що російська мова донині об'єктивно залишається важливим каналом одержання друкованих новин не тільки з Росії, а значною мірою — з усього світу. Адже в Україні такі всесвітньо визнані мови міжнародного спілкування як англійська, французька або німецька ще не замінили — та у масовому вжитку не скоро й замінять — російську. Навряд чи хто буде сперечатися й з тим, що російська мова і класична художня література є духовним скарбом світового значення, самовільно зрікатися якого було б вкрай нерозсудливо.

Отже, маємо визнати, що й після десяти років існування незалежної держави мовна проблема в Україні не розв'язана. Де юре українська мова проголошена державною. На цій підставі вона, зокрема, мусить бути обов'язковою для вивчення усіма громадянами країни й широко вживаною, а в державних установах — вживаною універсально. Водночас, через історичні та деякі сьогоденні обставини вона де факто є слабшою за російську і обмеже-

⁹⁶ Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» // Радянське право. - 1990. - № 3. - С. 77-83. Проект Закону «Про розвиток і застосування мов в Україні» див. у газеті «Освіта України» від 17.02. 1999.-№7(131).-С. 6-7.

ною у функціонуванні, в тому числі й у сферах культури, науки тощо. Ця суперечність викликає напруження з обох боків.

Російськомовні громадяни України, особливо старшого віку або прора-дянських переконань, чинять опір широкому впровадженню української Посилаючись на те, що вільний розвиток і використання російської мовк гарантовано Конституцією, вони вимагають визнати її офіційною мовою, яка порушуватиме націєтворчии потенціал та універсальну комунікаційну силу державної мови.

Прихильники зростання значущості української мови і набуття нею державної ваги, безсумнівно, мають рацію, організовуючи державні й громадські акції для досягнення своєї мети. Проте можновладці інколи намагаються вирішити проблему суто адміністративним способом, наприклад, зменшуючи кількість годин на вивчення російської у школах. Часто-густо їхні заходи мають радше волюнтаристський і пропагандистський, ніж всебічно обгрунтований і політично виважений характер, як це було, наприклад, з недавньою спробою побороти русифікацію через часткові зміни у написанні слів і правил граматики.

Деякі керівники та пересічні українці намагаються піднести значення своєї мови, принижуючи російську. Це помилкова і безперспективна стратегія. Вона не веде до реального вдосконалення й підсилення позицій рідної мови, а тільки загострює проблему — аж до переростання її у конфронтацію між україномовними і російськомовними громадянами, а отже — до внутрішнього послаблення української політичної нації.

Не можна не зважати й на те, шо крім національних, існують і певні міжнародні норми та інституції, які контролюють шляхи розв'язання мовної проблеми у тій чи іншій країні. Наприклад, вступивши до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов'язання щодо виконання Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. За цим документом, держави мають усувати будь-які необгрунтовані розрізнення, обмеження або переваги, пов'язані з використанням регіональних мов або мов меншин⁹⁸.

Врешті-решт, хіба валуевська політика Російської імперії XIX ст. дає право свідомим українцям в незалежній демократичній Україні початку XXI ст. чинити так само ганебно стосовно російської мови?

Виважену оцінку мовної ситуації висловив Президент Л. Кучма на II Всеукраїнському з'їзді працівників освіти (S жовтня 2001 p.). Він констатував, що мовно-культурні орієнтації населення піддаються впливу. Разом з тим, за умов, коли російськомовне становить значну частину населення України, було б помилкою розширяти сферу застосування української мови адмініс-

⁹⁸ Див. з цього привозу: Товт М. Міжнародио-правовий. захист національних меншин в Україні та система контролю Ради Європи // Право України. - 2001. — №7. — С. 28-31.

тративними та примусовими методами. Загальну теоретичну підставу цієї оцінки зрозуміти не важко. Вона полягає у тому, що мова — це, за Ф. Гаєком, спонтанний порядок, тому його еволюція має регулюватися не стільки силою розуму (а тим більше — самовпевненістю заангажованих політиків), скільки традиціями життєдіяльності, що виникли природним способом.

Отже, правильніше, хоч, водночас, складніше і триваліше розв'язання мовної проблеми полягає у підтримці природного розвитку й функціонування обох мов — так само як і інших мов національних меншин — у конституційно визначених межах. Але у цих межах держава повинна реально підтримувати українських літераторів і мовознавців, педагогів і видавців через ту природну обставину, шо наша країна — Україна.

У розв'язанні мовної проблеми мають відіграти важливу роль не лише держава, але й обидві складові — українська та російськомовна — громадянського суспільства. Адже у марній витраті ресурсів на міжмовну конфронтацію, за великим рахунком, не зацікавлені ані демократично налаштована частина еліти, ані народ. Натомість, від співробітництва за умов взаємного визнання мовних прав більшістю й національною меншиною саме «тут-і-за-раз» — на теренах суверенної української держави початку XXI ст. — мають виграти усі.

Не може бути повноцінного громадянина України, який не володіє державною мовою, а тим паче — ставиться до неї зверхньо. Володіння й вживання української — необхідна ознака лояльності до нації й держави. З іншого боку, недалекоглядна позиція тих українців, які не хочуть визнавати законних прав інших мов, приховує в собі наслідки, протилежні до очікуваних. Адже вона здатна розвести членів багатокультурного суспільства по різні боки барикад, підірвати процес синхронного розвитку української етнічної та української політичної нації.

18.3. Оперування з багатоманітністю за умов демо крати

Розгляд національного виміру суспільного буття цілком підтверджує, що багатоманітність та суперечливість — це неусувна норма існування реального соціуму, а не тимчасовий тягар недосконалих форм людського буття, який з часом буде відкинутий.

Констатація багатоманітності і суперечливості життєдіяльності суспільства акцентує увагу на необхідності оперувати з багатоманітним і суперечливим, оптимально узгоджуючи інтереси та пропозиції, потреби та внески, права й відповідальність якісно відмінних суб'єктів надскладної системи — соціуму, який є один для усіх. Спроби такої оптимізації не припинялись і не припиняться через природжений потяг людей до колективних цінностей та об'єднуючих ідеалів. Водночас через природну недосяжність ідеалів ці спро-

би ніколи не можуть увінчатися повним успіхом. Об'єктивна суперечністі між одвічним потягом до ідеального і його принциповою недосяжністю породжує проблему реалістичної оптимізації суспільного буття, облаштуванш його таким чином, щоб воно найбільше наближалося до бажаного. Демократія сьогодні виявляється найменш недосконалим результатом і, одночасно, засобом вирішення цієї проблеми.

З зазначеного випливає конкретніше питання: як саме потрібно оперува ти з багатоманітним та суперечливим, яким чином можна оптимізувати йо го відповідно до фундаментальних цінностей і принципів демократії? Роз глянемо далі це питання саме для національного виміру людського буття хоч можна передбачити, що з певними видозмінами пропоновані відповід матимуть рацію й щодо економічних, політичних, релігійних та інши: проблем.

Оптимізація багатоманітності і суперечливості національного набуває ак туальності у складній — багатокультурній у вище означеному розумінні цьо го слова — державі. Різні етнонаціональні культури зазвичай виступають суб'єктами бажаної оптимізації. їхня активність може здійснюватися чере дії державних інституцій, громадянського суспільства та окремих осіб.

Відповідно до двох основних сфер функціонування національного — соці ально-психічної і практичної — оперування може відбуватися через вплив н; суспільну психологію, ідеологію чи практичну активність. У випадку ж роз винених виявів національного усі ці рівні щільно взаємопов'язані.

Спершу коротко розглянемо головні напрямки оперування з багатоманіт ністю національного державно-політичними засобами.

Дата добавления: 2015-11-26