Порівнюючи епікуреїзм та стоїцизм, варто наголосити на основах світобудови в їх значеннях для людини; висновках,що випливають для людини з такого розуміння світобудови; та на життєвих завданнях людини.
З точки зору епікурейців матеріальний речовинний світ складається з атомів, що рухаються хаотично. Людська душа також складається з атомів. Оскільки в основі світу лежать невмирущі атоми, то смерті не існує. В цілому сенс життя людини зводиться до отримання максимум насолод. Виходячи з такого розуміння світобудови, то людям потрібно позбутися життєвих страхів, задля досягнення атараксії – душевної незворушності.
З іншого боку стоїки, які вважали, що весь світ - єдине тіло, яке наскрізь пронизане активним началом, яким є Бог. Бог-це творчий вогонь, тілесне дихання, життєва теплота(пневма), що розлита в тілі природи. У світі панує фатум-невблаганний закон долі. Дія долі неминуча. Не варто опиратись фатуму: того,хто бажає,доля вабить, хто не бажає – тягне. При цьому людина мусить бути незворушною і безпристрасною(апатичною). Треба зберігати мужність духу, оскільки дух автономний стосовно обставин життя.
Як і епікурейці, стоїки проповідували апатію, та якщо епікурейці вважали її наслідком втечі від світу, то прихильники стоїцизму, навпаки, прийняттям світу.
29.Античний скептицизм.
Як філософський напрям скептицизм піддавав сумніву можливість достовірного пізнання світу й існування надійного критерію істини. Він часто поставав як критично-недовірливе ставлення до всього.
Згідно з гносеологією скептицизму кожній тезі можна протиставити антитезу, яка нічим не поступається тезі. На цій основі скептики рекомендують утримуватися від категоричних суджень. Сумнів і утримання від суджень не одне й те саме. Якщо в стані сумніву розум не знає, що вибирати, то у стані утримання від суджень розум знає, що нічого не слід вибирати. У цьому разі він виявляє не слабкість, а силу. Наслідком сумніву чи відсутності знання є розгубленість, сум'яття, почуття жалю і невдоволення, а наслідком утримання від суджень — спокій, незворушність, цілковита внутрішня вдоволеність.
Традиційну для античної філософії думку про залежність щастя людини від успіхів пізнання скептики вважають неприйнятною. Це твердження вони аргументували тим, що філософи не дуже близькі до істини. А якби навіть вдалося знайти її, то це, вважали скептики, не тільки не наблизило б людей до щастя, а навіть віддалило б. Істина є чимось усезагальним, що виходить за межі індивіда і загрожує його підкорити. А той, хто не має судження про те, що добре чи погане, і не уникає його, і не гониться за ним, залишається незворушним.
30. Філософія неоплатонізму.
Неоплатоні́зм — ідеалістичний напрям античної філософії III-VI ст., що з'єднує і систематизує
елементи філософії Платона, Аристотеля та східної філософії. Найвідомішим і значним виразником ідей неоплатонізму є Плотін. Ідеалістична теорія ідей Платона прийняла в неоплатонізмі форму вченя про еманацію(випромінювання) матеріального світу з духовного першоджерела.
Основні творці неоплатонізму: Плотін, Порфирій, Ямвліх, Прокл. Філософським джерелом неоплатонізму є вчення Платона про первинність світу ідей і вторинність матеріального світу. Воно було витлумачено в дусі містицизму. Концепція виникнення і розвитку світу в неоплатоніків дуже складна. Його творцем є надчуттєве абстрактне Єдине, яке шляхом еманації (витіканням) виділяє з себе світовий розум (світ ідей), світову (божественну) Душу і чуттєвий матеріальний світ. Індивідуальна (земна) душа, яка "охоплена" небуттям (матерією, тілом), є часткою світової Душі. Вони взаємопов'язані. Земна душа прагне бути максимально подібною до світової. Гармонія між ними визначається вчинками і діяльністю людини. Чим більше людина керується принципами добра, тим ближчою вона стає до божественної Душі. Тому сенс життя людини - повсякденне духовне самовдосконалення, отже, душа, за неоплатонізмом, повинна весь час очищатися від всього земного. Очищення досягається відмовою від земних потреб та інтересів, постійними роздумами про найвищі Божі істини. Вершиною очищення є стан трансу, коли душа людини зливається зі світовою Душею.
31.Особливості філософського пізнання в епоху Середньовіччя
Характерна особливість Середньовічної філософії – це яскраво виражений релігійний характер, оскільки вона ґрунтується на вірі в Єдиного, ідеях християнського монотеїзму, на ідеї божественного творення. Джерелом усього сущого виступає Бог, як ідеальна потойбічна істота. Бог – вічний, незмінний, всемогутній. Він створив світ з нічого актом своєї волі. Створений богом світ є повністю залежним від нього.
Людина, її роль та місце у світі оцінюється двоїсто. З одного боку, вона – вершина божеств, творіння створене за образом і подобою Божою. З іншого боку, внаслідок гріхопадіння перших людей та вигнання їх з Раю, людина трактується як істота слабка, повністю залежна від волі Бога.
У пізнанні сущого середньовіч філософи виділяють два рівні:
Перший рівень - вищий - знання надприродного. Головний спосіб пізнання - одкровення - передача людям істин, які виходять від Бога і відображають його волю. Бог є не тільки абсолютне благо, але і абсолютна істина, тому один раз отримане в одкровенні знання є догматом, тобто положенням, що не вимагає доказу або аналізу, а прийнятим на віру. У християнстві основними видами одкровення є тексти Біблії або Євангелія. Тільки релігійна віра, тлумачення священних текстів можуть нам дати знання про світ.
Другий рівень - нижчий - знання єства, яке відшукується людським розумом. Тут зразком, нормою вважали тексти Платона і Аристотеля, а також коментарі їх арабських філософів.
Співвідношення цих двох рівнів пізнання інтерпретувалися в середньовічній філософії у проблемі співвідношення розуму і віри, науки, філософії і теології.
32. Основні етапи становлення середньовічної філософії та їх характеристика
У розвитку філософії Середньовіччя можна умовно виділити такі етапи: апологетика (I-II ст.); патристика (II-XI ст.); схоластика (XI - XV ст.);
Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом апологетики. За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.
На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики. Одним з найвідоміших її представників вважається Аврелій Августин. На цьому етапі становлення філософії Середніх віків спостерігається обґрунтування положень християнського віровчення, розширення його серед людей. Пріоритет в осмисленні християнських догм віддається вірі, а не розуму.
Поступово у Середньовіччі з’явилась філософська схоластика. За уявленнями схоластів, світ існує не самостійно, а лише в причетності до Бога. Не слід шукати істину, оскільки її подано в божественному одкровенні. Філософія має за допомогою розуму лише обґрунтувати і викласти цю істину. У цілому, схоластичне філософствування було зосереджене на доведенні реального існування універсалій та буття Бога. Учасники дискусії з цих питань відповідали на них по-різному.
Одні, реалісти, доводили реальне існування тільки загального. Відповідно до кожної конкретної речі існує загальне поняття – універсалій, який існує поза нею, є її причиною, породжує її.
Інші, номіналісти, навпаки, заперечували реальне існування універсалій. Вважали, що справжніми є лише речі, що суттєво сприймаються, а не їх ідеї - універсалії.
33.проблема співвідношення віри та знання в середньовічній філософії.
У середньовічній філософії питання співвідношення віри і знання було основною гносеологічною проблемою. Християнство виходило і виходить з того, що вся істина дана Богом у Святому писанні. Однак, Писання вимагає правильного прочитання. Таким чином, неминуче виникає питання --яке прочитання вважати правильним?
Дискусії з питання прочитання Писання вперше виникають не як чисто філософські, а як результат розбіжності інтерпретації текстів. Для вирішення цієї проблеми був необхідний відповідний інструментарій. І, як такий інструментарій використовуються граматика, риторика і діалектика. Тут вони виступають вже не як «вільні мистецтва», а як засіб проникнення в християнські істини. Таким чином, відбувається звернення віри до знання.
Використання знання для справи віри було необхідно і для звернення до християнства людей невіруючих. Для них була необхідна аргументація. Причому аргументація, що спирається на розум, на його раціональні принципи. Саме такі принципи і були знайдені в платонівській і арістотелівській філософії.
Офіційна християнська доктрина завжди довірялася тільки церковним ієрархів і, тому, до певного моменту, обговорення питання про співвідношенні віри і розуму залишалося долею вузького кола осіб. Ситуація змінилася з виникненням монастирських шкіл і створенням університетів. Вони стали «каталізаторами» розвитку в теології питання про співвідношення віри і розуму. На університетських семінарах, де церква офіційно дозволяла вести дискусії на будь-яку тему, а також у монастирських школах питання про співвідношенні віри і знання придбав нову аудиторію і нове звучання.
34.Західна апологетика (Тертулліан про парадоксалізм віри)
Тертуліан - представник антигностицизму всередині ортодоксального християнства, присвятив велику частину своїх праць спростуванню гностицизму і самого пафосу раціонального знання. Особливо великі його заслуги у створенні латинської богословської термінології. У теологічній сфері Тертуліан був першим, хто застосував термін «трійця» замість «тріада». Тертулліану здавалося, що останнє означає «троє різних», а трійця - це «сукупність трьох». Своє розуміння тринитарного монотеїзму він роз'яснив так: троїстість Бога розкривається лише в процесі самовиявлення, коли трансцендентне втягується в історію. Тільки в русі від божественного до людського, тобто в процесі одкровення, вибудовується вся реальність трійці. Однак вона має єдину сутність або субстанцію, тому у всіх трьох особах присутня одна і та ж божественна сила буття. Три особи, за задумом Тертуліана, повинні означати не те, що в Богові є три персони і три волі, а те, що у єдиного Бога є три личини, три маски, до яких він вдається у ході свого самовияву.
Головна теза його вчення - утвердження безумовного примату віри над знанням. За натурою фанатичний і темпераментний, він вклав усі свої здібності в обґрунтування своїх переконань, часто вдавався до парадоксів. Формулу про наявність у Христі двох природ, що стала для західного християнства основоположною, також висунув він. Він сказав, що Христос поєднав в одному обличчі вічного Бога і смертну людину Ісуса, що представляють дві незалежні один від одного природи, не змішані і не роздільні. Це формулювання лягло в основу того парадоксалізму, який церква і вважає свідченням реальності втілення Христа.
35. Західна патристика (філософська проблематика у Аврелія Августина)
Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики(II-XIст). Одним з її представників вважається Аврелій Августин, або Августин Блаженний.
У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободу волі і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободу волі. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.
Августин дав принципово нове, лінійне тлумачення часу на відміну від циклічного його тлумачення, притаманного античному світогляду. Поняття про час, як рух від минулого до майбутнього, а не як постійне повторення того, що вже колись було, стало основою формування історичної свідомості.
36.Схоластика (основні проблеми філософського вчення Фоми Аквінського).
Схоластика — це тип релігійної філософії, для якого характерне принципове панування теології над усіма іншими формами пізнання, знання. Фома Аквінський: віра і розум не тільки відрізняються один від одного, але разом з тим і утворюють єдність, гармонійно існують. Рухаючись до істини, розум може вступити у суперечність з догматами віри. Фома стверджував, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. Фома описує Бога як першопричину і кінцеву мету сущого, як “чисту форму”, “чисту актуальність” або буття.
Основні поняття вчення Аквінського - поняття дійсності і можливості. Кожна річ є поєднанням “матерії і “форми”. Нижчий рівень буттєвості - неорганічні стихії й мінерали, форма яких виступає лише їх зовнішньою визначеністю. Другий рівень - рослини - речі, які визначаються формою з внутрішньою доцільністю. Третій рівень - тварини, тут форма є діючою причиною. На четвертому рівні форма постає як дух, розумна душа - найвище із створеного. Філософ вважав, що всезагальне, або універсали, існують: “до речей” у розумі Бога; у “речах” як ті самі ідеї, що отримали матеріалізацію, “після речей” у роздумі людей як результат абстракції. Метою діяльності людини, за Аквінським, - є пізнання. Досягнення щастя - результат діяльності не стільки волі, скільки розуму. Фома виділяє дві здатності пізнання речей, які притаманні людині - це почуття та інтелект. Пізнання починається з чуттєвого досвіду, коли під дією зовнішніх об'єктів у людини виникають чуттєві образи. З них інтелект абстрагує “умосяжний образ” речі, яка пізнається, і осягає таким чином її сутність. Істину Фома визначав як відповідність інтелекту і речі. Людського індивіда Фома Аквінський вважає як особистісну єдність душі і життєтворного нею тіла. Душа нематеріальна, самодостатня і само суща, або субстанціальна. Державна влада походить від Бога, форма правління в кожному окремому випадку повинна узгоджуватись з обставинами. Фома Аквінський надавав перевагу монархії. Влада правителя повинна підкорятися вищій духовній владі.
37. Розуміння історії в середньовічній християнській філософії.
У середньовіччя ядром соціокультурної матриці була релігія, що визначило торжество історіосфеми провіденціалізму. Першою систематизованою християнської концепцією божественного промислу був провіденціанолізм Августина, що включає в себе теологічну інтерпретацію історії, універсальна теорія про людство і його долях як єдиного, Богом керованого цілого, спирається на основні вузли, взяті з біблійної схеми: гріхопадіння - олюднення Бога - друге пришестя Христа, і що додають історіософської доктрині Августина христоцентричність. Божественна і людська історії протікають у взаємно нероздільних, але протилежних сферах, змістом яких є протиборство двох градів (держав) - Граду Земного, втіленого в Римській імперії, і Граду Небесного, Божого, втіленого в християнської (католицької) церкви. Августинівська концепція жорсткого приречення виключає для людини можливість потрапити в число небесних обранців з власної волі. Схоластики, продовжуючи традицію християнської апологетики, прагнули створити струнку систему християнського світогляду, що вибудовує ієрархію сфер буття, на вершині якої розташовувалася церква. Теоретичне обґрунтування максимальної концентрації влади римської церкви містилося у вченні Фоми Аквінського (1225-1274), який спирався на філософію Аристотеля.
38. Проблема людини в філософії епохи Відродження: гуманізм та антропоцентризм.
Гуманізм — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність. Світоглядною спрямованістю Відродження було відкриття самоцінності людської особистості, гуманістична спрямованість пізнання. Людина відчуває таку самостійність, яку вона не мала ні в античності, ні в середньовіччі. Її сила, влада над усім існуючим і, над самою собою не потребує ніяких зовнішніх сил — ні природи (античність), ні Бога (середні віки). Людина не просто природна істота, вона творець самої себе і цим відрізняється від решти природних істот. Людина стає хазяїном природи внаслідок усвідомлення себе творцем власного життя та волі. Такої сили і такої влади своєї над усім сущим не знала ні антична, ні середньовічна людина. Філософія Відродження переглядає також середньовічне ставлення до природи. Вона заперечує тлумачення останньої як начала несамостійного,. Але в той же час це не означає повернення до космоцентризму античного мислення, природа трактується пантеїстичне (грецьке "пантеізм" означає "всебожжя"). Бог зливається з природою, неначебто розчиняється в ній, внаслідок чого сама природа обожнюється. Геліоцентрична теорія, створена і обґрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту та множинності в ньому світів.
39. Соціальні утопії епохи Відродження (Т.Мор, Т.Кампанела).
Т.Мор піддав критиці монархію та її економічну основу — приватну власність і запропонував політичний устрій майбутньої ідеальної держави, в якій ліквідація приватної власності приводить до встановлення рівності всіх громадян. Головним аспектом такого суспільства мала бути обов'язковість праці. Мислитель пропонував, щоб усі посадові особи держави обиралися та були підзвітними народові.
Т. Мор пропонував чітко визначити функції держави, основними з яких мали бути: організація виробництва товарів і продуктів та їх розподіл, боротьба зі злочинами, забезпечення миру. Такий державний устрій та система влади, на думку Т. Мора, мали сприяти формуванню високих моральних якостей людей і, як наслідок, міцної самодисципліни, зменшенню суспільної ролі такого регулятора, як право. Тому в цій ідеальній державі діяла обмежена кількість законів.
Т.Кампанелла визначав приватну власність першоджерелом суспільної нерівності і кривди, а ідеальним бачив такий державний устрій, який грунтується на загальній власності людей та спільній власності на засоби виробництва, передбачалася загальна власність на одяг та особисті предмети, встановилася повна рівність між чоловіками й жінками.
40. Політична філософія Н.Макіавеллі.
Політичні події, зміни в державі мають об'єктивний характер. Влада, політика вже за своєю природою є позаморальними явищами. Н. Макіавеллі намагається розкрити закономірності суспільно-політичних явищ, з'ясувати причини зміни однієї форми держави іншою, визначити найкращу з них, розглянути проблеми співвідношення влади правителя і народу тощо. Аналіз і вирішення цих питань, виходячи з потреб часу, надавали вченню мислителя значення практичної науки про політику, управління державою. Введення самого терміна stato, тобто «держава», в політичну науку Нового часу пов'язують саме з Н. Макіавеллі.
Учений вважав, що державу створили не Бог, а люди, виходячи з потреби спільного блага. Спочатку люди жили розрізнено, але згодом об'єдналися, щоб краще захищатися. Вони обрали зі свого середовища найсильнішого і найхороб-рішого ватажка й почали йому підкорятися. Метою держави є забезпечення кожному вільного користування майном і безпеки. Абсолютна влада швидко розбещує як правителів, так і підданих. У результаті монархія перетворюється на тиранію. Після знищення тиранії настає аристократичне правління, з часом воно вироджується в олігархію, яка зазнає участі тиранії. Далі народ вводить народне правління, після чого кругообіг форм держави повторюється.
Н. Макіавеллі розрізняє монархію, аристократію і народне правління, спотворенням яких є тиранія, олігархія та охлократія. Перші три форми правління він називає правильними, але вважає їх нестійкими й недовготривалими. Найкращою, на його думку, є змішана форма, в якій поєднуються елементи всіх правильних форм. Н. Макіавеллі віддає перевагу республіці.
41. Натурфілософія Дж. Бруно
Вихідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути центром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. Поняття «верх» і «низ» та їм подібні може бути застосовано до окремих, обмежених систем, але не до Космосу, вічного і нескінченного. У праці «Про причину, початок і єдине» Бог у Дж. Бруно — синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху та розвитку світу. Головне завдання філософії і науки - проникнення в глибини матеріального світу, встановлення за зовнішнім калейдоскопом речей і явищ внутрішніх закономірностей Аж. Бруно стверджує, що не тільки природа - це «Бог у речах», але й Бог не існує, немислимий без «речей», без тілесного, матеріального світу.
Натурфілософські погляди Бруно поєднуються з елементами стихійної діалектики. Відзначаючи постійну мінливість усіх речей і явищ, він стверджував, що впродовж багатьох віків змінюється поверхня Землі, моря перетворюються на континенти, а континенти - на моря. Людина (мікрокосм) тісно пов'язана з природою (макрокосмом). Безмежна любов людини до пізнання нескінченного, сила розуму підносять її над світом
42. Світоглядне значення природничо-наукових поглядів М.Коперника, Г.Галілея.
Справжній переворот у поглядах на світобудову в епоху Відродження зробив Микола Коперник. Він створив геліоцентричну систему, що суперечила геоцентричній системі християнських поглядів на світ. Коперник дійшов таких висновків: 1) Земля не є нерухомою в центрі Всесвіту, а обертається навколо своєї осі; 2) Земля обертається навколо Сонця, яке є центром Всесвіту; 3) обертанням Землі навколо своєї осі Коперник пояснив зміну дня і ночі. Ці висновки Коперника відкривали принципово нові шляхи для розвитку астрономії. В той час як Галілео Галілей відходить від пантеїзму і започатковує деїстичне розуміння світу. Бог створив природу, наділив її певним порядком і закономірностями. Однак після цього він не втручається у природу, яка живе і розвивається самостійно. На підставі висновку про незалежне від Бога існування природи Галілей обґрунтовує правильність свого погляду на її пізнання. Він запровадив експериментально-математичний метод дослідження природи - Космосу.
43. Ідеї Реформації та їх значення для формування культури Нового часу
Тенденції культурного розвитку, започатковані епохою Відродження, знайшли своє продовження у XVII ст. Водночас виникли й інші соціально-історичні чинники, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя Західної Європи. Значною мірою вони зумовлювалися попереднім історичним розвитком, і все ж це були новітні тенденції суспільного розквіту, котрі започаткували формування нових політичних і економічних структур, нове розуміння світу і людини, нову систему культурних цінностей.Новизна цих поглядів проявилася першочергово в Реформації. Реформація — загальновизнана назва широкого суспільно-політичного руху, що на початку XVI ст. охопив майже всю Європу. Спрямований проти католицької церкви, він спричинив утворення нової сутності церков, так званого протестантського напряму. З ідеологічного погляду, Реформація досить послідовно відображала новий, буржуазний, час в історії Європи, відіграла величезну роль у руйнації старого феодально-патріархального укладу в культурі, мисленні, способу життя. Релігійним наслідком Реформації, де вона перемогла, було утворення кількох нових, так званих протестантських, церков (лютеранських, кальвіністських, англіканських, унітаристських та ін.).Можна сказати без перебільшення, що Реформація змінила обличчя Європи, суттєво посприявши поступовому створенню того соціального і культурного ладу, що й дотепер існує у більшості європейських держав. На світоглядних засадах Реформації виникають нові художні напрямки і школи. Центр духовного життя зміщується у релігійно-світоглядну царину, на передній план висувається ставлення людини до Бога, що означало відхід від властивого Відродженню погляду на людину та її духовний світяк на найвищі життєві цінності. Загострення віросповідницьких суперечностей зумовило виникнення полемічної літератури, нових літературних жанрів: гімни, псалми, проповіді, відозви.44. Наукова революція 17 ст. та формування механістичної картини світу.
З'являється перша завершена та експериментально підтверджувана наукова теорія – механіка І. Ньютона. Ідеї та принципи механіки настільки поширились, що врешті виник так званий "механістичний" світогляд. Особливості наукової революції: 1. Відмежування наук. знання. від реліг. та філософ. вчень минулого.
2. Піднесення досвіду до рангу експерименту. 3. Проголошення математики мовою науки. 4. Виокремлення проблеми методу в самостійну сферу знання. Метафізика – умоглядне вчення про найзагальніші види буття - світ, Бога й душу. У середньовічній філософії єдиною субстанцією визнавався Бог, у Новий час завдяки науці поступово почали вважати субстанцією природу. Принцип інерції (Ісаак Ньютон – 1643-1727), закон збереження імпульсу (Декарт), збереження речовини (Антуан Лавуазьє – 1743-1794) відкрили можливість і природу розглядати з позиції збереження, незнищенності. Метафізика була першою спробою філософії Нового часу розмежуватись з наукою у пізнанні світу. Перетворення світу на об'єкт пізнання діалектично пов'язане з перетворенням людини на суб'єкт пізнання. Філософи Нового часу внаслідок розвитку середньовічної концепції внутрішньої «духовної особи» виникає поняття «свідомість» (Декарт), якій приписують насамперед гносеологічні властивості.
45.Спільні та відмінні риси в методології емпіризму та раціоналізму Нового часу.
Символами громадського прогресу в XVII ст стають перші буржуазні революції в Нідерландах (кінець XVI - почало XVII вв.) і Англії (середина XVII ст.). Зміни в економіці, політиці, соціальних стосунках, свідомості людей були такі значні, що цей історичний період дістав назву - Новий час. З новою силою розгорнулася полеміка про те, що ж є основою справжнього знання - розум або досвід. Виникають дві основні концепції пізнання -емпіризм і раціоналізм.
Емпіризм проголошує, що наукове пізнання отримує основний зміст від чуттєвого досвіду, у знаннях немає нічого, чого раніше не було б у чуттєвому досвіді суб’єкта пізнання. Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового знання досягається через діяльність розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції, чуттєво-сенситивне пізнання лише підштовхує розум до діяльності. Ідеалом знання як емпіризм, так і раціоналізм уважали математику, а головними характерними рисами істинного знання визнавали всезагальність, необхідність і суттєвість. Раціоналізм протистоїть ірраціоналізму й емпіризму. Принцип раціоналізму поділяють чи підтримують як матеріалісти (Спіноза), так і ідеалісти (Лейбніц). Основним представником раціоналізму є дуаліст Декарт.
Головне своє завдання філософія Нового часу вбачала в розробці та обґрунтуванні методів наукового пізнання, концентруючи основну свою проблематику навколо методології наукового пізнання та гносеології.
У Новий час матеріалізм виник спершу в Англії. Його представниками були Ф. Бекон, Т. Гоббс, Д. Локк та ін. Матеріалізм цього часу — це матеріалізм, який спирався на великі відкриття природничих наук. Розвиток буржуазного укладу, нових продуктивних сил зумовив значний прогрес механіки, математики, медицини, експериментальної біології. Новий лад вимагав нових конкретних знань, тому бурхливий розвиток наук об’єктивно підвів до вивчення світу в його конкретності. Цей спосіб мислення сприяв розквіту конкретних наук, нагромадженню емпіричного матеріалу. Матеріалізм XVIII ст. мав переважно метафізичний характер. Це була ознака тогочасної філософії.
46. Значення методології Ф.Бекона для формування філософії Нового часу
Засновником емпіризму був англійський філософ Френсіс Бекон, який основні свої ідеї висловив у працях "Новий органон" і "Про гідність та примноження наук". Головне завдання філософії Ф.Бекон визначає як пізнання природи і оволодіння її силами, а для цього необхідно розробити відповідний метод, який би найкоротшим шляхом вів до істини, правильно орієнтував пізнавальну і практичну діяльність людини, максимально збільшуючи її ефективність. На думку Бекона, існує чотири види помилкових суджень("примар"), від яких слід звільнитися перед тим, як починати пізнання. До першого виду помилок, які він називає "примарами Роду", належать ті, що пов'язані з недосконалістю людського розуму та органів чуття людини. Вони укорінені в самій людській природі. Під впливом цих "примар" людина розглядає природу аналогічно зі своїми специфічними рисами, антропологізує її. Другим видом помилок є "примари Печери", зумовлені індивідуальними особливостями людини, її вихованням, звичками, що примушують людину спостерігати природу ніби із своєї печери. Набагато більшу небезпеку становить третій вид помилок "примари Площі", що проникають у пізнання разом зі словами та іменами. Вони породжуються спілкуванням людей і зумовлені вживанням застарілих понять, суджень, слів. Четверте джерело помилок — "примари Театру", що породжуються сліпою вірою людей в авторитети, стародавні традиції, традиційні філософські системи, які своїми штучними побудовами нагадують театральні дійства.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 1 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |