— Тут бракує брошки, — зауважила місіс Фейрфакс.
У мене була єдина маленька, оздоблена перлами брошка — прощальний дарунок міс
Темпл; я її почепила, і ми зійшли вниз. Я не звикла до чужих людей, і було справжньою мукою з'являтись перед очі містера Рочестера після такого офіційного запрошення. Я пропустила місіс Фейрфакс поперед себе і весь час трималася за нею, поки ми перейшли їдальню, тоді попід аркою, прихованою завісою, вступили до вишуканої вітальні.
Дві запалені воскові свічки стояли на столі й ще дві на каміні; коло вогню, купаючись у світлі й теплі, розлігся Пілот, біля нього присіла Адель. Містер Рочестер напівлежав на канапі, тримаючи ногу на подушці, і дивився на Адель та собаку. Відблиски вогню яскраво осявали його обличчя. Я одразу впізнала вчорашнього подорожнього, його густі чорні брови, високе чоло, відмежоване рівною лінією чорного чуба, що здавалось прямокутним. Я впізнала його чітко окреслений ніс, більше характерний як прикмета рішучої вдачі, аніж краси, широкі ніздрі, що, на мою думку, свідчили про запальність, різкі обриси вуст і підборіддя — так, без сумніву, це були риси похмурої людини. Його постать, тепер без плаща, видалася мені теж якась прямокутна, тому й пасувала до голови; в нього була гарна атлетична статура — широкогруда, з тонким станом, хоч не висока й не гнучка. Містер Рочестер, певно, помітив нашу появу, але, мабуть, не хотів показувати цього, бо навіть не підвів голови, коли ми наблизились до нього.
— Ось міс Ейр, сер, — як завжди, спокійно мовила місіс Фейрфакс. Він вклонився, все ще не відводячи очей од собаки й дитини.
— Сідайте, міс Ейр, — одказав він, і оцим своїм вимушеним холодним уклоном та нетерплячим, щоправда ввічливим, тоном він ніби додав: «Яке мені в біса діло до того, чи тут міс Ейр, а чи ні? Зараз мені не до неї».
Я сіла, і моя ніяковість де й ділася: вишукано ввічливе вітання, напевно, збентежило б мене, я б не зуміла відповісти, чи то пак відплатити за нього такою ж витонченою люб'язністю, а така невихованість не накидала мені ніякого зобов'язання, навпаки, я собі чемно мовчала, і це давало мені над ним перевагу. Попри все, таке ексцентричне поводження мене зацікавило: я чекала, що буде далі. А він сидів, мов та статуя, тобто не говорив і не рухався. Мабуть, місіс Фейрфакс врешті подумала, що все ж комусь слід виявити люб'язність, і заговорила перша. Лагідно, як звичайно, — і, як звичайно, надто навпростець, — вона поспівчувала йому з того приводу, що він мусив цілий день клопотатися справами та що в нього, видно, весь час болить вивихнута нога, далі вона похвалила його за те, що він так стійко й терпляче все витримав.
— Пані, я б хотів випити чаю, — було єдиною відповіддю на її слова.
Вона одразу подзвонила, а коли внесли тацю, заходилась розставляти чашки, блюдечка, розкладати ложечки — все це вона робила швидко й вправно. Ми з Аделлю сіли за стіл, а господар лишився на своїй канапі.
— Подайте, коли ваша ласка, чашку містерові Рочестеру, — мовила до мене місіс Фейрфакс. — Адель іще розхлюпає.
Я виконала її прохання. Коли він брав у мене з руки чашку, Адель, вважаючи цю мить слушною, щоб висловити прохання на мою користь, вигукнула:
— А правда, мосьє, що у вашій валізі є подарунок і для мадемуазель Ейр?
— Хто таке казав? — грубо відрубав він. — Ви що, сподівались подарунка, міс Ейр? Полюбляєте їх мати? — Він втупився в мене очима, що, як я тепер помітила, були темні, сердиті й недовірливі.
— Не знаю, сер. Я мало що в цьому тямлю: взагалі вважається, що одержувати подарунки приємно.
— Взагалі вважається? А як вважаєте ви?
— Мені потрібен час, сер, щоб подумати, перше ніж дати вам задовільну відповідь. Подарунки бувають всякі, отже, треба ще поміркувати, перше ніж висловлювати якусь думку.
— А ви, міс Ейр, не така простодушна, як Адель: вона криком вимагає подарунка, тільки-но мене забачить, ви ж, бачу, хитруєте.
— Це тому, що я менше заслужила, ніж Адель, вона може скористатися зі свого права давньої знайомої, а також права, усталеного звичаєм: вона каже, що ви завжди привозите їй іграшки. А мене б ваш подарунок здивував, оскільки я тут чужинка і нічого не зробила такого, чим би заслужила якесь визнання.
— Не будьте аж занадто скромна. Я перевіряв Адель і бачу, — ви добряче з нею попрацювали: вона не дуже здібна, не має якогось особливого хисту, і все ж за короткий час досягла неабияких успіхів.
— От ви мені й піднесли подарунок, сер. Я вам дуже вдячна, — цієї винагороди й повинні прагнути вчителі — похвали за успіхи їхніх учнів.
— Гм! — одказав містер Рочестер і почав мовчки пити чай.
— Ходіть-но сюди, до вогню, — озвався господар, коли тацю забрали, місіс Фейрфакс вмостилася зі своїм плетивом у куточку, а Адель водила мене за руку по кімнаті та показувала мені гарні книжки та прикраси на консолях та шифоньєрках. Ми послухались, як того і велів обов'язок; Адель хотіла вилізти мені на коліна, та їй наказали розважатися з Пілотом.
— Ви живете в моєму домі уже три місяці?
— Так, сер!
— Ви приїхали з…?
— Із Ловудської школи в…ширському графстві.
— А-а, це з отого доброчинного закладу! Ви довго там були?
— Вісім років.
— Вісім років! То ви вельми живучі! Я думав, що й половини цього часу досить, щоб таке місце будь-кого доконало. Не дивно, що у вас скоріше вигляд істоти з іншого світу. А я все питаю себе, звідки у вас таке обличчя. Коли ви минулого вечора з'явились переді мною на дорозі до Ґея, мені чомусь пригадалися феї, і я мало не спитав, чи ви часом не схарапудили мого коня — я ще й досі цього не певен. Хто ваші батьки?
— У мене їх немає.
— Я й думав, що ви сирота. Ви пам'ятаєте своїх батьків?
— Ні.
— Авжеж, що ні. Отже, ви там, на перелазі під живоплотом, дожидалися своєї рідні.
— Кого, сер?
— Отих чоловічків, що в зеленому. Для них то був саме підхожий місячний вечір. Я, мабуть, перебив ваш танок, і ви підсунули мені ту кляту кригу на дорогу?
Я заперечно похитала головою.
— Чоловічки в зеленому покинули Англію років сто тому, — відповіла я, наслідуючи його поважний тон. — І тепер не тільки в Ґеї, а й на його околиці ви не знайдете від них і сліду. Гадаю, що ні літній, ні осінній, ні зимовий місяць уже більше не посвітить їм до танцю.
Місіс Фейрфакс кинула плести й, зачудовано звівши брови, дослухалася, про що ми балакаємо.
— Гаразд, — провадив далі містер Рочестер, — коли вже у вас немає батьків, то все ж мусить бути якась рідня: дядьки або тітки.
— Немає, принаймні я їх не зустрічала.
— Де ваш дім?
— У мене нема ніякого дому.
— А де ж живуть ваші брати й сестри?
— Нема в мене ні братів, ні сестер.
— Хто ж порадив вам приїхати сюди?
— Я послала оголошення до газети, а місіс Фейрфакс відгукнулась на нього.
— Так, — потвердила добра старенька, яка набагато краще розуміла цю частину розмови, — я щоденно дякую провидінню за те, що воно допомогло мені знайти її. Товариство міс Ейр для мене неоціненне, а для Аделі вона добра і уважна вчителька.
— Не обтяжуйте себе, розписуючи її, — відрубав містер Рочестер, — похвальбою мене не переконаєте, я й сам складу про неї власну думку. Вона почала з того, що звалила мого коня.
— Як це, сер? — розгублено запитала місіс Фейрфакс.
— Я повинен подякувати їй за цей вивих. Вдова була зовсім спантеличена.
— Ви коли-небудь жили в місті, міс Ейр?
— Ні, сер.
— А в товаристві коли-небудь бували?
— Ні, сер: досі я була в товаристві учнів та вчителів Ловуда, а тепер — тільки мешканців Торнфілда.
— Ви багато читали?
— Лише ті книги, що випадково потрапляли мені до рук, та й то небагато, і вони були не дуже вчені.
— Ви жили черницею і, безперечно, добряче вимуштрувані у всіх релігійних обрядах: адже Броклґерст, що, як я розумію, є директором Ловуда — священик, правда?
— Так, сер.
— І ви, дівчатка, певне, обожнювали його, як жіночий монастир звичайно обожнює свого настоятеля.
— Оце вже ні!
— Дивись, які ви черстві! Ні! Як же це так: послушниця — і не обожнює свого настоятеля! Так це ж блюзнірство!
— Я не любила містера Броклґерста, і не тільки я. Він жорстокий чоловік, такий щедрий на гучне слово, а пхав носа в усякі дрібниці: він велів обстригати нам коси, а задля економії купував для нас такі погані голки й нитки, що ними не можна було шити.
— Не дуже мудра економія, — зауважила місіс Фейрфакс, яка знов зрозуміла, про що йдеться.
— Оце й уся його провина? — запитав містер Рочестер.
— Коли він розпоряджався харчами, — це ще поки не було призначено комітет, — то морив нас голодом; він нас зануджував довжелезними проповідями та вечірніми читаннями зі своїх власних книг про грішників, які вмирали наглою смертю або діставали інші страшні покари, після такого ми боялися йти спати.
— Скільки вам було років, коли вас віддали до Ловуда?
— Близько десяти.
— І ви жили там вісім років, отже, тепер вам вісімнадцять? Я кивнула головою.
— Арифметика, як бачите, — річ корисна: без неї я б навряд чи спромігся вгадати ваш вік. А його особливо важко вгадати, коли бачиш на молодому обличчі такий поважний вираз, як оце у вас. Гаразд, чого ж вас навчили в Ловуді? Ви вмієте грати на роялі?
— Трошки.
— Авжеж, усі так відповідають. А тепер ідіть у бібліотеку, — я маю на увазі, будьте ласкаві. (Вибачайте за наказовий тон: я звик говорити «зробіть», звик до того, що мене слухаються, і не збираюсь міняти усталених звичок через одного нового пожильця). Отож ідіть до бібліотеки, та прихопіть із собою свічку; залишіть двері розчиненими, сядьте за рояль і що-небудь заграйте.
І я пішла, скорившись його наказові.
— Досить! — гукнув він за кілька хвилин. — Ви й справді граєте «трошки», — я це вже чую. Як і кожна англійська школярка, може, ледь краще, але все ж поганенько.
Я закрила рояль і вернулась до гурту. А містер Рочестер провадив далі:
— Сьогодні вранці Адель показувала мені деякі малюнки й сказала, що то ваші. Не знаю, чи тільки ваші: либонь, вам допомагав якийсь художник.
— А от же й ні! — вигукнула я.
— О! Це зачепило вашу гордість! Що ж, тоді несіть сюди вашу папку, якщо ви поручитеся за те, що її вміст — тільки ваші власні твори. Але якщо ви непевні цього, то краще помовчте: я відразу розпізнаю підробку.
— Тоді я мовчу, а ви самі судитимете, сер. І я принесла папку з бібліотеки.
— Присуньте стіл! — наказав він, і я підкотила стола до канапи; Адель і місіс Фейрфакс й собі підступили.
— Не товчіться тут! — кинув містер Рочестер. — Заберете від мене малюнки, коли я їх усі роздивлюся, не затуляйте своїми головами!
Він довго й уважно розглядав кожен ескіз і кожен малюнок. Три аркуші він відклав убік, решту недбало одсунув від себе.
— Заберіть їх на другий стіл, місіс Фейрфакс, — буркнув він, — і дивіться на них з Аделлю, а ви, — він глянув на мене, — сядьте на своє місце: будете відповідати на мої запитання. Я бачу, що всі оці картини пороблено однією рукою. Скажіть: це ваша рука?
— Так, сер, моя.
— Коли ви все встигли? Адже на це потрібен час і до того ж якась уява.
— Я понамальовувала їх протягом двох останніх канікул, які я звичайно проводила в Ловуді, тоді я була вільна від усякої іншої роботи.
— А звідки брали сюжети?
— З голови.
— З тієї, що я оце бачу на ваших плечах?
— Так, сер.
— А чи знайдуться в ній іще подібні думки?
— Гадаю, що так, вірніше, сподіваюсь. Він знов розклав перед собою малюнки і почав удруге їх розглядати.
Поки він отак зайнятий, читачу, я тобі розкажу, що то за картини. Та найперше я повинна остерегти тебе, що в них немає нічого визначного. Сюжети справді постали в моїй уяві, я їх побачила своїм внутрішнім зором і спробувала відбити на папері. Вони були дуже яскраві, та моя рука не змогла підтримати уяву — в усякому разі, вона спромоглася лише на блідий відбиток того, що я уявляла.
Малюнки були намальовані аквареллю. На першому низькі й синювато-багряні хмари зависли над розбурханим морем; вся далина губилась у півтемряві, чіткіше проступав тільки передній план, тобто найближчі вали; суходолу зовсім не було видно. Один-однісінький промінь рельєфно вихоплював обриси напівзатопленої щогли, на якій сидів баклан, темний, великий, із забризканими піною крилами; в дзьобі він тримав золотий браслет, оздоблений коштовними каменями, що його я зобразила такими яскравими фарбами, які тільки змогла дати мені моя палітра, і так чітко, як тільки дозволяв мій олівець. Під щоглою з птахом крізь зелену воду проглядало тіло потопельниці; з усього тіла чітко видніла тільки гарна рука, з якої змито або здерто браслета.
На передньому плані другої картини здіймалася вершина пагорба, де вітер хилив траву й гнав листя. А поза нею і над нею розкинулась темно-синя, — як буває смерком, — просторінь неба. На тлі неба з-за пагорба видніла до пояса постать жінки, подана в таких туманних і м'яких барвах, які я тільки спромоглася дібрати. Затьмарене чоло увінчувала зірка, риси обличчя проглядали мов крізь імлу: темні очі дико блищали, коси тіняво спадали на плечі, ніби розірвана бурею чи блискавкою темна хмара. На шию лягав подібний до місячного сяйва блідий відблиск; цей відблиск осявав і низку прозорих хмарок, з-поміж яких уставала ця Вечірня Зоря.
На третій картині айсберговий шпиль стримів у полярне зимове небо. Північне сяйво густо повистромлювало свої туманні списи над обрієм. Це було далеке тло, а на передньому плані вимальовувалася прихилена до айсберга велетенська голова. Дві прозорі руки тримали перед обличчям чорний серпанок, крізь який проглядало тільки чоло, безкровне, біле як кістка, та запале око, пильне, бездумне, із застиглим розпачем. А над скронями в складках чорного тюрбана, хистке і прозоре, наче хмарина, світилося півколо білого полум'я, оправлене зловісними криваво-червоними спалахами. Цей блідий півмісяць був «Подобою царської корони», а те, що він увінчував, — «Формою, позбавленою форми».
— Скажіть, ви були щасливі, коли малювали ці картини? — раптом запитав містер Рочестер.
— Так, сер, щаслива: я була заглиблена в роботу. Одне слово, малюючи їх, я переживала дуже велику радість.
— Щось це мені небагато з'ясовує. Коли вірити вашій розповіді, ви зазнали дуже мало радості в житті. Гадаю, що ви просто перебували в фантастичному світі художника, добираючи всі оці дивні образи і барви. І скільки ви сиділи над ними щодня?
— Я не мала ніякої іншої роботи, адже були канікули, тож сиділа над ними зранку й до обіду, від обіду до вечора — довгі літні дні ще дужче мене підохочували сидіти.
— І ви були задоволені наслідками своєї ретельної праці?
— Анітрохи. Мене мучила розбіжність між задумом і витвором рук. В усякому разі, я уявила собі таке, чого потім не спромоглася зобразити на папері.
— Це не зовсім так: ви впіймали тінь своєї думки, але, мабуть, не більше. Вам
забракло хисту й знань митця, щоб передати її повністю, проте мушу зауважити: як на школярку, то малюнки дуже своєрідні. Сюжети, щоправда, взяті з казок. Але ті очі, що у Вечірньої Зорі, ви десь, певно, бачили уві сні. Як це вони у вас вийшли такі ясні й зовсім не блискучі? Так, наче зоря, що над ними, загасила їхній блиск. Що таїть у собі оця їхня сувора глибінь? Хто навчив вас малювати вітер? Ось тут відчувається, що він дме високо в небі, а не тільки на вершині пагорба. А де ви бачили Латмос? Бо це таки Латмос! Нате, заберіть ваші малюнки.
Щойно я зав'язала шнурочки на папці, як він, зиркнувши на свій годинник, сказав напрямки:
— Що ви собі думаєте, міс Ейр? Уже дев'ята година, а Адель іще не спить. Забирайте її мерщій в ліжко.
Перше ніж залишити кімнату, Адель підійшла й поцілувала його. Він терпляче витримав ці пестощі, однак, видно, вони його не дуже зворушили: навіть Пілот, мабуть, повівся б привітніше.
— А тепер побажаю всім вам на добраніч, — мовив він, змахнувши рукою в напрямку дверей, на знак того, що стомився од нашого товариства і відпускає нас. Місіс Фейрфакс згорнула своє плетиво, я забрала свою папку, ми йому вклонилися — він холодно кивнув нам у відповідь — і вийшли з кімнати.
— А ви казали, місіс Фейрфакс, що містер Рочестер нічим не особливий, — зауважила я, коли, поклавши Адель у ліжко, знов зайшла до її кімнати.
— Що ж у ньому особливого?
— Мені здається, він дуже примхливий і крутий на вдачу.
— Атож, новій людині він видається саме таким, та я вже звикла до його манер і ніколи над цим не задумуюсь, та коли в нього і є якісь особливості у вдачі, то їх можна вибачити.
— Чому?
— Почасти тому, що такий він уже є, — а ніхто з нас не може змінити своєї вдачі, — а почасти й тому, що у нього в голові всякі болісні думи, що, певна річ, мучать його і виводять з рівноваги.
— Які саме?
— Найперше родинні клопоти.
— Таж у нього немає родини.
— Тепер немає, а колись була… вірніше, були родичі. Кілька років тому він утратив старшого брата.
— Старшого брата?
— Так. Наш містер Рочестер не так давно володіє цим маєтком — всього дев'ять років.
— Дев'ять років — це вже тривалий час. Чи ж він так любив свого брата, що й досі по ньому горює?
— Та… мабуть, ні. Між ними завжди були якісь непорозуміння. Містер Роланд Рочестер повівся не зовсім справедливо з містером Едвардом і, мабуть, підбурив проти нього батька. Старий любив гроші і прагнув утримати родинну власність цілою: він не хотів ділити маєтку й водночас бажав, щоб містер Едвард був теж багатий, щоб не применшувати слави Рочестерів; щойно містер Едвард досяг повноліття, як старий затіяв одну справу, що спричинилася до великого зла. Старий містер Рочестер і містер Роланд, домовившись між собою, поставили містера Едварда у важке становище, яке, однак, давало тому багатство. Подробиць я й досі не знаю, проте його душа не витерпіла наготованих йому страждань. А він не вибачив їм: порвав із родиною і багато років блукав світом мов неприкаяний. Не пам'ятаю випадку, щоб він прожив у Торнфілді бодай цілих два тижні, відколи брат умер без заповіту і він став хазяїном маєтку. І не дивно, що він тікає зі старого дому.
— А чого він має з нього тікати?
— Мабуть, він здається йому дуже похмурим.
Відповідь була ухильна, — мені б хотілось, щоб місіс Фейрфакс висловлювалась ясніше, але вона або не могла, або ж не хотіла розводитися про муки містера Рочестера та їх причини. Казала, що вони й для неї самої таємниця і що вона тільки про дещо здогадується. Було очевидно, що вона хотіла припинити розмову на цю тему, і я покинула розпитувати її.
РОЗДІЛ XIV
Протягом кількох наступних днів я не часто бачила містера Рочестера. Ранками він був зайнятий, а після полудня його навідували джентльмени з Мілкота або з сусідніх маєтків і частенько лишались обідати. Коли нога вже дозволила йому сісти на коня, він багато їздив верхи, видно, робив візити у відповідь, бо звичайно повертався тільки пізно ввечері.
За цей час він навіть Адель рідко кликав до себе, а мої з ним стосунки обмежувались випадковими зустрічами в холі, на сходах або ж у коридорі, коли він часом проминав мене з байдужним гордовитим виглядом, лиш неуважно кивнувши або холодно глянувши, а іншим разом чемно вклонявся з приємною усмішкою. Я не ображалася за несталість його настрою, бо бачила, що не маю нічого спільного з цими перемінами. На це були зовсім інші, не пов'язані зі мною причини. Якось у нього зібралося на обід товариство, і він прислав по мою папку. Певна річ, щоб показати мої малюнки. Гості поїхали рано, — на якісь громадські збори в Мілкоті, як мені сказала місіс Фейрфакс, — а що вечір видався дощовий та холодний, містер Рочестер з ними не поїхав. Тільки-но вони відбули, як він подзвонив, звелівши мені з Аделлю зійти вниз. Я причесала й одягла дитину, сама ж тільки оглянула себе в дзеркалі, — я була вбрана, як квакерка, просто й скромно, і нічого не треба було змінювати, в тому числі й гладенько зачесаних кіс. Тож ми пішли вниз. Дорогою Адель цікавило одне: прибув чи не прибув урешті її petit coffre, його й досі не отримано — видно, щось десь переплутали. Цього разу її сподівання здійснилися: увійшовши до їдальні, ми побачили на столі картонну коробку. Вона впізнала її одразу, підбігла до столу й вигукнула:
— Ma boite! Ma boite!
— Так, нарешті ти діждалась своєї boote! Забирай її кудись у куток, о справжня дочко Парижа, і потроши собі на радість, — озвався низький і досить насмішкуватий голос містера Рочестера звідкись із глибини величезного крісла біля каміна. — І постарайся, — провадив він далі, — не турбувати мене подробицями цього анатомічного процесу, чи пак якимись там зауваженнями про стан нутрощів — роби свою операцію мовчки. Tienstoi tranquille, enfant; comprendstu?
Адель навряд чи й треба було попереджати, вона мерщій вилізла на канапу із своїм неоціненним скарбом і заходилась розв'язувати шнурочок, що тримав покришку. Відкривши коробку й піднявши кілька аркушиків тонкого срібного паперу, вона тільки й спромоглась вигукнути:
— Oh, Ciel! Que c'est beau!
І почала захоплено розглядати подарунки.
— А міс Ейр прийшла? — запитав далі хазяїн, підводячись у кріслі й оглядаючись на двері, де я й досі стояла.
— То ви он де! Ходіть сюди, сідайте, — із цими словами він підсунув до свого крісла ще одне. — Я, знаєте, не люблю дитячого базікання, — провадив він далі. — Я старий холостяк і не маю приємних спогадів, пов'язаних з їхнім лепетанням. Мені було б несила висидіти вечір tete-a-tete з оцим малим дівчиськом. Та не відсувайте крісла, міс Ейр, — сидіть там, де я його поставив, — я маю на увазі: будьте ласкаві. А горіла б вона — оця чемність! Я завжди про неї забуваю. Я так само не особливо люблю товариство простодушних бабусь. До речі, в мене теж є така бабуся, і наче не годилося б нехтувати нею: все ж таки вона Фейрфакс або ж принаймні була за Фейрфаксом, а кров, як то кажуть, густіша за воду.
Він подзвонив і звелів покликати місіс Фейрфакс; скоро та прийшла із своїм плетивом у кошичку.
— Доброго вечора, пані. Я послав по вас задля добродійної мети: бачте, я заборонив Аделі говорити зі мною про подарунки, а їй кортить похвалитися ними. Тож чи не будете ви такі ласкаві прислужитись їй за слухачку й співрозмовницю. Це буде неабияким виявом милосердя з вашого боку.
І справді, щойно Адель забачила місіс Фейрфакс, як підкликала її до себе на канапу і відразу наклала їй на коліна цілу гору дрібничок із порцеляни, слонової кістки та воску, які вона повиймала із своєї boite. Вона без угаву сипала пояснення і захоплені вигуки ламаною англійською мовою, скільки їй ставало слів.
— От я й зіграв роль привітного господаря, — мовив далі містер Рочестер, — дав своїм гостям змогу розважити одне одного. І тепер вільний робити те, що приємно особисто мені. Міс Ейр, посуньтесь з кріслом ще трохи вперед, а то сидите десь за мною. Я вас не бачу, хіба що поверну своє крісло, а мені так дуже зручно сидіти.
Я зробила, як мені велено, хоч воліла б зостатися в затінку, та містер Рочестер умів так віддавати накази, що мимоволі доводилось одразу їх виконувати.
Ми сиділи, як я вже казала, в їдальні. Люстра, що її засвідчено ще перед обідом, по-святковому ясно освітлювала кімнату; великий камін палахкотів червоним полум'ям, пишні й багаті пурпурові завіси затуляли високі вікна та ще вищу арку;
було тихо, якщо не зважати на приглушене щебетання Аделі (вона не насмілювалась розмовляти на повен голос) та стукіт зимового дощу об шибки, що чувся в перервах між розмовами.
Сидячи в оббитому одамашком кріслі, містер Рочестер видався мені іншим, ніж доти, —
не таким суворим і не таким похмурим. Його вуста усміхалися, очі блищали, можливо, від вина — я не була певна, хоч і вважала те дуже ймовірним. Одне слово, він був у своєму післяобідньому настрої, відвертіший, привітніший і поступливіший, ніж уранці, — тоді він звичайно бував холодний і незворушний. Щоправда, й тепер він мав досить похмурий вигляд, відкинувши свою велику голову на м'яку спинку крісла й звернувши до вогню своє ніби вирізьблене з граніту обличчя. До вогню були звернені і його очі. Вони в нього були таки дуже гарні: великі, чорні, мінливі в своїй глибині, звідки часом прозирало якесь, можливо й не ніжність, однак принаймні схоже на неї почуття.
Хвилини зо дві він не відривав очей від вогню, а я увесь цей час дивилася на нього, аж враз, рвучко обернувшись, він упіймав мій погляд, скерований на його обличчя.
— Ви, бачу, розглядаєте мене, міс Ейр, — спитав він. — Скажіть, я, на вашу думку, гарний?
Якби я трошки подумала, то відповіла б на це запитання якоюсь загальноприйнятою чемною фразою, та відповідь мимоволі злетіла мені з язика.
— Ні, сер!
— О! Слово честі, ви якась своєрідна особа, — мовив він. — Як подивитись, то ви ніби маленька черничка, чудна, спокійна, сувора й проста, коли ви отак сидите, згорнувши рученята на колінах і опустивши очі на килим (не рахуючи тих випадків, коли вони гостро дивляться мені в лице, як оце, скажімо, зараз), та коли хто поставить вам запитання або зробить зауваження, на яке треба щось сказати, то ви даєте відповідь, можливо, й не гостру, але доволі несподівану. То як мені вас розуміти?
— Я була аж надто відверта, сер, і прошу вибачення. Мені слід було сказати, що нелегко одразу відповісти на запитання про чиюсь зовнішність, що смаки різняться, що краса не має ваги і таке інше.
— Вам не слід би було так відповідати. Ти ба, краса не має ваги! Ви буцімто пом'якшуєте сказане, заспокоюєте мене, а тим часом пускаєте нову шпильку. Ні, ви кажіть прямо: яку ви в мені помітили ваду? Здається, в мене є руки й ноги, а лице звичайне, як і у всякого іншого чоловіка.
— Дозвольте мені взяти мої слова назад, містере Рочестер. Я не збиралась пускати шпильку, а бездумно бовкнула дурницю.
— Отож воно й є, і вам доведеться заплатити за неї. А тепер ганьте мене: вам що — не подобається мій лоб?
Він підняв зачесане набік чорне пасмо волосся, що спадало йому до брів, і показав мені високе чоло, під яким вгадувався неабиякий розум, проте його обличчю бракувало виразу доброти.
— Ну то як, панно? Я дурень?
— Аж ніяк, сер. Ви, певне, вважатимете мене невихованою, якщо я, замість
відповіді, запитаю вас: ви добра людина?
— Знову тієї ж! Іще одна шпилька! А ніби збирались погладити мене по голові. Бо я, бачте, сказав, що не люблю дітей і бабусь (про це слід говорити тихше!). Ні, юна леді, я не дуже добрий, проте в мене є сумління, — і він показав на лобі відповідні горбики, що, як кажуть, засвідчують цю прикмету; вони були досить примітні й надавали верхній частині його обличчя особливої виразності, — до того ж колись моє серце сповнювала примітивна ніжність — у ваші літа я був досить жалісливий хлопець, співчував сиротам, нещасним і голодним, та відтоді взялась за мене доля і добряче перемісила мене кулаками, мов те тісто, тож зараз я можу похвалитися тим, що я тугий і твердий, мов гумовий м'яч. Щоправда, в мені де-де глибоко всередині зостались якісь почування, до яких іще можна дістатись. Скажіть, можна мені ще на щось сподіватися?
— Сподіватись на що, сер?
— Та з ґумового м'яча знов обернутися на людину?
«Він сьогодні таки хильнув зайвого», — подумала я, не знаючи, що відповісти на його дивне запитання. Та й справді, звідки мені було знати, чи він здатний на таке перетворення?
— У вас зніяковілий вигляд, міс Ейр, і хоч ви не вродливіша, ніж я гарний, однак ніяковіти вам дуже личить; до того ж це зручно, бо ви уникаєте дивитись на мене і втуплюєте ваш допитливий погляд у квіти на килимі, тож ніяковійте й далі. Юна леді, сьогодні ввечері мені хочеться поговорити з кимось по щирості. Виголосивши ці слова, він підвівся з крісла й залишився стояти, спираючись рукою на мармуровий камін. В цій поставі його статуру було так само добре видно, як і лице, особливо впадали в око широчезні, майже невідповідні до інших частин тіла плечі. Я певна, багато хто назвав би його негарним, однак в його манері триматися було стільки підсвідомої гордості, стільки невимушеності, така цілковита байдужість до свого зовнішнього вигляду, така зарозуміла впевненість у перевазі інших якостей, вроджених чи набутих, які заміняли брак фізичної краси, що, дивлячись на нього, кожен і собі несамохіть поділяв оту його байдужість і починав вірити у нього так, як він вірив у себе сам.
— Сьогодні мені хочеться поговорити з кимось по щирості, — знову сказав він, — тим-то я й послав по вас: камін і канделябри для мене товариство непідхоже, так само й Пілот — ніхто з них не вміє говорити. Адель трішечки краща, але й вона не годиться за співрозмовницю, так само як і місіс Фейрфакс. От ви, я впевнений, мене влаштуєте, з вашого дозволу, звичайно. Ви зацікавили мене того вечора, коли я вас уперше сюди запросив. Відтоді я про вас майже забув: вас витіснили з моєї голови інші думки. Але сьогодні я вирішив трохи спочити, прогнати все надокучливе й залишити тільки приємне. Мені цікаво скласти про вас докладнішу думку, дізнатись щось більше. Тож говоріть.
Але я тільки всміхнулася — і то не вельми лагідно чи покірно.
— Говоріть, — наполягав він.
— Про що, сер?
— Та про що хочете. Я полишаю вам і вибір теми, і спосіб її викладення.
Я сиділа й мовчала. «Якщо він сподівається, що я говоритиму, аби тільки патякати, то побачить, що справа не варта заходу», — подумала я.
— Ви що, німа, міс Ейр?
Я мовчала далі. Він ледь нахилив голову до мене й якимсь дивним гострим поглядом заглянув мені глибоко в очі.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |