Проспер Меріме народився у Парижі, в сім'ї художника, чий по-класицистичному суворий стиль справив неабиякий вплив на юнака. Ідеалом Меріме став В. Шекспір. Дружба зі Стендалем (від літа 1822 р.),

Проспер Меріме (1803-1870)

Проспер Меріме народився у Парижі, в сім'ї художника, чий по-класицистичному суворий стиль справив неабиякий вплив на юнака. Ідеалом Меріме став В. Шекспір. Дружба зі Стендалем (від літа 1822 р.), ознайомлення з його трактатом «Расін і Шекспір» (1823-1825), відвідування літературного гуртка Делеклюза, де панував культ В. Шекспіра, ще більше посилили схиляння Меріме перед великим драматургом.

Проспер Меріме розпочав свій творчий шлях у середині 20-х років XIX ст. як активний учасник романтичного руху. Один за одним з'являлися його твори, не схожі на попередні за тематикою і жанровою природою. Успіх прийшов до Меріме з публікацією його першої книги - «Театр Клари Гасуль» (1825 р). Меріме видає збірку "Театр Клари Гасуль", яка являла собою містифікацію. Вдавшись до містифікації, письменник видав збірку написаних ним п'єс за твори іспанської актриси. Прагнучи до експерименту з різними точками зору, він подвоює містифікацію, ввівши образ перекладача Жозефа Л'Естранжа, котрий коментує п'єси Клари Гасуль. Містифікація не мала на меті приховати ім'я автора. У деяких екземплярах книги був уміщений портрет Меріме у костюмі іспанки, багатьом було відомо, хто є автором п'єс. Використовуючи досвід іспанських драматургів ХУП-ХУПІ ст., Меріме ніби вдавався до «жанрової гри», руйнував непорушність традиційної структури класицистичних творів. Французькому класицизму, який ще панував в ті часи на паризькій сцені, Меріме протипоставив живий, сильний заряд ренесансної естетики, іспанський театр. Меріме, взагалі, протиставив раціональну і цинічну Францію стихійній і "підсвідомій" Іспанії.

У 1825 р., в трактаті "Расін і Шекспір" Стендаль висунув перед французькою літературою завдання створення національних історичних жанрів. На заклик Стендаля відгукнувся Гюґо ("Собор Паризької Богоматері"), де Віньї ("Сен-П'єр") та ін. Меріме У 1828 р. Меріме створює історичну драму "Жакерія". У творі зображене масштабне, не скуте умовностями французької сцени зображення повстання французьких селян у XIV ст., яке отримало назву Жакерія. Жанр «драми для читання» дозволив Меріме у «Жакерії» набагато випередити драматургів, котрі писали для театру, у звільненні від умовностей, у розкритті справжніх механізмів, що керують історичним процесом та діями окремих особистостей. Меріме нікого не ідеалізує — ні вельможних феодалів, як це було заведено в класицистичних трагедіях, ні злидарів, ізгоїв на кшталт романтиків. Немає у Меріме і по-романтичному шляхетних розбійників. У творі немає авторського суб'єктивізму. Діями героїв керують соціальні обставини в їхній історичній динаміці та соціальна психологія персонажів. Тут виявляється нова - реалістична - настанова Меріме у зображенні суспільства й особистості. Звідси й нові принципи побудови сюжету: не доля окремої особистості, родини чи пари закоханих, а історія виникнення, розвитку, кульмінації та загибелі повстання - ось основа сюжету. «Хроніка царювання Карла IX» (1829) - один із найкращих французьких історичних романів. У ньому Меріме «вживається» в психологію, звичаї співвітчизників, котрі жили у XVI ст. Меріме не прийняв тієї форми історичного роману, що її розробили романтики. Він і тут експериментує з жанром у пошуках оповіді, яка б найбільш адекватно відображала дійсність. Крізь долю Бернара де Мержі проглядаються найзначніші події епохи, а протистояння католиків і гугенотів, що призвело до Варфоломіївської ночі та релігійних воєн, відображається в історії кохання цього протестанта до католички Діани де Мержі (кохання для Меріме, на відміну від інших історичних романістів, не має незмінного, позаісторичного характеру, а набуває рис. властивих для зображуваної епохи). Теж протистояння стає джерелом родинної трагедії де Мержі: брати Бернар та Жорж опиняються в різних таборах, і куля, випущена рукою Бернара, обриває життя Жоржа.

Основним внеском Меріме у французьку реалістичну літературу є новелістика. Власне, йому належить велика заслуга в розвитку новелістичного жанру. Новелістиці цього митця притаманний вагомий романтичний елемент, внутрішній зв'язок з романтизмом. Найвиразніше цей зв'язок виявився в інтересі Меріме до екзотичного, виняткового, фантастичного, що стало важливою складовою структури багатьох його новел. Переважна частина новел написана на екзотичні сюжети, їхніми героями виступають корсиканці («Матео Фальконе», «Коломбо»), іспанці й цигани («Душі чистилища», «Кармен»), італійці («Федеріго»), литовці («Локіс»), негри («Таманго»). Концептуальну основу цих творів становить характерне романтичне протиставлення «природного стану» й цивілізації - не на користь останній.

1833 р. Меріме об'єднав твори 1829-1833 рр. у книгу «Мозаїка» («Мозаі'яие»). Провідним структурним принципом стає мозаїчність, котра передбачає, що картина дійсності складається з дрібних уламків, кожен з яких забарвлений лише в один колір, передає якусь одну характерну рису, жест, душевний порух, зображає окрему подію тощо. Намагаючись укрупнити проблематику, характери, аналітичні можливості свого мистецтва, Меріме шукає певний універсальний, синтетичний жанр, який змінив би «жанрову гру», «вільну оповідь», «мозаїчність». Не вигадуючи нового терміна, він розробляє синтетичний жанр, що є перехідною формою від новели до повісті та роману. Це своєрідна подвоєна новела, або еліпс. Під еліпсом мається на увазі така структура художнього твору, в якій увесь зміст організується довкола двох прихованих або явних центрів, що є рівноправними та взаємодіють один із одним. Принцип еліпсності використовувався давно (приміром, у творчості В. Шекспіра), у XIX ст. він став жанроутворюючим принципом тієї перехідної форми, до якої звернувся Меріме. У структурі новели мусить бути один центр, у романі - багато. Еліпсна новела розриває рамки одиничності, але зберігає лаконізм. Контрастність та рівноправність двох центрів дозволяють у самій структурі жанру закласти можливість для діалектичного розкриття життя в об'єктивному зображенні його суперечностей.

У наведеній групі творів варто виокремити новелу чи, швидше, повість «Кармен» (1845), яка є чи не найвідомішим твором Меріме. У новелі «Кармен» письменнику вдалося створитиодин зі «світових образів», подібно до Дон Кіхота, Дон Жуана, Гамлета - образ Кармен, для котрої свобода дорожча за життя. Тема, обрана для «Кармен», уже мала романтичну традицію, але письменник здійснив її реалістичну розробку. Центральним персонажем твору є циганка Кармен. Меріме менш за все ідеалізує Кармен. Вона - породження середовища, тісно пов'язана з ним, їй властиві всі його вади: злодійкуватість, брехливість тощо. Однак разом з тим героїня наділена й кращими людськими якостями, тими, що найбільше цінував Меріме: вона завжди вірна своїй цілісній натурі, чесна й щира в тому, що є для неї найважливішим, - у своїх почуттях. Кармен властива внутрішня свобода, відстоюючи яку, вона воліє краще вмерти, ніж поступитися. У цьому й полягає людська гідність і привабливість героїні. Кармен цікавить автора не як виняткова особистість, а як носій типових рис, свідомості і психології циганського народу. Кармен покликана підкреслити його головні особливості, «фізіономію», розгадати його загадку. Трагічне зіткнення Кармен і Хосе - наслідок не лише їхніх індивідуальних якостей: у їхніх особах зіштовхуються два погляди на світ, властиві різним народам. Популярності цього твору значною мірою сприяла й знаменита опера Жоржа Бізе „Кармен" (1875), створена за її мотивами. Згодом образ, створений Проспером Меріме, злився зі своїм двійником - персонажем опери французького композитора і став традиційним (транзитивним) образом.

В останнє двадцятиліття свого життя Меріме практично полишив художню творчість, переважно займався дослідницькою роботою та перекладами з російської мови. Меріме увійшов в історію світової культури не тільки як письменник, а і як історик, літературний критик, перекладач. Особливо цікавими для нас є його зв'язки із східнослов'янською культурою. Володіючи російською мовою, Меріме вивчав в оригіналі і перекладав твори Пушкіна, Гоголя, Тургенєва, популяризував російську і українську культуру у Франції.

Україна посіла помітне місце в історичних і художніх творах П. Меріме. У книжці «Епізод з російської історії. Лжедмитрії» (1853) письменник запропонував оригінальну гіпотезу, за якою самозванець був запорозьким козаком. «Тільки козак, який виріс на Січі, - аргументує Меріме, - де лише мужність і красномовство давали почесті, де командувати обирали лише найсміливіших і найхитріших, міг виплекати план узурпації, що вжахнув би польського чи російського дворянина». Ця гіпотеза була покладена й в основу історичної драми «Перші кроки авантюриста» (1852), у якій автор прагнув, за його словами, «написати цю історію так, як вона могла б відбутися». Дія VI акту драми відбувається на Січі, а головним її героєм виступає молодий запорозький козак Юрій. 1854 р. з'явився історичний нарис «Козаки України та їхні останні отамани», у якому Меріме знайомив співвітчизників з історією українського козацтва. Центральне місце в цьому творі відведено Визвольній війні середини XVII ст. й Богдану Хмельницькому. Це ніби перший ескіз до книжки Меріме про видатного українського полководця й державного діяча, що вийшла друком 1863 р. Головну заслугу Хмельницького автор вбачав у тому, що «цей великий муж прагнув визволити українців або козаків, своїх співвітчизників, від ярма польської шляхти».

Новела "Маттео Фальконе" про героя, який живе собі на екзотичному острові Корсиці, за словами Меріме, «чесно, тобто нічого не роблячи». Він з презирством ставиться до зиску, і коли його десятирічний син продає те, що Маттео Фальконе вважає честю родини, то розгніваний батько, недовго думаючи, бере рушницю і вбиває сина. Бо Маттео Фальконе - славний «макі» (український відповідник цього слова в контексті доби романтизму - «козак»). І коли 1832 року було надруковано російський переклад новели Меріме, саме вона, на думку деяких дослідників, справила таке велике враження на 23-річного Миколу Гоголя, що він почав писати повість про козака, який убив свого сина.

Проспер Меріме був істориком архітектури, археологом, драматургом, романістом, але особливо значні його психологічні новели й повісті.

Атмосфера мистецтва була близькою йому з дитинства: Меріме непогано малював. Саме цим пояснюється призначення його в 1834 р. інспектором історичних пам'яток та національних старожитностей. Франція (вперше в її історії) зобов'язана йому збереженням пам'яток старовини і спостереженням за їх реставрацією: за роки роботи Меріме здійснив більше ЗО інспекторських поїздок. Подорожі Францією дали йому матеріал для творів «Маттео Фальконе», «Коломба» (Корсика) і «Венера Ілльська» (знайомство з провінцією). Дорожні враження лягли в основу «Нотаток про подорож на південь Франції» (1835), «Нотаток про подорож на захід Франції» (1836), «Нотаток про подорож в Овернь» (1840) і «Нотаток про подорож на Корсику» (1840). У них питання археології, розв'язувані письменником на високому науковому рівні, чергуються з описами звичаїв і природи. Політикою Меріме не цікавився, володів скептичним розумом, тому міг служити і при режимі Липневої монархії і при Другій імперії. Навіть більше того - бути прийнятим при дворі Наполеона III, оскільки імператрицю Євгенію він знав з дитинства, цінував її розум. Про імператора Меріме відгукувався без будь-якого пієтету, вважаючи його людиною досить посередньою.

1820-і рр.. - Це час становлення таланту письменника і вибір шляху. Сам себе він називає романтиком. Однак уже в першій збірці п'єс "Театр Клари Гасуль» (1825) іспанська актриса Гасуль, за якою ховається сам автор, заявляє, що вона не визнає трьох єдностей, що зближує її з романтиками, але на відміну від романтиків не збирається пропонувати п'єсу історичну.

Дія, як сказано у ремарці першої з п'єс «Іспанці в Данії», відбувається на острові Фюне в 1808 р.: драматична інтрига будується на основі реальних подій. Риси водевілю визначають розвиток дії: показана пристрасна любов, яка раптово спалахнула, любов двох людей з різних соціальних класів: він - іспанський гранд, вона - авантюристка. Ряд зворушливих і трагічних сцен завершується торжеством любові. В п'єсу у дусі традиції французької комедії включений балет. Однак характер французького офіцера Шарля Леблана випадає із загальної водевільної ситуації: він індивідуалізований, в ньому відбилися риси часу - наполеонівської Франції, коли сміливий і меткий чоловік міг залишатися чесним на службі імператора. Ф.Стендаль, з яким Меріме познайомився і подружився в 1822 р., зазначив правдивість характеру цього персонажа.

У повне видання «Театру Клари Гасуль» (1830) увійшли «Небо і Пекло», «Карета святих дарів» і «Випадковість». Всі ці п'єси дотепні, в основі їх сюжетів - анекдотичні випадки, але вони не є особливим досягненням автора.

Драматургічні захоплення Меріме привели його, як і всіх романтиків, до Шекспіра, його історичними хронікада.. «Жакерія» (1828) - це 36 сцен з історії селянської війни 1358 р. Автор «Жакерії» став більш самостійний і послідовний у руйнуванні класицистичної традиції: її сцени відносно самостійні.

У «Жакерії» 37 дійових осіб, імена яких названі. Крім того, автором представлені всі стани: сеньйори, ватажки вільних французьких загонів, ченці, городяни, селяни, кріпаки в замку барона д'Апремона, англійці - вільні стрілки. Події постійно переміщаються в часі і в просторі. Все це створює багатоголосся, об'єднане загальним конфліктом, суть якого в протистоянні дворянства і гранично пригнобленого народу села і міста. Композиція, яка розкриває авторський задум, організована струнко і чітко.

Чотири сцени створюють експозицію і визначають конфлікт. У першій сцені в злодійську зграю Перевертня приймають новенького: це людина, що не винесла гніту і вбила сторожа. Автор створює колоритну картину, описуючи ритуал прийому в зграю "вовків" Перевертня. Клятва «новобранця» - це обіцянка знищувати всіх гнобителів, але при цьому «вовки» не щадять і селян. Сцена друга - в монастирі: обрання нового абата. Боягузливі ченці віддають перевагу братові сусіднього сеньйора, а не найдостойнішому - брату Жану; останній вирішує мстити. Місце дії сцени третьої - замок. Сеньйор д'Апремон наказує повісити селянина, а тіло його, розрубати на частини і кинути собакам. Тільки його дочка Ізабелла обурена жорстокістю, її молодший брат готовий із захватом дивитися на розправу. У сцені четвертої обурені селяни, які вже знають про повстання в сусідніх сеньйорів, прийшли до брата Жана просити, щоб він очолив їх. Меріме чітко підготував сцену клятви повсталих селян у вірності ченцеві братові Жану: загальне обурення єднає всіх, до повсталих приєднуються і «вовки» Перевертня. Одного слова «Воля!» Виявляється достатньо, щоб з'єднати всіх незадоволених під керівництвом найбільш освіченого і розумного з них - ченця Жана. Перед глядачем розгортаються сцени перемог повсталих, битв їх з сеньйорами, але як тільки народні натовпи відриваються від своїх рідних земель, а їх до них прив'язують селянські роботи, ряди повсталих рідшають і вони починають терпіти поразки. І тепер ті, хто колись присягався братові Жану беззастережно коритися, у всьому звинувачують його і біжать, убивши його списом.

Меріме суворо дотримується не власне фактів, але духу часу, як він його розумів. Ченця він поставив на чолі повсталих, тому що він був найбільш освіченою людиною, притому що володів сильною волею.

Свої «сцени» автор підкріплює приміткою, в якій, посилаючись на справжні документи, розповідає, наприклад, про патологічну, з точки зору сучасної людини, жорстокість сина сеньйора, який жадає бачити тортури або бути присутнім при страті. Там же пояснено, що ченці часто бували досвідчені в медицині. Специфіка «місцевого колориту», притаманного романтизмові, дотримана, але це вже не тільки екзотика, але і детермінованість характерів людей і конфліктів соціальними умовами, що стане прикметою реалізму.

Інтерес до місцевого колориту і мистецтва минулих століть був причиною появи «Гюзли» (1827). Збірник можна було б по-російськи назвати «Гуслі», бо автор повідомляє, що це сербсько-хорватські балади, які виконувалися під акомпанемент «гусли», інструменту, схожого на рос. гуслі, але він має одну струну і грають на ньому смичком. Пізніше Меріме зізнавався у листі до С.А.Соболевського, що пісні написані ним, по-перше, під впливом захоплення «місцевим колоритом», а по-друге, тому що у нього і його друга не було грошей для подорожі до Італії, і вони вирішили заробити їх, видавши ці придумані пісні. Насправді ж «Гюзла» з'явилася ще до 1827 р., бо Меріме вивчав і потім перекладав пісні західних слов'ян. Близькість до оригіналу була настільки велика, що два найбільших слов'янських поета Пушкін і Міцкевич не помітили містифікації і стали перекладачами пісень «Гюзли».

Інтерес до історії у Меріме завжди поєднувався з бажанням зрозуміти свого сучасника. Роман «Хроніка часів Карла IX» (1829) переносить читача у 1572 р. До цього часу історичний роман В. Скотта став широко відомий у Франції, але французи по-своєму сприйняли його відкриття: приймаючи необхідність пов'язувати звичаї персонажів з історичними фактами, вони (і А. де Віньї, і В.Гюго) більшу увагу приділяли моральній стороні подій і душевному світу персонажів. «Хроніка часів Карла IX» формально заснована на конфлікті католиків і протестантів, який завершився побиттям протестантів в ніч на святого Варфоломія, проте його справжня сутність - у протистоянні гуманізму і антигуманізму у всіх його проявах. Роман Меріме спрямований проти військового вирішення суперечок, проти громадянської війни в першу чергу. Для Франції ця проблема мала першорядне значення після революції 1789 р., коли мало не кожен рік був відзначений повстаннями в тому чи іншому регіоні, жорстоко придушуваними урядовими військами. І на тій і на іншій стороні були французи. Один з героїв роману Меріме говорить, що страшно вбивати людину, яка просить у тебе пощади французькою мовою. Протиприродність громадянської війни в романі призводить до того, що по різні боки бастіонів виявляються дві найближчих людини: брати де Мержі - Бертран і Жорж. Жорж гине з вини Бертрана, брат, проливши кров брата, не може знайти собі виправдання.

Роман, в основі якого соціально-моральна проблематика, будується як твір про приватне життя двох братів, їх прагненні зробити кар'єру, домогтися любові чарівної придворної дами. Таке перенесення акцентів на події особистого життя засноване на концепції історизму Меріме.

У передмові до роману автор «Хроніки часів Карла IX» писав, що читав багато мемуарів і памфлетів, що відносяться до кінця XVI в. Особливо слід відзначити «Мемуари» Ж. де Реца (1613 - 1679), який був оригінальним оповідачем і політичним мислителем, а також «Мемуари» К. А. де Р. Сен-Сімона (1675 - 1755), де політичне життя Франції побачене очима приватної людини (він був придворним). Мемуари Франції, безумовно, наклали свій відбиток на характер історизму П. Меріме.

Своє уявлення про принципиівідтворення минулого Меріме виклав у передмові до роману і главі VIII «Діалог між читачем і автором».

У передмові Меріме повідомляє, що в історії він любить тільки анекдоти (згадаємо, що анекдотом за часів Меріме і Пушкіна називали події з життя приватних осіб). По-друге, він слідує вірності звичаям епохи. «Вбивство або отруєння в 1500 році не вселяли такого жаху, який вони вселяють тепер», - зазначає письменник. Згадаймо, що Стендаль, з яким Меріме познайомився в 1822 р., писав, що все міняється кожні 50 років. Тому про вчинки людей минулого необхідно судити за законами цього минулого. Слідуючи цьому судженню, Меріме робить висновок: «паризькі городяни, і забиваючи єретиків, твердо вірили, що коряться голосу Неба».

І нарешті, останнє міркування автора про закони історичного роману: «Я говорю лише -припустимо це». Відстань у часі, багатопричинність подій дають можливість створювати лише версії історичних подій і їх витоків. Авторська версія мотивів Варфоломіївської ночі - ненависть Карла IX до адмірала Коліньї, протестанта, який був набагато розумніший і талановитіший «самодержця», відчуття королем своєї розумової та моральної ущербності.

Глава VIII - це полеміка з принципами історизму В. Скотта. Меріме відмовляється детально описувати і королівські покої, і одяг учасників королівського полювання. Портрети персонажів він пропонує читачам подивитися в музеї. У кращому випадку він передає тільки чисто фізичні риси, і зауважує, що на особі монарха не можна було прочитати «Варфоломіївська ніч». Тобто Меріме відмовляється від романтичного принципу робити обличчя дзеркалом душі. Персонаж в його романі проявляється себе в дії. Так, наприклад, брехлива і хибна душа короля розкривається в тому, щоб умовити Жоржа Мержі вбити адмірала Коліньї. Вільнодумство, сміливість цього героя, його здатність не виконувати накази навіть короля, якщо вони суперечать уявленням про честь і гуманність, ніжна любов до брата виділяють його серед всіх героїв роману. Але саме він і гине у фіналі: в цьому позначається авторський скептицизм і песимізм.

Меріме не завжди дає однозначне пояснення стану або поведінки персонажа. Особливо багатозначний фінал роману, відкритий фінал, який передбачає подальший розвиток дії вже поза рамками даного художнього твору. Завершеність і однозначність здається Меріме спрощенням в тлумаченні психології людини. Колорит часу відтворюється в романі не за законами В. Скотта, який надавав особливого значення зображенню речового світу: Меріме описує костюми братів Мержі тільки для того, щоб показати, які скромні гугеноти і як прагнуть до розкоші католики. Квартира Жоржа змальована з тією ж метою. Дим і сморід, що поширюються від куп палаючих тіл і трупів вбитих гугенотів, передають страшну картину братовбивчої бойні. Кожен предмет служить тільки розкриттю головної авторської ідеї, але не має самодостатнього значення, як у В. Скотта.

Історична тема з'являється у Меріме і в новелі «Взяття редуту» (1829), але це історія найближчого минулого: мається на увазі взяття Шевардинского редуту під час Бородінської битви. Автор виступає тут як попередник Стендаля, обурений стражданнями людей під час війни.

У 1820-і рр.. Меріме в дусі романтизму звертається до історичних тем, але на відміну від романтиків відмовляється від екзотики в їх трактуванні, прагнучи дати соціально-часову детермінованість подій і характерів, ідучи від однозначності у зображенні людських вчинків. Автор ще шукає свій жанр, звертаючись то до комедії та історичної хроніки, то до роману і народного мистецтва.

1830-і рр.. - це розквіт творчості Меріме-новеліста, який, взявши за основу стислість цього жанру, разом з тим оновив його зміст і структуру, підпорядкувавши зображенню особливостей людських характерів, породжених певними умовами існування. Тематика і місце дії новел ділять їх на екзотичні, події яких відбуваються поза Францією, зазвичай на Корсиці або в Африці, на гумористичні в дусі Рабле (події віднесені в легендарне минуле) і на власне психологічні - саме в них автор звертається до аналізу характерів своїх сучасників. Останній тип новел прославив Меріме-психолога.

До числа екзотичних відносяться новели «Маттео Фальконе» (1829), «Таманго» (1829), «Кармен» (1845), а також повість «Коломба» (1840).

Перша з новел «Маттео Фальконе» передає особливості життя та звичаїв корінних мешканців Корсики. З подій маленької новели з напруженої дії ми дізнаємося про те, що на Корсиці рідкісний житель не скоїв вбивства, бо там існує звичай кровної помсти. Честь для корсиканця - понад усе, а авторитет чоловіка в сім'ї - незаперечний. Десятирічний син Маттео Фальконе, спокусившись обіцяним йому годинником, видає втікача. Батько, приголомшений зрадою сина, який до того часу був його єдиною гордістю і надією, сам засуджує його до смерті і сам же розстрілює в яру. Останній епізод може нагадати сцену з античної трагедії своєю простотою і первісним уявленням про честь. У відповідь на крик дружини «Що ти зробив?», Він відповідає: «Здійснив правосуддя - і уточнює: В яру. Зараз я поховаю його. Він помер християнином. Я велю відслужити месу за упокій його душі. Треба сказати моєму зятеві Теодору Б'янкі, щоб він переїхав до нас жити».

Короткі фрази, що передають суть, здавалося б, протиприродного вчинку батька, включають в себе і пережиту ним трагедію, і слідування існуючим незаперечним моральним нормам. Зміст цих фраз міг би стати основою цілого оповідання, але автор відмовляється від коментарів, залишаючи їх читачам. Такого принципу Меріме буде дотримуватися і в більшості інших своїх новел.

У «Таманго» автор зображує торгівлю рабами без тіні сентиментальності. Він описує історію зіткнення двох работорговців: білого, капітана Леду, і чорного, Таманго, який, продавши своїх одноплемінників, сам опиняється на кораблі Леду, який торгує «чорним товаром».

У повісті «Коломбо» Меріме передає звичаї Корсики, де кровна помста винищує цілі родини, Герой, батька якого вбили, давно покинув рідний край і майже забув його жорстокі звичаї, проте повернення на батьківщину і вимога помсти змушує юнака спочатку проти волі включитися в стародавній ритуал вендети, хоча перша образа сходить до XVI в. Автор не виносить судження про події, але відтворює дії персонажів, які змушують читача робити свої висновки.

Особливою поетичною силою володіє «Кармен», де образ циганки, яка над усе цінує любов і свободу, володіє майже магічною силою. Не менш колоритна фігура іспанця Хосе, для якого весь сенс життя полягає у коханні, а якщо воно зникло, то в помсту. Саме сила пристрастей героїв і тема приреченості, що виникає під час ворожіння на картах, надихнула композитора Ж. Бізе на створення опери на цей сюжет.

Композиція новели містить нові для Меріме риси: він створює розповідь в оповіданні. «Обрамлення» відокремлене від основної розповіді: новела починається з опису подорожі оповідача і завершується міркуванням про мову циган. Така нейтральність рамки, викликаючи певне здивування у читача, який чекав авторського коментарю, підсилює трагізм подій: новела завершується загибеллю Кармен і приготуванням до страти Хосе.

Однак справжніми шедеврами Меріме є його психологічні новели, де він розповідає про життя людей свого кола.

«Етруська ваза» (1830) присвячена любові двох неординарних особистостей, душевна тонкість яких протистоїть звичаям суспільства.

Психологічну новелу Меріме починає з досить розлогої експозиції, яка дає можливість представити особистість головного героя. Ось основні характеристики Сен-Клера: «Опоста Сен-Клера не любили в так званому "вищому світі"; головна причина полягала в наступному: він намагався подобатися тільки тим, хто подобався йому самому». Так автор в першому абзаці створює опозицію герой - світ, суспільство. Трохи далі він пояснює суть характеру Сен-Клера, який народився з ніжним і люблячим серцем і страждав від глузувань. Разом з тим він, світська людина, дорожив суспільною думкою про себе. Суспільство стало сприймати його як людину черству і ставилося до нього з недовірою. Він більш за все страждав тому, що у нього не було друга. Авторське міркування передає власну думку героя, яка стає провідною у всій новелі: «Дійсно, знайти друга нелегко. Нелегко? Точніше кажучи - неможливо! Чи існували коли-небудь дві людини, які не мали таємниці один від одного?» Остання фраза особливо значима, вона передбачає уявлення про приреченість людини на повну самотність і нерозуміння, яке буде притаманне другій половині століття і стане лейтмотивом творчості Мопассана.

У Меріме, який створив у цій новелі образ напівромантичний за своїм світовідчуттям і протистоянням суспільству, герой знаходить споріднену душу - це Матильда де Курсі. Тим страшніше для нього підозра, що коханцем Матільди де Курсі був якийсь Масіньї - людина пуста, але красива. Ця підозра виникла, коли один з його світських приятелів між іншим передав стару плітку. Пам'ять підказує Сен-Клеру, що він постійно бачив у графині етруську вазу, подаровану Масіньї, вона дорожила нею, отже, робить він висновок - любила дарувальника. Так виникає зав'язка в психологічній новелі, пов'язана з мотивом етруської вази. Мотив буде повертатися постійно і пов'язуватися з думкою про нікчемність Масіньї.

Всі випадкові, як здавалося раніше, факти об'єднує одна думка: він помилився в Матильді, вона така, як і все суспільство, не може зрозуміти і оцінити душу Сен-Клера - такий висновок нещасного. Страждання Сен-Клера досягають апогею, коли він під час прогулянки б'є своїм хлистом коня де Теміна, що завершується викликом на дуель. Однак перед дуеллю він все ж знову зустрічається з коханою жінкою.

Коли він, дивлячись на етруську вазу, вимовляє ім'я Масіньї, називаючи його її другом, вона зі сміхом згадує комічну історію стосунків з Масіньї. Сен-Клер, зазвичай дуже стриманий, плаче, розповідаючи їй про свої підозри. Ваза розбита руками Матільди де Курсі, обидва вони щасливі. Це перший кінець, він розв'язує вузол протиріч між духовно близькими людьми, у відносини яких проникла трагічна недовіра, і подолана тепер. Згадаймо все ж авторську думку з експозиції: «Чи існували коли-небудь дві людини, які не мали таємниці один від одного?» Матильда не здогадалася про майбутню дуель, Сен-Клер не сказав їй про це. Повне подолання духовної ізоляції"неможливе: Меріме - скептик.

Однак у новели попереду ще два кінця: фінал другий - Сен-Клер убитий на дуелі де Теміном. Жалкують при цьому тільки про зіпсований пістолет: для світського суспільства загибель людини на дуелі - справа звичайна, сам убитий і його духовний світ йому чужі. Третій фінал пов'язаний з незвичайною поведінкою Матільди: світські дами зазвичай забувають про колишнього коханця, з'їздивши на води, а Матильда спочатку віддаляється від суспільства, а потім помирає через три-чотири місяці, як зауважує Меріме, ставши при цьому на позиції суспільства. Приблизність терміну - «три-чотири» - якраз і створює цю відстороненість від трагедії і передає оцінку сторонніх.

Відзначимо основні особливості новелістичної майстерності Меріме, які проявилися вже в цьому творі. По-перше, зав'язці передує психологічний портрет головного героя, по-друге, зав'язка психологічної новели пов'язана з особливостями психології, розвиток дії і фінал визначаються зміною переживань персонажа (в новелі два головні персонажа, а третій -суспільство, тому три розв'язки); та, нарешті, по-третє, всі основні етапи розвитку психологічних станів головного героя фіксуються мотивом етруської вази. Ґрунтовна експозиція, що розкриває характер головного героя, роль мотиву і наявність декількох розв'язок, що визначаються кількістю точок зору на події, стає законом побудови новел Меріме.

Новела «Подвійна помилка» (1833) оповідає про молоду світську пані Жюлі де Шаверні, яка одружена «близько шести років». Звернемо увагу на слово «близько» для позначення часу в цій новелі: воно пов'язане з тим, що подія, не детермінована точно, не має великого значення. Наступний факт поданий з більш точним зазначенням часових меж: Жюлі зрозуміла, що не любить і не поважає чоловіка «приблизно шість з половиною років». Про чоловіка її сказано, що він придбав цілком заслужену повагу «серед тих важко визначених істот, яких називають" молодими людьми"». Перше значення французького слова - істота, тільки друге - людина. Сутність пана де Шаверні передає тільки перше значення.

Тепер молода жінка нещасна, бо чоловік привів у її ложу свого приятеля з коханкою. Вона їде до своєї приятельки в Париж, щоб обговорити становище і можливість розлучення з чоловіком. Шлях недалекий - всього чотири льє (тут автор дуже точний і повторить це двічі). Однак Меріме іронічний по відношенню до своєї героїні. Іронія виникає тому, що не становище дружини, а тільки думка «вищого світу» змушує Жюлі думати про розлучення. Зовнішня причина стає основою для справжнього засмучення і серйозного рішення Жюлі. (Іронії не було в новелі „Етруська ваза", бо там була дійсно трагедія двох неординарних особистостей.)

Психологічна зав'язка виникає після першого згадування імені Дарсі, що стає мотивом, за допомогою якого автор показує розвиток почуттів головної героїні. Повідомлення про його повернення вона сприймає тільки з побіжною цікавістю. По дорозі в Париж вона стала згадувати свою юність, ім'я Дарсі вдруге спало їй на гадку і вона подумала, що він любив її «шість-сім» років тому: знову час вказано приблизно, отже, це не має великого значення для Жюлі. У вітальні приятельки вона чує про Дарсі і спочатку дивується з того, що його ім'я її переслідує, потім повторює його з напускною неуважністю. До кінця перебування у мадам Ламбер «вона відчувала, що він вже має якусь незвичайну владу над нею, і вона не в силах була противитися цьому».

До моменту від'їзду назад Жюлі вже думає про те, що між ними встановився якийсь невидимий зв'язок, і вона повинна бути з ним особливо уважна і боїться образити його ненароком. Меріме знову пише про відстані в чотири льє, яку має проїхати героїня. За час, необхідний для його подолання, ламається її коляска і вона пересідає в коляску Дарсі, що абсолютно змінює її життя. Протягом чотирьох льє вона вирішує, що любить Дарсі і кохана ним, стає його коханкою, а Дарсі останні півтора льє не знає, про що з нею говорити, припускає, що він не перший її коханець, і має намір встановити хороші відносини з її чоловіком, щоб можна було продовжити їх зв'язок без перешкод.

Меріме, давши читачеві умовний знак - мотив Дарсі, разом з тим пояснює те, що відбувається в душі його героїні, поведінку якої реальний Дарсі сприймає як поведінку жінки вельми розпущеної. Автор називає три основні причини. Дві перші однозначні: Жюлі - натура вразлива і вона гнівається на чоловіка. Третя причина дається як припущення: якийсь потяг змусив її стати коханкою Дарсі. Меріме часто вдається саме до припущень, бо прекрасно розуміє, що причин тих чи інших дій і почуттів може бути декілька і не всі вони зрозумілі. Згадаймо, як він обережно готував читача в передмові до роману «Хроніка часів Карла IX» до того, щоб висловити власний погляд на причину Варфоломіївської ночі. Психологізм Меріме якраз і заснований на багатопричинності виникнення думок і почуттів персонажів.

Виникає ситуація, що нагадує подію в романі Стендаля «Червоне і чорне», коли пані де Реналь, ставши коханкою Жюльєна, вся віддається невідомому їй раніше почуттю, а він абсолютно спокійний, бо виконав обов'язок перед самим собою. Тут же Жюлі спочатку віддається мріям про втечу з коханим, а потім страждає, не може від сліз вимовити ні слова, а Дарсі, довіз її нарешті до будинку, думає, що він непогано провів вечір. У даному випадку мова йде не про запозичення, а про те, що розвиток психологічної літератури йде за схожими шляхами поглиблення аналізу та диференціації переживань героїв. (Згадаймо передмову Стендаля до роману «Арманс», де він писав про різне сприйнятті спеки та сонця голубками і людьми в саду. В новелі реалізується той же принцип.)

Розв'язок кілька, і всі вони пов'язані з різними героями. Перша - це усвідомлення Жюлі того, що Дарсі її не любить, зв'язок з ним її дійсно зганьбив; вона помирає, не витримавши приниження. Автор більш не іронізує над героїнею. Об'єктом іронії стає чоловік (це друга розв'язка), який склав зворушливий напис для її надгробка, і пан Шатофор, що претендував на роль коханця Жюлі - після її смерті відмовлявся від запрошень на бали і «деякий час» - (знову невизначений час!) ходив тільки в чорному. Не уникнув авторської іронії і Дарсі (розв'язка третя), який «через три або чотири місяці після смерті Жюлі вигідно одружився» (знову приблизний час). Він так і не зрозумів Жюлі і її стану, залишився при своєму переконанні, що на його шляху зустрілася паризька кокетка, для якої зрада чоловікові з випадковим зустрічним -звичайна справа. Автор не коментує, що являє собою реальний Дарсі, але його душевний стан і поведінка, починаючи з нудьги після зближення з Жюлі і кінчаючи іронічною посмішкою, розкривають його як порожнього світського чепуруна.

Новела названа «Подвійна помилка». Перше тлумачення: і Жюлі і Дарсі ще в юності зробили помилку, розлучившись; тепер знову повторили помилку, не побачивши своєї внутрішньої спільності. Можливі й інші варіанти. Для Жюлі: 1) вона помилилася, вийшовши заміж за Шаверні і 2) подумавши, що любила Дарсі всі шість років. Для Дарсі: 1) він помилився, думаючи, що Жюлі щаслива, і 2) він сприйняв її після повернення в Париж як порожню кокетку. Меріме у звичайній своїй манері після завершення новели залишає читачеві масу питань.

«Венера Ілльска» (1837) повторює провідний мотив двох попередніх новел. Світу бездуховності протиставляється людина з чистою душею, яка не може бути достойно оцінена. Автор-оповідач пише про молоду дівчину, яку видають заміж за сильного, красивого юнака. Він вважає, що вони будуть щасливі, бо вона багата, і навіть в день весілля не може встояти проти спокуси взяти участь у грі в м'яч: його вважають кращим гравцем в містечку. Автор пропонує тільки один образ, що розкриває суть укладеного шлюбного союзу, - юну дівчину віддали Мінотавру.

Новела цікава своєю композицією, яку автор застосовував неодноразово: новелістичну подію укладено в рамку розповіді автора про його наукові вишукування. У даному випадку автор-оповідач цікавиться археологією. Попутно письменник іронізує над дилетантами, які роблять абсолютно безглузді лінгвістичні тлумачення латинських написів.

Головна інтрига і таємниця пов'язані зі статуєю Венери, яку знайшли на землі пана Пейрорада. Автор-оповідач відносить статую до найдосконаліших витворів минулого. Меріме, як відомо, скористався стародавніми і середньовічними легендами про статую, яка заявляла про свої права в шлюбну ніч, якщо їй на палець одягли обручку. Меріме говорив, що цей сюжет він запозичив у Лукіана; насправді ж, як він писав, ніякої подібної статуї не існувало.

У новелі, як відзначають дослідники, основний сенс полягає у створенні легенди, у виявленні того, як фантастичні уявлення оволодівають свідомістю людей.

Статуя стає в новелі мотивом, за допомогою якого автор показує бездуховність суспільства, іронічно зображує дилетантів і простежує народження міфу, поєднавши його з детективом. Спочатку про статую говорить провідник, називаючи її ідолом. Потім розповідається про те, як статуя зламала ногу робітникові. Слідом за цим автор-оповідач чує, як вночі молоді люди кидають у статую камінь, а він рикошетом б'є їх: вони вирішують, що його кинула сама статуя. Наречений під час гри в м'яч надягає на палець статуї свою обручку, але не може його зняти, думаючи, що вона (статуя) зігнула палець. Так поступово твір мистецтва знаходить в очах неосвічених або напівосвічених і забобонних людей властивості живої істоти. Коли вранці після весілля всіх будить страшний крик і знаходять убитого молодого чоловіка, то підозра дуже скоро падає саме статую, яка володіє містичною силою.

Підозрюють і каталонця, якого вранці обіграв в м'яч наречений, а той у відповідь на його образу вимовив слова, почуті всіма: «Ти мені за це заплатиш». Однак у каталонця абсолютне алібі: «Він був спокійний і захищався з великою холоднокровністю...» Меріме ще нагадує про те, що валенсіанські наймані вбивці користуються довгим шкіряним мішком, набитим піском, на тілі ж убитого автор помітив сліди від синців, неначе нещасного здавили обручем. Загадку вбивства автор свідомо не розгадує.

З усіма подіями пов'язаний і напис на статуї, яку оповідач розшифрував як «Венера буйна, обурена», продовжуючи втрачену частину слова. Гнівний вираз обличчя статуї дає для цього повне право. Богиня любові мстилася за зганьблене почуття, яке перетворилося на предмет угоди. Так містифікація поєднується з авторською оцінкою подій, але без повчальності, даючи можливість читачеві самостійно робити висновки.

Мотивна структура стає особливо оригінальною в новелі «Локіс» (1869), де паралельно розвиваються два мотиви: народна пам'ять пов'язує походження Михайла Шемета з викраденням його матері ведмедем; та біла шийка з пульсуючою блакитною жилкою, по якій тече червона кров. Михайло Шемет - людина освічена, але дивна: коні і собаки бояться його, як диких звірів, його погляд часто нагадує погляд дикої тварини. Другий мотив пов'язаний з пані Юлькою, дівчиною веселою, пустотливою, яка постійно дражнить закоханого в неї Михаїла. З'єднання мотивів відбувається у фіналі, коли юну наречену знаходять з роздертим горлом, а її молодий чоловік Михаїл біжить з будинку, спустившись по дереву. Автор, як завжди, не розкриває справжню причину трагедії, залишаючи читачеві можливість шукати її самому. Композиція (розповідь в оповіданні) створює відстороненість, бо і на початку розповіді, і після її трагічного завершення мова йде невідомою жмудською мовою.

Соціальна тема лише одного разу з'являється у творчості Меріме в повісті «Арсена Гайо» (1844). Світській ханжі мадам де Пьєн автор протиставляє дівчину з панелі Арсену. Якщо на початку розповіді симпатії читача були на стороні світської пані, яка прийняла живу участь у долі колишньої утриманки, яка хотіла покінчити з собою, то у фіналі вони міняються ролями. Щирість жінки з панелі різко відтіняється святенницькими проповідями знатної дами, яка ревнує до вмираючої свого коханого. Причому молодик не любить свою колишню утриманку, а відчуває до неї тільки жалість, яку він відчував би до своєї вмираючої собаки.

Фінал неоднозначний. Арсена, вмираючи, з'єднала руки люблячих один одного мадам де Пьєн і Макса Саліньї. На могильній плиті Арсени можна розгледіти «рядок олівцем, виведений дуже тонким почерком:" Бідна Арсена! Вона молиться за нас"». Арсена знала одного Бога - це був бог Любові, як не старалася мадам де Пьєн зробити її доброю християнкою. Якому богу могла молитися Арсена? Хто вивів тонким почерком ці слова? Чи змогли Макс і мадам де Пьєн з'єднати свої долі, чи світські умовності виявилися сильнішими їх любові? Всі ці питання автор залишає читачеві.

1840-і рр.. письменник захопився російською культурою і літературою, і особливо Пушкіним: йому він присвятив статтю «Олександр Пушкін» (1868). Він переклав французькою «Пікову даму», «Постріл», «Циган», «Гусара» «Анчар», «Пророка», фрагменти з «Бориса Годунова» і «Євгенія Онєгіна» (прозою). Вибір творів для перекладу пояснюється як інтересом до особливостей життя Росії, так і напруженістю у розвитку сюжету. Перекладав Меріме також «Ревізора» і уривки з «Мертвих душ» Гоголя.

Меріме увійшов в історію французької літератури як автор історичних творів (ранній період творчості) і творець психологічної новели нового типу, де структуроутворюючу роль часто була віддана символу.

Дата добавления: 2015-11-04