Я міг би писати про красу квітів і велику таємницю безконечних зірок, але принаймні, щоб їх завжди помічати, бачити, цінувати, пам’ятати і любити треба побути там, де істина настільки спутана із

Книжка психа

Я міг би писати про красу квітів і велику таємницю безконечних зірок, але принаймні, щоб їх завжди помічати, бачити, цінувати, пам’ятати і любити треба побути там, де істина настільки спутана із брехнею, явність із сном, що у постійному тумані так і хочеться зрозуміти хто ти, де ти і для чого є на цьому світі. Або ж з твоєї волі постійні процедури дурману заставлять змиритися із дією отрути і в байдужості вегетативною душею, як писав Аристотель, прожити до кінця своє жалюгідне коротке існування. Ця історія все ж могла статися і скоріше за все, що ставалася…

Хтось би подумав, що цей не грамотно написаний твір написаний для вражень від крикливих філософських фраз, але, даруйте, життя кричить сильніше, ніж та мутна фільозофія. Хто буде кривитися від мого почерку, нехай зразу повертається до Ліни Костенко. Цитати з цього письма мало підійдуть для викладення в соц-мережах. Тут - свобода письма. Постмодерн все ж таки.

З чого почати? З лона матері, сказав би хтось. Насправді все вартісне починається з поклику, що нарешті є почутим серед пустих звуків та диких стогонів. Бо прийде час і ти не зможеш, і не захочеш бути таким, як вперше. Тому хтось із твоїх двох тебе приречений вмерти. Все ж ти не бійся і вирівнюй душу з природою.

«Заступнику голови КГБ Честнакову Миколі Яковичу; громадянина Кирилова Віктора Миколаювича; Прохання: Прошу Вас дозволу дослідити вчення ворогів народу(десидентів, попів та всіх інших психічно скалічених), що останнім часом закриті по психлікарнях СРСР для того, щоб вияснити абсурдність їхньої науки і видати нову наукову працю на захист вічної комуністичної ідеї».

Прочитавиши з російським акцентом засмалений з чорними благородними бородавками, як його благородне життя, в яке він вірив, старий витріщив через товсті окуляри очі і ще раз на ходу перечитав прохання:

- Это совсем не плохая идея. На сегодня мы уже не можем остановить инакомышлеников как делать их идиотами. Народ все больше от коммунистической идеи.

- І я часом теж, батьку, - сказав тихо, але впевнено Олексій Петрович.

- Не смей здесь и негде такого говорить! Или сам закрою тебя в психушку! Эх ты, - витягнувши палець догори, - выдающийся журналист СРСР!

- Та не зважайте, тату. Я щось сказав неподумавши.

- Сказал он нэпаду… Тьху! Хорошо, что тебе ещё в университете такого не вылетело. Слушай. Ты мне чего то не договаривашь. Тебе это надо? Куда тебя посылать? В качестве кого? Что ты там будеш делать? – засипав питаннями свого дорогого синка.

- Відправ мене, тату, в одну з тих лікарень як психолога, щоб я міг говорити з хворими, записувати ті бесіди і робити якісь висновки.

- Старий по розмові зрозумів, що Олексій вже це давніше спланував і з батьківської доброти нічого тут не вдієш.

- На сколько дней?

- Місяць, рік, а може й більше.

- Старий перше не зрозумів, бо замислився над підписанням наказу. Пізніше, підскочивши, скрикнув.

- Что!? Ти совсем уже сдурел?

- Це ж серйозне дослідження, - пробував переконати Олексій батька.

- Миленький мой, ты статьи придумывал за несколько минут, книги писал за несколько недель. Что на тебя нашло?

- Ти розумієш, що я хочу, щоб все було справедливо.

- Ты точно хочеш там же и остатся! А справедливо мне уже на семдесят лет внука, а? Сколько можно х*рней страдать?

- А далі ніби нема вже бути ні одного культурного слова. Олексій Петрович лише з голодними очима втупився у цей небажаний дозвіл.

Як відомо, Чеснаков Олексій Миколайович, окрім заслуженного «бе-бе-бе» … будучи журналістом, був також істориком і філософом-самоучкою. Часом міг цілу ніч сидіти сьорбати чаї, читаючи рекомендовані і не дуже книжки. А ще чогось перед роботою часто полюбляв дивитись на дзеркало. Можливо, така звичка в нього виробилася під час навчання, коли він, як журналіст, готував якусь промову перед публікою чи відеокамерою. Поки був студентом знав краще з’їзди КПРС, ніж для чого йому жити на тому світі. Зараз з’їзди призабулися, а сенс життя так і не віднайшовся. Найщирішими друзями для нього були Платон, Аристотель, Декарт, Русо, Вольтер, Гобс, Фройд, Ніцше, Маркс, Рокхатер…Та і ті друзі останнім часом дуже його підводять.

- Хиживо. Поедешь туда, мой чёкнутый дружок. Средняя деревня. Есть там эти. Сам туда несколько отправил. Но едешь ты только на лето.

- Тату, …

- Поооздно. Я уже подписааал, - хитро подивися бородавочник. – Только звони там.

- Для чого? І так все докладуть.

- Ну канешно же. Ги, ещё тебя там, вдруг, космонавтом сделают. – Зняв окуляри, почав позіхати і протирати очі, ніби не переживає, - иди!

- Дякую, тату!

- Служу…

- Радянському Союзу.

Олексій витягнув давно вже спаковані речі та й приїхав він у те болотяне село Хиживо. Довкола мочарів росла дика м’ята, а по висушеному болоті слюда блистить, як риб’яча луска. За селом з клінкерної цегли кидалась в очі мури психіатричної лікарні. Це спокійне місце не могло не сподобатись Олексію Миколайовичу після тривалого суєтного життя. У лікарні вже всі були наперед повідомлені, що до них з Києва приїде високоосвічений лікар. Тому нікому навіть не хотілось в особливий спосіб провіряти, хто він такий, щоб при знайомстві не виявилась особиста неграмотність. Оглянувши історію кожного пацієнта, через документи та усне передання старших, «психолог» Олексій Миколайович звернув увагу на трьох особистостей.

Першим був Карась Зеновій Федорович. Чоловік похилого віку. Прожив все життя холостяком. Перестрибував з одної роботи на іншу через «неадекватну поведінку» і наругу над звиклим життям Радянського ритму. Від тюрми якось вислизав, ніяких паперів, що би підтверджували його вину перед державою, ніколи не підписував. Ще одна була в нього особливість. В Ходорові його всі знали. Він не пропускав жодного похорону. Скоріше можна би було уявити похорон без небіжчика, ніж без нього. Кожного разу він попереду процесії двигав старий дерев’яний хрест. Чому він це робив? Певно і сам цього не знає. Але час пройшов. Він постарівся. І його забрали сюди. Цей чоловік на перший погляд був ідеальний, щоб написати ту працю, яку планував тепер вже «пан доктор».

Другим піддослідним мав стати колишній філософ Люблінського університету Яків Рогуж. Останній час перед «лікуванням» виявилось, що він захоплюється антикомуністичними ідеями. Цього факту не було виявлено, та неодноразово було чути про це від студентів. По документах цього філософа відправлено в психічну лікарню після наступної білої гарячки. Щоб ніхто не знав, де він знаходиться,відправили його до Хижива. Як філософ-самоучка, Олексій в особливий спосіб зацікавився «гостем з Польщі».

Про третього дізнався «психолог» від прибиральниці, якій симпатизував «молодий і не жонатий» Олексій Миколайович. Якби це би була інша ситуація, то за її довгий язик вона би давно вже б сиділа. та не як працівник. Отож, від неї «психолог» дізнався про менш цікаву особистість. Це був священик, який, будучи на волі, приходився духівником покійної жінки директора цієї «лікарні» Баторика Юрія Петровича. Після похорону п. Юрій дізнався, що його жінка була віруюча і часто заходила до «попа» поки чоловік був на роботі. Отож. з ревнощів через зв’язки з міліцією Юрій Перович незаконно вломився в двері священика і вимагав зректися своєї віри, чого не зробив Квітка о. Василь Семенович. Тоді тяжко побивши «попа», закрив у лікарні, поки він не вилічиться від свого «психозу». Впродовж тижня отець настирливо благав дати йому Святе Письмо і молитовник, та лікарі (навіть віруючі) ніяк не реагували, бо боялися. Давали йому хіба більшу дозу «лікарств», щоб отець не зміг взагалі щось сказати. Та якось через чутки, може тої ж самої прибиральниці, дізнався про бажання отця сам директор Лікарні. І у відповідь на прохання священика Юрій Петрович замовив з Москви велику енциклопедію атеїзму. Він сам особисто торжественно вручив її «попу». Отець Василь з початку не дивився навіть в сторону книжки. А коли десь за тиждень відкрив, то ось до тепер із нею не розлучається.

Обравши собі піддослідних «психолог» з наступного дня з ранку надивившись по-звичці в дзеркало розпочав начерки перших сторінок своєї книжки. Навіть декілька речень вже накрутились у нього для висновку. Писав про розпусність священиків, що прихована за святістю та наївністю людей, про розбещеність ледачих туніядців, що через лінивство незадоволені державою, де всі чесно працюють. Писав про мудрагеликів, що вченням заходу і намагались зрушити лад серед молоді та через схильністю до алкоголю нищив репутацію викладачів Люблінського Університету. І так пішла сторінка за сторінкою. Пообідав і далі за писанину, а вечерю майже не куштував. Лише похвалився старшому неврологу, що швидкими темпами пише працю про місцевих «хворих». Що й казати – прибиральницю до кабінету на п’ять хвилин навіть не пустив. Думки летіли одна за одною. «Доктор» почав вперше використовувати всі, що підходили знання для очорнення життя інакодумців. Та цей шалений вогонь обірвав телефонний дзвінок. Олексій з часом підняв слухавку не так через те, що хотів, через те, що в таких умовах важко думати. Сумнівів не було, що це телефонував його батько.

- Сынка, как доехал? Подходящая дыра?

- Все добре тату! От вже пишу свою працю.

- Так быстро? Может быстрее вернёшься домой? Это радует.

- Ну все може бути.

- Про кого пишешь?

- Про священника, одного старого і філософа.

- Отличная подборка! Там точно есть про что писать!

- Не то слово!

- А как они выглядят? Чё делают?

Тут Олексій спам’ятався, що свої «пацієнтів» в лице ні разу ще не бачив. Згадав також, що хотів чесно провести експеримент, що по привичці вже з самого початку не вийшло. Та дуже за це не шкодував. Гірше, що він не знав що відповісти на питання тата.

- Знаєш, тату, я зараз не можу говорити. Може давай про це поговорим в інший раз?

- Ну хорошо. Я завтра позвоню. Не задерживайся.

Після опам’ятання до Олексія прийшла якась знеохота до своєї праці. Він протер очі, відклав папери і перед сном біля дзеркала поставив писульку, де великими літерами написав нагадування: ПОГОВОРИТИ З ПЕРШИМ ХВОРИМ.

Зразу після сніданку Олексій вирядився йти до старого Зеника, та в його кімнаті нікого не було. «Лікар» залишив записку, що пів години перед обідом його чекає «лікар» біля дверей їдальні.

Залишилось ще 15 хвилин до обіду і п. Олексій вже думав, що діда Зеника не буде. Та от із-за кущів виходить старий, а в нього в руках тарелі з лопухів повні черешень.

- Де ва берети їх, - спитав «лікар» ніби між іншим, коли закидав нову порцію собі до рота.

- Та там є гай…

- За лікарнею?

- За смітником…

- Тьфу! – почав невиховано випльовувати п. Олексій гостинець від діда. - То ви вже до смітника вмієш пролізти. Стоп! Та це ж за муром лікарні? Як то ви…? То чого до дому не втечети?

- Я дома. Я ту живу і мені добре. Я тутка роб’ю і кажу вшьо, шо думаю. Тому сп’ю без страху і встаю без вшякої печали.

- Гарні словечка знаєш. Може я колись знайду такий дім, щоб так само спати і прокидатись. Багато вчився та такого не чув. Чесно скажу - сподобалось.

- Чоловік ші вчит не до старости, а до смерти, би с знов. Тут є вшьо, шо тре! Аво диви, яка природа! Вот так вешь час в незнанні. Коли би знав, хто з ворогів може стати твоїм ліпшим другом, а хто з друзів може стати твоїм ворогом. Тому нема кращого друга за природу. Якщо вміти її слухати (бути їй другом), то вона дасть тобі знати, коли тебе сито нагодує, а коли залише в холоді, голоді. А от люди то страшне, шо ти, чоловіче!

До трапезної «пан дохтор» (так його називав старий) йшов разом із «пацієнтом». Під час розмови й не помітив як сів за стіл із тими, що «лікуються», чого ніколи в лікарні не робили. Це лікарі зразу підмітили, а особливо Юрій Петрович. Він ще з вчора заховав під стіл місцевої самогоночки. Самогоночка мусіла чекати до вечері.

- Багато можете, діду, розказати, - кинув два слова між тим, як старий жував хліб. Тільки тоді і міг «пан дохтор» щось сказати. В інших випадках старий просто потоком слів не давав навіть спробувати щось сказати. Добре, що старий практично не мав зубів, тому «пан дохтор» міг сказати навіть не два, а три, або п’ять слів, ще, окрім того, встигав щось скорочено занотувати для своєї книжки.

- Та то тільки ті накєдані слова. Якби писов вшьо, то би ніякого чорнела не хватило, хіба писати пальчом по річі, і най та біда тече аж туда делеко в море.

- А де ви працювали все життя?

- Я ші в Ходорви немало наробив. Літав як той пес, котрого гонят, - почав загинати польці, - штири рокє на жилізнодорожній соляру кров, оден - на відкормочному яйчя і молоко носив, два - шменду крав на м'сокомбінаті, два - казиїн вивозив з маслозаводу, навіть з алябастру, шо жі Стінки шахмати робив. То продавав їх одному майстру з третої школи, то він їх ще дороблєв і кудашь, певно жидам, продавав. Троха ші крутив біля полішграфмашу, а потому вернувші шюда, бо куда вже мене старого-дурного припишут.

- Для чого ви мені говорите, що крали, - почав щиро з подиву сміятись «пан дохтор».

- Та вші крали, а за то, шо провду говорив і не любели мене, навіть ші бояли.

- Так чому ви не брехали?

- Ну та я шо хорий, щоб вшьо життє видумувати у обдурувати вшіх. Мій тато казов, шо наш українській народ чесний, тому ті краї каждого літа шелешьтітимуть пшеничьою.

- Ви конкретно можете сказати, чому так вперто противитеся нормальному життю?

- Нє. Зато я сп’ю без страху…

- І прокидаєтеся без всякої печалі…

- І встаю без вшякої печали.

На Зеника вже чекали, щоб дати нову порцію «ліків». Тому Олексій пішов, щоб не завадити процесу. Тим більше, що в нього виникло багато питань. Тому «психолог» зразу ж після розмови зі старим пішов шукати філософа.

Його не важко було знайти. Філософ виглядав як філософ. Ходив туди-сюди під високим деревом і одягнений в старий клітчастий костюм. Коли надійшов «психолог», то філософ привітався і простягнув руку, ніби прийняв «лікаря» за свого. Олексій пожав руку і помітив як вся рука філософа списана якимись записами.

- Що це у вас на руці?

- Та думки, щоб не забути подати їх.

- Як це так «подати»?

- Щоб ваша думка комусь сподобалась, то її не достатньо просто висловити. Треба добре її подати, як блюдо в ресторані. Тоді більше шансів, що вона комусь сподобається і візьметься до уваги. Я бачу у вас записник. Пишете книгу?

- Звідки ви знаєте?

- Вас дуже легко розпізнати, прошу пана. Надіюсь, це не нове «бе-бе-бе» як добре жити в СРСР?

Олексій Миколайович, якби не був настільки зацікавлений книгою, то певно б за ті слова зробив все можливе і неможливе, щоб цей філософ пошкодував, що сказав ці слова.

- А яку б ви хотіли прочитати книжку? – ніби цікавиться думкою споживачів, спитав таємний журналіст. – Може про вас?

- Боюся, прошу пана, що це не є можливо.

- Чому ж? Я вже почав цю книжку писати.

- Бо ви мене зовсім не знаєте. Хіба ім’я та прізвище.

- Помиляєтесь. Я думаю, що достатньо про вас знаю. Дозвольте вас запросити до себе в кабінет і пригостити добрим вином, - тут почав провіряти «психолог» Якова на діагноз алкоголізму, про який записано в його біографії.

- Та ви що? Дивітся, яка тут природа! Давайте тут сядемо під деревом і поговорим.

- А вино? Може за знайомство швиденько забіжимо в кабінет? Та ж в міру вип’ємо.

- Смішно мені з того «в міру». Хто ж це придумав? Алкоголь завжди шкодить. Тоді як можна його пити в міру? Цю фразу певно придумали для тих, хто не п’є, щоб вони почали пити, а алкоголіки все рівно не будуть зважати на цю фразу – питимуть стільки, скільки захочуть. Та ні. В мене цукровий діабет від народження. Я не вживаю алкоголю.

«Лікар» здригнувся. Він був впевнений, що схильність філософа до алкоголю справдиться. Тепер зрозуміло для чого Якова відправили аж на Галичину. Ніхто би в Любліні не повірив, що Якова Рогужа, всім відомого як непитущого чоловіка, закрили в лікарні, щоб вилікувати від алкоголізму.

- Присядьте, прошу пана, бо щось ви зле себе чуєте, - припрошував філософ сісти біля дерева на вербову дощечку. – Розкажіть, про що ви пишете.

- Пишу, як ваше життя довело вас до психічної лікарні, і додав пафосно, - праця для блага всіх людей.

- А ви це знаєте? - спитав усміхнено пан Яків.

- Я читав про вас, слухав про вас.

- І що?

- Нічого. Вже доволі багато написав.

- Та ні. Я не про те. Ви думаєте, що цього достатньо, щоб сміти писати про наше життя? Ви ж з нами ще не бачились, а вже скільки всього написали. Ви пишете про те, чому я опинився тут. Я тут вже четвертий, дав Бог здоров’я, рік і до тепер не можу зрозуміти, чому я тут.

- Я пишу про вас факти, які записані у ваших документах і ті слова, що чув від людей, які з вами перебувають вже довший час.

- Несправедливо вирізувати фрагменти з нашого життя і ліпачити їх в статті. Ще й до того називати це фактами. Тим більше балачки язикатих жінок. Ви просто шматуєте наш і, певно, ваш світ, вибираючи з нього лише яскраві кольори заради себе, а я обіймаю весь світ зі всіма малими радостями і великими болями заради того світу, який навіть не знає про моє життя. Про це в статейці не напишеш.

- Тоді виходить що все відносне, бо охопити все цілісно неможливо. Так тому не тільки ваше життя (показує на «пацієнтів») є «особливе».

- Все відносне, і всі ми особливі. Бо в кожного різне життя. Порівняно із вами ми не віримо в однаково досконалих людей. Кожен досконалий, тоді, коли виконує свою життєву місію. Так, ви хочете зробити зі всіх масу, що і робите. Ми ж хитріші. Ми поза цим режимом. Ми не хочемо, щоб на нас висіли ярлики «Сделано в СРСР», ми віримо, що кожен із нас «ручної роботи».

- Добре. Згоден. Селюк Зеник поза режимом, але він не розуміє цього. Принаймні через «грамотність» не може цього висловити.

- Проте він це відчуває, але висловити не може.

- Відчуває.., - з іронією вимовив Олексій Миколайович.

- Розумію. Вам це слово не подобається. Але якщо хочете бачити світ повністю, то повинні допустити ті терміни в життя, навіть ті, які не рекомендовані державною ідеологією. Він відчуває, що він інший, він відчуває, що тут його місце. Просто неграмотність не дає це пояснити. Я тут на рік довше, ніж Квітка Зеновій. Пам’ятаю, як його тільки завезли. Увесь побитий і зв’язаний між двох кримезних санітарів, він ще довго тріпотів як метелик у руках - так хотів на волю. Головне, щоб він не того забув. Навіть тоді. Та тепер він зрозумів, що волю у нього ніхто й не забрав.

- Добре. А «попик»? Він же не розлучається із енциклопедією атеїзму.

- Гггг, - загигикав філософ, - Приказ у лікарні був такий: всяким способом агітувати священика до атеїзму. Коли ж він зречеться Бога, тоді відпустити. То чого ж він ще тут?

- Не знаю. Це зовсім дивно. Значить, він не зрікся Христа. Я не думав про це.

- Не думали? Подумайте.

- Олексій подався у роздуми.

- Добре, прошу пана, з вашого дозволу я йду до себе в кімнату. Сонце припікає.

Як тільки філософ зайшов у будинок, де знаходилась його палата, Олексій підскочив на ноги і побіг до палати священика. Як завше в отця Василя була на руках енциклопедія атеїзму. З примовлянням «ти мене не обдуриш» психолог почав перевертати в палаті подушки, розібрав ціле ліжко, зривав паркет, який слабо тримався…Шукав щось, що могло би виявити о. Василя, як практикуючого священика, та нічого не знайшов. Залишивши отця в розваленій кімнаті, побіг до кімнати філософа. Пан Рогуж розумів, що робиться, тому коли ще філософ стояв на порозі сказав…

- Він для нас тут як капелан.

- Хто-хто?

- Він присвятив своє служіння для нас, бо розуміє, що більшість з нас є при здоровому глузді, тому ми потребуємо священика.

- Ти брешеш! Якби це була правда, тоді б тримав усе в тайні. Для чого ти це мені говориш?

- Та тому що тут я є «психічно хворим». І мої слова тут нічого не вартують. Що правдиві, що неправдиві. І ніхто з лікарів не бажає вслухатися в наші слова.

- Для чого тоді він обіймається з книгою атеїзму? Це те саме, щоб я зараз тут молився. Однозначно, що він перечитавши енциклопедію, мав велике психологічне потрясіння, через що і помішався.

- Чоловіче, невже ти приїхав сюди, щоб за тиждень часу пройтись по всьому нашому житті? Навіть для тебе мені здається, що це абсурдно.

Звичайно, що Олексій зараз ще не готовий зізнатись в тому, що його самовпевненість заполонила так, що він був вже у своїй «професіональності» переконаний, що все зробив би за тиждень. Також він ще не готовий зізнатись у тому, що згоден вважати свої дії абсурдними, адже сам колись хотів задля пошуку правди залишитись тут на рік. І це й інше доказало б його неправоту. Гордість тут була ще сильна. А істина є часом у небажаній прямоті.

- Олексію Миколайовичу, ваша розумна голова видає тисячі думок за хвилину, але, боюсь, жодна з них про вас не говорить… - один захисний рефлекс.

Олексій не витримав такої різкої правди, кинув у відповідь у філософа своїм записником. Філософ через дозу таблеток не зміг вчасно зреагувати і книжечка добре зарядила йому кутиком по щоці. Від болючого удару філософ впав. Коли «психолог» забрав свої дорогоцінні записи, почув на прощання: «Собак, коли заженеш в тупик і вони не мають що зробити, то з відчаю неочікувано нападають». «Психолог» обернувся до лежачого філософа і на вухо чітко вимовив: «Твій біль нікого не хвилює». Філософ відповів: «А хтось тут хотів працювати для блага всіх людей …». Олексій Миколайович вискочив з кімнати і гримнув голосно дверима.

Довший час Олексій не розумів що робиться у нього в голові. Відчуття роздвоєної особистості в нього ніколи не було. Він відчував, що його охопила якась хвиля, та він боявся навіть думати, що це таке. Як в часі вчинення гріха людина якнайбільше заглушує розуміння, що це зло, так Олексій в останню чергу хотів розуміти як він усвідомлює правоту своїх піддослідних. Коли хтось би його в той час побачив, то подумав, що він сходить з розуму, хоча тоді він якраз до розуму повертався обличчям. Він ніколи на подібні теми ніколи не говорив, тому й не був готовий. Це й не дивно. Згодом вирішив зателефонувати до батька.

- Здоров, тату!

- Здраствуй, сынок!

- Как ты, когда тебя увижу?

- Тату, слухай, сталось спочатку так…

- Да слышал я! Слышал… Слышал что хвастался докторам своими достежениями и приедешь намного скорее!

- Вибач, тату, але…

- Да забудь за эту писульку. Ну приедешь быстрее, ну и…

- Тату! – Змушений був крикнути, щоб невгамовний батько його почув, - Все залишається далі в силі. Я залишусь тут до кінця літа!

- Не понял!? Как это? – закінчились слова у батька.

- Так. Я залишусь. Спочатку я хотів написати їхню історію без них, але зрозумів, що насправді мені нічого не виходить. І вирішив. Тут свою історію пишуть вони. Нехай же вони її і розкажуть. Я буду лише старатись їх слухати і робити висновків.

- Ой, ты наделаешь еще выводов… Таких наделаешь, что даже я тебя не спасу…подумай!

- Якраз, тату, я і думаю.

Обірвалась телефонна розмова.

Після якого вже кошмару уві сні, Олексій, заки темно, вийшов з лікарні й спалив на смітнику біля черешні старого Зеника всі свої безвартісні записи, якими так недавно тішився. Так і не зміг дивитися, як вони горять. В тій ночі відбувалось щось страшне у нього в голові. Наступного дня почав свою гру заново. По традиції надивився у дзеркало і пішов спершу до філософа. В одній руці тримав чистий зошит з ручкою, а в другій пуделко добрих цукерок. Певно, щоб загладити свою провину перед. А, ні. Він, спершись на шіпчину, де тримали дрова, давай жадно поїдати ті дорогі «конфети». І з таким виглядом, ніби йому абсолютно байдуже на вчорашній трафунок, почав навіть без привіту розмову. Пан Яків читав якусь книжку в голос:

- Поскольку, мой Франческо, многие люди не живут, а влачат существование…

- Минулого разу ти мене засудив, що я як собака. А вас, - кивнув на лікарню, - навіть не можна назвати собаками. У вас нема інстинкту самозбереження («психолог» не знав, що філософ просто фізично не зміг так швидко відреагувати на атаку).

- Заради певних благ у всіх пропадає інстинкт самозбереження.

- Наприклад?

- Порятунок пожежником людей, захист Вітчизни перед ворогом.

- А філософія тут до чого?

- Це пошук правди.

- Правда настільки цінна, щоб віддати їй життя?

- Ви ж вірите в істинність тих ідей, які відстоюєте.

- Так, - твердо відповів.

- Ну ось. Думаю, що так би твердо і відповіли перед ворогами і перед загрозою смерті. «Хто земні тяготи здолав, для того зорі в подарунок!» Северин Боецій «Розрада від філософії».

- Ти що? На перед готуєш відповіді? – Не витримав «психолог».

- А ви, що? На перед готуєте питання? – Подивився кутиком ока на Олексія пан Рогуж.

«Психолог» не мав, що відповісти і без прощання пішов до священника. По дорозі він роздумував про правду і тих, хто старається жити за правдою. Цікаво стало «психологу» послухати думку священника. Бо ж Олексій звичайно ж переконаний, що такі як священники не можуть жити у правді, вони ж вірять у «байки».

- Хто такий праведник? – з порогу спитав.

- Той, хто старається жити у правді, - повільно, але впевнено відповів отець.

- Філософ ваш теж старається жити у правді.

- Філософія, шукаючи по кусочках правду доходить, до істини (того всього, що є насправді). І якщо вона (філософія) чесна сама перед собою, то дійде до Бога. Християнин же відштовхується від самого Бога і таким способом доходить до фрагментів істини. Тобто, шлях майже навпаки.

- Чому майже?

- Філософ не молиться, не просить в Бога допомоги, не шукає справжнього щастя. Його радістю просто знати що, як і чому. Це йому достатньо.

- І що це означає? Що філософія не потрібна?

- Я не казав цього. Філософія дуже добре живить релігію. Але її недостатньо для справжнього щастя.

- Якщо так, тоді філософія не відкрита до кінця на правду?

- Вона відкрита переважно на ту правду, для якої не потрібно віри. Для остаточного пізнання і щастя необхідно віри.

- В цей момент принаймні виглядало, що «психолог» перший раз уважно і розсудливо вслухався у слова «пацієнтів». Не було схоже, що п. Олексій мав бажання задавати провокативні питання для своєї наукової праці. Та все ж священик поспішив із любові до ближнього, бо почав говорити на тему, до якої «психолог» ще не був готовий.

- Можна тебе дещо спитати?

- Запитуй будь-яке запитання, я відповім.

- Ти щасливий?

- Що це за питання?

- Я вирішив запитувати порівняно з твоїми кращі питання. Так ти щасливий?

- Знаєш, я знову і знову чую подібні питання уві сні.

- А може ти досі спиш?

- «Психолог» у відповідь знову хлопнув дверима.

З кожним днем вже путаєш, в якому періоді дня чи ночі це відбулося. Та це не важливо. Тому від тепер не зважаємо на часові рамки. просто вдумуємось у діалоги. Після якої вже невдалої розмови «психолог» повертається до філософа. Олексія Миколайовича обурило те, що якийсь «попик» зумів так легко розвести на щирість. Починає розмову як завжди «психолог».

- Розум визволяє людину від віри. Чи не так?

- Ти дійсно думаєш, що наш священик мало начитаний? Але не для тебе ті вуха розуму наслухані, і не для тебе ті очі мудрості начитані.

- І чим його наука краща за мою? І чим краща за твою, якщо так її хвалиш?

- Ти вчиш те, що хочеш розуміти, я вивчаю те, що можу зрозуміти, а він вивчає все що потрібно для щастя… А це, вибач, друже, більше, ніж книжки, спірні теорії, минаючі думки і старіючі ідеології.

- Тоді чому ти тим не займаєшся.

- Нехай тим займаються богослови, а я буду вірити. Відповідальність на них.

- Ще трохи і я скоро з розуму з вами зійду.

- Друже, до цього треба готуватись все життя, - усміхнувся і цього разу вже подивися щирими очима філософ на «психолога».

- Закінчити навідмінно школу і два університети, щоб потім з вами зійти з розуму?

- То ти ще не розумієш, що істина школа ще тільки починається? – ще ширше усміхнувся філософ.

- І який наступний рівень мав би прийти до мене?

- Свобода. Ти готовий? Це не «развлекуха». Це великий подвиг!

- Невже в тій свободі є щось неприємне?

- Чоловіче, просто подивись на нас. Все ж не варто довго затягувати, ніби резину.

- Бо трісне і нікому з того не буде добре? – відповів, нехтуючи мудрим словом.

- Не тільки. Ще може дати добре по пальцях. Друже, ви недооцінюєте цього місця. Якщо хочете знати правду, то тут ви приречені на просвітлення. Всі двері відкриті. Розумію. У вас зараз буря в душі. Але якщо під час бурі робитимеш лишні рухи – можеш і загинути.

- Ваші переносні значення мене вже задовбали!

- Вам набридла надмірна правда? Куди ж ви?

«Психолог» не пішов, а побіг. Правда за пару кроків зрозумів, що не знає куди. Та й взагалі не нормально.

За два тижні прибув до лікарні на лікування сивий, худорлявий, віднедавна критик комунізму, який вже тепер міг чекати хіба що на смерть. На волі йому тепер нізащо не вижити. «Психологу» було цікаво розібратись з тим чоловіком, але не хотів починати роботи, поки не завершить розбиратись з попередньообраними піддослідними, чи то вже із собою.

Якось блукаючи по коридорах Олексій надибався на діда Зеника.

- Звідки ти взявся такий? Де ти виріс?

- Написано в пашпорті, шо я з трийчять штвертого. Звідкі я є, в нас говрят люди: «Чоловік пахне вітром, а жона димом». Але в мене не було так. Хтілоші би розказати, як в моєї мами пахли руки печеням, а тато приходив з ліса з забитими зайчями і так смо жили-поживали. Знаю тілько, шо мама наробила пеленок жі своєї останьої срачичі та й лишела так мене в шіні. А добрі люди вжяли мене та й ростили. Виріс бахур, а тутка война і такєво. А потому такій дурний жив. До школи не ходив і не боявся провду говорити, бо ніц ші не бояв. Ніхто мене не вчев боятиші.

- Я тобі не вірю. Ти просто корчиш з себе селюка, бо робити толком нічого не хотів усе життя, - сказав це заради того, щоб спровокувати старого на якийсь опір, дідо Зеник все рівно мовчав,

- Чого нічого не відповісиш?

- Розумний пес на вітер не гавкає.

- Захищайся тоді.

Правді вшьо єдно на то. Вона просто є. От дурість все мусить вибрикувати, щоб жити, - спокійно відповів дідо Зеник. - Який корч, такий і прутик. Від рівного дерева – рівна тінь.

- Для чого ти все життя двигав хрест? – спитався аби спитатися «пан дохтор».

- Ви шо тоже то любете? – на повному серйозі спитав Зеник.

- Для чого мені це безглуздя робити?

- А для чого ви вже ту скільки чису ші мурдуєте? Шось ші, певнім, сподобало.

Олексій не відповідав нічого. Старий простяг йому руку, дивлячись в очі, просив остаточної відповіді частим «Ну!».

Це був останній раз коли Олексій спілкувався з дідом Зеником. Бо як тільки «пан дохтор» проходив повз пана Квітки, дідо знову простягав відкриту долоню на зустріч Олексія і ніби навмисно катував тим частим «Ну!». А цього Олексій найбільше боявся.

Кожен день з'являються речі, яких ти не знаєш. І якраз від тебе залежить, знатимеш ти їх чи ні. Олексій багато чого ніяк знати не хотів, та сила обставин рано чи пізно разила тим світлом, без якого він був готовий прожити все життя.

Досить довго наш головний герой боявся підходити до своїх піддослідних. Та від цього не ставало йому краще. Часом він засідав говорити з філософ про Аристотеля, адже це був спільний друг як пана Якова, так і Олексія Петровича. Та ці спроби відволіктися йому спокою не давали. В решті-решт. коли почався благонький вечір, Олексій, розуміючи, що в який раз не засне без місцевої самогоночки від Юрія Петровича, пішов на розмову до отця Василя. Отець відразу помітив блідий вигляд Олексія і для початку почав спокійну історію.

- Пам’ятаю, обід на хуторі Мижигаї може тридцять років тому, а може ні. Перед трапезою я попровадив молитву як нас навчили в семінарії. А дідо, коли всі присідали за стіл, клав косу і долучався своєю молитвою і придуманим на ходу до столу вінчуванням: «Благослови, Боже, всіх нас і прости нам наші гріхи і гріхи нашим померлим рідним і дякую за той хліб насушний. І дай Боже нам ще бачитися з нашими дітьми внуками і правнуками…». Я дуже любив слухати як молився дідо Олесь. Так ото він вмів щиро! Так ото вмів просто! О так то! Тому. де б ти не був, нехай твоє серце чує Божий поклик, вуха пісню, що мама співала, ноги - рідну дорогу, а руки - улюблену працю.

Цікаво, що Олексій вже давно знав про що говорити зі старим, філософом чи зі священиком. Та ясне діло, що коли він зізнається у цьому, то все його життя не буде тим, яке собі він і його батечко напланував. Та сталося так, що через відчай, або молитви отця Василя Олексій різко і неочікувано, може і для себе, спитав.

- То ти мені пропонуєш для старту повірити. А далі?

- На разі ми говоримо про реальність нашого вибору. А не те, що нас очікує. Розумієш, треба звертати найбільше уваги туди, де найменше розумієш. Саме там диявол може найбільше спутати.

- Диявол? Аякже. Згоден, що варто знати все докладно. Бо якщо чогось не знаєш, тоді важче діійти до істини. Картинка повністю не складається.

- Найбільша біда в тому, що ти покладаєшся на свій розум. Наш розум може осягнути чашку з океану Божої Премудрості.

- Ага. А попи ту Премудрість знають і вказують, що робити, а що ні.

- Так ти думаєш. Ми можемо лише направити, підказати до неї. І коли людина піде за цим шляхом - далі сам Бог діє.

- Гарно викрутився від відповідальності.

- Друже. Звчайно, що оглядаючи зовнішні риси Церкви можна визнати її лише як машину для маніпулювання людьми. Але якщо це лише зовнішня риса, яка зовсім не визначає справжньої місії Церкви.

- Не розумію.

- Наприклад, ти перший раз побачив цеглу. Ти міг би припустити, що вона є для того, щоб колоти горіхи. Бо побачив, як її використовують діти на подвір’ї. Також ти би сказав, що вона для того, щоб писати нею по плитці, бо побачив тих самих дітей, що так роблять. Коли тобі хтось пояснює, що цеглу випалюють для будівництва будинків, ти вперто продовжуєш своє, адже бачив, як поводяться діти. Так, Церква є звичайно спільнота немічних людей. І в часі історії певні люди сильно підпортили репутацію і призначення Церкви. Але це не означає, що варто бачити її лише з негативного боку, або взагалі вважати її непотрібною.

- Настане час, коли комунізм дійде до вершини розквіту і нікому нічого не бракуватиме.

- Не дури себе. Сам знаєш, що коли людина навіть матиме все їй все чогось буде бракуватиме.

- Мій батько має високу посаду, як і я. Ми маємо все. І нам нічого не бракує!

- Та невже, - хитро подивися священик, - то чого ти тут?

- Я хочу написати книжку для прослави і захисту ідеї комунізму для блага всіх людей.

- Хм. Ага і написавши книгу легко кинути нас до скону. Ми не люди? Та ти ж журналіст. Однозначно тобі довелось брехати і очорнювати море народу, що ти і зараз робиш. «Для блага всіх людей»… Ти спокою хочеш!

- Ні!

- Ти притиснути совість хочеш!

- Ні!

- Брате, таким шляхом, як твій, ніколи цього не вийде!

- Закрий свій рот!

- Бо ти дуже цінний для Бога! Його голос не залише тебе. Навіть тоді, коли не віриш в його існування.

«Психолог» в який вже раз вибіг з кімнати і голосно гримнув дверима. Та не на довго обірвалась їх бесіда. Опівночі шалений Олексій повернувся. Священик на диво теж не спав. Ніби знав, що це ще не кінець.

- Я чув, що ти тут капелан. Вирішив сповідати божевільних? Чому?! – розривався «Психолог».

- А тому, що священик бере страждання свого народу на себе.

- Навіть тут?

- А Бог існує лише, коли відчуваєш Його зблизька? Праведність якраз в темряві випробовується. Однозначно, що Бог є тут. Все решта – питання твоєї віри.

- Я не готовий бути прихильником Христа. Ти розумієш це чи ні?!

- Християнин не є прихильник, а учень Христа.

- Ну звичайно. Подивися на бабульок в Церкві. Вони поняття не мають про Христову науку.

- Тут ти знову повертаєшся до прикладу з цеглою.

- Якщо вони до кінця не розуміють для чого Церква, то це ще не означає, що вона така, яку вони її уявляють, або що її взагалі не потрібно. Так?

- Саме так, - усміхнувся, показавши два своїх передніх золотих зуба. - Релігія не повинна бути джерелом духовної насолоди, і не закладом для балачок чи заспокоєння совісті. В першу чергу це стосунки з Богом.

Олексій розумів, що зараз змушений обірвати бесіду, адже може не витримати психологічного тиску. Та не хоче, бо який раз це покаже його слабкість. Пригадавши бесіди з паном Яковом про Аристотеля, теж вирішив поговорити на схожу тему, щоб хоч трішки заспокоїтись.

- Знаєш, бувало, що з нашим філософом любив поговорити про античних філософів…

- О! То дуже добре! Пан Яків тобі, братику, не говорив про те, що античні філософи шукали істину, тому легко перейшли до віри в єдиного Бога, а пізніші античні філософи - до християнства? Бо там знайшли те, що все життя так настирливо шукали.

- Ні! – нервово відповів, - я переважно з філософом говорили про Аристотеля. Аристотель говорив про те, що Бог не цікавиться світом. Якщо би він цікавився світом, то б уподібнився до нього і не був настільки трансцендентним!

- Якби тільки Аристотель знав, що за 400 років в повноті часу народиться Ісус Христос, - усміхнувся священик.

Олексій різко закрив вуха і вдав вигляд, що він це зробив ще до того як почув ці слова від отця Василя. Що він перебув усю ніч - важко уявити. Олексій навіть не пробував заснути, бо минулої ночі аж підскакував, коли чув крізь сон діда Зеника «Ну!». Під ранок зробив висновок, що він не дасть ради зі своїми вибраними пацієнтами і пішов до нової особи, що зацікавила його ще від початку його перебування тут. Саме той, що недавно прибув до лікарні на «лікування» сивий, худорлявий, віднедавна критик комунізму, якого по словах тих Юд, що продали його: «исправит только гробовая доска и cырая земля». Як думав Олексій? Олексій вже не знав як думати. В нього очі були такі пусті, що не знати, де він був – у сні чи наяву. Тому, як не дивно, цього разу почав розмову «пацієнт». Говорив він доволі весело.

- О-о-о! Мо-лод-ці! роблять із вас інвалідів, щоб легко вами керувати, - показав на значок «Сделано в СРСР», що був зображений на книжці Олексія. - Майже як тут. Най Україна нас вибачить. Най вибачить, бо вчимося вмирати для неї, коли навіть ще дали навчитися ще для неї жити. Колись думав, що треба жити в союзі не мішати іншим, але зрозумів інше - живи і помагай жити іншим! Як тільки я щось зрозумів у житті, то зразу мене тут і закрили. І скільки я тут проживу? Рік чи два? Тебе тут можуть губити голодом, антибіотиками, наркотиками, довести до рівня вазонка, або самогубця – жахливий вибір.

- Ти хоч розумієш скільки всього я досяг у житті? Мене знають як освідчену і шановану людину. А хто зараз ти? Коли ти помреш, то не буде важливо, чи ти був добрий, чи ні.

- Ховаєшся за своїми накопиченнями, щоб не пізнали тебе, яким ти є? Часто таке спостерігаю. Сам таким був. Нічого особливого. А які речі саме зараз тебе ідентифікують: освіта чи лікарський халат? Принаймні, зараз щось не дуже так виглядає.

- Що ти хочеш? Де ти зараз бачиш добрих людей? Нема їх!

- Якщо хочеш побачити добрих людей, то стань добрим і повернися у дзеркало.

- Ти мені нагадуєш філософа! - знервовано дорікав «психолог».

- А я навіть не знаю, як тобі відповісти. на що ти схожий. Ти думаєш, що ти тут такий «освідчений і шанований» приїхав сюди і всі тебе почали шанувати, слухати і мати за авторитет? Авторитет треба заслужити. Тому, якщо ти далі думаєш, що ти тут вирішуєш все, то це вже говорить про якусь стадію шизофренії. Не переживай. Її тут лікують. Переважно, щоправда, не лікарі.

"Лікар" не витримав й зі всієї сили вдарив по обличчі "клишнього комуніста». Пролунав звук битого скла і "колишній комуніст" розбився на шматочки битого дзеркала. "Лікара" рука стікала кров'ю, а лице завмерло від жаху. Тут зрозумів, що дотепер він лише дивився по-привичці у дзеркало і спілкувався з самим собою. Довгий час він почав роздумувати, що не знайде сенсу в усій цій історії, поки не перейде на інший рівень цінностей. Поки цього не станеться нема жодного толку в будь-якому діалозі. Можливо він бив же давно згодився зі своїми «пацієнтами», якби не його штамп на чолі «Сделано в СРСР».

Якогось дня зайшов «психолог» до пана Якова.

- Щоб ніхто про цю розмову не знав. Бо мені і так вже не конче приємно.Чому мені важко знати ці всі речі?

- «Ми знаємо те, що любимо», - спокійно відповів філософ.

- Де це написано? В Біблії?

- Та ні, - усміхнувся, - Лев Толстой. Ви заплутані. Вас не вчили думати про що хочеш. Вас заставляли думати про що треба. І то не завжди у правдиве. Після чого ви почали заставляти вірити брехні інших. Я повно термінів, які ви, я, о. Василь, п. Зеник розуміємо по-різному.

- Наприклад?

- Наприклад, любов, Бог, віра, глузд, правда, істина, щастя, міра та інші слова.

- Чим моє розуміння є гіршим за ваше? – витиснув поступово питання з себе «психолог».

- Бо, що таке правда, любов, глузд та інші речі, ми переконались із життя свого і чужого, а ви лише з книжок та державних гасел. Чули ж бо про Френсіса Бекона і його вчення про ідолів печери, роду…

- …Ринку і театру…

- Отожбочки.

- Та чого ж ви так наїжджаєте на наш державний лад!? Ви, як філософ, добре повинні знати праці Маркса і розуміти, що комунізм це вершина розвитку держави!

- Звичайно. Але не для України, Росії і більшості країн, що в СРСР.

- Аргументуйте будь ласка! – готовий був розірватися «лікар».

- Тому, що Маркс вважав, що здоровий комунізм можливий для розвинутих країн, які пережили капіталістичну добу, як новий етап, а не для країн, в яких донедавна панував феодальний лад.

«Психолог» розвернувся і знову кудись пішов. Він звичайно що не мав що сказати. Так він ходив і ходив від одного «пацієнта» до другого. І вже довший час не було зрозуміло хто кому є лікар, а хто кому пацієнт. Вже під ранок забіг з шаленими очима Олексій Миколайович до отця Василя.

- Давай! Заагітуй мене своїми гаслами-поповідями! Чого мене так довго мучити!? Зроби з мене релігійну людину!

Священик спочатку перелякався. Пізніше протер очі, трохи посидів спостерігаючи за дикими кроками туди-сюди «психолога», а потім сказав:

- Релігія не є на рівні гасел. А я б сказав тобі, як «лікарю», на рівні мікрохірургії.

- Тоді я занадто хворий, щоб бути вибраним між такими, як ви.

- Помиляєшся, братику. Бог нас навіть вибирає зі всією нашою неадекватністю для спільного служіння. Слуга Господній «не доламує очеретини», а шукає, що в ній є ще живе і укріплює (Іс. 42. 1-3).

- Ти так знаєш Святе Письмо? – хдивовано спитався «психолог».

- Цю цитату я вивчив вже тут. Часу, знаєш, багато.

- Олексій Миколайович остовпіло продовжував дивитись на священика. В той час Священик витягнув з-під подушки свою улюблену книгу енциклопедію атеїзму. Коли він її відкрив, то практично весь текст був замальований чорнилом, якимось брудом, смолою, ваксою, чим тільки священику було можливо. Лише між текстом де-не-де були не чіпані рядки зі Святого Письма. Саме над цими цитатами автори енциклопедії глумилися.

- Як ти мені довірив свою таємницю? – не переставав дивуватись «Психолог».

- Fide, sed cui vide, - що в перекладі означає – «Довіряй, але дивись кому», - Знаю, що тепер ти не здасиш мене, бо голос Совісті тепер дуже близько відчуваєш.

- Та яка совість! Ти не знаєш хто я такий!

- «Слуга Господній не доламує…». Не треба себе ідентифікувати з дияволом. В тобі є Божественність. А це найголовніше.

- Я не розумію того голосу.

- Пусти його до себе. Нехай цей голос сам дасть зрозуміти. Довірся йому.

- Fide, sed cui vide.

- Скоро знатимеш, кому довіряв. Він тобі також довіряє.

- Я не хочу бути заручником чогось невідомого.

- Гірше бути заручником своїх ілюзій, правди, підлаштованої під свій розмір, можливості, здібності, ідеологію, яка не вимагає великих зусиль, щоб оправдати себе, щоб нічого не боліло і не турбувало.

- Чому ж все так складно? Чому ж Бог не перемінить все!? Чому Бог терпить усе!? Невже він не всемогутній?,

Гарне питання, братику мій. Може якраз Божа всемогутність полягає в тому, що Він, незважаючи нінащо, нічого не змінює. Він завжди той самий. Його слово - завжди правда, його обіцянки завжди вірні, тому на нього завжди можна розраховувати. А добрий християнин не нарікає ні на час, ні на життя, ні на смерть: він тихо і спокійно продовжує свій шлях, не порушуючи законів природи, сотвореної Богом.

Цікаво, що жодного разу Олексій Миколайович не зміг вплинути на своїх піддослідних. Лише вони кардинально ламали його логіку. Він не був готовий, що в Хиживо знайдеться хто-небудь, хто б говорив про істину так прямо і без жодного страху.

Знаєте, може би хотів розповісти казку, як тут дивно і смішно, але наскільки б вірити не хотілось - тут казок не розказують. Такої щирої правди як там мало, де за тих часів було чути. Все просто. Так чому ця розповідь викликає море запитань і незрозумілих моментів? Припустимо, що це для того, щоб дати змогу більше вам подумати.

- «Земля обертається», «все тече»… Скажіть, що ви ще досі цього не помічали?», - сказав на прощання йому веселий зі списаними руками філософ. Це означало, що на диво Олексія Петровича стало все навпаки, або все повернулось на своє місце, принаймні на певний час. Ну, а зараз в наших часах що? Зараз… аж цікавитись страшно.

Та головне питання, певно, стосується долі нашого «психолога», який, ніколи ним не був. Це скоріше робили «пацієнти». Скажу лише, що свою книжку він написав. А саме 16 липня 1991 року, коли Верховна Рада Української РСР ухвалила Декларацію про Державний суверенітет України. Отож, що з ним було далі, чи він залишився, чи поїхав до батька, завів сім’ю і подарував татові внука? Кінець-кінцем, якого змісту б була його книга? Це питання до кожного з нас, де нам залишатись, і як бачити наше життя. Вибір за нами, дорогі мої!

Дякую! J

Дата добавления: 2015-11-04