Конституціоналізм

золюції від 1 листопада 1918 р. висунено вимогу підготувати конституцію, яка б гарантувала пряме, рівне і таємне виборче право на основі пропорційної системи, а також впровадження національно-культурної автономії з представництвом при уряді національних меншин. Українська Національна Рада прийняла 13 листопада 1918 р. Тимчасову «Малу Конституцію» ЗУНР. Окресливши географічні межі ЗУНР, Конституція закріпила владу народу і вибори на основі загального, рівного, таємного і прямого виборчого права. Вона передбачала також обрання Установчих Зборів ЗУНР, тимчасово поклавши повноваження найвищої державної влади на Українську Національну Раду і Секретаріат.

Конституційна думка політичної опозиції 20-70-х років XX ст. Політична дійсність в Україні після 20-х років та політична думка того часу (насамперед опозиційна) мали багато суперечностей. Прийнята в Станіславі (тепер — Івано-Франківськ) 1 лютого 1925 р. резолюція з'їзду Української радикальної партії про радянську владу в Україні констатувала відсутність тут справжньої свободи слова й преси, політичних, професійних і культурних організацій робітників і селян. Замість цього, зазначалося в резолюції, в Україні існує монополія політичної влади більшовицьких вельмож.

Програма II Народного з'їзду Українського національно-демократичного об'єднання (УНДО), прийнята 19-20 листопада 1926 p., ставила завдання створити соборну незалежну демократичну Українську державу на всіх етнічних землях України. Як зазначалося в програмі, УНДО бореться за суверенні права українського народу, що гарантуються конституційним ладом України; за загальні, рівні, пропорційні, прямі і таємні вибори в усі представницькі органи; за справжню рівність громадян перед законом; за свободу преси, віри, вибору місця проживання, страйків; за особисту свободу і недоторканість житла, таємницю листування і незалежний суд.

У зверненні І Конгресу Українських Націоналістів (Відень, 28 січня -З лютого 1928 р.) наголошувалося на потребі відновлення, організації й оборони незалежної соборної Української держави; усунення всіх окупантів з українських земель; встановлення «національної диктатури» (до обрання органів народного представництва); відродження місцевого самоврядування, приватної власності, підприємницької ініціативи й вільної торгівлі.

Лінію непримиренної до радянської влади в Україні опозиції підтримувала програма II Собору Організації Українських Націоналістів (ОУН) (Рим, 1939 p.). Майбутній політичний устрій України автори програми бачили заснованим на ідеї національної солідарності, позакласовості та позапартій-ності. Свобода політичних прав передбачала роботу «на користь нації, держави і суспільства». Централізація державного устрою не виключала «здорових форм децентралізації» і самоврядування.

Загалом офіційні документи ОУН чим далі, тим більшою мірою орієнтувалися на конституційно-демократичний устрій. Показовою щодо цього є постанова III Собору ОУН(Б) (серпень 1943 p.), яка відстоювала свободу друку, слова, думки, віри і світогляду, виступала проти офіційного накиду-вання суспільності світоглядних доктрин і догм, за повне право національних меншостей плекати власну за формою і змістом національну культуру, за рівність усіх громадян України, незалежно від їхньої національності, в державних та громадських правах і обов'язках²². Як стверджує Т. Гунчак, документи ОУН останніх років були західного, конституційно-демократичного зразка²³.

В УРСР у повоєнний період конституційні вимоги до комуністичної влади виставляли дисиденти: представники інтелігенції, що не мирилися із псевдодемократичним лицемірством КПУ-КПРС, захищали людську й національну гідність українців і вимагали від влади дотримання законів та Конституції, а також формально проголошеного права на самовизначення народів.

У Меморандумі Української Гельсінської групи, створеної 1976 p., зазначалося, що конституція є вищою від урядової влади, бо головним суб'єктом конституційного права є не партія чи держава, а громадянин. Оскільки ж комуністична бюрократія ліквідувала цю класичну правову норму, Українська Гельсінська група закликала до відновлення в Україні справжнього конституціоналізму, до перетворення політичних прав і свобод з декларованих на реальні.

Конституції УРСР. Український конституціоналізм радянського періоду не був самостійним правовим явищем. Конституційні акти радянської України були або копією більшовицьких російських, або одним із варіантів конституційної моделі, спеціально розробленої політичним центром для республік у складі СРСР. Так, Конституція Української Соціалістичної Радянської Республіки, затверджена Всеукраїнським з'їздом рад 10 березня 1919 р., відповідала зразку Конституції РСФСР 1918 р. Вона закріпила політичний режим диктатури пролетаріату. У статтях 23-30 Конституція УРСР визнавала за трудящими право пропаганди антирелігійних учень, гарантувала їм технічні засоби для видання друкованої продукції, приміщень для зборів. Політичними правами могли користуватися також трудящі іноземці. Перелік категорій осіб, позбавлених виборчих прав, наведений у ст. 21 Конституції.

З утворенням СРСР у 1922 р. текст Конституції УРСР 1919 р. був дещо змінений. У редакції II Всеукраїнського з'їзду рад від 15 травня 1929 р. Кон ституція УРСР про голосила надання політичних прав трудящим незалежно

²² Сучасність.- 1983. - № 7. - С. 113-114, 127-128.

23. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття. - Київ, 1993. - С. 242.

Дата добавления: 2015-11-26