Політично-економічна допомога США країнам

УДК Северін В. О.

Політично-економічна допомога США країнам

Північно-Східної Азії та її наслідки (1950-ті роки)

Статтю присвячено розгляду відносин, пов’язаних з допомогою США північно-східним державам. В історії США і країн Північно-Східної Азії цей історичний факт є прецедентом. Об’єктом роботи є багатовекторна політика США. Предметом є агресивна зовнішня політика США по відношенню до слаборозвинених держав Східної Азії, яка маскувалася під виглядом допомоги.

Ключові слова: країни Північно-Східної Азії, військова допомога, зовнішня політика, США, Японія, Південна Корея, маніпулювання державами.

Статья посвящена рассмотрению отношений, связанных с помощью США северо-восточным государствам. В истории США и стран Северо-Восточной Азии этот исторический факт является прецедентом. Объектом работы является многовекторная политика США. Предметом является агрессивная внешняя политика США по отношению к слаборазвитым государствам Восточной Азии, которая скрывалась под видом помощи.

Ключевые слова: страны Северо-Восточной Азии, военная помощь, внешняя политика, США, Япония, Южная Корея, манипулиции странами.

The article is devoted to the consideration of relations connected with the U.S.- northeastern states. In the history of the United States and North East Asia, this historical fact is a precedent. The object of the work is multi-vector policy. The subject is an aggressive U.S. foreign policy towards the underdeveloped countries of East Asia, which masked under the guise of aid.

Key words: the countries of North-East Asia, military aid, foreign policy, Japan, USA, South Korea, manipulation countries.

Проблема допомоги слаборозвинутим країнам викликана глибокими змінами після Другої світової війни. В довоєнний період ця проблема не мала практичного значення у зв’язку з тим, що режим колоніальної або напівколоніальної залежності обмежував країни Азії, Африки, Латинської Америки створювати самостійну економіку та отримувати допомогу від інших держав.

Але разом із тим, створення і швидкий ріст та вплив соціалістичної системи на чолі з СРСР, з одного боку, і занепад колоніальних імперій – з іншого боку, поставили питання про допомогу слаборозвинутим державам на перше місце з усіх проблем міжнародного політичного та економічного життя.

Звільнення слаборозвинених народів від впливу колоніальних держав надало їм змогу поставити ціль – створення конкурентно здатної економіки при використанні іноземного технічного досвіду та матеріальної підтримки. Економічний вплив соціалістичних держав дав їм змогу направляти допомогу різного характеру до колишніх колоній та напівколоній для укріплення економічної бази та їх національної незалежності. Під впливом цих факторів розвинені капіталістичні держави повинні були шукати нові форми економічної політики по відношенню до своїх колишніх колоніальних територій. Для того, щоб не втратити на них свій вплив, та укріпити свої подальші позиції на міжнародній арені. Такий підхід до проблеми допомоги притаманний виключно капіталістичним державам. Особливо цей підхід є невід’ ємною частиною політики та стратегії Сполучених Штатів Америки.

З метою реалізації своїх амбіційних планів на початку 1951 року США здійснювали три програми допомоги, а саме: «План Маршала», «Закон про взаємну допомогу в обороні» і «Допомога за 4 пунктом». Тільки дві останні програми розповсюджувались на слаборозвинуті держави. Після 1951 року в США почався процес «консолідації» різних програм допомоги, який призвів на практиці до адміністративного ускладнення.

Воєнною частиною допомоги розпоряджався Пентагон, а саме –Управління міжнародного співробітництва. Міністерство сільського господарства здійснювало усі адміністративні функції, пов’язані з постачанням до слаборозвинених держав сільськогосподарських товарів. У кожній такій державі американський уряд мав свої агенства, щоб місцева влада у свою чергу створювала спеціальні підрозділи, з якими американська влада могла би вести справи. Також для втілення своїх планів США притягували правлячі кола слаборозвинутих держав, нарівні з обіцянкою надати їм фінансові субсидії застосовували методи залякування.

Саме в цей період адміністрацією США розробляється концепція допомоги країнам Азії. У результаті чого з’являється 4-й пункт Трумена, який був оприлюднений у посланні Президента конгресу США в січні 1949 року. Надаючи таку допомогу, США фактично повертали їм незначну частку тих великих доходів, які монополістичний капітал США вивільняє з цих держав у результаті невзаємовигідної торгівлі з ними, експлуатації їх завдяки допомозі інвестиційних американських капіталів, шляхом надання невигідних позик.

Про це достатньо відверто говорили і самі представники урядових органів і державні діячі США. Так, в ухваленому в 1951 році законі про взаємне забезпечення безпеки американський конгрес декларував, що закон має на меті проведення зовнішньої політики США шляхом надання військової, економічної та технічної допомоги, сутність якої полягала в фактичному нав’язуванні цієї допомоги. Відомий фінансовий монополіст Н. Рокфеллер навесні 1951 року, розкриваючи одну з причин, чому США нав’язують цю угоду про допомогу, зазначив, що велику долю своїх потреб у стратегічній сировині США покривають за рахунок саме вивозу з слаборозвинених держав[1].

Ці угоди є свого роду новим різновидом неправомірних договорів, при яких обмежується зовнішня національна торгівля держав, що отримують дотації від США. Закон, ухвалений американським конгресом, забороняв їм вести торгівлю з соціалістичними державами. Також уряди слаборозвинених держав повинні гарантувати, що американські підприємства в цих державах не будуть націоналізовані. Представникам США в багатьох випадках надавалося право фінансово-економічного контролю. Слаборозвинені держави, які отримують економічну допомогу від США на певні цілі, повинні були витратити зі свого бюджету більшу суму, ніж надавали США на ці ж самі цілі.

Програма 4-го пункту чітко регламентує, що будь-яка технічна або економічна допомога тісно пов’язується з втіленням так званого закону про взаємне забезпечення безпеки, цей закон умовляє, що держава, яка отримує допомогу від США, повинна заключити з нею військову угоду. Умовами цієї угоди передбачається зведення американських військових баз на території держави, яка підписала цю угоду, та передає свої національні збройні сили під контроль американських військових місій. Ступінь обмеження суверенітету окремих країн та форма кабали змінювались відповідно до того, які умови в кожному окремому випадку було нав’язано.

Для держав, які потрапили в залежність від США, збільшення американської військової допомоги означає не полегшення, а нові фінансові витрати, які покладаються на ці держави. Програми військової допомоги використовуються для того, щоб спонукати залежні в економічному сенсі держави від США збільшувати витрати на особисті військові потреби. При щорічних обговореннях у конгресі таких програм офіційні представники США незмінно підкреслюють в якості своєї особистої заслуги, що держави, які отримують допомогу, витрачають на збільшення озброєння більше фінансів, ніж надається Вашингтоном. За перші 10 років дії програми держави-отримувачі використали 141 млрд доларів при фактичній сумі допомоги США в 23 млрд доларів, тобто це виражається у відповідному співвідношенні, а саме: країни, які отримують допомогу від США, витрачають додатково по 6 доларів на кожний долар, отриманий від США [2].

Аналогічне твердження висловив Даллес весною 1957 року, що починаючи з 1950 року США надали своїм союзникам 17 млрд доларів для їх воєнних потреб як по лінії безпосередньо військовій, так і в якості економічної підтримки. За цей же період, як зазначає Даллес, союзники витратили 100 млрд доларів на оборону та надали людську силу для військ і території для стратегічних військових баз. Даллес доводив сенаторам США, що американський уряд ефективно витратив асигнування, які конгрес США надав для іноземної допомоги [3].

Одночасно з цим, тлумачення в політичних та офіційних документах для внутрішнього користування, чітко роз’яснюється, що допомога слаборозвинутим державам не має на меті філантропічного характеру, а направлена на досягнення військових і політичних цілей США, при цьому представниками американського уряду стверджувалося у своїй пропаганді зовсім інше. В цій пропаганді постійно повторюється, що США йдуть на великі втрати, щоб допомогти слаборозвинутим державам. Про це мова йшла під час проведення місячника Азії, який відбувся в 1957 році у США, при цьому істинні цілі, які мали правлячі кола по відношенню до цих країн не оголошувались, їх дія була спрямована на впровадження або збереження та посилення впливу та нав’язування своєї волі.

Допомога у вигляді поставок споживчих товарів призводить ще до одного наслідку, а саме: товари, які направлені з США у якості допомоги реалізуються місцевим підприємцям, які зобов’язані віддати своєму уряду відповідну плату в місцевій валюті, або передаються уряду, який через місцевих підприємців реалізує їх, а прибуток перераховує в бюджетні надходження. Великі партії текстиля і провіанта надійшло у розпорядження урядів, за активної участі американських представників ці товари передаються вузькому колу підприємців, які пов’язані з проамериканськими колами в уряді. Валютні махінації, масова спекуляція допомагає вказаним вище підприємцям накопичити колосальні прибутки.

Велика доля американської допомоги реалізується у вигляді будівельних та організаційних робіт, які здійснюються за контрактами американськими монополіями. Виступаючи в якості підрядників, трести США здійснюють вплив на конкретне використання американських позик і субсидій для забезпечення своїх вигід, при цьому не враховуючи інтереси держав, які отримують цю допомогу. Також слід зазначити, що коли порушувалося питання про направлення коштів на підтримку державного сектору, американською стороною завжди надавалася відмова.

Основним підґрунтям для маніпулювання слаборозвиненими державами є відсутність сучасних на той час засобів виробництва, низька механізація, недостатність устаткування та технічних знань. Допомога у вигляді постачання предметів споживання не сприяє зменшенню цих перешкод. Більш того, сама організаційна форма американської допомоги передбачає продаж товарів приватним підприємцям, створення еквівалентних фондів з постачанням місцевої валюти, що перешкоджає використанню цієї допомоги для розвитку промисловості взагалі і особливо у важкій промисловості. Також у цих слаборозвинених державах приватний ринок та засоби виробництва незначні; у приватних підприємців, які не мають відношення до урядових кіл, як правило, відсутній капітал, необхідний для оснащення підприємства сучасною технікою. Використання допомоги для створення державних підприємств і взагалі, що стосується розвитку державного сектору США, зустрічається супротивом.

Що стосується військового приготування США в Азійському регіоні викликає занепокоєння у миролюбних народів Азії за свою безпеку і національну незалежність, яку отримали в кривавій боротьбі з колонізаторами.

Конкретним виразом військової політики в Азії є захват військово- стратегічних плацдармів, створення великої кількості баз, утримання крупних американських збройних сил на території азійського району, для чого збільшуються поставки з США зброї за програмою підтримки.

Для реалізації своїх планів США почали захват важливих плацдармів у районі Північно-Східної Азії. Так, острів Тайвань був фактично взятий у полон збройними силами США в 1950 році. Відносно острова Тайвань США мали намір використовувати його як «нетонучий авіаносець», для цього США озброюють чайканшистську армію для здійснення своїх стратегічних планів.

Східну Корею американці підкорювали досить тривалий час, призначивши там своїй «маріонеточний уряд» Лі Син Мана, який не здійснював кроки, які б були направлені на укріплення суверенітету та економіки. Цей уряд здійснював політику, яка потрібна була США.

Одночасно із заключенням Сан-Франциського договору, Японії була нав’язана військова угода, яка зберігала американську окупацію японської території. Острів Окінава, відібраний у Японії, став найважливішою базою військових сил США в цьому районі.

Також слід зазначити, що на багатьох базах створюються сховища ядерної зброї. У боротьбі проти соціалістичних держав стратегії США повністю покладали надію на військову силу. Вони робили ставку на ядерну зброю з метою доставки її до цілі, замикали в коло соціалістичні держави військово-повітряними базами. З цього і формувалась американська допомога слаборозвинутим державам Північно-Східної Азії: саме тим, що знаходились біля кордонів соціалістичних держав.

У той же час спостерігається велика концентрація збройних сил, зосереджених у районі Дальнього Сходу, які представляють велику загрозу країнам Азії. Загальна чисельність американських військ дислокованих в зазначених державах, складає більш ніж 200 тис. осіб. Американські наземні війська, розміщені на території Південної Кореї – дві піхотні дивізії, в Японії – одна дивізія і декілька окремих частин. Чисельність наземних військ США в Японії складає 22 тис. осіб, військо-повітряних сил – 40 тис. і військо-морського флоту 20 тис. осіб. За даними західної преси того часу відомо, що в Південній Кореї на військових базах нараховувалося 80 тис. осіб, на острові Окінава – 35 тис. осіб. В Японії, Південній Кореї і на островах Тайвань та Окінава розташовані частини 5-ї та 13-ї американських повітряних армій. Крім цього, в районі Східно-Китайського моря базується великий американський 7-й флот, який складає 10 % всього діючого корабельного складу військово-морських сил США. Всього на Далекому Сході і Тихому Океані, включаючи острови, які належать США, перебувають 500 тис. солдат та офіцерів, 7 тис. літаків, 400 бойових кораблів. Таким чином, чисельність американських військових сил на Далекому Сході і Тихому Океані за чисельністю більше, ніж під час Другої світової війни [4].

Таким чином, головною метою американської військової допомоги слаборозвинутим державам Азії було змушення слаборозвинених держав тримати сухопутні армії, які готові вести війну або погрожувати війною соціалістичним країнам під керівництвом і за інтереси США. Сенатор Джон Спаркмен при обговоренні в конгресе питання про призначення американської допомоги слаборозвиненим державам Азії чітко вказував на те, якщо допомога буде ліквідована, США повинні будуть викликати на військову службу 50 відсотків осіб у віці від 18 до 40 років та щорічно витрачати на війська 111 млн доларів.

Також одним із головних аргументів на користь «азіатських армій» при наданні американської допомоги Пентагон вважає низьку вартість утримання азіатського солдата. Так, помічник міністра оборони США Д. Спрейг відверто доповідав у 1957 році сенатській комісії, що утримання азіатського солдата складає – 485 дол. США, а американського – 3511 дол. США. Ці факти свідчать про те, що США, здійснюючи свою амбітну політику, намагалися вести бойові дії або погрожувати ними «чужими руками» через своїх «сателітів» – країн, що отримують американську допомогу, і надають для військових цілей США «живу силу».

У той же час американські правлячі кола використовують програми військової допомоги для постачання в інші держави застарілих зразків зброї у великій кількості. Як зазначалося у журналі «Бізнес уік», в перші роки дії програми військової допомоги застарілі зразки зброї складали 80 % усіх поставок. Журнал визнавав, що суми, асигновані на військову допомогу іншим державам, дійсно використовувались американськими військовими відомствами на виробництво нових зразків зброї тільки для США.

Програма допомоги слаборозвиненим державам використовується американськими монополіями не тільки для нав’язування політичних вимог, але і для отримання прямої вигоди. Особливо це стало проявлятися під час загострення конкурентної боротьби на світових ринках. Так, у 1954 році журнал «Бізнес уік» писав, що ділові та фермерські кола посилюють тиск, вимагаючи конкретних вигід від американської допомоги слаборозвиненим державам. Однією з форм надання економічної допомоги є постачання товарів, у першу чергу предметів вжитку. Відповідно з даними Управління міжнародного співробітництва, через яке проходить уся економічна допомога США, за період з 1950-1956 роки ця організація використала в державах Близького Сходу, Азії і Африки – 2,2 млрд доларів. Крім того, в ці держави була направлена частина сільськогосподарських надлишків США. Із загальної вартості наданих у ці райони товарів в 2,6 млрд доларів, на машини, устаткування і засоби транспорту складає 0,5 млрд доларів, при цьому частина машин та устаткування призначена для малих текстильних та цементних підприємств. Надання такої допомоги не тільки не вирішує економічні труднощі слаборозвинутих держав, але і взагалі ускладнює економічний стан цих держав. Прагнення надання такої допомоги вирішується прагненням американських монополій звільнитися від великих товарних залишків, які не знаходять збуту на американському ринку. Багато з поставлених США товарів, таких як текстиль, рис і т. п. виготовлялися самими слаборозвинутими державами. Результатом надання такої допомоги є знищення місцевих виробників [5].

Упродовж післявоєнних років Південна Корея посідає головне місце в зовнішньополітичних планах США. Ця держава розглядається американськими монополістами як важливий військово-стратегічний плацдарм на азійському материку. З 1945 року США окупує Південну Корею, посилено підтримують створений ними «маріонетковний режим», зривають мирне об’єднання Кореї в єдину демократичну державу. Разом з цим за роки військової окупації Південна Корея повністю підкорена американським монополіям, які грабують її національний скарб. Економічна експансія США здійснюється головним чином під виглядом допомоги, яка немає нічого спільного з національними інтересами народів економічно слаборозвинених держав.

Дія негативного впливу економічної допомоги, яка надається США, чітко прослідковується також на прикладі Південної Кореї, що полягає у наступному.

Так, після 1945 року США та південнокорейська влада повністю ізолювала Південну Корею від Північної Кореї. Історично склалося, що житєво необхідні господарські зв’язки між різними районами були ліквідовані. Ці обставини поставили в скрутне становище південну частину держави. Одночасно з військовою окупацією почалось глибоке проникнення США в Південну Корею. Потоки готової американської продукції призвели до масштабного банкрутства та закриттю місцевих підприємств. Внаслідок цього в 1949 році закрилися 4073 південнокорейських підприємств з 9322 існуючих у 1944 році [6]. До початку корейської війни вартість продукції промисловості півдня складала менш рівня 1945 року [7]. Вже з 1944 до 1948 рр. чисельність зайнятих у південнокорейській промисловості зменшалася більш ніж у 2 рази [8]. Також слід зазначити, що під час корейської війни (1950-1953 роки) в результаті військових руйнувань та американської допомоги на півдні Кореї фактично було ліквідовано машинобудування, різко скоротився видобуток руд, крім вольфрама, з галузей оброблюючої промисловості зберегли деякі значення тільки текстильна та харчова. Після заключення перемир’я південнокорейська економіка тримається як колоніальний придаток США. Так, у 1944 році співвідношення усієї валової продукції сільського господарства до промислової продукції держави складало 3: 2, в 1955 році – вже 4: 1, а у 1957 році – 6: 1 [9], внаслідок чого сільське господарство за ці роки деградувало. Загальна сума допомоги Південній Кореї, включаючи військову з 1945 року до кінця 1956 року за північнокорейським даними, склало 8720 млн доларів [10]. В інші роки економічна допомога здійснювалась у таких розмірах: 1957 рік – 322 млн доларів, 1958 рік – 237 млн доларів [11]. 1959 рік – 210 млн. доларів [12]. Загальна маса економічної допомоги надходила у вигляді споживчих товарів. На цілі економічного розвитку з 1954 до 1957 рр. із загальної суми допомоги щорічно виділялися в середньому 82,5 млн доларів [13], а також на розвиток транспорту – більш 45 млн доларів і на технічне співробітництво – 5-6 млн. доларів [14].

В офіційних матеріалах керівника адміністрації з надання допомоги Вільяма Варна відмічається, що кошти, направлені на економічний розвиток та технічне співробітництво, витрачені на підтримку та розширення транспорту та зв’язку, реконструкцію цементного заводу, а також інших малих підприємств, на придбання в США 39 нових локомотивів, модернізацію декількох десятків старих локомотивів, придбання палива [15].

З цього випливає, що основним напрямом витрат коштів було придбання засобів пересування і зв’язку, також для американських окупаційних сил головним напрямком є забезпечення військових об’єктів електроенергетикою та розширення цементної промисловості для забезпечення будування військових баз і аеродромів для реалізації своєї колоніальної та військової політики.

Грошові кошти, отримані під час реалізації поставлених товарів, направляються в банк, з якого 70 % суми йде на військовий бюджет. Фонд технічного співробітництва США широко використовує для оснащення новою технікою південнокорейську поліцію. Тільки за 1957 рік програма оснащення південнокорейської поліції засобами зв’язку передбачала виділення з фонду технічного співробітництва більш 1 млн доларів, тобто стільки ж коштів, скільки щорічно з цього фонду йде на розвиток усіх галузей промисловості, сільського господарства і транспорту. Крім того, за рахунок американської економічної допомоги покривається половина всіх витрат південно-корейського уряду на тюремне будівництво.

Завдяки американській економічній допомозі в Південну Корею направляється більш ніж 80 % усіх промислових товарів, що вживаються, а також сировина для підприємств, які залишились.

Гірнодобуваюча промисловість, продукція якої завжди вивозиться в США, знаходиться в залежності від американського попиту. Так, наприклад, в 1957-1958 роках у зв’язку з швидким спадом промисловості в США у Південній Кореї завершило діяльність 80 % усіх рудників, а інші 20 % скоротили виробництво [16]. Навіть річний видобуток вольфрама в 1957 році знизився з 1953 року від 7,4 тис тон. до 3,8 тис тон [17].

Колоніальна політика США призвела до руйнування сільського господарства Південної Кореї. Серед товарів, які постачаються під виглядом допомоги значну долю складають продовольчі товари. Якщо у 1940 році американські продовольчі товари не перевищували 2 % від загального обсягу поставок, то в 1956 році воно досягло 12 %, а в 1958 році – 23% [18]. Водночас Америка в Південну Корею експортує більш ніж 5 млн тон. зерна, хоча до американської допомоги південь Кореї повністю забезпечував всю Корею зерном, а також був четвертим великим постачальником рису у світі.

За часи війни, а також постачання продуктів вжитку з США сільське господарство Південної Кореї опинилось у тяжкому стані, при цьому за 15 років зменшилися посівні площі, в півтора рази зменшилось зернових культур, у рази зменшився збір технічних культур.

Згідно з даними адміністрації щодо надання допомоги, головними статтями південнокорейського експорту є вольфрам та продукція морського промислу. В 1955 році експорт вольфраму склав біля всього експорту від вартості, а в 1956 році – більше ніж [19]. Падіння в 1957 і 1958 роках південнокорейського експорту пов’язано зі скороченням попиту в США на вольфрам через спад виробництва в США.

Посідаючи головні позиції на південнокорейському ринку, американські монополії на свій погляд встановлюють ціни на речі ввозу й вивозу [20]. Так, у Південну Корею товари поставляються за цінами в 1,5-2 рази більшими за світові [21], а вивіз за цінами значно нижчими від світових.

Падіння всіх галузей господарювання Південної Кореї призвело до катастрофічної інфляції. Ціни з 1947 до 1957 рр. зросли більш ніж у 7 разів [22].

Руйнівні наслідки перебування в Південній Кореї американських монополій проявляються в сукупному національному прибутку. Згідно з фальсифікованою південнокорейською статистикою, яка виходить з незмінних цін 1953 року, тільки в 1959 році Південна Корея повинна була дістатися того рівня сукупного національного прибутку, який у відповідних межах мала в 1938 році. Результатом колоніального завоювання Південної Кореї США показником якого є південнокорейський бюджет, який має яскраво виражену мілітариську спрямованість. Аналіз бюджету доводить, що ще в 1949 році військові витрати склали 26 % його видатної частини, в 1953 році – 64,2 %, в 1957 році – 67 %. В наступні роки асигнування на потреби армії та поліції тримаються на рівні 70 %. Південна Корея тримає армію більш ніж 700 тис. осіб, за всією чисельності вона більша, ніж армія Великобританії. Для покриття видатків на мілітарізацію систематично збільшуються види та розміри податків, які отримуються від населення. Вже після закінчення корейської війни податки з робітничих мас збільшились з 9,7 млрд. хван у 1953 році до 210,1 млрд хван у 1959 році, тобто в 22 рази [23].

Американське зміцнення політики та антинародний курс спрямованої політики південнокорейського уряду згубно впливає на економічний стан селян та робітників.

Під впливом аграрних перевтілень у Північній Кореї південнокорейське селянство в кінці 40-х років посилило боротьбу за землю проти феодальної кабали. Для вирішення цього питання уряд Південної Кореї в 1950-1951 роках був змушений провести земельну реформу з метою внести розлад в маси селянства, заможних селян звернути на свій бік, зробити своєю опорою. Результатом цієї реформи стало 560 833 тенбо менш родючих земель [24], це приблизно 28,6 % всієї пахотної землі, було поділено за викуп між 1 646 180 селянських дворів. На селянський двір у середньому приходиться 0,3 тенбо землі, за яку селяни повинні були вносити компенсацію у вигляді третини врожаю протягом п’яти років.

Землі не отримали багато селянських дворів, а також більш 270 тис. сімей батраків [25], при цьому селянських дворів мають землі до 1 тенбо при середній врожайності зернових у 16,5 центнерів з тенбо [26]. При цьому на виплату податків і придбання добрив витрачається більшість отриманого врожаю. Селянин змушений ще задовго до весни звертатися до позичальника, який користуючись його важким станом, дає позику під відсотки, які в 2-3 рази перевищують її розміри. Заборгованість селян із року в рік росте. З 1954 до 1958 роки вона зросла більш ніж у 6 разів [27].

Відповідно до південнокорейської статистики, в державі постійно голодує до 80 % селян. Голод щорічно змушує тисячі людей їдуть у місто в пошуках роботи та харчування. За роки здійснення американської допомоги в Південній Кореї збідніло та вимушено покинули свої землі 400 тис. селянських родин [28].

При цьому поглиблюється процес збідніння південнокорейського кріпацтва, бюлетень «Войс оф Кориа» писав про крах у 1958 році земельної реформи. Після чого у вересні 1958 року на розгляд Національного зібрання був внесений новий законопроект про землекористування [29].

Також у містах зростає кількість безробітних. У 1956 році в Південній Кореї нараховувалось 1135 тис. осіб або 13,3 % всього працеспроможного населення. Також нелегко і тим, хто має роботу, хоча урядом було встановлено, що тривалість робочого дня становить 8 годин, але фактично триває 10-12 годин. Не рідкісні випадки, коли в умовах масового безробіття робітник вимушений працювати й по 15-17 годин на добу, при цьому через постійне зростання цін, заробітку вистачає на напівголодне існування. Однак, якщо рівень заробітної плати в Південній Кореї в 1947 році прийняти за 100 %, то к 1950 році він складає 52 %, а в 1953 році знизився до 23 %. За офіційними даними, у 1957 році заробітна плата працівників у середньому складала не більше 20-25 % прожиткового мінімуму. Цьому є підтвердження самого міністра фінансів, який у той проміжок часу очолював міністерство фінансів, який офіційно визнавав, що південнокорейські робітники мають низький рівень заробітної плати [30].

Виключно тяжкі умови життя, недоступність для широких кіл населення медичної допомоги, – все це призводить до масових хронічних захворювань, при цьому відсоток померлих в Піденній Кореї – один із великих у світі, а середній вік життя статистичного південно корейця складав 34 роки [31].

Таким чином, проаналізувавши матеріали щодо реалізації США своєї політики відносно слаборозвинених держав, до яких відносяться країни Північно-Східної Азії, автор дійшов висновку, що США під час практичного здійснення допомоги, створили ряд системних заходів економічного та військового напрямку, які направлені на забезпечення ефективного контролю США над економікою та політикою держав, які отримують допомогу, а також на отримання прямих переваг для економіки США, іноді методами, що суперечили задекларованим. При цьому США за рахунок слаборозвинених держав реалізують свою стратегічну політику, яка спрямована на контроль та протидію країнам іншого суспільного ладу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Mutual Security Act of 1959.Hearings, p.185

2. Аварин В. Американская колониальная экспансия под видом помощи / В. Аварин // Международная экономика международные отношения.–1958.– №1 – С.99

3. Качевский В. Военные планы США в Юго-Восточной Азии и на дальнем востоке / В. Качевский // Международная экономика международные отношения. –1958.– №1 – С.106

4. Качевский В. Военные планы США в Юго-Восточной Азии и на дальнем востоке / В. Качевский // Международная экономика международные отношения. – 1958.– №1 – С.107

5. Колонтай В. Организация американской "помощи"/ В Колонтай // Международная экономика международные отношения. – 1958.–№1– С.103

6. Южная Корея. – М.: Изд-во Восточной литературы, 1959. – С. 98.

7. Корея. История и Экономика. – М.: Изд-во Восточной литературы, 1958. – С. 216.

8. Южная Корея. – М.: Изд-во Восточной литературы, 1959 – С. 98.

9. Новая Корея. – 1958. – № 8. – р. 300.

10. Южная Корея под оккупацией США. – Пхеньян, 1958. – С. 36.

11. Stabilization and Program Progress. – F. Y., 1958. – Korea San Francisco, 1958. – pp.10, 18.

12. Stabilization and Program Progress. – F. Y. 1958, Korea. – p. 18.

13. The Oriental Economist, 1958. – № 572. – р. 300.

14. Stabilization and Program Progress. – F. Y.,1958, Korea. – p. 18.

15. The Outlook for Korea’s Economy, Seoul, 1957. – p. 12.

16. Южная Корея под оккупацией США. – Пхеньян, 1958. – С. 90.

17. Far Eastern Economic Review», 21. v. 1959. – p. 720.

18. Южная Корея под оккупацией США. – Пхеньян, 1958. – С. 71.

19. The Outlook for Korea’s Economy, 1957. – p. 6.

20. Южная Корея под оккупацией США,- Пхеньян, 1958. – С. 70.

21. Корея. История и Экономика. – С. 232.

22. The Oriental Economist, № 572. – р. 299, The Voice of Korea, № 250. – р. 1.

23. United Nations Command Office. – р. 11, Korean Report Vol. Vi. – p. 45.

24. 1 тенбо дорівнює 0,99 га.

25. Южная Корея под оккупацией США,- Пхеньян, 1958. – С. 93.

26. Южная Корея под оккупацией США, - Пхеньян, 1958. – С. 108–109.

27. Бюллетень «Новости Кореи». – 1959. – № 10. – С. 12.

28. The Voice of Korea, Sept, 1959. – p. 3.

29. Program Accomplishment F. Y., 1957 Korea San Francisco, 1957. – p. 24.

30. Южная Корея под оккупацией США,- Пхеньян, 1958. – С. 123.

31. Бюллетень «Новости Кореи», 1959. – № 11. – С. 15.

Дата добавления: 2015-11-04