— Я люблю вас, — сказала я, — і то дужче, ніж будь-коли, але я не можу ні виявляти цього почуття, ані потурати йому і змушена висловити його востаннє.
— Востаннє, Джейн? Як же це? Виходить, ти думаєш, що зможеш жити поряд зі мною, бачити мене щоденно, і однак, — хоч ти й досі любиш мене, — бути завжди холодною і далекою?
— Ні, сер. Я певна того, що так не зможу, і тому бачу тільки один вихід. Проте ви знов будете сердитись, коли я скажу.
— Кажи! А коли я знову розхвилююсь, ти знов удасишся до сліз.
— Містере Рочестер, я мушу вас покинути.
— На який час, Джейн? На кілька хвилин, поки ти причешеш трошки скуйовджені коси та вмиєш своє розпашіле личко?
— Я мушу покинути Адель і Торнфілд. Я повинна розлучитися з вами назавжди і почати нове життя серед чужих людей і в іншому місці.
— Звичайно. І я казав, що ти повинна це зробити. Але твої слова про розлуку зі мною необдумані. Навпаки, ти повинна з'єднатися зі мною! Що ж до нового життя, то все так і буде: ти станеш моєю дружиною. Адже я нежонатий. Ти будеш місіс Рочестер — і за законом, і насправді. А я буду тобі вірний, поки й віку мого. На півдні Франції, на березі Середземного моря, в мене є біленький будиночок. Там ти будеш жити щасливим, безтурботним і невинним життям. Не бійся, що я хочу підманути тебе й зробити своєю коханкою. Чого ти хитаєш головою? Послухай розумного слова, Джейн, а то ти доведеш мене до нестями.
Його голос і руки тремтіли, ніздрі роздувались, очі блищали. Однак я відважилась на такі слова:
— Сер, ваша дружина жива — ви це визнали сьогодні вранці самі. Якби я почала жити з вами, як ви того бажаєте, то неминуче стала б вашою коханкою. І заперечувати це — означало б лукавити й брехати.
— Джейн, ти забуваєш про те, що я неврівноважена і нетерпляча людина. Я не бездушний і не холодний. Ось поклади пальця мені на пульс — чуєш, як б'ється? Тож пожалій мене й себе і побережись.
Він відгорнув рукав і простяг до мене руку; рум'янець зійшов з його губ і щік, і вони зробились мертво-бліді. Мене охопив розпач. Хвилювати його моєю холодною відмовою було жорстоко, але поступитися я теж не могла. І я зробила те, до чого несвідомо вдаються люди, опинившись у безпорадному стані, — звернулась по допомогу до того, хто вищий від нас. Слова: «Допоможи мені, Господи!» — несамохіть злетіли мені з вуст.
— Який же я дурень! — раптом вигукнув містер Рочестер. — Я торочу їй, що неодружений, а й досі не пояснив чому. Я геть забув, що вона нічого не знає про норови цієї жінки та про обставини, які спричинилися до мого проклятого шлюбу. Однак я певен, Джейн погодиться зі мною, коли довідається про все, що знаю я! Дай-но мені твою руку, Дженет, — це щоб я тебе не тільки бачив, але й торкався, так ти будеш ближче до мене, — і я кількома словами змалюю тобі все так, як воно є. Ти можеш мене вислухати?
— Так, сер, я ладна слухати вас годинами.
— Мені потрібно лише кілька хвилин, Джейн. Чи ти коли-небудь чула, що я не старший син у сім'ї і що в мене колись був старший брат?
— Пам'ятаю, це мені якось казала місіс Фейрфакс.
— А чи ти чула про те, що мій батько був зажерливий скнара?
— І це вона мені говорила.
— Отже, Джейн, бувши таким, він твердо вирішив не ділити свого маєтку, він і думки не припускав, що треба дати мені якусь частку. Все мало перейти до мого брата Роланда. Але він не хотів, щоб його другий син став злидарем, і тому вирішив мене вигідно одружити. Отож він почав заздалегідь шукати мені наречену. Містер Мейсон, плантатор і комерсант із Вест-Індії, був його давній знайомий. Батько знав, що він людина з достатками, і почав розпитувати про нього. І дізнався, що в містера Мейсона є син і дочка і що він дасть за дочкою тридцять тисяч фунтів. Це цілком задовольняло мого батька. Коли я скінчив коледж, мене послали на Ямайку одружитися із уже висватаною для мене дівчиною. Батько нічого не сказав мені про її гроші, а тільки те, що вона гордість і окраса Спаніштауна — і це таки була правда. Я зустрів гарну дівчину в стилі Бланш Інґрем — високу, величну, з чорними косами. її родима, та й вона сама, намагалася обкрутити мене — адже я був з гарного роду. Вони показували її мені на вечірках пишно вбраною. Я рідко бачив її наодинці і зовсім мало розмовляв з нею. Вона намагалася мені сподобатись і всіляко приманювала мене. Чоловіки з її кола, здавалось, захоплювалися нею й заздрили мені. Почуття мої розбурхались, — я, зелений, немудрий хлопчисько без досвіду, був заворожений і уявив собі, що справді її кохаю.
На яке тільки безумство штовхають людину дурне прагнення бути першим у вищому світі, хтивість, необачність і сліпота юності. її рідня мене підохочувала, суперники під'юджували, а сама вона спокушала, як тільки могла. Тож я незчувся, як відбулося весілля. Я й досі щоразу, згадуючи про цей нерозважний вчинок, втрачаю всяку самоповагу й почуваю страшне презирство до самого себе. Я ніколи не любив, ніколи не поважав, навіть не знав своєї дружини. Я не був певен, що в її натурі є хоч одна чеснота, бо не помітив ні скромності, ні доброти, ні щиросердя, ані досконалості в її розумі та вчинках. І все ж я одружився з нею. Йолоп! Сліпий тупоголовий йолоп! З меншим гріхом я б… я мало не забув, з ким розмовляю.
Я ніколи не бачив матері своєї нареченої і думав, що вона вже померла. Коли скінчився медовий місяць, я раптом побачив, що вклепався: виявилось, що стару тримали в будинку для божевільних. Там був і менший брат — цілковитий ідіот. Старший, якого ти знаєш (його я не можу ненавидіти, — хоч гидую всією родиною, — бо в його слабкій натурі є крапля порядності, він весь час піклувався про свою нещасну сестру та виявляв колись собачу відданість до мене) теж опиниться там якогось дня. Мій батько і Роланд знали про все це, але думали тільки про тридцять тисяч фунтів і були в змові проти мене. Все це було для мене страшним відкриттям, але, крім обману, я нічого не міг закинути своїй дружині, навіть коли виявив, що її вдача геть мені чужа, смаки не сходяться з моїми, а розум слабкий, обмежений, не здатний, хоч як його штовхай, сягнути кудись вище чи зрозуміти щось більше від найпростіших речей. Я виявив, що не можу провести з нею спокійно жодного вечора, ба навіть жодної години, і між нами не може бути дружньої розмови, бо хоч про що я заведу мову, вона витлумачить усе по-простацькому, вульгарно й безглуздо. Я збагнув, що ніколи не матиму спокійного, затишного родинного життя, бо ніякі служники не стерплять нескінченних і незбагненних спалахів її гніву, її суперечливих, дурних наказів. Навіть і тоді я стримував себе: я уникав сварки, якомога менше дорікав їй, намагався приховати в собі каяття і образу та придушити свою глибоку неприязнь.
Джейн, я не бентежитиму тебе огидними подробицями: досить кількох слів, і ти зрозумієш, що я маю на увазі. Я прожив з тією жінкою, що там нагорі, аж чотири роки, і весь цей час вона мене мучила: її погана вдача виявилася надзвичайно швидко і вад у неї ставало дедалі більше. її могла приборкати тільки жорстокість, а жорстокості я не хотів.
Який у неї був пігмейський розум і які диявольські нахили! Яких жахливих страждань вони мені завдали! Берта Мейсон — вона далеко не втекла від своєї божевільної матері — наділила мене всіма огидними й принизливими муками, яких неодмінно зазнає чоловік, зв'язаний шлюбом з безсоромною, розпусною жінкою.
Тим часом помер мій брат, а ще через чотири роки й батько. Тепер я був багатий і заразом приречений на мізерне животіння: найбрутальніша, нечиста, розбещена істота була поєднана зі мною і названа законом і людьми моєю дружиною. І я не міг її позбутися ніяким законним шляхом, хоч лікарі й визнали її навіженою — розпуста прискорила вроджене божевілля. Джейн, тобі важко слухати мою розповідь, ти зовсім хвора. Може, я докажу іншим разом?
— Ні, сер, доказуйте тепер; мені жаль вас, від щирого серця жаль.
— Жаль, що його виявляють деякі люди, — це образлива милостиня, Джейн, і її так і хочеться кинути назад в лице тому, хто з нею напросився. Але той жаль властивий черствим себелюбним серцям: це суміш роздратування від чужого горя зі сліпим презирством до того, хто його зазнав. Але твій жаль, Джейн, не такий; не те почуття проступає на твоєму обличчі цієї хвилини, не тим почуттям світяться твої очі, не те почуття примушує битись твоє серце і тремтіти твою руку. Твій жаль, люба моя, — це страдна мати любові; він дитя пристрасті, і я його приймаю, Джейн, — тож хай прийде дитя, мої обійми розкриті.
— Гаразд, сер, розповідайте далі. Що ж ви зробили, як дізнались, що вона божевільна?
— Я був у страшному розпачі і тільки рештки самоповаги втримали мене на краю безодні. В очах світу я був, безперечно, вкритий неславою, однак я був чистий у власних очах і ніколи не мав нічого спільного з її ганебним життям. Та люди однаково пов'язували моє ім'я з її найменням, а мені самому доводилось спілкуватися з нею щодня. її отруйний подих змішувався з повітрям, яким я дихав, крім того, я не міг забути, що був колись її чоловіком. Мені й досі тяжко про це згадувати. До того ж я знав, що поки вона жива, я не можу мати іншої, кращої жінки. Хоч вона була старша за мене на п'ять років (її сім'я та мій батько збрехали мені навіть тут), вона могла ще й мене пережити, бо при слабкому розумові мала напрочуд міцне здоров'я. Отак у двадцять шість літ я дійшов до цілковитої безнадії.
Якось уночі я прокинувся, розбуджений її криками (відколи лікарі визнали її божевільною, її, звісно, посаджено під замок). Стояла задушна вест-індська ніч, такі часто бувають перед штормами в тих широтах. Мені не спалося, я встав і розчинив вікно. Здавалось, повітря було насичене сірчаними випарами, і я ніде не міг знайти прохолоди. Москіти залетіли досередини й наповнили кімнату однотонним дзижчанням. Зі свого вікна я чув шум моря, воно розбурхалось, мов у землетрус; над ним пропливали чорні хмари. Місяць сідав у хвилі, величезний, червоний, як розпечена гарматна куля, кидаючи останній кривавий погляд на світ, що тремтів перед бурею. Спека й зловісна ніч гнітили мене, я лежав і слухав прокльони божевільної; вона час від часу називала моє ім'я, вигукуючи його з такою диявольською ненавистю і впереміж із такою огидною лайкою, якої не почуєш і від повії. Хоч мене від неї відокремлювали дві кімнати, я виразно чув кожне слово: тоненькі стіни будинку не могли заглушити її крику та вовчого виття.
«Це не життя, а пекло, — сказав я собі. — Ця задуха, цей лемент виходять із безодні. І я маю право позбутись їх, якщо зможу. Я звільнюсь від мук, залишивши тлінну плоть, яка нині обтяжує мою душу. А вогненної геєни, в яку вірять фанатики, я не боюсь: гірше, ніж мені тепер ведеться, уже не буде. Я покину цей світ і вернуся до мого небесного отця».
Я казав це, стоячи навколішки і відмикаючи скриню, де лежало кілька заряджених пістолетів. Я надумав застрелитись. Однак ця думка зродилася у мене тільки на мить: я не був божевільний, тож напад страшного відчаю, що викликав у мене бажання накласти на себе руки, швидко минувся.
Свіжий вітер, що дув через океан з Європи, вдерся в моє розчинене вікно — почалась гроза, дощ лив як з відра, загриміло, заблискало, повітря одразу стало чисте. І тоді в мене склався твердий намір. Я ходив по мокрому саду під апельсиновими, ґранатовими й ананасовими деревами, з яких скапувала на мене вода, а довкола розгорався осяйний тропічний світанок. Я добре все обміркував. Послухай, Джейн: тієї години вища мудрість принесла мені розраду й показала правдиву путь. Лагідний вітерець з Європи ворушив обмите дощем листя, Атлантичний океан гримів урочисто й вільно; моє серце, давно вже мертве й висхле, забилося під цей величний супровід, наповнилось живою кров'ю, моє єство прагнуло оновлення, моя спрагла душа жадала ковтка чистої води. Я відчув, як оживає надія, відчув, що відродження ще можливе. Стоячи у квітучій альтанці в кінці саду, я дивився на море, іще блакитніше, ніж небо: десь там був Старий світ. Переді мною відкривались ясні перспективи.
«їдь, — сказала мені надія, і знов оселися в Європі: там ніхто не знає, яке в тебе заплямоване ім'я, який у тебе ганебний тягар за плечима. Ти можеш забрати божевільну з собою до Англії, і, забезпечивши її обслугою, тримати тайкома в Торнфілді. А сам мандруй до будь-якого краю й шукай собі якої хоч нової пари. Ця жінка, що стільки випробовувала твоє терпіння, так заплямила твоє чесне ім'я, так зганьбила твою честь, так занапастила твою молодість, — не дружина тобі, а ти їй не чоловік. Подбай, щоб її добре доглядали, і ти виконаєш свій обов'язок перед Богом і людьми. Нехай піде в непам'ять її ім'я та її зв'язок з тобою; не кажи про це жодній живій душі. Прихисти її надійно й з вигодами, приховай ЇЇ ганьбу і їдь куди хочеш». Так я й зробив. Батько і брат нічого не сказали знайомим про моє одруження, бо в першому ж листі, яким я сповіщав їх, що одружився, — уже відчувши невимовну огиду від наслідків цього шлюбу та побачивши, що то за родина і яке тяжке майбутнє чекає на мене, — я просив тримати усе в таємниці. Невдовзі поведінка моєї дружини, вибраної для мене моїм батьком, стала такою ганебною, що старий і сам червонів за таку невістку. Він уже не мав ніякого бажання розголошувати про цей шлюб і, навпаки, намагався так само, як і я, тримати його в якнайбільшій таємниці.
І я повіз її до Англії. То була жахлива подорож — на кораблі з таким чудовиськом! Я був невимовно радий, коли врешті довіз її до Торнфілда й надійно зачинив у тій кімнаті на третьому поверсі, що її вона за десять років перетворила на барліг дикого звіра, на пристановище диявола. Нелегко мені було напитати їй наглядачку: треба було знайти таку людину, на яку можна було б покластися, бо в нападах шаленства божевільна неодмінно виказала б те, що я тримав у таємниці. У неї бували спокійні дні, а то й тижні, коли вона тільки кляла мене. Врешті я найняв Ґрейс Пул
із Ґрімзбі Рітріта. Тільки їй та ще лікареві Картеру (отому, що перев'язував Мейсонові рани, коли його штрикнула ножем і покусала сестра) я сказав свою таємницю. Місіс Фейрфакс, мабуть, теж щось підозрює, але вона так достоту й не дізналась, в чім тут річ. Загалом Ґрейс виявилася доброю наглядачкою, хоча через одну її ваду, від якої, здається, ніщо її не вилікує і яку можна виправдати важкою неспокійною роботою, божевільній не раз щастило вимкнутись з-під її пильного ока. Вона дуже хитра й злюща і не минала жодної нагоди скористатися з тимчасового послаблення уваги свого сторожа: то вона приховала ножа, яким штрикнула свого брата, а то вкрала ключа від своєї кімнати й вийшла звідти вночі. Першого разу вона спробувала спалити мене в ліжку, другого — навідалася до тебе. Я дякую провидінню, що воно стерегло тебе і божевільна зігнала злість на твоєму весільному вбранні (воно, мабуть, викликало в неї туманні спогади про ті далекі дні, коли вона сама була нареченою). Я боюсь навіть подумати, що могло статися. Коли я уявляю собі, як ота тварюка, що хотіла вп'ястися мені в горло сьогодні вранці, нахиляє свій темний в червоних плямах вид над гніздечком моєї горлиці, мені мороз іде поза шкірою.
— А що ви зробили, сер, як улаштували її тут? — запитала я, бо він замовк. — Куди ви поїхали?
— Що я зробив, Джейн? Я став мов той мандрівний вогник. Куди я поїхав? Я розгулявся, як березневий вітер. Я вирушив у Європу й почав мандрувати з країни в країну. Мене не покидало бажання знайти собі добру, розумну жінку, яку б я покохав, — не таку, як та фурія, що її я покинув у Торнфілді.
— Але ж ви не могли одружитися, сер.
— Я дійшов висновку і був твердо переконаний, що можу і повинен. Я не мав наміру дурити когось так, як обдурив тебе. Я думав відверто розповісти про все й щиро запропонувати коханій свою руку. Мені здавалось цілком природним, що я маю право кохати і бути коханим, і я нітрохи не сумнівався, що знайдеться жінка, котра захоче й зможе зрозуміти моє становище й дасть свою згоду, незважаючи на прокляття, яке тяжить наді мною.
— Ну й що, сер?
— Твоя допитливість завжди викликає в мене усмішку, Джейн. Ти широко розплющуєш очі, мов та непосидюща пташка, і час від часу якимсь неспокійним порухом підганяєш мене, ніби я не досить швидко відповідаю тобі, а ти б хотіла одразу прочитати все, що в мене на серці. Та перше, ніж я говоритиму далі, скажи мені, що має означати оте твоє «Ну й що, сер?». Ти дуже часто послуговуєшся цією коротенькою фразою, яка завжди спонукає мене тобі щось розповідати, я й сам гаразд не знаю чому.
— Я хочу сказати: що було далі? Як ви повелися? Що з того вийшло?
— Гаразд, то що ти хочеш знати тепер?
— Чи ви знайшли собі когось до вподоби? Чи ви просили її одружитися з вами і що вона на те відповіла?
— Я скажу тобі, що знайшов дівчину собі до вподоби і просив її стати моєю дружиною, але що вона відповість — іще не записане в книзі долі. Цілих десять літ я блукав світами, живучи то в одній, то в другій столиці: трохи в Петербурзі, трохи в Парижі, побував у Римі, Неаполі, Флоренції. Я мав повно грошей, походив із старовинного роду і тому міг сам собі добирати товариство. Я мав доступ до будь-якого кола: я шукав свій ідеал жінки серед англійських леді, французьких графинь, німецьких баронес та італійських синьйор. І мені не вдалось її знайти. Інколи, якусь мить я, здавалось, ловив погляд, чув голос, бачив постать, що провіщали здійснення моєї мрії, та зразу ж помічав, що помилився. Не подумай, що я неодмінно хотів знайти довершеність душі або тіла. Я шукав тільки протилежність креолки, та даремне було моє шукання. Серед них я не зустрів жодної, яку б захотів, хоч би який був вільний, після тої невдачі, жаху і відрази взяти собі за дружину. Зневіра відібрала в мене розважність. Я вкинувся в гуляще життя, щоправда, не доходив до розпусти, як моя вест-індська Месаліна. Мені вона була осоружна. Вроджена огида до нецноти та до неї самої дуже мене стримувала навіть у розвагах. Кожна більш-менш вільна розвага наближала мене до неї та її вад, і я від такої розваги відразу втікав.
Проте я не міг жити сам, тож спробував знайти розраду в товаристві коханок. Свій
перший вибір я спинив на Селіні Варане — зробивши ще один із тих кроків, що, їх згадуючи, чоловік завжди себе зневажав. Тобі вже відомо, хто вона така і як скінчився мій з нею зв'язок, її заступили ще дві жінки: італійка Джачінта та німкеня Клара — обидві дуже вродливі. Однак на що обернулась згодом їхня краса в моїх очах! Джачінта була розбещена й запальна — я стомився від неї за три місяці. Клара була чесна й лагідна, але обмежена й тупа, — так само мені не до смаку. І я був радий дати їй стільки грошей, щоб влаштувати її при доброму ділі й у такий спосіб відкараскатися від неї.
Тільки ж, Джейн, з твого лиця я бачу, що в тебе складається не дуже гарна про мене думка. Ти вже маєш мене за розбещеного гультяя, чи не так?
— Ви мені не подобаєтесь так, як перше, це правда, сер. Чи ж вам принаймні не здавалося, що так жити негоже: спочатку з однією коханкою, а потім з другою? І ви розповідаєте про це, як про звичайнісіньку справу.
— Часом і я так думав, і мені самому це не подобалось. Це було справді негідне життя, і мені б ніколи не хотілося до нього повертатись. Узяти собі коханку, яку ти утримуєш, майже так само ганебно, як купити раба. Обоє, — часто за природою і завжди за станом, — ніби нижчі істоти, а обходитися з ними запанібрата принизливо. Зараз я не можу без огиди згадати час, проведений з Селіною, Джачінтою та Кларою. Я відчула правду з цих слів і зробила з них висновок: якщо я скорюся, забувши всі добрі напучення, якщо, знайшовши собі якийсь привід чи придумавши якесь виправдання, піддамся спокусі і стану наступницею отих бідолашних дівчат, то колись і на мене він буде дивитися з тим самим почуттям, з яким тепер згадує про них.
Я не виказала цього словами — мені досить було це усвідомити. І я закарбувала цю думку в своєму серці, щоб вона лишалася там і підтримувала мене в тяжку хвилину.
— Ну, Джейн, чом ти не кажеш: «Ну й що, сер?» Адже я ще не скінчив. У тебе такий суворий погляд. Як бачу, ти все ще мене засуджуєш. Та дозволь мені дійти до головного. Минулого січня, скараскавшись усіх своїх коханок, у прикрому похмурому настрої, що якраз пасував такому самотньому, нікому не потрібному бідоласі, гірко розчарований, лютий на весь рід людський, а надто на жіноцтво (бо я почав вважати ідеал розумної, вірної, люблячої жінки чистісінькою мрією), приїхав я назад до Англії, де мене чекали нагальні справи.
Морозяного зимового надвечір'я перед моїми очима постав Торнфілд-хол. Гидюче місце! Я вже не сподівався мати тут ні спокою, ні вдоволення. На кам'яному перелазі я побачив маленьку постать, що сиділа собі самотою. Я поминув її так само байдуже, як і безлисту вербу, що росла по той бік дороги: я не передчував, чим вона стане для мене, ніщо мені не підказувало, що суддя мого життя — мій добрий ангел, а може, й злий дух — дожидається мене там у такій непримітній подобі. Я цього не відав навіть і тоді, коли, після нещастя з Мезруром, вона підійшла до мене й поважно запропонувала свою допомогу. Таке худеньке, схоже на дитину дівча! Здавалось, мені під ноги злетіла конопляночка й зголосилась понести мене на своїх тоненьких крильцях. Я був нечемний, але незнайоме створіння не відходило — стояло коло мене з дивною наполегливістю, дивилось і промовляло якось аж владно. Мені потрібна допомога, притому від неї, — казала дівчина, і я цю допомогу таки дістав. Коли я тоді сперся на тендітне плече, щось нове — свіжа сила й почуття — влилися в моє тіло. Я був радий дізнатись, що цей ельф іще вернеться до мене, що він належить до мого дому, а то я б, мабуть, відчув жаль, коли він вислизнув з моїх рук і зник у присмерку за живоплотом. Я чув, як ти тоді прийшла додому, Джейн, хоч, мабуть, ти й гадки не мала, що я вже думав про тебе й стежив за тобою. Наступного дня я спостерігав тебе — непомітний для тебе — десь із півгодини, як ти гралась з Аделлю в коридорі. Того дня, скільки я пам'ятаю, йшов сніг, і ви не могли вийти гуляти на подвір'я. Я був у своїй кімнаті, двері стояли прочинені, тож я все бачив і чув. Вся твоя увага була звернена на Адель, проте я здогадувався, що твої думки блукають десь далеко. І все-таки ти була до неї дуже лагідна, моя маленька Джейн, ти розмовляла й розважала її довгий час. Коли врешті вона від тебе пішла, ти одразу поринула в глибоку задуму й повагом ходила коридором. Час від часу, поминаючи вікно, ти на мить задивлялась на густий сніг, дослухалась до завивань вітру й знов поволі простувала далі, снуючи свої мрії. І я думаю, що твої думи не були сумні: часом твої очі променіли радістю, а на обличчі відбивалося ледь помітне хвилювання, яке не свідчило про невеселі, гіркі й гнітючі роздуми. Твій погляд скоріше виявляв солодкі поривання юності, що її дух лине на легеньких крилах слідом за надією, все вище й вище в омріяне небо. Голос місіс Фейрфакс, що заговорила до служниці в холі, збудив тебе з задуми. А як дивно ти всміхнулася, Дженет! І твоя усмішка була напрочуд розумна: вона була лукава, ти ніби сміялася з своїх мрій. Здавалось, ти казала собі: «Такі видіння прекрасні, та мені не слід забувати, що вони нездійсненні. В уяві я бачу рожеве небо й квітучий рай, та я добре знаю, що в житті мені доводиться йти важкою дорогою і що мені загрожують чорні бурі». Ти збігла вниз і попросила місіс Фейрфакс дати тобі якусь роботу: скласти рахунок витрат за тиждень абощо. Я був сердитий на тебе за те, що ти зникла з мого поля зору.
Я нетерпляче дожидався вечора, щоб викликати тебе до себе. Я підозрював, що твоя вдача була для мене зовсім нова й незвична, і хотів дослідити її глибше, краще пізнати. Ти увійшла з боязким і водночас незалежним виглядом і була чудно вбрана — майже так само, як оце зараз. Я викликав тебе на розмову і невдовзі виявив у тобі силу дивних протилежностей. Твій вигляд і манери були скромні і пристойні, але ти трималася дуже невпевнено; я бачив, що ти маєш багато природної витонченості, але не звикла до товариства і страшенно боїшся виставити себе в невигідному світлі, порушивши етикет або щось не так сказавши. Проте ти наводила на співрозмовника пильні, сміливі, осяйні очі, і твій погляд був сповнений проникливості й сили; а як тебе щось питали, ти завжди одразу знаходила розумну відверту відповідь. Невдовзі ти ніби звикла до мене, мабуть, ти відчула приязнь твого похмурого, сердитого господаря, Джейн, бо я був приємно вражений, що ти так швидко перестала соромитися мене й поводилася невимушено: хоч як я бурчав, ти не виявляла ні подиву, ні страху, ні досади, ані незадоволення — ти тільки дивилась на мене й час від часу всміхалася скромною, однак мудрою усмішкою, якої я не годен описати. Я був водночас задоволений і схвильований тим, що я в тобі знайшов; мені сподобалось те, що я побачив, і я захотів побачити ще більше. Однак довгий час я тримався осторонь від тебе й рідко шукав твого товариства. Бувши інтелектуальним епікурейцем, я хотів продовжити задоволення від цього нового, цікавого й бентежного знайомства, до того ж мене часом охоплював страх, що коли я буду вільно поводитися з такою квіткою, на ній зів'януть пелюстки і пропадуть чари свіжості. Не знав я, що то був не минущий цвіт, а яскрава його подоба, вирізьблена з міцного каменю. До того ж я хотів знати, чи ти будеш шукати зустрічі зі мною, якщо я тебе обминатиму, — але ти не шукала: сиділа в класній кімнаті тихо, як миша. Якщо я випадково тебе зустрічав, ти мене минала так хутко й байдуже, як тільки дозволяла ввічливість. У ті дні, Джейн, ти здебільшого була задумлива — не похмура, бо ти не була хвора, але й не радісна, бо ти не мала ні надії, ні справжньої втіхи. Мені тільки цікаво було знати, що ти про мене думаєш — і чи думаєш взагалі. Отож, щоб про це дізнатися, я знов почав приділяти тобі увагу. Було щось веселе в твоєму погляді й щире в поведінці, коли ти розмовляла. Я побачив, що в тебе товариська вдача, але класна кімната та одноманітність твого життя зробили тебе мовчазною. Я дозволив собі потім бути добрим з тобою, і моя добрість дала свої наслідки: твоє обличчя полагіднішало, голос став мелодійніший, мені було любо чути, як ти вдячно й радісно вимовляла моє ім'я. Я радів кожній нагоді зустрітися з тобою, Джейн, а в твоїй поведінці вчувалось якесь чудне вагання: ти дивилась на мене трохи насторожено, з якимсь сумнівом. Ти не знала, що мені забагнеться далі — чи я налагодився зіграти роль суворого господаря, чи, може, великодушного друга. Тепер ти мені вже так подобалася, що я часто не міг удавати суворого, а коли простягав привітно руку, то твоє молоде задумливе личко так розквітало й променіло, що я не раз насилу стримувався, щоб не пригорнути тебе до свого серця.
— Не говоріть більше про ті дні, сер, — урвала я його, крадькома витираючи сльози; його слова були мені мукою, бо я знала, що мушу зробити — і то негайно, а ці спогади, ця його сповідь тільки обтяжувала моє завдання.
— Еге ж, Джейн, — відказав він. — Нащо говорити про минуле, коли теперішнє набагато певніше, а майбутнє яскравіше?
Я здригнулася, почувши ці сповнені надії слова.
— Тепер ти розумієш, як стоїть справа? — провадив він далі. — Після того як молодість і частина зрілого віку минули в страшному нещасті й похмурій самотині, я вперше знайшов ту, яку можу щиро любити, — я знайшов тебе. Ти моє кохання, моє краще я, мій добрий ангел, я всім серцем прив'язався до тебе. Ти добра, талановита, чудова. Гаряча, сильна пристрасть палає в моєму серці, вона прихиляє мене до тебе, робить тебе осередком і рушієм мого життя, керує всіма моїми вчинками, і, палаючи чистим, гарячим полум'ям, стоплює твоє і моє єство в одне ціле.
Тільки відчувши й пізнавши це, я вирішив одружитися з тобою. Казати мені, що в мене є жінка, — це просто сміятися з мене: тепер ти знаєш, що то за жахливе створіння. Я зле зробив, що спробував обдурити тебе, але я боявся властивої тобі впертості, боявся прищеплених тобі змалку забобонів, я хотів, щоб ти стала моєю, перше ніж я розповім тобі все. Це було боягузтво: спершу годилося б удатись до твоєї шляхетності й великодушності, — що я й роблю аж тепер, — щиро розповісти тобі про своє нестерпне животіння, описати тобі свій голод і жагу, свої мрії про чистіше, достойніше життя, виявити тобі не рішучість, — це надто слабке слово, — а моє нестримне прагнення любити вірно й щиро того, хто мене любитиме вірно й щиро. Тільки в такому разі я повинен був попросити тебе прийняти мою обітницю вірності й дати мені свою. Дай мені її тепер, Джейн. Запала мовчанка.
— Чом ти мовчиш, Джейн?
Я терпіла страшну муку: ніби якась розпечена залізна рука стисла мені серце. Це була жахлива мить, повна внутрішньої боротьби, мороку, вогню! Жодна людина, що жила будь-коли на землі, не могла б побажати собі кращого кохання над те, яким він кохав мене, і кращого коханого, якого я просто обожнювала. І от я маю відмовитись від кохання й від божества. Те, що я мусила зробити, вкладалося в одне сумне слово: «Втекти!»
— Ти розумієш, Джейн, чого я тебе прошу? Тільки обіцянки: «Я буду ваша, містере Рочестер».
— Містере Рочестер, я не буду ваша. Знову довга мовчанка.
— Джейн, — почав він так ніжно, що я сповнилась нестерпним жалем і вся похолола від зловісного жаху, бо цей тихий голос був схожий на голос лева, що прокидався зі сну. — Джейн, чи не надумала ти піти в світ однією дорогою, а мене лишити на іншій?
— Так.
— Джейн, — провадив він далі, нахиляючись і пригортаючи мене до себе, — ти й тепер так думаєш?
— Так.
— А тепер? — спитав він, ніжно цілуючи мене в чоло й щоки.
— І тепер… — відповіла я, швидко випручавшись з його обіймів.
— О Джейн, як гірко це слухати! Це… це неправильно. Правильно було б любити мене.
— Було б неправильно, якби я вас послухалась.
Його очі метнули дикий погляд, брови підскочили вгору, спотворили риси обличчя; він підвівся, однак усе ще стримував себе. Я вхопилась за спинку крісла, щоб не впасти; я вся тремтіла, проте не втрачала рішучості.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 17 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |