======= Зі записів заводської журналістки за травень 1991 року

ЗУСТРІЧІ У ‘’СОСНОВОМУ’’

======= Зі записів заводської журналістки за травень 1991 року

. Це сталося через Майку.Я запропонувала,як завжди, йти їй у відпустку у травні., а вона розприндилася ’’А чого ти щороку відпочиваєш влітку, а я повинна весною 7Бо ти редактор заводського радіо, а я просто кореспондент’’?

--У мене діти --школярі!

--А у мене онук, якому потрібне літнє оздоровлення!

З її слів виходило,начебто я зловживаю своїм службовим становищем, дискриміную її. Розповіла чоловікові, а Анатолій каже ’’То, коли така образа з її боку, йди зараз у відпустку. Наші Маринка і Сашко –люди свідомі, проживуть місяць без мами. Хай звикають до труднощів.’’

І тим заспокоїв мене, і я того ж дня сходила до профкому об’’єднання, узяла путівку до профілакторію.. І через два дні уже їхала туди.

Він знаходиться кілометрах в п’’ятдесяти від підприємства. Сідаєш

на рейсовий автобус біля Рибного базару і їдеш мимо лісосмуги і сіл.

А потім спуск униз до водосховища. Долаєш міст, а далі поворот наліво. І от уже перед тобою ‘’Соснове’’.

Я не відпочивала ще тут, але бувала, і не раз, коли профілакторій лише зводився, виїжджала із заводським начальством як представник преси із завданнями --аби розібратися, виявити недоліки, пропісочити, кого слід. Дратували недобудовані корпуси, купи сміття.Але все це, здається, позаду. Переді мною уже готовий профілакторій

Новий триповерховий спальний корпус з білої цегли. Балкони нагадують напіввитягнені з шафи ящички. Блищать чисті вікна. Шибки на третьому поверсі взагалі блакитні, бо відбивають небо. Корпус їдальні-клубу нагадує теплохід, що пливе під соснами. Перед спальнею насип., аби не підступала вода від водосховища, на ньому ---квіти.

Здається--там хтось насипав жовті гори. кульбабок, а біля клубу палахкотять тюльпани.

Але чому це я затримуюсь 7.Ті, що приїхали до ‘’Соснового’’ автобусом, уже зайшли до реєстратури.Я поспішаю за жінкою у

хустці й темному плащі зі старою господарчою сумкою Теж відпочиваюча7 А схожа на прибиральницю. Вона в черзі передостання. Виходить, я за нею7

За звичкою радіожурналістки розглядаю вестибюль --як його оформили, як умеблювали 7Людей небагато, це другий заїзд. Дорослі в черзі мовчать, діти теж. І дівчинка біля немолодого,товстого чоловіка,певно, дідуся. І четверо чорнявих хлопців, певно,від семи до тринадцяти років, туляться біля батьків, мабуть, вірменів..

Як вони сюди потрапили, до заводського профілакторію7Чути лише мою сусідку та реєстраторку, яка звертається до неї, як до своєї знайомої.

---Що, Дусьо, знову приїхала до нас?

---А що, не можна? –озивається та і пригладжує волосся на голові, яке спершу слід би було розчесати.

--Та чому? Можна. Зараз травень, грітимешся на сонці..

---Та ні, до цього ще далекувато,-- і починає простодушно розказувати, як торік, лігши на вогкий пісок, підхопила радикулит і як ціле літо ходила в наклейках із лейкопластиря перцового. У мене, як, певно, і в інших в черзі з’’являються підозра щодо якогось відхилення від норми у цієї жінки.І раптом нас –о жах! –поселяють до однієї кімнати, дають ключ на двох.

---А не можна мені до іншого номера? – питаю, червоніючи., у адміністраторки.

---Та нічого страшного,--зрозумівши, що мене лякає, заспокоює вона.--Дуся нікого ніколи не образила і не образить.Вона така добра! До того ж на цьому поверсі більше немає вільних номерів. А інший почнемо заселяти завтра, коли прибуде нова партія відпочиваючих.

Нічого сердитися, сама винна, довго затрималась у дворі профілакторію.,опинилася у хвості черги.Дуся командує мною: ‘’впірод’’ і рушає сходами вгору на третій поверх.. Номер нашої кімнати –тридцять п’’ятий.. От і вона. На два місця. Новенька стеля,біленькі стіни Кладу речі біля одного з ліжок, іду на балкон. Звідси усе ще

красивіше,ніж коли дивитися знизу. Доріжка викладена з плит, між ними росте трава. Це нагадує сторінки зошита в зелену клітинку. Справа --сосна з жовтими верхівками –свічками.З часом вони стануть зеленими, як усе дерево

. Ну, треба влаштовуватися. Викладаю мило, зубну щітку,шампунь, креми, які захопила з дому.. Відчиняю шафу для одягу. І раптом чую гуркіт.То упав великий шмат господарського мила, який Нюра зібралася було викласти на умивальнику поруч з моїми предметами туалету.

---А для чого Ви це взяли? –дивуюся.

---А у мене вдома лише таке. Я працювала в цеху, де нам щомісяця давали по шматку. І у мене його зібралося цілий ящик.

---Але ж господарче мило використовується для прання. Та зараз і перуть ним нечасто, хіба що зовсім засмальцьоване.

---А куди ж його дівати? Комусь подарувати?

---Та краще подарувати, ніж отаким намилюватися.

Я вішаю до шафи плащ, кілька платтів, які взяла на випадок холодної погоди, а також сонячної. Відступаю вбік, щоб сусідка могла помістити на тремпелях свій одяг.

А у неї все старе, вигоріле, мало не подерте.

---Дусьо, у Вас що, немає нічого нового?

--Є, але спершу це треба доносити..

---Ну й носили б удома,--кажу.Та помітивши, що вона надулася за моє зауваження, міняю тему;---Пішли, бо нас чекає лікар Олександр Іванович..

---Чи й не Олександр Іванович,--фиркає вона.--Сашко--молокосос.

--Що Ви сказали? –обурююсь я через неповагу до медика.,якого знаю по зустрічах в заводській поліклініці.-- Та він шість років учився в інституті, а потім його готували --на посаду головного лікаря профілакторію.

---А для мене він просто Сашко! –не згоджується Дуся..

---Ну добре,--заспокоюю я її і себе. Зачиняю двері і йду слідом за нею.. І ось ми біля дверей головного лікаря. Так довго розвішували одяг і розбалакували,що і сюди прийшли останніми. Савченко привітався зі мною як з редактором заводського радіо Посоромився запропонувати роздягтися для огляду, спитав, що мене тривожить. Сказала, що бронхіт. Він поміряв тиск і призначив процедури.

Я поцікавилася,чи він знає Дусю і чи не небезпечно з нею разом мешкати?

----Гадаєте, дуже хвора? –зареготався Савченко.--Та вона здоровіша за нас з Вами. Просто в молодості мала нервове потрясіння і з того часу стала такою,наче у неї не всі дома. Але терпіть. Бо кому ж і терпіти, як не нам, інтелігентам?

І все ж я вирішила поменше спілкуватися з нею, хоча б для того, щоб не псувати собі настрою..Коли ішли до їдальні, відстала від неї. Сіла у крісло біля телевізора, встановленого в холі третього поверху, і хвилин десять дивилася мультики, разом з товстуном та його онукою. А потім разом з ними пішла на обід і сіла за один з ними столик.

Так що Дусі довелося сісти окремо. Правда, це її не розстроїло.Вона там сиділа і гукала на увесь зал офіціантці:’’Клавочко, ти що, забула про мене?’’

Черевань сказав мені, що Дуся тут відпочивала у перший заїзд і,певно,налаштована бути ціле літо. Бо вдома немає нікого,і їй там нудно. І спитав її вголос:

--Ти, мабуть, плануєш зібрати мільйон, економлячи за допомогою профілакторію?

--А я уже півмільйона заощадила,--розсердилася вона, але ненадовго. Поїла і віднесла свої і наші тарілки на роздачу,спитала мене,чи йду я до кімнати?

---Ні, я хочу заглянути до бібліотеки. А Ви не бажаєте?

--Я не люблю книг,--простодушно зізналася,--мені цікавіше з собаками.

І заходилася збирати на тарілках хліб та риб’’ячі кісточки для псів. Коли я спустилася з другого поверху,де знаходився обідній зал, побачила, як Дуся кидала їжу собакам і командувала:’’Полкан,навклац!Пальмо, не ображай Гномика, дилда велика’’.

Я пішла уздовж вікон першого поверху, прагнучи вгадати, де бібліотека. А коли побачила за шибками книжкові стелажі, пірнула у відчинені двері.

Я ніколи не думала, що можуть бути бібліотеки гарні й погані. Вважала,усі гарні,у кожній знайдеться цікавий твір. Головне, щоб читач був розумним і прагнув щось знати.А сьогодні все ж зрозуміла –є і нецікаві книгозбірні. Певно,завідуюча бібліотекою профкому об’’єднання зібрала усе, що слід було відправити на макулатуру. Та пожаліла і наказала привезти їх сюди. Бо тут на полицях у 1991 році лежало те, що, певно, не читали і в шістдесяті роки.. На столиках запилювалися стоси ‘’Огонька’’, причому не Коротича, а Софронова, про який говорили, що це журнал для перукарень.Я взяла собі книжки ‘’Я стрибаю через калюжі’’ і ‘’ Коли ще звірі говорили’’ Франка../ до речі, це був тут мало не єдиний твір українською мовою/.Узявши літературу, вийшла до сосни, під якою Дуся після обіду годувала собак. І зрадівши, що моєї сусідки уже тут немає, рушила доріжкою до водосховища.

Вирісши біля листяного лісу, я довго не розуміла краси хвойного. І лише побувавши кілька разів у ‘’Сосновому’’, почала її сприймати. Під деревами лежали шишки, що нагадували малесеньких їжачків.Здавалося,ті колючі тваринки вийшли вночі на прогулянку.А тут настав день,і вони непорушно застигли на місці. Сам ліс нагадував суцільну соснову стіну.Та от дерева при наближенні до водосховища почали рідшати, і воно заблищало переді мною. Було таке враження, наче воно розпадається на три частини. Біля берега озеро плюскотіло живим сріблом, посередині очі сліпило сонце. У воді біля протилежного берега відбивалися темні густі чагарники.

Я не пішла до води --піднялася до столика, вкопаного під сосною, сіла на ослін.А помилувавшись видом на озеро, заходилася переглядати взяте в бібліотеці. І раптом чую - хтось голосно плаче.. Дитина 7 Ні. Жінка? Ні Чоловік? Теж наче ні. А то Дуся! Іде доріжкою, по-дитячому розмазує сльози на щоках і повторює;

--Що за безсовісна людина? Забрала ключ від кімнати і зникла!

--Дусьо, я ось! –гукнула і пішла їй назустріч.

--От я скажу! –погрожувала вона. –Я все розповім!

Я зрозуміла, що скаржитися вона збирається на мене. Стало соромно і страшно.Хвору людину можна зневажати, але демонструвати це заборонено. От візьме та й повідомить Савченку, а він ще вважає мене інтелігентною людиною. Але ж я нічого поганого не хотіла! Просто забула повісити ключ у чергової.

Я не вмію вибачатися, навіть коли дуже винна..Помру від сорому, але вибачення не попрошу От Майка в цьому відношенні молодець. І обїйме тебе,і пригорнеться, і щось лагідне проспіває на вушко, навіть коли перед цим говорила про тебе щось негарне. А я ішла поруч з Дусею до спального корпусу і мовчала. Тільки-но піднялися на сходи, як перед нами з’’явився-не запилився Савченко. У мене серце завмерло-- зараз сусідка почне скаржитися.Але Дуся чи то не захотіла, чи не вcтигла цього зробити, бо Олександр Іванович гукнув до мене:

--Людмило Семенівно,а я Вас шукаю! Ви не вмієте друкувати на машинці?То допоможіть нашому діловоду підготувати документи

І я з полегшеням зітхнула,віддала ключа Дусі і пішла за головним лікарем.

Коли глянула на велику машинку, певно, удвічі чи утричі більшу за нашу портативну ‘’Москву’’ в редакції, за яку не часто сідаю, бо матеріали друкує Майка,мені стало страшно. А коли роздивилася, що тут і важелі не такі, і букви на клавіатурі розміщені інакше, стало ще страшніше. А, головне, сила удару повинна бути іншою. По нашій розхитаній і все одно міцній ‘’Москві’’ треба лупити з усієї сили, аж пальці болять. А тут ледь торкнулася пальцями,і поїхала каретка вбік.

Поки звикала, зіпсувала кілька аркушів. Діловод сказала:’’Ми не маємо зайвого паперу’’.

.—А я не обходилася без помилок і без правки і в редакції, я не професіонал

---Я теж.

Ось так,з правками на кожній сторінці я й надрукувала те,що мені доручив Савченко.. Він невдоволено кивнув; мовляв, краще так,ніж ніяк.І повідомив:’’Сьогодні працюватиме душ, так що можете помитися, і Дусю помийте’’.

Це було б не зайве. Я сказала сусідці, а вона: ‘’А потрете мені спину?’’ З цього я зробила висновок, що вона перестала сердитися Пообіцяла:’’Потру скрізь, де скажете’’

Виявилося, що я даремно її боялася, у неї чисте, здорове тіло.Просто щоб не застудитися, напегує на себе надміру лахміття..Хоча берегтися від застуди ніколи не зайве, особливо коли на вулиці ще холодно.Швиденько повитиравшись, ми побігли з підвалу на третій поверх., до свого номера. І лягли.З чистою головою, вся чиста, мов нова копійка, Дуся здавалася доброю і якоюсь затишною. Та глянувши на мене, вона спитала з підозрою:

n --Зізнайтеся чесно, Ви були поганої думки про мене?

n Я розгубилася, не знаючи, що сказати..

n --До мене усі ставляться, як до чокнутої. А якою мені бути з таким життям?

n --А яким було у Вас життя?

n ---Я з родини розкуркулених, --несподівано почала вона..—Куркулями ми були невеликими, мали п’’ять гектарів землі та дві коняки.Працювали з ранньої весни до пізньої осені: батьки, я та двоє братів. А тут 29-й рік, колективізація.

n --Татко покликав нас, дітей, до себе й каже:’’До влади прийшли ледарі і п’’яниці, вони нас знищать. Тікайте з дому,куди очі дивляться. Кажіть різне.Що документи у вас покрали. Що ваші батьки померли.Просіться в дитячі будинки.І ніколи нікому не зізнавайтеся, чиї ви і які ваші справжні імена. Бо докопаються і зашлють на Соловки.

n ---Ну й що було далі?--я відчула холодок у спині.

n --Ну, ми і повтікали. Брати сіли на поїзд і десь заїхали. А я була уже величенька. Мені вдалося вступити до ремісничого училища, навіть стипендію одержувала,чи то дев’’ять, чи тринадцять карбованців, забула.. Закінчила училище, влаштувадася на наш завод і пропрацювала тут сорок років. З перервою на той час,коли підприємство евакуювали в роки війни. Так що я ветеранка праці нашого заводу.

n --Ну і як Ви працювали?--спитала з деякою недовірою.

n --Я беручка в роботі, як усі з нашої сім’’ї, ніколи не філонила, не ховалася за чужі спини! У мене скільки нагород!І Почесні грамоти,і медаль, і воєнні.

n ---А хіба Ви воювали?--я аж піднялася з постелі..

n ---Трохи В партизанах була.Але, дивлюся, це зараз нікому не треба.

n І вона заплакала, ось так,як біля озера! Гірко і невтішно.

n

Сьогодні вихідний. А у вихідний кожен може відпочивати, як кому хочеться. Так, у сусідній з нашою кімнаті число жильців збільшилося.І де вони набралися? Наїхали з обласного центру?Прийшли з сусіднього українського села чи навіть російського, бо тут проходить кордон з Російською Федерацією? Словом, зібралася веселенька компанія. Спершу пили, потім почали битися, в хід пішли навіть пляшки.Черевань,побачивши таке,спустився до чергової, аби навела порядок. А та боїться втрутитися, бо – жінка. Просто пригрозила:’’Завтра приїде Савченко --він вам дасть’’. На мій подив, це подіяло, молодики злиняли.Хоча,можливо, пішли десь іще шукати спиртне?

Родина вірменів, що, виявляється, приїхала із Норільська, де постійно живе і працює, теж вирішила відпочити оригінально. Хлопці взяли покривала з ліжок/ а разом сім’’я займала шість ліжок/, прослали їх на траві перед спальним корпусом. І вляглися ---загоряти. Ну, цих уже чергова не злякалася, стала кричати:

--Що це за ставленя до державного майна? Їдьте собі до Вірменії та й чиніть, що здумаєте.

--Там небезпечно,стріляють, --зауважив голова численної родини.Але наказав віднести покривала до кімнат, узяв вудки і повів свою хлоп’’ячу компанію до водоймища --ловити рибу..

Ми сиділи з Дусею проти спального корпусу. І раптом бачу --іде мій Анатолій,справа Маринка, зліва Сашко. Діти несуть по літровій банці консервації, а чоловік --важку сумку. Я так зраділа, що, забувши про Дусю, побігла їм назустріч. Вони мене схопили в обійми, цмокають у щоки.

---Ну, розказуйте, як вчитеся? У Маринки так само одні п’’ятірки?А у тебе, Сашуньо? Адже ти закінчуєш восьмий клас,треба готуватися до іспитів..

Я була налаштована отак сидіти й говорити до ночі. Та чоловік сказав:

--Нам не можна довго розсиджуватися. Ми хочемо повернутися додому цим же автобусом. Бо завтра мені рано на роботу,а дітям до школи..

Мені хотілося, аби у них, моїх розумних і хороших, і далі усе виходило гарно.Тому піднялися до номера, виклали усі гостинці, і я їх провела до автобуса, який чекав біля клубу-їдальні. Коли дорогі гості помахали мені руками і автобус зник за поворотом,я, нарешті, згадала про Дусю,що сиділа у дворі на лавці, незвично зосереджена на своїх думках. І запросила до кімнати:

--Пішли подивимося, що мені привезли.

--Не хочу, --заперечливо хитнула вона головою. Очі її були заплакані.’’Напевно,заздрить, - -подумала я, шкодуючи, що нічим не можу допомогти. Дуся ще довго була розстроєною. У поганому гуморі прийшла на вечерю. Невеселою залишалася й тоді, коли по телебаченню ішли ‘’Новости’’. І журналіст Сергій Доренко розповідав про договір 1954 року між Україною та Росією про передачу нам Криму. Черавань обурено вигукнув:’’Крим –російська територія,і його слід віддати Росії!’’

Це мене зачепило:

---Але ж ми розрахувалися з нею за Крим частиною своїх земель, що потім увійшли до Воронезької, Курської та Білгородської областей.

--Звідки це Ви взяли?

---Читала в газеті.

---Одні дурні вигадують казна що, а інші читають та вірять, --в голосі товстуна було скільки неприязні, мало не ненависті до тих, хто не хотів би повертати острів,тобто до нас, українців, що я піднялася й пішла. Слідом за мною рушила й Дуся,якій, схоже, захотілося зі мною поговорити.

--З якого року Ваш чоловік?--спитала вона.

--З 1944-го, а що?

--А де він народився?

---Невідомо. Анатолій -- дитбудинківський, паспорт уперше отримав в Одесі.

---У мене був син,теж цього року народження. Ваш чоловік дуже схожий на мого чоловіка..

n Мені здалося, що вона заговорюється. Не дуже гарно пожартувала:

n --Хочете сказати,що мій Анатолій --Ваш чоловік?

n На її очах з’’явилися сльози:

n ---Я хоч і дурна, але не зовсім, і розумію, що Ваш чоловік не може бути моїм чоловіком.Але він дуже схожий на мого Костя. І голова кругла,і вилицюватий, наче татарин. І залисини Усе так1

n ---А хіба Ви були замужем? –нетактовно спитала я і знову ні за що,бачу, образила жінку.

n ---Гадаєте, я завжди була такою зачуханкою і задрипанкою, як зараз? Я свого часу теж була і молодою, і красивою. Я з 1925-го року народження. Коли виповнилося 18, вийшла заміж. За красеня-партизана. Це був сорок третій рік.Його тут же вбили,а я залишилась вагітна. Усі казали:’’Для чого тобі дитина?Хоча б сама вижила.’’ А куди ж його дівати, як воно вже проситься на світ?

n Знайшла квартиру в доброї жінки на Харківщині, у неї й жила до пологів. І все було б ладно,та нічого нам з нею було їсти. От хазяйка й каже ’’Збирай лахміття, яке у тебе є, бери ось моє. І йди на мєнку, міняй на харчі нам та своєму сину Івасю’’.

--А хто за дитиною дивиметься?

n --Та я поглядю.

n У темній кімнаті слова лунали глухо.Від них було моторошно і боляче.

--Ну і чим це закінчилося?

n --Пішла я селами просити хліба чи крупи в обмін на лахи. І заблудилася, бо з дурного розуму не спитала назви села, де залишила дитину.От,здається,той хутір, схожа хата під соломою. Заходжу, а там зовсім інші люди. От з того часу і поробилося щось зі мною. Так наче в голові шумить,шумить....Повернулася до міста,пішла на завод, де працювала дівчиськом.Він тоді саме відбудовувався. Побачили, що зі мною щось неблагополучне, але взяли, бо ж своя, а, головне, старанна.Я такою й залишилася. Коли вже беруся за діло,переробляти після мене не треба. Але шум у голові не минає. Так –з туманомі-- прожила все життя.Хтось мене жалів., а в основному сміялися, особливо молоді., здорові, впевнені в тому, що вони весь час такими будуть.

n ---До речі, Бог покарав декого з них. Ні, я їх не проклинала, вони своєю неправильною поведінкою заслужили на таку долю....

n Я не спала до ранку. У мене й до цього бували такі випадки,то через роботу розстроїшся, то через дітей, а тоді не можеш очі склепити цілісіньку ніч. А сьогодні через Дусю 1 Лежала й думала. А коли розмірковуєш, завжди до якогось висновку приходиш, коли --розумного, а коли й не дуже.От і зараз до ранку мені

уже здалося цілком можливим, що жінка, у якої залишився дусин Івась, почекала кілька днів повернення матері хлопчика.А зрозумівши, що її не буде, якимось чином віддала його до дитячого будинку. І там він і виріс. Одне не збігалося: Анатолій з Одеси, а Дуся загубила синочка, блукаючи дорогами Харківщини. А,може, його привезли з нашої області на південь до Одеси пізніше?Треба подзвонити чоловікові, чи що, бо у мене від цього кросворду голова іде обертом.

Наш профілакторій бідний, бо завод такий. Не те, що сусіднє –воєнне --підприємство, яким в Радянському Союзі була особлива увага. Телефону до міста у нас немає, а у сусідів ціла телефонна станція. От я й пішла разом з Дусею дзвонити. Анатолій був удома Я стала розповідати йому усе, про що дізналася від своєї сусідки по кімнаті,та він нічого не зрозумів Сказав:’’Я тебе вважав людиною, яка уміє логічно мислити, навіть краще за мене.А тепер бачу,що помилявся.’’

Тоді я вирішила висловитися коротше і простіше:’’Ти,здається, збирався найближчим часом у нетривале відрядженя до Одеси?То зайди до дитбудинку, де виріс, і спитай. Ти там народився чи тебе привезли з іншого місця?І якщо так, то звідкіля’’

---А для чого це тобі треба знати?

---Цілком можливо, що я тут у профілакторії зустріла твою матір.

Він помовчав, певно, думаючи, що я з’’їхала з глузду, і коли так,. то наскільки, частково чи зовсім, але пообіцяв виконати те,. що я прошу.

Наше з Дусею спілкування., ба навіть дружба, трохи припинилися. Її забрали до їдальні різноробочою--допомагати на кухні, причому відразу аж на дві зміни,.першу та другу.. Бо одна працівниця подала заяву на звільнення, через те,що достигла полуниця, і час її обривати та возити на продаж., а друга запила / вона більше місяця ніде не працювала,так само, як і її чоловік-алкаш/. Про Дусю Савченко сказав:’’Незручно, звичайно,так навантажувати немолоду людину, яка приїхала відпочивати,але впевнений, що вона справиться. І не піде скаржитися

ні до профкому об’’єднання, ні до дирекції., як,може.зробив би хтось інший’’

Певно, гадачи, що я одна нудьгуватиму в номері без діла,Олександр Іванович знайшов заняття і для мене.. Ні, уже не пов’’язане з друкуванням на машинці.

Він сказав:

’’Наближається чергова річниця від дня,коли тіло Тараса Шевченка було перевезене в Україну і поховане на Чернечій горі.Ви могли б виступити у клубі і розповісти людям замість лектора?’’

---Для цього треба підготуватися, а ваша бібліотека дуже бідна.

---У моєї дружини є книга про цю подію.

----То нехай вона і розповість..

--Вона вчителька української мови та літератури у школі, ще навчальний рік не закінчився, їй ніколи. А у Вас є час.

І я згодилася. Узяла в Савченка видання і стала ретельно готуватися. Призначеного дня відпочиваючі зайшли до залу з м’’якими, обтягнентми дермантином кріслами

. Соромлячись, бо радіокореспондент --то одне діло, а лектор --інше, я розказала усе, що дізналася з книжки. Люди слухали досить уважно. І Дуся, яка відпросилася в кухарів на культурно--масовий захід. І вірмени зі своєю чисельною родиною.А от череваню, схоже, щось не сподобалося.

----Чому українці так носяться зі своїм Шевченком?--спитав він.—Росіяни набагато менше значення надають Пушкіну, хоча це теж геніальний поет, як і ваш.

--Тому що для нас Шевченко набагато більше значить,ніж для росіян Пушкін,--сказала я, гадаючи,що це не викличе негативу в аудиторії.--Росія і без Пушкіна --незалежна держава.А без Тараса не буде самостійності України.

І раптом почула зле: ‘’Незалежність з голим задом’’ –череваня. Він, певно, щось хотів додати,та тут втрутився Савченко:

---Ми усі громадяни України.І поважаймо нашу землю

Я була така вдячна Олександру Івановичу, він мені так допоміг,як, певно, допоміг би Анатолій, коли б був поруч. Як його справи в Одесі?

Останні дні відпочинку. Дуся зайнята, працює. А мені треба скористатися можливістю і подихати свіжим сосновим повітрям, тим більше, що у мене проблеми зі бронхами.От і гуляю лісом.Піднявши голову вгору,дивлюся, як сосни торкаються своїми зеленими щіточками хмарин, як перестрибує з дерева на дерево жовто-коричнева білка.І раптом чую:

--Мамо! Людмило Семенівно Грушко! Мамо!

Мої діти?Я швиденько вибираюся з ярочка,куди забралася, аби ніхто не заважав відпочивати. От вони біжать до мене,син і донька. І гукають:’’Мамо,від татка з Одеси лист!’’ Молодці! Знають,що я на нього так чекаю.І не полінувалися, привезли! Я хапаю конверта, розриваю, дістаю аркуша,пропускаю другорядне,шукаю головного. Ага,ось воно: ‘’Був у дитячому будинку. Того обслуговуючого персоналу давно немає, хто пішов на пенсію, деякі виїхали,інші померли. Але, на щастя, знайшов одну знайому,яка була разом зі мною, а тепер тут працює, --Галину Черінь. Так вона каже, що і її,й мене було привезено з Харківської області,поближче до моря, бо ми були дуже застуджені.Черінь була старшою за мене і навіть запам’’ятала,в якому селі був дитячий будинок –під самим Харковом. Туди з’’їздити –дрібниці.Я не хочу відмовлятися від думки, що,нарешті,знайшов свою матір,а для дітей --бабусю.’’

Можливо,Анатолій помиляється,що знайшов свою неньку, з якою розлучився мало не сорок сім років тому.Але навіть коли це так,то чому її не зробити нашою рідною людиною?Хіба мало вона натерпілася на цьому світі? Хіба не має права мати сина, невістку., онуків?

1991 –2003 роки

У ЗАВОДСЬКОМУ ГУРТОЖИТК========================================

Алла навіть не знала, що є така посада ---вихователь робітничого гуртожитку. Працювала до цього у денній школі,потім у школі робітничої молоді.. А кількість учнів у вечірках зараз постійно зменшується, а, відповідно, і число класів. І коли директор ШРМ повідомив, скільки в кожного з них, викладачів, буде годин, ви-

явилося, що більшість зароблятиме по сімдесят – вісімдесят карбованців на місяць.

--Краще вже піти вихователькою гуртожитку,--сказала одна з вчительок.

---А по скільки там платять?--поцікавилася Алла Олексіївна.

---Та виходить до ста сорока, коли є вища освіта. До того ж ні зошитів, ні класного керівництва, не те,що у школі.

--А куди треба звертатися?—спитала Вакуленко.

---До заступника начальника житлово-комунального відділу заводу.

Алла Олексіївна знала, де знаходиться ЖКВ., і найближчого дня пішла туди.. Марія Василівна Боровик, невисока й міцна., наче гриб, спитала ‘’Гадаєте, Вам буде легше,ніж у школі?’’Алла стенула плечима:’’Меду ніде немає.’’--‘’Тоді пишіть заяву’’. Вона написала і в понеділок уже повинна була виходити на роботу. Марія Василівна по-дружньому порадила

: ’’Старайтеся поближче зійтися з комендантом і, звичайно,. з

мешканцями, щоб стати там своєю..Тоді буде і цікавіше, й легше працювати’’.

Алла Олексіївна взяла це на замітку. І прийшовши першого дня до гуртожитку номер десять,що знаходиться в центрі робітничого селища, відразу познайомилася з комендантом Поліною Сергіївною, повною красивою жінкою з розумними очима, та її помічницею Ганною Нестерівною з дулькою волосся на потилиці. Алла сказала їм, як її звуть,повідомила, що має двох дітей, сина і доньку, що чоловік із заводських, працює головою комітету профспілки цеху. Жінки запросили.

--Ну, сідайте біля нас і знайомтеся з мешканцями.

І так вони сиділи до десятої вечора, зустрічали тих, хто тут живе, юних і уже не першої молодості, красивих і не дуже,самітних і заміжніх, які проходили мимо і зникали в надрах великих і малих крил чотирьох поверхів.

Другого дня уже почалася справжня робота. До комендантки і до виховательки підійшла літня жіночка років тридцяти семи, у квітчастому байковому халаті та завивкою, що розходилася. І відразу повела наступ на:них:

---Що за неподобство? Скільки часу тут живу, а жодного разу не зустрічалася зі злодійством. А це мене обікрали!

--Судова, --представила виховтельці мешканку Поліна Сергіївна. І спитала у жінки’’: То хто Вас обікрав?’’

---Та оця нова з нашої кімнати,Яркова. Я їздила в село на тиждень.А вона захопила мій костюм і тягала, поки комірець не потерла А скільки речей взагалі зникло.

---Алло Олексіївно, підіть, розберіться,--сказала комендант..

Мешканка з вихователькою піднялися на велике крило третього поверху,підійшли до кімнати номер 39. За столом сиділа дівчина у білій заношеній кохтині і тремтіла, наче зайченя, що потрапило до пастки. Її обличчя було блідим.

--Як тебе звати?--спитала Алла Олексіївна в неї.

---Валею..

--Хіба можна брати чужі речі без дозволу?

--А я лише костюм надівала, двічі чи тричі

--І один раз не можна брати, слід своє носити.

--У неї свого немає,ще не заробила, от і полізла до чужого одягу.,--Судова,відчинивши шафу, передивлялася, що там висіло. –Де мій костюм кримпленовий?Де плаття крепдешинове?

--Та я їх і не бачила,--заплакала дівчина До кімнати заглянула ще одна мешканка, років 35-и у спортивному костюмі з коротким чубом, ввічливо привіталася з вихователькою.,назвала себе:’’Наталка Домріна’’. І звернулася до Судової:’’Шуро, сходила б до камери схову. Може,ти свої речі туди здала та й забула?А то травиш дівчину ні за що,ні про що’’.

--Ні,я цього так не залишу. Треба скликати побутраду і пропісочити злодійку!

Вакуленко не знала, що таке побутрада і які у неї функцїї, але на всякий випадок кивнула головою.. А спустившись на перший поверх, розказала Поліні Сергіївні..

---Скликайте побутраду,---схвалила та,-- тим більше, що після звільнення попередньої виховательки засідання не було. Вивісьте оголошення. Ви умієте їх писати?

--Та в інституті проходили креслення.

Комендант повела виховательку до кімнати для занять, яка була ще порожня, бо навчальний рік ще не розпочинався. Знайшла в шухляді ватман, туш, фарби, гумку тощо -- попередниці. І писала оголошення майже до десятої вечора.Так минув її другий робочий день на новому місці..

-----1----

. Дуже переживала Алла Олексіївна,чи зможе провести засідання побутради так., як слід.

--Не хвилюйтеся, --заспокоїли комендант та її помічниця. ---Мешканці самі проведуть. У нас люблять перевиховувати, буде надто багато галасу, навіть шкода дівчину. Але розмова потрібна, аби так більше не чинила в майбутньому.

На засідання прийшли дві молоденьких, схожих між собою смаглявки, що, виявляється, приїхали на завод зі Краснодара, сестри, уже знайомі Аллі мешканки з 39-ї кімнати, одна молоденька інженерка, яка лише торік закінчила вуз. Вихователька розстроїлася, що мало людей.

--Нормально,--заспокоює її Домріна.--Хтось –на другій зміні, хтось у відпустці. І так буде небу жарко.

Дійсно, розгляд справи виявився суворим, коли не жорстоким. Члени побутової ради соромили Валентину, погрожували, що напишуть матері, повідомлять до комітету комсомолу. Кричали,що в Німеччині відрубують руки крадіям, тому там і немає злодійства.

’’Я нічого не крала;’’,--плакала дівчина. Аллі стало її шкода, вона запропонувала закрити засідання. Та активісти, схоже, ‘’розігрілися’ ‘, бо давно не засідали. Намітили день санітарного рейду. Говорили за випуск стіннівки на честь Дня знань -- 1 вересня, тому посиділи ще з півгодини.

----- -2--

Аллин чоловік Борис Іванович Вакуленко --голова цехкому профспілки. З того часу,як його обрали на цю посаду, він дуже змінився. Зовні начебто той самий Борис, а думками далеко--далеко..Йому щось говориш, а він не чує, бо весь час думає про роботу. Та інколи стає, як і колись.І тоді приходить справжнє свято для родини.Так, учора дружина йому нагадала.,що наближається 1 вересня, що час би забрати від бабуні Богданчика та Даринку.Він згодився, бо, виявляється.,. теж скучив за ними.

Потім дружина коротко йому розповіла за Яркову.Мовляв, лише починає самостійне життя, і отакий казус. Певно,виросла в поганому середовищі, от і тягне її на гріх..

–Запроси її до нас,--порадив Борис.--Хай дівчина хоч яблук поїсть

та зі собою набере сумку. Скільки там боровінки в садку гниє. До того ж проведеш з нею виховну роботу..

Коли другого дня вихователька зайшла до 39-ї кімнати і запросила на гостини Яркову, та глянула на неї з подивом, але згодилася:’’Добре, я маю вільний час’’

---3 ---

Аллі подобалося рідне селище. Акуратні будиночки з білої

цегли веселять зір. Кучеряві садочки, що весною білопінно цвітуть,

а влітку дарують вишні,сливи., груші,яблука У центрі селища, мов у великому місті, скляний Палац культури, оточений клумбами та вербами. Медпункт.Асфальт. І рейсовий автобус, який ходить сюди через кожні тридцять – сорок хвилин.Більшість її ровесників живуть і зараз тут і щодня курсують автобусоом на працю до міста.А вона сюди навідується лише на деякі вихідні, бо Борис її узяв заміж до своєї двокімнатки у ‘’хрущівці’’.

Користучись тим, що Богданчик і Даринка бігали навкого навісу біля автобусної зупинки,бавлячись у квача,Алла Олексіївна стала розповідати Ярковій про себе.Як старанно вчилася у школі, аби мати міцні знання і вступити до вузу.Як прагнула в інституті не нахапати трійок і пройти на стипендію., не зайву для студентки із простої сім’’ї.Як спершу було непросто працювати у школі, поки не подолала страху перед учнями.А потім навіть досягла рівня педагогів--кадровиків.Все це робилося з однією метою –аби Валя теж поставила перед собою якусь мету і прагнула її здійснення.

Дівчину її розповідь начебто зацікавила. Вона слухала., гризучи одну за одною переспілі боровінки.Потім почала розповідати про себе, є мати і менші сестри, але вони чомусь її дружно незлюбили, повчали без кінця, сміялися з неї.Вакуленко зауважила:

‘’А,може,вони в чомусь мали рацію?Може,ти десь чинила не так,як слід?’’Дівчина штовхнула відро з яблуками, аж воно перевернулося, і крикнула:’’Ви що, взяли мене зі собою, аби далі знущатися?’’І побігла геть.

-- Мамо!Мамо! –закричали Богданко і Даринка.--Он наш автобус!

Алла Олексіївна озирнулася, дійсно,наближався окатий,жовтобокий ‘’Ікарус’’.А тимчасом Валентина шмигнула перед автобусом –на майдан.’’От сміття! –гукнула наставниця,обурена її невдячністю та норовливістю.--Правду кажуть; не хочеш мати ворогів –не роби добра’’Та тут хтось із тих,хто стояв на зупинці, вигукнув:’’Дівчину збила машина!’’

Забувши навіть про власних дітей, Алла Олексіївна кинулася за автобус –туди, куди шмигнула Яркова.,буквально біля автобуса лежала Валентина. Біля неї стояв розгублений водій’’Ікаруса’’, якого Вакуленко знала візуально,і налетіла на нього:

---Ви що, не бачите, що у Вас перед носом?

Той відразу почав виправдовуватися:

---То не я,то он вантажівка ударила її бортом.-- І гукнув водію машини--Егей, шоферюго,куди тікаєш? А відповідати хто буде?

Але машина розвернулася і зникла, наче її й не було.

Вихователька перевела погляд на Яркову і, раптом помітивши, що її голова лежить в калюжі крові, мало не зомліла.Добре, що дівчина в цей час заворушилася.Не помітила, як біля матері опинилися діти

---Ще вас тут не вистачало!--гримнула на них.--Геть звідси!

Вони у неї загалом слухняні,а то не зрушили з місця.А мудрий Богданчик навіть почав радити дорослій: мамі

--Треба терміново викликати ‘’швидку допомогу’.’Он аптека за Будинком культури, певно, там є телефон.

--Ну, то біжіть, дзвоніть.

Поки син з донькою телефонували, Алла Олексіївна з водієм підняли із землі Валентину і відвели до зупинки. Прибігла медичка з аптеки,піднесла до носа Валі нашатирний спирт, дала щось випити А через якісь п’’ятнадцять хвилин примчалася і ‘’швидка допомога’’.Лікарка спитала потерпілу,як та себе почуває.

---Наче нічого,--промовила та.

---Не тошнить?

---Ні.

---Свідомість втрачала?

--Так.Коли мене ударило.А коли упала,повернулася до тями.

---Ну і слава Богу.Треба їхати до стаціонару,---зауважила лікарка.—Хто поїде зі хворою?

---Я ї мої діти.

---А хто для Вас потерпіла?

---Мешканка гуртожитку, де я працюю вихователькою.

--З дітьми не можна сідати до нашої машини.Везіть їх додому, а ми самі впораємося.

Алла уявила, що воно буде, коли зробить так,як їй радять. Що про неї подумають на заводі і в гуртожитку.І відмовилася:

---Ні,зараз я спіймаю таксі і разом з Богданком і Даринкою поїдемо слідом за вами.

---Ви що, не довіряєте нам?

---У вас є почуття обов’’язку ---у мене теж є,--трохи високопарно сказала Вакуленко..

Але медики не стали ні єхидничати, ні відмовляти. Мабуть, повірили в її щирість.

--4-

Про нещастя з Ярковою вихователька,звичайно, не могла, та й не мала права мовчати.

Прийшовши в понеділок на роботу, розповіла Поліні Сергіївні, приховавши,звичайно, те,що вони трохи поцапалися між собою і що Алла її образила.

--Ви подзвоніть до цеху, де вона працює, скажіть,що з нею сталося.І сходіть,звичайно,до З9-ї кімнати,--порадила комендант.

Ну щодо валентининого цеху, то вона теж не дурна, зателефонувала туди ще з дому.А в 39-й кімнаті повідомлення про пригоду з Ярковою сприйняли по-різному.Наталка поспівчувала:’’Бідна дівчина, не щастить всю дорогу’’.Шурка зло резюмувала:

--То її Бог покарав, аби не крала.

А коли її спитали,чи вона сходять до хворої в лікарню,Судова спалахнула:

--Ще чого не вистачало! До того ж мені ніколи, я отримую квартиру. Треба заглянути до камери схову, забрати речі у кастелянші.

І вийшла з кімнати.Алла спитала у Наталки, коли вона теж отримає житло.

---Певно, років через двадцять, на Фрунзе,--сумно відповіла та.

Вихователька не зрозуміла:’’Що значить на Фрунзе’’?

--Алло Олексіївно, Ви що, не знаєте, що в селищі імені Фрунзе знаходиться кладовище.Ось там і буде моя квартира.

---Та Бог з Вами, --та навіть здригнулася.--Вигадуєте казна що

Наталка скептично глянула неї.

----Ех Ви, наче не дівчинка, а життя зовсім не знаєте.

В її словах було скільки гіркоти і затаєного болю, що Алла,хоча поспішала, сіла за стіл і попросила:

----Розкажіть,будь ласка,за себе.

Та помовчала,певно вагаючись, потім почала:

---Я колись теж була не останньою людиною.Ми з чоловіком були спортсменами, разом виступали,перемагали.Мали трикімнатну квартиру,машину.От через неї і постраждали,бо потрапили в аварію.Чоловік загинув на місці,а я,невідомо для чого, залишилися жити.Та тоді ще був сенс,я була вагітною.І сказала свекрусі:

--Залиште мене у себе,я народжу вам внучку чи онука –продовження вашого сина.

А вона:’’Та я і залишила б,так у мене ще дві дочки, їм треба заміж виходити,а де жити?’’Словом,збулася я дитини,перейшла до гуртожитку, і от уже п’’ятнадцять років тут кукурікаю. Сусідки по кімнаті часто міняються.Тільки-но поселиться дівча---візьмуть заміж, відразу народить –давайте їй житло.А такі, як я та схожі на мене, сидять.

--Я,звичайно,не нудьгую.То читаю, то ходжу на хор,то малюю,--вона показала аркуш ватману,який я дала їй, аби та намалювала заголовок ‘’Комсомольський прожектор’’, щоб у ньому розповісти про черговий санітарний рейд.

Саме в цю хвилину зайшла Судова зі зв’’язками одягу з камери схову.

Зачувши останні наталчині слова про те,чим вона цікавиться в години дозвілля, добавила єхидно:’’А інколи наша активістка вживає напої, які звеселяють.’’

---Що ти маєш на увазі?--грізно зиркнула та на неї.

--Отой глечик,що ти його частенько береш зі собою, коли ідеш до кімнати для занять.

--А що там у глечику?-- спитала вихователька, уздрівши в руках Домріної мініатюрну посудину,певно, на півлітру.Наталка перекривила Шурку,зняла кришечку і раптом хлюпнула їй в обличчя.То була горілка!

--Боже,ще поб’’ються при мені та потягнуть мене до суду,як свідка,-злякалася Алла Олексіївна. І швиденько шмигнула з кімнати.Бійки,певно,не було, бо при спуску на другий поверх її обігнала Домріна.’’Ну як справи:?--спитала вихователька,маючи на увазі інцидент з сусідкою по кімнаті.

---Сидить,плаче.,--криво посміхнулася та.

---Знову доведеться побутраду скликати?

---Ні..Шурка скаржиться,коли впевнена, що її підтримають.А тут з неї сміятимуться

---5---

Увечері Аллу Олексіївну викликала до себе Боровик.’’Певно, у справі Яркової.--думала, йдучи до житлово--комунального відділу.--Хоча там,начебто, все зрозуміло.Так,водій, що збив людину,утік з місця пригоди.Але ж не залишили потерпілу без уваги. Викликали ‘’швидку допомогу’’, відвезли до лікарні.Повідомили родичів,приїжджала мати,замучена жінка.Посиділа біля дочки,поплакала та й поїхала додому,бо там ще троє дітей’’

Марія Василівна подала виховательці заяву до заступника начальника житлово-комунального відділу,тобто до неї особисто від імені Яркової, надруковану на машинці.

Відчуваючи, що блідне,вона взялася читати.З перших рядків побачила –факти перекручені Начебто вихователька,тобто Алла Олексіївна, штовхнула дівчину під автобус.А коли та упала,навіть не підійшла до потерпілої.

--Неправда!---вигукнула Вакуленко. Певно, це пролунало переконливо, Боровик якось відразу повірила, а все ж спитала:

----А як було насправді?

Алла Олексіївна коротко розповіла.

---А у Вас є свідки пригоди?

---Так, мої діти, десяти і дванадцяти років.

---Вони неповнолітні і не можуть свідчити, якщо, наприклад,потерпіла подасть до суду.Гадаю, що до цього діло не дійде,але надалі будьте акуратніші А то не зчуєтеся, як опинитеся у в’’язниці.

У неї було відчуття, наче на неї вилили відро помий. Хто міг написати,вірніше надрукувати таке і надіслати поштою? Яркова,оце перелякане дівча з сім’’ї багатодітної вдови? Навряд,.заява --то набір фраз із ділової лексики,яких Валя не знає.Автор,очевидно, має справу із складанням документації.З’’їздити до Яркової і розказати їй усе? Та треба спершу добряче подумати, щоб не наробити дурниць.Вирішила заглянути до 39-ї кімнати.Там Судова перебирала речі,певно,готуючись до переїзду на нову квартиру.

---Що,багата наречена? ---пожартувала Алла,радіючи, що та дочекалася житла, бо взагалі доброзичлива за вдачею.

--Знайшли кому позаздрити,--зауважила та недобрим тоном і прикрила своі манатки великою хусткою, наче боячись, що вихователька щось попросить. Від такої реакції її взяла злість,і вона вирішила не бути доброю до такої людини.Сказала:

---А від Яркової до житлово--комунального відділу надійшла скарга На мене.

Судова глянула на неї з підозрою і вивчально:

---Ну і що Марія Василівна збирається чинити?

---Та нічого. Викинула заяву до ящика для сміття.

---Ось так у нас ставляться до скарг трудівників!--набурмосилася Шурка.

---А що робити з тією заявою, де написана неправда7

---А як було в дійсності?--підняла та свою тхорину фізіономію.І,схоже,приготувалася слухатиАле Аллі не хотілося звітувати перед цією внутрішньо брудною людиною. Потягло до Наталки.Здогадавшись,де вона,спустилася униз, до кімнати для занять, де дійсно сиділа Домріна,без глечика і без ватману,а з новим романом--газетою.

---Люблю читати з дитинства,--поділилася спогадами. --Мені мати говорила:’’У тебе немає середини.Або гасаєш годинами, що не спиниш, або сядеш за книжку, і тебе не одірвеш’’

Алла їй розповіла про ‘’заяву від Яркової’’.

----А Ви не продасте?--Домріна пильно глянула на неї..--Вовк собаки не боїться, просто не любить, як пес гавкає

---Говоріть.

--Оту заяву, певно,написала Судова. Вона працює секретарем-машиністкою в цеху, друкує різні документи, які їй доручає начальство, а оскільки машинка постійно в її розпорядженні, а вдача гидка, то має можливість і надсилати анонімки в різні інстанції. Вона зізналася, що все ж ходила до Валі в лікарню

Розпитала Валентину про травмування і,певно, написала про це..А через те,що дурнувата та ще і брехлива, то і переплутала грішне з праведним.

--Але для чого писати вигадки?

---Наївне запитання. Щоб насолити людині! Щоб вона ночами не спала, переживала.

---До чого бідне духовне життя, --мимоволі вирвалося у мене.

---Ви що, її жалієте?--обурилася Наталка.--Вона не така нещасна,як здається,---у неї в селі є чоловік і дитина, уже доросла дівка, але Шурка взяла розлучення і три роки тому прописалася в гуртожитку,аби отримати в місті житло.І от його має --за хабаря!

---Як за хабаря?

---Так! Дала Боровик тисячу карбованців. І от за три роки має одинарку. А я уже п’’ятнадцять літ стою,бо чесна

---А звідки Ви це знаєте?

---Вона сама колись під настрій про це сказала.Та ще й полаяла, що я не хочу чинити за ї прикладомю Й іншим літнім жінкам говорила. Коли так робиш,то хоч мовчи.Ото така упевненість, що ніхто не донесе!

Алла відчула,що у неї паморочиться в голові. Хотілося піти до Шурки, витягти її за патли в коридор і кричати, кричати про те,що та вчинила. Домріна здивувалася:

--Їй Богу, таке враження, наче Ви тільки вчора народилися.До речі,одяг, який начебто украла Яркова у Шурки,знайшовся,.як я і передбачала.

---6---

З того часу минуло кілька місяців. Вакуленко то провадила санітарний рейд з активістками. То з Наталкою випускала ‘‘’Комсомольський прожектор’’.:коли виховательці не братися за керівництво справою, вона може завмерти навіть з такими,як Домріна. То готувалися до вечора ‘’Осінній бал’’.То домовлялася з лекторами товариства‘’Знання’’ та планетарію про виступи в червоному кутку гуртожитку. А коли ті

з’’являлися, ходила по кімнатах і умовляла людей послухати лекції, які їм не потрібні. То знову провадили засідання побутради, де обговорювали поведінку уже нових порушників правил проживання в гуртожитку.

За цей час сталося чотири події,які можна назвати коли не надзвичайними,то дуже важливими.По--перше, пліткарка Судова виселилася з гуртожитку, а Яркова повернулася з лікарні.Щоб загладити свою вину перед нею і взагалі щоб створити їй комфортніші умови проживання, вихователька попросила коменданта підселити їй молоденьку дівчинку-Зіну, недавню ученицю зі школи робітничої молоді. Задум цілком вдався. Зіна зуміла і Валю загітувати ходити до вечірки, а на наступний рік начебто обидві збираються вступати до вечірнього технікуму. Це навіть більше, ніж планували щодо Яркової.

Друга новина ---Наталка перестала носити за собою глечика зі спиртним Після того, як Алла той посуд викинула за вікно.Правда, боялася,що Домріна їй заліпить у вухо, як колишня спортсменка. А вона нічого,навіть не стала шукати глечика в кущах під вікнами гуртожитку,а ще і сказала спасибі.

А найголовніша подія, яка сталася останнім часом,така. Алла з Наталкою,тимчасово перетворившись на анонімниць,правда,не брехливих, написали листа до обласної газети про те,як житлово-комунальний відділ заводу дає за хабарі житло при розселенні гуртожитків підприємства, назвали конкретні прізвища.І --треба ж!-

листом зацікавилися! Приїжджав кореспондент, скликав збори крила,спитав,чи Судова комусь розповідала, що давала хабаря заступнику начальника ЖКВ Боровик? І –диво, та й тільки –знайшлися такі,що підтвердили!

Справою зайнялися відповідні організації.Щодо Судової було вирішено таке:

житло у неї не забирати,оскільки вона все ж таки стояла в черзі,та і вік немолодий А от щодо Боровик,то слід робити оргвисновки.Наша хоробра Марія Василівна,яка ніколи і нічого не боялась, про яку говорили, що їй би полками командувати,так перелякалася, що сказала чоловікові:’'Давай терміново формально розлучимося, і ти забереш машину та інші дорогі речі на випадок, якщо мене посадять,а майно почнуть конфіскувати. Щоб родина менше втратила.’’

Невідомо,запроторять її за грати чи ні, а наш комендант Поліна Сергіївна на всіх перехрестях твердить:‘’Добре було б на місце Боровик поставити Вакуленко Аллу Олексіївну.От уже чесна людина!’’

.Спитала чоловіка, чи згоджуватися на нову посаду, якщо,звичайно, мені її запропонують,а Борис каже,що зараз найбільший дефіцит ---порядні люди:

---Ти начебто саме така.Але кого залишиш замість себе,коли тебе поставлять заступником начальника житлово-комунального відділу?

---Звичайно,Домріну Наталію В’’ячеславівну.Вона і спортсменка, і співачка,.і газету малює.А,головне, гарний організатор, розуміє людей.До того ж будучи на виду і відчуваючи відповідальність, почне себе інакше поводити. А там, може, і свою долю зустріне., дай-но Господи.Адже ще молода людина......

198О---2ООЗ роки.

Дата добавления: 2015-11-04