1. Товарно-виробнича полягає в оплаті і винагороді за результати праці. Вона найпоширеніша на наших підприємствах, але її можливості знижуються у зв'язку з інфляційними процесами і дефіцитом матеріальних благ.
2. Патерналістська, чи піклування про людину, передбачає, що адміністрація, керівник роблять усе можливе для працівників, а вони добре працюють. Така стратегія ефективна при сильному, соціально зорієнтованому керівникові. Проте відзначається суб'єктивізмом, елементами зрівняльності і утриманства.
3. Стимулювання самою працею полягає у підвищенні змісту і поліпшенні умов праці. Але відставання у використанні досягнень науково-технічного прогресу гальмує застосування цієї стратегії. Згідно з дослідженнями 60% робочих місць у промисловості низького змісту праці, а частка тих, хто працює у шкідливих умовах, збільшується пропорційно зростанню кількості зайнятих.
4. Стимулювання відчуття господаря означає створення умов, за яких це відчуття схвалюється і реалізується. Для здійснення цієї стратегії необхідні зміни у ставленні працівника до власності на засоби виробництва (співвласник) і демократизація виробничих відносин (суб'єкт самоуправління).
Зіставлення наведених стратегій дозволяє надати перевагу, з позицій перспективності, затратності і реальності, четвертому варіанту, що найбільше відповідає переходу до ринкової економіки.
У результаті вивчення даного питання важливо усвідомити соціологічний підхід до проблеми трудового стимулювання, який полягає у виділенні і зіставленні, з одного боку, системи стимулів, з іншого — системи мотивів і потреб, на задоволення яких спрямовані ці мотиви. Від ступеня узгодженості цих зустрічних потоків залежатиме ефективність стимулювання. При цьому організація стимулювання на виробництві повинна відповідати вимогам колективності, диференційованості, гласності, гнучкості й оперативності, а також спиратися на участь у стимулюванні як керівництва, так і рядових працівників.
Соціальний контроль. Разом зі стимулами на трудову поведінку впливають соціальні норми, які являють собою правила, що регламентують акти спілкування працівників у сфері праці. Оцінка поведінки працівників, вплив на неї з метою забезпечення відповідності прийнятим загаль-ноколективним цінностям та нормам і становить зміст соціального контролю. Він є способом регуляції й саморегуляції колективу і забезпечує його єдність та цілісність, злагоджену роботу.
Соціальний контроль у сфері праці являє собою групове схвалення або осуд трудової поведінки працівника залежно від усталених у колективі цінностей і норм (правил) трудової поведінки.
Водночас соціальний контроль є елементом більш загальної системи впливу суспільства на поведінку індивіда, елементом соціальних інститутів, який забезпечує дотримання соціальних норм, правил діяльності, додержання нормативних вимог і обмежень у поведінці.
До визначальних рис соціального контролю відносять упорядкованість, формалізованість, категоричність вимог, що висуваються до індивіда, нормативність, забезпеченість санкціями як формального, так і неформального характеру. Гнучкість, здатність відрізняти відмінні за соціальним змістом відхилення від соціальних норм діяльності — одна з необхідних характеристик соціального контролю.
Сукупний, постійний вплив соціального контролю на індивіда здійснюється через безліч реакцій на його поведінку, владні механізми, як стихійні, так і цілеспрямованого характеру соціальні санкції організацій, членів груп і колективів.
Важливо наголосити, що соціальний контроль не слід розуміти однобічно — як просту "підгонку" індивідуальних якостей працівника під соціальний стандарт. Ідеться про взаємодію індивіда і соціуму, у процесі якої змінюються і розвиваються самі соціальні норми, інститути соціального контролю.
Осягаючи суть соціального контролю, важливо розглядати його конкретно-історично, як продукт попереднього соціально-економічного тя, що відображає всі його проблеми, позитивні риси і вади. Важливим у зв'язку з цим є висновок про те, що радянська економічна культура формувалась як політизована, ідеологізована і міфологізована, що не могло не позначитися на системі соціального контролю, не відбитися на його функціях [6, с 183].
Розрізняють такі функції соціального контролю:
1) оцінювальну, що полягає в оцінюванні та порівнянні вчинків працівника з чинними нормами поведінки;
2) стимулюючу — реагування на трудову поведінку з метою регулювання її шляхом схвалення або осуду;
3) таку, що коригує соціальні відхилення — підсилює їх у відповідь на неадекватне ("з запасом") застосування влади або пом'якшує (як реакція на терпимість і мінімізацію насильства);
4) зміцнення трудової дисципліни через цілеспрямоване застосування соціальних санкцій щодо трудової і громадської діяльності членів колективу.
Хто ж реалізує ці функції, хто є суб Єктом соціального контролю? Це самі працівники, адміністрація, громадські організації трудових колективів.
Залежно від суб Єкта соціального контролю звичайно розрізняють чотири його види:
1) адміністративний соціальний контроль здійснюється представниками адміністрації підприємства, керівниками різних рівнів відповідно до нормативних документів;
2) суспільний — здійснюється громадськими організаціями (громадські суди і відділи кадрів, групи і пости народного контролю, комісії і бюро) в рамках, передбачених статутами і положеннями про статус;
3) груповий — це взаємний контроль між членами колективу. Реалізується як у формальних (робочі збори і конференції, виробничі наради), так і неформальних різновидах (загальна думка в колективі, колективні настрої);
4) самоконтроль — усвідомлена регуляція власної трудової поведінки на основі самооцінок і оцінок на відповідність чинним вимогам та нормам.
Слід зазначити зростання ролі групового контролю і самоконтролю у зв'язку з переходом до ринкових відносин, що, у свою чергу, пов'язано зростанням обсягу відповідальності суб'єктів трудових відносин за зага-
льний підсумок роботи. Оскільки відповідальність як значуща характе-
ристика трудової поведінки оцінки, схвалення чи засуджен-
ня, то вона виступає і як засіб самоконтролю (особиста відповідальність)
і групового контролю (колективна відповідальність).
У соціології праці категорія "відповідальність " відображає ставлення працівника до суспільства, колег по роботі, що виявляється у виконанні правових і моральних норм, ролевих функцій. Чим більше функціональних обов'язків поєднано в соціальній ролі працівника, чим вищий його статус у системі соціально-трудових відносин, тим більший обсяг відповідальності.
Як соціальна якість особистості відповідальність проявляється у схильності працівника добровільно дотримуватися у своїй трудовій поведінці загальноприйнятих соціальних норм, виконувати покладені на нього обов'язки і в готовності відповідати за свої рішення та дії.
Ознаками, що визначають відповідального працівника, є обов'язковість, точність, свідомість, ретельність, ініціативність, надійність у роботі.
Зазначимо, що відповідальність працівника зростає при збільшенні його самостійності у сфері праці, праві приймати рішення, автономії вибору варіантів досягнення кінцевого результату праці, свободі регулювання режиму своєї роботи і довірі у сфері контролю та обліку результатів своєї праці.
Для розуміння системи соціального контролю важливо уявити собі механізм його реалізації, здійснення. Вихідними елементами соціального контролю є індивіди (індивідуальна дія) і соціальна група (соціальна дія). Остання виступає у вигляді реакції (схвальної або осудної) на індивідуальну поведінку, виконуючи тим самим роль стимулу для подальшої поведінки індивіда. У свою чергу індивідуальна трудова поведінка виявляється як реакція на цей стимул, тобто реакція на соціальну дію. На характер і спрямованість взаємодії безпосередньо впливають: 1) самосвідомість і самооцінка суб'єктів соціального контролю (індивіда і соціальної групи); 2) сприйняття і оцінка ними соціально-трудової ситуації (соціальна перцепція).
У сфері праці цей механізм соціального контролю має такі основні
структурні елементи: 1) планові і оціночні показники трудової діяльнос-
ті; 2) соціальні норми — еталони трудової поведінки; 3) ситуа-
тивні або оперативні стимули як реакція на конкретні випадки трудової
поведінки.
На закінчення зазначимо основні напрями вдосконалення механізму соціального контролю [4, с.200]:
Удосконалення критеріїв оцінки діяльності працівника і колективу.
2. Відмова від винагороди "за рознарядкою".
3. Поліпшення обліку використання робочого часу.
4. Уніфікація і впровадження заводських стандартів "дисципліна праці".
5. Удосконалення структури і координація роботи органів соціального
контролю.
6. Формування самокритичної оцінки працівниками своєї праці.
7. Створення на підприємствах системи формування у новачків при-
йнятного стереотипу трудової поведінки у ринкових умовах.
Таким чином, механізм соціального контролю повинен, з одного боку, бути достатньо ефективним, щоб блокувати поширення антисоціальної трудової поведінки. З іншого боку, він не повинен стримувати самостійності, ініціативи і творчості окремих працівників і колективів.
Трудова мобільність (трудові переміщення) — одна з форм соціальних переміщень. Вона являє собою процес зміни місця застосування праці, що змінює місце працівника в системі суспільного поділу праці. А оскільки місце в суспільній організації праці і характер виконуваної праці — найважливіші ознаки соціального стану працівника, то трудові переміщення є основою соціальних переміщень, впливають на зміни соціальної структури суспільства і підпорядковуються її закономірностям.
Крім вказаних закономірностей, в основі трудової мобільності лежать закони розподілу і зміни праці, відтворення робочої сили, зростання потреб, а також такі закономірності громадської і суспільної свідомості, як норми й цінності, мотиви поведінки і потреби.
З одного боку, дія законів і закономірностей виявляється, в змінах у суспільному виробництві, вимогах до якостей працівників, а з іншого — змінюються соціальні умови життя і відповідно структура потреб і тивів поведінки працівників. Таким чином, безперервно змінюються як характеристики окремого працівника і трудових ресурсів у цілому, так і параметри системи місць застосування праці, що порушує відповідність між працівником та робочим місцем і створює передумови трудових переміщень.
Роль трудової мобільності в суспільстві зумовлена двома функціями. Економічна функція полягає в сприянні забезпеченню народного господарства робочою силою і тим самим у підвищенні ефективності виробництва. Соціальна функція реалізується через вдосконалення соціальної структури суспільства, більш повне задоволення потреб працівників у трудовій сфері, створення умов для самореалізації і розвитку особистості працівника.
У методологічному плані важливо розрізняти цілі, завдання і об'єкти дослідження трудових переміщень на теоретичному, теоретико-приклад-ному і конкретно-соціологічному рівнях дослідження. Так, на рівні суспільства вивчаються зміни трудових ресурсів відповідно до динаміки системи місць застосування праці. Для промисловості це рух кадрів між галузями і всередині них. На конкретному підприємстві це рух працівників як всередині підприємства, так і за його межами. Розмаїття об'єктів дослідження припускає і значну диференціацію видів трудових переміщень. Тому, аналізуючи трудові переміщення, важливо уявляти собі, яких видів вони бувають і в яких формах реалізуються у сфері праці.
Класифікація трудової мобільності за видами здійснюється на двох
підставах: за змістом процесу територіаль-
на, галузева або міжгалузева і внутрішньозаводська) та за суб'єктом переміщень (групові й індивідуальні). Розрізняють і форми трудової мобільності. Мобільність може здійснюватися в організованій і неорганізованій (плинність) формах. Трудова кар 'єра — це індивідуальна трудова мобільність, пов'язана з досягненням працівником успіху в професійно-кваліфікаційному чи посадовому напрямку. Кар'єра не обмежується працею, а охоплює всі соціально значущі сторони життєдіяльності працівника, що створює різноманітні можливості для його розвитку і просування.
Переходячи до розгляду проблем управління трудовими переміщеннями, слід мати на увазі, що об'єктом соціального управління є не самі трудові переміщення, а ті соціально-економічні умови, за яких цей процес реалізується. Тому проблеми, що доводиться вирішувати, практично одні й ті ж на всіх рівнях управління (народне господарство, регіон, галузь, підприємство). Разом з тим масштаб, специфіка, методи управління визначаються конкретним рівнем.
Перехід ринкової економіки вимагає змін у спрямованості управління трудовою мобільністю. Головним стає формування керованої мобільності замість попередніх пріоритетів у вигляді підвищеної стабільності складу працівників і зниження плинності.
Реалізація нової стратегії вимагає нових якостей працівника і в першу чергу адаптивності, тобто готовності до пристосування до змін. Потрібна і нова система ціннісних орієнтацій — уміння орієнтуватися в значному діапазоні професій і спеціальностей, можливість опанування, а також прагнення заробити гроші, досягти успіху.
Слід наголосити, що комплекс заходів управління трудовими переміщеннями неодмінно повинен спиратися на перетворення у сфері застосування праці, формування індивідуально-кооперативного сектора економіки, безперервної освіти, вдосконалення пенсійного забезпечення.
Трудовий колектив — це об'єднання для спільних дій заради досягнення суспільно-корисних цілей людей, які пов'язані єдністю інтересів, оформлені структурно і мають органи управління, дисципліни і відповідальності. Соціальна роль трудового колективу реалізується в сукупності взаємопов'язаних функцій: виробничо-економічної, організаційно-управлінської, виховної, соціального контролю, задоволення потреб працівників, створення умов для самореалізації особистості, а також функцій здійснення і відтворення колективістського, демократичного способу життя.
Кожний трудовий колектив посідає певне місце у виробничо-економічній структурі суспільства, що відображується його позицією у класифікації. Кожний колектив являє собою складну соціальну систему, в якій через функціональну взаємодію різних структур і окремих працівників реалізуються дві взаємопов'язані підсистеми: соціальна організація і соціальна спільнота.
Трудовому колективу притаманні всі сутнісні ознаки соціальної
організації, отже, він виступає як середовище предметної діяльності, так
і середовище спілкування. Виходячи з цього розрізняють формальну і по-
заформальну організації. Головне призначення формальної —
поєднувати працівників із засобами і цілями тих чи інших видів діяльності. Позаформальна організація виникає як прояв дерегламентації службової діяльності та призначена для компенсації збоїв та обмежень формальної організації.
Трудовому колективу притаманні також всі сутнісні ознаки соціальної спільноти. Як групова соціальна спільнота трудовий колектив являє собою, як правило, співтовариство малих груп (малих трудових колективів), що утворюють безпосереднє соціальне оточення працівника. Соціальні функції цих груп мають двоїстий характер — залучення працівників до соціально-трудових відносин основного колективу і створення на основі особистісних контактів працівників мережі емоційних, психологічних відносин. Зливаючись, вони утворюють міжособистісні групові відносини, які зумовлюють сутнісну відмінність малих груп видів колективів.
Соціальне управління — це свідомий, цілеспрямований вплив на соціальний об'єкт (системи, організації, інститути), явища чи процеси з метою приведення напрямку та темпів розвитку й функціонування у відповідність до дії об'єктивних суспільних законів на макро- та мікрорівні.
Соціальне управління може реалізовуватися на різних рівнях. Це суспільство як соціальна система, різні його сфери, різноманітні соціальні галузі, регіональний, галузевий рівні та колективи.
Принципи, на яких ґрунтується соціальне управління, становлять три групи: загальнометодоло гічні, специфічні методологічнії^, організаційні.
Сутність соціального управління в трудовому колективі реалізується у функціях таких напрямів: формування й оптимізація соціальної організації колективу та вдосконалення його соціальної структури; створення умов для здійснення працівниками своїх політичних і соціальних прав та задоволення матеріальних і духовних потреб; виховання і розвиток соціально значущих якостей працівника. Для оцінки результативності і прогнозування перспектив соціального управління досліджують соціальні резерви. Соціальні резерви трудового колективу — це відмінність між реальним станом соціально-трудових процесів і тим, яким він міг би бути у близькому до оптимального вигляді. Вони включають в себе резерви виробничо-трудової, соціальної, суспільно-політичної і духовної льності. Кожний з названих резервів об'єднує резерви особистості, колективності, стан соціальної активності і чинники соціально-економічного розвитку трудового колективу.
Соціальна діагностика в трудовому колективі являє собою комплексне обстеження стану справ у трудовому колективі з метою виявлення соціальних резервів. На цій основі здійснюється соціальне проектування, сутність якого полягає в науково обґрунтованому конструюванні соціальних параметрів якісно нового стану трудового колективу, якого він може реально досягти в результаті задіяння сукупності соціальних резервів.
Соціальна технологія являє собою чітко відпрацьовану за операціями сукупність прийомів, методів і дій, які необхідно застосовувати суб'єктом управління для досягнення цілей соціального управління або вирішення соціальних проблем у трудових колективах. У розробці соціальних технологій рекомендується дотримуватися принципів багаторівневого аналізу, цілепокладання, комплексності й різноманітності, а також системи (моделі) розробки соціальних технологій.
ЕіЗРІ Резюме
Соціологія праці — галузева соціологія, яка споріднена з іншими науками про працю на основі спільності об'єкта дослідження — трудової діяльності. Проте аспект вивчення праці (предмет науки) у соціології
вирізняється і полягає у вивченні особливих соціально-трудових носин, а саме тих, що виникають в результаті взаємодії людей у процесі праці.
2. Соціологія праці — це соціологічна наука середнього рівня (галузева
соціологія), яка соціологічними методами досліджує з
видів соціальних відносин — соціально-трудові відносини або відносини у сфері праці, сукупність яких створює, тобто фактично й становить соціальне життя в цій важливій сфері.
3. Основними категоріями, якими оперує соціологія праці, є праця, зміст і характер праці, умови праці, трудова ситуація, соціально-трудові відносини, трудова адаптація, мотивація праці, стимулювання трудової діяльності, соціальний контроль трудової поведінки, соціально-трудова мобільність, соціальні резерви, соціальні технології та соціальне управління в трудовому колективі.
4. Соціологія праці об'єктивно має великі можливості для підвищення ефективності управлінської діяльності, що становить зміст функцій — інформативної, описової, освітньої, прогностичної, перетворюючої. Шлях реалізації цих можливостей — через соціологічну грамотність суб'єктів управління, менеджерів, глибоке засвоєння ними знань, методів і методик соціології праці, розвиток умінь практичного застосування в управлінській діяльності.
5. Соціально-трудові відносини, в яких бере участь людина упродовж трудового життя, виявляються у формі соціально-трудових процесів. Основні з них виробнича адаптація, трудова мотивація, стимулювання трудової діяльності і соціальний контроль, а також процес трудової мобільності. В сукупності вони становлять трудову
6. Соціальне управління трудовою діяльністю людей полягає в цілеспрямованій дії на соціальні об'єкти, явища чи процеси з метою приведення напрямків і темпів функціонування й розвитку у відповідність до дії об'єктивних законів.
Р0 | Список використаної та рекомендованої літератури
/. Аверьянов Л. Я. Социология: что она знает и может. — М.: Социолог, 1993.
2. Величко А., ПодмарковВ. Социолог на предприятии. — М.: Моск. ра-бочий, 1976.
3. Дворецька Г. В. Соціологія праці. — К.: КНЕУ, 2001.
4. ДикареваА. А., Мирская М. И. Социология труда. —М.: Вьісш. шк., 1989.
5. Дюркгейм3. Социология. Ее предмет, метод, предназначение: Пер. с фр. — М.: Канон, 1995.
6. Заславская Т. И., Рьівкина Р. В. Социология зкономической жизни: Очерки теории. —Новосибирск: Наука, 1991.
7. Кравченко А. И. Социология труда в XX веке. Историко-критический очерк. — М.: Наука, 1987.
8. Лукашевич М. П. Соціологія праці. — К.: Либідь, 2004.
9. Лукашевич М. П., Туленков М. В. Спеціальні та галузеві соціологічні теорії: Навч. посіб. — К.: МАУП, 2004.
ІО.МарковичД. Социология труда. — М.: Прогресс, 1988.
77. Подмарков В. Г. Введение в промншленную социологию (Социаль-
ньіе проблеми соц. пром. пр-ва). — М.: Мьісль, 1973. 12.ПолторакВ. А. Социология труда: Справ. — Днепропетровск: Арт-
Пресс, 1997.
ІЗ.Ромашов О. В. Социология труда: Учеб. пособие. — М.: Гардарики,
1999.
14. Социология труда І Н. А. Сероштан и др. — X.: Основа, 1990.
15. Социология труда: Метод, пособие для студ. / Сост. Л. И. Швидкая.
Днепропетровск: Изд-во ДГУ, 1993. Социология труда: Учебник / Под ред. Н. И. Дряхлова, А. И. Кравченко, В. В. Щербини. — М.: Логос, 1993.
17. Социологический знциклопедический словарь I Ред.-коорд. Г. В. Осипов. — М.: ИСПИ РАН, 1998.
18. Социологический справочник /Под ред. В. И. Воловича. — К.: Полит-издат Украини, 1990.
19. Спеціальні та галузеві соціології: Навч. посіб. /За ред. В. С. Пилипенка. — К.: Каравела, 2003.
20. Черниш Н. Й. Соціологія: Курс лекцій. — Львів: Кальварія, 1996.
Р. Социология труда. М.: Прогресс, 1982.
22. Зкономическая социология и перестройка I Отв. ред. Т. И. Заславская, Р. В. Ривкина. —М.: Прогресс, 1989.
23. Знциклопедический социологический словарь IПод общ. ред. Г. В. Оси-пова. - М.: ИСПИ РАН, 1995.
24.Яку6аО. О. Соціологія: Навч. посіб. —X.: Константа, 1996.
Розділ 19. СОЦІОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ
В результаті вивчення цього розділу Ви повинні вміти:
визначати сутність соціології культури, а також розкривати об'єкт і предмет цієї галузевої соціологічної теорії;
/ пояснювати зміст культури як соціального явища та визначати її основні функції;
характеризувати основні елементи культури як соціальної системи;
виявляти основні форми, види та типи культури в сучасному суспільстві;
пояснювати динаміку культури та визначати сутність основних положень концепції культурної динаміки П. Сорокіна.
19.1. Соціологія культури як наука: предмет, об'єкт, та основі напрями досліджень
Соціологія культури — це галузь соціологічного знання, що вивчає закономірності функціонування та розвитку культури як суспільного явища, а також форми виявлення цих закономірностей у людській діяльності, пов'язаної із створенням, засвоєнням, збереженням і розповсюдженням ідей, уявлень, культурних норм, цінностей і зразків поведінки, які регулюють взаємовідносини у суспільстві, а також між суспільством і природою [23, с.5ОЗ].
Зазначимо, що феномен культури настільки складний і багатогранний, що кожна наука — філософія, історія, мистецтвознавство, етнографія, культурологія й соціологія — знаходить свою специфічну предметну нішу при дослідженні цього суспільного явища. Соціологію цікавить насамперед роль культури у функціонуванні і розвитку суспільства. Культура як суспільний феномен чутливо реагує на всі зміни, що відбуваються у соціумі. Вона також здійснює певний вплив на нього, формуючи і визначаючи переважну більшість соціальних процесів, включаючи й такі процеси, як групоутворення, соціальна мобільність
Уперше поняття "соціологія культури" було введено у соціологічну науку М. Адлером, який під предметом цієї галузевої соціологічної теорії розумів вивчення соціальних факторів становлення і функціонування культурних цінностей і норм, вплив на суспільство і соціальну поведінку людини. Однак таке тлумачення соціології культури не отримало досить широкого поширення в західноєвропейській соціології. Воно одразу ж стало об'єктом гострої критики. Генетична основа цієї критики переважно полягала в тому, що у західноєвропейській суспільно-політичній та філософській науковій думці поняття "суспільство" і "культура" використовувалися зазвичай як синоніми. Наприклад, критикуючи позицію М. Адлера, Л. Уайт вважав, що соціологія не спроможна відокремити культурне від соціального. Соціологія, на його думку, розглядає культуру лише у форматі соціальних взаємозв'язків, тоді як суспільство є функцією культури. Саме завдяки цьому соціологія, на його думку, не може зробити культуру предметом соціологічних досліджень як особливого класу соціальних явищ. Основний аргумент критиків позиції М. Адлера таким чином зводився до того, що соціологія культури "соціологія".
Більш звужена точка зору щодо предмета соціології культури була запропонована представниками структурно-функціонального підходу. Зокрема, найактивніший послідовник цього підходу — американський соціолог Т. Парсонс, який стояв на позиціях культурного детермінізму. Він вважав, що культура є основною передумовою розвитку і функціонування всіх сфер життєдіяльності суспільства.
Таким чином, як показує аналіз, в західноєвропейській соціологічній літературі соціологія культури є загальним поняттям. Тому до соціології культури, виходячи із західноєвропейської соціологічної традиції, належать соціологія кіно, соціологія мистецтва, соціологія музики, театру тощо.
Неоднозначність трактування поняття "культура" обумовлює й різноманітні підходи до її соціологічного вивчення з боку логічної науки. У широкому сенсі соціологія культури являє собою не просто галузь соціологічної науки, вона своєю предметною сферою охоплює майже всю проблематику суспільного життя, але під специфічним кутом зору. Адже культурний зміст можна виділити у будь-якій сфері цілеспрямованої соціальної діяльності людей: праці, побуті, політиці, охороні здоров'я, освіті тощо, тобто у соціальній діяльності, спрямованій на максимальний розвиток закладених у людини здібностей, на реалізацію її соціальних цілей.
У вузькому сенсі соціологія культури розглядається як відносно само-
стійна соціальна система, що локалізується у духовній сфері суспільного
життя. При соціологічному вивченні культури вітчизняні дослідники осо-
бливу увагу приділяють аксіологічному аспекту, тобто визначенню цін-
нісної компоненти, яка дає змогу об'єднати елементи культури у систему,
що забезпечує взаємозв'язок на різних ієрархічних рівнях суспільної
організації: суспільства загалом, соціальних груп і особистостей. Люди-
на у цьому контексті розглядається одночасно як суб'єкт і об'єкт культур-
ного розвитку, а як міра гуманізації і гармонізації суспільства
і людини. При цьому найважливішим завданням соціології культури є
соціологічне вивчення інтересів, переваг і орієнтацій людей як ступенів
формування цінностей, що дає широку можливість для переходу
від кількісного аналізу до якісного, а також для удосконалення методів
виміру соціально-культурних явищ у суспільстві.
Загалом у соціології культури ще недостатньо всебічно і повно вирішені питання предметної сфери цієї галузевої соціологічної теорії. Більшість учених схиляються до думки, що предметом соціологічного дослідження культури може виступати, по-перше, уся система культури як єдине ціле чи будь-який із її видів, взятий у взаємодії з іншими соціальними системами; по-друге, кожний з елементів соціодинаміки культури, культурної комунікації, взятий у співвідношенні з іншими системами суспільства. Інакше кажучи, предметом соціології культури є соціальні аспекти функціонування культури у суспільстві.
Об єктом соціології культури, як правило, є діяльність людей (суспільства загалом, різноманітних соціальних груп і особистостей), що пов'язана з виробництвом, поширенням і споживанням культурних цінностей як матеріальних, так і духовних.
Загалом вважається, що соціологія культури аналізує цілі творчої діяльності в галузі культури; економічні (матеріальні), соціальні і політичні фактори, що впливають на творчий процес; ситуацію на "ринку" художньо-культурної продукції. Вона також досліджує соціально-демографічні та інші характеристики людей як споживачів культури, інтереси, уподобання, нахили, мотиви залучення до культури, а також орієнтації на ті чи інші культурні форми. У принципі соціологія культури може вивчати будь-які суспільні явища та події, що служать віддзеркаленням певних форм та видів культурного життя людей: пам'ятники, заповідні місця, колекційні й музейні експонати, народні промисли й ремесла, які відбивають характерні риси нації, народу, певної соціальної групи або традиції міста, села чи країни загалом.
У поле зору соціології культури, таким чином, входять суспільна думка та художня критика, що відображають відношення громадськості до подій культурного життя, їх культурного розвитку. Дослідження, що проводяться в межах соціології культури, дають змогу насамперед виявляти характерні ознаки і тенденції культурного розвитку суспільства, вплив на нього різноманітних соціально-економічних факторів. На практиці соціологія культури допомагає вирішенню завдань суспільного виробництва, освіти і виховання, культурного і побутового обслуговування, організації дозвілля, налагодженню культурно-просвітницької діяльності, а також надає цінну інформацію щодо ефективності роботи закладів культури, удосконалення діяльності, планування випуску художньо-культурної продукції тощо. Удосконалення теорії і методології культури має велике значення для підвищення рівня суспільного життя, ролі людського фактора в усіх сферах суспільного виробництва, а також для інтенсифікації культурної діяльності людей та її збагачення.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 14 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |