1) Адміністративно-правовий статус підприємств, установ, організацій

1) Адміністративно-правовий статус підприємств, установ, організацій

Підприємства і установи є різновидами організацій, що здійснюють економічні, соціально-культурі та інші функції з метою задоволення матеріальних, духовних та інших потреб громадян, суспільства, держави. Вони не є суб'єктами державного управління і не мають юридично владних повноважень.

Згідно Закону України "Про підприємства в Україні', підприємство – це самостійний статутний господарюючий суб'єкт, який має права юридичної особи та здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою одержання прибутку.

Підприємства можуть бути унітарними або корпоративними; приватними, державними або комунальними; підприємства торгівлі, промислові, сільськогосподарські, будівельні, транспортні; мати різну організаційно-правову форму.

Установа є некомерційною організацією, що виконує соціально-культурні або адміністративно-політичні функції. Установами створюються цінності, загалом, невиробничого характеру. Установи можуть бути державними і комунальними.

Адміністративно-правовий статус підприємств та установ - це комплекс прав та обов'язків, які підприємство або установа набуває та реалізуєу процесі здійснення таких дій:

Створення підприємства або установи

Державна реєстрація підприємства або установи

Отримання ліцензії на зайняття певними видами діяльності

Визначення кола питань та повноважень держаних органів по відношенню до підприємства

Введення та надання бухгалтерської та статистичної звітності.

Норми права, що встановлюють адміністративно-правовий статус підприємств та установ, можна поділити на три основні групи:

1. Норми, що стосуються підприємств усіх форм власності.

Дана група норм встановлює принципи взаємодії підприємств та установ з органами державної виконавчої влади, які закріплюють невтручання держави у господарську діяльність суб'єктів, державну реєстрацію підприємств та установ, обов'язковість ведення ними бухгалтерського та статистичного обліку, надання державним органам інформації, необхідної для оподаткування.

2. Норми, що стосуються державних підприємств та установ.

Особливістю цієї групи норм є те, що вони встановлюють права та обов'язки державних підприємств та організацій, власником яких є держава. До повноважень державних органів віднесене створення таких підприємств, визначення предмету та цілей діяльності, затвердження статуту, управління організацією, їхня реорганізація та ліквідація.

3. Норми, що адресуються недержавним підприємствам та організаціям.

Остання група норм встановлює права та обов'язки для недержавних підприємств та організацій. Роль держави проявляється тут у встановленні правових норм та контролі за їх дотриманням. Вплив держави більш обмежений, вона не вирішує конкретних питань їх заснування, визначення предмету діяльності, організації управління. Ці та інші питання вирішують засновники підприємства або уповноважені ними органи, підприємці. Значення таких рішень для державних органів полягає у їх правомірності або неправомірності як юридичних фактів.[3]

Питання створення та ліквідації підприємств та установ врегульовані чинним законодавством України, зокрема, Законом України "Про підприємства в Україні', Законом України "Про господарські товариства', Положенням про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України 25 травня 1998року та н.

Організаці являє собою особливий різновид колективних суб'єктів адміністративного права, що діють у сферах приватно-правових і публічно-правових відносин.

Організації можуть бути державними і недержавними, основним критерієм їх розмежування є майновий статус: власником майна державних і недержавних організацій можуть бути Україна, муніципальне утворення, суб'єкти приватного права. Поряд з цим, в залежності від цілей діяльності організації поділяються на комерційні і некомерційні Комерційні організації можуть створюватися у формі господарських товариств, виробничих кооперативів, державних і муніципальних унітарних підприємств. Основною метою їх діяльності, на відміну від некомерційних організацій, є утримання прибутку. Розбіжності в майновому статусі державних і недержавних організацій не завжди обумовлені цілями їхньої діяльності. Наприклад, основною метою діяльності державних муніципальних підприємств є отримання прибутку. Окремі різновиди недержавних організацій, наприклад громадські організації, вправі займатися комерційною діяльністю, проте їх повноваження у сфері приватно-правових відносин обмежені: вони не в праві перерозподіляти прибуток між своїми членами.

Державні і недержавні організації мають різний обсяг адміністративно-правових повноважень. Організації, створені у формі юридичних осіб, є повноправними суб'єктами адміністративно-правових відносин, проте для набуття ними спеціальної правоздатності, наявності статусу юридичної особи недостатньо. У цьому випадку потрібне одержання спеціального дозволу, що підтверджує їхнє право на здійснення цього виду діяльності

Таким чином, наявності у державних і недержавних організацій адміністративно-правових повноважень передує санкціонування їхньої діяльності органами виконавчої влади. Будь-яка комерційна діяльність не може здійснюватися корпоративним утворенням або громадянином, що займається підприємницькою діяльністю без утворення юридичної особи, без ліцензії.

У змісті правосуб'єктності підприємств, установ, організацій (далі підприємств) певне місце відведено адміністративній правосуб'єктності. її специфіка полягає в тому, що в адміністративно-правових відносинах підприємство бере участь, як правило, в особі свого керівника або інших суб'єктів управління даного підприємства.

Відповідно до чинного законодавства України суб'єктами управління підприємством можуть виступати:

власник майна підприємства: приватна особа; загальні збори кооперативу, трудового колективу як колективу власників,

акціонерного товариства, іншого господарського товариства тощо; 0 уповноважені власником органи — правління кооперативу, підприємства, заснованого на власності трудового колективу; рада акціонерного товариства (спостережна рада); директор і правління інших господарських товариств з обмеженою (додатковою) відповідальністю; органи управління державним майном, органи управління комунальним майном; 0 адміністрація (орган управління), очолювана керівником підприємства; 0 органи, що реалізують повноваження трудового колективу. Окрім зазначених, суб'єктом управління підприємством можуть бути органи, яким право управління підприємством надано власником чи уповноваженим ним органом в порядку делегування. Але за умови, що на існування такого органу управління буде пряме посилання у статуті підприємства щодо того, що він представлятиме одночасно інтереси як власника, так і трудового колективу.

Адміністрація підприємства — це специфічна частина трудового колективу, яка здійснює управління в процесі професійної діяльності. її природа подвійна: з одного боку, через неї забезпечується участь підприємства як суб'єкта права у різного роду правовідносинах, з іншого — це орган управління підприємством, наділений владними повноваженнями щодо трудового колективу як керованого об'єкта і очолюється її керівником.

Адміністративно-правовий статус керівника підприємства охоплює:

визначення його місця і ролі в системі управління підприємством, які характеризують організаційно-правові способи заміщення посади, підпорядкування, способи реалізації єдиноначальності, співвідношення єдиноначальності керівника із самоврядуванням трудового колективу;

визначення змісту компетенції керівника. Необхідність її використання як елемента адміністративно-правового статусу підприємства зумовлена тим, що це поняття притаманне лише діяльності органів управління та посадових осіб. У загальних (щодо різних форм власності) рисах компетенція керівника підприємства окреслюється державою з допомогою правових норм, які регулюють відносини: між уповноваженими державою органами та керівником підприємства; між керівником підприємства та об'єктами управління; між керівником підприємства та іншими органами управління підприємством;

обов'язок керівника нести адміністративну відповідальність (в чому виражається так звана адміністративна деліктоздатність) у передбачених законом випадках за неналежне виконання повноважень чи перебільшення їх обсягу Місце керівника підприємства в системі управління характеризує і його підпорядкованість.

Підпорядкованість керівника підприємства — це його відносини з іншою стороною, яка є власником майна підприємства (уповноваженим ним органом), чи компетентними державними органами. Підпорядкованість завжди супроводжується підзвітністю і відповідальністю.

Підзвітність керівника передбачає його обов'язок звітувати перед власником майна підприємства за всю діяльність чи за певну її частину і право власника майна підприємства вимагати такого звіту, давати юридично значущу оцінку діяльності підзвітної посадової особи, а також вказувати на недоліки та приписувати їх усунення. Відповідальність керівника підприємства перед власником передбачає право останнього застосовувати заходи дисциплінарного та майнового впливу.

Взаємовідносини керівника підприємства та трудового колективу мають суперечливий характер. Виступаючи — як найманий працівник — членом трудового колективу, керівник одночасно є представником інтересів власника майна підприємства, зобов'язаним зробити все необхідне для їх реалізації.

2)) Об'єднання громадян як суб'єкти адміністративного права

Право громадян на свободу передбачено в Загальній декларації прав людини й гарантовано Конституцією та законодавством України.

Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об'єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення й захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів. При цьому ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.

Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка) відповідно до Закону визнається політичною партією або громадською організацією.

Об'єднанням громадян притаманні ознаки, що відрізняють їх від державних організацій. При цьому можна виділити загальні ознаки, характерні для всіх об'єднань громадян, а також окремі специфічні ознаки, властиві тим чи іншим об'єднанням громадян.

До загальних ознак слід віднести:

1) добровільність об'єднання. Це відображено в добровільності вступу та виходу з об'єднання громадян, методах роботи, сутністю яких є досягнення певної мети внутрішньо організаційними методами, особливих формах примусу, з яких найвищою є виключення із членів об'єднання громадян;

2) організаційні заходи, якими в діяльності об'єднань громадян виступають самоврядування та саморегуляція;

3) відсутність у об'єднань громадян внаслідок їх природи державно-владних повноважень (за винятком випадків, коли держава делегує окремі повноваження такого роду й закріплює їх законодавчо, наприклад, закріплення за громадськими інспекторами охорони природи права складати протоколи про адміністративне правопорушення).

Окремими ознаками, притаманними окремим об'єднанням громадян, є:

1) членство в об'єднанні та відносини членства, що випливають звідси;

2) обов'язковість участі членів об'єднання громадян у його роботі та створенні матеріальної бази об'єднання шляхом внесення членських внесків;

3) наявність статуту об'єднання громадян. У діяльності об'єднань громадян здебільшого відсутні комерційні цілі або одержання прибутку. Виняток становить лише діяльність кооперативних організацій. Крім того, допускається господарська або інша комерційна діяльність об'єднань громадян для виконання їх статутних завдань і цілей.

Взаємовідносини держави та об'єднань громадян носять виключно правовий характер. Це проявляється в законодавчому закріпленні правового статусу об'єднань громадян низкою нормативно-правових актів.

Держава не втручається в діяльність об'єднань громадян, надаючи їм широку автономію. Проте це не виключає здійснення з боку держави контролю за діяльністю об'єднань громадян. Так, органи, що проводять легалізацію об'єднань громадян, здійснюють контроль за додержанням ними положень статуту. Законом закріплено право представників цих органів бути присутніми на заходах, які проводять об'єднання громадян, вимагати потрібні документи й одержувати в необхідних випадках пояснення.

Фінансові органи та органи податкової адміністрації здійснюють контроль за джерелами і розмірами прибутків та інших фінансових надходжень, а також за правильністю сплати об'єднаннями громадян податків. З свого боку, об'єднання громадян мають представляти фінансовим органам декларацію про прибутки та витрати.

Контроль за виконанням об'єднаннями громадян чинних норм і стандартів можуть здійснювати екологічні, пожежні, санітарно-епідемічні та інші органи державного нагляду й контролю.

Адміністративно-правовий статус об’єднань громадян в цілому визначається Конституцією України (ст. 36, 37 та ін.), законом України «Про об’єднання громадян», «Про політичні партії», іншими законами, положеннями, статутами тощо.

Дія Закону «Про об’єднання громадян» не поширюється на релігійні, кооперативні організації, об’єднання громадян, що мають основною метою одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини, товариські суди тощо), інші об’єднання громадян, порядок створення і діяльності яких визначається відповідним законодавством.

Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.

Громадською організацією -цеоб’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, соціально-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Стаття 1. Об'єднання громадян

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування,
створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації
громадянами своїх прав і свобод. Об'єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес,
асоціація, фонд, спілка тощо) відповідно до цього Закону
визнається політичною партією або громадською організацією. Дія цього Закону не поширюється на релігійні, кооперативні
організації, об'єднання громадян, що мають основною метою
одержання прибутків, комерційні фонди, органи місцевого та
регіонального самоврядування (в тому числі ради і комітети
мікрорайонів, будинкові, вуличні, квартальні, сільські, селищні
комітети), органи громадської самодіяльності (народні дружини,
товариські суди тощо), інші об'єднання громадян, порядок створення
і діяльності яких визначається відповідним законодавством. Особливості правового регулювання діяльності профспілок
визначаються Законом України про профспілки.

3)) У законодавстві України з питань прав людини і громадянина важливе місце займають закони про свободу совісті та релігійні організації. Правову основу діяльності останніх становлять Конституція України, яка проголошена-

ет, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання, а також Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 1
У Законі підтверджуються конституційні положення про те, що жодна з релігій не може бути визнана в якості державної чи обов'язкової, а релігійні організації відокремлені від держави та є рівними перед законом. Тому держава не втручається в законну діяльність релігійних організацій. Але й релігійні організації не мають права втручатися у справи держави, брати участь у виборах до органів державної влади та місцевого самоврядування, в діяльність політичних партій, а також надавати їм матеріальну та іншу допомогу.
Відповідно до Закону, релігійні організації в Україні створюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і можуть існувати у вигляді релігійних громад, управлінь і центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій), духовних навчальних закладів, а також об'єднань, які складаються з перерахованих організацій.
Релігійна громада є місцевою організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об'єдналися з метою задоволення релігійних потреб.
Закон не дає визначення інших видів релігійних організацій, відзначаючи лише, що релігійні управління і центри, монастирі, братства, місії та духовні навчальні заклади діють на підставі своїх статутів, зареєстрованих встановленим чином, тому що вони є юридичними особами. Що стосується релігійної громади, то вона може і не мати статусу юридичної особи, а повідомлення про її створення в державні органи не є обов'язковим.
Адміністративно-правові відносини виникають у процесі державної реєстрації релігійних об'єднань, здійснення ними повноважень юридичної особи, контролю державних органів за діяльністю релігійних об'єднань та їх ліквідації.
Релігійна організація визнається юридичною особою з моменту державної реєстрації її статуту або положення.
Для отримання релігійною організацією статусу юридичної особи громадяни, її заснували, в кількості не менше десяти, які досягли 18-річного віку, подають заяву та статут у місцеву державну адміністрацію. Релігійні центри, уп-
1 Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 25. - Ст. 283.

Равления і монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади подають статут на реєстрацію до державного органу України у справах релігій.
У необхідних випадках орган, який здійснює реєстрацію статуту, може зажадати висновок місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради, а також фахівців.
Діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією або ліквідацією.
Реорганізація або ліквідація релігійної організації проводиться за рішенням її засновників або суду.
У судовому порядку діяльність релігійної організації припиняється лише у випадках, встановлених у законі, а саме:
- при вчиненні релігійною організацією дій, заборонених законодавством;
- при об'єднанні обрядової або проповідницької діяльності релігійної організації з посяганнями на життя, свободу, здоров'я і гідність особи;
- при систематичному порушенні релігійної організацією встановленого законодавством порядку проведення публічних релігійних заходів;
- при спонуканні громадян до невиконання їхніх конституційних обов'язків або дій, які супроводжуються грубими порушеннями громадського порядку або посяганням на права і майно державних, громадських або релігійних організацій.

Дата добавления: 2015-11-04