Нехай Моубрея гріхи хрестець зламають

Глава XLIII

Нехай Моубрея гріхи хрестець зламають

Його розпаленілому коневі

І на арену він упаде,

Знехтуваний боягуз!

"Річард II"

Вернемося тепер до стін прецептории Темплстоу в годину, коли даху-

вый жереб повинен був розв'язати, жити або вмерти Ревекке. Навколо стін було

дуже людно й жваве. Сюди, як на сільський ярмарок або храмовий

свято, збіглися всі околишні жителі.

Бажання подивитися на кров і смерть - явище не тільки того темного

і неосвіченого часу, хоча тоді народ звик до таких кривавих зре-

лищам, у яких один хоробрий гинув від руки іншого під час лицарських

змагань, двобоїв або змішаних турнірів. І в наше, більш освічений-

ное час, при значнім зм'якшенні вдач, видовище публічної страти,

кулачний бій, вуличний смітник або просто мітинг радикалів збирають гро-

мадные юрби зевак, які при цьому нерідко ризикують власними боками

і, по суті, зовсім не цікавляться особистостями героїв дня, а тільки ж-

гавкають подивитися, як усе обійдеться, і розв'язати, по образному вислову

збуджених глядачів, який з героїв кремінь, а хто просто купа на-

воза.

Отже, погляди численної юрби були звернені до воріт прецептории

Темплстоу в надії побачити рідкісну процесію.

Ще більше народу оточувала арена прецептории. Те була гладка по-

ляна, що прилягала до стін обителі й ретельно вирівняна для військових і

лицарських вправ членів ордена.

Арена була розташована на м'якому схилі похилого пагорба й була обнесе-

на міцним частоколом, а тому що тамплієри охоче запрошували бажаючих

помилуватися їхнім мистецтвом і лицарськими подвигами, те навколо було наст-

роено безліч галерей і наставлена ослонів для глядачів.

Для гросмейстера в східному кінці арени був улаштований трон, окру-

женный почесними сидіннями для прецепторов і лицарів ордена. Над троном

розвівався священний прапор тамплієрів, що називалося Босеан, - це наз-

вание було емблемою тамплієрів, і в той же час їх бойовим кличем.

На протилежному кінці арени стояв уритий у землю стовп; навколо

його лежали дрова, між якими залишався прохід у фатальне коло для

жертви, призначеної до спалення. До стовпа були пригвинчені ланцюги, кото-

рыми повинні були її прив'язати. Біля цього жахливого спорудження стояло

четверо чорношкірих невільників. Їхні чорні особи, у ті часи малознако-

мые англійському населенню, наганяли жах на юрбу, що дивилася на них як

на чортів, тих, що зібралися виконувати своя диявольська справа.

Невільники стояли недвижно, лише зрідка поправляючи або перекладаючи

хмиз, за вказівкою слуги, що відіграв роль їх начальника. Вони не дивилися

на народ, начебто не зауважуючи його присутності, і взагалі ні на що не

обертали уваги - тільки виконували свої страшні обов'язки. Коли,

розмовляючи один з одним, вони розтягували товсті губи й оголювали бе-

лые зуби, як би посміхаючись, видалося, начебто їм весело при думці про предс-

тоящей трагедії; перелякані глядачі починали вірити, що це і є ті

самі біси, з якими водилася чаклунка, а от тепер їй вийшов строк, і

вони стануть її присмажувати.

У юрбі перешіптувалися, розповідаючи один одному про те, що за послід-

її неясний час встигнув накоїти сатана, і при цьому, звичайно, не премі-

нулі приписати йому всякі були й небилиці.

- Чули ви, дядюшка Деннет, - говорив один селянин іншому, по-

житловій людині, - чули ви, що чорт відніс знатного саксонського тана,

Ательстана з Конингсбурга?

- Знаю. Але ж він сам же й приніс його назад, по милості божої й мо-

литвами святого Дунстана.

- Як так? - запитав молодецький юнак у зеленому каптані із золотим

шиттям. За ним ішов кремезний підліток з арфою за плечима, що указыва-

ло на їхню професію. Менестрель видався не простого звання: на ньому була

багато вишита нижня куртка, а на шиї висів срібний ланцюг із ключем

для натягування струн на арфі. На правому рукаві, вище ліктя, була рє-

ребряная пластинка, але замість звичайного зображення герба того барона, до

домашньої челяді якого належав менестрель, на пластинці було выг-

равировано одне тільки слово: "Шервуд".

- Про що ви отут тлумачите? - запитав молодецький менестрель, вмешива-

ясь у бесіду селян. - Я прийшов сюди шукати тему для пісні, але, кля-

нусь святою дівою, замість однієї напав, здається, на дві.

- Достеменно відомо, - сказав літній селянин, - що після того,

як чотири тижні Ательстан Конингсбургский був мертвий...

- Це вигадка, - перервав його менестрель, - я сам бачив його живим і

здоровішим на турнірі в Ашби де ла Зуш.

- Ну ні, він умер, це вірно, - сказав молодий селянин, - або його

потягли з тутешнього миру. Я сам чув, як ченці в обителі святого Эд-

мунда співали по ньому панахиду. А в Конингсбурге були багаті поминки. Я б-

ло праг туди сходити, да Мейбл Перкинс...

- Так, так, умер Ательстан, - сказав старий, погойдуючи головою, - і та-

кая це жалість, тому що небагато вже залишається стародавньої саксонської

крові...

- Так що ж трапилося, добродії чесні? Розповідайте, будь ласка, -

перервав менестрель досить нетерпляче.

- Так, так, розповідайте, як була справа, - заступився дужий чернець, стояв-

ший біля них, обпершись на товстий ціпок, більш схожу на дрюк, чому

на ціпок прочанина, і, імовірно, що виконувала обидві посади, дивлячись по

потреби. - Так розповідай покороче, - додав він, - тому що вре-

мени залишається небагато.

- Изволите бачити, преподобний батько, - сказав старий Деннет, - до по-

номарю в обителі святого Эдмунда прийшов у гості один п'яний піп...

- Я и слухати не прагну, що бувають на світі такі тварини, як п'яні

попи, - заперечив на це чернець, - а якщо й бувають, то негоже, щоб мирячи-

нин так озивався про духовну особу! Дотримуй пристойностей, друг мій, і скажи,

що свята людина була занурена в міркування, а від цього нерідко быва-

ет, що голова кружляється й ноги тремтять, немов шлунок переповнений молодим

вином. Я на собі випробував такий стан.

- Ну добре, - відповідав Деннет. - Отож, до паламаря у святого Эдмунда

прийшов у гості святий брат. Чернець цей так собі, забулдыга: із усієї ди-

чи, що пропадає в лісі, половина вбита його руками, дзенькіт олов'яної

кружки для нього куди приємніше церковного дзвона, а одна скиба шинки

йому миліше десяти аркушів його требника. Однак ж він славний хлопець, ве-

сельчак, майстер і на кийках побитися, і з лука стріляти, і поплясать

- не гірше будь-якого молодця в Йоркширі.

- Останні твої слова, Деннет, - сказав менестрель, - урятували тобі

пари ребер.

- Повно, я не боюся його, - сказав Деннет. - Звичайно, я Тепер небагато

зостарився й не так уже поворотлив, як колись. А подивився б ти, як

я, бувало, бився на ярмарку в Донкастере.

- Історію-Те розповідайте мені, історію! - знову пристав менестрель.

- Уся історія в тому й полягає, що Ательстана Конингсбургского

поховали в обителі святого Эдмунда.

- Це неправда, а попросту - брехня, - сказав чернець. - Я власними

очами бачив, як його понесли в замок Конингсбург.

- Ну, так самі й розповідайте, коли так! - сказав Деннет, раздосадо-

ванний тим, що його безперестану переривають. Його товаришеві й менестрелеві

коштувало чималої праці вмовити старого продовжувати своє оповідання.

Нарешті він сказав:

- И от ці двоє тверезих ченців, раз його преподобіє неодмінне хо-

чіт, щоб вони були тверезими, добру половину літнього дня пили собі доб-

рый ель, і вино, і всяку всячину, як раптом почули протяжливий стогін,

потім брязкіт ланцюгів, потім на порозі кімнати з'явився покійний

Ательстан, та й говорить: "А, недбайливі пастирі!.."

- Дурниця! - поспішно перебив чернець. - Він жодного слова не сказав!

- От як! - сказав менестрель, відводячи ченця ладь від селян. - В

тебе знову нова пригода, брат Тук.

- Тобі я скажу, Аллен з Лощини, - сказав пустельник. - Я бачив

Ательстана так само ясно, як живий може бачити живого. І саван на ньому, і

такий важкий захід, як з могили. Бочка вина не змиє цього з пам'яті!

- А ще що скажеш? - сказав менестрель. - Смієшся ти треба мною!

- Прагнеш - вір, прагнеш - не вір, - продовжував чернець, - я його вистачив

дрюком так, що від мого удару й бик звалився б, а дрюк пройшов через

його, як крізь стовп диму.

- Клянуся святим Губертом, - сказав менестрель, - це презанятная ис-

тория й коштує того, щоб перекласти її у вірші на мотив стародавньої пісні

"Приключилася із ченцем превелике лихо..."

- Добре, смійся, коли тобі полювання, - відповідав Тук. - Тільки таку пісню

я співати не стану. Нехай краще примара або сам чорт потягне мене із собою

у пекло, якщо запою. Ні, немає! Я відразу розв'язав потрудитися заради

порятунку душі - підсобити спалити чаклунку, побитися за праву справу або

зробити ще що-небудь бажане богу. Потім і прийшов сюди.

Раптово удар великого дзвона церкви святого Михайла в Темплстоу,

стародавнього будинку, що піднімався серед селища на деякій відстані

від прецептории, перервав їхню бесіду. Один за іншим рідкі й лиховісні уда-

ры дзвони розкочувалися віддаленою луною й наповнювали повітря звуками ж-

лезного надгробного плачу. Сумовитий дзенькіт, возвещавший початок церемонії,

змусив здригнутися серця присутніх; усі погляди звернулися до сте-

нам прецептории чекаючи виходу гросмейстера й злочинниці.

Нарешті звідний міст опустився, ворота розгорнули, і виїхали сну-

чалу лицар із прапором ордена, предшествуемый шістьма сурмачами, за ними

прецепторы, по два в ряд, потім гросмейстер верхи на чудовій ло-

шади в найпростішім оздобленні, за ним Бриан де Буагильбер у блискучих

бойовій збруї, але без списа, щита й меча, які несли за ним оруже-

носцы. Особа його, почасти сховане довгим пером, що спускалися з його ша-

бруньки, відбивало жорстоку внутрішню боротьбу гордості з нерішучістю.

Він був блідий як смерть, немов не спав кілька ночей сряду. Однак

він управляв нетерплячим конем звичною рукою митецького наїзника й

кращого бійця ордена тамплієрів. Постава його була велична й повели-

тельна, але, удивляючись пристальнее у вираження його похмурої особи, люди

читали на ньому щось таке, що змушувало їх відвертатися.

По обидва боки його їхали Конрад Монт-Фитчет і Альберт Мальвуазен,

що виконували роль поручителів бойового лицаря. Вони були в довгих білих

одягах, які члени ордена носили в мирний час. За ними їхали дру-

гие лицарі Храму й довга низка зброєносців і пажів, одягнених у чер-

ное; це були послушники, що домагалися честі присвяти в лицарі ордена.

За ними йшов загін пішої варти, також у чорних одягах, а в середині

виднілася бліда фігура підсудної, тихими, але твердими кроками подви-

гавшейся до місця, де повинна була вирішитися її доля.

З неї зняли всі прикраси, побоюючись, що серед них можуть бути амуле-

ти, якими, як тоді вважалося, сатана постачає свою жертву, щоб

перешкодити їй покаятися навіть на катуванні. Замість яскравих східних тканин на

їй був білий одяг із самого грубого полотна. Але на її особі запечат-

лелось зворушливе вираження сміливості й покірності долі, і навіть в

цьому одягу, без усяких прикрас, крім розпущених довгих чорних в-

лос, вона вселяла всім такий жаль, що ніхто не міг без сліз смот-

реть на неї. Навіть самі заскнілі ханжі жалували, що таке прекрасне

створення перетворене в посудину злості й стало відданою рабою сатани.

Слідом за жертвою йшла юрба нижчих чинів, служителів прецептории. Вони

рухалися в строгому порядку, сложа руки на груди й потупивши ока в зем-

лю.

Процесія повільно піднялася на пологий пагорок, на вершині якого

розташоване була арена, проникнула усередину огорожі, обійшла її колом

праворуч ліворуч і, досягшись знову тих же воріт, зупинилася. Отут прои-

зошла невелика затримка, тому що гросмейстер і всі інші вершники,

крім Буагильбера і його поручителів, зійшли з коней, яких негайно

повели за огорожу конюхи, що полягали при лицарях, і зброєносці.

Нещасну Ревекку підвели до чорного стільця, поставленого поруч із

багаттям. При першому погляді на страшне місце страти, такий же жахливої

для уяви, як і болісної для тіла, вона здригнулася, закрила

ока й, імовірно, молилася про себе, судячи з того, що губи її воруши-

лисій; але вона нічого не виголошувала вголос. Через хвилину вона відкрила гла-

за, пильно подивилася на багаття, як би бажаючи подумки освоїтися з

майбутньою долею, потім повільно відвела свій погляд.

Тим часом гросмейстер зайняв своє місце, і, коли всі лицарі располо-

жилися довкола нього й за його спиною в строгій відповідності зі званням

кожного з них, пролунали голосні й протяжливі звуки труб, возвестившие,

що суд зібрався й приступає до дій.

Мальвуазен у якості поручителя за Буагильбера виступив уперед і по-

ложил до ніг гросмейстера рукавичку єврейки, що служила заставою предсто-

ящей битви.

- Доблесний государ і преподобний батько, - сказав Мальвуазен, - от

коштує добрий лицар Бриан де Буагильбер, прецептор ордена тамплієрів,

який, прийнявши заставу двобою, нині покладений мною в ніг вашого препо-

добия, тим самим зобов'язався виконати обов'язок честі в змаганні нинішнього

дня для підтвердження того, що ця єврейська дівиця, по імені Ревекка,

по справедливості заслуговує осуду на смертну кару за чаклунство

капітулом цього святейшего ордена Сионского Храму. І отут коштує цей

лицар, готовий чесно й шляхетно поборотися, якщо ваше преподобіє

виявить на те своя вельмишановна й мудра згода.

- А чи присягав він у тому, що буде битися за чесну й праву справу?

- запитав гросмейстер. - Подайте сюди розп'яття й аналой.

- Государ і высокопреподобный батько, - з готовністю відповідав Мальвуа-

зен, - брат наш, тут стоящий, принес уже клятву в правоте своего обви-

нения в присутності хороброго лицаря Конрада Монт-Фитчета. Тут же при-

сягать йому не личить, беручи до уваги, що противниця його не

християнка й, отже, не може принести присягу.

Це пояснення здалося задовільним, до великої радості

Мальвуазена: хитрун заздалегідь передбачив, як важко й, мабуть, навіть не-

можливо буде вмовити Бриана де Буагильбера привселюдно вимовити таку

клятву, а тому придумав відмовку, щоб позбавити його від цього.

Вислухавши пояснення Альберта Мальвуазена, гросмейстер наказав ге-

рольду виступити вперед і виконати свій обов'язок. Знову зазвучали

труби, і герольд, вийшовши на арену, викликнув голосним голосом:

- Слухайте! Слухайте! Слухайте! От хоробрий лицар сер Бриан де Буа-

гильбер, готовий поборотися із усяким свободнорожденным лицарем, який

захоче виступити на захист єврейки Ревекки, внаслідок дарованого їй

права виставити за себе бійця на двобої. Такому її заступникові препо-

добный і доблесний владика гросмейстер, тут присутній, дозволя-

ет битися на однакових правах, надаючи йому однакові умови в отно-

шении місця, напрямку сонця й вітру й усього іншого, до цього доброго

двобою стосовного.

Знову зазвучали труби, і потім настала тиша, що тривав досить

довго.

- Ніхто не бажає виступити захисником? - сказав гросмейстер. - Ге-

рольд, ступай до підсудної й запитай її, чи очікує вона кого-небудь, хто

захоче битися за неї в справжній справі.

Герольд пішов до місця, де сиділа Ревекка. У ту ж хвилину Буагильбер

раптово повернув свій коня й, незважаючи на всі спроби Мальвуазена й

Монт-фитчета удержати його, поскакав на інший кінець арени й опинився

перед Ревеккой одночасно з герольдом.

- чи Правильно це й чи допускається статутами двобою? - сказав

Мальвуазен, звертаючись до гросмейстера.

- Так, Альберт Мальвуазен, допускається, - відповідав Бомануар, - тому що в

справжньому випадку ми волаємо до суду божому й не повинні перешкоджати

сторонам зноситися між собою, щоб не перешкодити торжеству правди.

Тим часом герольд говорив Ревекке наступне:

- Дівиця, шляхетний і преподобний владика гросмейстер наказав

запитати: є чи в тебе заступник, що бажає поборотися в цей день від

твого імені, або ти визнаєш себе справедливо засудженої на страту?

- Скажіть гросмейстерові, - відповідала Ревекка, - що я наполягаю на

своєї невинності, не визнаю, що я заслуговую осуди, і не прагну

сама бути винна в пролитті власної крові. Скажіть йому, що я тре-

бую відстрочки, наскільки те допускається його законами, і почекаю, не пош-

чи лет мені заступника милосердний бог, до якого волаю в годину моєї

крайньої скорботи. Але якщо по закінченні призначеного строку не буде мені

захисника, те так свершится свята воля божия!

Герольд відвертав до гросмейстера й передала відповідь Ревекки.

- Збережи боже, - сказав Лука Бомануар, - щоб хто-небудь міг пожа-

ловаться на нашу несправедливість, будь те єврей або язичник! Поки ве-

черние тіні не простягнуться із заходу на схід, ми почекаємо, не чи з'явиться

заступник цієї нещасної жінки. Коли ж сонце буде хилитися до за-

катові, нехай вона готується до смерті.

Герольд повідомив Ревекке ці слова гросмейстера. Вона покірно кивнула

головою, склала руки на груди й підняла очі до неба, начебто шукала

там допомоги, на яку чи ледь могла розраховувати на землі. У цю страш-

ную хвилину вона почула голос Буагильбера. Він говорив пошепки, але вона

здригнулася, і його мова викликала в ній набагато більшу тривогу, чому слова

герольда.

- Ревекка, - сказав тамплієр, - ти чуєш мене?

- Мені до тебе немає справи, жорстокосердий, - відповідала нещасна девуш-

ка.

- Так, але ти розумієш, що я говорю? - продовжував тамплієр. - Я сам

лякаюся звуків свого голосу й не цілком розумію, де ми перебуваємо й для

якої мети опинилися тут. Ця огорожа, арена, стілець, на якім ти

сидиш, ці в'язки хмизу... Я знаю, для чого все це, але не можу рє-

бе представити, що це дійсність, а не страшне бачення. Воно на-

полняет розум дивовижними образами, але розум не допускає їх возможнос-

ти.

- Мій розум і всі мої почуття, - сказала Ревекка, - переконують мене,

що це багаття призначене для спалення мого тіла й відкриває мені му-

чительный, але короткий перехід у кращий світ.

- Це всі примари, Ревекка, і бачення, що відкидаються навчанням ваших же

саддукейских мудреців. Слухай, Ревекка, - заговорив Буагильбер з возрас-

одушевлением, що тане, - у тебе є можливість урятувати життя й волю, про

якої й не помышляют усі ці негідники й ханжи. Сідай скоріше до мене за

спину, на мого Замору, шляхетного коня, ще жодного разу, що не змінив

своєму сідокові. Я його виграв у єдиноборстві проти султана трапезундско-

го. Сідай, говорю я, до мене за спину, і через годину ми залишимо далеко по-

зади всяку погоню. Тобі відкриється новий мир радості, а мені - нове піп-

рище для слави. Пускай виголошують треба мною які їм завгодно вироки -

я нехтую їх! Пускай викреслюють ім'я Буагильбера зі списку своїх монас-

тырских рабів - я змию кров'ю всяка пляма, якою вони дерзнуть забруднити

мій родовий герб!

- Спокусник, - сказала Ревекка, - піди ладь! Навіть і в цю хвилину ти

не в силах ні на волосся похитнути мій розв'язок. Навколо мене тільки вороги,

але тебе я вважаю найстрашнішим з них. Піди, заради бога!

Альберт Мальвуазен, стривожений і стурбований їхній занадто продол-

жительным розмовою, під'їхав у цю хвилину, щоб перервати бесіду.

- Зізналася вона у своєму злочині, - запитав він у Буагильбера, -

або усе ще упорствует у запереченні?

- Саме, упорствует і відрікається, - сказав Буагильбер.

- У такому випадку, шляхетний брат наш, - сказав Мальвуазен, - тобі

залишається лише зайняти твоє колишнє місце й почекати до закінчення терміну.

Дивися, тіні вже почали подовжуватися. Підемо, хоробрий Буагильбер, надія

нашого священного ордена й майбутній наш владика.

Произнеся ці слова примирливим тоном, він простягнув руку до вуздечки

його коня, як би з наміром повести його назад, на протилежний до-

нец арени.

- Лицемірний негідник! Як ти смієш накладати руку на мої поводья? -

гнівно викликнув Буагильбер, відіпхнувши Мальвуазена, і сам поскакав на-

зад, до свого місця.

- Ні, у нього ще багато страсті, - сказав Мальвуазен напівголосно Кін-

раду Монт-Фитчету, - потрібно тільки направити її як випливає; вона, як

грецький вогонь, спалює всі, до чого не торкнеться.

Дві години просиділи судді перед ареною, марне очікуючи появи

заступника.

- Так воно й зрозуміло, - говорив пустельник Тук, - тому що вона єврей-

ка. Клянуся моїм орденом, шкода, право, що така молода й гарна де-

вушка загине через те, що нікому за неї побитися. Будь вона хоч

десять раз чаклунка, так тільки християнської віри, мій кийок віддзвонив

би полудень на сталевому шоломі лютого тамплієра.

Загальна думка схилялася до того, що ніхто не заступиться за єврейку, да

ще обвинувачувану в чаклунстві, і лицарі, підбурювані Мальвуазеном, нача-

чи перешіптуватися, що пора б оголосити заставу Ревекки програним. Але в

цю хвилину на поле здався лицар, що скакав щодуху по направле-

нию до арени... Сотні голосів закричали: "Заступник, заступник!" - і,

незважаючи на марновірний страх перед чаклункою, юрба голосними кличами при-

ветствовала в'їзд лицаря в огорожу арени. Але, побачивши його поблизу, зри-

тели були розчаровані. Кінь його, проскакавшая багато миль у весь

дух, видалося, падала від утоми, та й сам вершник, так відважно прим-

чавшийся на арену, ледве тримався в сідлі від слабості, або від утоми,

або від того й іншого.

На вимогу герольда оголосити своє ім'я, звання й ціль свого прибы-

тия лицар відповів сміло й з готовністю:

- Я, добрий лицар дворянського роду, приїхав виправдати мечем і списом

дівицю Ревекку, дочка Исаака з Йорка, довести, що вирок, проти неї

вимовлений, несправедливий і позбавлений підстави, оголосити сера Бриана де

Буагильбера зрадником, убивцею й брехуном, на підтвердження чого готовий

поборотися з ним на цьому арена й перемогти за допомогою божої, заступні-

чеством богоматері й святого Георгія.

- Насамперед, - сказав Мальвуазен, - приїжджий зобов'язано довести, що

він справжній лицар і почесного прізвища. Наш орден не дозволяє своїм за-

щитникам виступати проти безіменних людей.

- Моє ім'я, - сказав лицар, відкриваючи забрало свого шолома, - більш

відомо, чому твоє, Мальвуазен, та й рід мій постарше твого. Я Уилфред

Айвенго.

- Я зараз не стану з тобою битися, - сказав тамплієр глухим, изме-

нившимся голосом. - Залікуй спершу свої рани, дістань кращого коня, і

тоді, можливо, я порахую гідним себе вибити із твоєї голови цей

дух дитячого молодецтва.

- От як, гордовитий тамплієр, - сказав Айвенго, - ти вже забув, що

двічі був убитий моїм списом? Згадай арену в Акрі, згадай турнір

в Ашби! Пригадай, як ти похвалявся в столовому залі Ротервуда й виклав

свій золотий ланцюг проти мого хреста з мощами в заставу того, що будеш

битися з Уилфредом Айвенго заради відновлення твоєї загубленої честі.

Клянуся моїм хрестом і святинею, що зберігається в ньому, якщо ти цю же мі-

нуту не поборешся із мною, я тебе знеславлю, як боягуза, при всіх дворах

Європи й у кожної прецептории твого ордена!

Буагильбер у нерішучості глянув на Ревекку, потім з люттю

викликнув, звертаючись до Айвенго:

- Саксонський пес, бери свій спис і готуйся до смерті, яку сам на

себе накликав!

- чи Дозволяє мені гросмейстер брати участь у цьому двобої? - сказав

Айвенго.

- Не можу заперечувати твої права, - сказав гросмейстер, - тільки

запитай дівицю, чи бажає вона визнати тебе своїм заступником. Бажав би й

я, щоб ти міг, більш підходящому для бою. Хоча ти

завжди був ворогом нашого ордена, я все-таки праг би обійтися з тобою

чесно.

- Ні, нехай буде так, як є, - сказав Айвенго, - адже це - суд

божий, його милості я й доручаю себе... Ревекка, - продовжував він, під'їхавши

до місця, де вона сиділа, - чи визнаєш ти мене своїм заступником?

- Визнаю, - відповідала вона з таким хвилюванням, якого не збуджував в

їй і страх смерті. - Визнаю, що ти захисник, посланий мені провидени-

їм. Однак ж, ні, немає! Твої рани ще не зажили. Не бийся із цим надмін-

ным людиною. Навіщо ж і тобі гинути?

Але Айвенго вже поскакав на своє місце, вилучив забрало й узявся за

спис. Те ж зробив і Буагильбер. Його зброєносець, защібаючи забрало

шолома в тамплієра, помітив, що особа Буагильбера, яке весь ранок ос-

тавалось попелясто-блідим, незважаючи на безліч різних страстей, обуре-

вавших його, тепер раптом покрилося багряним рум'янцем.

Коли обоє бійця встали на місця, герольда голосним голосом тричі про-

виголосив:

- Виконуйте свій борг, доблесні лицарі! Після третього разу він

відійшов до огорожі й ще раз проголосив, щоб ніхто, під страхом немед-

ленної смерті, не дерзнув ні словом, ні рухом перешкоджати або

втручатися в цей чесний двобій. Гросмейстер, увесь час, що тримав в

руці рукавичку Ревекки, нарешті кинув її на арену й вимовив фатальне

слово:

- Починайте! Зазвучали труби, і лицарі понеслися один на одного в

увесь опор. Як усі й очікували, змучений кінь Айвенго й сам ослабілий

вершник упали, не витримавши удару влучного списа тамплієра й напору його

могутнього коня. Усе передбачили такий результат змагання. Але незважаючи на те,

що спис Уилфреда ледь торкнулося щита його супротивника, до загального удивле-

нию всіх присутніх, Буагильбер похитнувся в сідлі, втратив стремена

і впав на арену.

Айвенго визволив ногу з-під коня й швидко піднявся, прагнучи по-

катувати щастя з мечем у руках. Але супротивник його не вставав. Айвенго

настав ногою йому на груди, приставив кінець меча до його горла й велів

йому здаватися, загрожуючи інакше негайною смертю. Буагильбер не відповідав.

- Не вбивай його, сер лицар! - викликнув гросмейстер. - Дай йому ис-

поведаться й одержати відпущення гріхів, не губи й душу й тіло. Ми приз-

наймання його переможеним.

Гросмейстер сам зійшов на арену й наказав зняти шолом з переможений-

ного лицаря. Його ока були закрите, і особа палала все тим же багряним

рум'янцем. Поки вони з подивом дивилися на нього, ока його розкрилися,

але погляд зупинився й потьмянів. Рум'янець зійшов з особи й змінився мерт-

венною блідістю. Не ушкоджений списом свого супротивника, він умер

жертвою власних неприборканих страстей.

- От воістину суд божий, - промовив гросмейстер, піднявши ока до

небу. - Fiat voluntas tua! [53]

Дата добавления: 2015-11-04