Понад все вони любили Свій коханий край. П.Тичина

Понад все вони любили
Свій коханий край.
П.Тичина

Кров юшила з його розсіченої губи, від подряпини на зовнішній стороні долоні вона цівочкою стікала на сніг. Брудний, стоптаний.
Ворог не зупиниться. Більшовики втрачали своїх людей - вбиті, поранені. Ворогу все одно на це. Головне виконати завдання знищення.
Їх було близько шести тисяч. Шести тисяч тих, хто полюбив владу більше за матір. Хіба ж не так? Усвідомлено йти вбивати людей.

А їх було майже 420: студентів, гімназистів, юнаків.

- Подразделение третей армии Кудинского - вперед!

Він почув ще якісь крики, студентські гармати глушили звук.

- Олесь, піднеси ще набоїв!
Володимир, той юнак, що кричав, був другом Олеся. Саме він створив Українську Студентську Громаду в Києві, куди ввійшло багато перспективних і завзятих хлопців та дівчат.
Як не дивно, ці двоє відразу потоваришували, хоча були повні протилежності і ніколи не вірили в те, що плюс та мінус притягуються.
Володимир був цілеспрямований і навіть в якійсь мірі мудрий. Олесь же - розбишака.

Але їх єднала любов до Вкраїни.
Знаєте, любов до неї описати не можна. Кохання взагалі описувати важко. Для когось це, як терпкість вишні (а чи буває вона терпка?), як біль від того, що розбив коліна, як відчуття маминих обіймів (і ні в якому разі не материних), як шлях, осяяний повною луною.
А кохання до тебе, моя Україно, це все те, що відчуває кожна людина на світі, зібране в єдине ціле. Кохання, любов, почуття до тебе завжди взаємні.

І ось. Любов до тебе, Україно, з’єднала Володю й Олеся тут, під Крутами.

А ще був Григорій, або Гришко, як називав його Олесь. Гришко був семикласником Київської Української Гімназії ім. Кирило-Мефодієвського товариства. Хлопчина, від'їжджаючи до Крутів, попрощався з бабусею та дідусем. Говорив, що відчував, ніби не повернеться.
«Тьфу ти, яка дурня, хіба герої взагалі кудись йдуть? - вважав Олесь, - вони завжди залишаться тут. Як не на цій клятій, простріляній більшовиками землі, так в нашому серці»

Коли сили нерівні, потрібно ствердно усвідомлювати, що без підтримки бій буде програний.
Олесь входив до Студентської сотні, частина якої залишилась в живих.

А Гришка і Володі більше не було.

Їх чоту розстріляли. Спочатку катували, а потім розстріляли. Це була помста Єгора Попова, червоного командира, за вбитих більшовиків. Це, напевно, було не через товариські почуття до тих загиблих чи солідарність, але через те, що план червоноармійців частково провалився. Хто думав, що шеститисячна більшовицька армія, озброєна до зубів, понесе втрати в битві між студентами, в яких було кілька кулеметів і одна гармата?

На тілі юного Гришка було більше десятка ран від червоних куль і багнетів. Понівечене, молоде тіло не вдалося забрати. Як і Володине.

Олесь згадав, як не міг витерпіти зубний біль і скаржився на нього кілька днів своєму сусіду по кімнату. Враз йому стало дуже соромно. Ніколи не зрозумієш жаху, поки не відчуєш його на собі, а від так будеш страждати від чогось меншого за страхіття.

Навіть перед дулом зброї чортяк-більшовиків у Гришка була зброя, якою він скористався.
Перед розстрілом хлопець почав співати гімн, а його підтримала решта студентів.
Лють, скажену лють у червоноармійців викликали «Нехай гинуть вороги, най воля настане».

Я прокинувся у холодному поту.

Спав не більш, як 3 години. Намет опалювався, але руки все одно задубіли.
Відразу ж взяв каску й просунувся крізь гурт студентів до свого друга, який тримав варту біля барикади.

- Ну що, давай я тебе зміню, йди поспи. Там дівчата чай з бутербродами роздають, до речі. Було б непогано, якби ти перекусив.
- Слухай, я ще не втомився зовсім, а от ти за дві доби спав максимум 10 годин. Нам потрібні міцні хлопці, а судячи з твого змарнілого вигляду лиця і мішками під очима, ти на такого не схожий.
- Дурниці. Я відчуваю себе нормально.

Через кілька днів почався штурм Інститутської. Я тягнув. Тягнув з-під свисту куль своїх друзів. Один, другий, третій - падали від руки снайпера.
Я побачив, як несли хлопця, який ще якихось три дні тому ділився зі мною солодощами. Усміхнений, малий. Тобто, хоча й йому було 19, а між нами 6 років різниці, я жартівливо прозвав його «малим».
Потім я дізнався, що він, як і я, рятував поранених. Та на малого націлились дві тварюки - перехресний вогонь снайперів. Відкрита проникаюча черепно-мозкова травма, діра в голові.
Я тоді ще встиг останній раз поглянути на нього, підійти. В його очах читалося бажання жити. Певно, як і в кожного помираючого. Все, що я тобі от тут пишу, скоріш за все, банальність. Оце бажання жити, посмішка. Але ж це було справжнє.
Я ще тоді зронив сльозу і прошепотів щось на зразок прощання. Пообіцяв подумки же, що зроблю собі потім таке ж татуювання, яке було і у нього - три зелені шпилі Карпат, що означали «Батьківщина, родина і я»

Я кричав: «Небо падає!», але на небі мене ніхто не чув.
В той день я відносив до готелю, місця, де перебували тіла загиблих, блакитну каску. «Небо падає, небо падає» відлунням відбивалось в стінки мого черепа.
Дивився на наймолодшого - 17-річного білявого юнака. Я пригадав, що бачив його зранечку. Тоді на його щоках був легкий рум’янець.
Він стане ангелом, який почує нас на небі.

Я закрив свій щоденник. Не хотілось зараз повертатись до минулого.
Приїхали волонтери, передали нам продукти харчування, особистої гігієни і листи.
- Олесь, є тут хлопець на це ім’я?
Я підійшов до рудої дівчини і поглянув на конверт в її руках: на ньому великими різнокольоровими буквами писало моє ім’я.
- Ви Олесь? Чудово! Я вже розхвилювалась, що прийдеться везти цей лист до іншого батальйону. Тримайте.
Руда усміхнулась і вручила мені конверт.
Сів у тіні, відкрив його і відразу зрадів - у ньому була жовто-блакитна стрічка. А потім зрадів ще більше. Я впізнав почерк в листі, тому що мені якось попався подібний.
Цей дивний збіг обставин - мені написала та ж сама дівчина, що і тоді. Напевно, вона навіть не здогадується, що знову пише мені.
Радий, що не штампує всім однаково.

- Ей, ну і чого ти сюди поперся? Нам там посилку з різними солодощами привезли.
- Що? А, так, зараз йду.

Я поглянув на таку ж стрічку, що прислали мені, на руці Сергія.
Інколи він жартував, що це саме вона врятувала його у Волновасі. Скільки себе пам’ятаю, він ніколи не знімав цю стрічку.
Я скуштував привезеного волонтерами шоколаду і прийнявся перечитувати листа.
Все думав, не міг усвідомити, що це відбувається в моїй країні. Тут вже 3 місяці, а ще не звик. Кілька разів перебирав у пам’яті "Вічного революціонера". Згадав молодшого брата, Женю, який осінню втік з уроків, аби допомогти студентам на Майдані.
Зрозумів, що шалено скучив за Дружбою. Завжди подобалась назва цього маленького містечка. Напевно, лише через неї я й не рвався до великого міста. Навчався в Києві з Євгеном – я в університеті, він у ліцеї. Але майже кожні вихідні їздив додому. У Дружбі все надто рідне, щоб отак просто з цим попрощатись.

Із сумними очима окинув територію навколо нас. Все настільки прекрасне потерпає від них. Від тих, що сіють злобу і страхіття. В своїй країні живеться погано, так вони іншим життя марнують.
У мене прокидалася ненависть. Вона спалювала мене зсередини. Я мусив її випустити.

Жовто-блакитна стрічка була вимазана моєю кров"ю і затоптана ворогами в пеклі бою.
Нас зрадили і здали.
Це був Іловайський котел, серпень 2014.

Дата добавления: 2015-11-04