Містер Бамбл з невимовним подивом зміряв малого оратора очима з голови до ніг і, обернувшись до господарки, сказав:
- Усі вони одного поля ягода, місіс Менн. Той зухвалець Твіст їх усіх збаламутив!
- Просто в голову не вкладається, сер! - вигукнула місіс Менн, здіймаючії руки й злостиво дивлячись на Діка.- Я зроду пе бачила такого запеклого малого негідника!
- Відведіть його геть,- звелів містер Бамбл.- Мені доведеться доповісти про це раді, місіс Менн.
- Сподіваюся, джентльмени зрозуміють, що я в цьому не винна? - жалібно заскиглила місіс Менн. [135]
- Авжеж, зрозуміють, моя пані. Я всебічно познайомлю їх із станом справ,- запевнив її містер Бамбл.- А тепер заберіть його геть, мені гидко на нього дивитись.
Діка негайно забрали й замкнули до льоху. Незабаром містер Бамбл пішов збиратися в дорогу.
Наступного дня о шостій годині ранку містер Бамбл, надівши круглого капелюха замість трикутного й загорнувши свою персону в синю шинель з каптуром, зайняв зовнішнє місце в кареті, а обабіч нього примістили злочинниць, чиє право на осідлість мав розглянути суд. Разом з ними він своєчасно прибув до Лондона. В дорозі обійшлося без будь-яких неприємностей, за винятком тих, які завдавали йому своєю мерзенною поведінкою богаділ-ки: вони весь час нарікали на холод і тремтіли так, що, як згодом розповідав містер Бамбл, у нього самого аж зуби цокали й мороз ішов поза шкірою, дарма що він був у теплій шинелі.
Позбувшись цих каверзних людей, яких довелося ще й прилаштувати на ніч, містер Бамбл замовив собі в заїзді, де зупинилася карета, скромний обід: пару біфштексів, соус із устриць і портер. Поставивши на полицю каміна склянку гарячого джину з водою, він присунув крісло до вогню і, з гіркотою поміркувавши про найпоширеніші людські гріхи - невдоволеність і невдячність,- розгорнув газету. В очі йому відразу впало таке оголошення:
«П'ять гіней винагороди.
Минулого четверга ввечері втік або був викрадений зі свого дому в Пентонвілі хлопчик на ім'я Олівер Твіст, і відтоді ніяких відомостей про нього немає. Зазначену винагороду буде виплачено тому, хто допоможе знайти згаданого Олівера Твіста або проллє світло на його минуле, яким з багатьох причин дуже цікавиться особа, яка вмістила це оголошення».
Далі йшов детальний опис одягу й зовнішності Олівера Твіста та обставин, за яких він з'явився і зник, а в кінці наводились ім'я й адреса містера Браунлоу.
Широко розплющеними очима містер Бамбл тричі повільно й уважно перечитав оголошення від початку до кінця. За якихось п'ять хвилин він уже поспішав до Пен-тонвілу, від хвилювання - нечувана річ! - не доторкнувшись навіть до склянки джину з водою. [136]
- Містер Браунлоу вдома? - спитав містер Бамбл у покоївки, що відчинила йому двері.
Вона, як заведено, дала досить ухильну відповідь:
- Не знаю. А хто ви такий?
Містер Бамбл пояснив, що прийшов у справі Олівера Твіста; і тільки-но він вимовив це ім'я, як з прочинених дверей вітальні до передпокою вибігла місіс Бедвін.
- Заходьте, заходьте! - задихано вигукнула старенька.- Я знала, що ми ще почуємо про нього! Сердешне малятко! Я знала, я певна була! Благослови його, господи! Я весь час їх усіх запевняла!
Потім достойна старенька леді поспішила назад до вітальні, впала на канапу і зайшлася слізьми. Тим часом покоївка, що не відзначалася такою вразливістю, збігала нагору і, повернувшись, запросила містера Бамбла негайно йти за нею, що він і зробив.
Дівчина завела його до невеличкого кабінету, де за сто-дом, заставленим карафками й склянками, сиділи містер Браунлоу та його приятель містер Грімвіг. Останній відразу ж вигукнув:
- Ти диви, бідл! Я ладен свою голову з'їсти, якщо це не парафіяльний бідл!
- Будь ласка, не збивайте його з пантелику! - сказав містер Браунлоу й запросив містера Бамбла сісти.
Той сів, украй збентежений чудною поведінкою містера Грімвіга. Містер Браунлоу пересунув лампу, щоб краще бачити обличчя бідла, й мовив з ледь прихованим нетерпінням:
- То ви, сер, прийшли з приводу оголошення?
- Так, сер,- відповів містер Бамбл.
- І ви таки бідл, га? - спитав містер Грімвіг.
- Так, я парафіяльний бідл, джентльмени,- гордо підтвердив містер Бамбл.
- Ну, бачите? - повернувся містер Грімвіг до свого приятеля.- Я зразу вгадав! Парафіяльний бідл - з голови до п'ят!
Містер Браунлоу злегка похитав головою, закликаючи свого приятеля помовчати, й повів далі:
- Чи відомо вам, де тепер цей бідолашний хлопчик?
- Не більше, ніж вам.
- То що ви можете сказати про нього? - спитав старий джентльмен.- Кажіть, друже мій, коли ви маєте щось сказати. Що ви про нього знаєте? [137]
- Мабуть, нічого доброго, га? - в'їдливо спитав містер Грімвіг, не зводячи пильного погляду з містера Бамбла.
Бідл одразу вловив тон запитання, насупився й поважно похитав головою.
- Бачите! - вигукнув містер Грімвіг, переможно дивлячись на свого приятеля.
Передчуваючи недобре, містер Браунлоу подивився па похмуру фізіономію містера Бамбла й попросив його якнайкоротше розповісти все, що він знає про Олівера.
Містер Бамбл поклав на стіл капелюх, розстебнув шинель, згорнув на грудях руки, замислено схилив набік голову і, поміркувавши трохи, почав свою розповідь.
Переказувати її від початку до кінця було б нудно, тим більше, що тривала вона добрих двадцять хвилин. Але суть її зводилася до того, що Олівер - підкидьок, син поганих, непутящих батьків, що від народження він був утіленням підступності, невдячності, злостивості; що своб коротке перебування в рідному місті він завершив підлим і звірячим нападом на безневинного хлопчика, після цього втік під покровом ночі з оселі свого хазяїна. На доказ того, що він справді той, за кого себе видає, містер Бамбл розклав на столі папери, з якими приїхав до столиці. А тоді знову згорнув руки на грудях, чекаючи, що скаже містер Браунлоу.
- Так, боюся, що все це щира правда,- сумно мовив старий джентльмен, переглянувши папери.- Ось вам винагорода за ваші відомості. Вона невелика, і я б радо дав вам утроє більше, якби ви розповіли про хлопчика щось хороше.
Якби містер Вамбл почув це раніше, то, цілком можливо, він надав би своїй короткій розповіді зовсім іншого забарвлення. Але тепер повертатися назад було вже пізно, і тому він лише поважно похитав головою, сховав до кишені п'ять гіней і пішов.
Кілька хвилин містер Браунлоу походжав по кімнаті} розповідь бідла, видно, засмутила його так, що навіть містер Грімвіг не наважувався більше під'юджувати свого Друга.
Нарешті він зупинився і рвучко шарпнув за дзвінок, а коли економка ввійшла, сказав їй:
- Місіс Бедвін, цей хлопець - Олівер - виявився пройдисвітом.
- Не може бути, сер, не може бути! - запальпо вигукнула старенька. [138] - Кажу вам - він пройдисвіт! - відказав старий джентльмен.- І не перечте мені! Ми щойно вислухали докладну розповідь про його життя - він з пелюшок був викінченим негідником.
- Я ніколи цьому не повірю, сер! - твердо мовила місіс Бедвін.- Ніколи!
- Ви, старі жінки, вірите лише знахарям та безглуздим баєчкам,- буркнув містер Грімвіг.- Я цього хлопця відразу розкусив. Чому ви мене тоді ж таки не послухгі-ли? Якби він не був хворий на гарячку, то, може, і послухали б? Він здавався вам цікавим хлоп'ятком? Цікавим! Пхе! - і містер Грімвіг люто штрикнув кочергою в камін.
- Він був лагідний, славний, вдячний хлопчик, сер! - обурено відповіла місіс Бедвін.- Я знаю дітей, сер. Слава богу, сорок років знаю. А ті, хто цим похвалитися не може, краще б мовчали. Ясно?
Це був дошкульний натяк, бо містер Грімвіг не мав ані сім'ї, ані дітей. Та що натяк цей викликав у нього лише посмішку, місіс Бедвін струснула головою й обсмикнула фартуха, готуючись до нового випаду. Але містер Браунлоу перепинив її.
- Мовчіть! - наказав він, приховуючи свої справжні почуття під личиною вдаваного гніву.- Щоб я більше ніколи не чув імені цього хлопця! Я викликав вас, щоб сказати саме це. Ніколи! Ніколи й ні з якого приводу! Можете йти, місіс Бедвін. І пам'ятайте: я не жартую!
Тяжко було того вечора на серці в мешканців оселі містера Браунлоу.
А Оліверове серце болісно стискалося щоразу, коли він згадував про тих добрих, чуйних людей; а якби він знав, що їм розповіли про нього, воно б розірвалося з розпачу.
Розділ XVIII
Як Олівер проводив час у спасенному товаристві своїх достойних друзів
Наступного дня, десь опівдні, коли Пройда і юний Бейте вирушили в своїх звичайних справах, містер Фепгін прочитав Оліверові довгу проповідь про кричущий гріх невдячності, який, мовляв, хлопець узяв на душу, самовільно покинувши товариство своїх щиро занепокоєних його [139] долею друзів, а потім ще й спробувавши втекти від них після того, як стільки зусиль і грошей пішло на те, щоб його знайти.
Містер Фейгін особливо наголошував на тому, що якби він не прихистив Олівера, не надав йому такої вчасної допомоги, той помер би з голоду. Принагідно він розповів про сумну і повчальну долю одного хлопця, якого він, щиро пожалівши, також пригрів за подібних обставин. Однак хлопець той обманув його довіру, виявив бажання зв'язатися з поліцією і через це, бідолаха, одного ранку розпрощався з життям на шибениці в Олд-Бейлі. Містер Фейгін не приховував своєї причетності до цієї трагедії, але із сльозами на очах доводив, що винен у ній сам хлопець, чия нерозважлива, зрадлива поведінка призвела до необхідності дати проти нього на суді певні свідчення, які хоч і не відзначалися цілковитою правдивістю, проте повністю обілили його, містера Фейгіна, та кількох його близьких друзів. На закінчення містер Фейгін не пошкодуваіі похмурих фарб для опису всіх тих неприємних відчуттів, які зазнав смертник у процесі повішення, і дуже приязно й щиро висловив палку надію, що йому ніколи не доведеться наразити Олівера Твіста на таку болісну операцію. У малого Олівера кров холола в жилах від тих прихованих погроз, що звучали у Фейгінових словах. Він мав уже нагоду пересвідчитися, що навіть правосуддя може сплутати винного з невинним, коли вони випадково опиняються поряд, а згадуючи суперечку між старим євреєм і містером Сайксом стосовно якоїсь недавньої змови, Олі-вер анітрохи не сумнівався, що Фейгін не раз задумував і здійснював підступні плани знищення своїх надміру обізнаних чи надто балакучих спільників. Боязко звівши очі й зустрівши допитливий погляд Фейгіна, хлопчик відчув, що проникливий старий джентльмен не тільки помітив, як він блідне й тремтить, а й потішався з цього.
Фейгін огидно всміхнувся, погладив Олівера по голові й запевнив його, що вони ще стануть добрими друзями, якщо Олівер шануватиметься й робитиме те, що йому велять. Потім він насунув капелюха, надів старе полатано пальто й вийшов, замкнувши за собою двері.
Цілий топ день і багато днів по тому Олівер проводив 8 раннього ранку й до пізнього вечора на самоті, один на один із своїми думками. А думки ці, звернені постійно до його добрих друзів і до того, якої вони тепер гадки про нього, були дуже сумні. [140]
За тиждень-півтора старий перестав замикати двері, і Олівер дістав змогу блукати по будинку.
Скрізь лежав товстий шар бруду, але кімнати на другому поверсі були просторі, з великими, обшитими деревом камінами, високими дверима, панелями на стінах і карнизами під стелею, на якій під чорним порохом вид-нілися вигадливі орнаменти. Все це навело Олівера па думку, що багато років тому, коли Фейгіна ще на світі не було, будинок належав поряднішим людям, і ці нині занедбані, похмурі кімнати сяяли колись красою й чистотою.
По кутках і попід стелею заснували павутиння павуки, і не раз, заходячи тихенько до якоїсь кімнати, Олівер сполохував мишей, які розбігалися навсібіч до своїх нірок. Окрім павуків та мишей, в будинку не видно й не чути було жодної живої істоти, і часто, коли вечоріло й Оліверові набридало блукати по кімнатах, він забивався в куток коридора біля вхідних дверей, щоб нехай так бути ближче до живих людей, і довго сидів там, дослухаючись до звуків знадвору й рахуючи години, аж поки старий або хлопці поверталися додому.
Трухляві віконниці на всіх вікнах були щільно зачинені й міцно замкнені прогоничами, світло пробивалося тільки крізь круглі дірки вгорі, від чого кімнати ставали ще похмурішими й наповнювались химерними тінями. Лише віконце із заржавілими ґратами на горищі не мало віконниць, і Олівер годинами просиджував біля нього, сумно визираючи на білий світ, що, коли дивитися звідти, являв собою лише хаотичне нагромадження дахів, почорнілих димарів та шпилів. Іноді, щоправда, чиясь сива голова вигулькувала на мить з-за парапету на даху якогось будинку, але вона швидко зникала. А що вікно Оліверової обсерваторії не відчинялось і за довгі роки потьмяніло від дощів та диму, то він міг тільки сяк-так розрізняти обриси різних споруд, не маючи надії, що його побачать чи почують,- шансів на це в нього було не більше, ніж якби він сидів у кулі під хрестом на бані собору святого Павла.
Одного дня, коли Пройда і юний Бейте готувалися до вечірньої прогулянки, першому з вищезгаданих молодих джентльменів спало па думку трохи причепурити власну особу (а слід віддати йому належне - таку слабкість вія виявляв не часто), з цією метою він поблажливо звелів Оліверу негайно допомогти йому прихорошитися. [141]
Олівер страшенно зрадів цій пагоді прислужитись, цій можливості поспілкуватися з нехай поганими, але живими людьми. До того ж він завжди ладен був зробити послугу ближньому своєму, аби тільки робилася вона чесним шляхом. А тому він одразу виявив свою готовність: став на одне коліно, поставив на друге ногу Пройди - той умостився на столі - й узявся до роботи, яку містер До-кінс назвав «глянцювата копита», що звичайною мовою означає «чистити черевики».
Чи то розімлівши від почуття свободи й незалежності, яке, певно, проймає кожну мислячу істоту, коли вона сидить у зручній позі на столі, з люлькою в зубах, і безтурботно махає однією ногою, тоді як їй чистять черевики, які навіть не довелося скидати й, отже, не треба буде, взувати,- що вже само по собі настроює на приємний лад; чи ж злагіднівши від запашного тютюну або здобрівши від смачного пива,- але в кожнім разі Пройда цієї хвилини перебував у романтичному, піднесеному настрої, невластивому його вдачі. Спочатку він замислено дивився згори вниз на Олівера, а тоді підвів голову, зітхнув і мовив чи то до себе, чи то до юного Бейтса:
- Шкода, що він не вурка!
- Еге ж,- озвався юний Чарлз Бейте.- Через те, що дурний.
Пройда знову зітхнув і знову затягся люлькою; Чарлі Бейте зробив те саме. З хвилину вони мовчки курили.
- Ти, певно, навіть не знаєш, що таке «вурка»,- сумовито сказав Пройда.
- Ні, здається, знаю,- відповів Олівер, підводячи голову.- Це значить зло... Ну, от ти, наприклад, вурка, правда? - спитав він.
- Так, я вурка,- мовив Пройда.- І ніким іншим бути
не хочу.
Зробивши таку заяву, містер Докінс рішуче збив капелюха набакир і визивно глянув на юного Бейтса - мовляв, спробуй заперечити.
- Так, я вурка,- мовив Пройда.- І Чарлі теж, і Фей-гін, і Сайкс, і Пенсі, й Бет. Усі ми вурки, не виключаючи й собаки. І він з-поміж нас найспритніший.
- Та й не продасть ніколи,- додав Чарлі.
- На лаві свідків він би й не гавкнув ні разу, щоб нікого не виказати, якби його навіть до тієї лави прив'язали й морили голодом два тижні! - сказав Пройда.
- їґг-богу, не гавкнув би,- підтвердив Чарлі. [142]
- Чудернацький пес! - провадив далі Пройда.- Як він визвіряється, коли хтось чужий починає при ньому сміятися чи співати! Як гарчить, коли почує скрипку! А як ненавидить усіх собак не його породи! Ух!
- Справжній тобі християнин! - докинув Чарлі. Цим словом хлопець хотів лише похвалити собаку за
тямущість, але, хоч сам він того не знав, воно було слушне і в іншому розумінні: скільки є леді і джентльменів, які вважають себе справжніми християнами, а проте мало чим відрізняються від пса містера Сайкса!
- Ну, гаразд,- мовив Пройда, повертаючись до суті справи, як і належало фахівцеві, що над усе ставить ділові інтереси.- Все це не стосується нашого шмаркача.
- Аж ніяк,- погодився Чарлі.- Олівере, чому б тобі не послухатися Фейгіна?
- І не збити собі зразу ж капітал? - додав, усміхаючись, Пройда.
- А там вийти у відставку й зажити по-панському? Я й сам так зроблю після дощику в четвер, коли рак свисне,- сказав Чарлі Бейте.
- Мені це не подобається,- несміливо відповів Олі-. вер.- Я... я б радше пішов звідси. Мені хочеться, щоб мене відпустили.
- А от Фейгінові тебе відпускати не хочеться! - відказав Чарлі.
Олівер добре це знав, але, боячись висловлюватися од-вертіше, він тільки зітхнув і знову взявся до черевиків.
- Ти хочеш піти! - вигукнув Пройда.- Де ж твоя совість? Невже тобі не соромно? Виходить,-ти хочеш сісти на шию своїм друзям?
- Казна-що! - обурився юний Бейте, витягаючи з кишені кілька шовкових хусток і кидаючи їх у шафу.- Ну й підлота, просто підлота!
- Не розумію, як так можна! - гидливо мовив Пройда.
- А кидати друзів напризволяще - можна? - осміхнувся Олівер.- Та ще й знаючи, що ти нашкодив, а перепаде їм?
- Ми те зробили заради Фейгіна,- відмахнувся люлькою Пройда.- Фараони знають, що ми з ним заодно, і якби ми тоді не дременули, то підвели б його. Через то ми й дали драла, правда ж, Чарлі?
Юний Бейте кивнув головою й хотів був щось додати, але тут йому раптом пригадалось, як Олівер тікав, і він [143] зареготав так, що похлинувся димом і хвилин п'ять по тому відкашлювався й тупотів ногами.
- Дивись! - мовив Пройда, виймаючи з кишені повну жменю шилінгів та півпенсів.- Ось як треба жити! Хіба не однаково, звідки вони беруться? На, бери - там, де я їх дістаю, вони не переводяться! Що, не хочеш? Ех ти, йолопе!
- Він дограється, правда ж, Олівере? - озвався Чарлі Бейте.- Дограється до того, що його замотузять!
- А що це значить? - спитав Олівер.
- Ось що, старий, дивись,- відповів Чарлі.
Він підняв догори один кінець своєї нашийної хустки, схилив набік голову і видав крізь зуби якийсь дивний звук, пояснюючи цією жвавою пантомімою, що «замоту-зити» означає те саме, що й «повісити».
- Тепер зрозумів? - сказав Чарлі.- Глянь, Джеку, як він вирячив баньки! Зроду не бачив такого дивака, він мене уморить, їй-бо, уморить! - Юний Чарлі Бейте знову зареготався так, що аж сльози з очей потекли.
- Тебе погано виховано, Олівере,- зауважив Пройда, задоволено оглядаючи свої до блиску начищені черевики.- Але Фейгін зробить з тебе людину, якщо, звісно, ти не станеш першим, об кого він обламає зуби. Послухайся мене, не марнуй часу й берися до роботи, бо цього ремесла тобі однаково не минути.
Юний Бейте підкріпив цю пораду власними напученнями, а коли їх було вичерпано, він та його приятель містер Докінс почали змальовувати, не шкодуючи барв, усі принади свого життя, всіляко натякаючи Оліверові, що йому ж таки краще буде, якщо він постарається негайно запобігти ласки у Фейгіна в той спосіб, до якого вдавалися колись вони самі.
- І затям собі, Ноллі,- сказав Пройда, почувши, що старий відмикає двері,- якщо не ти щипатимеш витирач-ки й цокалки...
- Якого біса говорити з ним по-людському,- перебив його юний Бейте- Він же тебе не розуміє.
- Якщо не ти крастимеш носові хустки й годинники,- переклав Пройда, пристосовуючи свою мову до Оліверо-вого рівня,- то їх крастиме хтось інший. Тому, хто з ними розпрощається, все одно краще не буде, й тобі краще не буде; краще буде тільки тому, хто їх поцупить. А ти ж маєш на них таке саме право, як він! [144]
- Чудово сказано! - вигукнув єврей, який непомітно для Олівера ввійшов до кімнати.- Вся суть у цьому, дорогесенький, вся суть, можеш повірити Пройді на слово. Ха-ха~ха! Він знає всі тонкощі свого ремесла.
Старий задоволено потирав руки й хихотів, вихваляючи мудрість Пройди й тішачись здібностями свого учня.
На цьому, однак, розмова урвалась, бо разом з Фейгі-ном прийшли міс Бетсі й незнайомий Олїверові джентльмен, якого Пройда назвав Томом Чітлінгом; він увійшов трохи пізніше, бо затримався на сходах, щоб запевнити юну леді в своїх ніжних почуттях.
Містер Чітлінг був старший за Пройду - мабуть, йому минав уже вісімнадцятий рік,- але ставився він до цього юного джентльмена з певною шанобливістю, яка свідчила про те, що він вважає Пройду і кмітливішим, і вправнішим за себе. Містер Чітлінг мав маленькі блискучі очиці й рябе обличчя; убрання його складалось із хутряної шапки, темної плисової куртки, засмальцьованих бумазейних штанів і фартуха. Правду кажучи, вигляд у нього був пожмаканий, але він вибачився за це перед товариством, пояснивши, що його «строк» скінчився ляше годину тому: шість останніх тижнів він ходив в уніформі й через те не міг приділити уваги своєму гардеробові. З видимим обуренням містер Чітлінг додав, що новий спосіб дезинфекції речей обкурюванням геть суперечить конституції, бо в одязі пропалюють дірки, а скар-. житися нема на кого - хіба що на міські власті! Те сама стосувалось і примусової стрижки, цього просто-таки кричущого порушення закону. Свою промову містер Чітлінг завершив заявою, що протягом клятих сорока двох днів він знемагав, не маючи в роті й краплини, і нехай вій лусне, якщо язик його не присох до горлянки.
- Як ти гадаєш, Олівере, звідки прийшов цей джентльмен? - спитав, посміхаючись, Фейгін, поки хлопці діставали й ставили на стіл повну пляшку.
- Н-не знаю, сер,- відповів Олівер.
- Хто це такий? - спитав Том Чітлінг, міряючи його зневажливим поглядом.
- Це, дорогесенький, один з моїх юних друзів,- відповів єврей.
- Тоді йому пощастило,- сказав парубок, промовисто глянувши на Фейгіна.- Не суши собі голову над тим, звідки я прийшов, хлопче. Закладаюся на крону, незабаром ти й сам туди потрапиш! [145]
Цей жарт розсмішив хлопців. Ще трохи позмагавшись у дотепах на цю тему, вони стиха обмінялися кількома словами з Фейгіном і пішли.
Новий гість пошептався з Фейгіном у кутку, а тоді вони присунули стільці до каміна, і старий, звелівши Оліве-рові підсісти ближче, завів мову про те, що, на його думку, мало найбільше зацікавити слухачів,- тобто про великі переваги злодійського ремесла, про спритність Пройди, веселу вдачу Чарлі Бейтса і свою власну щедрість. Нарешті Фейгін набалакався до знемоги, та й містер Чіт-ліиг зовсім знеміг, бо ніщо так не виснажує, як один-два тижні у виправному будинку, не кажучи вже про шість. Товариство явно потребувало спочинку, тож міс Бетсі попрощалась і пішла.
З того дня Олівера рідко залишали на самоті, майже весь час хлопці розважали його своїми балачками, і щодня вони гралися з Фейгіном у давню гру, чи то для власного удосконалення, чи то Оліверові на науку - це вже краще було знати Фейгінові. Часом старий розповідав їм про грабунки, які вчиняв замолоду, і стільки в тих розповідях було кумедного й цікавого, що Олівер мимоволі сміявся від щирого серця, і видно було, що вони не так обурюють його, як тішать.
Сказати коротко, хитрий старий єврей затягав хлопця у свої тенета. Знаючи, що тривала й безпросвітна самотність у похмурому будинку, віч-на-віч з власними сумними думками викличе в хлопця тугу по будь-якому людському товариству, Фейгін тепер помалу вливав у його душу отруту, сподіваючись навік її забруднити й осквернити.
Розділ XIX,
в якому обговорюється й ухвалюється цікавий задум
Одного холодного, вогкого, вітряного вечора Фейгін натяг на своє кощаве тіло пальто, застебнув його на всі ґудзики і, піднявши комір по самі очі, виліз із своєї нори. На ґанку він постояв, прислухаючись, чи хлопці замкнуть за ним двері на всі замки іі засуви, а коли їхні кроки завмерли в глибині дому, шмигнув у темноту вулиці.
Будинок, у якому тримали Олівера, був на околиці Уайтчеплу. Старий зупинився на розі, підозріло озирнувся [146] довкола, перейшов на другий бік і подався в напрямку Спітелфілдсу.
Густа грязюка вкривала брук, чорна імла нависла над вулицями, сіявся дрібний дощ, і все - навіть холодне повітря - здавалося липким на дотик. Ідеальна ніч для прогулянок таких людців, як Фейгін! Скрадаючись ніби поповзом під стінами будинків, цей гидкий дідуган здавався потворним плазуном, породженим темрявою і тванню, який виліз уночі поживитись яким-небудь падлом.
Він довго тюпав вузькими вуличками й завулками, а біля Бетнел-Гріна круто звернув ліворуч і заглибився в лабіринт брудних, убогих кварталів тієї густонаселеної частини міста.
Певно, старий добре знав дорогу, бо хоч як вона кривуляла майже в суцільній темряві, ходи не стишував. Швидко проминувши кілька перехресть, він звернув нарешті у вулицю з одним-единим ліхтарем десь у далекому її кінці, постукав у двері якогось будинку і, стиха перемовившись кількома словами з чоловіком, який відчинив їх, піднявся сходами на другий поверх.
Коли він узявся за ручку дверей, за ними загарчав собака, і чоловічий голос запитав, хто там.
- Це я, Білле, тільки я, голубе,- відповів єврей, зазираючи до кімнати.
- Ну, то заходь,- сказав Сайкс- Цить, дурна тварюко! Цевже ти не впізнаєш диявола, коли він у пальті?
Певно, собаку і справді ввів в оману верхній одяг містера Фейгіна: коли той розстебнув пальто й кинув його на спинку стільця, пес трохи пометляв хвостом, виявивши всю ту радість, на яку був здатен, і повернувся до свого кутка.
- Ну? - мовив Сайкс.
- Ну, голубе...- почав був Фейгін і вигукнув: - О! Це ти, Ненсі!
Тон у нього був трохи збентежений, бо відколи дівчина заступилася за Олівера, вони ще не бачились, і Фейгіп не знав, чого від неї чекати. Проте поведінка юної леді швидко розвіяла його побоювання, якщо вони в нього були. Вона прийняла ноги з гратів каміна, відсунула стілець і без зайвих слів запросила Фейгіна підсісти до вогню, бо надворі, ух, як холодно.
- А таки холодно, Ненсі, дорогесенька моя,- мовив Фейгін, гріючи над вогнем свої кістляві руки.- Аж пронизує,- додав він, хапаючись за бік. [147]
- Холоднеча, певно, й справді люта, коли навіть тебе пробрало,- сказав містер Сайкс.- Дай-но йому випити, Ненсі. І швидше ворушися, хай тобі грець, бо я зараз сам занедужаю, дивлячись, як труситься ця стара шкелети-па. Тьху, мов привид, який щойно встав з могили!
Ненсі квапливо дістала пляшку з шафи, де стояло ще багато пляшок, наповнених, мабуть, різними трунками.
Сайкс налив чарку бренді й запропонував її Фейгінові. Той лише вмочив у чарку губи, відставив її й сказав:
- З мене годі, Білле, дякую.
- Так-так, боїшся, щоб тебе не перехитрували? - пильно глянув йому в очі Сайкс.- Хху!
Виказавши тим хрипким вигуком свою зневагу, містер Сайкс схопив чарку й вихлюпнув залишок бренді в камін; спорожнивши посудину, він наповнив її для себе.
Поки він перехиляв чарку, старий озирався довкола - не з цікавості, бо не раз тут бував, а з властивої йому сторожкості й підозріливості. Це була убого обставлена кімната, і тільки зазирнувши в шафу, ви зрозуміли б, що тут живе не простий робітник; щоправда, певну підозру могли б викликати кілька важких кийків у кутку й свинчатка, що висіла над каміном.
- Ну от,- сказав Сайкс, облизуючи губи.- Тепер я готовий.
- Говорити про справи? - спитав єврей.
- Так,- відповів Сайкс.- Кажи, з чим прийшов.
- З приводу тієї хати в Чертсі, Білле,- стиха мовив єврей, присуваючись ближче до нього.
- Гаразд. А що далі? - спитав Сайкс.
- Ах, голубе мій, ти сам чудово знаєш! - вигукнув Фейгін.- Правда ж, він знає, Ненсі?
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |