Читайте также:
|
Практичне значення кошторису виробництва полягає в тому, що узагальнюючи поелементні витрати підприємства, він показує їхню структуру (витрати на матеріали, персонал, основні фонди) і дає можливість визначити фактори, які негативно впливають на вартість продукції. Таким чином, маючи точний аналіз стану виробництва, можна активно й оперативно вирішувати проблеми, які виникли в процесі виробництва, підвищуючи ефективність виробничої діяльності підприємства. Порядок розробки кошторису виробництва залежить від стадії і форми прогнозування, наявності інформації, розміру підприємства.
Кошторис на виробництво товарної продукції розробляється, коли вирішені такі головні питання.
1. Є замовлення на продукцію, яку може випускати підприємство, визначено її асортимент, кількісні та якісні показники.
2. Вирішені питання постачання основної сировини, матеріалів, комплектуючих деталей і вузлів, запасних частин, допоміжних матеріалів тощо.
3. Визначені постачальники і ціни на сировину, що постачається, матеріали, комплектуючі та ін.
4. Розроблений техпромфінплан:
— технічне оснащення виробництва;
— приведення потужностей у відповідність до програми виробництва;
— безпосередні фінансові й матеріальні витрати на технічне переоснащення.
5. Визначена договірна ціна на поставку готової продукції за кожним її видом.
Маючи пакет необхідних вихідних даних, включаючи сюди витрати палива, енергії, заробітної плати та інші витрати, розробляється кошторис всього виробництва і виводяться абсолютні витратні показники та можливий дохід від реалізації товарної продукції.
За відсутності фактичних витрат на окремі елементи виробництва беруться розрахункові показники, які потім корегуються на прогнозні коефіцієнти при зміні обсягу виробництва, кількості персоналу, вартості основних фондів, зміні цін тощо.
На середніх і великих підприємствах кошторис виробництва складають, підсумовуючи кошториси місць витрат (цехів, дільниць, служб, загальногосподарських витрат).
2.4. Собівартість валової, товарної і реалізованої продукції
Собівартість — це виражені в грошовій формі затрати підприємства на виробництво і реалізацію продукції. Собівартість продукції займає найбільш важливе місце в системі якісних показників діяльності підприємства. Вона характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, оскільки в ній відображаються: рівень організації виробничого процесу, технічний рівень, продуктивність праці, якість та інше.
Собівартість продукції є мірилом рівня затрат на виготовлення тієї чи іншої продукції. Вона використовується для контролю за використанням матеріальних і всіх інших ресурсів виробництва, визначення економічної ефективності організаційно-технічних заходів, встановлення цін на продукцію. За умов самофінансування зниження собівартості продукції і є основним джерелом зростання прибутку підприємства.
Види собівартості:
§ залежно від часу формування затрат
Ø планова
Ø фактична
Ø нормативна
Ø кошторисна
§ залежно від місця формування затрат
Ø цехова
Ø виробнича
Ø повна
§ залежно від тривалості розрахункового періоду
Ø місячна
Ø квартальна
Ø річна
§ за складом продукції собівартість буває
Ø товарної продукції
Ø валової продукції
Ø реалізованої продукції
Ø незавершеного виробництва
§ за ступенем охоплення підприємства
Ø індивідуальна (характеризує витрати окремого підприємства на виробництво і реалізацію продукції)
Ø галузева (характеризує середні у галузі витрати на виробництво і реалізацію продукції)
Собівартість валової продукції включає в себе всю продукцію у вартісному вираженні незалежно від ступеня її готовності, тобто товарну продукцію плюс (мінус) незавершене виробництво, а також плюс (мінус) відповідний інструмент, призначений для виробництва у вартісному вираженні. Собівартість валової продукції як показник застосовується переважно для внутрішніх потреб підприємства, на яких є нестабільною величина залишків незавершеного виробництва.
Собівартість валової продукції (Свп) обчислюють за формулою
Свп = Стп + (Снв. п. р – Снв. к. р.)
де Стп — собівартість товарної продукції;
Снв. п. р і Снв. к. р — відповідно собівартість незавершеного виробництва на початок і кінець розрахункового періоду.
Собівартість товарної продукції підприємства обчислюється за попередньо визначеною собівартістю окремих виробів, тобто
Стп = ΣСі*Nі
де Стп — собівартість товарної продукції;
Сі — собівартість одиниці і-ї продукції (послуг);
N — виробництво і-ї продукції (послуг) у натуральному вимірі.
Є й інші методи обчислення собівартості товарної продукції, які використовуються при відповідному аналізі.
Собівартість реалізованої продукції (Ср) включає собівартість товарної продукції плюс витрати, пов'язані з її реалізацією (Вр).
Ср = Стп + Вр.
Собівартість реалізованої продукції ще обчислюють корегуванням собівартості продукції на зміну залишків нереалізованої продукції:
Ср = Стп + (Ссп – Сск),
де Ссп, Сск — собівартість залишків товарної продукції на складі на початок і кінець розрахункового періоду.
2.5. Витрати на одиницю обсягу товарної продукції
Якщо підприємство виготовляє певну кількість виробів відповідного асортименту, то загальний показник собівартості товарної продукції не дає можливості зробити аналіз витрат на кожний вид продукції. З цією метою використовується нормативний метод витрат на одиницю обсягу товарної продукції певного виду. Обчислення собівартості витрат на одиницю продукції здійснюється за кожним видом виробу. Це дає можливість мати структуру витрат на одиницю кожного виду продукції, порівнювати її з витратами на виробництво за базовий період і таким чином активно впливати на зниження собівартості кожного виробу зокрема.
Від рівня собівартості кожного виробу залежить зростання прибутку і підвищення рентабельності виробництва. У промисловості частка собівартості продукції становить близько 3/4 оптової ціни. Тому зниження її собівартості є об'єктивною умовою зниження оптових цін на промислову продукцію.
Недооцінювання ролі собівартості продукції в системі показників ефективності виробництва, плануванні, обліку й аналізі, в оцінці роботи виробничого колективу призводить до скорочення темпів зниження собівартості, зменшення частки прибутку, що підтримується за рахунок економії від зниження собівартості, а також обмежує можливості зниження оптових цін на певну продукцію.
У кінцевому підсумку дана продукція може виявитися неконкурентоспроможною, і це може негативно вплинути на реалізацію продукції на ринку та призвести до недоодержання певного обсягу прибутку, а звідси — зниження виробництва.
3. Обчислення собівартості окремих виробів
3.1. Калькуляція та її місце в економічних розрахунках
Калькуляцію розуміють як процес обчислення собівартості одиниці продукції. Калькуляція потрібна для вирішення низки економічних завдань: обґрунтування цін на вироби; обчислення рентабельності виробництва; аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах; визначення економічної ефективності різних організаційно-технічних заходів тощо.
У кінцевому підсумку калькуляція є документом, в якому представлені всі витрати на виробництво і реалізацію одиниці конкретного виду продукції у вигляді витратних статей.
У практичній діяльності виробництва розрізняють: планову, нормативну, кошторисну і звітну калькуляцію. Планова калькуляція охоплює сукупність витрат на виріб за плановими (прогресивними) нормами витрат на сировину, матеріали, паливо, енергію, заробітну плату і планові коефіцієнти непрямих витрат. Ця калькуляція здійснюється перед початком планового періоду, враховуючи ціни на момент формування плану.
Нормативна калькуляція розраховується на основі діючих на певному підприємстві на початок місяця норм матеріальних та трудових витрат і квартальних кошторисів витрат на обслуговування виробництва і його управління.
Кошторисна калькуляція використовується для розрахунку можливого рівня витрат на виробництво продукції при проектуванні нових виробничих об'єктів і конструюванні нових освоюваних виробів, на які немає обґрунтованих норми витрат.
Звітна калькуляція відображає сукупність всіх витрат, фактично здійснених підприємством на виробництво і реалізацію відповідного виду продукції. Вона використовується для аналізу і контролю за виконанням планових завдань щодо зниження собівартості окремих видів виробів, аналізу рівня і динаміки собівартості, обґрунтування джерел, резервів і шляхів зниження витрат на виробництво.
Незалежно від конкретних особливостей виробництва і продукції, калькулювання передбачає розв'язування таких методичних завдань: визначення об'єкта калькулювання; вибір калькуляційних одиниць; визначення калькуляційних статей витрат; методики їхнього обчислення.
3.2. Об'єкти калькуляції і калькуляційні одиниці
Головним об'єктом калькуляції є конкретний вибір промислової продукції, яка виготовляється в відповідній галузі народного господарства за певним технологічним процесом і має замкнутий цикл виробництва.
До об'єктів калькуляції на підприємстві належать: основна і допоміжна продукція (інструмент, енергія, запчастини та ін.); послуги та роботи (ремонт, транспортування). Калькуляція іншої продукції має допоміжне значення. Об'єктом калькуляції може також бути: цех, дільниця, виробнича бригада, замовлення на окремі вироби, напівфабрикати власного виробництва, групи однорідної продукції. Для обчислення собівартості об'єкта калькуляції використовують калькуляційні одиниці. Ці одиниці мають відповідні кількісні виміри(кількість штук, маса, площа, об'єм).
У практиці господарювання застосовуються різні методи калькуляції, що зумовлено різним призначенням калькуляцій, типом виробництва та традиціями внутрішньофірмового управління. Найбільш точною і методично простою є калькуляція в однопродуктовому виробництві. Собівартість одиниці продукції обчислюється діленням сукупних витрат за певний період на кількість виготовленої продукції. Але, як показує практика, більшість підприємств випускають продукцію в великому асортименті. За цих умов калькуляція відповідно ускладнюється і є менш точною, оскільки виникає проблема правильного розподілу непрямих витрат. У цьому випадку для визначення непрямих витрат на кожний виріб з початку розраховують їх загальну суму, а потім цю суму розподіляють пропорційно між окремими видами продукції.
3.3. Типова номенклатура калькуляційних статей витрат
У процесі калькуляції витрати групують за калькуляційними статтями, номенклатура яких залежить від особливостей виробництва. Установлюючи статті витрат, необхідно дотримуватися певних вимог, зокрема:
1) максимальну частку витрат, які включаються в собівартість, необхідно обчислювати безпосередньо на окремі вироби;
2) статті непрямих витрат потрібно формувати так, щоб їх можна було обґрунтовано розподілити між виробами.
Найбільш типово-орієнтована номенклатура калькуляційних статей витрат для більшості підприємств різних галузей виглядатиме таким чином:
1) сировина і матеріали;
2) зворотні відходи;
3) покупні вироби і напівфабрикати;
4) паливо й енергія на технологічні цілі;
5) основна заробітна плата промислово-виробничого персоналу (ПВП);
6) додаткова заробітна плата ПВП;
7) відрахування на соціальне забезпечення виробників;
8) витрати на підготовку й освоєння виробництва (витрати майбутніх періодів);
9) витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування, в тому числі амортизацію;
10) загально-цехові витрати;
11) загальнозаводські витрати;
12) витрати від браку продукції;
13) інші виробничі витрати;
14) позавиробничі витрати (витрати на маркетинг);
15) виробнича собівартість продукції.
Включивши до виробничої собівартості продукції відповідний відсоток прибутку, одержують собівартість товарної продукції.
Вказана номенклатура калькуляційних статей в різних галузях є різною і залежить ще від величини підприємства, номенклатури виробів, обсягу виробництва тощо.
3.4. Методика обчислення окремих статей калькуляції
Як уже було сказано, прямі витрати обчислюються безпосередньо на калькуляційну одиницю згідно з діючими нормами й цінами.
На прямі витрати спочатку складають кошторис на певний період, після чого витрати розподіляються між різними виробами за певною методикою.
Розглянемо коротко статті калькуляційних витрат.
1. Сировина і матеріали. Ця стаття містить витрати на сировину, основні і допоміжні матеріали. Крім ціни матеріалів, ураховуються транспортно-заготівельні витрати (плата за транспортування, вантажно-розвантажувальні роботи тощо).
2. Зворотні відходи. У процесі виробництва утворюються відходи від сировини і матеріалів. їх відповідно оцінюють і віднімають від вартості сировини і матеріалів. Ці відходи можуть реалізовуватись або можуть бути використані і для підсобного виробництва.
3. Покупні вироби і напівфабрикати йдуть на комплектування основних виробів підприємства. Це кооперативні поставки, які, як правило, є дешевшими, ніж виготовлення виробів і напівфабрикатів самим підприємством. У їх вартість також включають транспортно-заготівельні витрати.
4. Паливо й енергія на технологічні цілі включає витрати на паливо, електроенергію, пару, газ, тепло та інші, які використовуються в технологічному процесі для зміни стану або форми предметів праці (плавлення, нагрівання, зварювання, сушіння тощо) і обчислюються за нормами витрат і тарифами на енергію.
5. Основна заробітна плата ПВП — це витрати на оплату праці робітників, безпосередньо зайнятих у виготовленні основної продукції. Обчислюється згідно з встановленими нормами витрат часу на виконання технологічних операцій і тарифних ставок або відрядних розцінок на операції, деталі, вузли
6. Додаткова заробітна плата ПВП обчислюється у відсотках від основної зарплати (оплата відпусток, виконання державних обов'язків, різні доплати тощо).
7. Відрахування на соціальне забезпечення виробників обчислюється у відсотках від суми основної та додаткової заробітної плати.
8. Витрати на підготовку і освоєння виробництва — це витрати, які передбачають: витрати на освоєння нових виробничих об'єктів: виробництва, цехів, агрегатів (пускові витрати); підготовку та освоєння нової продукції; підготовчі роботи в добувній промисловості. Ці витрати списуються на продукцію рівними частками за встановлений період їхнього відшкодування.
Витрати на підготовку та освоєння нової продукції в серійному і в масовому виробництві фінансуються із прибутку або з позабюджетних коштів на фінансування науки і техніки.
9. Витрати на утримання та експлуатацію машин і устаткування, в тому числі амортизацію, є комплексними і охоплюють витрати на: амортизацію, відрахування від балансової вартості цих видів засобів праці; електроенергію, паливо для приведення в дію машини і устаткування, стиснуте повітря, технологічний інструмент, ремонтні роботи, оплату праці з відповідними відрахуваннями на соціальні потреби робітників, які обслуговують машини (наладчики, електрики, слюсарі та ін.). На ці витрати складається кошторис для кожного підрозділу виробництва на рік (квартал). Вони обчислюються методом розподілу на одиницю того чи іншого виду продукції.
Найбільш поширеним є розподіл цих витрат пропорційно заробітній платі виробничих робітників.
Проте автоматизація і механізація не розвивається адекватно заробітній платі, тому можуть бути певні відхилення.
Найбільш аргументованими є обчислення витрат на утримання і експлуатацію машин та устаткування на один виріб залежно від часу його обробки і нормативних витрат на одиницю часу.
10. Загальноцехові витрати — це витрати на утримання, виробниче та господарське обслуговування в межах цеху, певного виробничого підрозділу (заробітна плата цехового персоналу, відрахування на соціальні потреби працівників управління цеху, спеціалістів, обслуговуючого персоналу, амортизаційні відрахування стосовно будівель і споруд, кошти на їх утримання, ремонт, на охорону праці тощо).
11. Загальнозаводські витрати. Це загальногосподарські витрати на рівні підприємства в цілому. Додатково до них включають витрати на набір і підготовку кадрів, відрядження, обов'язкові платежі (страхування майна, платежі за забруднення довкілля), виплати відсотків за кредити та ін. На невеликих підприємствах 10 і 11 статті об'єднують в одну.
12. Втрати від браку продукції. У ряді галузей виробництва плануються нормативні втрати від браку продукції, який утворюється в процесі технології виробництва. Це, зокрема, в промисловості виробництва будівельних матеріалів: стінових і покрівельних матеріалів, скла, керамічної посуди та ін.
13. Інші виробничі витрати — це можуть бути непередбачувані витрати, які виникли в процесі організації виробництва: зміна тієї чи іншої сировини, матеріалів, їх подорожчання, непередбачувані простої у зв'язку з неподачею електроенергії та ін.
14. Позавиробничі витрати охоплюють витрати, пов'язані з вивченням ринку, на рекламу та продаж продукції. Ті з них, які є непрямими, їх розподіляють між виробами пропорційно виробничій собівартості.
Певні особливості мають калькуляції одиниці продукції, що виготовляється з комплексної сировини. Це спостерігається в деревообробній, хімічній, харчовій, легкій промисловості тощо.
У цих галузях окремі види сировини мають комплексне призначення (руда, ліс, зерно, окремі тканини та ін.). При виготовленні того чи іншого виду продукції відходи від неї є сировиною для іншого виробу. Наприклад, при розпиловці лісу, дошки, деталі йдуть на виробництво меблів, конструкцій, а відходи (опилки, обаполи) є сировиною для виготовлення деревинно-стружкових плит (ДСП). Те саме спостерігається і в інших названих вище галузях. Тому при калькуляції одиниці продукції частина вартості сировини має включатися в калькуляцію супутного другого виду продукції.
3.5. Прогнозування собівартості нових виробів на етапах їх розробки та освоєння виробництва
У процесі розробки (проектування) та освоєння виробництва нових виробів їхня собівартість визначається як імовірна (прогнозна) величина. Для розрахунку імовірної собівартості використовують різні методи, з-поміж яких основним є параметричні, які ґрунтуються на залежності собівартості продукції від її параметрів — технічних і експлуатаційних показників. До параметричних належать методи: питомих витрат, баловий, кореляційний, агрегатний.
Метод питомих витрат є найбільш простим, але найменш точним. Згідно з цим методом собівартість нового виробу (Сн) визначають за формулою
Сн = Св.а*Пн,
де Св.а — питома собівартість освоєного виробництвом виробу-аналога;
Пн — основний параметр нового виробу (потужність, вантажопідйомність автомобіля або автокрана, об'єм холодильника тощо).
Точнішими є методи, які враховують не один, а декілька параметрів, до них відносять баловий і кореляційний методи.
Баловий метод базується на експертній оцінці впливу головних параметрів виробу на його собівартість. Кожен із визначених головних параметрів виробу оцінюється в певну кількість балів. Собівартість базового виробу ділять на суму балів усіх параметрів і в такий спосіб визначають собівартість одного бала (Сб). Після цього собівартість нового виробу обчислюється за формулою
Сн = Сб *Σ бн,
де п — кількість параметрів, які випливають на собівартість виробу;
бн — кількість балів за і-м параметром нового виробу.
Кореляційний метод. Цей метод дає змогу встановити залежність собівартості виробу від його параметрів у вигляді емпіричних формул, виведених на підставі аналізу фактичних даних для групи аналогічних виробів. У процесі аналізу з'ясовується форма зв'язку (лінійна, степенева) собівартості та основних параметрів виробу, а також його міцність. Кореляційний метод прогнозування собівартості виробів є достатньо точним і поширеним.
Агрегатний метод. За цим методом собівартість виробу визначається як сума собівартості конструктивних його частин — агрегатів. Вартість уніфікованих агрегатів береться за наявними цінами, а оригінальних — визначається за одним із розглянутих вище методів або визначається за допомогою експертної оцінки.
На початковому етапі освоєння нового виробу його собівартість залежить від ступеня освоєння виробництва. При повному його освоєнні собівартість виробу знижується й остаточно стабілізується. З урахуванням цього емпірично встановлено залежність собівартості нових виробів від виготовлення їхньої кількості (порядкового номера виробу з початку освоєння).
4. Стратегія і шляхи зниження поточних витрат
4.1. Обґрунтування і вибір стратегії зниження поточних витрат напідприємствах України
Економічний розвиток держави залежить від багатьох факторів, які мають безпосередній вплив на собівартість тієї чи іншої продукції.
Обґрунтування і вибір стратегії зниження поточних витрат на підприємствах України повною мірою залежить від стратегії розвитку народного господарства держави в цілому. До стратегії зниження поточних витрат у державному масштабі можна в першу чергу віднести розміщення економічного потенціалу на його території, можливість комплексного використання природоресурсного потенціалу, створення територіально-виробничих комплексів. Обґрунтуванням і вибором стратегії і її узагальненням має стати комплексна програма, яка охоплюватиме стратегію науково-технічного і соціально-економічного розвитку на період 15-20 років.
Такій стратегії має передувати демографічна ситуація прогнозів, розрахована на 25-30 років, тобто на період трудової діяльності одного покоління людей.
При стратегії обґрунтування і вибору зниження поточних витрат на підприємствах України необхідний комплексний підхід, який має охоплювати такі провідні напрямки: задоволення особистих і суспільних потреб людини; вдосконалення виробничого потенціалу країни; розвиток інфраструктури, включаючи науку, управління і планування; комплексне використання природоресурсного потенціалу і відновлення природного середовища.
У процесі виробничої діяльності необхідно зміцнювати регіональну політику комплексного територіального розвитку, об'єднуючи галузі, розташовані на відповідній території з наявним ресурсним і економічним потенціалом. Таке поєднання дасть можливість комплексно використовувати як промислову, так і соціальну інфраструктури, що ефективно впливатиме на зниження поточних витрат на підприємствах, розміщених на цій території. За такої ситуації відпадає потреба кожному підприємству розвивати власну інфраструктуру, що ефективно вплине, наприклад, на такі витрати, як енергозабезпечення, вода, каналізація, транспортне сполучення тощо.
Стратегія майбутнього розвитку підприємницької діяльності промислових підприємств і зниження поточних витрат на виробництво продукції — у поєднанні територіального і галузевого управління економічними процесами.
4.2. Стратегічні напрямки регулювання поточних витрат на різногалузевих підприємствах
Однією з найбільш важливих умов економічного й ефективного використання виробничих ресурсів є розробка комплексних, напружених і реальних планових завдань зі зниження собівартості продукції на основі визначення економічного обґрунтування величини витрат на одиницю продукції.
Стратегія регулювання поточних витрат орієнтує на економічне й раціональне використання трудових і матеріальних ресурсів на підприємствах різних галузей народного господарства. Для цього необхідно активно і широко використовувати наявні можливості удосконалення організації виробництва і підвищення його технічного рівня, впровадження наукової організації праці (НОП), здійснювати режим економії.
Як відомо, структура витрат на собівартість продукції включає:
— поелементні витрати, структура яких показана вище;
— змішані витрати: проценти за кредит, відрядження, представницькі витрати, на підготовку кадрів, рекламу, утворення страхових фондів та інше;
— витрати, що зараховуються на фінансові результати (рахунок "Прибуток і збитки"). Це витрати з анулювання замовлень на виробництво, на утримання законсервованих виробничих потужностей, втрати від непередбачених простоїв виробництва, штрафів, пені, порушення умов господарських договорів, збитки від списання простроченої дебіторської заборгованості, некомпенсуючі витрати від стихійних явищ: пожеж, аварій, паводків, інших надзвичайних ситуацій, збитки від крадіжок, винуватці яких за рішенням суду не встановлені, різні місцеві податки, збори тощо.
Є ще витрати, які здійснюються виключно за рахунок чистого прибутку, але це також негативно впливає на загальні результати виробничої діяльності підприємства. Це, зокрема, оплата змішаних витрат понад установлені норми, оплата відсотків за прострочені позики, витрати на утримання культурно-побутових об'єктів, благоустрій міста, надання матеріальної допомоги, надбавки до пенсії, інше.
При розробці стратегічних напрямків регулювання поточних витрат на підприємствах незалежно від галузі виробництва необхідно враховувати вище перераховані можливо часом не передбачувані витрати, які мають місце в процесі виробництва.
4.3. Групи чинників зниження поточних витрат у розрахунку на одиницю продукції
До груп чинників зниження поточних витрат у розрахунку на одиницю продукції враховують основні фактори, які мають прямий і безпосередній вплив на собівартість одиниці цієї продукції незалежно від галузі виробничої діяльності. До цих груп належать такі: підвищення технічного рівня виробництва; удосконалення організації виробництва, праці та управління; збільшення обсягу виробництва і підвищення якості продукції; поліпшення використання природних ресурсів; комплексна територіальна організація виробництва, включаючи галузеві фактори виробничої діяльності; міжгалузева структура удосконалення виробництва.
Перечислені групи чинників (заходів) є базою розробки стратегічних напрямків зниження поточних витрат, які розробляються на кожному підприємстві. Такі заходи, як правило, розробляються на поточний плановий рік, окремі з них можуть мати стратегічне значення і розроблятися на перспективу
Із наведених груп чинників зниження поточних витрат у розрахунку на одиницю продукції найчастіше використовують такі: застосування прогресивних норм витрат на сировину і матеріали; заміна цін на окремі матеріали; змін окремих матеріалів дешевшими і більш прогресивними; зменшення відході виробництва за рахунок комплексного використання сировинних ресурсів для виробництва інших виробів (організація і застосування безвідходних технологій); економія паливних ресурсів з використанням вторинного тепла; економія енергоресурсів; кооперація і спеціалізація виробництва; вдосконаленні організаційної структури виробництва; зниження затрат на експлуатацію устаткування; зниження цехових і загальнозаводських витрат; посилення вплив; винахідницької і раціоналізаторської роботи.
Для реалізації заходів зниження поточних витрат на одиницю продукції що виготовляється, має бути розроблена система управління витратами.
Управління витратами — це процес цілеспрямованого формування витрат за їх видами, місцями та носіями в процесі постійного контролю рівня витрат і стимулювання їхнього зниження.
Система управління витратами охоплює функціональний та організаційний аспекти. Вона включає такі функції підсистеми: пошук і виявлення чинників економії ресурсів; нормування, планування, облік і аналіз витрат; стимулювання економії ресурсів і зниження витрат.
Виявлення та використання чинників економії ресурсів і зниження витрат має бути одним із головних обов'язків керівників і спеціалістів усіх рівні виробництва.
До вирішальних чинників економії ресурсів і зниження поточних витрат належить безперервне підвищення технічного та організаційного рівня виробництва. З цією метою розробляються норми витрат усіх видів матеріальних ресурсів.
У процесі розробки плану розраховуються і встановлюються гранично допустимі загальні витрати у виробничих підрозділах, цехах і в цілому по підприємству на одиницю продукції. Фактичний рівень витрат розраховується за даними бухгалтерського обліку. Порівняння фактичних витрат з плановими дає змогу в процесі економічного аналізу оцінювати роботу цехів, виробничих підрозділів щодо використання ресурсів, виявляти причини відхилення фактичних витрат від планових і відповідно шукати шляхи їх зниження.
4.4. Методика визначення впливу окремих (сукупності) техніко-економічних чинників на зміну поточних витрат
Планування зниження собівартості продукції здійснюють шляхом планування зменшення витрат на 1 грн товарної продукції. Всі фактори, що впливають на зміну цих витрат, можуть бути об'єднані в окремі групи.
Методика визначення впливу окремих (сукупності) техніко-економічних чинників на зміну (зменшення, збільшення) поточних витрат здійснюється в такій послідовності.
1. Визначають витрати на 1 грн товарної продукції (ТП)в базовому році:
СТП – собівартість товарної продукції в базовому році;
Qтп – обсяг виробництва товарної продукції в базовому році.
2. Визначають вихідну собівартість ТП в плановому році (Свих пл):
Свих пл. = В1грнТПбаз × Qтп. пл
Qтп. пл – плановий обсяг товарної продукції підприємства, грн.
3. Визначають економію витрат за техніко-економічними чинниками методом прямого розрахунку:
– підвищення технічного рівня виробництва може спричинити економію витрат за рахунок зниження норми витрат матеріалів (Ем):
Ем = (Нб × Ц – Ні × Ці)×Nі, грн,
Нб і Ні – норми витрат матеріалів до і після здійснення заходу в натуральних одиницях;
Ц – ціна одиниці ресурсу; Nі – обсяг випуску продукції після здійснення заходу, у натуральних одиницях;
– зростання продуктивності праці. Тобто зниження трудомісткості виготовлення продукції (ЕТ):
ЕТ=[t0×С2б – tі×С2і)(1 + %дод:100)(1 + %соц.зах: 100)]×Nі
t0 tі – трудомісткість одиниці продукції до і після здійснення заходу, н.-год;
С2б і С2і – середньогодинна тарифна ставка робітників до і після здійснення заходу, грн/год;
%дод – середній відсоток додаткової заробітної плати для певної категорії робітників;
% соц. зах – встановлений відсоток відрахувань на соціальні заходи;
— удосконалення організації виробництва і праці спричиняє економію витрат за рахунок поглиблення спеціалізації і розширення кооперування виробництва (Ес к):
Ес к = [(С – (Цс + Тв)] × Nк,
де С – собівартість виробів, виробництво яких планують розмістити на спеціалізованих підприємствах, грн/од.;
Цс – оптова ціна за виріб, виготовлений на спеціалізованому підприємстві, грн/од.;
Тв – транспортно-заготівельні витрати на одиницю виробу, грн/од.;
Nк – кількість виробів, що отримують в результаті кооперації зі спеціалізованих підприємств з моменту проведення спеціалізації до кінця року, натуральних одиниць;
— зміна структури і обсягу продукції спричиняє відносне зниження умовно постійних витрат (Еу п):
де Q пл – приріст обсягу продукції в плановому році, %;
Σу п – сума умовно-постійних витрат в базовому році, грн.
4. Визначають планову собівартість продукції (СТПпл)
СТПпл = Свих пл. ± Есум
де Свих пл. – собівартість вихідної товарної продукції за планом;
Есум — сума економії витрат за всіма техніко-економічних чинниках, грн.
5. Визначають рівень витрат на 1 грн товарної продукції в плановому році (В1грнТПпл):
6. Розраховують відсоток зниження витрат на 1 грн ТП в плановому році порівняно з базовим (V):
7. Щоб визначити вплив усіх чинників на зниження собівартості продукції укрупненим способом, застосовують індексований метод:
— зниження собівартості продукції за рахунок зміни норм витрат мате ріалів і зміни цін на них (ΔСМ):
ΔСМ = (1 – Ін ×Іц)×ЧмВ
де Ін – індекс змін норм витрат матеріалів на 1 виріб; Іц – індекс змін цін на одиницю матеріального ресурсу; ЧмВ — частка матеріальних витрат у собівартості продукції, %;
— зниження собівартості продукції за рахунок зростання продуктивності праці (ΔСпр. п):
,
де Ізп – індекс зростання середньої заробітної плати; Іпл – індекс зростання продуктивності праці; Чзп – частка заробітної плати у собівартості продукції, %;
— зниження собівартості продукції за рахунок зниження умовно-постійних витрат (ΔСу. п):
,
де Іу.п – індекс зростання умовно-постійних витрат; Іо в – індекс зростання обсягу виробництва продукції; Чу п – частка умовно-постійних витрат у собівартості продукції, %.
Дата добавления: 2015-12-08; просмотров: 168 | Нарушение авторских прав