Байка(від давньорус. баять, байти, тобто говорити, роз­повідати) — невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини в ньому

1.

Байка (від давньорус. баять, байти, тобто говорити, роз­повідати) — невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини в ньому відображається в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосунків. Фабула байки завжди стисла, дія розвивається швидко. Іноді цьому сприяє діалогічна будова твору. Пишуться байки переважно так званим вільним віршем. Важливе місце в композиції твору посідає мораль, тобто головний висновок байки, який подається наприкінці її, рідше — на початку.

Езоп - легендарний засновник байки.

Жанр байки один з найстаріших жанрів і генетично схо­дить до казки про тварин, від якої він поступово відокрем­люється. Сталої жанрової форми набуває в давній Греції. Основоположником давньогрецької байки вважають напів-легендарного байкаря Езопа (VI ст. до н. є.). Його байки були настільки популярні, що всі байки до V століття до нашої ери діставали назву «Езопових». У давній Греції до жанру байки зверталися також Архілох, Софокл, Платон, у давньоримській літературі — Енній, Луцилій, Горацій, Федр, Бабрій.

1. Відомості про життя Езопа в працях Геродота. (Достеменно невідомо, чи існував Езоп насправді. Його ім'я вперше згадується в працях давньогрецького історика Геродота (V ст. до н.е.). Геродот згадує його як історичну і досить відому постать, повідомляє про те, що Езоп був байкарем, жив на острові Самосі в першій третині VІ ст. до н.е. і був рабом якогось Уадмона.)
2. "Життєпис" байкаря. (Про Езопа було складено багато легенд, на їх основі і було створено "життєпис" байкаря. Легенди розповідають, що був він від народження горбатим і дуже потворним, але дуже розумним. Езоп завжди виявлявся мудрішим і винахідливішим за свого пана, розумнішим за багатьох відомих мудреців.)

3. Збірка байок, яку приписують Езопу. (Його прозові байки спочатку поширювалися усно, а вже згодом їх почали збирати в рукописні книги. Езопу приписують збірку, яка вміщує 426 байок, написаних прозою. В ній, поряд із добре відомими сюжетами, трапляються й анекдоти, що належать до найрізноманітніших епох. Серед найвідоміших байок "Вовк і Ягня", "Жаба і Віл", "Кінь та Осел", "Лисиця й виноград" тощо.)

4. Художні особливості байок Езопа. (Байки Езопа вирізняються надзвичайною простотою, лаконічністю, чітко висловленою мораллю. В своїх творах Езоп вдавався до алегорії, він ніби зашифровував думку, не висловлюючи її прямо. Звідси походить вислів "езопова мова". До цього художнього засобу звертаються тоді, коли не можна сказати про щось прямо.)
5. Легенда про смерть Езопа. (Одн

а з легенд про Езопа розповідає, що його скинули зі скелі дельфійські жерці, яким він дорікав за користолюбство і пихатість.)

Федр – перший у Європі творець літ-ної байки. Певно, він працював шкільним вчителем і разом з дітьми на уроках читав та обговорював байки Езопа. Він оформлює цей матеріал у латинські вірші і випускає 5 збірок за назвою «Езопівські байки». Спочатку Федр створював байки на зразок езопівських, а потім перейшов до власної творчості – це байки із загостреним елементом соц.сатири, байки з політичним відтінком. Коли у світ вийшли перші 2 збірки, автора почали переслідувати. Згодом поет продовжує писати, але його твори вже не мають тієї соц.. загостреності, актуальності, злободенності. Федр пише новели, вірші навчального змісту, анекдоти.

Писав Федр, звісно, латиною. Спочатку Федр у складанні байок наслідував Езопа, але поступово виробив власний стиль. Темами байок Федра були політичні події та діячі, соціальні негаразди. Він у похмурих барвах змальовує сучасний йому світ. Особливою темою стають особисті вади людини.

Байки Федра відрізняють жанровою новизною, повчальністю, дидактизмом. Стиль Федра схематичний, стислий, абстрактний. Використовував 6-стопний ямб. Основні персонажі — це тварини. Але є й люди та боги.Всього Федром складено близько 150 байок.

Федр усвідомлює тісний зв'язок з езопівською традицією: часто згадує ім'я Езопа і навіть робить його дійовою особою десяти своїх байок. Утім, дослідники відзначають поступову еволюцію у його ставленні до Езопа. Якщо спочатку Федр усвідомлює себе лише поетичним інтерпретатором Езопових байок, то вже в другій книзі оголошує про намір позмагатися зі славетним грецьким попередником. Відчувається, що у Федра визріває передчуття перемоги у цьому змаганні. Так, у п'ятій книзі він уже не вагаючись каже про свою незалежність від Езопа і про власний внесок у розвиток байки. М. Гаспаров зробив підрахунки на доказ твердження Федра: із 116 байок Федра приблизно третина (36 байок) мають паралелі з Езопом. Однак показовим є їхній розподіл: у першій книзі Федра із 31 байки езопівське коріння мають 17; у другій книзі з 8 байок — дві; у третій книзі з 19 байок — одна; у четвертій книзі з 22 байок — 11; у п'ятій з 10 байок — жодної. Цей аналіз свідчить про те, що з плином часу Федр і справді дедалі менше залежав від зразків езопівської творчості. Певний вплив на Федра справив також і Горацій. Це виявилося в орієнтації Федра на автобіографічні оповісті Горація, на гораціанську оповідну легкість, а також у культивуванні окремих мотивів, запозиченні слів і словосполучень, характерних для творчості Горація.

Прикметно, що у Федра менше байок про тварин і більше байок про людей, відтак у його творах не так виразно помітні риси баєчного жанру. Прикметним явищем є також особлива увага Федра до моралі байки. Він ставиться до неї як до найважливішої частини твору, яка іноді навіть починає витісняти власне фабульний компонент: опис дії зводиться до мінімуму, мораль же, навпаки, розширюється, захоплюючи жвавістю і пристрасністю викладу. Нерідко автор вкладає її в уста одного з персонажів байки. А іноді сентенційні висловлювання виголошують історичні чи псевдоісторичні особи (Езоп, Сократ та ін.). У деяких творах Федра розповідної частини майже немає, і байка перетворюється на простий монолог, присвячений морально-етичній проблематиці. І водночас цей монолог нагадує античну діатрибу, жанр, що розвинувся із сократівської бесіди, поєднуючи, таким чином, безпосереднє звернення до слухача та обмін з ним уявними репліками. Прийоми діатриби у своїх сатирах талановито використав Горацій, тож Федр, мабуть, засвоїв їх саме завдяки творчості Горація. Врешті, він створив жанр байки, яка, по суті, є своєрідною моралістичною діатрибою.

Розвиваючи моралістичний аспект байки, Федр досягнув значного багатства ідейного змісту своїх творів. Байки Федра відтворюють недосконалість світу. Найчастіше він підкреслює жорстокість і насильство, що панують навколо («Вовк і ягня», «Жаби проти сонця» й ін.). Федр неприязно ставиться до можновладців та багачів, які зловживають своєю могутністю, привласнюють плоди чужої праці («Бджоли і трутні перед судом оси», «Вовк і журавель» та ін.). Багато байок Федра мають виразне історичне забарвлення і є, по суті, сатирою на режим і дійсність імператорського Риму. Федр відверто співчуває пригнобленим рабам.

Особливою заслугою Лафонтена в європейській літературі є розробка жанру віршованої байки. До Лафонтена письменники-класицисти вважали, що байка є «низьким» жанром, тобто непридатним для вираження серйозного змісту.

Перші шість книг байок побачили світ 1668 року під назвою «Байки Езопа, завіршовані Лафонтеном» («Fabies d'Esope, mises en vers par M. de La Fontaine»). Остання, дванадцята, книга була надрукована 1694 p. Створювані упродовж багатьох років, байки відобразили зміни у світогляді поета, а також його творчі пошуки. Всі книги байок поєднані цілісним художнім задумом: висміяти вади сучасного суспільства, представити читачеві різні його верстви у сатиричному зображенні.

Байки Лафонтена надзвичайно різноманітні за тематикою: одні з них порушують найважливіші філософські проблеми («Жолудь і Гарбуз», «Звір на Місяці», «Павич, який скаржиться Юноні»), другі дають картину суспільної моралі, політичного життя сучасного Л. суспільства («Моровиця серед звірів», «Щур і Слон»), треті зображають різні людські слабкості та вади («Кіт і Старий Щур», «Нічого зайвого», «Дуб і Очерет»). У байках відобразилося вільнодумство Лафонтена, виявився його політичний лібертинаж.

Новаторство Лафонтена у розробці жанру байки полягає, зокрема, в її демократизації. Лафонтен вводить у байку нового героя — людину з народу. Письменник оцінює зображувані ним події з точки зору простої людини-трудівника. Народність і демократизм байкарської творчості Лафонтена відчутні і в гострій критиці абсолютистської держави.

Лафонтен не лише поглибив зміст байки, надавши йому філософського чи політичного характеру, а й піклувався про досконалість форми. Під пером французького поета байка стала легкою та витонченою. Відточеність художньої форми, нова для цього жанру, досягалася з допомогою різних художніх прийомів: вільною композицією, віршованою формою, введенням авторських відступів, широким використанням діалогів, мовних характеристик, контрасту. Структура байок Лафонтена вирізняється ясністю, простотою й точністю. Як зазначав французький учений XIX ст. І. Тен, байки Лафонтена нагадують драму: в них є експозиція, зав'язка, кульмінація і розв'язка, є діалогічні уривки і властиве для драматургії змалювання характерів через їхні вчинки та мову.

Мова байок — жива, розмовна, народна, оскільки поет використовував характерні для просторічної мови звороти й інтонації. Лафонтен став новатором у царині віршування. Багатству та особливому колориту мови відповідає розмаїття ритміки байок. Зміна ритмів зумовлена рухом авторської думки, відповідає її поворотам, підпорядкована змістовій стороні твору.

2.

Езоп - родоначальник названої за його іменем "Езопової" байки. По

найдавнішому переказу, він жив в середині VІ в. до Р. Хр., був рабом

самосця Іадмона й помер насильницькою смертю в Дельфах. Пізніше його

батьківщиною називали Малу Азію, що цілком правдоподібно, тому що з цим

узгодиться характер його імені. Його смерть у Дельфах була прикрашена

легендою, яку можна відновити по Геродоту й Аристофану, комбінуючи їх з

більше пізніми свідченнями. Згідно із цією легендою Езоп, перебуваючи в

Дельфах, своїм лихослів'ям порушив проти себе декількох громадян, і вони

вирішили покарати його. Для цього вони, викравши золоту чашу із

храмового начиння, таємно вклали її в торбинку Езопа і потім забили

тривогу; наказано було обшукати прочан, чаша була знайдена в Єзопа, і

він, як святотатець, був побитий каменями. Через багато років було

чудесне виявлення безвинності Езопа; нащадки його вбивць були змушено

сплатити штраф, за одержанням якого з'явився онук того Іадмона, який був

його паном.

Історичне ядро цієї легенди полягає у відношенні Дельфів, цього осередку

поезії VІ в., до Езопової байки: будучи спочатку ворожим, воно згодом

стало дружнім, тобто Дельфи порахували за краще прийняти під своє

заступництво цей популярний і впливовий тип оповідальної поезії.

Що стосується самої Езопової байки, то під цим іменем древні розуміли

ту, у якій діючими особами виступали тварини й інші безсловесні істоти й

предмети. Іншим різновидом була так звана сибаритська байка, у якій

виступали люди; крім того, були ще байки лівійські, єгипетські,

кіпрські, карійські, кілікійські. Всі ці місцевості лежать на окраїнах

(західної, південної, східної) стародавньої Греції; це це свідчить,

що народна словесність зберігається саме на окраїнах, де антагонізм із

іншими народностями змушує більше шанувати скарбницю національних

переказів. Згідно із цим ми й у фрігійці Езопі повинні будемо бачити

просто збирача й переказувача грецьких байок; його популярність була

причиною того, що всяка байка "езопічного" характеру була приписувана

йому. Є підстава припускати, що в епоху Аристофана (кінець V в.) в

Афінах був відомий письмовий збірник Езопових байок, по якім учили дітей

у школі; "ти невіглас і ледар, навіть Езопа не вивчив!", говорить в

Аристофана, одна діюча особа. Це були прозаїчні перекази, без усякої

художньої обробки.

Визнання Езопа Дельфами було для поетів непрямим закликом внести в

поетичну літературу цей занедбаний вид народної словесності; відгукнувся

на нього Сократ, під впливом того містичного настрою, у якім він, як

обранець дельфійського Аполлона, провів останні дні свого життя.

Переробки Сократа не збереглися для потомства; мнимі уривки з них

підроблені. Звід Езопових байок у прозі склав наприкінці ІV в. Димітрій

Фалерський. До нас зі стародавності дійшли лише вільні поетичні

переробки Бабрія (ІІІ ст. по Р. Хр.) на грецькій, Федра (І ст. по Р.

Хр.) і Авієна (ІV ст. по Р. Хр.) - на латинській мові; ті ж сухі

прозаїчні перекази, які озаглавлені в рукописах, як "Езопові байки", усі ази, які озаглавлені в рукописах, як "Езопові байки", усіскладені в середні століття. Його представляли горбатим, кульгавим, з лицем мавпи - одним словом, увсіх відносинах потворним і прямо протилежним божественній красіАполлона. Таким він зображувався й у скульптурі, між іншим - у тійцікавій статуї, яка до нас збереглося. У середні століття була складенау Візантії анекдотична біографія Езопа, яка довго приймалася за джерелодостовірних відомостей про нього. Езоп представлений тут рабом, забезцінь продаваним з рук у руки, якого постійно ображають й товаришіраби, і доглядачі, і хазяї, але, що вміє вдало мстити своїм кривдникам. Ця біографія не тільки не є справжньою Езоповою - вона навіть і негрецького походження. Її джерело - єврейська повість про мудрого Акирияналежала до циклу легенд, якими була оточена в пізніших євреївособистість Соломона. Посередні ланки між цією повістю й візантійськоюбіографією Езопа ще не виявлені. Сама повість відома головним чином здавньослов'янських переробок. Біографія Езопа одержала широкупопулярність і була рано переведена на багато мов, між іншим, наболгарську, турецьку і румунську.

4.

У своїх байках цей легендарний людина створила цілий світ, символами якого є птахи, звірі, комахи і предмети. За допомогою своєї мудрості Езоп створював історії, що дозволяють людям подивитися на себе і своєї поведінка з боку, адже тільки так можна побачити свої недоліки.

Найчастіше, байка – це зображення короткою сцени з життя, в якій розкривається істинні і помилкові цінності людського життя.

Знамениті байки Езопа про синів, які перекопали виноградник, коли шукали скарб, залишене батьком: про свиню, яка знищила коріння дерева, плоди якого були її їжею; про лисицю, яка так і не зуміла дістати жаданий виноград і вирішила, що він ще зелений.

Байки завжди володіють повчальним кінцем, який повноцінно розкриває помилку, зроблену героєм до цього. Езоп вчить нас дивитися на життя більш осмислено і не забувати аналізувати власну поведінку – адже найчастіше саме ми самі можемо опинитися винуватцями своїх невдач.

Тому байки корисно читати як і дітям, так і дорослим, вони допомагають пам’ятати про прості, але мудрих істинах життя, підкреслених ще стародавнім байкарем Езопом.

Вплив байок Езопа на інших байкарів
Багато байкарі, в тому числі і російський письменник Крилов, запозичували сюжети байок у знаменитого Езопа. Таким чином, мудрість і істини Езопа досі впливають на духовний розвиток багатьох поколінь самих різних народів. Адже такий жанр, як байка, є найкращим засобом для передачі літературної алегорії.

А иносказательную мова в літературі стали називати “езоповою мовою”, завдяки мудрості та ємності його байок. У сюжетах, створених Езопом, укладені основні моральні та духовні цінності для людини, а проста, лаконічна форма байки допомагає дітям моментально зрозуміти справжній стан речей.

Видатний російський письменник Толстой займався перекладом байок Езопа для того, щоб у більш спрощеній формі надати селянським дітям виразні, короткі оповідання про істинні чеснотах людини в житті. Тому вважається, що мудрі твори Езопа повинні бути вивчені школярами в першу чергу.

3.

Байка належить до найдавніших видів епічної творчості. Своїм корінням вона сягає глибинних фольклорних джерел. Тож і не дивно, що її нерідко зараховують до «вічних», традиційних жанрів. У своєму багатовіковому історичному розвитку байка пройшла складний шлях — від умовно-дидактичного до художньо-реалістичного жанру, від античної моральної алегорії до соціально насиченої сатири.

Однак своєрідність її полягає в тому, що при всій розмаїтості видозмін, викликаних боротьбою ідейно-художніх напрямів у літературі в різні часи, вона все ж досить повно зберігає ряд сталих специфічних рис, структурних ознак і принципів. В. Г. Бєлінський неодноразово говорив, що «байка є поезією розуму», підкреслюючи тим самим раціоналістичне, моралістичне начало в ній. Байка — це передусім інакомовність, двопланове оповідання, із сюжету якого завжди випливає моральне повчання. Такою є художня структура творів давньогрецького байкаря Езопа, німецького поета Лессінга та багатьох їх послідовників, збагачена вона конкретними життєвими подробицями у французького байкаря Лафонтена, а також у Крилова. Події, про які йдеться у байці, важливі не самі по собі, вони пояснюють певну думку, певне моральне положення і тому мають алегоричний характер.

Одна з найдавніших українських поетик «Касталійське джерело» (1685) визначає байку як «вигадану розповідь, що веде до пізнання істини» (буквально: «що творить істину»). Основна вимога, яка ставилася перед байкою - Лессінгом, а пізніше О. Потебнею, також полягала в дидактичності. Повчальність моралі, за словами Лессінга, є законом байки; кінцева мета її — давати наочне зображення за допомогою якогось поодинокого випадку певного морального правила. Байка, зазначав О. Потебня, є одним із засобів пізнання житейських відносин, характеру людини, одним словом, всього, що стосується морального боку її життя. Жанр байки заснований на алегоризмі художнього мислення, на обов’язковості дидактичного висновку з твору; повчальність у байці завжди розкривається через її алегоричність.

У розвитку жанру байки викристалізовуються в загальних рисах дві головні тенденції. Перша з них — Езопові байки-притчі, написані прозою, лаконічні моральні алегорії. В історії світової байкарської традиції твори Езопа відіграли особливу роль: до них зверталися, по суті, байкарі всіх часів і літератур. Спадщина Езопа, як і знаменита східна «Панчатаитра», була багатющим джерелом тем, мотивів, сюжетів для творів наступних поколінь поетів, зокрема українських. При цьому, зрозуміло, Езопові байки зазнавали докорінної художньої інтерпретації та трансформації.

Протягом двох наступних тисячоліть байка зазнає значних еволюційних змін. Під пером Ж. Лафонтена, з ім’ям якого пов’язаний наступний етап у розвитку світового байкарства, цей жанр набув якісно нових рис і властивостей. Лафонтен порушив умовно-алегоричну античну традицію, надав їй життєвої змістовності. Його байка — це справді художня картинка, сповнена сюжетної гостроти, реальних характерів, лукавого гумору. І не випадково байки Лафонтена стали зразком для багатьох європейських поетів, у тому числі російських і українських.

Цілком самобутнім явищем в історії байкарства була російська байка, генетично пов’язана з народно-національною основою. Бурхливого розквіту набуває вона у XVIII — на початку XIX ст. у творчості А. Кантєміра, О. Сумарокова, В. Тредіаковського, М. Хераскова, І. Хемніцера, І. Дмнтрієва та інших письменників. Але «справжнім своїм торжеством на святій Русі, — зазначав В. Бєлінський, — байка зобов’язана Крплову. Він один у нас справжній і великий байкар...». Кращі криловські твори стали вершиною світового байкарського мистецтва.

Новаторство І. Крилова, засноване на глибокому сприйнятті, самобутньому переосмисленні досвіду світової і російської байкарської традиції, на органічному зв’язку з російською дійсністю, з фольклорними джерелами, виявилося насамперед у тому, що під його пером байка перетворилася на реалістичну сатиру. Кращі байки Крилова («Рыбьи пляски», «Волки и Овцы», «Крестьяне и Река», «Слон на воеводстве» та ін.) перейняті виразними антикріпосницькими настроями. Майстерно користуючись алегорією, поет-просвітитель спрямовував вістря своєї сатири проти феодальної монархії. Він піддає нищівній критиці необмежене свавілля царських адміністраторів, деспотизм і паразитизм поміщиків, продажність чиновииків-бюрократів і водночас висловлює щирі симпатії до простих людей, скромних, чесних, працьовитих.

Широчінь правдивого зображення життя російського народу, показ гострих соціальних протиріч епохи з народної точки зору, з точки зору демократичних ідеалів у творах І. Крилова дозволили М Гоголю назвати їх «надбанням народним», «книгою мудрості самого народу».

Кращі твори видатного російського байкаря відіграли важливу роль у формуванні реалістичного напряму як у російській, так і в інших національних літературах народів СРСР. Його творчість стала взірцем і для прогресивних українських поетів-байкарів. Вона була одним із визначальних чинників, які піднесли українську дожовтневу байку на рівень справді класичних художніх досягнень.

На Україні жанр байки також має давню і багату традицію. Ще у шкільних риториках і поетиках XVII — XVIII ст. — Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського, Тимофія Колісниченка — зустрічаємо чимало байок учбового призначення. Широко використовували байку з метою «унаочнення» проповіді у своїх казаннях Іоаникій Галятовський і Антоній Радивиловський. Досить плідно виступав у цьому традиційному жанрі видатний філософ Г. Сковорода. Його знамениті «Басні Харьковскія», створені на цілком життєвій основі, пройняті виразними демократичними, гуманістичними тенденціями, були справді видатним і оригінальним явищем в українському письменстві. Вони не тільки підсумовували здобутки давнього байкарства, але й започатковували нову, літературну байку XIX ст. За визначенням І. Франка, Г. Сковорода був «предтечею Крилова і Гребінки».

Уперше на реалістичний грунт українська байка стає у творчості письменників персдшевченківської доби — П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського і особливо Є. Гребінки. Діяльність кожного з них відіграла важливу роль у становленні віршованої байки як повноправного літературного жанру в українській літературі. Але водночас не слід забувати й менш відомих байкарів, творчість яких була невід’ємною частиною літературного процесу на Україні на початку минулого століття.

Серед українських байкарів на порозі нового письменства заслуговує па увагу передусім постать П. Білецького-Носенка — письменника і вченого.

Перу П. Білецького-Носенка належить понад триста байок, кращі з яких — оригінальні та перекладні — й сьогодні не втратили своєї мистецької цінності. Джерела байок, за його власним визнанням,— український фольклор, а також твори І. Дмитрієва, І. Хемніцера, І. Крилова, Ж. Лафонтена та ін. Основне призначення своїх байок Білецьки-Носенко вбачав у тому, що вони повинні йти у «великий світ, жартуючи, людей учить», «простацький глузд к добру хоч трохи взворушить». Звідси переважна більшість його байок алегорично-повчального, дидактичного плану. В них поет висміює загальнолюдські вади — лестощі, скупість, зазнайство, хвастощі, пияцтво тощо.

Часом Білецький-Носєнко зачіпає явища суспільного життя. Наприклад, він відверто говорить у написаній на популярний серед байкарів сюжет байці «Вовк да Ягня» про існуючу соціальну несправедливість («Хіба не те ж у нас? Хто міщний да багатий, той прав; а неборак хоч прав, да винуватий»). Ця ж ідея в алегоричній формі проводиться і в байках «Львиний розділ», «Заячі уші», «Рись да Кріт» та іи. У окремих творах («Білка да Кроти») поет висловлює співчутливе ставлення до сільської бідноти, оспівує наполегливу працю як єдиний, на його думку, шлях до добра. Водночас він виступає проти паразитизму дворянства, несправедливого суду тощо («Гуси»). Цікаві і його байки історичного змісту, наприклад, «Індик» — твір, що складається з кількох своєрідних новел, в одній з яких висміюється Наполеон, котрий «заходивсь святую Русь побить», а в результаті — «враг шалений... і сам устряв на острові Єлени». До цього циклу належать і байки, присвячені Г. Сковороді.

Багато творів П. Білецького-Носенка є, по суті, першими в українському байкарстві перекладами або обробками криловських творів («Кіт да Кухар», «Вовк да Ягня», «Дві кухви», «Мірошник» та ін.). Але поет навіть у переклади прагне внести щось своє, оригінальне. Так, у байці «Кіт да Кухар», зберігаючи сюжетну конструкцію оригіналу, він вводить ряд характерних побутових деталей, мові особи тощо. Якщо у байці Крилова «Кот и Повар» зазначено, що Кухар був «грамотєєм», то Білецький-Носенко іронічно додає: «Бо змолоду йому давав субітки дяк».

Білецький-Носенко писав переважно розгорнуті твори, наближаючись часом до байки лафонтеиівсько-криловського типу, навіть тоді, коли звертався до сюжетів Езопа.

Лессінга. Фабули байок українського поета «обростають» багатьма подробицями побутового характеру, пейзажними і портретними зарисовками, просторими комічними ситуаціями. Нерідко він надуживає цим, і тоді в його байках губиться розвиток дії, конфлікт, моральна настанова, іноді даються взнаки бурлескна, натуралістична грубість, млявий вірш, багатослів’я.

Байки Білецького-Носенка написані головним чином у перші три десятиліття минулого століття. Вони, як і його балади, переклади та переспіви українською і російською мовами, відбивають основні тенденції розвитку української літератури па початку XIX ст.

Майже водночас із П. Білецьким Носенком до жанру байки звернувся П. Гулак-Артемовський — автор романтичних балад, віршованих і прозових послань, перекладів і переспівів.

Найзначнішим твором у всій літературній спадщині Гулака-Артемовського по праву вважається байка-казка «Пан та Собака», що користувалася свого часу великою популярністю, розповсюджувалась у багатьох списках.

Головними передумовами появи «Пана та Собаки» були насамперед прогресивні просвітительські тенденції, невдоволення передової громадськості Росії та України самодержавно-кріпосницьким режимом, піднесення народної самосвідомості, викликане переможним завершенням Вітчизняної війни 1812 р.

Байка «Пан та Собака» має помітне антикріпосницьке спрямування. В дусі просвітительського реалізму письменник порушує в ній такі актуальні питання часу, як становище кріпаків, їх стосунки з поміщиками, викриває самодурство і розбещеність панів, висловлює співчуття до безправних селян. В алегоричному образі Рябка, винятково сумлінного й чесного, Гулак-Артемовський реалістичними мазками переконливо розкриває долю кріпака, цілковито залежного від поміщика. Рябко прагне догодити панові, але завжди стає жертвою його примх. Виходячи із своїх поміркованих суспільних переконань, письменник у байці обурювався передусім надмірним свавіллям кріпосників — «навісних», «ледачих», «дурних».

М. О. Добролюбов у статті «Російська сатира катерининського часу», глибоко проаналізувавши закономірності розвитку і сутність сатири XVIII ст., вказував на її обмеженість і непослідовність: «Замість прямого висновку: «селяни теж люди, отже, поміщики не мають над ними ніяких прав», підставлено інший, дуже неповний: «селяни теж люди, отже, не треба над ними тиранствувати» Ці слова російського критика «можна цілком адресувати авторові «Пана та Собаки». Незважаючи на присутність у байці дещо натуралістичних рис у змалюванні окремих явищ, надмірного захоплення згрубілою лексикою тощо, вона була безсумнівним творчим здобутком поета. Антикріпосницька загостреність, яскравий народний колорит, свіжість сатирично-гумористичних барв у змалюванні тогочасної дійсності — ці риси, якими вона виразно перегукувалася з «Енеїдою» І. Котляревського та російською сатиричною літературою, сприяли збудженню і посиленню антикріпосницьких громадських настроїв, розвиткові реалістичної байки на Україні. Саме починаючи з «Пана та Собаки», байка в повій українській літературі набуває чіткого соціального звучання.

Згодом П. Гулак-Артемовський ще не раз звертався до цього жанру, написавши ряд творів, що стоять у ряду перших зразків байки в українському письменстві. Це «казка» «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехенька» «Тюхтій та Чванько», а також цикл «приказок» — «Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун», «Лікар і Здоров’я», створених у формі лаконічних гуморесок; вони засвідчували творчі пошуки поета в жанрі байки. В них він виступив попєредником Л. Боровиковського, котрий згодом утвердив в українській літературі новий тип байки — байку-приказку.

У 1827 р. поет створює ще три байки — «Батько та син», «Дві пташки в клітці», «Рибка», генетично пов’язані, як і всі написані раніше, з сюжетами польського байкаря І. Красіцького і виконані загалом у тому ж стилі. Побудовані на цілком життєвому грунті, вони, проте, належать до іншого жанрового різновиду байки у порівнянні з попередніми. За характером обробки традиційної фабули ці твори ближче стоять до вже усталеного на той час класичного типу байки в російській літературі. Чіткіше проступають тут жанрові ознаки байки, зокрема її алегоричність, повчальний елемент, епічність розповіді. Водночас поет уникає зайвої описовості, бурлескності, характерних для його «казок».

Отже, у творчому освоєнні жанру байки П. Гулак-Артемовський ішов від просторої байки-«казки», через байку-«приказку» до байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка і Л. Глібов. Кращі банки П. Гулака-Артемовського, передусім «Пан та Собака», як і його інші поезії, збагачували культуру українського художнього слова, сприяли інтенсивності і демократизації літературного процесу на Україні.

До перших українських байкарів належить також Л. Боровиковськнй, талановитий поет-романтик. Писати байки він почав під безпосереднім впливом свого університетського наставника П. Гулака-Артемовського на початку 30-х років XIX століття. У 1841 р. до альманаху «Ластівка» ним було подано близько тридцяти творів, з яких цензура дозволила опублікувати лише одинадцять. 1852 р. з’явилась друком збірка Л. Боровиковського «Байки й прибаютки», до якої ввійшло 177 творів.

Байки Л. Боровиковського — це переважно лаконічні, гранично стислі поезії з характерною для них згущеністю змісту. Найприкметніша риса їх — органічний зв’язок з фольклором. Часто народне прислів’я служить у нього джерелом сюжету байки-приказки. При цьому автор конкретизує, влучно уточнює народні афоризми, наснажує їх побутовими подробицями. Нерідко у Л. Боровиковського «мысль басни или нравоучеиие выражается формой народной пословицы» (А. Метлинський). Наприклад: «Поки багат, то поти й сват» («Багатий, бідний»), «Хто мовчить, той двох навчить» («Крила у Вітряка»), Іноді приказки і прислів’я виступають у байках Л. Боровиковського і як елементи народної фразеології.

У своїй поетичній практиці Л. Боровиковський значною мірою спирався також на байкарський досвід І. Красіцького. У багатьох байках він творчо використав сюжети і мотиви польського поета («Лікар», «Горох» та ін.). Проте у Красіцького український байкар запозичив не стільки конкретні теми і сюжети, скільки саму форму, стислість викладу. Боровиковському імпонував характер побудови поетичних мініатюр польського письменника, таких близьких до віршованих народних прислів’їв і приказок. Лаконізмом, яскравою іронічністю Боровиковський часом перевершує першоджерело — байки Езопа і Красіцького. Приміром, одна з иайкоротших його байок «Мішок з грішми», в основі якої — шестирядковий твір польського поета «Рodvozny», є справжнім афоризмом із своїм сюжетом і драматизмом, гідним кращих зразків народного гумору:

Голодний у степу знайшов мішок з шагами.

Узяв — І кинув геть:— Я думав — з сухарями!

Л. Боровиковський, як і інші українські байкарі, зазнав також впливу І. Крилова. Це виявилося як у використанні сюжетів російського поета, так і в тому, що майже всі такі твори ширші його звичайних «прибаюток». Одначе, стискуючи криловський сюжет, Боровиковський позбавляє його сатиричної гостроти, колоритності образів, руйнує моралізаторську частину байки («ІЦука», «Суддя» та ін.).

З точки зору ідейного змісту, тематики, мотивів «байки й прибаютки» Л. Боровиковського далеко ие рівноцінні, як не рівноцінні вони і щодо художньої майстерності.

Більшість банок Боровиковського написано на морально-етичні теми, де зачіпаються загальнолюдські вади («Ледащо Йван», «П’яний», «Будяк» та ін.). І лише в небагатьох із них поет виступає проти огидних явищ сучасної йому суспільної дійсності — паразитизму поміщиків, хабарництва судової адміністрації тощо («Суд», «Голова», «Пан»).

Влучно визначив характер байкарської творчості Л. Боровиковського М. Рильський: «Окремо стоять байки Боровиковського, написані в хорошій лапідарній манері, але позбавлені глибшого соціального та філософського змісту». Загалом же байки Боровиковського написані у досить дотепній формі народних приказок і прислів’їв, фольклорних гуморесок і не випадково сприймаються як цілком народні.

Першим видатним байкарем в українському письменстві перед-шевченківської доби судилося стати Є. Гребінці — «талановитому писателю російсько-українському... по дусі наступнику великоруського байкописа Крилова», — як сказав про нього І. Франко. Славу Гребінці як байкареві принесли його «Малороссийские приказки», що вийшли у Петербурзі двома виданнями (1834 і 1836) і були відзначені прогресивною критикою як один із вагомих здобутків молодого українського письменства. Прихильно до них поставились О. Пушкін, І. Крилов, В. Бєлінський...

У «Предуведомлении» до своєї збірки Є. Гребінка підкреслював, що «содержание некоторых приказок взято мною из басен Крылова и других в сем роде баснописцев».

Така вже була традиція. І Лафонтен, і Лессінг, і Сумароков, і Крилов, і Гулак-Артемовський досить часто користувалися традиційними фабульними джерелами. Однак джерела тут мають другорядне значення. Важливіше — як запозичена фабула видозмінювалась у творчості того або іншого письменника, набувала самобутнього характеру, поетичної оригінальності. В. Бєлінський, маючи на увазі І. Крилова, тонко підмітив: «Хоча він і брав зміст деяких своїх байок з Лафонтена, проте перекладачем його назвати не можна: його виключно російська натура все переробляла в російські форми і все переводила через російський дух». Отак і Гребінка, звертаючись до інших байкарів, художньо переосмислював їхні сюжети, теми, образи відповідно до своїх естетичних уподобань, надавав їм виразного народно-національного колориту. «Гребінка, — писав І. Франко, визначаючи самобутність байкарського доробку українського поета, — йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд українського мужика. Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу, мова прекрасна».

Є. Гребінка у ряді байок — таких, як «Ведмежий суд», «Рибалка», «Віл», «Ячмінь», «Будяк да Коногілиночка», наснажених злободенним змістом, користуючись яскравою і влучною алегорією, правдиво відтворював тяжку долю людини-трудівника, ошуканої зажерливими панами, крутійство судових чиновників, зловживання й хижацтво повітової адміністрації тощо. Соціальний протест Гребінки, який виступав у цих творах з помірковано-просвітительських позицій, мав обмежений характер, проте об’єктивно-художня розповідь набувала часом виразного громадянського звучання, наштовхувала читача на сміливі у ті часи роздуми. Показовою щодо цього є, приміром, байка «Ведмежий суд», у якій реалістично зображено судове свавілля — типове явище того часу. Суд, який мав би охороняти законність, карати злочинність, в умовах кріпосницької дійсності перетворюється у знаряддя визиску, грабунку трудових «низів».

«Рибалка» — один з найкращих здобутків української класичної байки. В ній Гребінка, йдучи від життєвої правди, змалював кругову поруку нижчих і вищих інстанцій царсько-чиновницького апарату. Повітова адміністрація, по суті, нічим не відрізняється від волосної. Здирство й хижацтво в однаковій мірі притаманне грабіжникам різних рангів. А тому, звичайно, проста, безправна людина не може знайти собі захисту в таких умовах, вона завжди є жертвою свавілля.

Дата добавления: 2015-10-21