1. Поняття фінансового права і його джерела.

План

1. Поняття фінансового права і його джерела.

2. Поняття бюджетного процесу і його етапи (зміст кожного, задіяні органи і їх функції).

3. Сутність та суспільне призначення соціального страхування.

4. Зміст і призначення фінансового контролю, його об’єкти і суб’єкти.

Функції суб’єктів фінансового контролю.

5. Список використаної літератури.

1. Поняття фінансового права і його джерела.

Фінансове право - це також навчальна дисципліна у системі загальноправових курсів, що являє собою системне викладення теоретичного та прикладного матеріалу з метою підготовки кваліфікованих кадрів, які здатні аналізувати складні процеси у сфері фінансової діяльності держави. Систему курсу фінансового права як навчальної дисципліни побудовано відповідно до системи фінансового права. Навчальний матеріал зосереджений у Загальній та Особливій частинах. Загальна частина об'єднує норми фінансового права і правові інститути, що закріплюють: поняття фінансів та фінансової діяльності держави, її методи, принципи та правові форми; предмет та методи фінансово-правового регулювання; характеристику фінансових правовідносин та фінансово-правових норм; правовий статус уповноважених у сфері фінансової діяльності державних та муніципальних органів; поняття фінансового контролю, його види та методи, тобто такі норми й інститути, які є спільними для всіх інших фінансово-правових інститутів і становлять базу для регулювання правовідносин у сфері фінансової діяльності держави.

Особлива частина містить норми і правові інститути, що регулюють окремі напрями фінансової діяльності держави та різні елементи фінансової системи. Провідне місце в Особливій частині фінансового права посідає бюджетне право, яке входить до неї як підгалузь і складається з двох великих правових інститутів - бюджетного устрою та бюджетного процесу. Особлива частина містить такі правові інститути: доходи бюджетної системи (податкові та неподаткові); видатки бюджетної системи та цільових фондів; державний кредит; державне обов'язкове страхування (майнове та особисте); грошово-кредитна система. Ці інститути мають свої особливості, складаються з правових норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин у межах галузі права, але об'єднуються в одну систему через єдиний предмет та методи фінансово-правового регулювання. Безперечно, ці правові інститути містять правові норми, що регулюють фінансову діяльність держави.

Від системи фінансового права, як галузі права, слід відрізняти систему фінансового законодавства. Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів і має складну структуру. Частіше під системою законодавства мають на увазі сукупність нормативно-правових актів, в яких об'єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Збіг між системою права і системою законодавства в межах від окремої норми до права в цілому не є абсолютним. В цих межах вони існують самостійно, оскільки мають свою специфіку та власні тенденції розвитку.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Відповідно, всі акти суб'єктів фінансового права повинні відповідати Основному Закону. Акти або їх положення, що суперечать букві або духу Конституції, не є чинними. Конституція - акт безпосередньої дії (ч.3 ст.8): принципи та норми Основного Закону можуть регулювати конкретні суспільні відносини, у тому числі у сфері фінансової діяльності, якщо вони стосуються предмета конституційного регулювання. Будь-яке обмеження регулятивної дії норм Конституції є протизаконним, а винні у цьому органи та посадові особи державної влади й місцевого самоврядування, інші суб'єкти несуть юридичну відповідальність. Конституція України закріплює виключну компетенцію Верховної Ради України у прийнятті фінансового законодавства, у тому числі у сфері бюджету, податків, грошової системи, валютних відносин (ч.2 ст.92); закріплює визначальні принципи побудови бюджетної системи (ст.95); бюджетний період (ст.96); встановлює компетенцію Рахункової палати України (ст.98), Національного банку України (статті 99,100). У Конституції України визначено компетенцію уряду як вищого органу в системі органів виконавчої влади у сфері фінансової діяльності (статті 116, 117), компетенцію місцевих державних адміністрацій (статті 118, 119). В Основному Законі (статті 142, 143) закріплено право органів місцевого самоврядування на затвердження й виконання місцевих бюджетів, на власну матеріально-фінансову базу, на встановлення місцевих податків і зборів тощо. Ряд інших статей Конституції безпосередньо або опосередковано пов'язаний зі сферою фінансової діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що впливає на якість фінансового законодавства. Зрозуміло, що конституційні норми-принципи визначають у відповідних галузях права чіткішу деталізацію положень, в яких існує інтерес держави.

Важливе місце серед джерел банківського права посідають закони, що мають загальне значення для здійснення господарської діяльності, встановлення загальних засад права власності, визначення правових підстав та порядку здійснення цивільно-правових угод тощо. До загальних можна віднести закони України "Про господарські товариства", "Про підприємництво", "Про цінні папери і фондову біржу", "Про власність" тощо.

Найбільшу увагу конституційне законодавство приділило бюджетній діяльності, що пояснюється значенням бюджету як центральної ланки фінансової системи. У 2001 р. в Україні був прийнятий Бюджетний кодекс України - перше кодифіковане джерело підгалузі фінансового права. Опрацьовується проект Податкового кодексу України.

Низка спеціальних законів у сфері бюджетних, податкових, грошово-кредитних відносин закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності. Це, в першу чергу, стосується законів України "Про Державний бюджет України", "Про систему оподаткування", "Про банки і банківську Діяльність". У сфері фінансів прийнято ряд статусних законів, що визначають правовий статус органів спеціальної фінансової компетенції, у тому числі закони України "Про Рахункову палату України", "Про Державну податкову службу України", "Про Національний банк України" тощо.

Норми фінансового права містяться і в указах Президента України, в актах органів виконавчої влади - постановах та декретах Кабінету Міністрів України (останні видавалися протягом 1992 - 1993 років). Окреме місце належить актам органів місцевого самоврядування та місцевої влади, що стосуються сфери фінансової діяльності.

Велику групу джерел фінансового права становлять акти фінансово-кредитних установ - Міністерства фінансів, Державного казначейства, Державної податкової служби, Національного банку України (накази, інструкції та ін.). Деякі нормативно-правові акти видаються такими органами спільно з іншими державними або економічними органами (наприклад, спільні постанови КМУ і НБУ) залежно від змісту відносин, що регулюються.

Фінансово-правові норми містяться і в актах органів державної виконавчої влади - міністерств, відомств тощо, які регулюють питання фінансів у межах відповідної галузі або сфери управління, а також у локальних актах, що приймаються адміністрацією підприємств, установ, організацій (положення про розподіл прибутку, про створення резервного фонду).

Норми підзаконних нормативно-правових актів конкретизують зміст більш загальних фінансового-правових норм, що містяться у законах. Специфічною рисою фінансового законодавства є його постійний динамічний розвиток, який дає змогу державі своєчасно реагувати на швидкі економічні зміни.

2. Поняття бюджетного процесу і його етапи (зміст кожного, задіяні органи і їх функції).

Одержання доходів, їх розподіл між ланками (видами) бюджетної системи і використання їх на покриття видатків, зв’язаних із виконанням передбачених Конституцією України функцій органами держави і місцевого самоврядування, не проходить автоматично. Держава за допомогою правових норм ретельно регулює відносини, що виникають при формуванні і виконанні всіх видів бюджетів, контролі за виконанням бюджетів і звітуванні про їх виконання. Діяльність органів держави і місцевого самоврядування в галузі бюджету у широкому плані одержала назву бюджетного процесу. В юридичній літературі до цього часу немає єдиної думки щодо змісту поняття бюджетного процесу і його стадій.

Звуження поняття бюджетного процесу до стадій складання проекту закону про бюджет і затвердження його органом законодавчої влади приводить до висновку, що головне це скласти проект закону і затвердити його.

Прийняття закону про державний бюджет це тільки створення юридичних можливостей для здійснення волі законодавчого органу. Прийняттям закону закінчується формування бюджету, коли органи законодавчої і виконавчої влади використовують свої права і обов’язки щодо складання і затвердження бюджету і застосовують правові норми, які регулюють ці стадії.

Головна стадія бюджетного процесу виконання бюджету, під час якого слід добитися виконання приписів закону про Державний бюджет.

Бюджетний процес це заснована на правових нормах діяльність органів держави і органів місцевого самоврядування по складанню, розгляду проекту бюджету, затвердження та виконання бюджету, складанню, розгляду і затвердженню звіту про виконання бюджету.

Повний цикл бюджетного процесу, тобто період з початку складання проекту бюджету до затвердження звіту про його виконання триває понад два роки. У ході здійснення окремих етапів діяльності з бюджетом, які мають назву стадій бюджетного процесу, реалізуються бюджетні повноваження всіх суб’єктів бюджетних правовідносин. Бюджетний процес є формою або засобом здійснення матеріальних бюджетних прав, які надані учасникам бюджетного процесу законодавством. Матеріальні і процесуальні бюджетні права тісно пов’язані.

Характер зв’язку матеріальних і процесуальних норм бюджетного права істотно відрізняється від характеру зв’язку, наприклад, у цивільному матеріальному і цивільнопроцесуальному праві, які існують як самостійні галузі права. Бюджетні матеріальні і процесуальні норми складають хоч і окремі правові інститути, але входять у підгалузь (розділ) фінансового права бюджетне право. У цивільних матеріальних і цивільних процесуальних відносинах існують самостійні, різні суб’єкти, у бюджетних це одні й ті ж суб’єкти.

Бюджетний процес в Україні відбиває важливіші риси, властиві нашому бюджету повнота доходів і видатків, достовірність, яка може бути досягнута на основі реальності показників бюджету, гласність і публічність та спеціалізація показників доходів і видатків бюджету, завдяки застосуванню бюджетної класифікації на всіх стадіях процесу, врахування загальнодержавних інтересів при складанні і виконанні бюджетів, гарантованість самостійності місцевих бюджетів невтручанням державних органів у бюджетний процес по місцевих бюджетах, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Всі стадії бюджетного процесу засновуються на правових засадах, які повинні гарантувати чітке планування, дотримування бюджетної дисципліни і постійний контроль за виконанням усіх видів бюджетів. Згідно з статтею 98 Конституції України контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради здійснює Рахункова палата.

Стадіями бюджетного процесу визнаються:

1) складання проектів бюджетів;

2) розгляд та прийняття закону про Державний бюджет України, рішень про місцеві бюджети;

3) виконання бюджету, в тому числі у разі необхідності внесення змін до закону про Державний бюджет України, рішення про місцеві бюджети;

4) підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього.

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються фінансовий контроль і аудит та оцінка ефективності використання бюджетних коштів.

Учасниками бюджетного процесу є органи та посадові особи, які наділені бюджетними повноваженнями.

Бюджетними повноваженнями визнаються права і обов’язки учасників бюджетних правовідносин.

Для здійснення програм та заходів, які проводяться за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Кошти бюджету, які отримують фізичні особи та юридичні особи, що не мають статусу бюджетної установи (одержувачі бюджетних коштів), надаються їм лише через розпорядника бюджетних коштів.

Бюджетна установа не має права здійснювати запозичення у будь-якій формі або надавати за рахунок бюджетних коштів позички юридичним та фізичним особам, крім випадків, передбачених законом про Державний бюджет України.

Головний розпорядник бюджетних коштів:

1) розробляє план своєї діяльності відповідно до завдань та функцій, визначених нормативно-правовими актами, виходячи з необхідності досягнення конкретних результатів за рахунок бюджетних коштів;

2) розробляє на підставі плану діяльності проект кошторису та бюджетні запити і подає їх Міністерству фінансів України чи місцевому фінансовому органу;

3) отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України чи рішенні про місцевий бюджет, доводить у встановленому порядку до розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (одержувачів бюджетних коштів) відомості про обсяги асигнувань, забезпечує управління бюджетними асигнуваннями;

4) затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня, якщо інше не передбачене законодавством;

5) здійснює внутрішній контроль за повнотою надходжень, отриманих розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачами бюджетних коштів, і витрачанням ними бюджетних коштів;

6) одержує звіти про використання коштів від розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів і аналізує ефективність використання ними бюджетних коштів.

Будь-які бюджетні зобов’язання та платежі з бюджету можна здійснювати лише за наявності відповідного бюджетного призначення.

Бюджетні призначення встановлюються законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет.

3. Сутність та суспільне призначення соціального страхування.

Соціального страхування з тимчасової втрати працездатності (далі -- Фонд) створений відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» і є правонаступником Фонду соціального страхування України.

Фонд є юридичною особою, має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням, а також символіку, затверджену правлінням Фонду.

У своїй діяльності Фонд керується Конституцією України, Основами законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», Кодексом законів про працю України, іншими законодавчими та нормативно-правовими актами, а також Статутом фонду.

Фонд є органом, що здійснює:

-організаційно-управлінські заходи щодо виконання завдань, покладених на Фонд;

-керівництво та управління загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

-збір і акумуляцію страхових внесків та інших коштів, призначених для фінансування матеріального забезпечення та соціальних послуг, що надаються Фондом;

-матеріальне забезпечення (надання допомоги) застрахованим особам у зв'язку з настанням страхового випадку: тимчасової втрати працездатності, вагітності та пологів, народження дитини, догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, смерті застрахованої особи, а також членів сім'ї, які перебували на її утриманні;

-забезпечення в межах асигнувань, установлених на ці цілі бюджетом Фонду, оздоровчих заходів (оплата путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим особам, членам їх сімей та студентам за наявності медичних показань до дитячих оздоровчих закладів);

- часткове фінансування санаторіїв-профілакторіів підприємств, установ та організацій, надання соціальних послуг у позашкільній роботі з дітьми (утримання дитячо-юнацьких спортивних шкіл, дитячих оздоровчих таборів і позашкільне обслуговування) у порядку, визначеному правлінням Фонду.

За загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням, Фондом надаються такі види матеріального забезпечення та соціальних послуг:

-допомога у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (включаючи догляд за хворою дитиною);

-допомога у зв'язку вагітністю та пологами;

-допомога на поховання (крім поховання пенсіонерів, безробітних та осіб, які померли від нещасного випадку на виробництві);

-забезпечення оздоровчих заходів (оплата путівок на санаторно-курортне лікування застрахованим особам та членам їх сімей, часткове фінансування санаторіїв-профілакторїів підприємств, установ, організацій, утримання дитячо-юнацьких спортивних шкіл, дитячих оздоровчих таборів і позашкільного обслуговування.

Для забезпечення фінансової стабільності Фонду утворюється резерв страхових коштів у сумі, необхідній для фінансування всіх видів матеріального забезпечення. Порядок розміщення тимчасово вільних коштів, у тому числі резерву коштів Фонду на депозитному рахунку, визначається Кабінетом Міністрів України, а умови, порядок обслуговування та збереження цих коштів визначаються договором між банком і виконавчою дирекцією Фонду за погодженням з правлінням Фонду.

Використання коштів загальнообов'язкового державного соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності спрямовуються на:

1. Виплату застрахованим особам допомоги у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю, вагітністю та пологами, при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею

трирічного віку.

2. Фінансування санаторно-курортного лікування та оздоровлення застрахованих осіб і членів їх сімей.

3.Утворення резерву страхових коштів у розрахунку на місяць для фінансування матеріального забезпечення застрахованих осіб.

4. Забезпечення поточної діяльності та утримання органів Фонду, розвиток його матеріально-технічної бази».

«Визначення розміру страхових внесків на страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності відбувається таким чином. Розмір страхових внесків на дане страхування щорічно за поданням Кабінету Міністрів України встановлюється Верховною Радою України відповідно для роботодавців і застрахованих осіб у відсотках:

1. Для роботодавців -- до сум фактичних витрат на оплату праці найманих працівників, що підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб.

2. Для найманих працівників - до сум оплати праці, що містять основну та додаткову заробітну плату, а також інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що підлягають обкладенню податком з доходів фізичних осіб.

Страхові внески нараховуються в межах граничної суми заробітної плати (доходу), що встановлюється Кабінетом Міністрів України та є розрахунковою величиною при обчисленні допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах.

Платниками страхових внесків на страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності є страхувальники та застраховані особи.

Страхувальники - юридичні та фізичні особи, що набувають статусу платників страхових внесків до Фонду з дня їх реєстрації у виконавчих дирекціях відділень Фонду.

Страхувальники-роботодавці сплачують до Фонду різницю між нарахованими для роботодавців і найманих працівників страховими внесками та витратами, пов'язаними з наданням матеріального забезпечення та соціальних послуг застрахованим особам».

3. Правове регулювання

«Матеріальне забезпечення та соціальні послуги за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності призначаються та надаються за основним місцем роботи за рахунок сплачених застрахованими особами страхових внесків.

Правове регулювання соціального захисту населення України здійснюється загальними та спеціальними нормами права. Так, основоположним нормативним актом щодо соціального захисту населення є Основний Закон України - Конституція. Статті 27 і 28 Конституції встановлюють суспільні передумови соціального захисту, гарантуючи кожному право, на життя та право на повагу до його гідності і визнаючи обов'язок держави захищати життя людини. А вже стаття 46 прямо гарантує громадянам «право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних обставин, а також у старості та інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Відповідно до чинного законодавства до страхових випадків, з настанням яких надається матеріальне забезпечення та соціальні послуги, належать:

-тимчасова непрацездатність

-вагітність, пологи, догляд за малолітньою дитиною

-інвалідність

-хвороба

-досягнення пенсійного віку

-смерть годувальника

-безробіття

-соціальні послуги та інші матеріальні витрати, пов'язані з певними

обставинами

-нещасний випадок на виробництві

-професійне захворювання».

«Після 1991 р. розбудова ефективної системи соціального страхування в Україні стала пріоритетом соціальної політики держави. У грудні 1993 р. було схвалено Концепцію соціального забезпечення населення України, в якій було визначено основні складові та принципи системи соціального страхування. З метою реалізації Концепції у 1998 р. Верховна Рада прийняла Закон України "Основи законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування", відповідно до якого впроваджено п'ять видів загальнообов'язкового державного соціального страхування, які проявляються у добровільній або обов'язковій формі:

1)пенсійне;

2)медичне;

3)на випадок безробіття;

4)у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням;

5)від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Об'єктом страхового захисту в особистому страхуванні є життя, здоровся та непрацездатність осіб. Непрацездатність може бути часткова, повна або тимчасова. Тобто це означає, їло особа не може виконувати певні покладені на неї суспільні функції (в коротко чи довгостроковому періоді) відповідно до медичних протипоказань. Вік виходу на пенсію, встановлений в законодавчому порядку, не можна розглядати як абсолютна непрацездатність. Не слід забувати про працюючих пенсіонерів, які продовжують свою трудову діяльність і, таким чином, вносять свою частку у створюваний в країні суспільний продукт.

Тому слід чітко розрізняти непрацездатних у зв'язку з частковою, повною чи тимчасовою втратою працездатності (наприклад у зв'язку із хворобою чи інвалідністю) та непрацездатних у зв'язку із досягненням ними певного встановленого законодавством (чи обумовленого в договорі) віку.

Особисте страхування покликане покращувати матеріальний добробут населення, нагромадити додаткові грошові джерела для покращення якісної сторони життя».

4. Зміст і призначення фінансового контролю, його об’єкти і суб’єкти.

Функції суб’єктів фінансового контролю.

Фінансовий контроль є і повинен бути важливою функцією державного управління економікою та її регулюванням. Організаційні форми цього контролю мають відповідати вимогам частини другої статті 19 Конституції України, якою передбачено: "Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачених Конституцією і законами України".

Призначення фінансового контролю полягає у сприянні реалізації фінансової політику держави, забезпеченні процесу формування і ефективного використання фінансових ресурсів в усіх ланках фінансової системи.

За своєю сутністю фінансовий контроль - це комплекс заходів які вживаються державою з метою успішного досягнення постав них цілей у сфері.

Методологічна сутність фінансового контролю як поняття зводиться до процесу вивчення, порівняння, виявлення, фіксації природи господарських операцій, їх відображення в обліку, а також вжиття за ходів для їх розв’язання.

Однак крім управлінського аспекту фінансового контролю, згідно

з яким його можна трактувати як функцію, підсистему та елемент процесу менеджменту у фінансовому секторі економіки, навіть найпростішій підхід має розглядати фінансовий контроль як систему, що включає контролюючі суб’єкти, підконтрольні об’єкти та контрольні дії.

Відповідно до Конституції України, суб’єкти контролю можна умовно поділити на дві підсистеми за ознаками ініціювання і здійснення контролю.

До контролюючих суб’єктів першої підсистеми належать громадяни України, Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади, Конституційні та інші суди, органи прокуратури, органи місцевого самоврядування, політичні і громадські організації, засоби масової інформації. Особливість їх полягає в тому, що зазначені суб’єкти є як ініціаторами, так і виконавцями контролю, до того ж не тільки в галузі фінансів. При цьому здійснення специфічних контрольних повноважень ними делегується певним підпорядкованим їм структурам.

Наприклад, функції щодо здійснення постійного контролю за використанням коштів Державного бюджету Верховні Рада делегувала Рахунковій палаті України, Міністерство фінансів України, у свою чергу, делегувало функції з контролю за використаним коштів Державного і місцевого бюджетів, позабюджетних фондів та валютних кредитів Державній контрольно-ревізійній службі, з оперативного управління видатками Державного бюджету - Державному казначейству України діяльністю платників податків і забезпечення виконання доходної частини Державного бюджету главою держави покладено на Державну податкову службу в Україні.

До другої підсистеми належать контролюючі органи і особи підприємств, установ і організацій: керівники, головні бухгалтери та інші посадові особи і ревізійні комісії та органи контролю суб’єктів господарювання, на яких, згідно з чинним законодавством, покладено обов’язки щодо здійснення внутрішнього контролю (контролю власника). До цієї ж підсистеми належать і органи незалежного фінансового контролю, виконавцями якого, є передусім.

З огляду на актуальність Державного управління, викликану незабезпеченістю економіки достатнім обсягом фінансових ресурсів, провідну роль у регулюванні їх потоків, раціональному й ефективному використанні відіграє система Державного фінансового контролю, - до якої входять Рахункова палата, органи Державної контрольно-ревізійної служби, Державного казначейства, Державної податкової служби.
У цілому функції органів Державного фінансового контролю полягають у забезпеченні раціонального застосування державою (Кабінетом Міністрів, міністерствами, іншими органами влади) методів регулювання економічних процесів, які в умовах існування різних форм і видів власності, вільного підприємництва, економічної самостійності виробників, ринку, ринкових відносин у системі всієї економіки є, порівняно з адміністративними і правовими, найбільш виправданими, динамічними і ефективними.

Управління державними коштами традиційно розглядається як Система контролю. У свою чергу, контроль включає дві функції:

По-перше, функцію перевірки, порівняння даних і, за необхідності, їх додаткової перевірки за допомогою рахунків і документів.

По-друге, функцію ієрархічного підпорядкування, відповідно до якої один орган на вищестоящому рівці домінує над іншим з конкретною метою - регулювати діяльність органу нижчого рівня відповідальності.

Контроль, що здійснюється у такий спосіб, не є і не може бути за своїм характером статичним. Його форми і методи змінюються залежно від ступеня.

Управління державними коштами має глибоке коріння в минулому

давньому і недавньому. Воно розвивалось, вбираючи в себе і відображаючи характер суспільства і форму правління. Економічний розвиток суспільства сприяв розширенню сфери контролю, зміні структури державний видатків та контролю за їх здійсненням. Спочатку функції контролю як складові влади покладались на вождя племені, монарха, або главу релігії. Контроль з часів Сократа перебував в руках еліти, якій можна було довірити управління державними коштами, і був пов’язаний як з існуванням певною мірою довіри суспільства до уряду, так і з застосуванням сили примушення.

5. Список використаної літератури

1. Конституція України. — К.: Преса України, 1997.

2. Закон України "Про Антимонопольний комітет України" // ВВР України. — 1993.— №50.

3. Закон України "Про аудиторську діяльність" від 22.04.93 // ВВР України. — 1993.— №23.

4. Закон України "Про банки та банківську діяльність" від 21.12.2000 // Уряд. кур'єр.— 2001.— №8.

5. Закон України "Про благодійництво та благодійні організації" від 16.09.97 // Уряд. кур'єр. — 1997. — № 163.

6. Закон України "Про власність" від 07.02.91 // ВВР України. — 1991. — №20.

7. Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про Державну податкову службу в Україні"» від 05.02.98 // ВВР України. — 1998. — №° 29.

8. Закон України «Про внесення змін до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"» від 22.05.97 // Уряд. кур'єр. — 1997. — №° 105-106.

9. Закон України "Про господарські товариства" від 19.09.91 // ВВР України. — 1991. — № 49.

10. Закон України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні" від 30.10.96 // ВВР України. — 1996. — № 51.

Дата добавления: 2015-11-04