Квіти запізнілого кохання («Пігмаліон», Бернард Шоу і місіс Кембл)

Квіти запізнілого кохання («Пігмаліон», Бернард Шоу і місіс Кембл)

Збентежено дивився Пігмаліон

на свій витвір, і серце йому

завмирає від незнаного щастя.

О, якби боги вселили в камінь людську душу!

З давньогрецького міфу

«Лондонська квіткарка Еліза Дулітл, перетво­рена на світську даму ексцентричним професо­ром фонетики, стала однією з найулюбленіших героїнь світового театру, побувавши ледве не на всіх театральних майданчиках світу. Роль ця стала уподобаною жіночою роллю в театрі й прославила акторок за останні півстоліття — від знаменитої Петрік Кембл до видатної російської акторки, що одержала за цю роль найвищу премію свого ча­су», — писав дослідник творчості Бернарда Шоу англійський театрознавець Емріс Хьюз, і він мав рацію.

Талановита акторка Стелла Кембл, яку театраль­на публіка більше знала як Петрік Кембл, а театраль­ний бомонд як місіс Пет, була надзвичайно приваб­ливою й уміла з першої зустрічі зачарувати будь-якого режисера чи драматурга. І хоча працювати з нею через її примхи й витівки було неабияким тяга­рем, вона завжди мала запрошення від театральних «магів». Щоправда, навіть після вдалої прем'єри і не менш щасливих гастролей, режисер, котрий ощас­ливив публіку присутністю Петрік Кембл на сцені, уже не пропонував їй роль у новій виставі, хоча ця роль, з погляду акторської майстерності, була іде­альною для неї.

Варто згадати постановку «Пігмаліона» Бернар­да Шоу в 1914 році, яку розпочав Герберт Бірбом Трі, відомий режисер і актор, котрий сам збирався стати професором Хіггінсом, а на роль квіткарки Дулітл запросив місіс Кембл, яку знав як талановиту вико­навицю і... жінку, котру обожнював автор п'єси. Ре­петиціями орудував Бернард Шоу.Драматург вима­гав від акторів уваги до кожного слова, до кожної ре­марки. Від розуміння тексту, наголошував він, зале­жить передача авторської думки глядацькому залу. Актор — провідник, певною мірою першопроходець, але ні в якому разі не інтерпретатор. Шоу по кілька разів на день нагадував акторам, що він полюбляє гумор, але перевагу надає думці, тому і мріє про «партер філософів», себто про глядачів, які вміють мислити, перейматися авторською думкою, а не тільки реготати з приводу чи без приводу. Ремарка була для Шоу божеством, якому він поклонявся сам і примушував поклонятись усіх, хто брав участь у постановці вистави: і акторів, і художника, і навіть робочих сцени. Крісло, за задумом Шоу-режисера, мало стояти не за крок від вікна і не за два кроки, а тільки — за півтора. Стіл треба посунути до шафи. На ньому обов'язково мусить бути книга з фонети­ки. З-під килима треба, щоб визирали професорські капці... «Ви маєте бачити весь кабінет Хіггенса, кож­ну дрібничку в ньому, як бачить усе горобець, що си­дить на підвіконні», — пояснював роздратовано дра­матург тим, хто не міг зрозуміти «величного» твор­чого задуму. Шоу не дозволяв акторам розслабити­ся ні на хвильку, і тільки місіс Кембл могла, якщо їй ставало нудно, зникнути на чверть години за лаш­тунками або сісти в першому ряду глядацького залу й спостерігати за репетицією, нібито вона тут люди­на випадкова, а не виконавиця головної ролі. Це дратувало всіх, окрім Шоу. Він тільки поблажливо посміхався. Репетиції тривали. Все йшло за планом Шоу, та раптом сталося непередбачене: за два тижні до прем'єри місіс Пет зникла з новим кохан­цем. Шоу був приголомшений. Кілька днів у театрі було затишшя. Актори відпочивали, чекаючи на розв'язку. Аж раптом, так само несподівано, з'яви­лась чарівна прима, і все почалося з початку. Прем'єра відбулася в запланований день. У залі не було де впасти яблуку. Поширилась чутка, що під час вистави, за задумом драматурга, має бути зламане найдавніше сценічне табу: з вуст, героїні п'єси му­сить вилетіти фраза, яку можна почути тільки в найбрудніших лондонських кварталах. Один з мему­аристів згадував, що глядачі поділились на два табо­ри: в одному були ті, хто стверджував, що Петрік Кембл не насмілиться порушити традицію лон­донських театрів і не образить слух театральної публіки брутальністю, на кшталт: «до бісової, ма­тері», а в протилежному таборі тріумфували ті, хто був впевнений, що нарешті пуритани одержать по­разку. Петрік Кембл насмілилась. Брутальних слів було чимало. Вона суворо дотримувалась тексту, як навчав режисер. «Сурми Бернарда Шоу нарешті зруйнували (єрихонські мури, зведені лордом-камергером», — констатував у своєму нотатнику Безіл Дін, один з найвпливовіших лондонських продю­серів.

Бернард Шоу весело потирав руки: хай знає публіка, що англійська мова має широкий діапозон — від солонної до нетряної. Може, хоча б цей скан­дал приверне увагу до питань... фонетики. Адже за­раз на часі створити нову абетку, яка відповідатиме звукам англійської мови, щоб не писали Ліверпуль, а потім не читали — Манчестер, щоб ось такі квіткар­ки, як Еліза Дулітл, могли опанувати нормовану лек­сику. Яка різниця між світською дамою і звичайною квіткаркою? Ніякої, якщо одягнути їх однаково і за­боронити говорити. Професор Хіггінс переконав полковника в тому, що фонетика — наука суспільна, а я, драматург, Бернард Шоу, переконаю в цьому весь світ!

Історія створення «Пігмаліона», безумовно, пов'язана з історією «роману» Бернарда Шоу і Петрік Кембл, про це вже не один раз писали і теат­рознавці, і мемуаристи. Але слід звернути увагу на те, що драматург не просто написав комедію «Пігмаліон», а написав цю комедію для Петрік Кембл і був переконаний утому, що краще за неї роль Елізи Дулітл не зіграє ніхто.

Відомо, що думка написати для місіс Пет п'єсу виникла, як мовиться, з першого погляду: Шоу по­бачив її в «Гамлеті», а після вистави сказав комусь із друзів про свій намір. Але з того часу минуло кілька років. Лише навесні 1912, коли місяць бе­резіль війнув на вже вельми не молодого драма­турга вітром кохання або ароматом парфумів місіс Пет, почалася робота над «Пігмаліоном». Сюжет п'єси Шоу намагався приховувати, але дехто здо­гадувався, що він буде запозичений з античності: не випадково ж закоханий драматург згадував Пігмаліона і Галатею, а ще й картини художника-прерафаеліта Едварда Берн-Джонса, присвячені легендарному скульптору та його витвору. Два місяці напруженої праці, і Шоу читає п'єсу місіс Пет. Залишилися враження драматурга після того прочитання: «Я мріяв і мріяв, і літав аж за хмари цілісінький день так, ніби мені було лише двадцять

років. У голові не було нічого, крім тисячі сцен, ге­роїнею яких була вона, а героєм я... В п'ятницю ми були разом цілу годину: побували у лорда, їздили на таксі, сиділи на лавочці в Кенсінгтон-сквері; і ро­ки спадали з моїх рамен, як шати. Я вже 35 годин знаходжусь у стані закоханості, і хай пробачаться їй за це всі її гріхи!» Стосунки Шоу і місіс Пет опи­сані багатьма дослідниками, найчастіше їх «роман» називають «епістолярним». Справді, листування було окрасою цього досить дивного кохання. Напівіталійка-напіванглійка з походження, Петрік Кембл була жінкою ексцентричною, схильною до епатажу, її почуття змінювались майже миттєво, міміка в неї була неповторна. Дитинство Пет про­майнуло так непомітно, як збігає час у цирку, коли зір прикутий до арени, на якій відбуваються інколи фантастичні метаморфози. І це зрозуміло, адже вона змалку знала, що таке арена, що таке оплес­ки, бачила небезпечні трюки й чула сміх крізь сльо­зи учасників буфонад. Дід маленької Пет був влас­ником цирку, а мати — наїзницею. Щирі італійці, жваві, веселі, бурхливі в прояві своїх почуттів, вони були контрастом до стриманих і підкреслено чем­них англійців, вони говорили з акцентом і більше розуміли мову квіткарок, аніж мову леді. Пет успад­кувала від них італійський вогонь почуттів, прист­расність, потяг до надзвичайного, а лінія англій­ська, яка вплетена була в її родовід, залишила в ній певну дбайливість і навіть раціоналізм, котрий то з'являвся, то безслідно зникав. Петрік Кембл була акторкою: і на театральному кону, і в житті. Вона любила сцену і любила життя, зрозуміла річ, часто закохувалась, і Бернард Шоу став хай і величез­ним, але скалком її дзеркала Кохання, котре роз­бив колись злий троль, і вона мусила все життя збирати ті скалки.

Коли Шоу дізнався, що місіс Пет збирається вийти заміж за улюбленця долі Джорджа Корнуоліса Уеста, він написав їй, що сприймає це як зако­номірність: кохання між драматургом і акторкою завжди нетривале, але, не забув зауважити, що Джордж ще молодий, а він старий, тому хай Джордж трохи почекає, «допоки я втомлюся від вас». І ще: він запевняв Пет: «Щодо вас, то я вщерть наповнений ілюзіями. І неможливо, щоб я не вто­мився від них: ніщо, подібне до цього, не може тяг­нутись довго. Не можете ж ви бути такою, як я вас вигадав; ви — істота з моїх юнацьких мрій, ви — ко­хання і ви — передчуття, що має відбутися те, що накреслено людству, але знаходиться за обрієм ти­сячоліть. Я обіцяю втомитися якомога швидше, щоб звільнити вас». Цей лист сподобався місіс Кембл. Вона відшукала новий скалок розбитого дзеркала Кохання, а це означало, що скалок Бернарда можна було покласти в шухляду пам'яті «до запитання». Чи кохала вона драматурга? Це й досі загадка для дослідників. Щоб трохи розвіятись, місіс Пет виру­шила в подорож, забувши про те, що висловлена (навіть письмово) думка не завжди відповідає тому, що є на серці. Шоу поїхав за нею. Випадково зустрівши його серед нудьгуючої публіки,Пет пере­дала йому записку: «Прошу, повертайтеся сьогодні ж до Лондона. Якщо ви залишитесь тут, то дове­деться уїхати звідси мені — але знайте, що я вель­ми втомилась, і мені не хотілося б знову вирушати в дорогу. Не змушуйте мене зневажати вас. Стелла». Коли місіс Кембл підписувала лист іменем — Стелла, вона сподівалась на розуміння з боку адресата.

Безсонна ніч так вплинула на нерви Пет, що вранці, не дочекавшись відповіді Бернарда, вона сіла в кеб і поїхала світ за очі. Шоу був уражений у самісіньке самолюбство, і воно не примусило довго чекати. Закоханий і ображений драматург вибухнув шале­ною брутальністю: «Я хочу зробити вам боляче, то­му що ви заподіяли мені зле. Безсердечна, порож­ня, зла жінка! Ошуканка! Брехливі губи, облудні очі, неправдиві руки...» На це Петрік Кембл відреагува-ла досить спокійно: «Ви і ваша брутальність у стилі XVIIIстоліття. Ви загубили мене, тому що ніколи ме­не й не знаходили. В мене є мій маленький кага­нець, мій вогник, який ви ледве не загасили своїм самолюбством, ледве не задули його своїм егоїстичним пирханням. Ви — вишуканий спокус­ник, ви — дамський догідник...» Як тут не згадати словесні дуелі квіткарки Елізи Дулітл з професором Хіггінсом?! Уроки «Пігмаліона» не зникли безслідно.

Кохання розтануло. Либонь, це збіг обставин, але після їхнього «розлучення» акторська кар'єра Петрік Кембл почала занепадати. Квіткарка Еліза Дулітл так і залишилась її кращою роллю. «Вся зем­на куля була у її ніг, — зронив якось зловтішне Бер­нард Шоу. — Але вона штовхнула ногою цю кулю і вже не в змозі дістати її звідти, куди вона закоти­лась». Світ не без «добрих» людей: ці слова переда­ли Кембл. З італійським сарказмом і англійською влучністю вона відповіла на них так: «Бернард нале­жить до тих, хто може ввійти у ваше серце в своїх забруднених калошах, а потім вийде, залишивши в ньому ті калоші».

Здається, «солодка парочка» перевершила лихомовство Елізи Дулітл і Хіггінса. І все ж без їхнього кохання театр не мав би «Пігмаліона», і нам би так його бракувало...

Виклад сюжету п’єси Бернарда Шоу «Пигмалион»

Дія п’єси розвертається в Лондоні. У літній вечір дощ ллє як із цебра. Перехожі біжать до Ковент-Гарденскому ринку й до портика собору св. Павла, де вже вкрилося кілька людей, у тому числі й літній дамі з дочкою, вони у вечірніх туалетах, чекають, коли Фредди. син дами, знайде таксі й приїде за ними. Всі, крім однієї людини із записною книжкою, з нетерпінням удивляються в потоки дощу. Удалині з’являється Фредди, що не знайшов таксі, і біжить до портика, але по дорозі налітає на вуличну квіткарку, що квапиться вкритися від дощу, і вибиває в неї з рук кошик сфиалками.

Та вибухає лайкою. Людина із записною книжкою щось спішно записує. Дівчина журиться, що пропали її фиалочки, і благає вартого відразу полковника купити букетик. Той, щоб відв’язатися, дає їй дріб’язок, але квітів не бере. Хтось із перехожих звертає увагу квіткарки, неохайно одягненої й неумитої дівчини, що людина із записною книжкою явно строчить на неї донос. Дівчина починає пхикати. Той, однак, запевняє, що він не з поліції, і дивує всіх присутніх тим, що точно визначає походження кожного з них по вимові

Мати Фредди відправляє сина назад шукати таксі. Незабаром, щоправда, дощ припиняється, і вона з дочкою йде на автобусну зупинку. Полковник виявляє цікавість до здатностей людини із записною книжкою. Той представляється як Генрі Хиггинс, творець «Універсального алфавіту Хиггинса». Полковник же виявляється автором книги «Розмовний санскрит». Прізвище його Пикеринг. Він довго жив в Індії й приїхав у Лондон спеціально, щоб познайомитися із професором Хиггинсом. Професорові теж завжди хотілося познайомитися з полковником. Вони вже збираються йти вечеряти до полковника в готель, коли квіткарка знову починає просити купити в неї квіточки. Хиггинс кидає їй у кошик жменя монет і йде з полковником. Квіткарка бачить, що вона тепер володіє, по її мірках, величезною сумою. Коли прибуває Фредди з нарешті пійманим їм таксі, вона сідає в машину й, із шумом захлопнувши дверцята, їде

На наступний ранок Хиггинс у себе будинку демонструє полковникові Пикерингу свої фонографічні апаратури. Раптово економка Хиггинса, миссис Пірс, доповідає про те, що якась дуже проста дівчина бажає переговорити із професором. Входить учорашня квіткарка. Вона представляється Элизой Дулиттл і повідомляє, що бажає брати в професора уроки фонетики, тому що з її вимовою вона не може влаштуватися на роботу. Напередодні вона чула, що Хиггинс дає такі уроки. Элиза впевнена, що він з радістю погодиться відробити ті гроші, що вчора, не дивлячись, кинув у її кошик. Розмовляти про такі суми йому, зрозуміло, смішно, однак Пикеринг пропонує Хиггинсу парі. Він підбиває його довести, що за лічені місяці може, як запевняв напередодні, перетворити вуличну квіткарку в герцогиню. Хиггинс знаходить це речення привабливим, тим більше що Пикеринг готово, якщо Хиггинс виграє, оплатити всю вартість навчання Элизи. Миссис Пірс веде відмивати Элизу у ванну кімнату

Через якийсь час до Хиггинсу приходить батько Элизи. Він сміттяр, проста людина, але вражає професора своїм природженим красномовством. Хиггинс просить у Дулиттла дозволу залишити його дочку в себе й дає йому за це п’ять фунтів. Коли з’являється Элиза, уже вимита, у японському халаті, батько спочатку навіть не довідається свою дочку

Через пару місяців Хиггинс приводить Элизу в будинок до своєї матері, саме в її прийомний день. Він хоче довідатися, чи можна вже вводити дівчину у світське суспільство. У гостях у миссис Хиггинс перебувають миссис Эйнсфорд Хилл із дочкою й сином. Це ті самі люди, з якими Хиггинс стояв під портиком собору в той день, коли вперше побачив Элизу. Однак вони не довідаються дівчину. Элиза спочатку й поводиться, і розмовляє, як великосвітська леді, а потім переходить на оповідання про своє життя й використає при цьому такі вуличні вираження, що всі присутню тільки діву даються. Хиггинс робить вигляд, що це новий світський жаргон, у такий спосіб згладжуючи ситуацію. Элиза залишає тих, що зібралися, залишаючи Фредди в цілковитому захваті

Після цієї зустрічі він починає слати Элизе листа на десятьох сторінках. Після відходу гостей Хиггинс і Пикеринг навперебій, увлеченно розповідають миссис Хиггинс про те, як вони займаються з Элизой, як учать її, вивозять в оперу, на виставки, одягають. Миссис Хиггинс знаходить, що вони звертаються з дівчиною, як з живою лялькою. Вона згодна з миссис Пірс, що вважає, що вони «ні про що не думають».

Ще через кілька місяців обоє експериментатора вивозять Элизу на великосвітський прийом, де вона має запаморочливий успіх, усі приймають неї за герцогиню. Хиггинс виграє парі.

Придя додому, він насолоджується тим, що експеримент, від якого він уже встиг подустать, нарешті закінчений. Він поводиться й розмовляє у своїй звичайній грубуватій манері, не обертаючи на Элизу ні найменшої уваги. Дівчина виглядає дуже утомленої й смутної, але при цьому вона сліпуче гарна. Помітно, що в ній накопичується роздратування

Зрештою вона запускає в Хиггинса його туфлями. Їй хочеться вмерти. Вона не знає, що з нею далі буде, як їй жити. Адже вона стала зовсім іншою людиною. Хиггинс запевняє, що все утвориться. Їй, однак же, вдається зачепити його, вивести з рівноваги й тим самим хоча б небагато за себе помститися

Уночі Элиза збігає з будинку. Ранком Хиггинс і Пикеринг втрачають голову, коли бачать, що Элизи немає. Вони навіть намагаються розшукати її за допомогою поліції. Хиггинс почуває себе без Элизи як без рук. Він не знає ні де лежать його речі, ні які в нього призначені на день справи. Приїжджає миссис Хиггинс. Потім доповідають про прихід батька Элизи. Дулиттл дуже змінився. Тепер він виглядає як заможний буржуа. Він в обуренні накидається на Хиггинса за те, що по його провині йому довелося змінити свій спосіб життя й тепер стати набагато менш вільним, чим він був колись. Виявляється кілька місяців назад Хиггинс написав в Америку одному мільйонерові, що заснував по всьому світлу філії Ліги моральних реформ, що Дулиттл, простий сміттяр, зараз самий оригінальний мораліст у всій Англії. Той умер, а перед смертю заповів Дулиттлу пай у своєму тресті на три тисячі річного доходу за умови, що Дулиттл буде читати до шести лекцій у рік у його Лізі моральних реформ. Він журиться, що сьогодні, наприклад, йому навіть доводиться офіційно женитися на тій, з ким уже кілька років він прожив без реєстрації відносин. І все це тому, що він змушений тепер виглядати як поважний буржуа. Миссис Хиггинс дуже рада, що батько, нарешті, може подбати про свою дочку, що змінилася, як вона того заслуговує. Хиггинс, однак, і чути не бажає про те, щоб «повернути» Дулиттлу Элизу.

Миссис Хиггинс говорить, що знає, де Элиза. Дівчина згодна повернутися, якщо Хиггинс попросить у неї прощення. Хиггинс ні в яку не погоджується піти на це. Входить Элиза. Вона виражає Пикерингу подяка за його звертання з нею як зі шляхетною дамою. Саме він допоміг Элизе змінитися, незважаючи на те що їй доводилося жити в будинку грубого, неохайного й невихованого Хиггинса. Хиггинс уражений. Элиза додає, що якщо він буде продовжувати її «давити», те вона відправиться до професора Непину, колезі Хиггинса, і стане в нього асистенткою й повідомить йому про всі відкриття, зроблених Хиггинсом. Після сплеску збурювання професор знаходить, що тепер її поводження навіть краще й гідніше, ніж те, коли вона стежила за його речами й приносила йому домашні туфлі. Тепер, упевнений він, вони зможуть жити разом уже не просто як двоє чоловіків і одна дурна дівчина, а як «три дружних старих холостяки».

Элиза відправляється на весілля батька. Зважаючи на все, вона все-таки залишиться жити в будинку Хиггинса, оскільки встигла до нього прив’язатися, як і він до неї, і все в них піде по-давньому.

Актуальність конфлікту твору Б. Шоу "Пігмаліон" — конфлікту між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини

Шкільний твір - зарубіжна література

П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це?



Конфлікт цей у п'єсі яскраво зображено автором в образах двох героїв — професора фонетики Хіггінса і вуличної квіткарки Елізи Дулітл. Тобто автор створює конфлікт між творцем і його творінням, між зовнішньою культурою і духовною сутністю людини.



Зовні респектабельний, культурний, вихований, інтелігентний професор-лінгвіст Хіггінс заключає парі з іншим джентльменом — полковником Пікерінгом, що за декілька місяців він, завдяки його методиці, зуміє перетворити дівчину-квіткарку, яку вони щойно зустріли, на даму з вищого суспільства. Хоч із морального боку заключати парі на дівчину, як на якусь річ, було й не зовсім пристойно, але експеримент професора Хіггінса — перетворення вуличної квіткарки на справжню леді пройшов успішно. Але й професор Хіггінс, і полковник Пікерінг одразу не подумали, що їм доведеться змінювати не лише вимову дівчини, її зовнішність, а й переробити її як особистість. Бо мова кожної людини — це не тільки її зовнішній прояв, це її загальна культура, показник її людської гідності, врешті-решт, її душі. А ось про душу Елізи, про те, що утворилася зовсім нова, інша особистість, вони й зовсім не подумали. І ця нова людина, нова особистість, яка відчула свою власну людську гідність, вимагає зовсім іншого ставлення до себе. Якщо раніше Еліза зовсім не звертала увагу на лайливі, брутальні слова (в її колишньому середовищі це було скоріше нормою поведінки, ніж винятком), то тепер вона не може їх вибачити навіть своєму вчителеві професору Хіггінсу. Навчивши Елізу гарних манер, він у той же час сам забуває елементарні правила поведінки, ображаючи її, нехтуючи її людською гідністю. Звичайно, Еліза обурюється проти цього. Але її думки щодо поведінки Хіггінса поділяють і мати професора, і його домоправителька міс Пірс. Еліза відчула себе по-справжньому вільною, гідною людиною. Набувши нових знань, гарних манер, призвичаївшись до загальної культури, Еліза разом із тим не втрачає доброти й людяності, працьовитості й безпосередності на відміну від світських дам. Отже, ми бачимо велику духовну перевагу простої дівчини над аристократичним суспільством, наскрізь пронизаним фальшю й лукавством. З'ясувавши, що ніяких почуттів професор Хіггінс до неї не має, а все ж хоче залишити її в себе вдома, Еліза, не вагаючись, покидає цей дім. Вона вже не може й не хоче залишатися іграшкою в чужих руках. Вона не річ, яку в натхненні створив професор Хіггінс, вона — людина. І роль служниці, яка полягає в тому, щоб підносити туфлі й розкладати папери Хіггінса, — теж не для неї. Натура сильна, вольова, рішуча, вона шукає іншого, де можна застосувати свої сили й знання. Але цього не хоче зрозуміти професор Хіггінс, коли заявляє, що не бачить ніякої проблеми в тому, яким же буде майбутнє життя Елізи. Насильно милою, звичайно, не будеш. Це зрозуміло. Але річ у тім, що Хіггінс все ж повинен нести моральну відповідальність за створену ним особистість. І у всякому разі, вчинки його й дії повинні відповідати тим вимогам, які він сам висував Елізі, коли керував її навчанням і виховував її.



Ці важливі проблеми, поставлені автором у п'єсі, ще й на сьогодні не остаточно розв'язані і є актуальними. І наскільки б кращим, спокійнішим, змістовнішим було б наше життя, коли б у людині завжди поєднувалася зовнішня культура і духовна її сутність. Скількох би непорозумінь, конфліктів можна було б уникнути.

Порівняльна характеристика образів Хіггінса і Пікерінга за п'єсою Бернарда Шоу "Пігмаліон"

Шкільний твір - зарубіжна література

Порівняльна характеристика образів Хіггінса і Пікерінга за п'єсою Бернарда Шоу "Пігмаліон"

У 80-ті роки XІX століття Бернард Шоу починає боротися за новий театр, який у ті роки переживав кризу. Шоу свідомо відмовляється від принципів "добре зробленої" драми і широко користується парадоксом як одним із визначальних мистецьких прийомів.
Наприклад, у п'єсі "Пігмаліон" драматург показує божевілля і оманливість довкілля, Б. Шоу ніколи не закінчував свої п'єси трагічним кінцем. П'єса "Пігмаліон" - це красива історія, побудована на основі міфа про Пігмаліона - скульптура, який вирізьбив із мармуру Галатею - жінку такої вроди, що закохався в неї і вмовив богів оживити статую.
Головні герої цієї п'єси - це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс - це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликий на зріст. А полковник Пікерінг, навпаки, років шістдесяти, низький на зріст, товстий, обличчя немов пожоване від старості. Їхні характери можна визначити під час роботи професора, який проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою, яку за її неввічливість прозвав дикункою. Хіггінс був постійно чимось незадоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим, бо спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але збоку завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
І, мабуть, Пікерінг виглядав більше джентельменом в очах Єлізи та й читача, ніж професор Хіггінс. І, здається, такою нестримною поведін-кою викликав Хіггінс відразу у своєї учениці Елізи.
А Пікерінг поводить себе виховано, спокійно, не звертає на деякі випади Елізи уваги. Завершення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манера розмовляти вишуканою мовою і показувати себе вищому світу з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. А Хіггінсу наплювати на її майбутнє життя, він лише радіє, що виграв парі.
"Еліза: Що зі мною буде?
Хіггінс: А я звідкіля знаю, що з вами буде? І що мені, чорт забирай, до цього?
Еліза: Вам нічого! Я знаю, що вам нічого! Нехай я навіть помру, - вам нічого! Я для вас ніщо, гірше ось цих туфлів.
Хіггінс (гучним голосом): Туфель!!!
Еліза (з гіркою покірністю): Туфель! Мені здається, тепер це вже не важливо".
На мою думку, у п'єсі стверджується, що освіта завжди потрібна людині, бо, якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших - ти ніхто. Адже в наш час освіта - це головне, незалежно від того, чи багата людина, чи бідна. Тому і професор Хіггінс, і полковник Пікерінг викликають повагу як високоосвічені люди.

Дата добавления: 2015-11-04