Текст лекційного питання з історії світової культури

Текст лекційного питання з історії світової культури

Провідні тенденції розвитку культури новітньої доби світової історії

(З теми: «Культура Новітньої доби світової історії»)

У новітні часи на повну силу заявили про себе інтеграційні процеси у культурі. На планеті майже не залишилось культур, які б існували в ізоляції. Фактори зовнішнього впливу на культуру набули загальнопланетарного змісту, що привело до появи деяких універсальних тенденцій у культурному житті.

У XX ст. європейський тип культури розповсюдився далеко за межі Європи, охопивши Америку, Австралію, в більшій чи меншій мірі увійшовши життя азіатських і африканських країн. Маючи на увазі що культура європейсько-го типу вже не є характерною лише для Європи її звичайно називають «західною культурою». Хоча скрізь є свої особ-ливості, можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому. Саме її ми характери-зуємо.

Культура першої половини ХХ ст. характерна кардинальними змінами у світосприйнятті людини, що було зумов-лено цілим рядом факторів. Серед них: 1) небувалі політичні потрясіння, пов’язані зі світовими війнами, соціальними революціями, явищами тоталітаризму; 2) наукова революція, ряд відкриттів, що перевернули звичну картину світу.

До числа важливих подій цього часу відносяться дві світові війни, що принесли величезні біди, руйнування і втра- ти. Ці війни викликали глибоку кризу гуманізму та інших просвітницьких ідеалів і цінностей, що складали фундамент західної цивілізації і культури.

Культура країн, де панували тоталітарні режими, перероджується, трансформується в нову систему цінностей, стерильну від свободи і демократії. Тут на зміну світу людської культури, зумовленої певним ступенем свободи, при-

ходить світ псевдоокультуреної дійсності, яка розрахована на реалізацію жорстко регламентованих установок. Не-спроможність людської особистості до самовираження призводить до появи «тоталітарного синдрому», який вражає культуру. У своїх найбільш крайніх формах вираження тоталітарна культура постає як культура фашизму з виробле-ними нею дійовими механізмами ефективної реалізації її основних ідей. Християнській доктрині про значущість ін-дивідуальної людської душі та особистої відповідальності людини фашизм протиставляє доктрину про нікчемність індивідуальної людської істоти і про її повторюване існування в безсмерті нації. Особистість як така цілком зникає в тоталітарному всевладді державної машини, хоча це може навіть не усвідомлюватись людиною, чому значною мірою сприяють демагогічні базікання про «соціальну гармонію» в такому суспільстві.

В період, який розглядається, відбувається наукова революція, що розпочалася в кінці ХІХ ст. В ході її виникає нова, некласична наука, яка суттєво відрізняється від попередньої – класичної. В ній уже немає попередніх претензій на повну об’єктивність і адекватність знання, відсутність в ньому суб’єктивного моменту.

Тепер знання все менше має емпіричне, дослідне походження. Воно все більше стає чисто теоретичним, і теоре-тичний рівень пізнання починає домінувати над емпіричним. Все більше значення в пізнанні набувають теорії і моде-лі, побудовані математичним шляхом самим вченим. Роль суб’єктивного фактора при цьому зростає. Головними ме-тодологічними принципами в науці стають принципи релятивізму і плюралізму.

Революційні зрушення стались у різних галузях знання. У фізиці була відкрита подільність атома, створена кван-това хімія. В біології почалось становлення генетики. В космології розроблена концепція так званої нестаціонарного Всесвіту (такого, що збігається чи розбігається). Своїми видатними досягненнями наука була зобов’язана багатьом вченим, серед яких Альберт Ейнштейн, Макс Планк, Нільс Бор, Ірен та Фредерік Жоліо-Кюрі та ін.

У сфері пізнання окремі науки дробляться на численні дисципліни і школи. Все це посилює тенденцію до плюра-лізму. Вельми типовою стає ситуація, коли всередині якої-небудь науки представники різних шкіл дотримуються різних поглядів з приводу одного і того ж явища.

Те ж саме здійснюється і на більш високому рівні. Зокрема, формується плюралізм загальних картин світу, що претендують на істинність. В подібних випадках вступає в силу принцип релятивізму, у відповідності з яким та чи інша теорія визнається істинною лише в певній системі координат. До того ж поняття істинності все частіше посту-пається місцем поняттю валідності, (тобто обгрунтованості, прийнятності). Такі поняття класичної науки, як причин-ність і детермінізм все більше поступаються місцем ймовірності та індетермінізму.

Що стосується релігії, то можна сказати, що перша половина ХХ ст. виявилась найбільш нерелігійною в історії Заходу.

Досить успішно розвивалась художня культура. Хоча традиційне реалістичне мистецтво займало в духовному житті західного суспільства значне місце, все-таки не воно знаходилось у центрі уваги. В цьому відношенні воно поступалось мистецькому авангарду.

У другій половині ХХ – на початку ХХІ ст. в західному світі проходить перехід від індустріальної до постіндуст-ріальної цивілізації. В результаті «деіндустріалізації» традиційні галузі промисловості в тій чи іншій мірі поступи-лись місцем високим і тонким технологіям. Завдяки цьому різко виросла ефективність виробництва, що дозволило зробити його масовим, тобто здатним задовольнити матеріальні потреби переважної більшості членів суспільства.

Саме суспільство при цьому стає постіндустріальним і масовим. Таким його робить як масове споживання, так і новітні засоби масової інформації, що дозволяють дуже швидко зробити будь-яку інформацію надбанням всіх людей. Все це поєднує людей, хоча й стирає відмінності між ними, нівелюючи їх особистості.

Розвиток науки у другій половині ХХ ст. відмічений значними здобутками. Наука перетворилась у головний фактор суспільного розвитку. Однак і тут не обходиться без проблем. Це стосується насамперед самої науки. Її стано-вище визначального фактора в житті людей передбачає досить глибоке її освоєння більшістю людей. Однак виключ-на складність сучасної науки приводить до того, що розрив між нею і середнім рівнем знань не скорочується, а, нав-паки, збільшується. Наука є доступною для відносно вузького кола людей, головним чином для тих, хто нею займа-ється, для інтелектуалів.

Значні зміни проходять і в культурі. Вона починає існувати ніби у двох вимірах, розпадаючись на основні складо-ві: гуманітарну (традиційну) і масову.

Вплив традиційної гуманітарної культури в цілому падає, проте вона зберігається і продовжує розвиватись. Важ-ливі зміни здійснюються у становищі релігії. В 70-ті рр. – в зв’язку з появою ідеології неоконсерватизму – її статус починає помітно підвищуватись. Виникає рух за релігійне оновлення, за повернення до традиційних, цінностей, до протестантської етики з її аскетизмом і самообмеженням, до відродження релігійних засад культури.

Посилюється критика гедонізму споживання. Зростає стурбованість з приводу загрозливої бездуховності людини. Все це сприяє підвищенню соціальної значущості всієї гуманітарної культури.

В мистецтві її представляє головним чином реалізм – в літературі, театрі, кінематографі.

Відзначимо ряд визначних представників. У французькійлітературі – Ерве Базен, Франсуаза Саган (соціальна проблематика, психологічні, ліричні романи). Ушвейцарській літературі – Герман Гессе, Фрідріх Дюрренматт, Макс Фріш (романи-утопії, трагікомедії, філософські романи і повісті в яких заторкуються важливі проблеми сучасності). У німецькій літературі – Генріх Белль, Гюнтер Грас (романи в яких тонкий і м’який гумор поєднуються з глибиною аналізу і гострою сатирою, пошуки нових виражальних засобів). В англійській літературі – Джон Осборн, Джон Брейн (представляють літературу так званих «сердитих молодих людей»); письменниця Айріс Мердок (поєднує кла-сичну лінію з психоаналізом); Грем Грін (психологічний роман, політичний і детективний жанри). В американській літературі реалістичну традицію представляють Курт Воннегут і Джон Апдайк. Значних успіхів досягла америкаська драма, в якій особливе місце займають Артур Міллер, Теннессі Вільямс, Едуард Олбі. Італійське мистецтво відоме своїм кіно і в першу чергу – течією неореалізму (Роберто Росселіні, Лукіно Віконті, Джузеппе де Сантіс, Федеріко Фелліні).

На відміну від традиційної гуманітарної культури, масова культура стає у другій половині ХХ ст. панівною. В 50-60-і рр. вона піддавалась суворій критиці. Її звинувачували у придушенні і стандартизації особистості, маніпуляції масовою свідомістю, девальвації історичних культурних цінностей, примітивізації смаків, розмиванні меж між висо-ким і низьким, священним і буденним і т.п. Американський письменник Олдос Хакслі в романі-антиутопії «О дивний, новий світ» пророкував загибель європейської культури під нашестя масової культури. Непримиренну позицію до неї зайняв німецький філософ Теодор Адорно, що запровадив поняття «культурна індустрія». Свої надії на успішне протистояння масовій культурі він покладав на авангард.

В 70-і рр. ситуація змінюється і попередня критика поступається місцем позитивним оцінкам, перш за все у США.

Так американський соціолог Деніел Белл відносив до заслуг масової культури те, що вона встановлює соціальну гар-монію, перетворює американське суспільство в єдине ціле. У 80-х рр. позитивний погляд на масову культуру починає переважати у всіх європейських країнах. Ця ситуація загалом зберігається і в наші дні.

Такі оцінки в цілому уявляються цілком закономірними і природніми. Справа в тому, що прояви і утвердження масової культури були зумовлені не лише ходом науково-технічного прогресу, а й рівнем культурного розвитку біль-шості людей. Масова культура відповідає смакам і запитам цієї більшості.

Масова культура неоднорідна. В ній виявляються дві тенденції: одна пов'язана з грою на примітивних почуттях,
близьких до біологічних інстинктів, і в своїх крайніх проявах вона породжує контркультуру і антикультуру, войов-ничо-невіглаську і ворожу до існуючих у суспільстві порядків. Інша тенденція пов’язана з прагненням простих людей підвищити свій соціальний статус і освітній рівень (популяризація науки, політики, з коротким викладом сюжетів творів класичної літератури і т.п.). Ця друга тенденція помітно посилилась і вчені стали говорити пре зростання так званої мідкультури – культури "середнього" рівня.

Всі спроби відторгнути, заборонити чи подолати масову культуру є нереальними. Однак це не означає повне при-мирення з її негативами: спроби змінити і поліпшити її залишаються цілком можливими і реальними.

До такого розуміння проблеми схиляється все більше представників високої культури. Вони відмовляються від попереднього протистояння з масовою культурою і йдуть їй назустріч, надіючись своєю участю в ній поліпшити її якість. До цього їх спонукає бажання як творчого, так і фінансового успіху. З цього руху до компромісу виникла культура постмодернізму.

Сьогодні оптимісти вважають, що висока культура опускається вниз, в масову культуру, щоб підняти її на більш високий рівень, а песимісти вважають, що висока культура опуститься в масову, розчиниться в ній і перестане існу-вати. Майбутнє покаже, хто правий.

Дата добавления: 2015-11-04