— Не я це все почав, — уперто повторював Гаррі. — Це він винен.
— Тобі ж без нього погано! — нетерпеливилася Герміона. — І я знаю, що йому без тебе теж погано…
— Мені без нього погано? — перепитав Гаррі. — Ні без кого мені не погано…
Але це була відверта брехня. Гаррі дуже любив бувати з Герміоною, але вона не могла йому замінити Рона. З Герміоною значно менше було веселих жартів, зате більше доводилося стовбичити в бібліотеці. У Гаррі ніяк не виходили ті замовляннявикликання, щось йому весь час заважало, а Герміона наполягала, що йому допоможе вивчення теорії. В результаті вони тільки те й робили, що весь вільний час сиділи за книжками.
Віктор Крум теж багато часу проводив у бібліотеці, і Гаррі було цікаво, чим він займається. Просто вчиться, чи вишукує щось таке, що допоможе йому виконати перше завдання? Герміона часто скаржилася на Крума — не тому, що він їй заважав, а тому, що зза книжкових полиць за ним постійно підглядали дівчата. Вони хихотіли й заважали Герміоні.
— Він же навіть не вродливий! — сердито бурмотіла вона, зиркаючи на гострий Крумів профіль. — Він їм подобається лише тому, що знаменитий! Вони б на нього й не глянули, якби він не робив свій фунт Дурського…
— Фінт Вронського, — процідив крізь зуби Гаррі. Його покоробила Герміонина обмовка. Він уявив вираз Ронового обличчя, якби той почув, як Герміона патякає про якісь там фунти Дурського.
*
Дивно, але коли ви чогось боїтеся і віддали б усе на світі, щоб сповільнити час, він, навпаки, починає прискорюватися. Дні, що залишалися до першого завдання, минали так стрімко, наче хтось примусив годинникові стрілки рухатися удвічі швидше. Ледве стримувана паніка переслідувала Гаррі хоч би куди він пішов — разом з дошкульними коментарями про статтю в “Щоденному віщуні”.
В останню суботу перед першим завданням усім старшокласникам, починаючи з третього класу, було дозволено відвідати село Гоґсмід. Герміона сказала Гаррі, що йому непогано було б на якийсь час покинути замок. Гаррі не треба було довго переконувати.
— А як Рон? — поцікавився Гаррі. — Може, ти б хотіла піти з ним?
— Ой… ну.. — почервоніла Герміона. — Я думала, що ми з ним зустрінемося в “Трьох мітлах”…
— Ні, — рішуче заперечив Гаррі.
— Ой, Гаррі, це ж так безглуздо…
— Я піду, але не зустрічатимуся з Роном і вдягну плащаневидимку.
— Ну, нехай… — буркнула Герміона, — хоч я так не люблю з тобою говорити, коли ти в тому плащі. Ніколи не знаю — на тебе я дивлюсь, чи ні.
Отож Гаррі вдягнув у спальні плащневидимку, зійшов сходами вниз і рушив з Герміоною до Гоґсміда.
Під плащем Гаррі почувся значно вільніше. Він бачив, як дорогою до села їх минали інші учні. У багатьох на грудях були значки “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ”, проте ніхто тепер не кидав у його бік колючих коментарів і не цитував тієї ідіотської статті.
— Тепер усі витріщаються на мене, — сердито буркнула Герміона, коли вони вийшли з цукерні “Медові руці”, ласуючи великими шоколадками з кремом. — Думають, що я розмовляю сама з собою.
— То не воруши так сильно губами.
— Краще зніми плаща. Ніхто тебе тут не зачепить.
— Он як? — зіронізував Гаррі. — А ти озирнися.
З шинку “Три мітли” щойно вийшли Ріта Скітер та її фотограф. Тихенько перемовляючись, вони проминули Герміону, навіть на неї не глянувши. Гаррі притиснувся до стіни “Медових руць”, щоб Ріта не зачепила його своєю сумочкою з крокодилячої шкіри.
Коли газетярі відійшли, Гаррі сказав: — Вона зупинилася в селі. Напевно приїхала зробити репортаж про перше завдання.
Щойно він це сказав, як його знову охопила тривога, але Гаррі промовчав. Вони з Герміоною ще не обговорювали, яким може бути перше завдання. Йому здавалося, що їй і думати про це не хочеться.
— Вона вже пішла, — сказала Герміона, дивлячись прямо крізь Гаррі в кінець Високої вулиці. — Може, сходимо в “Три мітли” на маслопиво? Холоднувато, правда? Ти ж не зобов’язаний розмовляти з Роном! — роздратовано додала вона, правильно зрозумівши його мовчанку.
“Три мітли” були забиті переважно гоґвортськими учнями, які раділи вихідному дневі, але було там також чимало чаклунської публіки, яку Гаррі рідко коли й бачив. Гаррі розумів, що Гоґсмід, як єдине цілковито чаклунське село в Британії, здавалося справжнісіньким раєм для різних фурій та ворожбитів, що не вміли маскуватися як справжні чарівники.
У плащіневидимці було нелегко пробиратися крізь натовп, бо варто було випадково когось штовхнути, як одразу виникали непорозуміння. Гаррі поволі протискався до вільного столика в куточку, а Герміона тим часом пішла по напої. Гаррі помітив у шинку Рона, що сидів з Фредом, Джорджем та Лі Джорданом. Ледве стримавшись від бажання добряче луснути Рона по потилиці, Гаррі нарешті добрався до столика і вмостився за ним.
Незабаром підійшла Герміона й крадькома тицьнула йому під плащ маслопиво.
— Сиджу тут сама, як ідіотка, — буркнула вона. — Добре, хоч узяла з собою роботу.
І вона витягла блокнот, у який записувала нових членів ССЕЧА. Гаррі побачив на чолі коротенького списку своє та Ронове прізвища. Здавалося, що минуло дуже багато часу від того вечора, коли вони з Роном вигадували різні передбачення, а Герміона підійшла й призначила їх секретарем та скарбником.
— Може, я спробую залучити в ССЕЧА когось із місцевих селян, — замислилася Герміона, озираючи шинок.
— Ага, якраз, — скривився Гаррі. Він ковтнув під плащем маслопива. — Герміоно, коли ти вже покинеш цю свою вигадку з ССЕЧА?
— Коли ельфидомовики матимуть пристойну платню та умови для праці! — просичала вона у відповідь. — Знаєш, я починаю думати, що треба вдаватися до серйозніших дій. Цікаво, як потрапити на шкільну кухню?
— Уявлення не маю. Спитай у Фреда й Джорджа, — відказав Гаррі.
Герміона заглибилася у роздуми, а Гаррі потягував маслопиво, розглядаючи публіку в шинку. Усі були бадьорі й безтурботні. За сусіднім столиком обмінювалися картками з шоколадних жабок Ерні Макмілан та Анна Ебот. На грудях у них красувалися значки “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ”. Біля самісіньких дверей він помітив Чо з її рейвенкловськими подругами. Вона, до речі, не носила значка на підтрику Седрика… Це трохи втішило Гаррі…
Він би чимало віддав, щоб бути одним з тих учнів, що регочуть і розмовляють, не переймаючись нічим, окрім домашніх завдань. Гаррі уявив, як би він тут розважався, коли б його прізвище не вилетіло з Келиха Вогню. Насамперед, не довелося б надягати плащневидимку. Рон сидів би поруч з ним. Вони втрьох, мабуть, весело б уявляли, яке небезпечне завдання постане у вівторок перед шкільними чемпіонами. О, як би він цього чекав, щоб спостерігати за їхніми діями… щоб підбадьорювати Седрика разом з усіма, сидячи собі безпечно на трибуні…
Цікаво, як почуваються інші чемпіони? Останнім часом щоразу, як він бачив Седрика, той був оточений шанувальниками, здавався нервовим, але настрій мав піднесений. Зрідка Гаррі помічав у коридорі Флер Делякур. Вона, як завжди, була пихата й незворушна. А Крум просто сидів у бібліотеці, зарившись у книжки.
Гаррі подумав про Сіріуса, і йому стало легше. За якихось дванадцять годин він з ним розмовлятиме, адже сьогодні вночі вони мають зустрітися у вітальні біля каміна — якщо лиш не станеться якоїсь халепи, до чого він останнім часом уже й звик…
— Дивися, Геґрід! — зраділа Герміона.
Над юрбою височіла величезна й кошлата Геґрідова потилиця — на щастя, він уже перестав її прилизувати. Гаррі здивувався, що не помітив його відразу, адже Геґрід був такий здоровило. Та коли обережно встав, то побачив, що Геґрід низенько нахилився, розмовляючи з професором Муді. Перед собою Геґрід мав звичного велетенського кухля, а от Муді пив зі своєї особистої баклажки. Мадам Розмерта, вродлива шинкарка, явно не була від цього в захваті. Збираючи зі столів склянки, вона скоса позирала на Муді. Можливо, вона сприймала це як зневагу до її медовухи, але Гаррі все розумів. Муді розповів їм на останньому уроці захисту від темних мистецтв, що воліє завжди сам готувати собі їжу й напої, бо темні чаклуни дуже легко можуть підсипати отрути в будьяку посудину, за якою ніхто не стежить.
Гаррі побачив, що Геґрід і Муді збираються вже йти. Він помахав рукою, але згадав, що Геґрід не може його бачити. А от Муді затримався, втупившись магічним оком у той кут, де стояв Гаррі. Він поплескав Геґріда по спині (бо не діставав до плеча), щось йому пробурмотів, а тоді вони вдвох рушили через весь шинок до столика Гаррі та Герміони.
— Всьо файно, Герміоно? — голосно привітався Геґрід.
— Привіт, — усміхнулася йому Герміона.
Муді пошкутильгав довкола столу й нахилився. Гаррі думав, що він читає блокнот ССЕЧА, але Муді пробурмотів: — Гарний плащик, Поттере.
Гаррі ошелешено втупився в нього. Зблизька особливо впадало у вічі, що Муді бракувало великої частини носа. Муді всміхнувся,
— Що, ваше око… тобто ви можете?..
— Так, я бачу крізь плащіневидимки, — спокійно підтвердив Муді. — І мушу сказати, що це інколи дуже й дуже корисно.
Геґрід теж усміхався до Гаррі. Гаррі знав, що Геґрід не може його бачити, але Муді, очевидно, сказав Геґрідові про нього.
Геґрід теж нахилився, нібито переглянути блокнот ССЕЧА, і тихесенько прошепотів, щоб почути його міг лише Гаррі: — Гаррі, зайди опівночі до моєї хижі. У цему плащі.
Геґрід випростався й голосно сказав: — Бувєм радий тебе видіти, Герміоно, — а тоді підморгнув і пішов. Муді пошкутильгав за ним.
— Чого це йому заманулося зустрітися зі мною опівночі? — здивовано спитав Гаррі.
— Опівночі? — стурбувалася Герміона. — Цікаво, що він задумав? Навіть не знаю, Гаррі, чи варто тобі йти… — Вона нервово озирнулася й зашепотіла: — Ти можеш спізнитися до Сіріуса.
І справді, якщо опівночі вибиратися до Геґріда, то до зустрічі з Сіріусом залишалося б обмаль часу. Герміона запропонувала послати до Геґріда Гедвігу з повідомленням, що він не зможе прийти — якщо сова, звісно, погодиться віднести записку. Але Гаррі подумав, що краще буде швиденько збігати до Геґріда. Йому було дуже цікаво, що там могло статися, бо Геґрід ще ніколи не просив Гаррі провідати його так пізно вночі.
*
О пів на дванадцяту ночі Гаррі зробив вигляд, що лягає спати, а тоді накинув плащаневидимку і нишком повернувся до вітальні. Там ще було доволі людно. Брати Кріві десь роздобули цілу купу значків “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ” і намагалися їх зачаклувати, щоб там світилося “Підтримуйте ГАРРІ ПОТТЕРА”. Але поки що їм нічого не вдавалося, бо значки застрягли на написі “ПОТТЕРСМЕРДОТТЕР”. Гаррі прокрався повз них до отвору під портретом і зачекав там якусь хвилину, стежачи за годинником. Далі, як і було заплановано, Герміона відхилила йому Гладку Пані з зовнішнього боку. Він прослизнув повз неї, пошепки подякував і попрямував замком.
Надворі було темнотемнісінько. Гаррі пішов через галявину на світло з Геґрідової хатини. Величезна бобатонська карета теж світилася зсередини. Гаррі почув у ній голос мадам Максім, коли стукав у Геґрідові двері.
— То ти, Гаррі? — прошепотів Геґрід, відмикаючи й озираючись довкола.
— Так, — підтвердив Гаррі, заходячи в хатину і скидаючи через голову плаща.
— Маю си тобі шось показати, — мовив Геґрід.
Геґрід був страшенно збуджений. Він мав у петельці квітку, що нагадувала невеличку капустину. Він уже, здається, не користувався шмаровидлом, але явно намагався зачесати волосся — Гаррі бачив, що там скрізь позастрягали поламані зубчики від гребінця.
— Що саме? — обережно поцікавився Гаррі, не знаючи, чи то скрути відклали яйця, чи то Геґрідові вдалося купити ще одного триголового пса в якогось незнайомця в шинку.
— Ходи за мнов, не роби галасу і накрий си тим плащем, — сказав Геґрід. — Ікланя не візьмемо, йому то си не сподобає…
— Геґріде, в мене зовсім обмаль часу… я мушу до першої години повернутися в замок…
Та Геґрід його не слухав. Він уже відчинив двері і вийшов кудись у ніч. Гаррі побіг за ним і виявив, на превеликий подив, що Геґрід веде його до бобатонської карети.
— Геґріде, що?..
— Цсс! — просичав Геґрід і тричі постукав у дверцята з перехрещеними золотими чарівними паличками.
Відчинила мадам Максім. На її масивних плечах була накинута срібляста шаль. Побачивши Геґріда, вона всміхнулася. — О, ‘Еґрріде… вже п’ора?
— Бонабажур, — привітався сяючий Геґрід і подав їй руку, допомагаючи зійти золотими східцями.
Мадам Максім зачинила за собою дверцята, Геґрід запропонував їй узяти його під руку й вони пішли довкола загороди, в якій стояли велетенські крилаті коні мадам Максім. Спантеличений Гаррі намагався від них не відставати. Невже Геґрід хотів показати йому мадам Максім? Та він же її бачив постійно… Її важко було не помітити…
Схоже, для мадам Максім це також була не менша несподіванка, ніж для Гаррі, бо за якийсь час вона грайливо поцікавилася: — К’уди це ти мене в’едеш, ‘Еґрріде?
— Ти си файно втішиш, — хрипко озвався Геґрід. — То варто видіти, повір. Тілько… не кажи нікому, шо я тобі показав. Ти си не маєш того знати.
— Авжеж, не скажу, — погодилася мадам Максім, затріпотівши довгими чорними віями.
Вони йшли далі, а Гаррі все більше дратувався, дрібочучи за ними й постійно поглядаючи на годинник. Через Геґріда, що задумав якусь там дурницю, він може розминутися з Сіріусом. Якщо вони не прийдуть, куди треба, то він просто розвернеться й побіжить до замку, а Геґрід нехай собі насолоджується прогулянкою під місяцем з мадам Максім…
Але тут — коли вони вже так довго йшли узліссям, що замок і озеро зникли з очей — Гаррі щось почув. Попереду кричали якісь чоловіки… тоді пролунало оглушливе, пронизливе ревіння…
Геґрід обвів мадам Максім довкола якихось дерев і зупинився. Гаррі підбіг до них — на якусь мить він подумав, що бачить вогнища й чоловіків, що стрибають довкола них, — і тут йому відвисла щелепа.
Дракони.
Четверо величезних, дорослих, страхітливих драконів ставали дибки на задніх лапах у загороді з грубезних дощок. Вони ревіли й чмихали вогнем, що шугав у темне небо з їхніх роззявлених ікластих пащек, якими на висоті метрів з п’ятнадцять над землею увінчувалися довгі витягнуті шиї. Один, синьосріблястий з довжелезними загостреними рогами, гарчав і намагався кусьнути чаклунів на землі. Другий мав гладеньку зелену луску, звивався й гупав Щосили своїми лаписьками. Третій був червоний, мав на морді чудернацьку оторочку з малесеньких золотих шпичаків і стріляв у небо грибоподібними вогняними хмарками. Четвертий, найближчий, був велетенський, чорний і дуже схожий на ящірку.
Не менше тридцяти чаклунів, по сімвісім на кожного дракона, намагалися втримати їх на місці, тягнучи за ланцюги, прикріплені до важких шкіряних пасків довкола їхніх ший та лап. Гаррі, мов загіпнотизований, глянув високо вгору й побачив вибалушені очі чорного дракона з вертикальними, мов у кота, зіницями, налитими чи то страхом, чи люттю. Гаррі не міг розрізнити… Дракон жахливо й зловісно рикав.
— Не підходь сюди, Геґріде! — крикнув якийсь чарівник, що стояв біля паркана, ледве втримуючи в руках ланцюг. — Вони можуть стрілити вогнем на шість метрів! А ця рогохвістка стріляє й на десять, я сам бачив!
— Йой, яка вона файна, — ласкаво промовив Геґрід.
— Нічого не виходить! — крикнув інший чарівник. — Паралітичне закляття, на рахунок три!
Гаррі побачив, як усі драконярі витягли чарівні палички.
— Закляктус! — вигукнули вони хором, і паралітичні закляття шугонули в темряві, наче вогняні ракети, вибухаючи зливами зірок на лускатій шкурі драконів.
Гаррі побачив, як найближчий до них дракон небезпечно захитався на задніх лапах. Його щелепи широко роззявились у беззвучному витті. У ніздрях зненацька щез вогонь, хоч вони й далі диміли… А тоді, дуже поволі, він упав… Кілька тонн м’язів, жил та луски чорного дракона так гримнули об землю, що в Гаррі за спиною аж затряслися дерева.
Драконярі опустили чарівні палички й підійшли до своїх поснулих підопічних, кожен з яких був завбільшки як пагорб. Чаклуни хутко підтягли ланцюги й надійно поприв’язували їх до залізних кілків, позабиваних глибоко в землю за допомогою чарівних паличок.
— Хочеш си глипнути зблизька? — збуджено запитав мадам Максім Геґрід. Вони удвох підійшли до загороди, а Гаррі пішов за ними. Чарівник, який попереджав Геґріда не підходити близько, озирнувся, і Гаррі його впізнав. Це був Чарлі Візлі.
— Усе гаразд, Геґріде? — задихано спитав він, підійшовши до них. — Зараз вони в порядку… По дорозі сюди ми їх приспали снодійною мікстурою, думали, що для них буде краще прокинутися в тиші й темряві, але, як бачиш, вони не зраділи. Аж ніяк не зраділи…
— Чарлі, а які ви породи сюди привезли? — поцікавився Геґрід, майже благоговійно поглядаючи на найближчого, чорного дракона, очиська якого й досі були розплющені. Під зморшкуватою чорною повікою Гаррі побачив жовту палаючу смужку.
— Це угорська рогохвістка, — пояснив Чарлі. — Там ще є звичайна зелена валлійка — ота найменша. Сіроголуба — то шведська короткорилка, а червона — китайська метеорка.
Чарлі озирнувся. Мадам Максім пішла до краю загороди подивитися на закляклих драконів.
— Геґріде, я не знав, що ти її сюди приведеш, — спохмурнів Чарлі. — Чемпіони не повинні знати, що їх чекає… вона ж тепер усе розповість своїм учням.
— Я си просто подумав, що їй то буде цікаво, — знизав плечима Геґрід, і далі захоплено дивлячись на драконів.
— Дуже романтичне побачення, Геґріде, — похитав головою Чарлі.
— Штири… — вимовив Геґрід, — по їдненькому для кожного чемпіона. А шо вони мають робити — битися з ними?
— Думаю, просто повз них проскочити, — припустив Чарлі. — Якщо в когось не вийде, ми будемо поруч, з гасильними чарами напоготові. Нас попросили привезти самиць, що висиджують яйця, не знаю чому… але мушу сказати, що не заздрю тому, кому дістанеться рогохвістка. Страшна тварюка. Ззаду не менш небезпечна, ніж спереду, ось поглянь.
Чарлі показав на її хвіст, і Гаррі побачив, що з нього через кожні тридцять сантиметрів стирчать довжелезні шпичаки мідного кольору.
П’ятеро колег Чарлі якраз наближалися до рогохвістки, несучи на ковдрі гніздо з велетенськими сірими яйцями. Вони обережно поклали їх збоку біля драконки. Геґрід аж застогнав, облизуючись.
— Геґріде, я їх порахував, — суворо попередив Чарлі. Тоді поцікавився: — А як там Гаррі?
— Файно, — відповів Геґрід, що не міг відвести погляду від яєць.
— Сподіваюся, він не перелякається, коли це все побачить, — похмуро мовив Чарлі, дивлячись на загороду з драконами. — Я не наважився розповісти мамі, яке буде його перше завдання, вона й так місця собі не знаходить… — Чарлі почав наслідувати стурбований материн голос: “Як це йому дозволили стати учасником турніру? Він же геть іще дитина! Я думала, він у безпеці, думала, що мають бути якісь вікові обмеження!” — Вона трохи не збожеволіла після тієї статті про нього у “Щоденному віщуні”. — “Він ще й досі плаче за батьками! О Господи, я ж і не знала!..”
Гаррі цього вже було досить. Сподіваючись, що Геґрідові, захопленому чотирма драконами та мадам Максім, не до нього, він мовчки повернувся й рушив назад до замку.
Він не знав, радіти тому, що побачив, чи навпаки. Мабуть, усетаки краще. Перший шок уже позаду. Можливо, якби він у вівторок побачив драконів уперше, то зомлів би на очах у цілої школи… хоч невідомо, чи він і так не зомліє… Адже він буде озброєний лише чарівною паличкою, котра йому зараз здавалася простою дерев’яною трісочкою супроти п’ятнадцятиметрової лускатої, вкритої шпичаками й вогнедихої драконки. І він буде змушений повз неї пройти. А всі дивитимуться. Як це зробити?
Гаррі побіг уздовж краю лісу. Йому залишалося, може, з п’ятнадцять хвилин, щоб повернутися до каміна й поговорити з Сіріусом. Він ще ніколи й ні з ким не прагнув так розмовляти! І тут, без жодного попередження, він наштовхнувся на щось дуже тверде.
Гаррі впав на спину, окуляри з’їхали набік, і він ледве встиг прикритися плащем. Поруч пролунав голос:
— Ой! Хто тут?
Гаррі похапцем перевірив, чи плащ прикриває його всього, й принишк на землі, дивлячись на темний силует чарівника, на котрого він наскочив. Упізнав цапину борідку… це був Каркароф.
— Хто тут? — підозріливо повторив Каркароф, роззираючись у темряві. Гаррі мовчав і не ворушився. Минула хвилина, і Каркароф, мабуть, вирішив, що наштовхнувся на якусь тварину. Він нахилився, придивляючись, мовби шукав якогось пса. Тоді знову сховався під деревами й почав пробиратися в напрямку загороди з драконами.
Дуже повільно та обережно Гаррі звівся на ноги і якомога тихіше рушив у темряві назад до Гоґвортсу.
Він анітрохи не сумнівався в намірах Каркарофа. Той крадькома зійшов зі свого корабля, щоб з’ясувати, яким буде перше завдання. Можливо, він побачив Геґріда і мадам Максім, що удвох ішли до лісу — їх було важко не помітити навіть на відстані… і ось тепер Каркарофу залишалося тільки йти на звук голосів. І він, як і мадам Максім, знатиме, яка несподіванка готується для чемпіонів. Виглядало, що єдиним чемпіоном, який у вівторок нічого не знатиме, буде Седрик.
Гаррі підійшов до замку, прослизнув у передні двері й побіг мармуровими сходами. Він задихався, але не наважувався сповільнити біг… залишалося менше п’яти хвилин, щоб добігти до каміна…
— Бридня! — захекано гукнув він Гладкій Пані, що дрімала у своїй портретній рамі перед отвором.
— Як скажеш, — сонно пробурмотіла та, не розплющуючи очей, і картина відхилилася вбік. Гаррі заліз усередину. Вітальня була порожня. Судячи з нормального запаху, Герміоні не довелося вдаватися до какобомб, щоб дати змогу йому з Сіріусом побути сам на сам.
Гаррі зняв плащаневидимку і впав у крісло біля каміна. Вітальня була огорнута напівтемрявою. Єдиним джерелом світла було полум’я в каміні. Поряд, на столі, поблискували значки “Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ”, що їх намагалися вдосконалити брати Кріві. Там тепер світився напис “ПОТТЕР—СУПЕРСМЕРДОТТЕР”. Гаррі глянув на камін і аж підскочив.
Прямо з вогню стирчала Сіріусова голова. Якби Гаррі не бачив, як містер Діґорі точнісінько те саме робив на кухні у Візлів, то він би до смерті перелякався. Натомість на його обличчі розцвіла перша за багато днів усмішка, він зіскочив з крісла, присів навпочіпки біля каміна й вигукнув: — Сіріусе… як справи?
Сіріус дуже сильно змінився з часу їхньої зустрічі. Тоді, коли вони прощалися, Сіріус мав виснажене й запале обличчя, облямоване довгим чорним сплутаним волоссям. Тепер волосся в нього було коротке й чисте, обличчя пашіло здоров’ям, і сам Сіріус здавався значно молодшим — майже таким, як на тій єдиній фотографії з весілля Поттерів, що її мав Гаррі.
— Про мене не турбуйся. А от як ти? — занепокоєно спитав Сіріус.
— Зі мною все… — Гаррі хотів було сказати “гаразд”, та не зумів. Не встиг він отямитися, як уже розповідав про те, як ніхто не повірив, що він не з власної волі потрапив до числа учасників турніру, про те, як Ріта Скітер понаписувала про нього сім мішків гречаної вовни у “Щоденному віщуні”, про те, що він і кроку ніде не може ступити, щоб з нього хтось не знущався… і про Рона, який йому не вірить, який йому заздрить,..
— …а тепер ось Геґрід показав, що мене чекає під час першого завдання. А це, Сіріусе, дракони, і мені гаплик, — у відчаї завершив він розповідь.
Сіріус дивився на нього стурбованими очима, які ще не позбулися погляду, набутого в Азкабані — заціпенілого й зацькованого. Він не перебивав Гаррі, поки той не виговорився, але тепер сказав:
— Гаррі, з драконами ми ще впораємося, але про це за хвилину — в мене небагато часу.. Я вдерся в будинок одних чаклунів, щоб скористатися їхнім каміном, але вони щомиті можуть повернутися. Я мушу тебе про щось попередити.
— Про що саме? — спитав Гаррі, відчуваючи, що настрій у нього знову погіршується… але хіба може бути щось страшніше за драконів?
— Гаррі, — почав Сіріус, — Каркароф був смертежером. Ти знаєш, хто такі смертежери, правда?
— Так… він… як це?
— Його впіймали, він сидів зі мною в Азкабані, але його випустили. Я можу закластися на що завгодно, але Дамблдор саме тому й запросив цього року до Гоґвортсу аврора — щоб за ним пильнувати. Каркарофа впіймав Муді. Він і посадив його в Азкабан.
— Каркарофа випустили? — поволі перепитав Гаррі. Його мозок відмовлявся сприймати чергову порцію шокуючої інформації. — Але чому?
— Він пішов на певну угоду з Міністерством магії, — промовив з гіркотою Сіріус. — Сказав, що визнає свої помилки, а тоді почав називати імена… замість нього в Азкабані опинилося багато інших людей… він там не дуже популярний, мушу тобі сказати. А вийшовши на волю, він, наскільки мені відомо, навчив темних мистецтв не одного учня в тій своїй школі. Тож остерігайся також і дурмстрензького чемпіона.
— Гаразд, — поволі вимовив Гаррі. — Але… ти що, хочеш сказати, що це Каркароф підкинув у Келих моє прізвище? В такому випадку він прекрасний актор. Видно було, що він дуже розлючений. Хотів заборонити мені брати участь у змаганні.
— Ми знаємо, що він добрий актор, — підтвердив Сіріус, — він же переконав Міністерство магії його звільнити. Гаррі, я уважно читаю “Щоденний віщун”…
— Не ти один, — озвався з гіркотою Гаррі.
— …і, судячи зі статті тієї Скітер, що з’явилася минулого місяця, на Муді таки нападали в ніч напередодні його прибуття у Гоґвортс. Так, я знаю, що вона вважає це черговою фальшивою тривогою, — поспіхом додав Сіріус, побачивши, що Гаррі вже роззявив рота, — але я чомусь так не вважаю. Мені здається, що хтось хотів завадити йому приїхати в Гоґвортс. На мою думку, дехто розумів, що їм буде значно важче досягти свого, коли Муді опиниться тут. Ніхто цього не стане ретельно перевіряти, бо Дикозорові дуже часто ввижалися нападники. Але це не означає, що він не зуміє помітити справжню небезпеку. Муді був найкращим аврором міністерства.
— То… що ти хочеш сказати? — повільно запитав Гаррі. — Каркароф намагається мене вбити? Але… навіщо?
Сіріус завагався.
— До мене долинали дуже дивні чутки, — нарешті промовив він. — Останнім часом смертежери стали активніші. Вони з’явилися на Кубку світу з квідичу. Хтось вичаклував Чорну мітку… а потім… чи ти чув про ту відьму з Міністерства магії, котра десь зникла?
— Про Берту Джоркінз?
— Саме так… вона зникла в Албанії, тобто там, де, за чутками, останнім часом перебував Волдеморт… а вона ж мала знати про те, що готується Тричаклунський турнір.
— Так, але… малоймовірно, щоб вона просто так наштовхнулася на Волдеморта, — засумнівався Гаррі.
— Я знав Берту Джоркінз, — похмуро буркнув Сіріус. — Ми разом навчалися в Гоґвортсі, вона була на кілька років старша за твого батька і за мене. І була дурна як валянок. Скрізь пхала свого носа, а в голові ж — порожнісінько. Це, Гаррі, не найкраще поєднання. Мушу сказати, що заманити її в пастку було б дуже легко.
— То… то Волдеморт міг довідатися про турнір? — запитав Гаррі. — Ти це маєш на увазі? Думаєш, що Каркароф опинився тут за його наказом?
— Не знаю, — поволі вимовив Сіріус, — справді не знаю… Каркароф не повернувся б до Волдеморта без певності, що Волдеморт став достатньо могутній, щоб його захистити. Але, хоч би хто підкинув твоє прізвище в Келих, він це зробив не просто так. Тож я переконаний, що турнір виявиться доброю нагодою на тебе напасти під виглядом нещасного випадку.
— Мушу зізнатися, що це дуже вдалий задум, — похмуро підтвердив Гаррі. — Нічого не треба робити, тільки стояти осторонь і чекати, коли все зроблять дракони.
— О, дракони, — заговорив дуже швидко Сіріус. — Є один спосіб, Гаррі. Навіть не намагайся виконати паралітичне закляття — дракони дуже сильні, їх одинєдиний заклинач не подужає. Для цього треба з півдесятка чаклунів одночасно…
— Та я знаю, щойно сам бачив, — погодився Гаррі.
— Але ти можеш упоратися й сам, — вів далі Сіріус. — Є один спосіб, і для цього досить простого закляття. Треба…
Але Гаррі дав знак рукою, щоб Сіріус замовк. Серце в грудях несамовито закалатало. Він почув, як хтось спускається гвинтовими сходами у нього за спиною.
— Тікай! — прошипів він Сіріусові. — Тікай! Сюди хтось іде!
Гаррі скочив на ноги, затуляючи камін. Якби хтось побачив у стінах Гоґвортсу Сіріусове обличчя — зчинився б неймовірний галас… втрутилося б міністерство… його, Гаррі, допитували б, де перебуває Сіріус…
Гаррі почув легенький ляскіт у каміні за спиною і зрозумів, що Сіріус зник. Глянув на підніжжя гвинтових сходів. Хто це вирішив прогулятися о першій ночі і не дав Сіріусові договорити, як проскочити повз дракона?
Це був Рон. Одягнутий у свою темнобордову піжаму він зупинився, побачивши в кімнаті Гаррі, і роззирнувся довкола.
— З ким це ти розмовляв? — поцікавився він.
— А тобі що до того? — огризнувся Гаррі. — Чого ти тут бродиш так пізно?
— Просто хотів знати, де ти… — знизав плечима Рон. — Нічого. Вже йду назад.
— Захотів тут повинюхувати? — крикнув Гаррі. Він розумів, що Рон не мав жодного уявлення, що тут було, що він прийшов не зумисно, але Гаррі було байдуже — в цю мить він ненавидів усе, пов’язане з Роном, разом з його босими ногами під короткими холошами піжами.
— Пробач, — почервонів зі злості Рон. — Як це я не подумав, що тобі не можна заважати? Можеш і далі собі готуватися до наступного інтерв’ю.
Гаррі схопив значок “ПОТТЕР—СУПЕРСМЕРДОТТЕР” і з усієї сили кинув його через кімнату. Значок влучив Ронові в чоло й відлетів.
— Так тобі й треба! — вигукнув Гаррі. — Начепиш собі у вівторок. Якщо пощастить, то й шрам на лобі матимеш! Ти ж би хотів, так?
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |