Короткометражну стрiч­ку про ти­по­вих пер­со­на­жiв київських рес­то­ра­цiй

"У вас за­мов­ле­но стiл?" - пи­тає ме­нед­жер у гру­пи мо­ло­ди­кiв у бi­ло­му. Во­ни мов­чать. "Ви­бач­те, але мiсць не­має". При цьому ме­нед­жер нер­во­во пог­ля­дає на чо­ло­вi­ка по­хи­ло­го вi­ку, що п'є вже дру­гу пос­пiль фi­лi­жан­ку ка­ви й чи­тає га­зе­ту. В йо­го пог­ля­дi будь-хто мо­же про­чи­та­ти: "Бе­ри ши­нель, пов­зи до­до­му, ста­ра че­ре­па­хо". Чо­ло­вiк по­хи­ло­го вi­ку не ба­чить ви­ра­зу об­лич­чя ме­нед­же­ра, вiн, ма­буть, ба­жає ба­чи­ти се­бе в ос­нов­но­му скла­дi "Чел­сi", зi шпальт га­зе­ти, що вiн чи­тає, на нього пог­ля­дає со­ром'язли­ве об­лич­чя Ро­ма­на Аб­ра­мо­ви­ча, зво­руш­ли­вий олi­гарх iз бо­рiд­кою прис­пус­тив вiї й жал­кує, що не мо­же по­ки що по­ба­чи­ти чо­ло­вi­ка по­хи­ло­го вi­ку в ря­дах своєї ко­ман­ди. Йо­му ду­же-ду­же шко­да. Ха­рак­тер­но, всi во­ни зiт­ха­ють од­на­ко­во, i ме­нед­жер, яко­го дра­тує клiєнт, i чо­ло­вiк по­хи­ло­го вi­ку, який тiльки-но за­кiн­чив вис­наж­ли­ву роз­мо­ву з Аб­ра­мо­ви­чем.

А вiд­вi­ду­ва­чi йдуть i йдуть. Офi­цi­ант роз­див­ляється мо­ло­дих лю­дей, що зас­тиг­ли з ме­ню. Во­ни нi­як не мо­жуть виз­на­чи­ти­ся iз са­ла­та­ми. "Мо­же, спо­чат­ку обе­ре­те га­ря­че?" - за­пи­тує вiн. У дiв­чи­ни - обе­ре­мок со­няш­ни­ко­вих квi­тiв. "Мо­же, на це вам тре­ба ва­зу?" Вiн виз­на­чає со­няш­ни­ки, як "це", вiн вва­жає, що во­ни на це зас­лу­го­ву­ють, тро­ян­дам та ор­хi­де­ям вiн би пi­дiб­рав бiльш ви­шу­ка­нi епi­те­ти. Хо­ча, мо­же, вiн нi­ко­ли в жит­тi не пе­рей­мав­ся квi­та­ми. Тим бiльше, їхнiм аран­жу­ван­ням. Мо­ло­дi лю­ди пог­ля­да­ють на своїх дiв­чат, швид­ко про­бi­га­ють очи­ма цi­ни, на­ма­га­ючись виз­на­чи­ти­ся, чи вiзьмуть во­ни цей бар'єр. Офi­цi­ант нудьгує. Скiльки вiн та­ких пе­ре­ба­чив? "На­вi­що пер­ти­ся в та­кий зак­лад, як­що в те­бе об­маль кош­тiв. Для вас, коз­лiв, i ви­га­да­ли "швид­ко-їжу". Мо­ло­дi лю­ди тим ча­сом зу­пи­ня­ються на зе­ле­но­му чаї та сир­ко­вих су­мi­шах. "Без верш­кiв, го­рi­хiв та фрук­тiв, усе пра­вильно"?

Офiцiант ро­бить на­го­лос на сло­вi "без", од­на з дiв­чат чер­во­нiє. В сер­цi офi­цi­ан­та за­ли­ши­ло­ся зов­сiм ма­ло ва­кант­них мiсць для йо­го не­на­вис­тi.

Вiн та­кий са­мов­пев­не­ний та юний. Во­на стар­ша за нього, во­на сми­кається. А мо­же, й не стар­ша, а мо­же, так па­дає свiт­ло. На чо­ло­вi­ка нi­ко­ли

ТАК не па­дає свiт­ло. Свiт­ло - спiльник i во­рог жi­нок. Вiн роз­див­ляється ку­сень м'яса, що йо­му при­нес­ли на кiст­цi. "Бл…, ти пог­лянь, що ме­нi при­нес­ли? Ви­ро­док який­сь це ро­бив, де­бiл без­ру­кий. За та­ке пальцi з суг­ло­ба­ми ви­ри­ва­ти тре­ба. Що вiн ме­нi тут пiд­су­нув?

Зараз бу­ду роз­би­ра­ти­ся, коз­ли, я все це так вам не по­да­рую, в мiс­тi не­має жод­но­го прис­той­но­го зак­ла­ду…" Во­на обе­реж­но, як кицька, що про­бує лап­кою во­ду, тор­кається йо­го ру­ки. "Слу­хай, на­вi­що ти так? А як­що б це при­го­ту­ва­ла твоя ма­ти чи дру­жи­на, ти б так са­мо ре­агу­вав?"

Вiн ди­виться на неї з та­ким зди­ву­ван­ням, нi­би тiльки за­раз вто­ро­пав, хто з ним си­дить. На­чеб­то заз­ви­чай вiн ве­че­ряє iз дре­си­ро­ва­ним пу­де­лем, а тут не­вi­до­мо звiд­ки ви­ник­ла ця брю­нет­ка з га­ря­чи­ми шо­ко­лад­ни­ми очи­ма. "Моя мам­ця, щоб ти зна­ла, та­ке лай­но нi­ко­ли б не при­го­ту­ва­ла, чу­ла? Доб­ре чу­ла? Во­на нi­ко­ли б не доз­во­ли­ла со­бi пос­та­ви­ти та­ке ме­нi на стiл, зро­зу­мi­ло? А що сто­сується дру­жи­ни… А от дру­жи­нi за та­ке я б ви­бив усi зу­би, щоб не шкi­ри­ла­ся, ага".

Потiк лю­дей не змен­шується, те­чiя нев­пин­на. Ма­ло хто йде з, всi йдуть в. Офi­цi­ан­ти й ме­нед­жер ра­денькi, що в та­кий пiз­нiй час во­ни вже ма­ють пов­не (на їхнiй пог­ляд) пра­во не пос­мi­ха­ти­ся. До­сить во­ни на­виш­кi­ря­ли­ся за весь день. Той, що стоїть на вхо­дi, роз­во­дить ру­ка­ми у вiд­по­вiдь на за­пи­тан­ня, чи є вiльнi сто­ли­ки, а по­тiм iде на кух­ню, пе­ре­да­ючи пост iн­шо­му офi­цi­ан­ту з май­же спо­жи­тою пос­мiш­кою, яку той про­ковт­нув десь у рай­онi бiз­нес-лан­чiв.

"Слухай, при­не­си нам чар­ки на 50 гра­мiв, при­бе­ри цi на 25. Бо та­ке вра­жен­ня, що ми пос­тiй­но п'ємо, ти тiльки те й ро­биш, що до­ли­ваєш". Во­ни си­дять, зас­тав­ле­нi їжею та пит­вом. Для бiльшос­тi лю­дей во­ни не iс­ну­ють, то­му що пе­ре­су­ва­ються мiс­том ви­нят­ко­во на ав­то­мо­бi­лях, во­дiї ку­пу­ють їм лi­ки та харч, во­ни не зна­ють, що там пiд но­га­ми - ка­лю­жi, тра­вич­ка, ви­боїни, бру­кiв­ка, по­со­ле­ний снiг. Їм це по фiг. Для бiльшос­тi лю­ди iс­ну­ють тiльки то­дi, ко­ли ство­рю­ють су­то­ло­ку в мет­ро, на ба­за­рi, в елект­рич­ках, у чер­гах на марш­рут­ки.

"Я, блi­на, якось ле­тiв iз Моск­ви до Са­ха­лi­ну, ось ле­тиш - а сон­це пос­тiй­но хе­ря­че в пи­ку, i ба­чу, що за круг­лим вiк­ном, як во­но, ти ка­жеш, на­зи­вається? Щось на фо­кус­ни­ка схо­же. Чи на ла­мi­нант?

О! Точ­но - iлю­мi­на­тор! Ба­чу - тай­га. Су­цiльний лiс. Я ган­чiр­ку на очi нап'яв, пос­пав, скiльки змiг, очi вiдк­ри­ваю - лiс. Це та­ке вiд­чут­тя - не мо­жу, блi­на, то­бi пе­ре­да­ти яке. Го­ди­на­ми ле­тиш, уже ду­па са­ма не своя, а вни­зу - лiс. Але до чо­го я все це. Оце Гiт­лер - пов­не му­ди­ло. Ось вiн хо­ча б раз про­ле­тiв од Моск­ви до Са­ха­лi­на, i все, блi­на, вру­бив­ся б вiд­ра­зу, що нi­ко­ли в жит­тi всi цi кля­тi, блi­на, лi­си йо­му не по­ду­жа­ти. Нi­ко­ли. А На­по­ле­он? Чо­го б це я пер­ся сю­ди? Пiш­ки, блi­на. Са­меньке, блi­на, з ци­ми фран­цу­зи­ка­ми не­щас­ни­ми у бабських пан­чо­хах - прип­хав­ся в са­мi­сiнькi лi­си. У них мап не бу­ло? Як ти ду­маєш, бу­ли в них ма­пи? Ти спо­чат­ку на ма­пу, блi­на, по­ди­вись, а вже по­тiм на вiй­ну хе­ряч".

"Слухай, да­ли­ся во­ни то­бi, цi пол­ко­вод­цi. Во­ни вже своє вiд­во­юва­ли, мiс­це на ка­лен­да­рях. Ти ме­нi кра­ще ска­жи, чо­го в нас так ба­га­то сек­ре­та­рок пра­цює, га? Я ось до чо­го: на хрi­на їх нам стiльки тре­ба? Їх уза­га­лi хтось трах­кає? Слу­хай, як­що їх нiх­то не трах­кає, то на хрiн во­ни нам пот­рiб­нi? Ти з'ясуй це пи­тан­ня з парт­не­ра­ми та ди­рек­тор­кою, щоб я до цього не по­вер­тав­ся, тре­ба ж якось розв'язу­ва­ти кад­ро­вi пи­тан­ня?"

"Гарнi зу­би свiд­чать про стан здо­ров'я жiн­ки" - ка­же мо­ло­дий са­мов­пев­не­ний чо­ло­вiк. "Гус­те во­лос­ся та вiд­сут­нiсть син­цiв пiд очи­ма. Ме­нi пот­рiб­на тiльки здо­ро­ва жiн­ка". Во­на на очах ску­люється. Свiт­ло без­жальне, во­на на­ма­гається впо­ра­ти­ся з во­лос­сям, зро­би­ти йо­го гус­тi­шим за до­по­мо­гою од­нiєї тон­кої ру­ки. "Моя ко­лиш­ня под­руж­ка розк­ру­ти­ла ме­не на три шту­ки до­ла­рiв, щоб по­лi­ку­ва­ти їй зу­би. По­лi­ку­ва­ли, гро­шi я дав, для се­бе ж ста­рав­ся, але їй це не до­по­мог­ло, бо во­на - ду­ре­па. Ду­ре­пою на­ро­ди­ла­ся й пом­ре". Во­на на­ма­гається вiд­су­ну­ти­ся вiд нього, на пiд­ло­гу па­дає схiд­на по­душ­ка, нiх­то з офi­цi­ан­тiв не пос­пi­шає її пiд­ня­ти. Са­мов­пев­не­ний мо­ло­дий чо­ло­вiк теж. "У те­бе по­душ­ка впа­ла, ко­ли їси, то тре­ба си­дi­ти спо­кiй­но". "Це ти їй зу­би ви­бив за м'ясо з кiст­кою? Ти, так? Ти це зро­бив? Я те­бе знаю, ти б прос­то так гро­шi на сто­ма­то­ло­гiв не вит­ра­чав". Її на­че про­ри­ває. "Ти що? Вза­га­лi - фiльтруй ба­зар свiй. Ду­май, про що бов­каєш. Зов­сiм не­адек­ват­но трах­ну­та, i на всю го­ло­ву". Во­на бi­жить геть.

Вiн ки­дає гро­шi на стiл, по­вiльно пiд­во­диться. "Су­ка. За ко­го во­на се­бе має? За гра­фи­ню Ло­пу­хi­ну? Не­зай­ман­ка до-сра­ки-рiч­на. Шльондра, бл…"

Їхнє вiльне мiс­це швид­ко зай­має роз­гульна ком­па­нiя, зо­ло­то, мо­бiльнi те­ле­фо­ни ос­тан­нiх мо­де­лей, стильнi бi­ля­вi за­чiс­ки та го­ле­нi че­ре­пи, га­лас, ве­реск, смiх. Офi­цi­ант пос­мi­хається. "То вам нi­чо­го не пот­рiб­но?" - зно­ву за­пи­тує вiн у лiтнього чо­ло­вi­ка, який пос­мок­тує краєчок ка­во­вої фi­лi­жан­ки i смiється над анек­до­та­ми на ос­тан­нiй сто­рiн­цi га­зе­ти. "Та нi. реч­но дя­кую. Ме­нi здається, що все це в ме­не є. Чи, пев­ною мi­рою, вже ко­лись бу­ло"…

Я за­вер­шую свою фi­лiг­ран­ну до­по­вiдь. Мої слу­ха­чi незадоволенi, але на­дiю не втра­ча­ють. Я мо­жу на щось зна­до­би­ти­ся. Во­ни приг­ля­да­ються до ме­не, як зу­бо­жi­лi див­ляться на свiч­ку. "Якщо її нi­як не вдається за­па­ли­ти на тор­тi, то, мо­же, нею мож­на ви­лi­ку­ва­ти ду­пу?"

"Слухай, а ти не сти­кав­ся з проб­ле­мою, як мож­на ви­тяг­ти нi­мецький танк зi ске­ле­та­ми тан­кiс­тiв з бо­ло­та в Чер­нi­гiвськiй об­лас­тi?"

Добре, що во­ни не по­цi­ка­ви­ли­ся тим, чи нi­ко­ли я не на­ма­гав­ся лi­ку­ва­ти три­пер у спо­сiб по­лос­кан­ня чле­на в мiц­но­му роз­чи­нi мар­ган­цiв­ки. Втiм, з iн­шо­го бо­ку, як­раз на це я мав чiт­ку вiд­по­вiдь: так. "Вас цi­ка­вить тех­но­ло­гiч­ний бiк пи­тан­ня чи еко­но­мiч­но-пра­во­вий?" - пи­таю я за­мiсть вiд­по­вi­дi. "А ти да­вай, спро­буй, так i так нам ска­жи".

Я по­вер­нув­ся на ро­бо­ту. Я ро­зу­мiю, що з ци­ми людьми спiвп­ра­цi в мене не вий­шло. Щось я не те роб­лю, не вмiю, не нав­чив­ся, але що? В го­ло­вi хтось грає на ро­ялi п'єсу "Не­на­висть". Я не­на­вид­жу людст­во. I кож­но­го, без ви­нят­кiв, йо­го предс­тав­ни­ка. Чис­та, нi­чим не зап­ля­мо­ва­на не­на­висть. Ось во­ни, предс­тав­ни­ки людст­ва, на­ма­га­ються ви­пе­ре­ди­ти од­не од­но­го бi­ля лiф­та. "Нi хрi­на". Я штов­хаю пле­чем од­ну ду­же го­но­ро­ву да­моч­ку. Ку­ди лi­зеш? Тре­ба вже про вiч­не ду­ма­ти, а не про те, щоб пер­шою вдер­ти­ся до лiф­та. Дев'ять осiб, кот­рi аб­со­лют­но нi­чо­го не роб­лять, але ду­же зай­ня­тi. То­му що че­ка­ють лiф­та.

Вiн стоїть по­руч зi мною, ви­со­кий струн­кий ша­тен у до­ро­го­му кос­тю­мi в тон­ку сi­ру смуж­ку. Тут ба­га­то та­ких, хто ж їм доп­ла­чує, щоб так виг­ля­да­ли? Кра­сень. Ви­шу­ка­не вбран­ня, но­вi меш­ти, но­вi пар­фу­мер­нi па­хо­щi. Про та­ких моя те­ща завж­ди ка­за­ла: "По­ба­чи­ти та й ляг­ти", а Ле­ся, яку ви та­кож, ма­буть, пам'ятаєте, ска­за­ла б: "Ко­зел". По­руч iз ним стоїть дiв­чи­на в зам­ше­во­му дран­тi. На­вiть її во­лос­ся схо­же на спле­те­нi ко­си­цi з зам­шi.

Шатен по­чи­нає над­рив­но ве­ре­ща­ти по­шеп­ки (та­кi як вiн опа­но­ву­ють мис­тецт­во ве­ре­ща­ти по­шеп­ки з кла­су дев'ято­го, як тiльки їхнi му­да й член ви­пи­ра­ють iн­тен­сив­нi­ше, нiж у iн­ших хлоп­цiв): "Су­ка ти, на­во­лоч, ти що, ко­ли-не­будь ба­чи­ла на ме­нi кольоро­вi тру­си? А ну, вiд­по­вi­дай, швид­ко! Ти що, ко­ли-не­будь на цих сiд­ни­цях (плес­кає со­бi по ду­пi) ба­чи­ла кольоро­вi тру­си? Чер­во­нi, зе­ле­нi, в квi­точ­ку? Ба­чи­ла? Мов­чиш? Бо не ба­чи­ла, су­ка ти брех­ли­ва".

Дiвчина стоїть мовч­ки, на­че це її не сто­сується. Во­на втра­ти­ла об­лич­чя - своє, яск­ра­во на­фар­бо­ва­не - втра­ти­ла миттєво. Вiн не мов­чить, йо­го лють крас­но­мов­на, на­шi пог­ля­ди - нi­що для нього. Жiн­ки ози­ра­ються на йо­го зад. Чо­ло­вi­ки розг­ля­да­ють дiв­чи­ну. Бо як же - цирк приїхав у на­шi зне­до­ле­нi краї. На­реш­тi роз­хо­дяться двер­ця­та лiф­та, вiн влi­тає ту­ди пер­шим, во­на ж про­пус­кає всю iн­шу пуб­лi­ку, ра­ху­ючи й ме­не, хоч

я ста­ран­но на­ма­га­юся пос­ту­пи­ти­ся їй мiс­цем, аж по­тiм млос­ним го­ло­сом - сек­са­пiльним, гар­ним - про­мов­ляє в две­рi, що от-от за­чи­няться: "Як ти за­дов­бав, Та­ра­се, своїм дальто­нiз­мом та своєю ду­пою".

В прий­мальнi си­дить (нев­же хтось iз вас, як i я пле­кав на­дiю, га?) кри­во­ро­тий Тес­лик. По­мiч­ник Ва­сят­ка (Сек­ре­тар­ки не­має - три­над­цять). "Щось дов­генька на­ра­да", - ка­же вiн. "Знаєш Та­ра­са?" - пи­таю я. "Це яко­го? З ана­лi­тич­но­го?" "Вiн но­сить чер­во­нi тру­си в зе­ле­них пля­мах". Тре­ба втi­ши­ти лю­ди­ну, хай йо­му бу­де про що роз­по­вiс­ти ту­теш­нiм дiв­кам. Мо­же, якась iз них i дасть. "Пiд бi­лi шта­ни, уяв­ляєш со­бi та­ке?" - до­даю я вiд щед­рот своїх. Тес­лик мовч­ки ви­ря­чив­ся на ме­не. В ру­ках йо­го клап­тик жов­то­го па­пе­ру. Я пiз­наю свої но­тат­ки. "Тер­мi­но­во вик­ли­ка­ли на на­ра­ду. Ста­нiс­лав Вла­дис­ла­во­вич Ко­ва­лен­ко". Ниж­че нез­ро­зу­мi­лим по­чер­ком при­пи­са­но: "Ха!"

"То чо­го то­бi?" - пи­таю, бо Тес­лик у сту­по­рi. "А, ось, тре­ба пе­рек­лас­ти", - вiн про­тя­гує ме­нi па­пе­ри. "Нi­чо­го со­бi", - за­ува­жую я. "Вiн що, ле­тить як секс-ту­рист?" Тес­лик мов­чить, ку­сає со­бi ву­са. "Не стов­бич, iди со­бi, пра­цюй. Прий­шов на ро­бо­ту, си­ди й пра­цюй. А ко­ли я це пе­рек­ла­ду, то­бi задз­во­нить моя сек­ре­тар­ка", - злов­тiш­но ка­жу я. "Нi­ко­ли во­на то­бi не задз­во­нить, ги-ги". Су­дя­чи зi зво­ро­тiв, пе­рек­ла­ду яких пот­ре­бує Ва­сят­ко, вiн хо­че тiс­но спiл­ку­ва­ти­ся з мiс­це­вим ку­бинським жi­но­чим на­се­лен­ням. Бу­де агi­ту­ва­ти за ка­пi­та­лiзм iз йо­го, Ва­сят­ко­вим, об­лич­чям-чле­ном.

Теслик пi­шов со­бi. Але спо­кiй­но по­си­дi­ти й поп­ра­цю­ва­ти ме­нi не вда­ло­ся. Бо зай­шла Вiк­то­рiя, шах­рай­ка й пад­лю­ка. Зро­би­ла не­вин­нi очиська й ни­ми - блим-блим. "Я тут нi до чо­го, Ва­ле­рiй ска­зав, що я маю їха­ти, а я го­во­ри­ла, що не знаю iс­панської, а вiн на­че не чув. Уяв­ляєш со­бi, прий­шов, тицьнув ме­нi, мовч­ки пi­шов". Як во­на вмiє вис­лов­лю­ва­ти­ся, ця пiд­ко­рю­вач­ка пле­чей шах­та­рiв. Вис­лов­люється аг­ре­сив­но-еро­тич­но. "Прий­шов - тицьнув ме­нi - пi­шов". Во­на ба­чить мою кри­ву­ва­ту пос­мiш­ку, ре­агує швид­ко, в цьому їй не вiд­мо­виш, ка­же: "Я маю на ува­зi, що тицьнув ме­нi на­каз про вiд­ряд­жен­ня". Та все доб­ре, лю­ба, не хви­люй­ся.

"Ти знаєш Та­ра­са?" - пи­таю. "Та­ко­го кра­се­ня з гар­ни­ми сiд­ни­ця­ми? Ша­тен у сму­гас­то­му кос­тю­мi? Вiн iще зуст­рi­чається з Олею, та­ка хвос­та­та ко­рот­ко­ла­па хвой­да? Звiс­но, а що?" "То вона йо­го ки­ну­ла, то­му що вiн но­сить квiт­час­тi тру­си. Чу­до­вi, рiз­но­кольоро­вi". "О, ти ди­ви, яка на­ша Оленька ба­лу­ва­на. Тру­си їй не до впо­до­би. Знаєш, що я то­бi ска­жу? Тру­си - не го­лов­не" - голосом учи­тельки про­мов­ляє Вi­ка. Я ра­до по­год­жу­юся: "Головне у тру­сах!" Який я до­теп­ний. Во­на уваж­но ди­виться на ме­не: "Головне, Стасику, в го­ло­вi". Йде геть.

Я на­би­раю на комп'юте­рi пе­рек­лад. "Скiльки це бу­де кош­ту­ва­ти?" "А чи є скид­ки?" "Лю­ба, в те­бе чу­до­вi нiж­ки" "Ча­рiв­на, а ти да­си в дуп­ку?" "Я мiг би да­ти то­бi урок орально­го мис­тецт­ва" (цi­ка­во, хто на­пи­сав Ва­сят­ко­вi, який з усiх мож­ли­вих слiв пе­ре­ва­гу на­дає спо­лу­чен­ню "це са­ме…" та­кi натх­нен­нi текс­ти? Нев­же вiр­на Вар­ва­ра Ве­ли­ко­му­че­ни­ця?). Я ви­рi­шую тро­хи вiд­тi­ни­ти цi со­лод­кi ряд­ки, до­даю своє "Гей ти, смер­дю­ча дiр­ко, хо­чеш пос­мок­та­ти на ха­ля­ву?" "Хлоп­цi, в ко­го з вас со­лод­кий пе­нiс?" "Гей, ве­лет­нi, а нiх­то не хо­че роз­ва­жи­ти­ся з моїм ко­ко­си­ком? Роз­ко­ло­ти йо­го нав­пiл?" Усе од­но цей ста­рий пас­куд­ник не знає iс­панської. Блiн, нiх­то не знає iс­панської, але всi во­ни їдуть на пе­ре­го­во­ри до Ку­би. I тiльки я, зна­вець iс­панської мо­ви, ви­дат­ний мiж­на­род­ник, сид­жу тут без сек­ре­тар­ки й на­со­лод­жу­юся вiт­чиз­ня­ним лай­ном.

Машина по­ри­пує, мо­же, завт­ра зав­да­ти їй про­фi­лак­ти­ки? Мак­До.

Треба за­мо­ви­ти Мар­тi­нi фiш­мак, мо­же, на­вiть два. Мар­тi­нi - хо­ро­ший кiт. Не сцить у меш­ти, не де­ре шпа­ле­ри. Бi­ля Мак­до­нальдсу стоїть кло­ун. Як завж­ди, тро­хи пiд­да­тий. Вiч­но мо­ло­дий, вiч­но пiд­да­тий. Чу­до­вий прик­лад для дiт­ла­хiв.

Воно си­дить удо­ма, чи­тає книж­ку. "Нiч пе­ред Рiзд­вом". Обу­рюється. "Ти це чи­тав? Чи­тав, як вiн ме­не змальовує? Особ­ли­во ме­не бен­те­жить опис мо­го пис­ку. Ме­не це об­ра­жає, я зов­сiм не та­кий". Я ка­жу, що ме­не це не хви­лює, i пря­мую до кух­нi, щоб на­го­ду­ва­ти ко­та, який на­га­дує про своє го­лод­не iс­ну­ван­ня го­лос­ним няв­чан­ням. "Я - вiд­по­вi­дальна лю­ди­на, ма­мо, я пам'ятаю про ко­та, я ку­пив йо­му фiш­ма­ки". Але на­вiть ма­мi все од­но, як ми по­чу­ваємо­ся й чим ми жи­ве­мо. Бай­ду­же.

"Менi все це наб­рид­ло. Твiй вип­ро­бу­вальний тер­мiн за­тяг­нув­ся". "Це не мiй вип­ро­бу­вальний тер­мiн, а твiй. I ме­нi здається, все йде чу­до­во. В те­бе що, по­ча­ла­ся не­терп­ляч­ка-сверб­ляч­ка?" "Ха. Лег­ко вес­ти роз­мо­ви, ко­ли си­диш на всьому го­то­во­му". Во­но ре­го­че. "Ти зди­вуєшся, але в ме­не завж­ди все го­то­ве, ага". "Я хо­чу грош­ви, хо­чу ба­бу, хо­чу…"

I тут у моїй го­ло­вi про­май­ну­ла ге­нi­альна дум­ка. "Слу­хай, а ти мо­жеш, у по­ряд­ку не­ве­лич­ко­го бо­ну­са, зро­би­ти так, щоб це…" "Щоб це що? Нав­чив­ся вже вис­лов­лю­ва­тись, як справж­нiй дер­жав­ник?" - єхидст­вує во­но. "Ну, та­ке. Трiй­ка, сiм­ка, туз".

Воно мов­чить. Не­ос­вi­че­не опу­да­ло, не знає тво­рiв свi­то­вих кла­си­кiв. Я на­че з'їв ве­се­лин­ку, на­би­раю по­вiт­ря, нас­пi­вую: "Що є жит­тя? Це - гррррр-а-а-а-а!" "Е, нi. Тiльки не це. Я бу­ду то­бi ду­же вдяч­ний, як­що ти не бу­деш спi­ва­ти". Блiн, i цьому не по­до­бається мiй спiв. Я по­чи­наю обу­рю­ва­ти­ся: нi­чо­го со­бi, що во­ни всi со­бi доз­во­ля­ють, та на ме­не ще в ди­тинст­вi спе­цi­ально ку­пу­ва­ли квит­ки! "Стоп, стоп, про­шу те­бе, я все знаю про хор, а та­кож, це я то­бi про всяк ви­па­док на­га­дую, я знаю про ту азi­атську хвой­ду".

"То ти все знаєш, так? От i зро­би, щоб ме­нi виг­ра­ло­ся в ка­зи­но. Хо­чу грош­ви, хо­чу зня­ти пер­шок­лас­ну по­вiю, хо­чу, щоб пос­тав­ле­нi на чер­во­не та не­пар­не фiш­ки при­нес­ли ме­нi вдвi­чi, втри­чi бiльше! Слу­хай, от яка з те­бе ви­го­да? Я тут усе роб­лю сам, нап­ру­жу­юся на ро­бо­тi, но­ча­ми по­га­но сплю, та ме­нi на­вiть не дро­читься у ван­нiй кiм­на­тi, бо я зму­че­ний цим пас­куд­ним жит­тям, а ти? Кни­жеч­ки тут чи­таєш, свою пи­ку розг­ля­даєш, нi­чо­го то­бi не пот­рiб­но, нi ду­ша моя, нi схли­пи моєї ду­шi. Вза­га­лi - що хо­чеш, те й ро­биш, сьогод­нi ти тут, а завт­ра не­вi­до­мо де швен­дяєш, а я все сам, сам, оди­но­кий, за­нед­ба­ни-и-и-и-ий…"

"Ой-ой-ой. При­пи­ни цю iс­те­ри­ку, чо­го ти зой­каєш, який у цьому сенс? Знай­ди со­бi дiв­ку, теж ме­нi труд­но­щi. Не мо­жу я та­кiй неврiвноваженiй людинi да­ти бо­нус. У нас та­ке не прий­ня­то. Спо­чат­ку прой­ди з гiднiстю випробувальний тер­мiн, пiд­пи­ши конт­ракт, а по­тiм - чи­ни, що хочеш. Усе мож­на за­мо­ви­ти, аб­со­лют­но все". Во­но по­зi­хає. "Не можу я вже че­ка­ти. Не мо­жу". "Слу­хай, дам то­бi од­ну побутову пораду. Як­що ти вже нi­чо­го не мо­жеш, то сi­дай на лi­кар­ня­ний. Що тобi на ро­бо­тi? Пе­ред ким хи­зу­ва­ти­ся? Ва­сят­ко на Ку­бi, Ва­ле­рiй їде в Нi­меч­чи­ну, до най­бiльших кер­ма­ни­чiв то­бi по­ки - зась, тобто викаблучуватися не­ма пе­ред ким. Пе­ре­по­чинь". На­во­лоч. Я пригадаю йому цю Ку­бу. "А но­ги? Нев­же в ме­не та­кi во­ло­ха­тi но­ги??"

З цим акор­дом, який вiн за­би­ває в моє ву­хо, я чим­чи­кую до лiж­ка. Все. Спа­ти. Лi­кар­ня­ний.

х)

Чудовий ви­дав­ся день. Пер­ший день мо­го пе­ре­бу­ван­ня на лi­кар­ня­но­му. Про­ки­нув­ся я ра­но, вiд­ра­зу пi­шов до ван­ної кiм­на­ти, i там за всi ро­ки сво­го ви­му­ше­но­го мов­чан­ня нас­пi­вав­ся так го­лос­но, так вiд­чай­душ­но, що го­лос мiй сiв бук­вально че­рез пiв­го­ди­ни. Тоб­то ко­ли я те­ле­фо­ну­вав у реєстра­ту­ру, не по­вi­ри­ти в те, що в ме­не бо­лить гор­ло, мог­ла тiльки па­ра­ноїдальна лю­ди­на, кот­ра, як вi­до­мо, нi­ко­му й нi­ко­ли не вi­рить. А па­ра­ноїкiв, на моє щас­тя, до реєстра­ту­ри не са­дять. Там в ос­нов­но­му пра­цю­ють без­душ­нi хро­ба­ки.

Очiкуючи дiльнич­но­го лi­ка­ря, яко­го я теж мав вра­зи­ти своїм го­ло­сом, вiр­нi­ше, йо­го рап­то­вою вiд­сут­нiс­тю, я ввiмк­нув те­ле­вi­зор, i що я там по­чув? Ма­ри­на Ку­хар­чук, здо­ров'я їй на дов­гi ро­ки, го­во­ри­ла про те, що на Ку­бi здiй­няв­ся офi­ген­ний смерч, здат­ний ски­ну­ти в оке­ан усi там­теш­нi го­те­лi. "Смерч та­кої си­ли на­ле­тiв на Ку­бу впер­ше за три де­ся­ти­рiч­чя". Я по­ти­рав ру­че­ня­та. В моїй уявi Ва­сят­ко то­нув, йо­му не бу­ло вiд ко­го че­ка­ти по­ря­тун­ку. "Це са­ме… - то­ну!" - кри­чав Ва­сят­ко. "Сос!" - во­лав вiн. "А сам се­бе те­пер сос, панська твоя пи­ка", - про­мов­ляє до нього ку­бинський ма­чо (до дру­жи­ни яко­го Ва­сят­ко вчо­ра пiд­ко­чу­вав­ся та ще й на­жу­хав на один до­лар), iз пи­хою, при­та­ман­ною врод­ли­вим смаг­ляв­цям, i проп­ли­ває повз нього на чов­нi. "Бульк", - ка­же Ва­сят­чин рот пе­ред тим, як пе­рет­во­ри­ти­ся на вир­ву. The End.

Дзвiнок. Це - су­чид­ло Вар­ва­ра, пи­тається, як я. "Бiльш-менш, - бре­шу я, всiм своїм хри­пом на­тя­ка­ючи їй, як ме­нi зле. - Але, ма­буть, по­чу­ва­юся кра­ще за Ва­си­ля Ва­сильови­ча". "Чо­го б це?" - пе­ре­пи­тує ця ниш­пор­ка, бо те­ле­фо­нує во­на дiз­на­ти­ся, чо­го це я за­ли­шив­ся вдо­ма, чо­го це ме­не не­має на на­ра­дi, а не то­му, що хви­люється - мо­же, ме­не вби­ло цег­ли­ною чи я зла­мав но­гу, пос­пi­ша­ючи на ро­бо­ту? "Зли­ва й смерч в Ку­бi.

Такi страш­нi, та­кi не­без­печ­нi. Не чу­ли? - спiв­чут­ли­во ка­жу я. - Є на­вiть жерт­ви". "А, - ка­же Вар­ва­ра, - Ста­си­ку, не хви­люй­тесь i спо­кiй­но лi­куй­те­ся. Все вже ми­ну­ло­ся. Прав­да, во­да бу­ла на­вiть у вi­тальнi, ся­га­ла Ва­си­ле­вi до щи­ко­лот­ки". Обiз­на­на на­во­лоч iз по­га­ною но­ви­ною. Але - нi­чо­го, нi­чо­го. Ще є фак­тор - СНIД, та в те­ро­рис­тiв щось обов'язко­во має спра­цю­ва­ти.

О! Вчо­ра Ва­сят­ко пi­дiй­шов до од­нiєї кра­су­нi з ме­тою по­пiп­чи­ти­ся пiд пальма­ми. А в неї СНIД. I завт­ра вiн ум­ре-е-е-е-е. Нi!

Не так. Вiн пi­дiй­шов до од­но­го здо­ро­ва­ня з моїм iс­панським слов­ни­ком, i поп­ро­сив, щоб той йо­го доб­ря­че вiдт­рах­кав. А той i ра­дий ста­ра­ти­ся. А ще до ку­пи взя­ли Вi­ку­сю, ага, до­ро­генька, то­му що Ва­ся лю­бить гру­по­ву­ху. Пiп­чи­ли­ся ви всю нiч, як ти ве­ре­ща­ла, лю­ба, бо цей му­лат знав свою спра­ву. От ли­ше в нього ви­яви­ся СНIД. Ага. I завт­ра всi ви пом­ре­те-е-е-е-е. Чи нi. Ви­рi­шив Ва­сят­ко трах­ну­ти Вi­ку, чо­го б то за­дар­ма по Ку­бах її тя­га­ти? Прий­шов до неї, а в неї вже був ка­ва­лер. Чор­ний м'язис­тий ко­ха­нець. Жо­зе. А в нього, як уже не­важ­ко здо­га­да­ти­ся, СНIД, i завт­ра всi во­ни пом­ру-у-у-у-уть.

Дзвiнок. Це - Вi­ка. "Ой, - зой­кну­ла. - Вар­ва­ра те­ле­фо­ну­ва­ла, ска­за­ла, що ти зах­во­рiв, а нам тер­мi­но­во тре­ба, щоб ти де­що пе­рек­лав, то за­раз до те­бе пря­мує во­дiй". "Слу­хай, тут так фiр­мо­во-о-о-о-о, та­ка чис­та бла­кит­на во­дич­ка, та­кий де­ше­вий тю­тюн, по­го­да - прос­то каз­ка. Ми за­раз бе­ре­мо ге­лi­коп­тер i ви­ру­шаємо на пе­ре­го­во­ри. Ой, усе, па-па, то ми че­каємо на твiй пе­рек­лад. Цьоми­ки!" А ге­мо­рой то­бi в ду­пу, сверб­ляч­ка на пiх­ву.

Так. О'кей. А де ж те­ро­рис­ти? Те­ро­рис­ти не­на­ви­дять аме­ри­кан­цiв, i хтось їм ка­же, що в та­ко­му-то го­те­лi осе­ли­ли­ся ук­раїнцi, кот­рi цiл­ком пiдт­ри­му­ють по­лi­ти­ку Бу­ша-мо­лод­шо­го, бiльше то­го, зав­час­но вiд­ря­ди­ли до США ко­лишнього прем'єр-мi­нiст­ра П. Л. з грош­вою по­над двiс­тi мiльйо­нiв для ви­бор­чо­го фон­ду… Ось во­ни вхо­дять у ло­бi. Су­во­рi, з ав­то­ма­та­ми Ка­лаш­ни­ко­ва. Час­ти­на сi­дає у швид­кiс­ний лiфт, час­ти­на йде схо­да­ми. Во­ни вхо­дять до кiм­на­ти, i що та­ке - цих зрад­ни­кiв уже не­має? То де во­ни? А, по­ле­тi­ли в ге­лi­коп­те­рi на пiдс­туп­нi пе­ре­го­во­ри? Це на­вiть прос­тi­ше. Всi те­ро­рис­ти кри­во пос­мi­ха­ються i при­ли­зу­ють ву­са. I от уже па­лає ге­лi­коп­тер, зри­вається час­ти­на­ми в оке­ан, який усе не­на­жер­ли­во пог­ли­нає. Ос­тан­нi­ми па­да­ють ду­па Ва­сят­ка й пiх­ва Вiк­то­рiї, "бульк", це ос­таннє, що мож­на вiд них по­чу­ти пе­ред тим, як цi дiр­ки пе­рет­во­ряться на су­цiльну ве­ли­чез­ну вир­ву.

Дзвiнок. Це - во­дiй. При­нiс ку­пу па­пе­рiв. Сi­дає у крiс­ло, про­сить во­ди. "Як це ти спро­мiг­ся за­не­ду­жа­ти в та­ку спе­ку?" Я бу­хи­каю, тре­ба, щоб вiн нi­чо­го не за­пi­доз­рив. Три­ма­юся за го­ло­ву, на­че во­на в ме­не так бо­лить, що от-от лус­не. "Слу­хай, мо­же на­камст­ро­лиш ме­нi ка­нап­ку? Хо­чу жер­ти, весь день вiд са­мо­го ран­ня на­че ска­же­ний. Ту­ди, сю­ди, зно­ву ту­ди, я що їм, ка­ру­сель?" Дох­во­рi­ли­ся, я на по­бi­геньках у во­дiя. Вiд­чу­ваю, що мiй тер­пець от-от ур­веться, але аг­ре­сiя по­вi­сельни­ком ге­пається на вкри­ту ки­ли­мом пiд­ло­гу. Бемц. "Iди на хер, ме­нi зле", - по­шеп­ки ка­жу я. "Хо­ло­дильник у те­бе там? Я сам со­бi зроб­лю. А ти пе­рек­ла­дай, пе­рек­ла­дай, бо за­раз уже бу­дуть те­ле­фо­ну­ва­ти". Болт хто бу­де те­ле­фо­ну­ва­ти. Не­має їх уже. I те­бе звiльне­но. Я бай­ди­кую. Дзвi­нок. Не­має щас­тя без ку­ле­ме­та. Во­ни жи­вi. Вiк­то­рiя на­че за­хе­ка­на, з ким це во­на пiп­чи­ла­ся, мо­же, все-та­ки прой­де сце­на­рiй но­мер два iз хво­рим на СНIД нег­ром? "Нi, я ще не пе­рек­лав, бо в ме­не пiд­ви­щи­ла­ся тем­пе­ра­ту… Ро­зу­мiю, спра­ва - дер­жав­ної ва­ги. Ага-ага. Зроб­лю". Во­дiй по­вер­тається з кух­нi. "Якось ти го­лод­но жи­веш, нi кар­то­пельки в те­бе, нi кот­лет­ки, нi ба­нан­чи­ка, ти що, про­ти нор­мальної їжi?" У йо­го ру­ках ка­нап­ка з чор­ною iк­рою та бля­шан­ка з риб­ка­ми зе­ле­но­го кольору. "Слу­хай, це пе­чи­во вза­га­лi хто го­ту­вав?" - пи­тає во­дiй. "Мам­ця", - щас­ли­во ка­жу я. Бо я є свiд­ком єди­ної приємної по­дiї: ця на­хаб­на на­во­лоч їсть вi­та­мiн­не пе­чи­во Мар­тi­нi, з ви­сiв­ка­ми та риб'ячим жи­ром. "Мо­ло­дець твоя мам­ця. Ори­гi­нально, со­ло­не пе­чи­во, чу­до­во пi­де з пи­вом". I тут на ме­не че­кає об­лом. Та що ж це та­ке?

Знову те­ле­фо­нує Вiк­то­рiя. "Слу­хай, я не хо­чу те­бе ля­ка­ти, але Ва­сят­ко аж пiдст­ри­бує вiд обу­рен­ня. Не ганьби се­бе, ми вже на пе­ре­го­во­рах, а текс­тiв iще не­має". Я зiт­хаю, ме­не вал­ту­ють у влас­нiй ха­тi, я пе­рек­ла­даю з ар­ку­ша. "До зв'язку", - ка­же ця хвой­да. Ма­буть, по­вер­неться з каз­ко­вою зас­ма­гою. "До по­ба­чен­ня. Ро­бо­та, я все ро­зу­мiю, всiм - при­вiт, ага", - ка­жу я во­дiєвi. "Слу­хай, а в те­бе є пи­во?" - за­пи­тує вiн. Здається, в нього зов­сiм iн­шi пла­ни на цей ро­бо­чий день.

Паскудство. "А що вмiє твiй кiт? - пи­тає во­дiй. - Умiє про­си­ти на зад­нiх лап­ках? А спi­ва­ти пiд му­зи­ку? Я ба­чив та­ке аме­ри­канське шоу, де ко­ти спi­ва­ли, мож­на жи­во­та на­дiр­ва­ти, так смiш­но". Дзвi­нок. Прип­хав­ся лi­кар. Ди­виться на ка­нап­ку з чор­ною iк­рою в ру­ках во­дiя, ков­тає сли­ну. "Слу­хай, мо­же, поїмо?" - пи­тає в лi­ка­ря во­дiй. "Iз за­до­во­лен­ням", - ка­же лi­кар. "Де в вас тут ван­на кiм­на­та?" "Хо­дi­мо, по­ка­жу", - про­по­нує свої пос­лу­ги во­дiй. Я сид­жу в крiс­лi, в ме­не пi­дiй­мається тиск. Те­ро­рис­ти не до­по­мог­ли. В ме­не жев­рiє од­на на­дiя, од­ненька! На­дiя на влуч­нi ук­раїнськi ПВО. "I щоб твоїй дру­жи­нi ком­пен­са­цiї до­вiч­но не до­че­ка­ти­ся", - бур­чу я.

"Та не так уже й дов­го ви че­ка­ли", - ка­же лi­кар. На губах у нього хлiб­нi крих­ти, в ру­ках пи­во. "Я б мiг уза­га­лi вве­че­рi прий­ти, спро­буй­те по­ла­зи­ти по всiх, це-о, вас у та­ку спе­ку. А я на вас по­див­лю­ся. На ме­нi де­сять бу­дин­кiв, i ме­нi нiх­то не пла­тить за те, щоб я пок­ва­пив­ся, мiж iн­шим". Я роб­лю та­ку пи­ку, щоб вiн зро­зу­мiв, що я так са­мо не зби­ра­юся йо­му пла­ти­ти. За­хо­дить во­дiй, ка­же, що зак­рив Мар­тi­нi у ван­нiй. "За­ва­жав жер­ти. Вiн щось має до то­го зе­ле­но­го пе­чи­ва. Не мог­ли спо­кiй­но пи­ти ка­ву, по­ки не виг­на­ли йо­го геть, а вiн якось умiє вiд­чи­ня­ти две­рi, то зак­ри­ли у ван­нiй. Знаєш, тре­ба вмi­ти ви­хо­ву­ва­ти тва­рин, iнак­ше на­вi­що їх три­ма­ти? Ще й пiд му­зи­ку не спi­ває".

"Одужуйте", - ви­чав­лює з се­бе лi­кар, нор­мально го­во­ри­ти йо­му за­ва­жає са­лат iз се­ле­ри, морк­ви та тер­то­го миг­да­лю. Са­лат, який во­дiй наз­вав "Здо­ров'я". "А лi­кар­ня­ний?" - пiд­хоп­лю­юсь я. "Ось". Вiн пе­ре­дає ме­нi бла­кит­но­го лист­ка. "Бу­де­те їсти здо­ро­ву їжу, i все бу­де доб­ре". Ос­тан­ня лож­ка здо­ро­во­го са­ла­ту ще­зає в йо­го ан­ти­сеп­тич­но­му вiд го­рiл­ки ро­тi. "Три днi? Ви що, зну­щаєте­ся? Я ж ледь го­во­рю". "По­пус­тить. Пи­ва з ме­дом уве­че­рi - i по­пус­тить, обов'язко­во, бу­де­те, як огi­рок. Я б iще з ва­ми охо­че по­го­во­рив, але ме­нi тре­ба вiд­ли­ти".

Я при­ту­ля­юся до две­рей, чую, як ве­се­ло вiн дзюр­чить. "Гей, ти, ес­ку­ла­пе!" - гу­каю. "Скiльки хо­чеш, щоб бу­ло на­пи­са­но, днiв де­сять?" Навк­ру­ги шах­раї. За двад­цять зе­ле­них до­ла­рiв та па­ку­нок зе­ле­но­го пе­чи­ва вiн ви­пи­сує ме­нi лi­кар­ня­ний на де­сять днiв. "Яку хво­ро­бу ти ме­нi на­пи­сав?" "Бак­те­рi­альну ан­гi­ну. Мо­жу зго­дом на­пи­са­ти - рак гор­лян­ки. Ти ж па­лиш? От i чу­до­во.

Але дво­ма чер­вiн­ця­ми ти не обiй­деш­ся". Страш­нi ча­си, ви по­ди­вiться тiльки, як влаш­ту­ва­ли­ся ме­ди­ки, як­що тiльки за те, щоб то­бi дi­аг­нос­ту­ва­ли рак гор­ла, тре­ба пла­ти­ти сот­ню, мо­жу со­бi уяви­ти, скiльки ця на­во­лоч зде­ре за лi­ку­ван­ня. Я по­мi­чаю, що на по­ли­цi при­чаїло­ся во­но. По­ка­зує ме­нi два ве­ли­ких пальцi, ра­дiє за ме­не. "Так три­ма­ти!"

"Давай я сход­жу в ген­де­лик? Чим ми бу­де­мо ве­че­ря­ти?" - пи­тає во­дiй Ва­сят­ка. Блiн, я на­вiть гад­ки не маю, як йо­го звуть.

Зазвичай я знаю, як зва­ти лю­дей, по­вiльної смер­тi яких я жа­даю.

Але все бу­ває впер­ше. Дзвi­нок. Це Вар­ва­ра, во­на пи­тає, чи не ба­чив я во­дiя? Вже шос­та го­ди­на ве­чо­ра. Я ка­жу, що ба­чив, i не бре­шу. "На­пев­но, заст­ряг у за­то­рi", - нев­пев­не­но ка­же Вар­ва­ра. Я ж ка­жу, що в ме­не ду­же бо­лить гор­ло, i як­що во­на нi­чо­го не хо­че ме­нi пе­ре­ка­за­ти, то я му­шу пок­лас­ти слу­хав­ку. Вар­ва­ра цi­ка­виться, ко­ли ме­не ви­пи­су­ють, бо наз­би­рується ку­па па­пе­рiв. Я ка­жу, що в ме­не пi­доз­рю­ють рак гор­лян­ки. Во­на пос­пi­хом про­щається. Ду­ре­па, рак че­рез слу­хав­ку не пе­ре­дається. А шко­да.

"Слухай, ви­бач, але я чув, що в те­бе рак. Мо­же, да­вай на­бе­ре­мо­ся з цього при­во­ду? Я за­раз при­не­су все. Го­рiл­ку, хлiб, огiр­ки. То­бi як, на­ли­га­ти­ся не хо­четься? Ти ж не за­раз зби­раєшся да­ти ду­ба?" У го­ло­сi Iгор­ка лу­нає та­ка на­дiя. Я на­би­ра­юся з Ва­сят­ко­вим во­дiєм. Прiр­ва.

Ми п'ємо три до­би пос­пiль. О, цей чу­до­вий стан бла­жен­ної на­пiвп­ри­том­нос­тi. Не вiд­по­вi­даємо на дзвiн­ки. Во­дiя вже зна­ють мої су­сi­ди. При­би­ральни­ця тiт­ка Нас­тя, двiр­нич­ка тiт­ка Зi­на та три бом­жi, кот­рi по­обi­ця­ли пос­та­ви­ти за нас свiч­ки, бо Вi­тя (во­дiя зва­ти Вi­тя) щод­ня да­рує їм по­рож­нi пляш­ки. А вчо­ра по­да­ру­вав мої iта­лiй­ськi мешти й пiд­жак кольору ка­ви з мо­ло­ком, кот­рий тесть при­вiз ме­нi з Вiд­ня. "Вiн во­се­ни пом­ре. То ви за­раз став­те свiч­ки ме­нi за здра­вiє, аж по­тiм йо­му за упо­кiй. Це ж тре­ба, та­кий гос­тин­ний, мо­ло­дий хло­пець, при­яз­ний, i мам­ця йо­го та­ке смач­не пе­чи­во пе­че… е-ех…"

Дзвiнок. Це - Iгор­ко. "Слу­хай, мiж на­ми ба­га­то чо­го бу­ло (це ж тре­ба, сха­ме­ну­ло­ся во­но), але ж ми не во­ро­ги, прав­да? Ти ме­нi про­ба­чив цю пiдс­та­ву з зас­туп­ни­ком мi­нiст­ра? То про­бач, як­що ще нi. У твоєму ста­нi, як ме­нi ска­за­ли, ко­рис­нi­ше про­ба­ча­ти. Ти нi­чо­го та­ко­го не вiд­чу­ваєш, га? Нi­якої пот­ре­би у всеп­ро­щен­нi? Шко­да. Ти по­ду­май, час у прин­ци­пi в те­бе ж є? Бо я так не мо­жу. Вчо­ра, як Вiтьок ме­нi ска­зав, я спа­ти не мiг, крає щось ме­нi сер­це, не по­вi­риш, усе ду­маю, що ти вi­дiй­деш у тi свi­ти з жа­бою на сер­цi, а я з цим тя­га­рем за­ли­шу­ся тут, на зем­лi. Що я мо­жу зро­би­ти, щоб вип­ра­ви­ти свої по­мил­ки?" По­хо­вав уже ме­не, ско­ти­ня­ка.

Я ка­жу, що мiй ор­га­нiзм хо­че якiс­ної го­рiл­ки, чер­во­ної ри­би та сма­же­ної кур­ки, а ще гру­зинсько­го са­ла­ту - з то­ма­тiв, кур­ки, грецьких го­рi­хiв, кримської ци­бульки, зап­рав­ле­но­го за­паш­ною олiєю, в яку тре­ба до­да­ти тро­хи чер­во­но­го ме­ле­но­го пер­цю. Iгор­ко мов­чить, ма­буть, ду­має, що мiй ор­га­нiзм хо­че не­вип­рав­да­но ба­га­то. Хi­ба я ба­га­то про­шу за всеп­ро­щен­ня? Вiн ка­же, що за­раз усе при­ве­зе, але спо­чат­ку вiн му­сить на­вi­да­ти од­но­го аст­ро­ло­га. "Ко­го-ко­го? Аст­ро­ло­га? А це ще на який хрiн?" - пи­таю я. Iгор­ко ка­же, що як­що мiй мо­зок iще цi­ка­виться зем­ни­ми спра­ва­ми, час у ме­не є. Зас­по­коїв, блiн.

Вiн з'являється над­ве­чiр. З усього пе­ре­лi­ку за­мов­лень вiн за­до­вольнив ли­ше од­не. При­нiс три пляш­ки го­рiл­ки. А ще па­ку­нок ва­ре­них ра­кiв. "Тiльки не ка­жи, що це зов­сiм не до­теп­но", - ка­же вiн. Нев­же я мiг по­вi­ри­ти в те, що вiн щи­ро вбо­лi­ває за ме­не? "А на що ти ще спо­дi­вав­ся, зна­ючи мою за­ро­бiт­ну плат­ню?" Вiн пра­вий, дру­зя­ка Iгор­ко. Але мож­на ж бу­ло по­зи­чи­ти гро­ше­нят, не щод­ня твiй близький ко­ле­га вми­рає вiд ра­ку i про­сить про не­ве­лич­кi хар­чо­вi пос­лу­ги. Iгор­ко ка­же, що вiн не мо­же за­ли­ша­ти­ся в цiй спов­не­нiй скор­бо­ти ат­мос­фе­рi. "Слу­хай, а да­вай пi­де­мо до ме­не? Щось ме­нi тут не по­до­бається, не­ком­форт­но ме­нi, всю­ди тис­не. То­бi ж тре­ба вес­ти нор­мальний спо­сiб жит­тя, на­вi­ду­ва­ти­ся до дру­зiв, ди­ви­ти­ся кi­но, ро­би­ти близьким пос­лу­ги?" От уже кру­тiй. Я хо­чу, щоб вiн упав iще ниж­че. "Ти зби­раєшся пла­ти­ти за так­сi?" Iгор­ко вкрай зди­во­ва­ний. "Це ще на­вi­що, в те­бе ж є ма­ши­на!" Ска­жiть ме­нi, так, так, ви! Ска­жiть. Чи є у вас та­кi дру­зi, кот­рi, зна­ючи, що ви (не дай Бог) хво­рi на рак, хо­чуть, щоб ви поп­ра­цю­ва­ли на них во­дiєм, га?

В Iгор­ка до­сить за­тиш­но. I стильно. Але я мов­чу. "Ну, то­бi що, не по­до­бається? Знаєш, див­но, а я вва­жав, що хай там що, але смак у те­бе є". Приємна роз­мо­ва, чи не так? Я ка­жу, що ме­нi все по­до­бається, ли­ше є од­на ма­ленька дрiб­нич­ка (Iгор­ко про­сить уточ­ни­ти, яка са­ме), я - хво­ра й утом­ле­на лю­ди­на. "За­раз до­по­мо­жеш ме­нi вiдк­ри­ти пляш­ки, знай­ти чар­ки, на­рi­за­ти ков­ба­су, ме­нi здається, що я її ще не з'їв, а ще - хлiб, у ме­не не ви­хо­дить йо­го рi­за­ти, нi­ко­ли, уяв­ляєш со­бi? Та­ка дур­ни­ця, а нi­як не ви­хо­дить. То ти це зро­биш, я в те­бе вi­рю, а от по­тiм - сi­дай, на­со­лод­жуй­ся вiд­по­чин­ком". Ви та­ке чу­ли?

Я про та­ке чи­тав. У ди­тинст­вi. У каз­цi про По­пе­люш­ку.

Я плен­та­юся до кух­нi. Ков­ба­си не­має. На­то­мiсть є твер­дий сир, хлiб, ба­тон та огiр­ки. Iгор­ко вно­сить свою част­ку до до­машнього по­ран­ня. Вiн на­тис­кає кноп­ку елект­ро­чай­ни­ка. I сi­дає на зруч­ну лав­ку. "Я люб­лю ди­ви­ти­ся, ко­ли лю­ди впев­не­но по­чу­ва­ють се­бе на кух­нi", - ка­же вiн за­хоп­ле­но. Вiн пле­ще в до­ло­нi. "Не ляс­кай, у ме­не бо­лять ву­ха", - су­во­ро ре­агую я. Вiн ме­не злить. "Див­но. Чо­го б це? У те­бе ж рак гор­лян­ки, а не вух?" Ме­нi здається, що та­кi сло­ва по­тер­пi­ло­го - тру­па - мож­на вва­жа­ти пом'якшу­вальною обс­та­ви­ною для зло­чин­ця у ви­пад­ку умис­но­го вбивст­ва. Я вiд­чу­ваю, що ме­нi тре­ба чи­мось за­цi­ка­ви­ти­ся, щоб вiд­во­лiк­ти­ся. "А чи не роз­по­вi­си ти ме­нi", - звер­та­юсь я до нього…

Дата добавления: 2015-12-08