Важливими й революційними були відкриття в інших галузях наук, зокрема природничих наук. Так, у фізиці німецький фізик Макс Планк залишив помітний слід у царині термодинаміки, а своїми відкриттями у галузі квантової фізики поставив під сумнів достовірність учення Ісаака Ньютона про абсолютність (безвідносність) матерії, часу і простору.
Взявся за те, щоб узгодити суперечності між відкриттям М. Планка й вченням І. Ньютона, й успішно справився з цим Альберт Ейнштейн - автор теорії відносності, один із засновників квантової механіки і статистичної фізики. За теорією відносності матерія, час і простір є взаємно залежними. При цьому лише швидкість світла є незмінною, час же може уповільнюватися, а простір - змінювати свої форми. У 1921 р. А. Ейнштейну було присуджено Нобелівську премію. Після приходу в Німеччині до влади націонал-соціалістів з їхнєю антисемістською політикою, учений емігрував до США, де активно виступав за роззброєння й проти війни.
Важливі відкриття у галузі фізики також належать датському фізику Нільсу Бору та англійському вченому Ернесту Розерфорду, завдяки яким у 30-х рр. стало реальним отримати атомну енергію. Спеціаліст у галузі нейтронної фізики італійський фізик Енріко Фермі довів, що при ланцюговій реакції поділу ядер урану вивільнюється атомна енергія; Фредерік та Ірен Жоліо-Кюрі здійснили відкриття в явищі радіоактивності, що знайшло практичне застосування в медицині та біології; революційне значення мало відкриття нейтрона. Досліджуючи політичні засади суспільства, М. Вебер дійшов висновку, що існує чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, від якого й залежать форми права й форми управління. Серйозною небезпекою для суспільної гармонії М. Вебер вважав бюрократію, яку потрібно постійно тримати під політичним контролем. Значний інтерес для вченого становив феномен лідерства; М. Вебер навіть розробив теорію «демократії змагального лідерства».
Процес десталінізації, пов'язаний з критикою культу особи Сталіна, започаткований М. Хрущовим, дав українській інтелігенції надію на можливість національно-культурного відродження. Термін «десталінізація» умовний, адже В. Ленін заклав основи терористичної диктатури, яка у часи Сталіна набула крайніх форм. Попри те, статті Леніна щодо національного питання містили критику російського шовінізму, що уможливлювало посилання на його праці у протестах проти русифікації.
63) Український кінематограф.
З 1919 р. в Радянській Україні починається кіно, якому надавали державний характер. З 1922 року було засновано Всеукраїнське фотокіноуправління, якому вдалося реконструювати одеські та ялтинські підприємства, а в 1928 році ввести в дію київську кінофабрику (майбутню Київську кіностудію ім О. Довженка) — одну з найбільших та найсучасніших на той час у світі. Разом з тим, ігрове кіно намагалося поєднати революційну тематику з традиційною мелодрамою і пригодницькими жанрами («Укразія» П. Чардиніна; «Сумка дипкур'єра», «Ягідка кохання» Олександра Довженка). В даний час в Україні з'явилися також екранізації класичних творів національної літератури — «Тарас Трясило», «Микола Джеря», «Борислав сміється». У Одесі проходили зйомки багатьох фільмів, що ставили московські кінорежисери. У 1925 р. на екрани країни вийшов фільм Сергія Ейзенштейна «Броненосець Потьомкін», що увійшов в десятку кращих фільмів світового кінематографу і став візитною карткою Одеси. Наприкінці 1920-х рр. в українському кінематографі дедалі гучніше стала заявляти про себе нова модерністська течія, що сформувалася у співпраці з режисером Лесем Курбасом з письменниками Майком Йогансеном і Юрієм Яновським. Тернистий шлях долав у кіно самобутній режисер і сценарист, відомий скульптор Іван Кавалерідзе («Прометей», «Запорожець за Дунаєм»). Особливу роль у становленні українського кіномистецтва відіграли фільми О. Довженка «Звенигора» (1928), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930). Цікаво також те, що Довженко, який перебував у лавах Армії УНР, тепер знімав фільм Арсенал «з іншого боку». Його творчість піднесла вітчизняний кінематограф до світового рівня. У 1958 році на Всесвітній виставці в Брюсселі (Бельгія) в результаті опитування, проведеного Бельгійською Синематекою серед 117 видатних критиків і кінознавців з 26 країн світу, фільм «Земля» був названий у числі 12 найкращих картин усіх часів і народів. Стилістика, створена Довженко, поклала початок напряму, який визначають як «українське поетичне кіно».
У 1930 р. в Україні з'являється перший звуковий фільм — документальна стрічка Дзиги Вертова «Симфонія Донбасу», а наступного року глядачі почули голоси акторів у художньому фільмі О. Соловйова «Фронт». Наприкінці 1930-х тотальний терор в СРСР поєднується з кон'юнктурним поверненням до національно-історичної тематики. Фільми «Щорс» (1939) Олександра Довженка і «Богдан Хмельницький» (1941) Ігоря Савченка — дивовижне поєднання вимушеної заангажованості держзамовлення і очевидної режисерської та акторської обдарованості. Українське кіно часів Другої світової війни, частково евакуйоване на схід, було переважно підпорядковане ідеологічним завданням воєнної доби. Разом з тим, у цей час були зняті і справжні кіношедеври. До них можна віднести фільм «Райдуга» Марка Донського за сценарієм Ванди Василевської, який з надзвичайною художньою силою передає трагедію окупованого фашистами українського села. Фільм здобув низку міжнародних нагород, серед них премія «Оскар» (1944) в номінації «найкращий іноземний фільм». Сценарій Олександра Довженка «Україна в огні», який Сталін спочатку сприйняв схвально, а потім піддав нищівній критиці, а автора — шельмуванню. Однією з причин цього, про що Довженко натякнули, було те, що у сценарії нічого не було сказано про вирішальну роль Сталіна у перемозі над ворогом. Крім того, у фільмах воєнних років за вказівкою «вождя» пропагувалася ідея швидкої та легкої перемоги над фашизмом. Хоча українські фільми 1945—53 рр. були обмежені жорсткими канонами «соціалістичного реалізму», їх велику цінність складають високий рівень акторської гри (на екрані в цей час з'являються Михайло Романов, Амвросій Бучма, Дмитро Мілютенко, молодий Сергій Бондарчук) і високопрофесійні роботи кінооператорів («Подвиг розвідника» (1974), режисер Борис Барнет, оператор Данило Демуцький, «Тарас Шевченко», 1951, режисер Ігор Савченко).
64) Особливості сучасного етапу розвитку української культури.
Проголошення незалежності України створило принципово нові умови для розвитку національної культури. Необхідно перебороти негативну спадщину у сфері культури, що залишилися від радянських часів: партійно-класовий підхід до оцінок досяг нень культури; русифікацію; залишковий принцип у фінансуванні культури. Головним завданням культурного будівництва стало національно-культурне відродження України.
У 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про освіту», де школа визначалася як основа духовного розвитку держави. Реалізація Закону передбачає зміцнення матеріально-технічної бази освіти, видання нових підручників, урізноманітнення форм і методів навчання, широке впровадження в навчальний процес досягнень науки і техніки. Освітня система стає гнучкішою і різноманітнішою. Разом із державними з'являються приватні ліцеї, коледжі, гімназії. Зроблено деякі кроки до гуманізації освіти. Важливим завданням є забезпечення виконання в навчальних закладах «Закону про мови в Українській РСР», прийнятого ще в 1989 p., що передбачає перехід на україномовний режим навчального процесу. За декілька років кількість першокласників, що навчаються українською мовою, зросло з 43,5 до 67,7%, а у вищих навчальних закладах українською мовою викладання велося в 37% академічних груп. Проте ці процеси в східному і південному регіонах відбуваються повільно. Відбулася реорганізація керування освітою — із метою поліпшення зв'язку між системою середньої і вищої освіти були об'єднані Міністерство народної освіти і Міністерство вищої і середньої спеціальної освіти в одне — Міністерство освіти і науки України. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку у вузах — бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають автономнішими у своїй діяльності. Проте економічний стан істотно впливає на розвиток освіти, його фінансування, стан робітників цієї сфери. У 2002 р. з 48,1 млрд. грн. зведеного бюджету України 7,1 млрд., або кожна сьома гривня була спрямована на розвиток освіти. У 2001-2002 навчальному році з кожних 10 тис. жителів країни 1339 вчиться в загальноосвітніх, 102 — у професійно-технічних, 428 — у вищих навчальних закладах різних рівнів акредитації. У 1990-1991 — ситуація була дещо іншою — відповідно 1373, 127 і 316. У 2002 р. в Україні функціонувало 22,2 тис. шкіл, ліцеїв, гімназій, у яких навчається 6601,2 тис. учнів. Навчальний процес забезпечують 568 тис. учителів. Українською мовою навчається 71,7% школярів проти 58,3% шість років тому. Кожний четвертий учень (27,3%) має можливість навчатися російською мовою, а в регіонах компактного проживання населення інших національностей працюють школи і класи, де діти одержують освіту на румунській, угорській, кримськотатарській, польській й інших, мовах. Серед чинників, що негативно впливають на навчальний процес, необхідно відзначити недостатню забезпеченість сучасними підручниками і наочним приладдям, а також низький рівень комп'ютеризації. У 983 вищих навчальних закладах усіх рівнів акредитації у 2002 р. навчалося 2109 тис. студентів, що на 9 % більше, ніж у попередньому році. Серед студентів, що одержують вищу освіту, жінок 53 %. Серед випускників вузів найбільшу кількість груп складають спеціалісти з галузей знань «економіка, комерція і підприємництво» (30% у вузах III-IV рівнів) і «інженерія» (26%). За темпами зростання фахівців особливо виділяються економічні і юридичні фахи. Навчальний процес у вузах забезпечують 169 тис. викладачів. В основному складі професорсько-викладацького персоналу закладів III-IV рівнів акредитації 7,3 тис. (8,5%) докторів наук і 40,3 тис. (47,2%) кандидатів наук. Учене звання професора мають майже 7 тис. викладачів (8%), доцента — 30,2 тис. (35,3%).
У достатньо складному становищі виявилася наука. Позначилася багаторічна фактична ізоляція української науки від світової і одностороння орієнтація на російську, недостатня матеріально-технічна база. Центром науки, як і раніше, залишається Академія наук, якій надано у 1994 р. статус національної.
Великих успіхів досягли українські спортсмени на літніх Олімпійських іграх 1996 р. у м. Атланта (США), посівши почесне 9 командне місце й увійшовши до числа головних спортивних країн світу.
65) Реформування системи освіти. Наукове життя.
Загальна середня освіта є основною ланкою у становленні й розвитку молодої особистості, у формуванні її характеру, патріотичних рис, громадянської позиції. Тому не випадково серед основних показників людського розвитку, покладених ООН в основу оцінювання суспільного прогресу, один з індексів відображає стан освіченості нації, доступу громадян до якісної освіти. Однак процеси реформування української освіти, що нині започатковані на всіх її рівнях, на жаль, не повною мірою враховують важливість базової ланки освіти, її вагомість у забезпеченні якісного життя людини, а відтак адекватного вимогам часу розвитку суспільства та держави.
За роки незалежності нашої держави відбулося становлення середньої школи як соціальної інституції самостійної України, що супроводжувалося формуванням законодавчої та нормативно-правової бази, удосконаленням мережі загальноосвітніх навчальних закладів відповідно до освітніх потреб населення, демографічної та етнічної ситуації, створенням вітчизняних освітніх стандартів, навчальних планів і програм, створенням і виданням підручників і навчальних посібників тощо. Водночас у процесі становлення і розвитку загальноосвітньої школи не вдалося повною мірою реалізувати закладені в його основу продуктивні ідеї та підходи, уникнути ряду істотних помилок і прорахунків, що призвело до низки гострих проблем та недоліків у сучасній шкільній освіті.
Серед нерозв'язаних проблем мають місце такі: неповне забезпечення рівного доступу всіх громадян до якісної освіти, посередня успішність вітчизняних школярів, що підтверджується незалежним зовнішнім оцінюванням і міжнародними порівняльними дослідженнями навчальних досягнень учнів, недостатньо повне та якісне забезпечення навчального процесу програмами, підручниками, дидактичними засобами, комп'ютерною технікою, неефективна реалізація ідеї профільного навчання у старшій школі, незадовільна матеріальна база шкіл тощо.
Настав час поглянути на наші здобутки з позицій удосконалення і розвитку української системи освіти відповідно до світових тенденцій та інтеграції української школи до європейського освітнього простору, а недоліки та прорахунки, що ще мають місце, виправити. Щоб позбутися їх і підняти якість середньої освіти на належний рівень, необхідно максимально сконцентрувати зусилля влади на низці першочергових завдань.
На початку XXI століття для України особливо важливим є те, що знання, трансляцію і генерування яких забезпечує освітньо-наукова система, дедалі більше стають джерелом економічного зростання і суспільного поступу в умовах браку додаткових вкладень праці й капіталу. Однакові за обсягом інвестиції дають набагато більший ефект за наявності кваліфікованих кадрів, здатних швидко й ефективно освоювати нові знання, уміння та навички у сприятливому науковому й інноваційному середовищі. Одна з визначальних особливостей економіки XXI століття полягає в тому, що джерелом зростання продуктивності праці у світі дедалі більше стають інновації у широкому сенсі (оптимізація виробничих процесів, інтеграція у виробництво нових технологій, виробів, видів послуг), а адекватне вимогам часу інноваційне середовище є можливим лише за умови високого рівня розвитку освітньо-наукової системи. Тому реформування освітньої системи України є на сьогодні першочерговим завданням. Серед ключових напрямів такого реформування є передусім приведення освіти у відповідність до запитів економіки, інтеграція в єдиний європейський освітній простір, посилення дослідницького та інноваційного компонентів.
66) Сучасна українська література, театр та музика.
Сучасне українське мистецтво вражає ідейно-естетичною багатовимірністю, відкритістю до творчого діалогу, спонтанним розширенням географії творчих особистостей на національному культурному просторі, розмаїтістю форм, стилів та образно-виражальною еклектичністю (1).
Великий німецький письменник та філософ Ф. Шиллер вважав, що твір мистецтва за своєю природою мобілізує всі можливості психіки людини, актуалізує в процесі художнього сприйняття весь спектр її логічних, інтуїтивних, емоційних здібностей, тому систематичні контакти з мистецтвом допомагають людині виправляти викривленість свого єства, звести до мінімуму негативний вплив певних цивілізаційних чинників.
Насолода мистецтвом – результат подолання його умовності, порівняння художнього з реальним, впізнавання реальності в умовному. Це можливо за умови активного використання асоціативних здібностей як глядача, так і художника, нероздільно поєднаних зустрічними „силовими лініями” співтворчості (2).
Водночас, активізації таких асоціативних здібностей повинна сприяти діяльність мистецького критика, який є своєрідним посередником між глядачем та митцем.
Українська мистецька критика має у минулому славні здобутки та справедливо пишається творчістю своїх видатних представників. І сьогодні з незмінним пієтетом згадують імена Д. Антоновича, М. Вороного, Є. Кузьміна, Ф. Ернста, Е. Голлербаха, С. Гординського, М. Голубця, П. Ковжуна та багатьох інших. Українська критика початку ХХ ст. і доби українського відродження виборювала національно-державницьке призначення й відкритість української культури та мистецтва, захищала мистецькі здобутки і цінності (3).
Водночас, слід зазначити, що сучасна мистецька критика переживає доволі складний період. Це стосується і критики музичної, і театральної, і присвяченої образотворчому мистецтву.
Фахівці зазначають, що сучасна українська мистецька критика переживає період летаргійної адаптації. Щоб вивести її зі стану самозаспокоєння й стишеної темпоритміки, потрібні зовнішні струси, такого роду стимулятори, які зможуть сколихнути її приспані творчі інтенції.
Українська мистецька критика пасивна в стосунку до самої себе, а відтак у стосунку до об’єктивних репрезентацій сучасного українського мистецького процесу. Запитаємо – чому так сталося? Летаргійний спосіб її екзистенції, з часів соцреалістичної настанови, екзистенції напівголодної, герметично відірваної через бар’єри залізної завіси, а відтак – через мовні бар’єри має, однак, висхідні передумови для старту, що довго затягується і затягується надалі
67) Релігійне життя в Україні.
Із моменту проголошення в Україні незалежності активізувалося релігійне життя суспільства. Навесні 1991 р. Верховною Радою України був ухвалений закон про свободу совісті та релігійних об'єднань, який заборонив державі втручатися у справи церкви, а церкві — у державні справи. Сучасна релігійна ситуація в Україні характеризується розколом православ'я. 1990 р. після обрання патріарха Мстислава (Скрипника) була відновлена УАПЦ. У Харкові, Києві та інших містах відновилися її храми. Московський патріархат надав внутрішню автономію Українській православній церкві (УПЦ), але зберіг за собою право призначати вищих духовних осіб в Україні. Спроби президента Л. Кравчука та київського митрополита Філарета (Денисенка) домогтися від Московського патріархату повної незалежності УПЦ не вдалися. Тому частини УПЦ і УАПЦ за підтримки української влади виділились, утворивши Українську православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП), яка й досі є ніким не визнаною. Таким чином, православ'я в Україні розкололось на три ворогуючі між собою конфесії, що надзвичайно ускладнює релігійну ситуацію в Україні. Між ними точиться гостра боротьба за нерухомість (храми) і паству, що неодноразово призводило до суперечок їх прибічників.1989 р. відновилася діяльність греко-католицької церкви (УГКЦ). Вона має великий вплив у Західній Україні. Її резиденцією став Собор Святого Юра у Львові. Вона також неодноразово вступала у суперечки із православними конфесіями з приводу володіння храмами. Крім християнських конфесій, в Україні діють іудейські та мусульманські релігійні общини, буддисти та багато інших сект.
68) Український постмодернізм.
Впродовж останніх років в Україні феномен постмодернізму і навіть сам термін стали об`єктами різномасштабних теоретичних спекуляцій, імпульсом і причиною вже не лише суто літературних і мистецьких, а й суспільних істерій. Іманентна для нашої культурної ситуації законсервованість та інерційність "локалізувала" феномен постмодернізму, адаптувала глобальне явище до національних потреб, презентувала запозичені ззовні стереотипи як місцеві нововідкриття. А результат лише той, що подібні хаотичні й несамостійні проекції значною мірою дезорієнтували, - якщо не спотворили, -саму "локальну" перспективу, культивуючи і кодифікуючи її всього лише як "неоколоніальний" простір.
Постмодернізм начебто (за Юрґеном Габермасом у тлумаченні Славоя Жижека) є деконструкцією опори на універсальність, показом її хибності і протиставленням їй автономності окремих сфер (у тому числі естетичної), партикулярних просторів, відсіків культури. Враховуючи ще й постмодерного теоретика Умберто Еко, треба було б додати, що це - множинна автономність, де все перетворено на інтеркодову та інтертекстуальну гру, зіткнення фраґментів - часток, які є позитивно зрозумілими всередині своєї часткової автентичності, але іззовні - тобто у складі більшого простору комунікації - стають просто об'єктивованими знаками, об'єктами, чия присутність у реальному (або буттєвому, на відміну від психічного Реального) сигналізує неоднорідність Символічного і блокує його дієвість, розриває зв'язок коду і повідомлення. На противагу цьому, для лаканівця Славоя Жижека відсутність Речі (в перекладі на інші теоретичні коди - відсутність центральної цінності, стрижня ієрархії або трансцендентального означуваного) не заважає працювати символічному, яке у постмодерні крутиться довкола цієї відсутності. Тобто, можна сказати від себе, - навколо дірки, в яку пролазить психотичне заперечення реальності...
Звичайно, постмодерн - це відчуття втрати, це тимчасовий відчай після краху універсалістської Символічної ідилії, це гра з її уламками, які докупи або зовсім не збираються, або збираються лише локально ("автентично"). Проте, граючися з уламками, постмодернізм потрохи розгрібає їх завали на руїнах; а під руїнами завжди хоч щось живе та ховається.
Серед перших виразно постмодерністських творів — романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985).
Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О. Забужко та інших.
69) Україна між Сходом і Заходом: перспективи розвитку національної культури України у ХХІ ст.
Украї́нська культу́ра XXI століття — конотати[Джерело?], за якими розвивалася, розвивається національна культура України і українців (українства) у поточному столітті. Ідеї, люди, події, явища та середовища, що формують сучасний культурний простір та культуру — надбудову української дійсності, матеріальну, духовну та соціальну культуру українства.
Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури.
Є дані, що вказують на те, що за роки незалежності у суспільному вимірі, державному будівництві зроблено більше, ніж за попередні 70 років, років радянської влади. Це вказує на ту різницю, що властива без- та державній нації у її формуванні.
На сучасному етапі — Україна — індустріально-постіндустріальна держава, з переважанням міського населення (67.2%, 2011, див. демографія України); порівняно з попереднім переписом (1989) із практично тотожним кількісним пока́зником міщан (66.7%), моноетнічна (77,8% — українці), з переважанням католицької (вселенської) православної (за обрядом; східного, візантійського), віри.
Передумовами становлення культури України на сьогоднішньому етапі, передували й зовнішньополітичні зміни на мапі Європи — розпад Варшавського пакту, падіння Берлінської стіни, об'єднання Німеччини, розвал СРСР, створення СНД, розпад Чехо-Словаччини на Чехію та Словаччину, перша та друга хвилі розширення Євросоюзу, вступ країн екс-варшавського блоку до НАТО, війна у Сербії та відділення/постання Косова. За висновками Всесвітнього банку, у виграші від економічної інтеграції в 90-ті роки опинилися саме ті країни (у глобальному вимірі), що знизили політичні бар'єри, які перешкоджають міжнародній торгівлі та інвестиціям.
Разом з політичною кристалізацією, формуються геополітичні стремління новопосталих держав та режимів у вигляді війського-політичного блокування чи прямування до нього, утвердження тієї чи іншої моделі державотворення, а, відтак, зміни, політичних та господарських еліт.
70) Україна між Сходом і Заходом: перспективи розвитку національної культури України у ХХІ ст.
Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації і складний процес переходу до нового суспільства на зламі епох вимагають нового висвітлення культурологічних проблем, відкривають нові обрії розвитку української культури[1].
Є дані, що вказують на те, що за роки незалежності у суспільному вимірі, державному будівництві зроблено більше, ніж за попередні 70 років, років радянської влади. Це вказує на ту різницю, що властива без- та державній нації у її формуванні.
Передумовами становлення культури України на сьогоднішньому етапі, передували й зовнішньополітичні зміни на мапі Європи — розпад Варшавського пакту, падіння Берлінської стіни, об'єднання Німеччини, розвал СРСР, створення СНД, розпад Чехо-Словаччини на Чехію та Словаччину, перша та друга хвилі розширення Євросоюзу, вступ країн екс-варшавського блоку до НАТО, війна у Сербії та відділення/постання Косова. За висновками Всесвітнього банку, у виграші від економічної інтеграції в 90-ті роки опинилися саме ті країни (у глобальному вимірі), що знизили політичні бар'єри, які перешкоджають міжнародній торгівлі та інвестиціям[3].
Разом з політичною кристалізацією, формуються геополітичні стремління новопосталих держав та режимів у вигляді війського-політичного блокування чи прямування до нього, утвердження тієї чи іншої моделі державотворення, а, відтак, зміни, політичних та господарських еліт.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |