Джерела та основні риси права Київської Русі

ДЖЕРЕЛА ТА ОСНОВНІ РИСИ ПРАВА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

1. Джерела давньоруського права

Джерело права – це спосіб (засіб) існування і вираження правових норм як певних установок у поведінці людей, що характеризується владністю і забезпечується силою державного примусу.

У Давньоруській державі домінуючим джерелом права було звичаєве право. Це були норми, які виникали на основі звичаю, санкціонувались державою і ставали обов’язковими для виконання.

Аналіз документів княжої доби засвідчує, що в Київській Русі поняття “закон” мало швидше моральний, релігійний зміст, ніж правовий.

Право й правові відносини в Київській Русі виходили з моральних норм, були пов’язані з родообщинними традиціями, звичаями та моральними вимогами, в яких належне й негативне оцінювалися як “правда” і “неправда” (не випадково перша збірка світських законів дістала назву “Руська Правда”).

Основними джерелами давньоруського права були звичаєве неписане право, в основі якого лежав правовий звичай, міжнародні договори з греками, договори князів між собою, з народом і дружиною, княжі устави та уроки, церковні устави (рецепція візантійського права, що позначалася, головним чином, на церковному законодавстві). “Руська Правда” – перший кодифікований збірник звичаєвих правових норм Київської Русі, який знаменував появу законодавства.

Законодавча діяльність князів не виходила за межі звичаєвого права. Перші акти князівського законодавства в галузі публічного права (уроки, устави, договори) часто фіксували звичаєві норми, тлумачили їх, але нових не створювали. В галузі приватного і кримінального права теж панував звичай. Рецепція візантійського права здійснювалась шляхом пристосування до місцевого звичаєвого права.

Проявами звичаєвого права в Київській Русі були такі акції як посадження князя на престол, рукобиття на знак завершеності контракту купівлі-продажу тощо. Звичаєве право виражалось також у важливих нормах суспільного життя, в актах виконання практичного правосуддя, в збірниках звичаєвого права.

Важливою особливістю звичаєвого права було те, що його норми сприймались суспільством як справедливі, оскільки відповідали його уявленням про вимоги моралі. З цими нормами були змушені рахуватись усі правителі. Не наважуючись відмовити у санкціонуванні старих звичаїв і традицій, вони тим самим надавали їм статусу джерела права.

Важливим джерелом права Київської Русі є міжнародні договори князів з чужоземними державами. Це перші пам’ятки писаного права – установлені князівською владою закони, які не порушували вимог звичаєвого права. “Повесть временних лет” містить чотири тексти договорів Київської Русі з Візантією (907, 911, 944, 971 рр.), що дійшли до нас не в оригіналах, які складалися, очевидно, в двох примірниках (грецькою і руською договірними сторонами), а у вигляді копій, знятих літописцем з грецького джерела.

Необхідно зробити методологічне зауваження щодо специфіки договорів у Київській Русі як джерел права. У наш час договір, маючи визначений зміст, не утворює нових правових норм, а спирається на діючі. У період, що розглядається, поняття договору було значно ширшим. Законів (позитивного права) тоді ще не існувало, між тим реальні умови життя вимагали більш-менш чіткого врегулювання стосунків між особами та окремими державами. Роль такого регулятора виконував договір (в даному відношенні договір – історично перша форма позитивного права).

Укладачі договору, як правило, керувалися тими положеннями, які існували на час його підписання і містилися в нормах звичаєвого права. Після підписання договору ці норми набували статусу юридичних, а сам він міг вже розглядатись як джерело права. Фактично міжнародні договори узгоджували норми звичаєвого права русичів з нормами права Візантії.

Важливим джерелом права Київської Русі є договори князів між собою. Вони укладались між князями удільних земель і насамперед стосувались питань спільних дій проти третьої сторони: містили зобов’язання щодо спільного опору ворогам, утримання від підбурювання проти сторін, які уклали угоду, інших князів тощо.

Інше джерело права – договори (ряди) князів з народом. Укладались вони на віче з метою контролю над діяльністю князя, дотримання ним звичаїв і традицій. Вони існували, як правило, в усній формі, однак наприкінці ХІІ ст. почали укладатись і в письмовій.

Законотворча діяльність в княжу добу здійснювалась у формі княжих уставів і уроків, які доповнювали або частково змінювали норми звичаєвого права. Майже всі вони були зібрані в “Руській правді”. Постанови князів, здебільшого фінансового характеру, про мито, податки на користь князя, судові збори, судочинство називались “ уроками ”. Вони, як правило, діяли тимчасово. Устави – це розпорядження князя, що діяли тривалий час і стосувалися переважно питань кари за вбивство княжих дружинників, за образу вільної людини тощо. Зміст князівських уставів та уроків здебільшого складався з норм неписаного права. З посиленням влади князя устави поступово почали набувати ознак законів. До перших уставів (доба правління Олега) належить збірник “Закон руський” та “Устав”, що вважається прототипом “Руської Правди”. Принципи сімейного, спадкового, опікунського права знайшли втілення в юридичному збірнику “Устав Володимира Мономаха”. Його ж “Поученіє детям” є допоміжним джерелом права: в ньому закріплені моральні норми поведінки представників владних структур, відображена особиста позиція князя у питанні смертної кари.

Ще одним важливим джерелом права є князівські церковні устави (відомі церковні устави князів Володимира Святославовича та Ярослава Мудрого). Руська церква з часу введення християнства прагнула забезпечити захист своїх інтересів від посягань зі сторони світської влади. З цією метою вона домоглася отримання спеціальних актів великокняжої влади – церковних уставів, які визначали її правовий статус.

2. “Руська Правда”

“Руська Правда” вважається найважливішою пам’яткою давньоруського права. Вона закріплює давні норми звичаєвого права та “княжі устави”. Однак останні за змістом, формою та способом формулювання (стилем) наближені до звичаєвого права, оскільки лише доповнюють, розвивають та змінюють норми, що попередньо існували в усній формі. Через це “Руська Правда” вважається збірником лише звичаєвого права.

“Руська Правда” має три редакції: коротку, розширену, скорочену, в кожній з яких відображені певні періоди розвитку феодалізму в Київській Русі.

Коротка редакція “Руської Правди” – найдавніша (ХІ ст.). Вона складається з “ Правди Ярослава ” (або “ Найдавнішої Правди ”; ст.ст. 1-18), “ Правди Ярославичів ” (або “ Уставу Ярославичів ”; ст.ст. 19-41), “ Покону вирного ” (ст. 42) та “ Уроку мостникам ” (ст. 43).

В основу “Найдавнішої Правди” покладене давньоруське звичаєве право. Умовно її поділяють на три частини:

· правові норми про вбивство (ст. 1);

· норми про тілесні пошкодження (ст.ст. 2-7);

· норми про образу (ст.ст. 11-18).

Цей документ зберігає, хоча зі значними обмеженнями, архаїчне право кровної помсти за вбивство. Предметом правового захисту виступали: життя, тілесна недоторканість, честь дружинної знаті. “Правда Ярослава” порушувала питання про правове становище челяді і холопів (в контексті права власності знаті), спадкоємництво, земельну власність, але були ще відсутні норми захисту феодального землеволодіння.

Сини Ярослава Ізяслав, Всеволод, Святослав в 50–60-х рр. ХІ ст. доповнили “Правду Ярослава”. Всі зміни і доповнення стосувались захисту князівського домену та князівської земельної власності. У “Правді Ярославичів” уже чітко простежується специфіка феодального права як права привілею. Найголовнішими змінами “Правди Ярославичів” були: скасування таліону та його заміна системою грошових стягнень, а також спрямування штрафу не до потерпілої сторони, а в державну скарбницю. “Покон вирний” стосується розподілу надходжень від продажу та вир між князем, мечниками, вирниками, церквою, а також натуральної та грошової винагороди, яку повинен отримати вирник при вилученні вири. В “Уроці мостникам” міститься табель про оплату ремонту міських мостових.

Подальший розвиток феодальних відносин посилив диференціацію серед верстви феодалів. Боярство отримувало все більші привілеї і вимагало посилення захисту свого життя, майна, слуг. Стягування вири вже не вважається достатнім покаранням. Коротка “Правда” вміщувала лише норми, якими передбачалося покарання за посягання на майно князя та життя його слуг.

Суспільно-економічний та політичний розвиток Київської Русі вимагав створення нового юридичного збірника, в якому знайшов би відображення подальший розвиток феодального права. Зазначені питання розв’язувала нова - розширена редакція “Руської Правди”. Розширена “Правда” об’єднала вже систематизовані правові норми, що набули чинності за доби Ярослава і Ярославичів та “ Устав Володимира Мономаха ”. Вона складається з двох частин. Перша – “ Суд Ярослава Володимировича. Руська Правда ” (кін. ХІ – поч. ХІІ ст.; ст.ст. 1-52). Друга – власне “ Устав Володимира Мономаха ” (поч. ХІІ ст., ст.ст. 53-121).

Розширена редакція “Руської Правди” відноситься до епохи розвиненого феодалізму, і час її створення – період князювання Володимира Мономаха або його сина Мстислава.

Скорочена редакція “Руська Правди” була створена на основі розширеної редакції орієнтовно у ХVІ–ХVІІ ст. Цей факт вказує, що “Руська Правда” діяла ще тривалий час після припинення давньоруської державності, адаптуючись до нових реалій суспільного життя.

3. Система правових норм Київської Русі

3.1. Право власності

Переважна більшість статей “Руської Правди” захищає приватну власність феодалів на нерухоме і рухоме майно та на землю. Індивідуальна приватна власність виникає в Київській Русі лише в др. пол. ХІ ст. В “Руській Правді”, складеній за часів Ярослава близько 1037 р., ще не вказується такий тип власності. В “Правді Ярославичів” з’являються відомості про особисте землеволодіння, але тільки князівське. Однак в розширеній редакції з’являються норми, що регулюють боярське приватне землеволодіння. Земельна власність феодалів існувала в різних формах (князівський домен, боярська і монастирська вотчина, земля громади), різними були й форми її набуття: позики, освоєння вільних земель, роздача князем за службу, згодом – пряме захоплення в сусідів, переважно у вільних общинників (“окняження”, “обоярення”). “Руська Правда” легалізувала такі дії феодалів (ст. 67, 70 розширеної ред.).

3.2. Зобов’язальне право

Розвиток приватної власності сприяв розвитку зобов’язального права. “Правда Ярослава” згадує зобов’язання із спричиненої шкоди. Розширена Правда, зокрема, фіксує зобов’язання за договором (ст.ст. 54-55) і зобов’язання закупа. Договори (ряди) заключались, як правило, в усній формі на торзі у присутності свідків або митника. Про письмові договори “Руська Правда” не згадує. Поширеними були договори купівлі-продажу майна (ст.ст. 37–39 розширеної ред.), челяді (ст. 16 кор. ред.), договори позики (ст. 48, 51–54 розш. ред.).

3.3. Спадкове право

Юридичне закріплення приватної власності на майно і землю об’єктивно вимагало врегулювання інституту спадщини, що знайшло втілення в нормах спадкового права. Вже договір з Візантією 911 р. свідчить про досить високий рівень розвитку спадкового права в Київському князівстві: існувало успадкування не тільки за звичаєм, а й за заповітом. “Правда” також встановлює дві форми спадку (ст. 92): за заповітом і за законом (остання форма стосується виключно дітей). Успадкування відбувалось виключно по чоловічій лінії. Доньки не визнавались спадкоємцями (у разі заміжжя їхнє майно переходило б до іншої родини). Якщо у померлого не було синів, майно успадковували його брати. Однак вже розширена “Правда” закріплювала передачу майна померлого смерда, який не мав синів, у власність князя (ст. 90 розшир. ред.), проте з деякими уточненнями. Якщо у смерда залишались доньки, вони теж отримували частку спадку, але тільки в тому випадку, коли були неодруженими. Майно померлих бояр і дружинників, які не мали синів, доньки успадковували без обмежень (ст. 91 розшир. ред.). Згодом ця норма поширилась на біле духовенство. Все це свідчило про утвердження принципу феодального права як права привілею.

У спадковому праві панував мінорат. Батьківській двір без заповіту, за законом, переходив до молодшого сина (ст. 100 розш. ред.). До досягнення спадкоємцями повноліття спадком розпоряджалась мати (ст. 101). Жінка – вдова одержувала частку майна, яке заповісти могла тільки дітям. Якщо мати виходила заміж удруге, над неповнолітнім спадкоємцем та його майном встановлювалась опіка найближчих родичів. Якщо з вини опікуна майну наносилась шкода, він був зобов’язаний відшкодувати збитки. По досягненню повноліття спадкоємцями майно з-під опіки переходило у їхнє розпорядження.

3.4. Шлюбно-сімейне право

Формування норм шлюбно-сімейного права у Київській Русі відбувалося на основі взаємодії місцевих правових звичаїв та тих, що були привнесені церквою і узаконені в середині ХІ ст. Норми шлюбно-сімейного права свідчили про порівняно високе становище жінки в давньоруському суспільстві. Якщо за римським та старогерманським правом жінка зажди перебувала під опікою чоловіка і була позбавлена дієздатності, то згідно з “Руською правдою” вона мала рівні з чоловіком права (ст. 88). Принцип рівності поширювався не лише на дружину, а й на жінок взагалі. Це пояснюється тим, що до прийняття християнства шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаєвим правом, для якого було характерним беззастережне визнання суспільного авторитету жінки. Ст. 94 розш. ред. свідчить про існування окремої власності дружини і чоловіка та особливих прав дітей на успадкування. Залишаючи дружину без достатніх на те підстав, чоловік зобов’язаний був виплатити їй значну матеріальну компенсацію та внести штраф на користь церкви. Розміри відрахувань залежали від соціального статусу подружжя.

Із запровадженням християнства питання шлюбу та сім’ї підпадають під юрисдикцію церкви. Зокрема, “Устав князя Володимира” надавав церкві повноваження для вирішення таких питань як розлучення, порушення подружньої вірності, судові спори про спадок. Відповідно до вироблених церквою вимог канонічного права унеможливлювався шлюб між людьми, близькими за ступенем споріднення до шостого коліна. Братам чи сестрам не дозволялось одружуватись з особами, які були дітьми одних батьків. Офіційна церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій. Порушення цієї вимоги передбачало суворе покарання. Так зв’язок руської жінки з “іновірцем” карався примусовим постриженням у черниці та грошовим штрафом на користь митрополита (ст. 19 роз. ред. “Уставу Володимира”). Феодально-корпоративний устрій давньоруського суспільства унеможливлював також шлюби між особами, що належали до різних соціальних станів. Законодавчі кодекси Київської Русі не фіксували правові норми, які б забороняли подібні шлюби, але церква відмовлялась санкціонувати їх.

3.5. Злочини та покарання

Зміст статей “Руської Правди” вказує на достатній рівень розвитку кримінального права. Однак “Правда” не розрізняла кримінальне правопорушення та цивільно-правове, а поняття злочину було відсутнє. Будь-яке нанесення потерпілому матеріальних чи моральних збитків визначалося як “ образа ” (досл. “ обида ” (ст. 15 кор. ред.). Разом з тим розрізнялись об’єктивна та суб’єктивна сторони злочину: злочин (напр. вбивство) був скоєний навмисно чи випадково, у стані афекту чи під час бійки тощо (ст.ст. 6, 7, 54 розш. ред.).

Об’єктами злочину виступали влада, особа, майно, звичаї. Суб’єктом злочину міг бути будь-хто, крім холопа і челядина, які, перебуваючи у повній власності господаря, визначали матеріальну відповідальність останніх за дії своїх слуг.

“Руській Правді” відоме поняття співучасті; однак питання співучасті вирішувалося спрощено і передбачало однакову відповідальність для всіх співучасників злочину.

Особливо тяжким злочином у Давньоруській державі вважалося посягання на владу князя й порушення договорів сюзеренітету-вассалітету. Зазначені злочини передбачали додаткові міри покарання, які визначав князь і який сам здійснював суд. Реально такі злочини (як свідчать літописні джерела) передбачали смертну кару. Смертна кара до монгольського завоювання однак не була юридично санкціонованою.

Тяжкими злочинами також були посягання на інтереси церкви і християнську мораль, зокрема, шляхом здійснення язичницьких обрядів.

Найтяжчими злочинами проти особи було вбивство, розбій (ст.ст. 1, 19–27 кор. ред., ст.ст. 1–8, 11–18 розш. ред.). Аналіз статей “Руської Правди” вказує, що посягання на життя феодала було об’єктом особливої уваги законодавця: передбачалась відповідальність за нанесення побоїв, поранення, каліцтво (ст.ст. 3–5 кор. ред.); за образу особи шляхом застосування сили (ст. 10 кор. ред., ст. 24, 67 розш. ред.).

Загальна система покарань була досить простою і відносно м’якою. Однак аналіз норм права засвідчує, що з розвитком феодалізму спостерігається дедалі виразніша залежність класифікації злочинів і визначення покарань від соціального стану як потерпілого так і звинуваченого, а також різний підхід до захисту інтересів феодала і феодально-залежного населення (ст.ст. 19, 22, 25, 29 кор. ред., 1, 3, 78, 88 розш. ред.).

Найдавнішою формою покарання була помста потерпілих або родичів (кровна помста) (ст. 1 кор. та розш. ред.). Після смерті Ярослава Мудрого принцип талону був замінений грошовою вирою (ст. 2 розш. ред.).

Вищою мірою покарання “Руська Правда” визначає поток і пограбування, що передбачали конфіскацію майна злочинця та його вигнання разом із сім’єю за межі общини або обернення на рабів.

Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була вира – грошовий штраф (40 гривень) на користь князя за вбивство вільної людини. Подвійна вира стягувалась за вбивство княжих слуг. Розширеною редакцією передбачалась і так звана " дика вира " – виплата членами верві за вбивство, вчинене на її території, у випадку коли вбивця не відомий, або верв не бажала його видати. Родичам убитого виплачувалась грошова компенсація – “ головщина ”, яка дорівнювала розміру вири. За покалічення та вбивство жінки встановлювалася “ полувира ”. Розповсюдженим видом покарання була “ продажа ” – грошовий штраф, що стягувався на користь князя за майнові злочини та злочини проти особи у вигляді чітко фіксованої суми: вища продажа 12 гривень, звичайна – 1-3 гривні.

За злочини проти сім’ї та моральності давньоруське законодавство, на відміну від візантійського, яке за певні правопорушення передбачало смертну кару чи покалічення, застосовувало систему покарань у вигляді грошових штрафів на користь єпископа.

3.6. Судочинство в Київській Русі

Недосконалість державного механізму і відсутність гострих соціальних суперечностей у Київській Русі визначали специфіку судочинства в державі, якому були притаманні риси демократичності. Панував обвинувачувально-змагальний процес, хоча у суді в першу чергу захищалися інтереси верхівки феодального суспільства. Для судового процесу була характерною активна участь у ньому осіб, зацікавлених у розв’язанні спору. Суд виконував функції посередника між позивачем і відповідачем. Судовий процес розпочинався за заявою позивача.

Існували особливі форми так званого досудового процесу, який передбачав встановлення відносин між потерпілим (майбутнім позивачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинуваченим). Ці відносини регулювалися статтями про заклик, звід, гоніння по сліду.

Наприклад, у випадку крадіжки майна потерпілий оголошував про це (робив “заклик”) на торгу, описуючи вкрадену річ. Якщо після оголошення протягом трьох днів вкрадене у когось знаходили, він був зобов’язаний його повернути та сплатити певну суму штрафу. Правилами зводу регулювався порядок встановлення осіб, які привласнили чуже майно, і передбачалося повернення вкраденого власникові. “Гоніння по сліду” – розшук злочинця по слідах, які той залишив. Виконавець цієї процедури міг розраховувати на допомогу з боку влади, але якщо в процесі судового розгляду було доведено невинуватість затриманого, “гонець по сліду” зобов’язаний був відшкодувати йому збитки. Коли слід приводив на територію верві і там губився, то верв була зобов’язана знайти злочинця, або відшкодувати вартість вкраденого.

Доказом вини підозрюваного були свідчення видоків та послухів – свідків злочину, якими могли бути тільки вільні люди. Важливим вважався доказ, отриманий через ордалії – випробування водою, розпеченим залізом тощо.

“Руська Правда” визнає два види судової клятви – для позивача і для відповідача. Позивач давав клятву у випадку обгрунтування невеликих позовів, відповідач – так звану “очищувальну клятву”. Спірна справа вирішувалась також шляхом “судового поєдинку”.

Дата добавления: 2015-11-04