|
Квіти запізнілого кохання («Пігмаліон», Бернард Шоу і місіс Кембл)
Збентежено дивився Пігмаліон
на свій витвір, і серце йому
завмирає від незнаного щастя.
О, якби боги вселили в камінь людську душу!
З давньогрецького міфу
«Лондонська квіткарка Еліза Дулітл, перетворена на світську даму ексцентричним професором фонетики, стала однією з найулюбленіших героїнь світового театру, побувавши ледве не на всіх театральних майданчиках світу. Роль ця стала уподобаною жіночою роллю в театрі й прославила акторок за останні півстоліття — від знаменитої Петрік Кембл до видатної російської акторки, що одержала за цю роль найвищу премію свого часу», — писав дослідник творчості Бернарда Шоу англійський театрознавець Емріс Хьюз, і він мав рацію.
Талановита акторка Стелла Кембл, яку театральна публіка більше знала як Петрік Кембл, а театральний бомонд як місіс Пет, була надзвичайно привабливою й уміла з першої зустрічі зачарувати будь-якого режисера чи драматурга. І хоча працювати з нею через її примхи й витівки було неабияким тягарем, вона завжди мала запрошення від театральних «магів». Щоправда, навіть після вдалої прем'єри і не менш щасливих гастролей, режисер, котрий ощасливив публіку присутністю Петрік Кембл на сцені, уже не пропонував їй роль у новій виставі, хоча ця роль, з погляду акторської майстерності, була ідеальною для неї.
Варто згадати постановку «Пігмаліона» Бернарда Шоу в 1914 році, яку розпочав Герберт Бірбом Трі, відомий режисер і актор, котрий сам збирався стати професором Хіггінсом, а на роль квіткарки Дулітл запросив місіс Кембл, яку знав як талановиту виконавицю і... жінку, котру обожнював автор п'єси. Репетиціями орудував Бернард Шоу.Драматург вимагав від акторів уваги до кожного слова, до кожної ремарки. Від розуміння тексту, наголошував він, залежить передача авторської думки глядацькому залу. Актор — провідник, певною мірою першопроходець, але ні в якому разі не інтерпретатор. Шоу по кілька разів на день нагадував акторам, що він полюбляє гумор, але перевагу надає думці, тому і мріє про «партер філософів», себто про глядачів, які вміють мислити, перейматися авторською думкою, а не тільки реготати з приводу чи без приводу. Ремарка була для Шоу божеством, якому він поклонявся сам і примушував поклонятись усіх, хто брав участь у постановці вистави: і акторів, і художника, і навіть робочих сцени. Крісло, за задумом Шоу-режисера, мало стояти не за крок від вікна і не за два кроки, а тільки — за півтора. Стіл треба посунути до шафи. На ньому обов'язково мусить бути книга з фонетики. З-під килима треба, щоб визирали професорські капці... «Ви маєте бачити весь кабінет Хіггенса, кожну дрібничку в ньому, як бачить усе горобець, що сидить на підвіконні», — пояснював роздратовано драматург тим, хто не міг зрозуміти «величного» творчого задуму. Шоу не дозволяв акторам розслабитися ні на хвильку, і тільки місіс Кембл могла, якщо їй ставало нудно, зникнути на чверть години за лаштунками або сісти в першому ряду глядацького залу й спостерігати за репетицією, нібито вона тут людина випадкова, а не виконавиця головної ролі. Це дратувало всіх, окрім Шоу. Він тільки поблажливо посміхався. Репетиції тривали. Все йшло за планом Шоу, та раптом сталося непередбачене: за два тижні до прем'єри місіс Пет зникла з новим коханцем. Шоу був приголомшений. Кілька днів у театрі було затишшя. Актори відпочивали, чекаючи на розв'язку. Аж раптом, так само несподівано, з'явилась чарівна прима, і все почалося з початку. Прем'єра відбулася в запланований день. У залі не було де впасти яблуку. Поширилась чутка, що під час вистави, за задумом драматурга, має бути зламане найдавніше сценічне табу: з вуст, героїні п'єси мусить вилетіти фраза, яку можна почути тільки в найбрудніших лондонських кварталах. Один з мемуаристів згадував, що глядачі поділились на два табори: в одному були ті, хто стверджував, що Петрік Кембл не насмілиться порушити традицію лондонських театрів і не образить слух театральної публіки брутальністю, на кшталт: «до бісової, матері», а в протилежному таборі тріумфували ті, хто був впевнений, що нарешті пуритани одержать поразку. Петрік Кембл насмілилась. Брутальних слів було чимало. Вона суворо дотримувалась тексту, як навчав режисер. «Сурми Бернарда Шоу нарешті зруйнували (єрихонські мури, зведені лордом-камергером», — констатував у своєму нотатнику Безіл Дін, один з найвпливовіших лондонських продюсерів.
Бернард Шоу весело потирав руки: хай знає публіка, що англійська мова має широкий діапозон — від солонної до нетряної. Може, хоча б цей скандал приверне увагу до питань... фонетики. Адже зараз на часі створити нову абетку, яка відповідатиме звукам англійської мови, щоб не писали Ліверпуль, а потім не читали — Манчестер, щоб ось такі квіткарки, як Еліза Дулітл, могли опанувати нормовану лексику. Яка різниця між світською дамою і звичайною квіткаркою? Ніякої, якщо одягнути їх однаково і заборонити говорити. Професор Хіггінс переконав полковника в тому, що фонетика — наука суспільна, а я, драматург, Бернард Шоу, переконаю в цьому весь світ!
Історія створення «Пігмаліона», безумовно, пов'язана з історією «роману» Бернарда Шоу і Петрік Кембл, про це вже не один раз писали і театрознавці, і мемуаристи. Але слід звернути увагу на те, що драматург не просто написав комедію «Пігмаліон», а написав цю комедію для Петрік Кембл і був переконаний утому, що краще за неї роль Елізи Дулітл не зіграє ніхто.
Відомо, що думка написати для місіс Пет п'єсу виникла, як мовиться, з першого погляду: Шоу побачив її в «Гамлеті», а після вистави сказав комусь із друзів про свій намір. Але з того часу минуло кілька років. Лише навесні 1912, коли місяць березіль війнув на вже вельми не молодого драматурга вітром кохання або ароматом парфумів місіс Пет, почалася робота над «Пігмаліоном». Сюжет п'єси Шоу намагався приховувати, але дехто здогадувався, що він буде запозичений з античності: не випадково ж закоханий драматург згадував Пігмаліона і Галатею, а ще й картини художника-прерафаеліта Едварда Берн-Джонса, присвячені легендарному скульптору та його витвору. Два місяці напруженої праці, і Шоу читає п'єсу місіс Пет. Залишилися враження драматурга після того прочитання: «Я мріяв і мріяв, і літав аж за хмари цілісінький день так, ніби мені було лише двадцять
років. У голові не було нічого, крім тисячі сцен, героїнею яких була вона, а героєм я... В п'ятницю ми були разом цілу годину: побували у лорда, їздили на таксі, сиділи на лавочці в Кенсінгтон-сквері; і роки спадали з моїх рамен, як шати. Я вже 35 годин знаходжусь у стані закоханості, і хай пробачаться їй за це всі її гріхи!» Стосунки Шоу і місіс Пет описані багатьма дослідниками, найчастіше їх «роман» називають «епістолярним». Справді, листування було окрасою цього досить дивного кохання. Напівіталійка-напіванглійка з походження, Петрік Кембл була жінкою ексцентричною, схильною до епатажу, її почуття змінювались майже миттєво, міміка в неї була неповторна. Дитинство Пет промайнуло так непомітно, як збігає час у цирку, коли зір прикутий до арени, на якій відбуваються інколи фантастичні метаморфози. І це зрозуміло, адже вона змалку знала, що таке арена, що таке оплески, бачила небезпечні трюки й чула сміх крізь сльози учасників буфонад. Дід маленької Пет був власником цирку, а мати — наїзницею. Щирі італійці, жваві, веселі, бурхливі в прояві своїх почуттів, вони були контрастом до стриманих і підкреслено чемних англійців, вони говорили з акцентом і більше розуміли мову квіткарок, аніж мову леді. Пет успадкувала від них італійський вогонь почуттів, пристрасність, потяг до надзвичайного, а лінія англійська, яка вплетена була в її родовід, залишила в ній певну дбайливість і навіть раціоналізм, котрий то з'являвся, то безслідно зникав. Петрік Кембл була акторкою: і на театральному кону, і в житті. Вона любила сцену і любила життя, зрозуміла річ, часто закохувалась, і Бернард Шоу став хай і величезним, але скалком її дзеркала Кохання, котре розбив колись злий троль, і вона мусила все життя збирати ті скалки.
Коли Шоу дізнався, що місіс Пет збирається вийти заміж за улюбленця долі Джорджа Корнуоліса Уеста, він написав їй, що сприймає це як закономірність: кохання між драматургом і акторкою завжди нетривале, але, не забув зауважити, що Джордж ще молодий, а він старий, тому хай Джордж трохи почекає, «допоки я втомлюся від вас». І ще: він запевняв Пет: «Щодо вас, то я вщерть наповнений ілюзіями. І неможливо, щоб я не втомився від них: ніщо, подібне до цього, не може тягнутись довго. Не можете ж ви бути такою, як я вас вигадав; ви — істота з моїх юнацьких мрій, ви — кохання і ви — передчуття, що має відбутися те, що накреслено людству, але знаходиться за обрієм тисячоліть. Я обіцяю втомитися якомога швидше, щоб звільнити вас». Цей лист сподобався місіс Кембл. Вона відшукала новий скалок розбитого дзеркала Кохання, а це означало, що скалок Бернарда можна було покласти в шухляду пам'яті «до запитання». Чи кохала вона драматурга? Це й досі загадка для дослідників. Щоб трохи розвіятись, місіс Пет вирушила в подорож, забувши про те, що висловлена (навіть письмово) думка не завжди відповідає тому, що є на серці. Шоу поїхав за нею. Випадково зустрівши його серед нудьгуючої публіки,Пет передала йому записку: «Прошу, повертайтеся сьогодні ж до Лондона. Якщо ви залишитесь тут, то доведеться уїхати звідси мені — але знайте, що я вельми втомилась, і мені не хотілося б знову вирушати в дорогу. Не змушуйте мене зневажати вас. Стелла». Коли місіс Кембл підписувала лист іменем — Стелла, вона сподівалась на розуміння з боку адресата.
Безсонна ніч так вплинула на нерви Пет, що вранці, не дочекавшись відповіді Бернарда, вона сіла в кеб і поїхала світ за очі. Шоу був уражений у самісіньке самолюбство, і воно не примусило довго чекати. Закоханий і ображений драматург вибухнув шаленою брутальністю: «Я хочу зробити вам боляче, тому що ви заподіяли мені зле. Безсердечна, порожня, зла жінка! Ошуканка! Брехливі губи, облудні очі, неправдиві руки...» На це Петрік Кембл відреагува-ла досить спокійно: «Ви і ваша брутальність у стилі XVIIIстоліття. Ви загубили мене, тому що ніколи мене й не знаходили. В мене є мій маленький каганець, мій вогник, який ви ледве не загасили своїм самолюбством, ледве не задули його своїм егоїстичним пирханням. Ви — вишуканий спокусник, ви — дамський догідник...» Як тут не згадати словесні дуелі квіткарки Елізи Дулітл з професором Хіггінсом?! Уроки «Пігмаліона» не зникли безслідно.
Кохання розтануло. Либонь, це збіг обставин, але після їхнього «розлучення» акторська кар'єра Петрік Кембл почала занепадати. Квіткарка Еліза Дулітл так і залишилась її кращою роллю. «Вся земна куля була у її ніг, — зронив якось зловтішне Бернард Шоу. — Але вона штовхнула ногою цю кулю і вже не в змозі дістати її звідти, куди вона закотилась». Світ не без «добрих» людей: ці слова передали Кембл. З італійським сарказмом і англійською влучністю вона відповіла на них так: «Бернард належить до тих, хто може ввійти у ваше серце в своїх забруднених калошах, а потім вийде, залишивши в ньому ті калоші».
Здається, «солодка парочка» перевершила лихомовство Елізи Дулітл і Хіггінса. І все ж без їхнього кохання театр не мав би «Пігмаліона», і нам би так його бракувало...
Виклад сюжету п’єси Бернарда Шоу «Пигмалион»
Дія п’єси розвертається в Лондоні. У літній вечір дощ ллє як із цебра. Перехожі біжать до Ковент-Гарденскому ринку й до портика собору св. Павла, де вже вкрилося кілька людей, у тому числі й літній дамі з дочкою, вони у вечірніх туалетах, чекають, коли Фредди. син дами, знайде таксі й приїде за ними. Всі, крім однієї людини із записною книжкою, з нетерпінням удивляються в потоки дощу. Удалині з’являється Фредди, що не знайшов таксі, і біжить до портика, але по дорозі налітає на вуличну квіткарку, що квапиться вкритися від дощу, і вибиває в неї з рук кошик сфиалками.
Та вибухає лайкою. Людина із записною книжкою щось спішно записує. Дівчина журиться, що пропали її фиалочки, і благає вартого відразу полковника купити букетик. Той, щоб відв’язатися, дає їй дріб’язок, але квітів не бере. Хтось із перехожих звертає увагу квіткарки, неохайно одягненої й неумитої дівчини, що людина із записною книжкою явно строчить на неї донос. Дівчина починає пхикати. Той, однак, запевняє, що він не з поліції, і дивує всіх присутніх тим, що точно визначає походження кожного з них по вимові
Мати Фредди відправляє сина назад шукати таксі. Незабаром, щоправда, дощ припиняється, і вона з дочкою йде на автобусну зупинку. Полковник виявляє цікавість до здатностей людини із записною книжкою. Той представляється як Генрі Хиггинс, творець «Універсального алфавіту Хиггинса». Полковник же виявляється автором книги «Розмовний санскрит». Прізвище його Пикеринг. Він довго жив в Індії й приїхав у Лондон спеціально, щоб познайомитися із професором Хиггинсом. Професорові теж завжди хотілося познайомитися з полковником. Вони вже збираються йти вечеряти до полковника в готель, коли квіткарка знову починає просити купити в неї квіточки. Хиггинс кидає їй у кошик жменя монет і йде з полковником. Квіткарка бачить, що вона тепер володіє, по її мірках, величезною сумою. Коли прибуває Фредди з нарешті пійманим їм таксі, вона сідає в машину й, із шумом захлопнувши дверцята, їде
На наступний ранок Хиггинс у себе будинку демонструє полковникові Пикерингу свої фонографічні апаратури. Раптово економка Хиггинса, миссис Пірс, доповідає про те, що якась дуже проста дівчина бажає переговорити із професором. Входить учорашня квіткарка. Вона представляється Элизой Дулиттл і повідомляє, що бажає брати в професора уроки фонетики, тому що з її вимовою вона не може влаштуватися на роботу. Напередодні вона чула, що Хиггинс дає такі уроки. Элиза впевнена, що він з радістю погодиться відробити ті гроші, що вчора, не дивлячись, кинув у її кошик. Розмовляти про такі суми йому, зрозуміло, смішно, однак Пикеринг пропонує Хиггинсу парі. Він підбиває його довести, що за лічені місяці може, як запевняв напередодні, перетворити вуличну квіткарку в герцогиню. Хиггинс знаходить це речення привабливим, тим більше що Пикеринг готово, якщо Хиггинс виграє, оплатити всю вартість навчання Элизи. Миссис Пірс веде відмивати Элизу у ванну кімнату
Через якийсь час до Хиггинсу приходить батько Элизи. Він сміттяр, проста людина, але вражає професора своїм природженим красномовством. Хиггинс просить у Дулиттла дозволу залишити його дочку в себе й дає йому за це п’ять фунтів. Коли з’являється Элиза, уже вимита, у японському халаті, батько спочатку навіть не довідається свою дочку
Через пару місяців Хиггинс приводить Элизу в будинок до своєї матері, саме в її прийомний день. Він хоче довідатися, чи можна вже вводити дівчину у світське суспільство. У гостях у миссис Хиггинс перебувають миссис Эйнсфорд Хилл із дочкою й сином. Це ті самі люди, з якими Хиггинс стояв під портиком собору в той день, коли вперше побачив Элизу. Однак вони не довідаються дівчину. Элиза спочатку й поводиться, і розмовляє, як великосвітська леді, а потім переходить на оповідання про своє життя й використає при цьому такі вуличні вираження, що всі присутню тільки діву даються. Хиггинс робить вигляд, що це новий світський жаргон, у такий спосіб згладжуючи ситуацію. Элиза залишає тих, що зібралися, залишаючи Фредди в цілковитому захваті
Після цієї зустрічі він починає слати Элизе листа на десятьох сторінках. Після відходу гостей Хиггинс і Пикеринг навперебій, увлеченно розповідають миссис Хиггинс про те, як вони займаються з Элизой, як учать її, вивозять в оперу, на виставки, одягають. Миссис Хиггинс знаходить, що вони звертаються з дівчиною, як з живою лялькою. Вона згодна з миссис Пірс, що вважає, що вони «ні про що не думають».
Ще через кілька місяців обоє експериментатора вивозять Элизу на великосвітський прийом, де вона має запаморочливий успіх, усі приймають неї за герцогиню. Хиггинс виграє парі.
Придя додому, він насолоджується тим, що експеримент, від якого він уже встиг подустать, нарешті закінчений. Він поводиться й розмовляє у своїй звичайній грубуватій манері, не обертаючи на Элизу ні найменшої уваги. Дівчина виглядає дуже утомленої й смутної, але при цьому вона сліпуче гарна. Помітно, що в ній накопичується роздратування
Зрештою вона запускає в Хиггинса його туфлями. Їй хочеться вмерти. Вона не знає, що з нею далі буде, як їй жити. Адже вона стала зовсім іншою людиною. Хиггинс запевняє, що все утвориться. Їй, однак же, вдається зачепити його, вивести з рівноваги й тим самим хоча б небагато за себе помститися
Уночі Элиза збігає з будинку. Ранком Хиггинс і Пикеринг втрачають голову, коли бачать, що Элизи немає. Вони навіть намагаються розшукати її за допомогою поліції. Хиггинс почуває себе без Элизи як без рук. Він не знає ні де лежать його речі, ні які в нього призначені на день справи. Приїжджає миссис Хиггинс. Потім доповідають про прихід батька Элизи. Дулиттл дуже змінився. Тепер він виглядає як заможний буржуа. Він в обуренні накидається на Хиггинса за те, що по його провині йому довелося змінити свій спосіб життя й тепер стати набагато менш вільним, чим він був колись. Виявляється кілька місяців назад Хиггинс написав в Америку одному мільйонерові, що заснував по всьому світлу філії Ліги моральних реформ, що Дулиттл, простий сміттяр, зараз самий оригінальний мораліст у всій Англії. Той умер, а перед смертю заповів Дулиттлу пай у своєму тресті на три тисячі річного доходу за умови, що Дулиттл буде читати до шести лекцій у рік у його Лізі моральних реформ. Він журиться, що сьогодні, наприклад, йому навіть доводиться офіційно женитися на тій, з ким уже кілька років він прожив без реєстрації відносин. І все це тому, що він змушений тепер виглядати як поважний буржуа. Миссис Хиггинс дуже рада, що батько, нарешті, може подбати про свою дочку, що змінилася, як вона того заслуговує. Хиггинс, однак, і чути не бажає про те, щоб «повернути» Дулиттлу Элизу.
Миссис Хиггинс говорить, що знає, де Элиза. Дівчина згодна повернутися, якщо Хиггинс попросить у неї прощення. Хиггинс ні в яку не погоджується піти на це. Входить Элиза. Вона виражає Пикерингу подяка за його звертання з нею як зі шляхетною дамою. Саме він допоміг Элизе змінитися, незважаючи на те що їй доводилося жити в будинку грубого, неохайного й невихованого Хиггинса. Хиггинс уражений. Элиза додає, що якщо він буде продовжувати її «давити», те вона відправиться до професора Непину, колезі Хиггинса, і стане в нього асистенткою й повідомить йому про всі відкриття, зроблених Хиггинсом. Після сплеску збурювання професор знаходить, що тепер її поводження навіть краще й гідніше, ніж те, коли вона стежила за його речами й приносила йому домашні туфлі. Тепер, упевнений він, вони зможуть жити разом уже не просто як двоє чоловіків і одна дурна дівчина, а як «три дружних старих холостяки».
Элиза відправляється на весілля батька. Зважаючи на все, вона все-таки залишиться жити в будинку Хиггинса, оскільки встигла до нього прив’язатися, як і він до неї, і все в них піде по-давньому.
|
П'єса "Пігмаліон" є зразком драми-дискусії, головний конфлікт якої полягає в і ому, чи може людина втручатися в долю іншої людини, навіть тоді, коли робить вона це з кращих міркувань. Чи має вона, ця людина, моральне право визначати для іншої норми й правила поведінки, абсолютно не дотримуючись їх сама? Чи правомірно це? | |
|
Порівняльна характеристика образів Хіггінса і Пікерінга за п'єсою Бернарда Шоу "Пігмаліон" |
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
Жауабы: 6 Бөлімдегі иррационалдықтан құтылыңыз: | | | Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. |